Tag: спадщина ЮНЕСКО

Мало хто знає, що існує День сталої
гастрономії, проголошений Організацією Об’єднаних Націй, який відзначається
18 червня. У Тімішоарі, культурній столиці Європи 2023 року, з 2018 року в
рамках підготовки міста до присвоєння цього звання діє програма LA PAS,
ініційована Асоціацією CRIES – Ресурсним центром етичних та солідарних
ініціатив, яка має на меті підвищити цінність його гастрономічної спадщини
шляхом дотримання певних принципів руху slow-food (повільної їжі).

Ми поговорили про цю програму з Міхаєлою Вецан, головою Асоціації CRIES: Смак як спадщина є частиною програми «La pas, сповільнюючись»,
включеної до програми Європейської столиці культури 2023 року, і є складовою,
за допомогою якої ми хочемо привернути увагу до того, що їжа є частиною нашої
нематеріальної культурної спадщини. У попередніх випусках ми досліджували цю
тему в різних видах діяльності, у 2018 році ми провели конкурс традиційних
рецептів, потім зняли кілька відео з відеоблогерами про традиційні рецепти з
Банату, минулого року у нас був випуск, який ми присвятили більш конкретному
соціальному контексту – війні в Україні: борщ був включений до спадщини ЮНЕСКО
як частина нематеріальної спадщини, за українським рецептом, і ми провели в
Тімішоарі низку заходів, присвячених цій темі. А цього року, в рамках
компоненту Смак як спадщина, привертаємо увагу до дуже важливого
елементу, а саме впливу їжі на навколишнє середовище.

Міхаєла Вецан, голова Асоціації CRIES,
розповіла про це детальніше: Ми розробили серію з 5 гастрономічних
майстер-класів за участю шеф-кухарів, кулінарних відеоблогерів та людей,
захоплених кулінарією, переважно з сезонних інгредієнтів та місцевих продуктів.
Тож ми почали в лютому, коли у нас були коренеплоди, вони були основними
інгредієнтами, у нас був веганський воркшоп, великим попитом користувалася
зелень у різних стравах, і ми проводили ці воркшопи протягом літа та осені. Потім,
наприкінці року, ми матимемо картину різноманітних рецептів, які ми можемо
приготувати вдома, з інгредієнтів, які характерні для цього сезону.

Програма спрямована на використання
гастрономічної спадщини шляхом дотримання конкретних принципів руху slow-food (добро-чисто-етично),
розвитку навичок відповідального споживання серед молоді, сприяння сталим
практикам організації культурних заходів, заохочення державної політики, яка
сприяє сталому розвитку моделі та культуру сталого розвитку серед
людей. Міхаєла Вецан уточнила: В основному є три важливі елементи, які
ми хочемо виділити цього року: сезонність, той факт, що важливо знати, що овочі
доступні в певну пору року, і тоді їх слід їсти, і не обов’язково не в сезон,
турбота про інгредієнти та виробників, і той факт, що ми хочемо через наші
майстер-класи надихнути і заохотити людей більше готувати вдома, тому що ми
знаємо, що це практика, яка все більше занепадає. Ми менше готуємо і більше
зосереджуємось на напівфабрикатах чи фастфуді.

Ми запитали у Міхаєли Вецан, які смаки асоціюються з Тімішоарою: Ми скоріше говоримо про регіональний характер регіону Банат, який є зоною
злиття. І коли ми підходили до цього елементу традиційного або специфічного
характеру, ми більше усвідомлювали, що елементом специфіки для нашої місцевості
є більш несподіване поєднання, між солодким і солоним, солодким і кислим. У
Банаті, наприклад, традиційно ми їмо ростбіф з вишневим або сливовим компотом.
Це суміш сербської, німецької, швабської кухонь, включаючи елементи угорської,
тому дуже важко сказати, що саме є специфічним. Але я думаю, що таке поєднання
смаків і несподіване чергування є елементом, що можна асоціювати з Тімішоарою.

А оскільки цього року в Тімішоарі тривало
безперервне святкування, Міхаєла Вецан зробила запрошення: Програма «La Pas» включає в себе широку освітню програму,
ми проводимо багато заходів у школах, цього року ми залучимо понад 650 учнів разом
із їхніми родинами, і, звичайно, на осінь, у жовтні, ми готуємо третє видання фестивалю кустарної гастрономії.

На всіх поціновувачів місцевих продуктів
та кулінарного мистецтва чекає насичена програма заходів, що підкреслюють
важливість гастрономічної спадщини для місцевих громад та сталого розвитку.

Вважається що з
усіх румунських повітів, у двох з них -
Марамуреші і Сучаві – найкраще можна відчути духовне життя, бо тут найкраще
збереглися цікаві старовинні обряди та звичаї. Столітні
традиції прадідів є у них частиною повсякденного життя, бо місцеві жителі досі
вдягаються у барвистий народний одяг і носять незвичайні традиційні головні
убори.

Марамурешський
край відомий в Румунії не тільки завдяки народному одягу, а й дерев’яним
виробам, а особливо килимам, традиційним солом’яним капелюхам, керамічним
виробам, іконам на склі та дереві, традиційним алкогольним напоєм – хорінкою,
народним танцям, фольклорним фестивалям і не востаннє гостинності мешканців.
Ізольоване розташування цього краю сприяло збереженню традицій та народних
ремесел, а народний одяг виготовлений вручну це гордість цього регіону. До
наших днів збереглася там традиція дерев’яної архітектури. Різьблення по дереву
вже давно набуло слави і вражає туристів. Майже немає господарства, двору
неприкрашеного орнаментами, кожен будинок марамурешських сіл будучи частиною музею
села. Все прикрашено орнаментами: ворота,
паркан, хата, прибудови, і навіть трійці на перехрестях доріг. Туристам
надається шанс здійснити подорож у часі, у минуле, і бути свідками ніби-то
іншої доби. Життя тут надзвичайно просте, а церква продовжує бути душею села.

У повіті велика
кількість культурних, природних та історичних пам’яток. Серед них особливі
дерев’яні церкви, 8 з яких було включено до пам’яток Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО
ще в 1999 році. Всі були побудовані в XVII і XVIII століттях, але трохи
різняться архітектурним стилем. Вони додаються до решти 85 дерев’яних церков
повіту. В чому полягає оригінальність архітектури цих церков? У поєднанні
елементів візантійської і західно-європейської архітектур, однак будівельний
матеріал – дерево – зображує майстерність і вміння місцевих різьбярів по
дереву, тобто народних майстрів. Хоча не входить до спадщини ЮНЕСКО дерев’яна
церква в н.п. Бреб є однією з найбільш відвідуваних релігійних обитель повіту.

Отже, невелике
село в Марамуреші, але багате на унікальні в Румунії традиції та
звичаї, є однією з найбільш цінованих туристичних атракцій Румунії. Село було
включено до списку найкрасивіших сіл Румунії, будучи одним з найбільш сфотографованих
місць нашої країни. І це не дивно, якщо думаємо, що туристи, які приїжджають до
цього мальовничого куточку Румунії, особливо під час зимових свят, мають
враження, що вони повернулися в часі. Перші сніжинки, що вкривають традиційні будинки, а також старі дерев’яні
паркани та пагорби, перетворюють село на казкове місце. Більше того, у туристів,
які приїжджають сюди проводити зимові свята, складається таке враження, що ніде
колядки не звучать красивіше, і що немає ніде у світі смачніших та пухнастих
калачів, ніж ті, які приготовляють господині села Бребу.

Дерев’яна церква
Бреб, присвячена Св. Арх. Міхаїлу та Гаврилу, є цінною
з багатьох точок зору: це одна з найдавніших дерев’яних церков у нашій країні
(будучи побудована в 1622 році), в ній зберігається найстаріша вежа дерев’яної
церкви (датована 1531 роком), зберігає красиву колекцію ікон (з XVII і
XVIII ст.) і одну із найдавніших настінних фресок. Іншим цікавим аспектом
стосовно дерев’яної церкви н.п. Бреб є те, що вона зберегла свою внутрішню
організацію протягом століть. Таким чином, жінки стоять на передній частині
церкви, тобто у пронаосі, а чоловіки – в задніх частинах церкви. Обитель ця є
частиною архітектурного ансамблю, що складається з кладовища, чиї хрести
виготовлені з кованого заліза або каменю, парафіяльного будинку, дерев’яних
воріт та дзвіниці.

Хоча оригінального
документа про будівництво церкви не збереглося, історичні дослідження
виявили, що деревина, використана для
будівництва церкви в н.п. Бреб, була вирубана взимку 1621
– 1622 рр. Історики
також вважають, що церква була споруджена на місці іншої старішої церкви, гіпотеза, підтверджена письмовими
свідченнями, але також церковною вежею, датованою 1531 роком. Церква викликала інтерес багатьох
істориків, які намагалися дізнатися якомога більше інформації про її історію. Таким
чином, елементи, що складають церкву та архітектурний ансамбль, були
проаналізовані та згадані у найважливіших книгах про дерев’яні церкви Марамурешу,
про дерев’яні ворота цього краю, а також у книгах про настінні розписи церков.

Рідкісна краса села
зачарувала навіть принца Чарльза, спадкоємця британської корони, який вирішив придбати
тут кілька традиційних дерев’яних будинків. Дізнавшись історію дерев’яної
церкви села, він приєднався до акції з реставрації цього релігійного пам’ятника
Румунії. Акція з реставрації дерев’яної церкви в селі Бреб стала можливою з
ініціативи неурядової організації Швидка допомога пам’ятникам, яка
є частиною Асоціації Monumentum, організації, що втручається для врятування
історичних будівель, що перебувають у деградованому стані. Минулого року,
спадкоємець Британської корони пожертвував 5 тисяч фунтів стерлінгів на врятування
дерев’яної церкви, яку він відвідав ще у 2004 році. За підтримки «Швидкої
допомоги пам’ятникам», а також майстрів села, ця історична церква отримала за
два тижні новий дерев’яний дах.

Кілька
середньовічних церков Хунедоарського повіту запропоновано бути частиною
Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. З-поміж них церква в н.п. Денсуш, що вважається
справжньою архітектурною перлиною і церква з н.п. Гурасада.

Церква в н.п. Гурасада
була документально зафіксована в 1292 році. В останні століття до первісної
будівлі було додано кілька приміщень і вежу, у західній частині, а на думку
істориків, вона була розписана спочатку на початку XlV століття. У XVIII столітті настінний
розпис було покрито малюнками Іоана Ієродіакона з Деви на замовлення імператриці
Марії Терезії.

Кам’яна церква
Стрей належить теж до категорії дуже старих, але мало
відомих туристам, кам’яних церков. Точна дата будівництва Стрейської
церкви не відома, однак переважна більшість фахівців вважають, що вона була
побудована у ХІІІ столітті. У цій церкві, зведеній боярином Амвросієм,
римсько-готичний стиль змішується з місцевими елементами, в результаті чого
створюється унікальний архітектурний ансамбль. Церква, відома як археологічний пам’ятник, досліджувалася двічі.
Перші дослідження відбулися 1970 року, з нагоди реставрації історичного
пам’ятника, результати розкопок будучи частково оприлюднені. Під час розкопок
проведених навколо церкви було виявлено 48 могил, а також було доведено, що
сільське кладовище та церква Стрей перекривають римську villarustica. Зовні вежа-дзвіниця містить
фрагмент римського саркофага. Інтер’єр церкви викладений римською цеглою,
дзвіниця розташована на західному кінці нефа, а вівтар – прямокутний, покритий хрестоподібним склепінням. Внутрішній
настінний розпис церкви є одним з найдавніших і найцінніших середньовічних
розписів на території сучасної Румунії. Він все ще зберігся, але не в дуже
хорошому стані. Вважається,
що він є результатом праці групи художників.

На 10 кілометрів
південніше міста Хацег, у повіті Хунедоара, в селі Денсуш, є інша стара церква, споруджена з каміння, мармуру, колон
та статуй зібраних з колишньої римської колонії Сармісегетуза. Розташована
поблизу руїн колишньої столиці римської Дакії, споруда була предметом численних
суперечок між науковцями. Офіційно в документах церква датується 1280-им роком,
однак недавні дослідження свідчать про те, що вона є набагато давнішою. Деякі з
них кажуть, що церква є мавзолеєм римського генерала Лонгінуса Максимуса,
вбитого даками, інші кажуть що вона є римським храмом зевса Марса. Румунський історик
Ніколає Йорга писав, що церква була споруджена десь на початку ХVІ-го століття, а
мистецтвознавець Ветешеску твердить, що церква датується кінцем ХІІІ-го
століття. Отож на цю тему існують багато теорій, а також було зроблено багато
досліджень, однак церква-пам’ятник надалі зберігає свою таємничість.
Припускається, що вона зазнала багато перетворень упродовж часу, зокрема в ХІІІ
сторіччі. Явним є лише одне – на даний час ця церква є найдавнішою церквою на
території Румунії, де відбуваються релігійні відправи. Стіни були зведені з цегол з латинським надписом, капітелів,
надмогильних плит, каналізаційних труб, мармуру, римських колон та статуй з
Ульпії Траяни. Пронаос, у формі латинської букви L, відкритий,
обгороджений чотирма стовпами, обвитими надмогильними плитами. Так само,
Стіл-вівтар зведений теж з надмогильної плити. Дах церкви збудовано з кам’яних
плит. Внутрішній настінний розпис датується ХV століттям, а майстер який здійснив його залишив на
ньому звичайний підпис – Штефан.

Середньовічна церква Стрейджорджу
– одна з найдавніших в
Румунії і, на думку фахівців, одна з найцінніших пам’яток трансільванської
середньовічної архітектури. Румунський історик Ніколає Йорга досліджував її,
назвавши потімнайстарішою спорудою румунів Трансільванії. Він описав візантійську фреску, чия давність
перевищує п’ять століть,
всередині церкви, яка свідчить про зв’язок із історію румунів Трансільванії. Археологічні
розкопки показали давність церкви, з 1313-1314 рр., згідно із
слов’яно-румунським написом у церкві. Напис був виявлений у вівтарі. Могили
навколо церкви датуються XII-XIII століттями.

Південніше міста
Хацег, на правому березі річки Реул Маре, розташований населений пункт
Сантамарія-Орля, документально засвідчений в 1331 році під назвою villaSancteMarie. На невеликому плато, на околиці населеного пункту,
на малій відстані від старого замку дворянської сім’ї Кендеффі,
піднімається величезне святилище. Кальвіністська церква Сантамарія-Орля, колись
римо-католицька, є однією з найстаріших церков у румунському просторі, будучи
зведена в кінці XIII
століття. Із вежею на західному фасаді і прямокутним вівтарем, церква має
архітектурні форми специфічні переходу від романського стилю до ранньої готики.
Усередині знаходиться цінний набір настінного розпису. Побудована з
необробленого каменю, церква звертає увагу не тільки акуратним зовнішнім
виглядом її високих стін, але особливо
красою порталів, вікон та колон. Квадратна башта з п’ятьма поверхами, має на першому поверсі романський
портал, з багатим скульптурним декором. На першому поверсі, наявність готичного
вікна є результатом пізнішої прибудови пам’ятника; натомість вікна верхніх
поверхів належать романському стилю, тобто початковому етапу будівництва. Дах,
відновлений під час численних ремотно-будівельних процесів упродовж часу, а
особливо з 1908 року – складається з
чотирьох трикутних кам’яних фронтонів у формі піраміди. Загалом, церква має
характеристики переходу від романського до готичного стилю, що в трансільванській
архітектурі відбулося у другій половині тринадцятого століття. Своїм
прямокутним вівтарем, церква належить до великої родини пам’ятників раннього
готичного стилю (так званого готичного бургундського), який
поширився по всій Європі за допомогою монахів ордена цистерціанців.

Зусилля щодо
включення історичних пам’яток до спадщини ЮНЕСКО тривають, але якщо їх буде
включено до цього списку, то ці середньовічні кам’яні церкви приєднаються до пам’яток,
що перетворили Хунедоарський повіт на регіон з найбільшим приданим історичних
пам’яток ЮНЕСКО з Румунії. Повіт Хунедоара має найбільшу кількість пам’яток та
парків у програмі ЮНЕСКО: Дакійські фортеці в горах Орештієй, Біосферний
заповідник Ретезат та Геопарк Динозаврів. Згідно зі звітами ЮНЕСКО, статус частини
спадщини ЮНЕСКО приносить деякі важливі переваги історичним пам’яткам, навіть
якщо вони не є істотними. Мета ЮНЕСКО – кращий захист об’єктів та більша увага
з боку громад. Нарешті, це може створити більше шансів для тих, хто бажає мати доступ
до коштів на захист цих об’єктів. Шлях до включення у список Всесвітньої
спадщини ЮНЕСКО триває два чи більше років, залежно від того, наскільки добре
підготовлені установи, які управлятимуть історичними пам’ятками. Для цього принаймні
один з десяти критеріїв, за якими історична пам’ятка може бути включена до
Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, повинен бути виконаний.

За винятком
історичного центру Сігішоара, монастир св. Георгія у м.
Сучава (церква Міреуць) є єдиним міським пам’ятником ЮНЕСКО в Румунії. Але це
не єдина специфіка цієї святині. З першого погляду, церква монастиря дивує своєю
кольоровою черепицею, що є справжнім знаком австрійського архітектурного стилю Сецесіон,
що є, у свою чергу, частиною загальноєвропейської художньої течії в стилі Арт-Нуво.
Остання швидко розповсюдилася по всій Західній і Центральній Європі, наприкінці
ХІХ і початку ХХ століття, втілюючи багато форм і назв Jugendstil, Modern Style, Stile Floreale.
Подібні дахи мають Тиргумуреський палац культури або Будапештська церква Матвія
Корвін.

Будівництво церкви
почалося під час правління воєводи Богдана III, сина Штефана Великого, в 1514 році. Однак Богдан
Воде не встиг побачити її за вершиною, тому що помер у 1517 році. Будівництво
продовжив його син Штефеніце, який закінчив та освятив її в 1522
році. Зовнішній розпис церкви був здійснений за часів господаря Петра Рареша
(1532-1534 рр.), іншого сина Штефана Великого. У 1589 році князь Петру Шкіопул побудував
притвор. У 1775 році Буковина потрапила під контроль Габсбургів, запеклих
католиків. З десяти монастирів і 13 скитів, що знаходилися на території, анексованої
австрійцями, нове панування зберегло лише три монастирі – Путна, Сучевіца і
Драгомірна – а також Міреуцьку церкву Св. Георгія. У 1858 році вона була майже
руїною. Церква і належні будівлі були перебудовані між 1898 і 1910 роками австрійським
архітектором Карлом Адольфом Ромшторфером. Він, серед інших робіт, також
перебудував дах, в стилі специфічному австрійському світу – Сецесіон.

Розповіді та
легенди про церкву є численними. Хоча трохи віддалена
від міської суєти, церква є постійним місцем поклоніння для вірян,
румунських та іноземних туристів. З-зовні, на жаль, фрески збереглися лише в
невеликій мірі і тільки на південній стіні. Натомість внутрішній живопис
вважається одним з найкрасивіших прикладів молдовського середньовічного образотворчого
мистецтва, особливо сцена «Страшного суду» на західній стіні. Монастир був з самого
початку оточений оборонною стіною, але з часом вона деградувалася. Її було відновлено
у другій половині минулого століття. Дзвіниця датується з часів князя Петра Шкіопула
(кінець 1500-х років), а каплиця датується 1626-1629 роками і доповнює середньовічний
монастирський ансамбль. З 1991 р. монастир є резиденцією архієпископів Сучави і
Радівців. У 1993 році церкву було включено до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО,
як частина групи церков із зовнішнім розписом Буковини.

У церкві
розміщені мощі святого Іоанна Нового, православного святого, великомученика, який
зазнав мученицької кончини 1330 року на землі, яка тепер є частиною України,
зараз Білгород-Дністровський, що тоді перебував під контролем татар. Його мощі
привіз, в 1402 році, господар Олександр Добрий до Міреуцької церкви, потім до
Кафедрального собору, у 1589 році. Церква
славиться чудовою акустикою, завдяки спеціальній архітектурній техніці, у склепінні
будучи замуровані гончарні глечики, що наділяють церкву надзвичайним резонансом. В результаті археологічних
розкопок, проведених тут в 1956 році, були
виявлені фрагменти надгробної плити, що належала Євдокії Київської, першої
дружини Штефана Великого. Ці археологічні дослідження мали місце в 1976 році і виявили
фундамент церкви, побудованої за часів князя Петра I Мушата. Також вони виявили 32 могили,
одна з яких належала Петру Мушату.

У XV-му ст. Молдова
підтримувала тісні політичні зв’язки зі своїми сусідами. Однією з важливих політичних
подій того періоду став династичний шлюб Євдокії Олельківни з одним з наймогутніших
православних господарів, Штефаном Великим, у 1463 році. Молдовські літописці
повідомляли з цього приводу «червня 5 привезли із Києва тому Штефанові воєводі дружину,
сестру Симеона, царя Київського». За переказами, Євдокія була красивою жінкою,
а на настінному малюнку церкви Святого Юрія в місті Хирлеу (схід) княгиня
намальована з коротким волоссям. Шлюб з Євдокією мав місце у місті Сучава, 5
липня 1463-го року, перед видатними церковними діячами Молдови. Штефан мав тоді
близько 25 років, а його дружина була молодою і дуже красивою блондинкою. За
ім’ям, Євдокія мала православне віросповідання. Ії дід Володимир, великий
київський князь, був вихідцем великої родини литовських герцогів, з якої, до
речі, походить і польська королівська родина. Володимир мав чотирьох
престолонаслідників, з-поміж яких і батька Євдокії, Олександра чи Олелька.

Про
Євдокію відомо дуже мало. З точних джерел відомо, що у них народився син Петро,
здається 1465 – 1466 рр, який помер рано в 1480-му році, коли йому було 14-15
років. Його поховано в церкві монастиря Путна. Старший син Штефана, Олександр,
котрий народився 1464-го року і помер 1496-го, не відомо й досі чи був сином Євдокії
або іншої жінки. Однак він став спадкоємцем престолу. Євдокія народила Штефану
Великому і дівчинку, Олену, яка пізніше стала відомою у Москві під прізвиськом
«Волошанка». Євдокії недовго судилося жити господинею Молдови, лише чотири
роки. 25 листопада 1467 р. княгиня померла. Не відомо чи померла вона від
хвороби або від пологів. Однак відомо, що Штефан рушив в кампанію проти Матея
Корвіна, коли Євдокія конала. Першій дружині Штефана Великого не судилося
дожити слави її чоловіка. Здається, що вістка про смерть дружини засмутила
Штефана, який багато часу не шукав кохання в іншої жінки. Євдокію було поховано
у Сучаві у церкві св. Георгія, більш відомій під назвою «Міреуць», яка була митрополичою
резиденцією у 1401 – 1580 рр. 1996 р. румунський археолог Мірча Матей знайшов
надмогильну плиту її поховання.