Tag: Фанар

Правителі, які у XVIII столітті займали престоли румунських
князівств, походили з грецького кварталу Фанар у Константинополі. Протягом
понад 100 років вони принесли у румунський простір турецько-візантійські цінності.
З 1714 року у Волощині та з 1711 року у Молдові і до 1821 року, фанари також
були виразниками корумпованого режиму та податкового грабежу, але й носіями
греко-східних цивілізаційних елементів та
з’єднувальними ланками з сучасними західними ідеями до середини століття Просвітництва.

Історіографічні течії,
такі як романтизм, вважають фанаріотизм одним з найгірших періодів в румунській
історії. Але з культурної точки зору фанари були «виправдані» майбутніми поколіннями істориків, які вважають,
що, хоча були прикладом орієнталізації, що є синонімом відсталості, вони були носіями
змін. Фанарський період закінчився після народного повстання на чолі з Тудором
Владіміреску в 1821 році, після чого члени румунських князівських родин
повернулися на престоли Молдови та Волощини.

Однак деякі сім’ї
фанаріотів поступово румунізувалися, стають автохтонними і переймають національний
та модернізуючий дискурс. Але в моді все змінювалося повільніше, через сильну інерцію.
Історик Адріан-Сільван Йонеску дослідив моду та менталітети перших десятиліть ХІХ
століття у Румунії, століття, все ще пройнятого фанаріотським орієнталізмом.
Він розповідає про багатство тієї епохи, що випливає з картин, що збереглися
до наших днів. «Світ фанаріотів представлений у найгарнішому відтінку, який
може передати палітра художників. Цей період був періодом піднесеної
мальовничості як на словах, так і в поводженні. Коли великі бояри зверталися один
до одного вони казали «psihi mu» або душа моя. Вони мали особливу здібність
красномовно звертатися один до одного, як це випливає з архівних матеріалів. В
одязі, слідуючи константинопольській моді, вони принесли вишуканість і
багатство Давньої Візантії. Вони практично створювали свою маленьку Візантію у
себе вдома, як наголошував видатний румунський історик Ніколає Йорга у своїй прекрасно аргументованій візантійській теорії «Byzance apres Byzance» (Візантія після Візантії).»

Розкішний одяг, що
свідчив про високий чин, був широким, дорогим та художньо оздобленим. Він справляв
велике враження на представників західної еліти, коли ті зустрічалися з
румунськими боярами, – каже Адріан-Сільван Йонеску. «Настільки прекрасними були
ці боярські двори в Ясах та Бухаресті з
точки одягу, що представники Королівських та Імператорських династій Європи
були здивовані. Один з найвідоміших тоді румунських бояр Єнекіце Векереску
відвідав Імператорський двір у Відні, щоб спробувати переконати імператора відкликати
двох австрійських князів, оскільки вони носили німецький одяг, щільно обтягнутий
на тілі та зголили бороду. Тамтешні графині
і баронеси були вражені витонченістю і
багатством його кашемірової хустки, якою він був обмотаний навколо пояса.»

Але що найбільше
вражає на картинах румунських бояр та бояринь перших десятиліть ХІХ століття?
Одяг, дорогі прикраси, зброя та правила носіння одягу і тканин, з яких
вони були виготовлені. Адріан-Сільван Йонеску розповідає. «Ми бачимо хутра
найвищої якості, від соболя до горностая, коштовні і важкі шовки, прикраси, цілий
набір зброї, оздобленої сріблом та коштовним камінням, яку носили арнаути. Усе
це демонструвало казкове багатство цих правителів, які вміли заробляти тут неймовірні
статки за рекордно короткий час. Водночас це демонструє їхні смаки. Аналізуючи тогочасний
одяг з формальної та хроматичної точок зору, можна лише переконатися в ідеальному
смаку тих, хто його носив. Поєднання кольорів і тканин, спосіб носіння одягу, з
гідністю та гордістю, свідчили про їх статус та важливість. Відомо, що тоді
були три категорії бояр. Першими були «веліти», тобто бояри з близького
оточення правителя, придворні бояри. Далі йшли друга і третя категорії бояр. Кожна
з них носила одяг з тканини певної текстури, певні хутра. Ніхто не міг перестрибнути
свій ранг, і носити хутро соболя, наприклад, якщо не був боярином-велітом. Проте
найважливішою ознакою соціального статусу був волосяний покрив на обличчі. Правом
носити бороду володіли тільки бояри-веліти, тоді як бояри другої та третіьої
категорій мали право носити лише вуса. Коли якійсь боярин ставав велітом,
приходив бербер-баша, цирульник правителя, який бритвою окреслював контур
бороди, а потім постійно піклувався її виглядом.»

Часто недолюблювана,
фанаріотська мода залишилася в румунському просторі, але не як визначальна
риса, а як ностальгія та як засіб привернення до себе уваги, – каже історик Адріан-Сільван Йонеску. «Фанаріотська
мода була дуже поширена упродовж перших трьох десятиліть ХІХ-го століття,
навіть і після революції Тудора Владіміреску, коли бояри фанаріоти зникають
поступово, а правителі фанаріоти зникли повсюдно. Певне відродження цієї моди
спостерігалося у середині ХІХ-го століття, приблизно в 1860-65 рр., коли крім суконь з криноліном знов повертається мода на черкени, дуже гарно вишиті короткі кофти,
з дуже широкими і роздвоєними рукавами, що чудово підходили для денного
вбрання. На балах-маскарадах ті, хто в дитинстві бачив фанаріотську моду,
любили носити такий одяг.»

Іконографія епохи фанаріотів зображує зниклий світ заможності і добробуту. Але це було благополуччя еліт, які намагалися зберегти свій ранг і привілеї
в часи змін.

ХVIII століття відоме в історії Румунії як Фанаріотське століття за назвою Фанарського району в Константинополі, звідки походили князі Волощини та Молдови. У перекладі на мову універсальної історіографії, румунське фанаріотське століття можна назвати l’ancien régime. На думку романтичної епохи, це століття корупції та узагальненого розпаду, сучасні історики вважають, що це було також століттям культури та пошуків. Фанаріоти були членами багатих грецьких аристократичних родин, які займалися торгівлею в османській столиці. Фанаріоти контролювали Вселенський Патріархат, а також проникали в адміністративну ієрархію Османської імперії, де були особливо перекладачами Високої Порти та посольств в Османській столиці. З точки зору культури, епоха Фанаріотів є синонімом проникнення східного стилю життя та його моралі та зміцнення православного християнства грецької мови у всіх сферах впливу Туреччини. Іноді, фанаріотизм також називався візантинізмом. Насправді, фанаріотизм починається у другій половині XVII століття, а інші історики вважають його східним кореспондентом бароко.

Формально фанаріоти з’явилися в історії Румунії в 1711 році в Молдові, коли останній князь Димитрій Кантемір втік до Росії, а 1716 року – у Волощині. Протягом понад 100 років на престолах двох румунських князівств знаходилися князі за походженням з грецьких сімей, таких як Маврокордат, Караджа, Шуцу, Маврогени, Морузі, албанського походження як Гіка, а також з грекизованих румунських сімей, як Каллімакі та чисто румунських як Раковіце і Стурза.

Романтизм вважав східність і фанаріотизм відповідальними за економічну недорозвиненість і відсутність політичних реформ у румунському суспільстві. Але треба сказати, що з рядів фанаріотів походили нові національні еліти, які підтримували модернізацію та звільнення румунського суспільства від застарілої моралі. Історик Джорджета Пенеля-Філіті розповість, які саме сприймання залишилися до нині про фанаріотську спадщину, що формально, зникла в 1821 році, після революції під керівництвом Тудора Владіміреску: Проведені дослідження, однак не опубліковані у зв’язку з історією Румунії, показують, що існують дві епохи максимального інтересу. Однією з них є стара епоха, коли на території цієї країни були даки та римляни, коли тут була імперія, і ніхто не був таким, як ми. Античність – це доба слави, а все, що було погано, було зроблено фанаріотами. Кажуть, що сьогодні ми поводимося так через вплив фанаріотів. Звичайно, наш сьогоднішній менталітет не обов’язково є наслідком цього, але людина рада тим, що має на кого скинути провину, не контролюючи себе, і не думаючи про те, що вона зробила. Цей менталітет не був створений зараз, він був створений романтичною історіографією на чолі з Белческу та Когельнічану, а також були й греки, які в цілому позбавили значення фанаріотів. Результат був абсолютно негативним. Але історик Ніколає Йорга, в кінці ХІХ століття, намагався поставити речі на місце.

Столиці двох князівств, Бухарест і Ясси, були дві східні столиці, за прикладом доби, в ясному розумінні цього слова. Мало чисельні іконографічні джерела з XVIII століття показують нам Бухарест і Ясси, де переважають будиночки малих розмірів і кілька церков на берегах річок скромного значення. У наступному столітті, ті дві столиці, як правило, отримують більш виражену міську ідентичність, Бухарест починає набирати більшого значення. Столиця Волощини є представницькою в тому періоді, тому що це було найбільше місто, тут будувалися економічні інтереси регіону, а після 1800 року, і політичні інтереси таких європейських держав, як Франція і Англія. Бухарест початку ХІХ століття був сумішшю етнічних груп, зростаючим економічним вузлом, різних соціальних груп, реформи, криз авторитету і установ у повному розпалі створення. Еліти уявляли собі різні державні формули і шукали підтримки від Великих держав. В значній мірі, фізіономія Яссів, столиці Молдови, відповідала Бухаресту.

Румунська історіографія, протягом тих 200 років, дала загалом несприятливі тлумачення фанаріотам та їх історії. Але останніми роками деякі історики переглянули ці роки і розглядають цей період більш об’єктивно. Джорджета Пенеля-Філіті вважає, що настав час дати фанаріоському періоду місце, яке заслуговує він у румунському XVIII столітті: Тудор Діну не пропонує собі ані хвалити, ані дорікати фанаріотам, а просто представити історію Бухареста у всіх можливих аспектах. Коли поринаєш у глибину життя Бухареста у фанаріотському XVIII столітті, то дізнаєшся про вплив, внесок, важливі внески тих греків у місто. Чому? Тому що в румунському просторі були декілька динамічних елементів: греки, євреї та вірмени. З-поміж них трьох, румуни найбільше наблизилися до греків. Цей душевний зв’язок між греками та румунами зміцнився у той період. Торговці, торговий рух, той бухарестський ринок був пунктом злиття несподіваних ідей, організації торгівлі, звичаїв, зв’язків місцевих жителів з греками. Над усіма ними панували фанаріотські князі. Це збалансоване та чесне зображення, нове для багатьох людей.

Румунія відокремилася від Фанара майже два століття тому. Його спадщина все ще продовжує обговорюватися, і множинність думок про це може бути лише ознакою зрілості та відчуженості.