Tag: толерантність

«Частка вчителів,
які мають низьку прихильність до наявності демократичного режиму в країні,
викликає занепокоєння. Рівень соціальної толерантності вчителів є низьким,
в окремих випадках, навіть нижчим ніж у решті суспільства».

Це лише
два висновки, що випливають з нещодавно проведеного соціологічного дослідження
на тему прихильності демократичним цінностям викладацького складу Румунії. Крім
того, що викликають занепокоєння, ці висновки викликали справжні суперечки в
публічному просторі, дехто вдався до гострої критики на адресу і так дуже
критикованої останнім часом системи освіти.

Навіть і ініціатори
дослідження – група соціологів і психологів, що працювали під егідою Фонду Фрідріха Штіфтунга у Румунії,
зізналися, що шкільна освіта дуже важлива у формуванні властивій демократії
політичній культурі. Таким чином, дуже важливими у цьому контексті є цінності,
які поділяють вчителі, особливо в період, коли частину Європи ваблять
авторитарні течії, котрі ставлять під сумнів принципи демократії.

Але, що хотіли
дізнатися і, що виявили автори дослідження? Про це розповів Габрієл Бедеску, завідувач
кафедри політології клузького Університету імені Бабеша-Бояя. «Ми хотіли
подивитися, в якій мірі люди вважають, що суспільство повинно регулюватися
відповідно до демократичних норм. У цілому близько 90% людей сказали, що
підтримують демократичні системи і це звучить заспокійливо. Проблема полягає в
тому, що відповіді на більш детальне запитання дали інший відсоток. А саме,
близько 40% опитаних вважають, що в умовах демократії потрібен сильний лідер,
який би не морочив собі голову вільними виборами і парламентом.»

Крім того, хоча
йдеться про меншість, але 14% вчителів вважають, що вихід Румунії з
Європейського Союзу «є хорошим рішенням». Такий же відсоток підтримав ідею
існування військового режиму, а 11% віддали б перевагу системі, керованої за
релігійними законами (що означає відсутність політичних партій і виборчих
механізмів). Попри те, що дослідження показує, що вчителі поділяють менш
демократичні цінності, ніж очікували ми як суспільство, соціолог Клаудіу Туфіш вважає, що ці дані слід
розглядати в більш широкому контексті концепцій населення. З цієї точки зору
вчителі виглядають у більш сприятливому світлі, аніж суспільство в цілому.

Говорить
соціолог Клаудіу Туфіш. «Дані дослідження були інтерпретовані тільки в
порівнянні з даними щодо вчителів середньої школи. Не було зроблено порівняння
з населенням в цілому чи з населенням з вищою освітою. Я подивився на подібні
дані, зібрані на початку 2018 року в Румунії в рамках міжнародних досліджень і прийшов
до висновку, що, навіть якщо вони є відносно нетерпимими і менш
демократичними, румунські вчителі є більш відкритими,
більш демократичними у порівнянні з рештою румунів з вищою освітою. Проблема не полягає не в тому, що вчителі недемократичні,
а в тому, що ми як населення є такими.
За 30 років від падіння комунізму ми не освоїли притаманні демократії цінності.»

Цю картину доповнює
ширший європейський контекст. Клаудіу
Туфіш. «Проблема з цієї точки зору полягає в тому, що в Румунії
тенденція скорочення підтримки демократії спостерігається у населення, яке ще не усвідомило, що означає демократія та її
цінності. На відміну від нас, у країнах з понад
50-річною демократичною традицією,
хоч і спостерігається зниження довіри до демократії, це падіння відбувається в умовах належного функціонування демократичної системи.»

Що стосується рівня
соціальної толерантності, то румуни відрізняються
від європейської тенденції. Найбільш відхиленими
вчителями групи є: наркозалежні (58,7%) та алкоголіки
(53,6%). Потім до третьої групи найменш бажаних людей входять особи ромської національності (42,5%), наступними
є гомосексуалісти (38,3%), люди, що
говорять іншою мовою (33,7%) і неодружені
пари (33,1%). Що стосується учнів ромської національності, деякі румунські вчителі, за даними дослідження«Освіта заради
демократії в школах Румунії», йдуть
далі.

Розповідає Габрієль Бедеску. «У нас є запитання
про думку вчителів про освіту ромських дітей. Чи доцільно вчити їх разом з іншими, або краще створювати для
них окремі класи? У цьому випадку
відповіді викликали багато дискусій, але і занепокоєння, тому що приблизно кожен восьмий з тих, хто
висловив свою думку вважає, що ромські
діти повинні вчитися в
окремих класах. Це дійсно проблема. У науковій освіті давно дійшли висновку, що діти повинні вчитися разом, незалежно від їх
етнічної приналежності чи статі або фізичних відмінностей чи
інвалідності. Школа повинна бути інклюзивною.»

Але, мабуть,
найбільшу стурбованість викликає позиція молодих вчителів віком до 35 років.
54,5% з них вважають, що Румунія повинна мати сильного лідера, а 17,9%
вважають, що для країни було б краще вийти з ЄС. Говорить соціолог
Клаудіу Туфіш. «Йдеться про осіб до 35 років, котрим на момент падіння
комунізму було 5-6 років і вони не пам’ятають нічого з того, що було раніше.
Вони розвивалися в складні роки посткомуністичного перехідного періоду. Ці люди пережили неприємні економічні переживання, пережили нерівність, але не мали
жодних проблем із відсутністю політичних свобод, порушенням основних прав.
Поясненням може бути такий досвід, що пов’язаний з розчаруванням тим, як
демократія зараз діє в Румунії.»

У 1918 році, у складі нової Румунії, було 28% етнічного населення, з яким більшість житиме як на підставі закону, так і на основі деяких старих зв’язків. Упродовж півстоліття відносини між більшістю та меншинами в Румунії, на жаль, зазнали всіх випробувань, які дала бурхлива історія ХХ століття, а саме від толерантності до геноциду.

Разом з істориком Йоном Скурту ми розглянули відносини між румунською більшістю і меншістю в першій половині ХХ-го століття, тобто до кінця Другої світової війни. Їх можна охарактеризувати як добрими взагалі, за деякими винятками. Йон Скурту розповів про обставини, в яких був укладений мир після Першої світової війни: «Паризька мирна конференція 1919-1920 рр. включила ідею дотримання національного принципу, щоб держави, які створювались на руїнах імперії Габсбургів і Російської імперії були національними державами. Але в той же час реальність довела, що жодна держава не може бути моноетнічною. Таким чином, Румунія мала у своєму складі менше національних меншин, ніж Чехословаччина, Польща, Югославія, сусідні країни зі значним відсотком національних меншин. Якщо мова йде про спадщину, то ми повинні враховувати реалії та історичний розвиток. Протягом часу на нинішній території Румунії, та 1918-го року, поселились різні меншини. У Добруджі були поселені турки, татари і болгари Османською імперією, яка контролювала цей регіон від 1417 до 1878. У Бессарабії, Російська імперія колонізувала росіян, євреїв, українців, болгар і гагаузів. Потім Трансільванія була заселена саксами та секлерями. На Буковину прибули німці, євреї та українці. Таким чином, була створена комплексна національна структура. Румуни підтримали і прийняли меншини, які зазнавали переслідування в країнах перебування, йдеться про євреїв, які переслідувалися і піддавалися справжнім погромам у Польщі і Росії. Була мозаїка національностей, але жодна не становила як мінімум 10%.

Однією з меншин, яка була предметом спору, була угорська. Йон Скруту розповів про проблему угорських оптантів у Трансільванії: «Оптантами були ті жителі Трансільванії, котрі на основі Тріанонського договору отримали право вибору угорського громадянства, і котрі переїхали в Угорщину. У зв’язку з тим, що у Румунії була введена в дію земельна реформа шляхом експропріації великих сільськогосподарських маєтків і розділення їх селянам, очевидно, були експропрійовані і угорські власники, але більшість експропрійованих були румунські власники. Отримали землю угорські та румунські селяни, українці, росіяни, болгари та інші. Оптанти вважали себе скривдженими і подали до суду на румунську державу. За підтримки уряду в Будапешті, вони звернулись до Ліги Націй. Це було засобом пропаганди від угорського уряду на європейському рівні, що існує проблема в Трансільванії, яка належить Румунії. Гаазькою конвенцією від 1932 року було встановлено, щоб оптанти отримали компенсацію від угорського уряду, частку, яку уряду довелося заплатити Румунії, як військові репарації.

Друга меншина, яка була винятком від правила доброго співіснування, була болгарська. Йон Скруту розповідає: «Після Бухарестського договору 1913 року, який поклав кінець другій Балканській війні, Румунія анексувала два райони Південної Добруджі, де жила досить значна болгарська меншина. У Південній Добруджі не було етнічної більшості, ані румуни не становили більшість, ні болгари або турки, була етнічна мозаїка. Болгари хотіли забрати не тільки Південну, але й всю Добруджу, і використовували болгарських селяни для протестів. Подібну пропаганду проводила болгарська Комуністична партія за підтримки Третього Інтернаціоналу, де Георгі Дімітров відігравав важливу роль. Існувала конвергенція між угорськими і болгарськими ревізіоністами, які мали на меті розпад румунської держави, що й сталося в 1940 році. У випадку угорців, болгар та інших меншин румунська держава забезпечувала права і свободу слова , в тому числі представлення в парламенті.

Єврейська меншина найбільше постраждала внаслідок міжвоєнного політичного клімату, її загрожувало навіть знищення. Незважаючи на це, історик Йон Скерту вважає, що до середини 1930-х років відносини між євреями та румунами були нормальними: «Ставиться на перший план, на мій погляд перебільшено, що були конфлікти, погроми і так далі. Я не згідний, і з документів не випливає, що в міжвоєнний період мали місце конфлікти між євреями та румунами. Правда, що після 1934-1935 рр., на тлі розвитку крайніх правих рухів, особливо після того, як Гітлер в 1933 році прийшов до влади, націоналістське спрямування посилилось і було спрямоване на зміцнення румунської нації і ліквідації інших меншин, стверджуючись, що Румунія повинна бути румунів. Те, що відбулося після 1940 року, вже не є наслідком звичайного розвитку в румунському суспільстві. Під час військово-легіонерського режиму Антонеску були прийняті дійсно заходи проти євреїв на масовому рівні. У 1941 році було прийнято низку заходів, спрямованих на фізичне знищення євреїв. Це найбільш осудливі заходи уряду Антонеску, адже були заарештовані євреї Буковини та Бессарабії і відправлені у Придністров’я без будь-яких обґрунтувань.

Відносини між румунською більшістю та національними меншинами у міжвоєнній Румунії були нормальними, в деяких випадках з відхиленням від демократії.