Давній центр румунської культури й цивілізації Клузький
повіт розташований в центрі нашої країни, на перехресті важливих національних і
міжнародних шляхів. В римську епоху тут був військовий табір Напока, якому
згодом було надано статус міста і потім колонії. Назва Клуж (Castrum Clus)
постала в 12 сторіччі. Угорці називають повіт Колошвар (Kolozsvár). Адміністративним
центром повіту є місто Клуж-Напока, чудове місто монастирів і готичних церков.
Це типове для атмосфери Трансільванії місто, в якому народились чи проявили
себе численні відомі особистості. Студентом Клузького університету був національний
герой 1848 року Аврам Янку, а в 1849-му році тут був страчений німецький пастор
та історик Стефан Людвіг Рот. Учений Еміль Раковіце заснував тут перший у світі
Інститут спелеології. На одній з вулиць розташованих поблизу центра міста, в
будинку в готичному стилі народився король Угорщини Матія Корвін.
У 50
кілометрах від міста Клуж-Напока є єдиний у Трансільванії природний
рай, але також село, де досі живуть
традиції. Більше того, нідерландець був
зачарований красою місця і відкрив барвистий
музей.
Село Сік – це поселення, розташоване досить близько до Клуж-Напоки та
досить далеко від міста, щоб не загубити чарівність минулих часів.
Природний
заповідник Очеретяні зарості в н.п.Сік,
також відомий як Клузька дельта, є
одним з найбільш дивовижних атракцій для туристів у Клузькому повіті. Заповідник
є другою за величиною площею очерету в Румунії, після дельти Дунаю, розміром 260 гектарів. Очеретяні зарості забезпечують умови гніздування та проживання для
різноманітних перелітних птахів. Пейзажом можна милуватися з дерев’яного понтону довжиною
близько кілометра, з оглядової вежі, розташованої приблизно посередині понтону,
або з двох альтанок, розташованих на одному та другому кінцях понтону.
По
дорозі до заповідника, туристи зупиняються біля синього будинку із традиційними мотивами, із невеликими
вікнами та дерев’яними віконницями, червоним черепичним дахом,
різнокольоровими
квітами та нескінченим рядом чобіт, вивішених на ганку. Це Музей танцю, відкритий нідерландцем
Мікелом ван Лангевельдом, який у 2004 році, зачарований красою поселення і
традиціями, вирішив, що село Сік – це місце, де він хоче продовжити своє життя.
Зацікавлений у відродженні та збереженні історії танцю у цьому населеному
пункті, він придбав «Будинок танцю» на вулиці Чіпкесег, а згодом створив фонд,
який назвав Фондом Чіпкесега. Будинок був відремонтований та улаштований у
традиційному стилі.
На вхідних воротах музею висять дві старі пари чобіт.
Ворота широко відчинені ніби-то запрошують туристів до себе. Трохи далі можна
прочитати Заходь, ми відкриті, і що їм робити, як не входити. На
подвір’ї інші купи чобіт, також на ганку будинку, де можна побачити підвішені
десятки пар чобіт, притуплених від стільки танців. Навпроти нідерландець купив
інший будинок, який відбудував, у тому числі сарай, де підвісив десятки інших
пар чобіт. Загалом у цих двох будинках виставлено
близько 500 пар таких чобіт. У будинках на стінах безліч чорно-білих
фотографій, зроблених у 1967 році в н.п. Сік угорським фотографом Корнішом
Петером. Власники музею також пропонують поселення та сніданок для тих, хто
хоче провести більше днів у селі. Вони щомісяця організовують вечори танцю, музики та майстер-класи для тих, хто приїжджає з
інших боків нашої країни та з-закордону, і завжди готові розповісти про село Сік і про танцювальні традиції, у той час як гостям
подають склянку домашньої палінки.
Угорською мовою слово «сік» означає
Судове крісло. Село, заселене переважно етнічними угорцями, має
довгу і часом сумну історію, як і будь-яке інше місце. Але в ньому також є
прекрасні історії, а
одна з них – історія про
танець. Село має три важливі вулиці.
Кажуть
що, раніше на кожній із трьох вулиць – Фельсег, Форросег та Чіпкесег – був танцювальний будинок, тобто танцаш (táncház). Однак,
що таке танцаш. Рух «Танцювальний будинок» було започатковано у 1972 році, коли
у Будапешті вперше було відкрито приміщення, присвячене традиційному угорському
танцю. Цей культурний рух поширився на переважно угорські громади за межами
Угорщини, і так охопив села з переважно угорським населенням у Трансільванії. У
2011 році традиція була внесена до списку нематеріальної культурної спадщини
ЮНЕСКО, що потребує нагальної консервації.
Селянські будинки в селі Сік зберігають унікальний
архітектурний стиль: вони мають по три кімнати та солом’яний дах. Вхід до
будинку посередині, там, де знаходиться й піч. Найбільш простора та охайна
кімната орієнтована на вулицю та облаштована так, як це робили предки. Танцювальні вечори, організовані в селі, давали
можливість молодим людям ближче познайомитися, завести друзів та знайти
супутника життя. На кожній з трьох вулиць був танцювальний будинок. Однак
молодих людей змушували йти лише до танцювального будинку на своїй вулиці, бо
вони могли одружитися лише з кимось, хто мешкав на тій самій вулиці.
Більшість мешканців села мають
угорське походження. Люди похилого віку все ще носять народний одяг щодня. Святковий одяг є красивим,
елегантним, у
яскравих кольорах, характерних для секлерського,
а також саксонського народного одягу, це будучи унікальним поєднанням двох традицій. Чорний і червоний кольори на їх одягу символізують, однак, траур і кров, і пов’язані вони з
Cередньовіччя, коли татари вторглися в село у день Святого Варфоломія і вбили майже всіх
жителів села. Чоботи також є
частиною традиційного одягу. Жіночі довгі чорні шкіряні чоботи завершуються вгорі
червоною смужкою, а внизу, на п’яті, вимальовані три тюльпани. Чоловічі шкіряні
чоботи простіші, також чорні, але без червоної смужки та малюнку.
