Tag: сироти

З
Першої світової війни Румунія вийшла
переможцем, подвоївши свою територію
та населення. Але ця
перемога дісталася
дорогою ціною як під час війни, так і
після неї. Однією з найскладніших
постконфліктних реалій були інваліди,
сироти та вдови війни. Вони сформували
популяцію під назвою IСВР
(інваліди, сироти, вдови Румунії),
яка, за оцінками, становила приблизно
12% від загальної кількості населення
Великої Румунії. Для них державні
інституції працювали над репаративним
законодавством і, навіть якщо були
дисфункції, новій Румунії вдалося
компенсувати цим людям, наскільки це
було можливо, непоправні втрати.

Марія
Букур є професором Університету Індіани,
Блумінгтон у США, де вона викладає
історію та гендерні дослідження. Писала
вона
про історію євгеніки, про
пам’ять
і війну, гендерні
питання,
модернізацію та громадянство. Вона
сказала, що населення IСВР
сформувало
нові погляди та змінило концепцію
громадянства у Великій Румунії: «Румунська
держава була радикально перетворена
рішеннями, прийнятими щодо поводження
з ветеранами, вдовами та сиротами, як
на макрорівні, за допомогою нових
інституцій або інституцій з новими
повноваженнями, так і на місцевому рівні
через появу нових повноважень і політики.
Але також через права на громадянство,
які значна частина населення Румунії
отримала після 1919 року. Ці сили, діючи
разом, генерували
новий суспільний дискурс про громадянство,
нові очікування від румунських громадян
і нові обов’язки, які б
взяла
на себе держава. Успіхи та поразки
політик
породили
нову динаміку в політичному та громадянському просторі».

На
жаль, точна популяція IСВР
невідома
навіть сьогодні. Марія Букур дала цьому
пояснення: «Оскільки країна майже
подвоїлася в результаті війни, ветерани
територій, які Румунія завоювала після
мирних договорів, стали ветеранами
румунської держави. Їх кількість не
була повністю розподілена
на категорії до
сьогодні, оскільки статистика держав,
які існували на цих територіях, не
обов’язково враховувала
ветеранів, так
як
цього
робила
румунська держава, а також не склали
статистики про
інвалідів, вдів і сиріт. Числа, які ми
маємо сьогодні, є оцінками з початку
1920-х років. У середині 1930-х років, коли
нарешті була створена центральна
перевірочна комісія, її висновок був,
що ця статистика неповна. За моїми
оцінками, у Румунії було близько 1,5
мільйона ветеранів, з яких понад 200.000
були інвалідами згідно з визначенням
інвалідності на той час, і понад 700.000
вдів
і сиріт».

Як
Велика Румунія ставилася до свого
населення IСВР?
Марія Букур вважає, що можна дати загальну
позитивну оцінку репаративній політиці:
«Треба підкреслити, що Румунія перевершила
щедрістю всі держави-учасники Першої
світової війни. Окрім пенсій, законодавство
встановило право на безкоштовну освіту
в державних установах, право на безкоштовну
медичну допомогу, право на безкоштовний
проїзд потягом, право на безкоштовні
дрова для
опалення
та першочергове право на землю після
аграрної реформи. Крім того, ветерани
отримали пріоритетний доступ до деяких
державних монополій, таких як кіоски
на вокзалах, наприклад, а також пріоритетний
доступ до деяких державних посад.
Наприклад, персонал офісів IСВР
складався переважно з ветеранів і сиріт.
Усі ці пільги разом узяті були набагато
щедрішими, ніж ті, які пропонувала,
наприклад, французька держава, яка була
важливою моделлю для Румунії».

«Закон
про
подяку»
– так називався закон, що стосувався
населення ІСВР. І румунська держава не робила різниці
між своїми громадянами, старими і новими.
Марія Букур: «Перш за все, з самого
початку вдячність нації була спрямована
не лише до солдатів, які воювали на боці
Румунії на фронтах країни. Ті, хто воював
проти Румунії, мали доступ до таких же
прав, за умови, щоб
вони явно прийняли румунське громадянство,
тобто лояльність до румунської держави.
Я хочу підкреслити, що ми не знаходимо
такої політики в Югославії, наприклад,
де хорвати не отримують тих самих прав,
що й серби».

Марія
Букур вважає, що є й інші пояснення
доброзичливості румунської держави до
колишніх ворогів: «Цю великодушність
румунської держави можна розуміти як
прагматично, так і з точки зору прагнень.
З одного боку, багато етнічних румунів
воювали в австро-угорській армії через
необхідність. Неінтеграція цієї групи
ветеранів у політику IСВР
призвела б до радикального
поділу
між новими територіями та Старим
Королівством, проблема, яку всі політики
розуміли і не хотіли з нею стикатися.
Іншим прагматичним аспектом був договір
про меншини, якого
Румунія знала,
що повинна поважати. Особисто
я вважаю
закон
IСВР як
рамки,
за допомогою яких Парламент
Румунії намагався окреслити тип
заангажованого громадянства, набагато
тісніше пов’язаного з державними
установами через численні переваги, до
яких населення IСВР мало доступ».

Румунська
модель репарацій ветеранам Першої
світової війни мала на меті компенсувати
збитки та заспокоїти. Можна сказати, що
це була амбітна успішна спроба, не
забуваючи про певні невдачі.

Проєкт «Музей сирітства» розгортається у
публічному просторі. З цієї нагоди був також зроблений заклик роз’яснити власні травми покинутості. У рамках проєкту було створено серію 21 короткометражного фільму, присвяченого феномену покинутості та способу, в якому це явище позначило та сформувало нас як
суспільство.

Ми говорили про музей з Сіміною Бедіке, куратором та істориком, яка сказала: «Музей сирітства є цьогорічною нашою ініціативою, проєктом, що фінансується Національною асоціацією культурного фонду. Йде мова про цифровий музей, проєкт який ми
бажаємо розвивати. Це важка і болюча частина нашої історії. У нашому особистому
житті ми зазвичай не бажаємо наближатися до складних і болючих тем, і тому,
на мою думку, вони залишаються там, нікуди не діваються, продовжують штовхати і
переслідувати нас. Хоча це віртуальний музей, він заснований на реальній будівлі. Ми відсканували
в цифровому форматі Будинок-лікарню для неповнолітніх з непоправними вадами з
міста Сігету-Мармацієй. Так називалася ця установа в 1989 році. Установа була
закрита в 2003 році та залишилася своєрідною капсулою часу. Цифрове сканування надає
можливість побачити її у віртуальному просторі, відвідувачі з будь-якої точки
світу можуть відвідати будівлю, так як ми відвідали її влітку 2021 року, та можуть
відкрити для себе цю будівлю так, як ми її відкрили зі усіма її історіями та
драмами. Це віртуальний музей у реальній будівлі, але якого ми показуємо віртуальному
відвідувачу та в якому організуємо також виставки.
Це не просто прогулянка порожньою будівлею з привидами, це будівля, в якій розповідаємо
історію, яку ми також виявили, про дітей сиріт, які були інституціоналізовані. Практично,
ми намагаємося відповісти на запитання: як дійшлося до цієї ситуації та як дійшли
картин про дитячі будинки-лікарні з Румунії бути широко медіатизовані у світі в 1989 році та напочатку 90 років».

Музей розповідає про історію інституціоналізованих дітей у
комуністичній та посткомуністичній Румунії, історію, яку ми ігнорували
протягом багатьох років. Куратор музею Сіміна Бедіке, яка провела нас по музею, розповідає про все що ми можемо тут побачити віртуально: «Можна побачити багато речей. Побачимо багато предметів повсякденного життя цього будинку-лікарні. Він був закритий у 2003 році, але там залишилося
багато речей: меблі, дитячі ліжечка, іграшки, парти, малюнки на стінах,
прикраси на стінах, імена дітей написані на окремих ліжках, назви відділень, а також атмосфера і тиск, яких ми пробуємо передавати і віртуально. У кожній з кімнат можна знайти певний предмет, дізнатися про окремі історії,
певні свідчення, це наша кураторська частина, яка відтворює фрагменти пазла,
якого ми намагаємось зробити. Це історії про дітей, які були покинуті не
лише їхніми батьками, але зокрема румунською державою, усім суспільством, які повинні були їх захищати. У кожній кімнаті ми відтворюємо історію навколо певного
об’єкта. Може бути окремий одяг, тому що багато його залишилося в будинку-лікарні, може бути певна іграшка, викривлена ​​ложка, якою годували дітей або тарілка.»

Ми попросили Сіміну Бедіку розповісти одну з історій, яку вона відкрила. Ось, що вона сказала: «Однією з причин, чому я вибрала цю форму музею, є та, що ці історії дуже важко слухати. В одному з документів, розкиданих у цьому будинку-лікарні ми знайшли простий звіт, у якому майстерня білизни пояснювала, що вона зробила з отриманими 30 лінійними метрами тканини, а саме три види гамівних сорочок: маленькі гамівні-сорочки, середні гамівні-сорочки та без розміру гамівні сорочки – це був мабуть стандартний розмір. Ми подумали, що можемо знайти ці гамівні-сорочки у будинку, тому що їх не може хтось взяти додому, і нарешті ми знайшли середні гамівні-сорочки.»

Ми запитали Сіміну Бедіку, чи відомо, що сталося з цими дітьми, чи знаємо де вони живуть. Ось що вона відповіла: «У більшості випадків відомо. Ми говоритимемо про окремі щасливі випадки. Ми називаємо їх тими, хто вижив,
людьми, з якими сьогодні можна поговорити про своє життя в будинку-лікарні, вони
вижили цій так звані системі захисту дітей. Тим, хто був усиновлений або інтегрований у будинки сімейного типу в
молодшому віці, вдалося подолати свої травми. У музеї ми презентуємо свідчення
Робі, який був усиновлений ​​коли йому було 5-6 років. Він був взятий під опіку жінки, яка
справді стала його матір’ю, а тепер він гарний двадцятирічний чоловік, який
дуже гарно говорить, який працює, який може розповісти трохи про те, через що він
пройшов, оскільки тоді він був дуже малим. Коли дивишся на цю людину дуже важко
зрозуміти, як він міг дістатися до місця, що називався «Будинком-лікарню для дітей
з непоправними вадами.»

Музей закликає дізнаватися
про реальність, про яку не можна забути, навіть якщо ми, можливо, ніколи не знали
про неї.

«Драма Внутрішньої Дитини – прихильність та співпереживання» – це тема дискусії, організованої видавництвом «Herald» у рамках показу німецького фільму «Крах Системи /Проблемна дитина», в кінозалі Музею румунського селянина. У фільмі дев’ятирічна Бенні стала тим, що соціальні працівники називають проблемною дитиною. Вона має лише одну мету: повернутися додому до своєї мами, а працівники служби захисту дітей намагаються знайти для дівчини стабільні умови життя. На жаль, такі драми не залишаються на
рівні художньої літератури та кіно, вони є історією життя багатьох дітей в Румунії та в світі.

Сорін Лукач, PR-менеджер видавництва «Herald» зазначив: «Вибрані спеціалісти
були запрошені, щоб поділитися з нами деякими практичними орієнтирами сучасних
психологічних та освітніх теорій, які можуть допомогти краще зрозуміти наших
дітей, розвивати здатність до співпереживання і співчуття до них та до розуміння їхніх
проблем. Розказати про необхідність кращого спілкування, більш гармонійної
динаміки у відносинах батько-дитина. Про емоційні рани, неприйняття, самотність,
страх, травми, вразливості і невдоволення, про залежність і виклики, зв’язок,
прихильність і емпатію. Ми також хотіли б обговорити причини насильства в
дитинстві.»

Історія Бенні у фільмі «Проблемна дитина»
відображає жорстоку реальність сучасного суспільства. Тисячі дітей щороку
потерпають від травми сирітства, починаючи з раннього дитинства і значна їх частина
зазнає емоційних травм, з якими фахівцям дуже важко впоратися. Пояснює
психолог та психотерапевт Юлія Феордяну. «Я мала нагоду співпрацювати протягом
п’яти років з Управліннями з питань захисту дітей у Румунії. Я бачила дітей із
поведінкою, подібною до Бенні (ред. головного героя фільму), бачила вихователів, психологів,
соціальних працівників, які роками намагаються зробити все можливе, щоб
допомогти цим проблемним дітям. Це дійсність, а не просто вигадка. На жаль, є
багато дітей, які стають дорослими, котрі не мали достатньої безпеки в
дитинстві та достатнього розуміння їх потреб з боку дорослих.»

Середовище, в якому дитина
розвивається протягом перших місяців та перших років життя, є особливо важливим
для психоемоційного профілю майбутньої дорослої людини. На жаль, публічна система
захисту дітей не може забезпечити одужання дітей з такими недоліками ні в
Румунії, ні в інших країнах, – каже Юлія Феордяну. «В умовах відсутності
безпечного середовища та достатньо відповідальних батьків діти не можуть
розвиватися гармонійно. Їх емоційна рівновага серйозно порушена. На жаль, мушу
сказати, що у більшості випадків вони не одужують, незважаючи на найкращі
наміри багатьох дорослих. У мене була можливість працювати над проєктами
емоційної підтримки системних дітей як в Румунії, так і в інших країнах, у тому
числі в азійських, а також в Україні. Всюди інституціоналізовані діти,
проблемні діти, занедбані діти, діти-жертви насильства є однаковими.»

Фахівці в цій галузі докладають усіх зусиль задля
реїнтеграції таких дітей, які
страждають від травми сирітства, іноді
повторно, в умовах, що можуть стати
для них сім’єю. На жаль, проблеми прив’язаності залишаються, -
розповідає клінічний психолог Соріна Петріке. «Одужання
можливе лише у відносинах. Система захисту дітей
у всьому світі є недосконалим рішенням для цих дітей. Більшу частину часу вони
переселяються з одного будинку в інший і кожного разу, коли переживають
розрив стосунків, вони знов відчувають
себе покинутими. Це своєрідне повторне травмування розривом
нових стосунків або будь-якою ситуацією, в якій вони прив’язуються
до нової родини, після чого переживають розрив стосунків.»

Соріна Петріке пояснює, чому
лікування та одужання цих дітей ускладнюють дорослі, які не готові належним чином вирішити таку
проблему. «Одужання можливе лише в тому випадку, коли цим дітям врешті-решт вдасться прив’язатися до дорослого, тому що їм потрібна постійна особа в своєму житті. Коли це трапляється, потрібна не тільки постійна особа, ці діти потребують того, чого вони ніколи не отримували: поваги до них, ким вони є, а не того, ким хочуть щоб вони були їхні батьки. Вони потребують розуміння, прийняття, безумовної любові. Усі ці речі дуже важко отримати покинутій у минулому дитині. Сирітство вчить їх не довіряти іншим і тому, що дорослі є для них небезпекою. У них виникає ряд емоційних
труднощів, з якими дуже важко впоратися. Вони живуть і переживають емоції дуже
високої інтенсивності і мають великі труднощі з самозаспокоєнням.»

Інтегративний психотерапевт Сабіна Стругаріу розповіла про необхідність дорослих зрозуміти власну Внутрішню Дитину, щоб впоратися з інтеграцією
інституціоналізованих дітей. «Мені взагалі не подобається це словосполучення «проблемна
дитина». Мені більше до вподоби оригінальна назва «Крах системи» тому що вона вона
підкреслює щось інше, тому що я не думаю, що проблема в дитині. Діти ніколи не
є проблемою саме через стиль прихильності, адже у дитинстві ми переймаємо стиль
прихильності батьків чи дорослих, які піклуються про нас і допомагають нам
розвиватися. Є «проблемні дити» і все, що відбувається в системі і вдома з
проблемними дітьми, яких демонізують і бояться, викликано тим, що цими емоціями
важко управляти. У дійсності це найчастіше трапляється, тому що ми, як дорослі,
маємо цю Внутрішню Дитину, яка так само болить і боїться. Й оскільки нам важко
піклуватися про себе, ми перекладаємо на власних дітей те, що не можемо зробити
для себе.»

Наприкінці 2018
року близько тисячі дітей щомісяця були покинуті у пологових
будинках Румунії одразу після народження. Звідти ці діти потрапляють до соціальних
матерів або в спеціальні центри. З огляду на те, що процес усиновлення є дуже
складним і довготривалим травми цих дітей іноді мають незворотні наслідки.