Tag: фільм

75-й Берлінський міжнародний кінофестиваль, перша головна подія року в світі сьомого мистецтва, досяг своєї кульмінації в суботу з врученням трофеїв журі на чолі з американським режисером Тоддом Хейнсом, провідною фігурою в американському кіно. 19 фільмів змагалися в основному конкурсі, до якого увійшла і румунська стрічка.

Режисер Раду Жуде, володар «Золотого ведмедя» 2021 року за чорну комедію «Недоречний трах, або Божевільне порно», міг би зробити подвійну перемогу з цьогорічним фільмом – «Континенталь 25»! Однак у суботу Раду Жуде отримав не менш заслуженого «Срібного ведмедя» за найкращий сценарій. «Континенталь 25» – це нова політична фреска про сучасне суспільство і капіталізм, що досліджує такі актуальні теми, як житлова криза, постсоціалістична економіка, націоналізм і вплив мови на соціальний статус.

Фільм заснований на газетній статті про судову виконавицю, яка відчуває провину за те, що виселила безхатченка з підвалу, який сама ж і зайняла. Невдовзі після того, як він дізнається, що його виселяють, чоловік накладає на себе руки, що спричиняє моральну кризу для головного героя. Знятий всього за десять днів за допомогою смартфона, «Континенталь 25» став одним з фаворитів міжнародної групи критиків, зібраної спеціалізованим журналом «Екран» у Берліні. «Я поганий сценарист, тому отримувати цю нагороду дуже смішно», – пожартував румунський режисер на сцені Берлінале, на церемонії вручення «Срібного ведмедя».

Він подякував своїй команді і сказав, що ця нагорода показує, що в Румунії є багато талантів, і що він сподівається, що на культуру буде надходити більше грошей. Раду Жуде присвятив «Срібного ведмедя» за фільм «Континенталь 25» спадщині іспанського режисера Луїса Бунюеля (1900-1983), пов’язаного з сюрреалістичним рухом, 125-річчя від дня народження якого відзначалося в день церемонії нагородження.

У фільмі «Континенталь 25» знялися Естер Томпа, Габріель Спахіу, Адоніс Танца, Оана Мардаре та Шербан Павлу. Фільм демонструється румунською, угорською та німецькою мовами з субтитрами англійською та німецькою мовами. Нагадаємо, що на Берлінале 2015 року фільм «Аферім!» приніс Раду Жуде Срібного ведмедя за найкращу режисуру.

Фільм «Моромети 3» режисера Стере Гулі став одним з найбільш очікуваних румунських фільмів минулого року і завершив унікальну трилогію в румунському кіно, засновану на романах і житті письменника Маріна Преди. Якщо перший фільм, що був екранізований ще у 1988 році, був досить точною адаптацією першого тому знаменитого роману «Моромети», то продовження, «Моромети 2» (2018 р.), було натхненне романом «Життя як трофей» і публіцистикою Маріна Преди. Остання частина трилогії, сценарій до якої написав також Стере Гуля, натхненна щоденниками Маріна Преди, а також архівними документами, що відтворюють атмосферу 1950-х років, періоду максимальної соціальної та ідеологічної напруженості, відзначеного піднесенням Комуністичної партії, яка стала єдиною офіційною політичною силою в Румунії.

Фільм продовжує історію Нікулає, молодшого сина Іліє Моромете, який став успішним молодим письменником, альтер-его письменника Маріна Преди, розчарованого у своїх політичних переконаннях і в літературній гільдії, змушеного підкоритися ідеологічним обмеженням. Фільм також показує важливу роль, яку відіграли в житті Маріна Преди дві видатні місткині: Ніна Кассіан та Аврора Корну. «Це картина, яка висвітлює поведінку та позицію Маріна Преди в його часі, в політичних ситуаціях. Я намагався зрозуміти, інтуїтивно відчути його маршрут і спробувати проілюструвати цю важливу подорож, але за допомогою художньої літератури. Мені сподобалася ідея зняти фільм про ті часи, які зараз здебільшого ігноруються», ̶ розповів про «Моромети 3» режисер Стере Гуля.

Ми запросили до студії Румунського Радіо актрису Олімпію Мелінте, яка у фільмі грає Віру Соломон, героїню, натхненну Ніною Кассіан. Ми поговорили з нею про трансформації, яких зазнав сценарій, написаний Стере Гулею і про те, як вона працювала над образом своєї героїні. Ніна Кассіан ̶ надзвичайно складна особистість, однаково співучасниця і проблемна особистість для комуністичного режиму сталінського типу. «Усе почалося з кастингу. Але після зустрічі з паном Стере Гулею, ближчого знайомства зі сценарієм і його очікуваннями, я остаточно дійшла висновку, що, власне, доля обрала мене на роль цього персонажа. Якщо провести фізичне порівняння і подивитися на мою фізіономію та фізіономію Ніни Кассіан, то у нас не так багато спільного. Але я думаю, що нас об’єднує пристрасть. Ніна Кассіан була дуже пристрасною до поезії, музики, малювання та живопису, її тягнуло до всіх видів образотворчого мистецтва. Вона була справжньою місткинею і я думаю, що ця пристрасть до мистецтва підтримувала її навіть у той дуже складний період, коли вона довгий час надала перевагу музиці на шкоду літературі, тому що система була жахливою. Саме ця пристрасть до мистецтва дуже сильно пов’язала мене з цією героїнею. Що стосується документації того періоду, 1950-х років, її образа, то це були місяці обговорень і репетицій з режисером Стере Гулею. Я читала щоденники Ніни, інтерв’ю, все, що могла знайти про неї в Інтернеті. Звичайно, мені дуже допоміг документальний фільм про Ніну Кассіан «Відстань між мною і мною», знятий Моною Нікоаре і Даною Бунеску. Крім того, він допоміг мені краще зрозуміти цю місткиню, тому що щодо неї існувало певне упередження. Але навіть найменші упередження зникли, щойно я розпочала роботу, бо я хотіла зрозуміти Ніну та її глибину, такою, якою її не бачили інші та якою її можна побачити наприкінці її життя у згаданому мною документальному фільмі. Це були моменти, коли Ніна Кассіан знімала свою соціальну маску і дозволяла собі прожити цю історію кохання з Маріном Предою, це кохання, яке важко передати словами.»

Олімпія Мелінте також розповіла, як були відтворені стосунки між Маріном Предою та Ніною Кассіан у цьому фільмі. «Ми не хотіли нічого пояснювати, тому що в житті не буває пояснень. Хіба що через багато років, коли двоє людей зустрічаються знову, вони можуть щось прояснити. Що стосується наших героїв, то ми намагалися реконструювати їхні стосунки за допомогою їхніх щоденників, хотіли, щоб це було якомога ближче до того, як все відбувалося насправді. Це була колосальна робота для всіх нас, адже сценарій змінювався багато разів, з’являлися нові епізоди, тому що Стере Гуля працював безперервно. Іноді ми прокидалися в день зйомок і дізнавалися, що він вніс нову сцену. Наприклад, історія між Маріном Предою та Ніною Кассіан не була головною в початковому сценарії, коли ми починали зйомки. Але я думаю, що вона ставала все більш важливою в міру того, як ми просувалися вперед і я рада, тому що вона мала велике значення в їхньому житті.»

Окрім Олімпії Мелінте, у фільмі беруть участь чимало інших відомих румунських акторів. Алекс Келін грає роль Нікулає Моромете, а Гораціу Мелеєле вдруге у своїй кар’єрі грає Іліє Моромете. У фільмі «Моромети 3» глядачі також побачать Мару Бугарін, Резвана Васілеску, Юліана Постельніку, Кетеліна Герло, Дану Догару, Тому Кузіна, Ану Чонтю, Лауренція Бенеску, Конрада Мерікоффера, Йоана Андрея Йонеску, Андрею Бібірі, Ілінку Гернуц, Доріну Кір’як та Оану Пеллю. Художник-постановник ̶ Крістіан Нікулеску, художник-костюмер ̶ Дана Пеперуз. Оператором був Віві Дреган Васіле, а монтажистом – Александра Гуля, відповідальними за звук стали Йоан Філіп та Дан-Штефан Рукеряну, музику створив Крістіан Лоля. Володар призу глядацьких симпатій на Міжнародному кінофестивалі «Трансільванія» 2024, фільм «Моромети 3» також був показаний на кількох національних кінофестивалях, таких як: Вечір румунського кіно в місті Ясси, Кіно в селі – Пештішань, програмах Міжнародного кінофестивалю в Кишиневі та Тімішоарі.

Нещодавно в кінотеатрах по всій країні вийшов новий вражаючий румунський фільм режисера Сабіна Дорохоя. 30 «Клара» знаменує собою особливу подію в румунському кінематографі, оскільки це перший повнометражний фільм, який розглядає тему міграції з соціальної перспективи дітей, залишених в Румунії з бабусями, дідусями чи іншими родичами.

Кінокартина розповідає історію Клари, вчительки, яка доглядає за домом і маленькою донькою родини в Німеччині, як і мільйони румунів, які підтримують свої сім’ї, працюючи за кордоном. Коли її син, який залишився під опікою дідуся, зникає з дому в спробі зв’язатися з нею, Клара повертається до рідного села в Румунії. Там їй доводиться зіткнутися зі своєю материнською безпорадністю та спробувати відновити довіру сина.

Сабін Дорохой: «Тема фільму народилася давно, приблизно в 2012 році, коли міграція набула великого масштабу. У той час я зрозумів, що це явище почало поширюватися на півночі Румунії. Тоді ж я прочитав у пресі про випадок маленького хлопчика, який наклав на себе руки через тугу за батьками. Ця новина здалася мені жахливою, вона глибоко мене вразила і я подумав, що про це треба зняти фільм. Так народилася короткометражна стрічка «Дунайський шлях», прем’єра якої відбулася в 2013 році, після чого я відчув потребу розвинути цю історію. Власне так і з’явився сценарій цього повнометражного фільму, написаний Руксандрою Ґіцеску.»

Світова прем’єра «Клари» відбулася на Міжнародному кінофестивалі в Котбусі у 2023 році, де кінострічка також отримала Приз глядацьких симпатій. Далі були нагороди, номінації, позитивні відгуки та теплий прийом глядачів на таких міжнародних кінофестивалях, як Міжнародний кінофестиваль в Калькутті, Індії, Південно-Східноєвропейський кінофестиваль у Лос-Анджелесі, Міжнародний кінофестиваль Донауфест в німецькому місті Ной-Ульмі, Чау Сінема в Тімішоарі, Вечори румунського кіно в Яссах та Бухарестський міжнародний кінофестиваль.

Про головний меседж фільму розповів один з його продюсерів «Клара» Дан Бурлак. «Це фільм, який порушує важливе питання. Але в жодному разі ми не ставили собі за мету просувати сюжет, щоб засмутити історією Клари або зняти фільм, який би просто викликав сльози. Ми поставили собі за мету зосередитися на важливому питанні, а саме питанні, яке стає все більш важливим в усьому світі, а не тільки в Румунії або Європі. Про це свідчить реакція, яку викликав фільм «Клара» на прем’єрі в Індії, де майже 1000 людей, присутніх на прем’єрі, відреагували з великою емпатією і сприйняли фільм як особистий досвід. Ось чому я кажу, що історія Клари не прив’язана до місця, вона не залежить від країни, це історія всіх тих, хто опинився в такій ситуації і змушений покинути свої домівки, незалежно від того, чи вони з Латинської Америки, Європи чи Індії. Я вважаю, що великої цінності цьому фільму надає насамперед те, що йому вдається весь час залишатися чесним і справедливим. Оскільки це дуже важлива тема, ми також хотіли залучити якомога більше реакцій, щоб знайти вирішення проблеми, яка хвилює всіх нас. Оскільки питання міграції впливає на суспільство, це також стосуватиметься і наступного покоління, яке будуватиме Румунію. Це проблема, яка стосується всіх нас: батьків, дідусів, бабусь, дітей. Вона стосується не лише одного рівня, а як я вже казав, усіх верств суспільства. Це спільна проблема кожного з нас.»

Після урочистої презентації в Бухаресті команда фільму вирушила в національний караван, який включав спеціальні покази, де режисери та актори фільму спілкувалися з глядачами під час сесій запитань і відповідей. Деякі з показів також відвідали експерти в галузі педагогіки та психології, завдяки важливому партнерству між знімальною групою та організацією «Врятуймо дітей», яка підтримує соціальні дебати, ініційовані з нагоди виходу у великий прокат фільму «Клара».

Сабін Дорохой: «Показ у Тімішоарі був дуже емоційним, тому що ми практично повернулися додому. Як ви знаєте, більшість акторів з Тімішоари і, загалом, з Банату, за винятком Овідіу Крішана, батька Клари і дідуся Йонуца у фільмі, який родом з Клужу. У Тімішоарі, як на показі, так і на обговоренні після нього, кінотеатр був переповнений, і ми були дуже раді цьому, так само як і реакції глядачів та їхнім надзвичайно слушним запитанням. Але найцікавіші питання та конструктивні дискусії були в Яссах. І це не випадково, тому що схід Румунії – Молдова є територією, яка найбільше постраждала від міграції. Як я вже сказав, це знайшло свій відгук як у великій кількості глядачів, так і в дуже цікавих обговореннях.»

Сценарій фільму «Клара» написала Руксандра Ґіцеску, оператор ̶ Лулу де Гіллерін, за сценографію відповідали Анка Мірон і Соня Константінеску, монтаж ̶ Мірча Лекетуш, музика ̶ Едуард Дабровський. Головні ролі виконують Ольга Тьорьок (Клара), Овідіу Крішан (Ніколає), Лука Пуя (Йонуц) та Еліна Лейтл (Джоанна).

Фільм «Новий рік, який так і не настав» сценариста та режисера Богдана Мурешану номіновано на премію Європейської кіноакадемії, яка відзначає найважливіші досягнення європейського кінематографа. «Новий рік, який так і не настав» став першим румунським дебютним повнометражним фільмом, який здобув чотири нагороди Венеційського міжнародного кінофестивалю. Серед них найкращий фільм у секції Orizzonti (Горизонти), нагорода FIPRESCI, яка присуджується журі Міжнародної федерації кінокритиків; нагорода Bisato d’Oro 2024 за найкращий сценарій. Окрім цього, за кілька тижнів після виходу в румунський прокат фільм очолив касові показники, обійшовши головних конкурентів.

Після світової прем’єри на Венеційському кінофестивалі кінострічка була представлена й на багатьох інших заходах в Італії. Нещодавно відбулася північноамериканська прем’єра фільму, після чого «Новий рік, який так і не настав» був відібраний на Цюрихському міжнародному кінофестивалі та показаний у Німеччині. Повнометражний художній фільм «Новий рік, який так і не настав» завершує історію короткометражної стрічки «Різдвяний подарунок», однієї з найвідоміших у Румунії, яка брала участь у 200 міжнародних фестивалях і отримала 72 нагороди. Володар нагороди за найкращий європейський короткометражний фільм у 2019, нагороди Ґопо та трофеїв за найкращий короткометражний фільм на фестивалях у Берліні, Клермон-Феррані, Котбусі та Тороното, режисер і сценарист Богдан Мурешану зняв короткометражний фільм з таким акторами як Адріан Венчіке, Йоана Флора та Лука Тома.

Дія фільму відбувається ввечері 20 грудня 1989 року, незадовго до падіння диктатури Чаушеску. 9-річний Маріус розкриває батькам зміст листа, надісланого «Діду Морозу» і вони розуміють, що в ньому міститься дуже небезпечне для всіх повідомлення. Богдан Мурешану розповідає, чому він вирішив продовжити «Різдвяний подарунок», інтегрувавши його в багаторівневий сюжет кінострічки «Новий рік, який так і не настав».
«У мене завжди було враження, що короткометражний фільм ̶ це лише фрагмент більш складної історії. Ще відтоді, а це було шість років тому, і мені, й Адріану Венчіке здавалося, що ця історія може бути частиною довшої розповіді, крім того я мав у голові ще багато історій. І цей проєкт “Новий рік, який так і не настав”, почався не з “Різдвяного подарунка”, а з історії знесення мікрорайону Уранус. Я планував повнометражний фільм про це знесення, ініційоване Ніколаєм Чаушеску у 80-х роках, але постійно відкладав цей проєкт, бо не знав, як його зняти. Очевидно, Бухарест дуже змінився з тих пір, і було дуже важко знайти відповідні локації. Щодо «Різдвяного подарунка», то я зняв цей короткометражний фільм більше з наміром зробити тестовий варіант і був здивований його успіхом, адже в моїй уяві він завжди був лише фрагментом.

Після того, як я написав сценарій до фільму «Різдвяний подарунок», мені знадобився певний час, щоб дійти до такої багатоступеневої оповіді, де персонажі зустрічаються, але не мають ніякого продовження цієї зустрічі. Як сказав один критик, який писав про фільм, його герої схожі на острови, що утворюють архіпелаг. Я також подумав про те, що оскільки я так пізно дебютую у повнометражному кіно, то варто зробити його дещо складнішим. Два роки пандемії дали мені час ще більше все урізноманітнити. Майже рік він був будівельним майданчиком у моїй голові, я написав дві абсолютно різні версії сценарію, фактично було два фільми. Врешті-решт я зупинився на версії, яка, можливо, написана в дещо американській манері, але яка, так чи інакше, здається мені досить сучасним способом розповісти історію, зважаючи на успіх у публіки та критиків.»

Одну з головних ролей у фільмі «Новий рік, який так і не настав», Маргарети Дінке, грає актриса Емілія Добрін, виконавиця понад 30 ролей у румунських фільмах і серіалах, володарка премії UNITER, Театральної спілки Румунії, за найкращу жіночу роль. У фільмі будинок Маргарети Дінке розташований у бухарестському районі Уранус. Його планують знести, щоб побудувати новий багатоповерховий будинок. Насправді це один з останніх будинків, які залишилися незнесеними, а Маргарета впадає в розпач, коли їй доводиться покинути свій дім незадовго до революції. Емілія Добрін розповіла нашій радіостанції про співпрацю з режисером Богданом Мурешану та про свою роль у фільмі «Новий рік, який так і не настав».
«Зустріч із режисером Богданом Мурешану була надзвичайною, між нами миттєво з’явився зв’язок. Я зрозуміла, що має бути щось дуже прекрасне, так я і зіграла цю емоційну героїню в фільмі. Для мене той період, про який йдеться у фільмі, був і залишається дуже болючим. Я можу сказати, що я, і мій брат відчули на собі несправедливість комуністичного режиму. Ми не були родом з Бухареста, приїхали з Веленій де Мунте, через наше нездорове походження, як тоді казали, нас позбавили стипендії і права на місце в гуртожитку. Батьки не мали змоги нас підтримати, то були дуже важкі часи. Я не хочу цим вихвалятися, але я не хотіла бути членкинею Комуністичного союзу молоді, не хотіла бути частиною тієї системи сикофантів, як їх називали в той час.»

Акторський склад фільму «Новий рік, який так і не настав» доповнюють Адріан Венчіке, Юліан Постельніку, Міхай Келін, Ніколета Гинку, Андрей М’єркуре, Мануела Геребор, Йоана Флора та Ада Галеш.

На початку вересня фільм «Новий рік, який так і не настав» отримав головний приз конкурсної програми Orizzonti (Горизонти) на 81-му Міжнародному кінофестивалі у Венеції, а 24 вересня він вийшов у прокат у Румунії і мав великий успіх. Це історична трагікомедія, яка розповідає про один день румунської революції 1989 року: «20 грудня 1989 року. Румунія стоїть на порозі революції. Вулиці оживають від демонстрацій, студенти по-своєму висміюють комуністичний режим, а новорічні шоу все ще прославляють Чаушеску. У цьому контексті, в незручних умовах своїх неопалюваних будинків пересічні сім’ї борються з особистими конфліктами та всюдисущою таємною поліцією Секуртатє. Шість, здавалося б, роз’єднаних життів перетинаються несподіваним чином. Коли напруга досягає точки кипіння, їх об’єднує вибуховий момент, кульмінацією якого є драматичне падіння Чаушеску та комуністичного режиму.»

Сьогодні ми говоритимемо про цей фільм. Ми обрали цю тему тому, що «Новий рік, який так і не настав», перший повнометражний фільм режисера і сценариста Богдана Мурешану, за короткий час, що минув з моменту виходу на великі екрани, мав неабиякий успіх. У перші ж вихідні після показу в кінотеатрах фільм очолив бокс-офіс. За перший місяць прокату стрічку побачили 70 000 глядачів. Це величезний успіх, не говорячи вже про міжнародні та національні нагороди!

Нашим гостем є режисер Богдан Мурешану, якого ми запитали чи очікував він, що фільм матиме такий шалений успіх: «Ні, ніхто нічого не може зробити, якщо думає про успіх. Тобто, я навіть не думав про успіх. Я думав, що навіть якщо мені вдасться зробити його таким, яким я хотів його зробити, це здасться мені великим успіхом. Тоді я думав, що навіть якщо зможу показати його лише кільком друзям, для мене це буде перемогою, тому що коли я його писав, мені здавалося, що фільм буде неможливо зробити. Насправді, я витратив близько півроку на роздуми про те, чи зможу я це зробити і чи є в цьому сенс. Я також написав «запасну» версію, як то кажуть, щось простіше, але врешті-решт вирішив піти важким шляхом! І тепер я радий, що зробив це!»

Професор історії Бухарестського університету Адріан Чорояну поділився з нами своїми враженнями про цей художній фільм на одній з бухарестських прем’єр: «Мушу зізнатися, що він мене здивував, як людину, яка бачила, якщо не всі то більшість фільмів про Румунську антикомуністичну революцію. І я не йшов з великими очікуваннями, хоча мені казали, що фільм хороший! Я не покладав на нього великих надій, але він мене здивував, насамперед сценарієм і грою акторів. Актори, в основному, добре відомі, але багатьох з них я не очікував побачити в такій чорній комедії. Я навіть не знаю, як це сказати; хоча фільм закінчується, здавалося б, хепі-ендом, ми знаємо, що після завершення фільму на нас чекає тисяча поранених і загиблих. Але загалом, я думаю, що потрібне нове покоління для зміни ставлення до цієї події й, на мій погляд, визначальним елементом фільму є саме ця зміна перспективи. У нас знімали комедії й раніше, були й важкі фільми про грудневу революцію, але ця послідовність доль і ланцюг доль, я думаю, наблизила нас до реального життя, навіть якщо фільм, очевидно, трактує історію крізь призму свободи митця. Є речі, які, на жаль, у фільмі більш приємні, ніж у реальності, або якісь дрібні сценографічні невдачі, але в цілому, я думаю, свіжість трактування – це те, що порадувало всіх, хто його побачив.»

Богдан Мурешану розповів з якими найбільшими викликами зіткнувся при створенні фільму: «Оскільки фільм відбувається в один день і один ранок, були проблеми з погодою, з архівами, з тим, що не було снігу. Ми були залежні від погоди, не могли знімати коли завгодно. Дерева мали бути з пожовтілим листям і не повністю засніжені, як я вже казав, тому що так було того дня, 20 грудня. Це створило мені багато проблем. Після цього реконструкція просторів, які більше не існують і я говорю не про квартири, які ще можна зробити, а про функціонуючу телевізійну студію 1980-х років, це був абсолютно гігантський виклик для нас! Тому що ми сказали «функціональна»: вона повинна працювати, ці панелі повинні працювати і все інше, тому що у нас не було грошей, щоб сидіти і знімати окремими частинами.»

Ті, хто не застав тих часів і чиї батьки мало розповідали про них, дізнаються з фільму, як це було, як працював касетний магнітофон, ламповий телевізор, електронно-променевою трубкою, а також чому тоді на вулицях  було дуже небезпечно. Інформацію, яка, здається, все більше резонує з людьми як на національному, так і на міжнародному рівнях. Чому так відбувається? – запитали ми Богдана Мурешану: «Він виявився таким же успішним на міжнародному рівні, як і на національному. Його фестивальний цикл тільки розпочався і я думаю, що він триватиме ще два роки! Він об’їжджає весь світ! І там, де я був, кінотеатри завжди були переповнені. Що правда, що там було багато людей з румунської діаспори! Але як ще я можу це пояснити? Я вважаю, що це геніальний фільм. Щодня я отримую десятки повідомлень від глядачів і відповідаю на них або намагаюся відповісти сам чи за підтримки моєї команда. Мені це дуже подобається! Слово «терапевтичний» і «світлий» з’являється постійно, що, напевно, дивно для такого складного періоду, який був таким темним. Хоча кінець фільму звільняє і я пам’ятаю, що вся Румунія відчувала себе так само і, можливо, це почуття звільнення, яке ми всі пережили в той день, закладено в оповіді цього фільму.»

Професор Адріан Чорояну пояснив чому ця кінострічка сприймається з таким успіхом: «У фільмі ми бачимо речі, характерні для того часу і в певному сенсі ми всі знаходимо себе в ньому. Тому що неминуче, усі особи певного віку, я не кажу про акторів, коли були учнями у школі читали вірші про партію, іноді про генерального секретаря, або ті, хто служив в армії, присягалися, поклавши руку на триколор, захищати країну і партію за наказом головнокомандувача і так далі. Так що фільм має велику аудиторію, але, на диво, в залі було багато молодих осіб, які тоді ще не народилися і я вважаю, що це дуже приємно, молодь, яка зараз може побачити те, яким було життя у 89-му році, і це дуже добре. Так само й  іноземців, я думаю, вражають долі пересічних людей, які показують цивілізовану країну в своїй скромності. Ми були країною, де люди намагалися нормально жити в ненормальній системі й я думаю, що іноземний кіноман це одразу розуміє. Плюс, повторюю, це переплетення і сплетіння доль, те, як люди, які знають один одного, або не знають один одного, стають частиною однієї і тієї ж історичної події.»

Адріан Чорояну додав: «Я б дуже хотів запросити всіх, хто ще не бачив цю кінострічку, тому що вони будуть здивовані так само, як і я, здивовані в дуже позитивному сенсі. Це своєрідне нагадування про кінець комуністичного режиму і це дуже приємно!»

ЕКСТ. МАШИНА. НІЧ, другий повнометражний фільм режисера і сценариста Андрея Крецулеску, має в акторському складі чотирьох знакових акторів нової хвилі, які грають кілька ролей: Родіку Лазер, Шербана Павлу, Анді Васлуяну та Доріана Богуце. Фільм складається з трьох частин, знятих послідовними кадрами, ЕКС. МАШИНА. НІЧ поєднує кілька жанрів і стилів, конструюючи історію про те, як (НЕ) знімати кіно – «мейк-ап з атмосферою абсурдистської/постмодерністської хроніки», як зазначає режисер. За словами актора Шербана Павлу, фільм «є новим у всіх відношеннях: те, як він написаний, те, як він змонтований, акторський склад фільму, який робить кілька речей, в тому числі і мій персонаж».

Андрей Крецулеску: «Це дуже румунський фільм. Звичайно, скажете ви, але всі румунські фільми можна вважати дуже румунськими. Це правда, але цей фільм, хоча він може здатися складним або неправдивим, також дуже ретро, він також дуже розмовний, і саме тому я називаю його «дуже румунським». Це дуже розмовний фільм, більше того, у мене є відчуття – вже підтверджене реакцією глядачів, як на Міжнародному кінофестивалі Трансільванія (TIFF), так і на прем’єрних показах – що це фільм, до якого румуномовна аудиторія може трохи більше вібрувати. Але, очевидно, коли я сказав, що він румунський, я не мав на увазі, що це фільм лише для румунської аудиторії. Я сказав, що він дуже румунський, тому що, як ви вже знаєте, це дуже, дуже розмовний фільм. Тому я вважаю, що румуномовні глядачі мають величезну перевагу перед глядачами, які змушені читати субтитри, де, очевидно, втрачається майже половина сенсу діалогу. Це також фільм, який важко або й неможливо продати, тому що як би ви не хотіли вказати на нього пальцем і сказати, що він вписується в цей жанр, можлива класифікація буде неправильною з самого початку, тому що ви не зможете охопити практично всі рівні, якими ходить цей фільм, як м’яч у грі, якщо завгодно. Тому знайдуться глядачі, які побачать у ньому трилер, інші – комедію чи сатиру, треті – метакінематографічний дискурс. Усі ці визначення та класифікації правильні. Насправді, немає ідеального визначення, але немає і неправильного, так би мовити. Це багато фільмів в одному».

ЕКСТ. МАШИНА. НІЧ, кривавий трилер, який перетворюється на власне «making of», а також розмову про кіно, страх і вигадку, прем’єра якого відбулася під час Днів румунського кіно на TIFF (Міжнародному кінофестивалі Трансільванія) і який нещодавно вийшов на екрани румунських кінотеатрів. Андрей Крецулеску: «Насправді, я спочатку планував справжній трилер, класичний трилер, так би мовити, трилер про 10 персонажів, які потрапляють під час шторму в гірську хатину і з різних причин вбивають один одного. Це була дуже кривава історія, і вона чудово звучала на папері як сценарій. Але потім прийшла пандемія, і нам довелося переосмислити весь задум. А на додатку до пандемії я ще й став батьком, і тоді я подумав, що фільм, де люди вбивають одне одного, можливо, не для мене. Тож я подумав, що, можливо, було б цікавіше, складніше зняти фільм про те, як зняти трилер, про людей, які хочуть створити кривавий трилер. Тож оригінальний трилер якимось чином існує і в цьому фільмі, просто він має іншу перспективу. З іншого боку, я подумав, що було б простіше, якби замість фільму з десятьма акторами в акторському складі у нас був би фільм з чотирма акторами. Але ці чотири актори грають близько 12 персонажів загалом. Тож ми і виграли, і не виграли, так би мовити. І це було набагато складніше, тому що ми від самого початку ніби нав’язали собі цю структуру – робити фільм з трьох великих кадрів, знятих послідовно, тобто без вирізки. І це було важко для всіх у команді, окрім мене, скажімо так. Важко абсолютно всім, але водночас це більш захоплююче, тому що це більш чесно. Без нарізки, все, що відбувається, відбувається перед тобою. Ніяких зрізів, ніяких великих планів. Я, як автор фільму, не обумовлюю вашу перспективу, не обмежую вас – через монтаж – на кого чи на що дивитися. Ви, глядач, маєте картину, і ви вирішуєте дивитися на те, що, на вашу думку, вас захопило чи заінтригувало. Ось чому послідовна зйомка здається мені дещо більш чесною пропозицією в наших особливих стосунках режисер – глядач».

Продюсерами фільму виступили Кодруца Крецулеску, Влад Редулеску та Клаудіу Мітку від імені компаній Kinosseur, Avanpost Media та Wearebasca. Операторська робота Андрея Бутіке, монтаж Кетеліна Крістуціу, декорації та костюми Меліни Іонеску. Звукорежисер – Александру Драгомір, художник-постановник – Маріус Лефтераке. Андрей Крецулеску отримав визнання критиків у 2015 році, коли його короткометражний фільм «Рамона» здобув нагороду в розділі «Тиждень критики» Каннського кінофестивалю. Його дебютний повнометражний фільм «Чарльстон» (2017) мав світову прем’єру в конкурсній програмі фестивалю в Локарно, був показаний на понад 30 міжнародних фестивалях і користувався великим успіхом серед румунських глядачів.

За роль Думітру у фільмі “На північ” режисера Міхая Мінкана актор Ніко Беккер отримав цьогорічну премію Ґопо  у категорії “Молода надія”. Ніко Беккер розпочав свою кар’єру на сцені Німецького державного театру в Тімішоарі, а у віці 15 років знявся у фільмі “На крок позаду серафимів” режисера Данієля Санду. У 2021 році режисер Еуджен Джебеляну довірив йому роль Треплєва у чеховській “Чайці”, яка згодом увійшла до репертуару Національного театру ім. І.Л. Караджале в Бухаресті. Актор також співпрацював з режисеркою Кармен Лідією Віду у фільмі “Крихке почуття надії”, зігравши роль молодого чоловіка, який страждає на шизофренію і бореться як з хворобою, так і зі стигматизацією.

З 2023 року молодий актор став останнім членом команди бухарестського театру “Одеон”, поставши перед публікою в прем’єрі вистави режисерки Теодори Петре “Відкритий дім”. “На північ”, перший повнометражний фільм режисера Міхая Мінкана, заснований на реальних подіях і створений в європейській копродукції між п’ятьма країнами, розповідає історію Джоеля, віруючого філіппінського моряка, який працює на трансатлантичному лайнері, де він виявляє Думітру, котрий заховався серед контейнерів. Знахідка Думітру ставить Джоеля перед важким вибором, змушуючи його переоцінити свої стосунки з друзями та віру в Бога. За словами режисера Міхая Мінкана, “На північ” – це “фільм про страх, фільм про довіру до іншого, фільм про здатність або нездатність залишити своє життя в руках незнайомця, а також про наші стосунки з Богом“.

Ми поговорили з Ніко Беккером про його пристрасть до акторства, починаючи з ролі у психологічному трилері “На північ”, який отримав приз критиків на Венеційській бієнале – Bisato D’Oro за найкращий фільм, а також був відібраний до участі у найбільших міжнародних фестивалях. “Я чудово вписався в команду і маю на увазі не лише акторів. Оскільки це також був мій дебют у головній ролі, я перебував у певній зоні дискомфорту, відчував невпевненість. У той же час у мене було багато думок. І досвід, який я отримав у театрі, очевидно, допоміг, але кіно і театр – це різні види мистецтва, і вони не перетинаються повністю. Існує конкретна різниця, особливо в тому, як це матеріалізується в кінці, тому що фільм залишається на плівці. Це тисне на тебе, як на актора, коли ти думаєш, що те, що ти робиш на знімальному майданчику, залишиться на стрічці. І трохи напружує думка про те, що те, як ти граєш, залишається, тоді як у театрі, навіть якщо вечір був гіршим, у тебе є можливість відтворити роль. Але, як я вже казав, у театрі завжди є ризик, тому що у нас можуть бути гірші моменти. Я рідко виходжу з вистави задоволеним, часто мені здається, що могло бути краще, що я міг би зіграти більш нюансовано. І я думаю, що це нормально – завжди хотіти більшого, якщо ми задоволені тим, що маємо, в певному сенсі ми впадаємо в певне самозаспокоєння, в кінцевому підсумку ми зупиняємося на досягнутому. Повертаючись до фільму, якщо я знаю, що послідовність, яку я граю – після кількох дублів – закарбувалася, мені вдається набагато більше використовувати свою інтуїцію та інші свої якості. Я відчуваю, що під тиском моменту я можу віддати більше себе у фільмі.”

Ніко Беккер також розповів, як режисер Міхай Мінкан допоміг йому зіграти роль Думітру, юнака, який сховався на кораблі, на якому працює філіппінець Джоель. “Коли я готував роль, я зосередився на окремих елементах, які складають стан героя. Я думав про те, як це – відчувати всі ті переживання, які відчуває Думітру, бути голодним, спраглим, відчувати холод, лякатися гучних шумів. Саме всі ці зовнішні подразники я намагався виразити через тіло і за допомогою прийомів актора Михайла Чехова, які виявилися дуже корисними. Також я багато працював над психологічним тлом персонажа. Очевидно, що мені дуже допоміг сценарій, все починається зі сценарію. Для мене дуже важливо розуміти текст якомога краще, розуміти, про що він, які обставини, ситуації, які цілі персонажів і конфлікт, який виникає між ними та іншими, а також конфлікт із самим собою. Я думаю, що саме так можна найкраще зрозуміти персонажа, якого ти граєш, знайшовши конфлікт у всій історії та послідовності подій, які його складають. Після того, як я це визначаю, я доповнюю персонажа, використовуючи свою уяву та досвід.”

Однією з останніх ролей Ніко Беккера є роль журналіста Кшиштофа Зелінського у виставі Івана Вирипаєва “Хвилювання” режисера Бобі Прікопа. “Хвилювання”, вистава, в якій Ніко Беккер грає разом з надзвичайною Доріною Лазер, – це, перш за все, “вистава про відносини між мистецтвом і життям, між творінням і творцем, між любов’ю, Богом і всіма речами, яким ми намагаємося надати сенс (саме через віру, мистецтво чи любов). Як і життя, театр є і викликає хвилювання, кожен з нас – клубок хвилювань, який мистецтво, у всіх його формах, намагається розплутати, а можливо, навіть допомагає”, – каже Бобі Прікоп.

Румунський фільм «Новий рік, який не настав» режисера, сценариста та продюсера Богдана Мурешану був удостоєний нагород на цьогорічному Венеційському міжнародному кінофестивалі, який завершився в суботу ввечері. Це приз FIPRESCI, присуджений журі Міжнародної федерації кінокритиків та нагорода Bisato d’Oro 2024 за найкращий сценарій, присуджена незалежними критиками.

Члени журі FIPRESCI відзначили «амбітну та непересічну режисуру, вдумливе політичне бачення, витончену та захопливу розповідь, художній баланс тонів та винятковий кастинг». За їхніми словами, «повнометражний фільм завершує глибоке дослідження людської поведінки під впливом страху перед політичними репресіями, який поділяють багато поколінь, що жили в умовах авторитарного режиму».

Своєю чергою, незалежні критики, які нагородили фільм премією Bisato d’Oro, вважають, що сценарій Богдана Мурешану чутливо ілюструє переломний момент румунської історії, винятковим чином переплітаючи «долі яскравих і сильних героїв, водночас пропонуючи нам зворушливу історію та унікальне дослідження душі, справжню людську комедію».

Після показу на Венеційському кінофестивалі фільм зірвав бурхливі оплески та багатохвилинні овації понад 1400 присутніх глядачів. Дебютний повнометражний фільм режисера Богдана Мурешану – це трагікомедія, дія якої розгортається за день до антикомуністичної революції грудня 1989 року, з Емілією Добрін, Міхаєм Келіном та Ніколетою Ганку в головних ролях. Фільм також містить багато посилань на те, що відбувалося в попередні дні в Тімішоарі.

«Ми знімаємо фільми з потаємним бажанням сподобатися глядачам, а також бути оціненими тими, хто пише про кіно. Для мене така важлива нагорода – це більше, ніж визнання фільму. Це знак понадкордонного діалогу. Вище цього немає нічого», – зазначив режисер Богдан Мурешану.

Водночас Борока Біро, операторка-постановниця фільму «Новий рік, який не настав», була удостоєна спеціальної нагороди за образ Premio Autrici до 40 років  ім. Валентини Педічіні. Нагорода відзначає талант авторки віком до 40 років за видатні досягнення в режисурі, сценарії, монтажі, операторській роботі у фільмі, представленому в розділах Orizzonti, Orizzonti Extra, Giornate degli Autori та Settimana Internazionale della Critica. Борока Біро стала першою операторкою-постановницею, яка отримала цю нагороду, що вручається вже четвертий рік поспіль під егідою «Venezia a Napoli. Il Cinema Estesoˮ. «Новий рік, який не настав» – другий ігровий повнометражний фільм, над яким вона працювала як операторка.

БЕЗПІЛОТНИК  – Прем’єр-міністр Марчел Чолаку заявив у понеділок з приводу російських безпілотників, що увійшли в повітряний простір країни, що Румунія відреагувала в режимі реального часу і відстежувала ситуацію за допомогою літаків F16, зазначивши, що безпілотники не були націлені на румунську територію. У суботу ввечері російський безпілотник увійшов у повітряний простір Румунії, а потім попрямував у бік України, повідомило міністерство оборони Румунії. У відповідь на це два винищувачі F-16 терміново вилетіли з військової бази на південному сході країни для моніторингу повітряної обстановки. Водночас міністерство заявило, що розгорнуло наземні команди і повітряні засоби в районі міста Периправа в повіті Тулча, де впали уламки безпілотників, які Росія використовувала під час атаки на українські портові об’єкти поблизу румунського кордону. Після цього інциденту румунська влада висловила протест проти повторного порушення повітряного простору країни і неодноразових атак на українське населення та цивільну інфраструктуру.

ОСВІТА – Школи повинні бути абсолютно безпечними для учнів, вчителів та інших працівників сфери освіти, заявив президент Клаус Йоганніс у понеділок на церемонії відкриття нового навчального року в одному з коледжів Бухареста. Присутній на заході разом з міністеркою освіти Ліджією Дека, глава держави підкреслив, що однією з пріоритетних цілей проекту «Освічена Румунія», втіленої в законах про освіту 2023 року, є створення шкільного та університетського середовища, яке не тільки сприяє розвитку освіти, а й простору, в якому всі учасники відчувають себе захищеними та шанованими. Близько три мільйони румунських дітей дошкільного та шкільного віку розпочали сьогодні новий навчальний рік. Уряд обіцяє, що 2024-2025 навчальний рік буде останнім, коли учні все ще навчатимуться у три зміни. Наразі в Бухаресті та повіті Ільфов (поблизу Бухареста) є 19 таких навчальних закладів. За даними Міністерства освіти, на початку навчального року 800 шкіл були переміщені з причин реабілітації, модернізації або будівництва із загальної кількості понад 6000 шкіл в Румунії.

ГРОМАДСЬКИЙ ПОРЯДОК – Правоохоронні органи були присутні в перший день навчального року у кожному навчальному закладі Румунії з метою підтримання атмосфери громадського порядку та громадської безпеки – оголосила прес-секретар Міністерства внутрішніх справ Моніка Дайбог. Вона уточнила, що 25 000 співробітників міністерства були мобілізовані по всій країні в рамках заходів з охорони громадського порядку і безпеки, а близько 8 000 співробітників міністерства були присутні в навчальних закладах. Співробітники ДАІ також посилили свою діяльність в районі шкіл. Дорожні екіпажі працювали над впорядкуванням дорожнього руху та попередженням ДТП, звертаючи особливу увагу на ситуації, які могли загрожувати дітям. Моніка Дайбог також зазначила, що пріоритетними були заходи із запобігання та протидії незаконному обігу наркотиків та їх вживанню серед молоді.

НАВЧАННЯ – З 9 по 13 вересня військовослужбовці Сухопутних військ Румунії проведуть спільні навчання з іноземними військовими поблизу муніципалітету Сфинту Георге в повіті Ковасна (центр). Керівництво 22 гірського мисливського батальйону «Чірешоая» повідомляє, що маневри спрямовані на підготовку військовослужбовців на терені до дій в контексті НАТО і перевірку техніки, тактики і процедур при виконанні дій в гірській і лісистій місцевості. Під час навчань військові використовуватимуть навчальні боєприпаси. Як в минулому, так і в цьому році в повіті Ковасна було проведено кілька навчань за участю наземних і повітряних підрозділів військових структур Міністерства національної оборони та країн НАТО.

КІНО – Румунський фільм «Новий рік, який не настав», режисера, сценариста і продюсера Богдана Мурешану, отримав нагороди на Венеційському міжнародному кінофестивалі.  Приз журі Міжнародної федерації кінокритиків та Приз незалежних кінокритиків за найкращий сценарій – це дві нагороди румунської стрічки. Операторка фільму Борока Біро також отримала спеціальну відзнаку. Це перший повнометражний фільм Богдана Мурешану, дія якого розгортається в один день, напередодні антикомуністичної румунської революції у грудні 1989 року.

СТРАЙК – У понеділок в Італії тривав транспортний страйк, через який постраждали пасажири метро, автобусів і трамваїв. Проблеми виникнули навіть у таких великих містах, як Рим, Мілан, Турин і Неаполь. У неділю деякі поїзди були скасовані або йшли із запізненням. У суботу відбувся чотиригодинний страйк працівників повітряного транспорту, що торкнувся внутрішніх рейсів. Профспілки протестують через важкі умови праці та низькі зарплати, а також вимагають від уряду конкретних зобов’язань щодо фінансування транспортного сектора, – зазначає кореспондент Румунського радіо в Римі. Румунські громадяни, які постраждали від страйку, можуть звернутися по консульську допомогу до посольства Румунії в Італії.

ТЕНІС – Румунська тенісистка Ірина Бегу стала переможницею турніру WTA в Монтре (Швейцарія) із загальним призовим фондом 115 000 доларів, обігравши у фіналі хорватку Петру Марцинко з рахунком 1-6, 6-3, 6-0. 34-річна Ірина Бегу (130-та ракетка світу) здобула перемогу у фіналі після однієї години і 33 хвилин гри. Для неї це третій титул WTA-125 у кар’єрі, після турнірів в Індіан-Веллс (2020) і Бухаресті (2022). Бегу завоювала 5 титулів WTA в одиночному розряді і зіграла в 4-х фіналах, а також виграла 9 титулів WTA в парному розряді, зігравши також у 7 інших фіналах.

Румунський фільм «Три кілометри до кінця світу» режисера Емануеля Пирву відібраний в офіційному конкурсі на «Золоту пальмову гілку» Каннського міжнародного кінофестивалю, отримав «Квір-пальму». З 2010 року “Квір-пальму ” під час Каннського кінофестивалю вручає незалежне журі фільму, який висвітлює ЛГБТ+ або феміністичну тематику чи персонажів або кидає виклик гендерним нормам”.

Художній фільм «Три кілометри до кінця світу» розповідає історію Аді, 17-річного підлітка з невеличкого села в дельті Дунаю, який завдяки зусиллям своїх батьків навчається в місті Тульча. Коли його батьки стикаються з правдою, яку вони не в змозі зрозуміти, безумовна любов, яку підліток мав би отримувати від них, раптово зникає, тому Аді змушений приймати важливі для себе рішення.

Нагороду режисерові Емануелю Пирву вручив режисер Лукас Донт, який також зачитав мотивацію журі: «Суворий і цінний розклад системи насильства. Його погляд повільно розкриває патріархальний світ, у якому виросли наші герої, де простір для повноцінного існування унеможливлюється структурами глибоко вкорінених ідей. У цьому заворожуючому фільмі людей ніби тримають на нитках, які тягнуть їх подалі від світла, аж поки дехто з них не починає вириватися на волю».

Разом з режисером Емануелем Пирву червоною доріжкою пройшлися актори Богдан Думітраке, Валеріу Андрюце, Чіпріан Кюждя та Інгрід Міку-Береску.  «Три кілометри до кінця світу» – третій повнометражний фільм режисера Емануеля Пирву, після його дебютної стрічки «Меда або не такий вже й райдужний бік справи» (2017) та фільму «Марокко», міжнародна прем’єра якого відбулася на кінофестивалі в Сан-Себастьяні у 2021 році.

Емануель Пирву: «Однак, я б не сказав, що це остаточний висновок, в тому сенсі, що я ніколи не наближуся до цієї теми. З моєї точки зору, це коло замикається з цією останньою дискусією, але я думаю, що дискусія, яку я розпочинаю, може тривати вічно. Любов між дітьми та батьками, найсильніша форма любові, на мою думку, залишається територією, яку можна досліджувати нескінченно. Однак я не бачу, чи те, що я міг би зробити в майбутньому на цю тему, відповідатиме фільмам, які я зняв дотепер.  Можу сказати, що я багато працював з цими темами, вони мені дуже подобалися. Очевидно, що мої інтереси залишаться в цій сфері, мене цікавлять зв’язки між людьми, саме про це будуть мої фільми, але я шукатиму інші шляхи. Цей зв’язок між дитиною та батьками не був простою темою, це була тема, яка поглинала мене дуже сильно, яка не давала мені спати ночами, яка терзала моє внутрішнє життя. Тому після цієї трилогії перерва дуже бажана. Я вважаю, що ці періоди також мають своє призначення, ми не можемо бути поглинені безперервно».

Емануель Парву поставив численні п’єси, перш ніж перейти до кіно, його дебютна п’єса «Сектор S» отримала номінацію на премію UNITER Awards. Він також є дуже талановитим актором, зіграв незабутні ролі в таких фільмах, як «Бакалаврат» (реж. Крістіан Мунджіу), «Портрет молодого бійця» (реж. Константін Попеску), «Ювілей» (реж. Дан Кішу), «Диво» (реж. Богдан Апетрі), «Знайомі» (реж. Кєлін Петер Нетцер). Його докторська дисертація присвячена драматургічним структурам, і вже кілька років Емануель Пирву викладає на факультеті мистецтв Університету «Овідій» в Констанці.

Емануель Пирву: «Я ніколи не працюю над двома проектами одночасно, я не можу зосередитися на одній ролі і одночасно мати режисерський проект. Я знаю, що є колеги, які можуть це робити, але для мене це не працює, я люблю зосереджуватися на чомусь одному і повністю присвячувати себе цьому проєкту. Я також дуже дбаю про свою викладацьку роботу. Разом з актором Адріаном Тітієні та Даніелою Вітку, деканом факультету мистецтв Університету Овідія в Констанці, я створив перший і єдиний магістерський ступінь з кіноакторської майстерності в Румунії. Я вважаю дуже важливим, що ця магістерська програма народилася в державному університеті, я дуже піклуюся про те, що там відбувається, і про зустрічі зі студентами. Можливо, ще й тому, що у мене є чотирнадцятирічна дитина, я дуже зацікавлений наступними поколіннями. Тому що ми повинні пам’ятати, що за останні двадцять років в Румунії тільки спорт і кіно мали міжнародний успіх. Сімона Халеп, Крістіна Нягу, Давид Попович та кінорежисери мали міжнародний успіх на найвищому рівні. Ось чому я також маю намір інвестувати в свою викладацьку роботу, тому що мене цікавить, що відбувається з майбутнім країни. Мені дуже цікаво, як розвиватиметься молодь, я хочу, щоб нас не вважали другорядними людьми, яких використовують лише для збирання полуниці чи спаржі. Особисто я дуже пишаюся тим, що я румун, і мене цікавить майбутнє країни і те, що відбувається з системою освіти. Я думаю, що багато хорошого можна побудувати через людей, я думаю, що саме так ми можемо розвиватися як суспільство.»

Фільм «Три кілометри до кінця світу» зроблений асоціацією FAMArt. Авторами сценарію є Емануель Пирву та Міруна Береску, оператор – Сілвіу Ставіле, монтаж — Мірча Олтяну, сценографія та костюми — Богдан Йонеску.

Минулого року нагороду «Нові перспективи» кінофестивалю «Астра» отримав документальний фільм «Амар» режисерки Діани Гаври, який вийшов на екрани кінотеатрів 8 березня. Діана Гавра з наполегливістю та сміливістю побудувала «довірливі та близькі стосунки з головними героями, щоб пізнавати групу людей, для яких красти з кишень є, як вони самі стверджують «способом життя». Об’єктивно, без сенсаційності, даючи героям простір для чесної розповіді про своє складне життя – цей фільм майстерно розкриває особистості людей, які стоять за стереотипами. Я процитувала заяву журі конкурсу кінофестивалю «Астра».

Амар Редукану, молодий циган, головний герой фільму, та режисерка Діана Гавра познайомилися у 2021 році. Амар вкрав у Діани конверт з грошима, Діана повідомила про це в поліцію, і за допомогою камер спостереження злодія спіймали. Амар, який щойно звільнився з в’язниці також за крадіжку,  запропонував Діані Гавра повернути гроші, щоб уникнути повторного засудження. Діана зрозуміла, що для того, щоб повернути її гроші, Амару доведеться знову красти.

Але вона погодилася відкликати свою скаргу за однієї умови: щоб він став героєм її документального фільму. Амар погодився, і так почалася їхня співпраця. На момент початку зйомок Діана Гавра, режисер, юрист і професор Національної школи політичних та адміністративних досліджень (SNSPA), також має ступінь доктора філософії з питань інтеграції ромів, тож вона задокументувала цю тему. Реалізація фільму стало для неї викликом вийти за межі своїх можливостей і спробувати спілкуватися з чужим для неї світом: «Я хотіла, щоб цей фільм пролив інше світло на цей світ і подивився на речі з людської точки зору. Побачити цих людей такими, якими вони є насправді, пізнати їхні проблеми, їхні почуття, емоції, бажання та розчарування. Протягом року мені вдалося снімати хрестини, весілля, похорони, абсолютно все, що відбувалося в житті Амара, його сім’ї та кола його близьких друзів і родичів. Звичайно, такі люди, як ми, зазвичай не взаємодіють з цим середовищем. Ми живемо в паралельних світах, кожен у своїй бульбашці, і нам здається, що всі думають як ми, що ми можемо зрозуміти один одного, що наш світ ідеальний. 

Наші світи – мій і Амара – взаємодіють лише в випадку конфлікту. Так сталося у 2021 році, коли він вкрав у мене гроші, я поскаржилася, і все мало закінчитися тим, що він мав потрапити до в’язниці. Насправді ми не знаємо, як живуть ці люди, а вони не знають, як живемо ми. Вони не знають, які інші життєві перспективи вони могли б мати, тому що ми навіть не задавали собі це питання, що вони могли б мати інше життя. Тому я подумала, що за допомогою цього фільму зможу пролити світло на їхній світ, але також і на наш світ, піднявши питання соціальної відповідальності.

З фільму випливає, що Амар народився в Бухаресті, в самому центрі міста, на вулиці Єпископа Раду, неподалік від Каля Мошілор, але він без грамоти. Ми ведемо дебати про функціональну неграмотність і турбуємося, що вона широко розповсюджена. Але Амар навіть не може написати своє ім’я. І я запитую себе, як це можливо, що дитина, яка народилася в 1986 році в центрі Бухареста, покинута напризволяще? Правда, що сім’я не водила його до школи, що це не було їхньою життєвою моделлю, але що зробило для цієї людини суспільство? Я думаю, що в статистиці мало б бути зазначено, що ця дитина не відвідувала школу.  І тоді я ставлю наступне запитання, чи немає у нас відповідальності перед цими людьми? В епоху ChatGPT, які можливості має Амар, який навіть не може написати своє ім’я?»

Амар розповідає історії людей з неблагополучних верств населення, які мали залежності і виросли на вулиці, а також людей, які на власному досвіді дізналися про системи, законодавство та умови в різних в’язницях Європи. Деякі з них невиліковно хворі, інші інтегрувалися в соціальні системи інших країн, навчилися читати і писати, мають соціальне життя, мають дім і конструктивно проводять свій час. Коли Амар Редукану познайомився з Діаною Гаврою, йому було 35 років, і він відсидів 13 років у в’язниці за крадіжку. За словами Амара, пропозиція Діани зробити його героєм фільму змінила його життя: «Я дійсно хотів вийти з кримінального світу. У мене є сім’я, діти, я не хочу більше сидіти у в’язниці, тому що я вже стільки відсидів. Я хочу, щоб мені було краще вдома. І мені сподобалася пропозиція Діани Гаври, я хотів побачити, яким є цей світ, світ, якого я не знав. І він мені дуже сподобався. Коли ми тільки почали знімати, було трохи важко, тому що я не звик до камери, але потім мені почало подобатися. І врешті-решт це було добре, я почав розуміти, як ми повинні рухатися перед камерою, і мої колеги теж.»

Документальний фільм «Амар» створено компаніями Pintadera Film та Pro Omnia Cinema за підтримки Національного центру кінематографії. Оператор фільму – Маріус Пандуру, а авторами кадрів є Рареш Діма, Лоранд Мартон, Штефан Коменеску, Александру Мавродіняну, Габріел Скоарце, Андрей Петря, Раду Стримбяну. Монтаж здійснили Євген Келемен та Моніка Паску.

У Національному театрі ,,І. Л. Караджале” в Бухаресті відбулася 18-та церемонія вручення нагород Ґопо, метою якої було відзначити досягнення румунського кіно за останні роки. “Свобода”, режисера Тудора Джурджіу, була кінострічкою, яка зібрала 10 статуеток Ґопо, найбільше цього року, включаючи нагороду за найкращий повнометражний фільм. Фільм Раду Жуде “Не чекай занадто багато від кінця світу”, визнаний міжнародною пресою, нагороджений “Срібним леопардом” – спеціальним призом журі в Локарно, пропозиція Румунії на “Оскар” 2024 року, отримав лише дві нагороди: премію за сценарій, яку розділив з цьогорічним фаворитом Гали–премій Ґопо “Свобода”, та нагороду за найкращу жіночу роль, яку отримала Ілінка Манолаке.

Одна з найпопулярніших румунських актрис, Родіка Мандаке, була нагороджена на гала-вечорі премією Ґопо за життєві досягнення. Серед останніх ролей Родіки Мандаке на великому екрані – фільм “Головоломка” (режисера Андрея Зінке, 2012), де вона грає разом з акторами Даном Нуцу, Адріаном Тітієні та Іоаною Павелеску. У 2020 році Родіка Мандаке знялася разом з Іштваном Тегласом, Маделіною Краю та Анді Васлуяну у фільмі “Лука” режисера Гораціу Мелеєле. За роль у цьому фільмі Родіка Мандаке отримала нагороду за найкращу жіночу роль другого плану від Спілки кінематографістів Румунії. Родіка Мандаке була однією з найулюбленіших актрис Бухарестського національного театру та театру “Одеон”, де зіграла у численних виставах.

Актор Маріус Маноле вручив її нагороду за життєві досягнення на 18-й церемонії вручення премії Ґопо: “Для мене, для мого покоління і для сотень ваших студентів, які зараз є чудовими акторами на сценах країни, ви є найкращим орієнтиром, який утримує баланс. Ви – людина, яка дає нам відвагу, ви – людина, яка показує нам, що енергія ніколи не вмирає. Ви показуєте нам, що коли виступаєте у виставі, навіть якщо можете виглядати як листок на вітрі, коли виходите на сцену, ти стаєте горою сили. У момент, коли мені важко, а ви тримаєте мене за руку, все стає легше. На жаль, ми вже не маємо тієї допитливості, яку ви зберегли, і було б добре навчитися цьому знову. Ви показуєте нам, що готові вчитися у будь-кого, слухати будь-кого і говорити з будь-ким. Шість десятиліть роботи, шість десятиліть життя, по-справжньому присвячених цій захоплюючій і прекрасній професії, яку ми всі любимо. Найважливіша порада, яку я отримав від Родіки Мандаке, полягає в наступному: часи завжди важкі, сезон завжди поганий, але публіку ніколи не можна обманювати”.

Кар’єра актора Дана Нуцу, що триває понад п’ять десятиліть, була відзначена нагородою “За життєві досягнення” на 18-й церемонії вручення премії Ґопо. Режисер відомий своїми незабутніми ролями у фільмах “Неділя о 6-й годині” (реж. Лучіан Пінтіліє, 1965), “Меандр” (реж. Мірча Сеукан, 1966), “Ранок хорошого хлопця” (реж. Андрей Блайєр, 1966), “100 леїв” (реж. Мірча Сеукан, 1973) та “По той бік пісків” (реж. Раду Габря, 1974), а також документальними фільмами, знятими в рамках програми “Майстерня Аристотеля”, яку він заснував у 2006 році. Маючи бунтарську вдачу і часто порівнюваний з Джеймсом Діном або Томом Куртеней, Дан Нуцу раптово перервав свою кар’єру наприкінці 1970-х років, щоб емігрувати до США, повернувшись до країни після 2000 року.  Разом з продюсеркою Крістіною Гофман, Дан Нуцу заснував у 2006 році Aristoteles Workshop – майстерню документального кіно, присвячену митцям з усього світу. На сьогоднішній день цей проєкт створив понад 40 фільмів, багато з яких були відібрані та нагороджені призами на відомих фестивалях.

Актриса Оана Пелля вручила Дану Нуцу нагороду “За життєві досягнення”: “Я хочу подякувати Тудору Джурджу за те, що дав мені можливість публічно розповісти про велике кохання мого життя. Людину, яку обожнювала і обожнює камера. Людину, яка одного дня обрала свободу, залишивши позаду виняткову кар’єру. Людину, якій Бог подарував чарівність і красу. Мені шкода нових поколінь, які ніколи не мали можливості полюбити його. Якби я свого часу навіть емігрувала до Америки, то емігрувала би заради нього. Я тоді ще не відкрила для себе Де Ніро”.  

Нагороду “Молода надія” отримав Ніко Беккер за роль Думітру у фільмі “На північ”. Ще одну нагороду за фільм “На північ” отримав Джордже Кіпер-Ліллемарк за найкращу операторську роботу. “Між революціями” режисера Влада Петрі був визнаний найкращим документальним фільмом. У категорії короткометражних фільмів нагороду Гопо отримав фільм “Туди, куди не допливають човни” режисера Влада Бузеяну.