Tag: турки

У грудні 1916 року Бухарест
був окупований військами Центральних держав, а керівництво країни було змушене переїхати в Ясси. Окупаційний режим
був дуже жорстким і розглядав Румунію як переможену країну. Поневолюючий мирний
договір був підписаний в березні 1918 року в Бухаресті, але король Фердинанд
I-й його не ратифікував. На щастя, окупація тривала до листопада 1918 року,
коли закінчилася Перша світова війна залишивши позаду близько 10 мільйонів
мертвих.

Разом з Соріном Крістеску,
істориком Бухарестського університету ім. Спіру Харета ми проаналізували, що
означав для Румунії окупаційний режим, встановлений німецькою армією після
захоплення Бухареста. Війська увійшли в місто кількома колонами. Маршал
Макензен на автомобілі без даху обігнав австро-угорські війська і першим прибув
до Королівського палацу в Бухаресті, який став його штаб-квартирою. Однак він
не оселився в цьому палаці, а обрав будинок Мейтані. Так у місті запрацювала німецька військова адміністрація. Вона, як писав відомий історик тих
часів Вірджіл Дрегічану тривала рівно 707 днів. Є навіть книга під назвою 707
днів в умовах культури німецького кулака.

Була жорстка німецька
окупація. Переможці в повній мірі скористалися слабкістю переможених і втілити
в життя всі свої плани, – каже історик Сорін Крістеску. То був організований
грабіж, було здирництвом цивільного населення, яке було змушене віддати велику
кількість цукру і постільну білизну. Зняли всі віконні решітки, зібрали весь
метал, наявний в Бухаресті, навіть церковні дзвони, які були переплавлені на
гармати. Окупаційна влада ввела обмеження руху, намагалася розстріляти всіх
безпритульних собак. Якщо вірити тому, що написав політик Константин Арджетояну
у своїх спогадах були зібрані всі повії і доставлені у казарму в Мізілі. Там
вони пройшли медичний огляд і всі хворі повії
пройшли лікування за державні гроші. Але німці мали і шанувальників,
серед них консерватори Александру Маргіломан та Петре П. Карп. Останній,
наприклад, казав, що ніколи вулиці Бухареста не були так акуратно підметені.
Було б добре, якби ці німці залишилися у нас хоча б 10 років, щоб зробити із
нас людей, – казав він. Але грабування цивільного населення було зосереджене на
сільськогосподарських продуктах та нафті, сягнувши жахливих масштабів, оскільки
нафтові свердловини були знищені. Макензен мав в своєму розпорядженні 100.000
військовополонених, яких запитав, хто працював в нафтовій промисловості. Ті, хто працював,
мали право залишитися в Румунії, а решта були відправлені до Німеччини. Таким
чином протягом шести місяців нафтова промисловість була фактично відновлена.

Яку поведінку мали інші
окупаційні війська? Говорить Сорін Крістеску Болгари стали відомими, або
скоріше сумнозвісними, після пограбування відомої кав’ярні Капша, в якій була
колекція якісних лікерів, та після пограбування бібліотеки Академії наук
Румунії, звідки намагалися вкрасти деякі рукописи. Однак найбільш відомий
інцидент стався у січні 1917 року, коли болгари вкрали мощі святого Димитрія
Басаробовського. В умовах суворої зими, вони завантажили їх у машину, яка на
під’їзді до Дунаю зламалася. І навіть якщо б вона не зламалася,
маршал Макензен все одно припинив би цю спробу крадіжки. Мистецтвознавець
Александру Цігара-Самуркаш пішов до Макензена і пояснив ситуацію. Останній розпорядився,
щоб болгари були негайно схоплені, а реліквії – повернуті. Що стосується
турецьких солдатів, вони забрали дві гармати, які знаходилися біля статуї Міхая
Хороброго. То були дві гармати, захоплені румунськими військами під час битви за
Плевну в 1877 році. Отже, турки прославились таким гідним поверненням своїх
гармат. Що стосується австро-угорських військ, то з ними не було ніяких
особливих проблем.

Захоплення південної
Румунії і Бухареста стало неочікуваним ударом Центральних держав, про що писали
всі, хто залишив свої спогади. Сорін Крістеску. Читаючи спогади, іноді
кумедні, німців, які брали участь в румунській
кампанії, я дізнався, наприклад, що вони назвали її кампанією товстого
півня. Тобто вони знайшли тут величезну кількість їжі. Німці пішли в ресторан
і замовили все меню, повністю. Вони заплатили, звичайно, за все і поїли до
переситу. Ці солдати входили до другої лінії військ, але протягом декількох
тижнів настільки швидко реабілітувалися, що лікарі сказали, що вони вже можуть
бути відправлені на передову. Після цього вони почали шукати собі різні
захворювання. Після встановлення окупації, генерал фон Морген дозволив кожному солдату відправляити додому щомісяця 12 кг їжі. «Горе тому солдату, – писав
фон Морген, – який повертається з відпустки додому з харчами у ранці.» Нікому не
було дозволено повертатися з їжею з Німеччини, тому що в Німеччині під час війни просто
вмирали від голоду. Якби не завоювали південь Румунії, Береган,
ситуація була б там дуже складною. У Німеччині було оголошено, що була завойована
вся Румунія, хоча в дійсності було не так, тому що було окуповано дві третини
території країни. Родичі солдатів, які служили в окупаційних військах у Румунії були
спокійними, тому що бойові дії припинилися і вони щомісяця отримували по 12 кг
їжі. Але раптом, влітку 1917 року, на них, наче грім серед ясного неба впала сумна
новина: щонайменше 10000 німців загинули в боях біля місцевостей з дивними
назвами Мерешть, Мерешешть, Ойтуз.

Окупація Бухареста
закінчилася через майже два роки, у листопаді 1918 року. Нарешті румуни відчули
радість перемоги, повернення життя в нормальне русло і створення Великої
Румунії.

Князь Влад Цепеш, на прізвисько Дракула, правив Волощиною вперше у 1448 році, на короткий час. Друге його правління, найголовніше, тривало між 1456 і 1462 рр., а наступне з 1476 року було й останнім. Через лише два місяці, Цепеш втратив своє життя, у 45-річному віці, убитий в результаті змови дворян.

Цепеш був людиною свого часу. Став вдруге господарем Волощини у 1456 році, на 25 році життя, за допомогою Янку Хунедорського, трансільванського князя, в спробі призупинити османську експансію в Європі. Історик Штефан Андреєску докладно описав обставини його сходження на трон свого батька, Влада Дракули: У 1456 році готувалася ще одна велика конфронтація між ісламом і християнською Європою, яка закінчилася невдалою облогою турками Белграда. Минуло понад півстоліття до коли туркам вдалося підкорити Белград. Готуючись для майбутнього, Янку Хунедорський відновив свою політику перестрахування оборонної лінії уздовж Дунаю, а це означало, що на престолі Волощини повинен бути надійний союзник. Влад Цепеш приходить з Трансільванії, але користується внутрішньою політичною базою, тобто групою дворян, які підтримували його.





Авторитарний і запеклий ворог турків, після того, як він провів як заручник свою юність при дворі султана, Цепеш хотів скасувати анархію, що опанувала князівством Волощини. Штефан Андрееску: Він зійшов на княжий престол після кількох десятиліть протистояння і турбулентності. Це був, можна сказати, період, коли анархія була домінуючою і тому він намагався забезпечити собі внутрішню базу і знищити будь-яке опозиційне ядро, яке могло загрожувати його правлінню. Є кілька згадок, як у слов’янській версії розповідей про князя Дракулу, так і в німецькій версії, в яких розповідається про вжиті ним рішучі заходи, одним з них будучи проти важливого боярина, який осмілився напасти на Влада. Це був бунт боярина під назвою Албу, який хотів дістатися княжого трону. І теж група бояр пізніше поскаржилася на нього Високій Порті, тоді коли він перестав платити данину і збирався вступити в християнський союз під покровительством Папи Пія II.

Цепеш покладався на декількох союзників. Перш за все на Янку Хунедорського, на угорського короля Матея Корвіна і молдовського князя Штефана Великого. Але із Штефаном Великим, як і з Матеєм Корвіном, у Цепеша були суперечки. Штефан Андрееску: Штефан Великий і Влад Цепеш були двоюрідними братами. Штефан Великий зійшов на трон князівства Молдови навесні 1457 року за допомогою Цепеша. Останній акт життя Влада Цепеша було спожито в 1476 році, коли йому вдалося повернутися, втретє, на трон Волощини за допомогою Штефана Великого. Між ними були два моменти співпраці. Але в 1462 році між ними двома виник конфлікт, коли Штефан Великий намагався підкорити невдало фортецю Кілія, яка була виходом Волощини до моря, через гирла Дунаю. Румунський історик Ніколає Йорга писав, що це був обов’язком Штефана Великого запобігти тому, щоб цей стратегічний пункт був окупований турками. Конфлікт мав стратегічну причину, хоча кровні зв’язки, нарешті, спрацювали.

У боях, що він вів з турками, армія яких у багато разів перевершувала молдовську армію, Цепеш уникав відкритих зіткнень. Найважливішим його успіхом, скоріше психологічним, був знаменитий нічний напад в 1461 році. Штефан Андреєску: Він вдався до тактик, з якими домігся успіху, випалена земля, отруєні колодязі, не говорячи вже про візуальні прояви, так би мовити. Я маю на увазі поле з палями, поруч Тирговіште, на яких були насаджені турецькі солдати і лиходії. Один з найпопулярніших нападів був нічний напад. Є багато описів про цей напад, існує навіть Османська хроніка, в якій розповідається про паніку, що викликала атака спрямована на намет султана Мехмета II, з метою його ліквідації. Єпископ Нікколо де Модрусса, спеціальний легат Папи Пія II, відвідав Цепеша, коли останній був ув’язнений Матеєм Корвіном у Буді і, який описав йому цей напад. Інший командир, який повинен був атакувати османський табір з протилежного боку, злякався, і не підтримав напад. Тільки група очолена Цепешом, під світлом факелів, проникла у турецький табір, але не попала на намет султана, яничари оточили намет і Цепеш змушений був відступити.

Той же єпископ Нікколо де Модрусса, спеціальний легат Папи Пія II, залишив у спадок написаний ним портрет Влада Цепеша, який досить схожий на відому картину, що зображує волоського князя в замку Амбрас в Тіролі: Влад Цепеш був людиною не дуже високого зросту, але дуже жилавий і потужний, із жорстоким і моторошним зовнішнім виглядом. Його ніс був орлиним, товстим і розпухлим, обличчя було червоним і тонким, довгі вії оточували зелені і широко відкриті очі, а його густі та чорні брови виглядали загрозливими. Не носив бороду, тільки вуса. Бичача шия зв’язувала потилицю з широкими плечима, на яких впадало кучеряве чорне волосся.

У 15 км від північного румунського міста Фелтичень (північ) знаходиться село Ришка. Багато століть тому це був край самітників. Господар Петру Рареш побудував тут в 1542 році невеликий монастир, що вистояв до наших днів. Турецькі й татарські навали змусили місцевих жителів неодноразово відновляти монастир, який сьогодні фігурує на списку історичних памяток Сучавського повіту.

Спочатку церква мала вівтар, неф та притвор. У східній частині є три нефи, як в більшості молдовських монастирях XVI століття. Вежа, що підтримана трьома арками піднімається вище нефу. Церква “Св Миколая” була побудована у двох етапах. Східна частина відноситься до будівельного стилю XVI-го століття, із зовнішніми фресками. Західна часина з невеликим і відкритим порталом датується 1611-1617 рр.

Хоча монастир повязаний з памяттю найвидатнішого молдовського літописця шістнадцятого століття Макарія, він не користувався славою, якою користуються подібні будівлі. Однією з причин може бути те, що монастир був побудований у відносно ізольованому місці, що стало ще більш ізольованим після того як сусіднє поселення Бая втратило свій статус комерційного і державного центру. Церква присвячена Святому Миколаю є набагато меншою ніж її “сестри”, споруджені тим же господарем. Після смерті господаря, церква залишилися без настінних малюнків – що було незвично для такої малої церкви – її будучи прикрашено фресками пізніше, тобто у період 1552-1554 рр. Настінні фрески розпочали малювати під час правління другого сина Петра Рареша, Штефана (1551-1552 рр.) і завершені єпископом Макарієм, який пізніше був похований у монастирі.

Турки розграбували монастир в 1821 році, однак до того землетруси завдали значних збитків церкві, вона будучи радикально відремонтувана відразу після цього стихійного лиха. Стіна між нефом і притвором була знесена, відповідно до нової моди того періоду. Вежі були знову покриті дахами у формі цибулини, у стилі бароко, вони будучи збережені під час реставраційних робіт 1960-х років. Однак, інший елемент, доданий під час ремонтних робіт XIX ст. був знесений, а саме третя башта, поміщена між двома іншими. Якщо південний фасад і південні та східні проходи старої половини церкви були покриті винятковими фресками, невідомо, чи це відбулося і в північній частині старої церкви. Теми фресок на південному фасаді відрізняються від інших подібних церков.

У народі кажуть, що спочатку сюди була привезена деревяна церква, побудована за часів князя Богдана I. На її фундаменті незаконнонароджений син Штефана Великого, Петру Рареш, звів невелику церкву із камяними стінами. Все ще можна побачити на зовнішній стіні церкви фреску, що зображує князя Петра Рареша. Ченці розповідають бажаючим про Александру Лепушняну, мати князя Петра Рареша, яка похована тут, а також про те що в XIX столітті, за занадто передові для тих часів політичні ідеї Міхаїл Когилнічану (відомий державний діяч) провів тут замкнений шість місяців у дзвіниці монастиря. Теж тут знаходяться частинка мощів Св. Миколая, частина мощів преподобного Серафима Саровського та шматочок хреста зі Святої Землі, виготовленого з дерева, під яким, за переказом, молився Ісус Христос у Гетсиманському саді. Після поразки Іоанна Воде в Роцканській битві від 11 липня 1572 року, після зради боярина Єремії Голії, турки і татари вторглися у Молдову. При їх наближенні до монастиря Ришка, ченці зняли з башти дзвони та кинули їх в озеро, розташоване перед монастирем, щоб турки й татари не перетворили їх на кулі. Потім ченці сховалися у лісі. Монастир був розграбований татарами, залишаючись в руїні майже 40 років.

Після більш ніж півстоліття від зведення церкви, між 1611-1617 рр, великий ворник Костя Бочок (який очолював адміністрацію господарського двору та заміщав верховного суддю, яким був сам князь), його дружина та їхня дочка Тудоска (перша дружина молдовського господаря Василя Лупу), подарували все їх майно для відновлення монастирського комплексу, додавши до старої церкви притвор, який майже двічі збільшив розмір будівлі. З нагоди цих будівельних робіт була відновлена і стара башта нефу, що радикально змінило зовнішній вигляд церкви Петра Рареша. На початку вісімнадцятого століття, монастир Ришка був покинутий через постійні розграбування татарами. Лише у другій половині вісімнадцятого століття її було знову відремонтовано.

Відомо, що через його місце розташування, монастир був місцем увязнення для ченців і особливо для представників боярських родин, які посміли повстати проти правителя.