Tag: скарб

Подорож дев’яти дітей, захоплених
історією та археологією, які виявили частину секретного архіву так званого
ордену Драконів, архіву, що зберігає кодовану інформацію про прихований скарб
даків – це ідея телесеріалу, зйомки до якого розпочалися в цей період.

Йдеться
про поєднання таємниці, історії та віри з духовним багатством цих країв, про що
нам розповідає сам режисер Андрей Кіріак: «Ідея трохи давніша, взяла вона свої
початки 13 років тому, після того, як я поїхав разом з моїм другом відвідати Сармізегетузу.
Там я почув всілякі історії від місцевих жителів, про скарби даків, про
духовність і так зародилася ідея документального фільму, який згодом перетворився
на серіал. Ми перебуваємо на початковій стадії, два роки тому ми підписали
контракт про спонсорство з рекламною компанією, і отримали деякі кошти, невеликі,
порівняно з бюджетом кінострічки, і ми зняли історичну частину першого сезону.
Тобто період князя Влада Цепеша, де ми розповідаємо про часи панування Влада
Дракула, батька Влада Цепеша, про стосунки Влада з князем Раду Красивим та
деякі інші невеликі історичні моменти, які допомагають нам краще зрозуміти
справжню історію тих дев’ятьох дітей, які у 2020 році знайдуть цей надзвичайний
щоденник Влада Цепеша, частину секретного архіву Ордену Драконів, орден, який
охороняв Влада Цепеша. І в цьому щоденнику алегорично розповідаємо про казковий
скарб даків, про таємниці, які даки успадкували від Атландців (мешканців фортеці
Атлантиди). І так ми починаємо нашу подорож, починаючи від цих скарбів.»

Скарб не стільки матеріальний, скільки
духовний, що складається із прихованих тут таємниць, розповідає наш співрозмовник: «Ми будемо знімати в найкрасивіших місцях Румунії. Вся
Румунія дуже красива, тому обрати місце для зйомок не буде дуже важко. До тепер ми знімали в Дунайських котлах, у печері Понікова, у печері Ветерань і на гірському піку в горах Лотру, також в горах Бучеджь, дуже багато зйомок було в долині Обиршієй. Також ми почнемо знімати на Трансфегерешані, поблизу Сармізегетуси, у печері Болі, печері Шура Маре, це будучи менш відомі широкій публіці туристичні атракції, багато хто з тих, хто побачив відео-кліпи запитав мене, чи зйомки були
проведені у Румунії, наприклад. Це абсолютно сенсаційні місця, про які мало хто знає і
які ми хотіли показати у фільмі. Але ми будемо знімати повсюди. У найважливіших
містах Румунії – укріплені церкви, у Молдові, в горах Чахлеу, Ретезат, в горах Мечінулуй, що у Добруджі. Ми також поїдемо на південь Румунії, до
печери Святого Андрія, а потім з Констанци до Сігішоари.»

Фільм, який вже порівнюють як тренд із кінострічкою Гра престолів/Game of Thrones чи Кодом Да Вінчі, і про якого режисер сказав нам, що він може стати
брендом країни для Румунії. Ми
закликали Андрія Кіріака звернутися із посланням до наших закордонних слухачів: «Я сподіваюся, що фільм
стане для них приємним сюрпризом, і вони із зацікавленістю прибудуть до Румунії, щоб побачити ці красиві місця, щоб побачити чогось нового у країні вампіра Влада Дракули, і покинуть нашу країну із душею, сповненою радості. Багато з них можуть вирішити залишитися в цих
краях, бо є багато іноземців, які приїхали сюди, сподобали Румунію і залишились тут. Вони виявили, що це райський куточок світу, де справді варто
прожити своє життя!»

Після 20 років, проведених у США, Андрей Кіріак стверджує, що Румуніямає іншу вібрацію і що цього відчувають іноземці. Егрегора, бо так називається цей фільм, є пошаною відданою румунській культурі, що висвітлює дакський простір, а потім період панування Влада Цепеша. В кінці фільму буде виявлений нарешті дакський скарб, що
складається з надзвичайного духовного багатства цього простору: «Дякую за те, що розповідаєте про Егрегору, і я не можу дочекатися
до коли завершу цей проєкт,
який закликає публіку виявити
матеріальний скарб, а також
духовний скарб, який, мабуть, є у кожного з нас!»

Захоплюючий фільм, шлях якого ще триватиме півтора року, якщо користуватиметься він реальним фінансуванням.

Сакси прибули в південно-східну
Трансільванію в XII-XIII ст., і оселилися на теперішній території повітів Брашов і
Сібіу та невеликої частини Мурешського повіту. Вони прибули сюди на запрошення короля
Угорщини аби захистити східні кордони християнської Європи від вторгнень зі
Сходу, і заснували приблизно 200 сіл та 7 укріплених фортець – звідси й німецька назва Трансільванії, Зібенбурген. Села зберегли свою структуру і територію майже незмінними протягом багатьох століть.
Вони, як правило, будувалися уздовж берегів річок, це структура села XIII
століття, принесеного німецькими колоністами з
районів Мозеля та Середнього Рейну, яка
до цих пір збереглася в Трансільванії.

Сакси управляли своїми містами, селами і ландшафтами
майже тисячу років і досі розмовляють своїм діалектом. Це справді являє собою культурний скарб. Духовним і оборонним центром кожного села є укріплена
церква. Під час вторгнень кочових народів, сакси ховалися в укріпленій церкві,
де зберігали вони харчові продукти, і мали там навіть колодязь, щоб збільшити
свої шанси на виживання. Насправді, кожна родина зберігала, навіть у мирний
час, сало й іноді м’ясо-солонину в місцях, спеціально улаштованих для всіх у
церкві. Одним із тих близько 200 сіл утворених саксонськими колоністами у
Трансільванії є село Клоаштерф, у Муреському повіті, про який розповів я вам
сьогодні.

Село Клоаштер належить об’єднаній
територіальній громаді Саскіз. Це ідеальне місце для відпочинку, на всі смаки.
Тут ви знайдете як сучасні пансіонати, так і місця для поселення без
телевізорів і сучасних акцентів. Туристичною атракцією цього невеликого села є
укріплений храм у центрі, побудований за зразком більшої за розміром церкви із
сусіднього села Саскіз. Меблі інтер’єру вражаючі, збереглися вони з XVII-XVIII ст.
в стилі народного бароко. Церква є одною з небагатьох укріплених церков в
Трансільванії з оборонним поверхом. Унікальність цієї церкви полягає в тому, що
над судном і хором було збудовано укріплений поверх із вікнами і стрільчастими
отворами. Церква була побудована в 1524 році, будучи останньою з невеликої
кількості церков такого роду, за проектом архітектора Штефана Угорця.

Церква добре збереглася до наших днів, її інтер’єр надзвичайно цікавий, будучи привезений сюди в середині XVII ст. Так само, внутрішній розпис храму особливий, будучи зроблений наприкінці XVII ст. Деякі
місцеві легенди говорять про те, що церква
має тунель, по якому мешканці укріпленої церкви могли врятуватися
під час облоги. Назва села Клоаштерф настільки ж
цікава, як і церква. Вона походить від німецького слова -
Клосдорф, що складається зі слів Ніколау (Святий Миколай) і Дорф (село). Історичні
документи згадують про першу церкву від 1353 року, з якої збереглася лише хрестильниця.

Куратор церкви Керекеш Аурел ознайомить вас із історією населеного
пункту Клоаштерф: З історичної точки
зору, частіші турецькі вторгнення між 1462 і 1482 роками призвели до укріплення міст і
сіл в Трансільванії. Більшість саксонських громад вирішують укріпити населені
пункти, щоб збільшити свою оборонну силу. 1493 рік, що був роком
великих турецьких набігів, є вирішальним для укріплення церков у цих селах.
Це період, коли ставляться
бази укріплених церков із вежами і оборонними поверхами.

Укріплений храм Клоаштерф розташований на головній вулиці
села, продовжує Аурел Керечеш: Укріплений
ансамбль євангелічної церкви є однорідним, церква чотирикутна, з
кутовими квадратними вежами, які
були збудовані у період з 1521
по 1524 рр. Церква-фортиця Клоашстерф належить
до останньої моделі саксонських
фортечних церков, розробленої ще із стадії проекту, щоб забезпечити захист фортеці від вогнепальної зброї. Перша документальна згадка про цей населений пункт датується 1267 роком. Документ описує його як саксонську фортецю проти татарських
вторгнень. У 1353 році була побудована стара церква, про яку не збереглося інформації. Потім, після 1500-х років, після указу про обов’язкову освіту для всіх саксонців, мешканці почали читати і писати, що призвело до розквіту цивілізації.

Невелике поселення у Східній Трансільванії, Клоаштерф, породило
легенду. Неподалік села знаходяться руїни замку, відомого місцевим жителям
під назвою Замок мавп. Кажуть, що за невидимими залізними дверима,
що знаходяться на пагорбі замку, захований скарб. Час від часу
двері з’являються з нізвідки, але вони можуть бути
розблоковані тільки магічною рослиною.Насправді тут були виявлені залишки урни і одна золота
монета з грецьким написом Олександра Великого. Справжній скарб
залишається прихованим до наших днів. Фортеця була відновлена Фондом імені «Міхая Емінеску», і неподалік
дзвіниці XIX століття було влаштоване приміщення для гостей з
традиційними саксонськими меблями. Фонд імені «Міхая Емінеску», під патронажем спадкоємця
британського престолу принца Уельського Чарльза, добивається відновлення
культурної спадщини і економіки трансільванських сіл.

Кажуть, що країна не має друзів, є тільки інтереси. Але історія заперечує це твердження. У минулому, ми знаходимо численні приклади дружби між країнами, які мали важливі військові та матримоніальні союзи, або зберігання секретів та цінностей. Є багато випадків, коли країна надала для зберігання, дружній державі власний скарб, щоб не попав у руки супротивника. Таким дружнім жестом було перевезення польського золотого запасу через Румунію, у вересні 1939 року, коли країна була атакована нацистською Німеччиною і Радянським Союзом.

Але альянси можна зрадити, як і дружні відносини. Під час Першої світової війни, Румунія вступила в Антанту, що складалась з Франції, Англії та Росії. В ім’я дружнього альянсу, золотий запас Румунії був перевезений в Москву, щоб уникнути його захоплення німецькою армією, яка окупувала Бухарест і всю південну частину Румунії, в грудні 1916 року. У період з 12 по 14 грудня 1916 року на вокзалі в Яссах було завантажено в 17 вагонів 1 738 ящиків в, яких зберігалось золото Румунії у формі золотих злитків і різні монети. Їх вартість становила близько 315 мільйонів золотих леїв. У інших двох ящиках були коштовності королеви Марії, вартістю 7 мільйонів золотих леїв. Вантаж прибув до Москви 21 грудня 1916 року. Друга партія була перевезена влітку 1917 року. У три вагони завантажено цінності Національного банку Румунії з оголошеною вартістю на рівні 1,6 млрд леїв, з яких золото становило близько 575 000 леїв. Архів був оцінений в 500 000 леїв, а решта були депозити, цінні папери та інші активи. Ще у 21 вагоні, у 1 661 ящику, були речі ощадбанку на суму 7,5 мільярда леїв. Друга партія прибула в Москву 3 серпня 1917 року. Інші предмети і приватні колекції творів мистецтва були відправлені з румунським скарбом на зберігання в Кремлі.

Історик Іон Скурту вважає, що втрати від вивезення скарбу Румунії в Росію важко оцінити: Румунія втратила тоді скарб Національного банку шляхом якого забезпечувався нормальний грошовий обіг по всій Румунії. Крім скарбу Національного банку, є багато інших цінностей, які значно перевищують вартість скарбу Національного банку на рівні 93 тонн золота в злитках. Але є предмети мистецтва, картини, предмети релігійного культу, килими та інші предмети історичної і сентиментальної цінності. Я думаю, що, практично, не можна оцінити вартість у національній валюті, леї, доларі або рублі, те, що представляв румунський скарб, адже деякі предмети надзвичайно важко оцінити. Як можна оцінити, наприклад, хрестильнецю ХУ-го століття? Вона може мати художню цінність, що набагато перевищує вартість металу. Через втрату цього скарбу, Румунія стала біднішою своїми власними цінностями, спираючись на тому, що цей скарб буде повернутий, як між цивілізованими країнами, які дотримуються свого слова, з повагою до міжнародного права.

Але більшовицька революція привела до розриву дипломатичних відносин між Румунією та Росією в січні 1918 року з ініціативи В. І. Леніна, через дипломатичну ноту направлену уряду Румунії. У ноті уточнюється, що румунський скарб конфіскований для румунської олігархії і буде повернутий колись трудящому народу. Ми запитали історика Іоана Скурту, чи тодішні керівники Румунії мали кращий варіант: Була можливість відправки скарбу в Швецію, де він міг бути у більшій безпеці, але виникла проблема транспортування. Як міг бути транспортований скарб до цієї країни без того, щоб німецькі війська не перехопили і захопили його? Ми тепер говоримо з часової перспективи, і з цієї точки зору, я вважаю, що перевезення в Росію було помилкою. Але якщо ми б стали на місце тих, хто вирішив тоді, то я не думаю, що ми можемо робити такі оцінки. Я б сказав, що існував справжній психоз в кінці 1917 року, що Молдова буде зайнята, багато депутатів покинули Ясси і втекли до Одеси. Була навіть думка, щоб сам уряд покинув територію Молдови, і потрібне було втручання короля Фердинанда і політика Бретяну, щоб міністри залишились на місці. Сам уряд був у психозі, є повідомлення про розмір цього психозу. Ліберальний політик І. Г. Дука розповідав, що вагони поїздів вже були завантажені, і продовжували надходити громадяни, які приносили товари в ящиках для того, щоб завантажити їх на потяги і перевезти в Москву, звідки були б повернені після війни. Уряд, вступив у той психоз і не міг передбачити, що може відбутись, що Росія не буде дотримуватись слова.

Коли війна закінчилася, румунська дипломатія ініціювала численні переговори про повернення скарбу. У 1935 році Радянський Союз повернув архівні документи, і ті, що належали Румунській академії, а в 1956 році вирішив повернути його невелику частину, скарб з П’єтроаселе названий Квочка з золотими курчатами. Незважаючи на те, що в липні 2003 року під час підписання базового договору між Румунією та Російською Федерацією, питання скарбу мало обговорюватися, до цих пір це питання не вирішено. Через 100 років, румунський скарб досі в Москві, як в’язень зрадженої дружби.

Восени 1939 року, незабаром після укладення пакту Молотова-Ріббентропа нацистською Німеччиною та Радянським Союзом, два тоталітарні режими почали ділити між собою зони окупації та впливу, так як вони домовилися. Польща була першою на чорному списку, і в другій половині вересня була стерта з лиця землі. За нападом Німеччини з 1 вересня 1939 року послідував радянський напад 17 вересня того року, і Польща, спіймана в пастці між двома гігантами, не зуміла витримати більше 2 тижнів.

Послідувала згодом голгофа притулку польських військовиків та цивільного населення, а також врятування польських цінностей. Серед них, скарбниця Національного Банку Польщі, найбільша частина якої походила із краківського замку Вавель. Оскільки з березня 1939 року, Чехословаччина була окупована Німеччиною, а Угорщина була союзником Німеччини, єдиним виходом для врятування скарбниці Польщі було через Румунія. Після закінчення Першої світової війни, Румунія стала сусідкою Польщі, після того як Молдова мала в середньовіччі прямий кордон з Королівством Польщі, а відносини були плідними до початку 18-го століття. Так почалася одіссея вражаючих колекцій сотень цінних предметів. Найбільш важливими були ті 300 Ягеллонських шовкових гобеленів, вишитих золотими і срібними нитками, близько 110 з них будучи з першої половини 16-го століття, меч Щербець (коронаційний меч польських королів у період 1320 і 1764 рр., одне з найцінніших та унікальних свідчень польської історії) та оригінальний примірник Біблії, надрукованої Іоганном Гутенбергом в 1455 році.

Дорога через Румунію була все ще відкритою і румунська влада тісно співпрацювала з французькою та англійською владами, які підтримали варіант евакуації польської скарбниці. Траян Борческу, офіцер Спецрозвідки Румунії, був свідком цієї операції, яка означала перетин території Румунії польської скарбниці при максимальному нагляді. Він дав інтерв’ю Центру усної історії Румунського Радіомовлення у 2003 році: Я був у штаб-квартирі і супроводжував полковника Діаконеску, який був уповноважений контролем переміщення населення і влади з Польщі до Румунії. Поляки дружили більше з угорцями, до тоді вони ще не визнали приєднання Трансільванії до Румунії, і були більше на боці угорців. І саме угорці не допомогли їм. Єдиними які допомогли їм були ми, румуни, за наполяганням Франції та Великобританії відправити скарбницю Польщі через Румунію. Прем’єр міністр Арманд Келінеску дав свою згоду з умовою, щоб військо було роззброєне на кордоні та, щоб у його рядах не було іноземних агентів, зброя була здана, а скарб таємно перевезено в день, коли б про це не довідались ані росіяни, ані німці. Бо нас могли за це атакувати.

Польсько-румунський кордон, який зник після 1945 року, був перетнутий конвоєм вантажівок, автомобілів і потягів 3 вересня 1939 року. Траян Борческу розповів про маршрут польського скарбу до Чорного моря, де його мали завантажити на підводний човен: Було зроблено два перевезення: з Вижниці до Чернівців, а потім з Чернівців до Констанце. Частина скарбу було затримано й нами за допомогу надану польському війську та біженцям, але внаслідок французько-англійського попередження ми згодились, щоб цей скарб, що складався із 70 скринь та пакунків, був завантажений на британський підводний човен у Констанці, під командуванням капітана Бретта. Між Вижницею і Чернівцями перевезення скарбу здійснювалося на автомобіля, а з Чернівців до Констанци – потягом. Вся операція пройшла під захистом нашого війська та англо-французьких агентів, які прибули сюди. Скарб було перейнято і перевезено в Англію, але пізніше ми дізнались, що він потрапив у Швейцарію, а потім в Канаду та США. Скарб не міг залишитися у нас, хоча ми запропонували залишити його у нас. Британці зрозуміли, що Румунія матиме ту ж долю, що й Польща через пакт з серпня 1939 року. Таким чином, якщо Румунія буде окупована, то скарб цей не повинен був потрапити до рук німців.

Невелика частина польського скарбу залишилася все таки в Румунії. Влітку 1944 року, невелика частина польського скарбу (3 тонни золота) була направлена разом з тими 242 тоннами золотого запасу Національного банку Румунії до монастиря Тісмана (захід країни), щоб захистити його від радянського вторгнення. Операція стала відомою в історії під кодовою назвою «Нептун», а скарб був скритий в печері неподалік від монастиря. У 1947 році, золото НБР повернулося до Бухареста, і ті 3 тонни польського золотого скарбу були повернуті їх законному власнику. Одіссея польського золота була представлена у польсько-румунському фільмі Золотий потяг, знятого в 1986 році режисером Богданом Поребою. Фільм має дві частини, а головні ролі в ньому виконують польські та румунські актори.

Після врятування від його захоплення німцями, польський скарб почав іншу подорож через Мальту, Швейцарію, Ватикан та Францію. Але він не міг залишитися ані у Франції, бо німецька окупація шукала його й тут. Рушив він до Канади і США у пошуках бажаного безпечного місця.