Tag: сприйняття

Революція 1989 року остаточно і
безповоротно змінила долю Румунії. Падіння комунізму, яке вже почалося в інших країнах
колишнього радянського блоку, мало, мабуть, занадто високу ціну, тисячі жертв, більшість з яких були
молоді, пишучи кров’ю історію
30 років тому. Така революція не може не змінити концепцію всього суспільства з
точки зору її
власного становлення. Однак звернення до пам’яті відбувається суб’єктивно, кожен
румун згадує період до грудня 1989 року по-різному.

У Бухарестському Палаці Шуцу
відбулася зустріч, присвячена впливу особистих архівів
на імідж, який побудували східноєвропейці щодо змін
1989 року, а також щодо повсякденного життя того періоду. Ралука Александреску,доцент факультету політичних наук Бухарестського університету
розповідає: Був холод, в магазинах стояли черги …
Коли я зустрічаю людей, які говорять мені, що за часів Чаушеску було добре, я
завжди залишаюся приголомшеною, хоча є багато способів жити. Ми повинні зрозуміти, що, в першу чергу, для тих
із нас, хто тепер намагається згадувати період до 1989 року, наш досвід не є
унікальним, і його доводиться узгоджувати з переживаннями багатьох
із нас. Тому я думаю, що одним із наших блокувань сьогодні є постійний конфлікт
між тим, що означає та чи інша пам’ять. Дехто ностальгує, дхто навіть вважає культовим
період до грудня
1989 року, а для інших немислимо розвивати таку ностальгічну пам’ять про
Чаушеску та комунізм.

На рівні румунського суспільства
страх був, мабуть, найважливішим почуттям в епоху Чаушеску. Репресивний апарат, представлений політичною
поліцією Секурітатя,
став невидимим, але всюдисущим ворогом, і говорити про власні політичні переконання більшість вважала необережністю. Ралука Александреску повертається з деталями:
Дуже добре відомо, що в цій манері, в якій багато з нас були виховані, взагалі не бажано нікому говорити про бесіди, які ви чули в будинку. Для мого покоління, для того, хто йде
за мною, і особливо для тих, хто перед нами, все це проблема, тому що ми живемо і формуємось, може, не усвідомлюючи
цього, в державі бінарності і з самим собою, але також і з публічним простором,
з визначенням публічного простору і всього того, що означає причетність до
публічного простору, що іноді обумовлює нас, не усвідомлюючи цього.

І момент Революції змінив свідомість
і визначив життя тих, хто вижив. Шлях до демократії був відкритий знищенням
страху. Румуни здобули одне з найважливіших прав: свободу слова. Ралука
Александреску: «Досвід 1989 року був дуже прямим. Пам’ятаю, що 21 грудня я
збиралась вийти в місто зробити різдвяні покупки. Кожен, хто пам’ятає, що це
могло тоді означати, знає, що це був лише привід трохи вийти з дому. Ми
зустрілися з моїм братом і сестрою на Університетській площі, де люди уже почали скандувати. Я добре пам’ятаю, що в 14 років я намагалась кричати «Геть комунізм!» та «Геть Чаушеску!», там, на Університетській
площі, і звук не виходив. Але коли я закричала всередині себе, це той момент, який я пам’ятаю як
свою маленьку внутрішню революцію».

Зустріч, присвячена пам’яті Революції
та її впливу на сучасне румунське суспільство, була спричинена виставкою,
влаштованою
американським фотографом Едвардом Серотта, який у ті грудневі дні збирав дані, обдуривши політичну
поліцію, про вуличні
події, як він робив це в Болгарії, Угорщині, Чехословаччині,
Польщі та Німецькій Демократичній Республіці. Пояснює Адріан Чофленке, директор Центру вивчення єврейської
історії в Румунії та член коледжу із Вивчення архівів політичної поліції
Секурітатя: «Едвард
Серотта мав
більше свободи пересування, ніж, наприклад, Ане Апплбаум, яка приїжджає в 1989 році до
Румунії разом з журналістом BBC, коли співробітники політичної поліції
зустріли їх намагаючись перешкодити їм зустрітися з кількома дисидентами та
побачити важливі місця, які стосувались антикомуністичного дисидентства. В основному, двоє закордонних
журналістів мало що робили, всюди вони ходили з співробітниками політичної
поліції. У випадку
Едварда Серотти йшлося
про пастку, куди вони потрапили. Можна було побачити, як зростає їх нервозність,
коли вони виявляють, що містер Серотта, скоріше, цікавиться єврейськими
громадами Румунії, пам’яттю про Голокост.

Виставка 1989 – рік, коли Європа стала
сама собою
відкрита в Бухарестському музеї
у партнерстві з Австрійським культурним форумом, розповідає не стільки про падіння комунізму,
скільки особливо про посилення в колективному розумі думки про свободу.
Румунське суспільство все ще перебуває у постійній перебудові з точки зору
сприйняття, менталітету та здатності звертатися до пам’яті.

Люди думали, що історія є вірним хранителем пам’яті, і коли вони перетворили її на наукову дисципліну навіть повірили, що в історії вони знайдуть істину. Філософія історії говорить нам, що історія, пам’ять та істина, є ніщо інше як фрагменти того, що належало людині та суспільству. І ностальгія, яка іноді охоплює нас відправляє нас в минуле, яке частіше за все ми намагаємось зрозуміти, незважаючи на те, яким неприємним б не було.

Пам’ять комунізму залишається тягарем, якого важко взяти на себе, якого важко носити, незважаючи на те, що ностальгія гуманізувала її в деякій мірі. Після десятків років комуністичного режиму, після ще інших десятків років упродовж яких дослідження показали його катастрофічні помилки, ностальгія була та котра примирила людей з комунізмом і його ганебними діями. Покоління Вперед є поколінням дітей 1970-1980 років, яке тепер є зрілим поколінням Румунії. Воно, ще називається поколінням дітей декретчиків, які народились в результаті Постанови №. 770 від 1966, що забороняла аборт. Назване на знак піонерського вітання Вперед, воно тепер досягло віку ностальгії, але яку не слід плутати з ностальгією по комуністичному режиму, а за віком, який визначив її як таку.
У 1990-ті роки покоління Вперед спостерігало за ностальгією літніх людей з байдужістю, а деколи з бунтом. Але з плином часу покоління Вперед було охоплене у свою чергу ностальгією. Спочатку це була гра, а потім ностальгія все більш поглиблювалась.

Історики Сімона Преда і Валеріу Антонович опитали 22 державних діячів, про дитинство в комуністичному режимі, тоді коли діти були якось за межами турбот дорослих. У зв’язку з цим побачила світ книга Вперед! Спогади про дитинство, і знято документальний фільм. Сімона Преда розповідає про вправу, яку вона разом з опитаними здійснила, як акт спільного замислення не без ризику спотвореного сприйняття: В чому полягає складність, тоді коли говоримо про своє дитинство? Це може здатися тривіальним, але дуже важко говорити про своє власне дитинство. Тим більше, коли маємо перед собою знімальну камеру. Дуже важко повернутись в минуле, і знайти себе там, адже після довгого часу, ризикуємо спотворити спогади ідеологією, яку ми пережили набагато пізніше. Коли ти мав справу з дорослими, дискусіями, дослідженнями, ідеологічними впливами, ризикуєш поставити себе до речей, які колись пережив у певному сприйнятті. Ти радів або насолоджувався у певний спосіб, коли був дитиною. Пасткою, коли ми маємо справу з дослідженням про пам’ять може бути це пізне відношення, спотворене, в врешті-решт, зрілим баченням. Тому дослідження про минуле та дослідження усної історії завжди будуть спотворені плином часу. Загалом, коли мова йде про історію, навіть, коли мова йде про нашу власну особистість ми маємо справу лише з інтерпретаціями. Реальність, або ми такими якими були, з хорошими і менш добрими речами, сенсаційними або, які тоді здавались нам сенсаційним, ми більше не можемо їх повністю повернути, скільки ми б цього не хотіли.

Ностальгію за дитинством комунізму легше зрозуміти, ніж інші види ностальгії, тому що вона посилає нас в дитинство, коли навколишній світ гарний, хороший, чистий, людина оточена любов’ю і увагою. З цієї причини, весь арсенал предметів, ситуацій і проблем повсякденного життя цього дитинства, і його максимальна ідеологізація, розглядаються з прихильністю. До мілітаризованої структури організацій піонерів, червоного прапора, піонерського вітання, шкільних форм, підручників, всього дитячого всесвіту 1970-1980 рр., хоча являє собою певний спосіб життя політичного режиму, який дресував і глибоко принизив громадян , ставляться поблажливо.

Сімона Преда, як і ті, хто згадував комуністичне дитинство, знає, що тодішні часи ніколи не повинні повернутися, але людське життя не може ігнорувати його: Є ще можливість повернути певним чином тільки те, що нам сподобалося або те, що ми хотіли б, щоб сталося. Або згадати так як ми думали, що були, або згадати те, що нам хотілося, щоб відбулось. Але тут йде мова також про плин часу. Я вважаю, що протагоністи були чесними, бувають випадки, коли чесність може розбити екран. Є моменти, коли ми запитуємось з приводу деяких аспектів минулого. Я не думаю, що можна встановити діагноз або зробити соціологічні інтерпретації після трьох, кілька десятків, навіть після, триста, трьох мільйонів або 23-ох мільйонів інтерв’ю, скільки нас було в певний час. Кожен жив у своєму власному дитинстві, жили свої моменти ностальгії, величі і смирення, і не гадаю, що ми можемо виписати якийсь рецепт за певними шаблонами. Як хтось сказав, я ніколи не ріс при комунізмі, я виріс за часів мого дитинства.

Покоління Вперед є поколінням, яке мало історичну можливість позбутися найбільш репресивного політичного режиму в історії. Це покоління, зробило Румунію такою, якою вона є сьогодні. Це покоління, яке, попри всі ностальгії літніх людей, ще має багато чого сказати і зробити.

В Україні 2016 рік оголошено роком Івана Франка. Твори І. Франка перекладені багатьма мовами світу, в тому числі румунською. В його єстві чудово втілились як риси Франка-«раба волі» і прогресу, Франка-титана думки, Франка-митця, так і Франка-поборника розвитку дружніх зв’язків між народами і їхніми літературами та його відкритості до всіх народів і до всіх віків, включно і до румунського народу-пише в статті Іван Франко і Румунія, що побачила світ у Літературно-культурному журналі українських письменників Румунії Наш голос, проф. Бухарестського університету, видатний фольклорист і письменник Іван Ребошапка

Хоча Румунія це романська країна, все ж таки І. Франкові приділено велику увагу з боку румунської громадськості вважає проф. Іван Ребошапка: Можна відмітити кілька дуже важливих і цікавих моментів щодо обізнання румунів з творчістю Франка. Його ім’я стало відомим в Румунії 1880 року, коли найбільший румунський поет М. Емінеску працюючи в ясській газеті Час, надрукував вістку про арешт Франка, коли він виступив проти приїзду австрійського цісаря на Буковину, у Чернівці. Емінеску зрезюмував цю вістку з польської газети, яка виходила у Львові і називалась Слово. Ця газета доходила до Румунії, а Емінеску знав і польську і українську мови. Але ознайомлення з творчістю І. Франка почалось після Другої світової війни. У 1949 році, у дуже популярній колекції Література для всіх, якою завідував румунський поет А. Філліпіде було надруковано збірку оповідань з однойменним заголовком Муляр, за однойменним оповіданням І. Франка. Послідували інші переклади і виступи у румунській пресі.

Проф. Іван Ребошапка відзначає три основних моменти в яких сприйняття творчості Іван Франка в Румунії набувало високого рівня: Перший з них – відзначення в Румунії століття народження Франка. З цієї нагоди було організовано дуже багато заходів у румунських місцевостях де жило українське населення, а також у румунських містах та селах. Були організовані конференції, виступи, читання франківських творів, вистави. Цю подію відзначали і румунські літературознавці, їхні статті появлялись румунською мовою. До цього свята приступила і українська газета для українського населення в Румунії Новий вік, яка постійно друкувала матеріали як авторів з України, так і Румунії. Я б оцінив, і це підтверджується фактами, що ще щедріше Франкова творчість відзначалася румунами у румунських статтях.

Другий дуже важливий момент сприйняття творчості Івана Франка в Румунії це відзначення 15о річчя з дня народження Івана Франка з якої нагоди на факультеті іноземних мов Бухарестського університету був організований міжнародний симпозіум Ювілейний симпозіум. Іван Франко (1856-1916). 150 років від народження, Іван Ребошапка: У ньому взяли участь професори Львівського національного університету імені Івана Франка, група очолена проф. Михайлом Гнатюком, а серед її учасників можна назвати Богдана Якимовича, Б. Тихолоза та його дружину Наталію Тихолоз, які виступали дуже цікаво. Теж на цьому святі був проф. ЧНУ Богдан Бунчук, який виступив з дуже цікавою доповіддю про версифікацію у І. Франка. Матеріали цього симпозіуму я постарався видати і вони появились 2008 року у румунському і українському варіанті, з увагою на читачів з України. Цей збірник зазнав тут гарної оцінки. Були відгуки у пресі, а ректор Бухарестського університету сказав мені, коли я йому подарував цей збірник:Пане професоре, оцей збірник ми поставимо серед книг реалізованих нашим університетом. Це була велика честь. На нашому симпозіумі виступали, крім українських науковців, і наші з Румунії. Ще жила тоді Магдалина Ласло- Куцюк, яка до тоді надрукувала цікаву роботу про Франка Текст і інтертекст в художній творчості І. Франка. Я також виступав. Виступив і полоніст Кафедри слов’янських мов К. Джамбашу та сучасний перекладач творів Івана Франка, він вже помер, Іон Ковач.

Третій момент це цьогорічний Франковий рік. У літературному журналі Наш голос ми постійно друкуємо матеріали під таким заголовком: 2016-рік Івана Франка. Вже появилось кілька матеріалів і слідують інші. Старанням Союзу українців Румунії і його фінансуванням появився знаменитий твір Франка Лис Микита у перекладі відомого у нас українського і румуномовного письменника, поета і перекладача Корнелія Ірода. Довкла відзначення столітнього ювілею у Румунії перекладено переважно прозу Івана Франка і дечого з поезії. Після цього ювілею і до наших днів перекладено чимало його поезії– зазначив проф. Іван Ребошапка.