Tag: Чаушеску

Упродовж
майже 25 років, скільки він правив
Румунією, між 1965 і 1989 роками, Ніколає Чаушеску практикував жорстокий,
примхливий і нетерпимий стиль у прояві своєї особистості. З економічної точки зору,
його бачення було катастрофою, доказом був низький рівень життя румунів,
зокрема у 1980-х рр. На жаль, не багато хто мав сміливість
протистояти йому, а ті, хто це робив, були або усунуті або самі залишали свої посади. Одним із опонентів Чаушеску
був економіст Александру Бирледяну.

Александру
Бирледяну народився в 1911 році на півдні
Республіки Молдова, яка тоді входила до складу царської Росії. Він став членом
Комуністичної партії в 1943 році. Після 1944 року він займав дуже високі посади
в партійній ієрархії. Він був одним із найближчих соратників Георге Дежа, якого вважали «Сталіном Румунії». Бирледяну займав міністерські посади в уряді та
посади в Законодавчих зборах. Після смерті Дежа в 1965 році, він став реформістом і вступив у конфлікт з Ніколає Чаушеску,
новим тодішнім лідером. Влітку 1989 року він був одним із 6 підписантів
листа, адресованому Чаушеску, в якому вони закликали його розпочати реформи. У 1990
році Александру
Бирледяну став депутатом до 1992 року, помер у 1997
році на 86 році життя.

У 1995 році в інтерв’ю Центру
усної історії Румунського товариства радіомовлення Александру Бирледяну нагадав, що суперечки з Чаушеску виникли після IX-го з’їзду в 1965
році, на якому Ніколає Чаушеску був обраний лідером партії. Розбіжності стосувалися
балансу між інвестиціями та споживанням: «Я мав суперечку з Чаушеску щодо розподілу національного доходу: між фондом
споживання та фондом накопичення. У моій промові я говорив про те, що збільшення частки інвестицій означає зниження рівня життя, а
зменшення інвестицій означає затримка розвитку. Я сказав, що пропорція цього поділу, залежить від
політичного мистецтва чи політичної здібності а це знову довело до суперечок. Він завжди
стверджував, що розподіл
є науковою річ. Однак, не йшла мова про наукову річ, це було
питання політичного мистецтва, політичної здібності.»

Із часом антипатія між ними збільшилась. Іншою причиною суперечки була заборона аборту в Румунії 1966 року: «Упродовж
часу в нас було кілька суперечок або протилежних бачень стосовно окремих конкретних питань. Одним з
них було питання аборту. Саме влітку, коли його обрали, Чаушеску перебуваючи у відпустці на румунському узбережжі скликав засідання Виконавчого комітету. Я прибув до Костінешти на засідання, на якому
Чаушесчку несподівано підняв тему абортів. Я піднявся та сказав, що проблему треба досліджувати, а не відразу приймати
рішення. Маурер також підтримав мою
позицію, сказавши, що дійсно треба досліджувати це питання. Але у Ніколає Чаушеску стався нервовий зрив. Він
сказав, що товариш Бирледяну своєю пропозицією має на меті підтримати проституцію в Румунії.»

Інша причина суперечок була пов’язана зі розмірами дворів селянських хат. Згодом настав момент,
коли Бирледяну вирішив піти на пенсію через хворобу: «Чаушеску хотів зменшити двори
хат до 500 квадратних метрів. Я вже не пам’ятаю всі дані, але завжди
були різні точки зору, які поглибили, принаймні з мого боку, відчуття незгоди з Чаушеску. В 1968 році ми сперечалися через певну проблему і я сказав, що більше не погоджуюся. До того часу я кілька разів хотів залишити посаду. Оскільки у мене почалася хвороба крові, французький професор, відомий гематолог, який мене оглядав, погодився дати мені довідку про те, що я повинен залишати роботу, у протилежному разі це може бути фатальним для
мене. І я вручив йому довідку.»

Самомаргіналізація Бирледяну відбулася в 1968 році, оскільки
безперервний конфлікт не міг принести нічого доброго: «Я очолював Наукову раду, на якій виникли суперечки між мною і ним. У певний момент я представив йому матеріал про те, як я бачу
реорганізацію Ради та галузь науки. Кілька днів він мені не відповів. І я
запитав його, чи прочитав мій матеріал. Його відповідь була наступною: Ти вчиш мене, що таке наука? Він зрозумів з мого матеріалу, в якому я пропонував різні заходи, те що я хочу навчати його, що таке наука! У 1968 році я вирішив більше не працювати в політиці, яку він
проводив. Я зрозумів, що він призведе економіку
до катастрофи. До речі, я сказав мою думку кільком
особам, не приховувався.»

Перемога Чаушеску над
опонентами означала період режиму суворої економії для Румунії, який закінчився в 1989 році разом з іншими
режимами в Центральній та Східній Європі.

У період з 1945 по 1989 роки, життя комуністичної румунської аристократії було таємницею для пересічної людини. Не було відомо, які пристрасті мали ті люди, якими були їхні турботи, про що вони розмовляли, і які рішення застосовували. В настільки непрозорому режимі відкриття було синонімом з державною таємницею, новини за зачиненими дверима, які доходили до пересічної людини були зазвичай чутками, а не інформацією, яку можна було перевірити.

Після падіння комуністичного режиму Чаушеску в 1989 році, люди були в змозі сформувати думку про те, якою людиною був Чаушеску поза телевізійними камерами, зборами та публічними виступами. Поза перебільшеннями і неминучими плітками, які супроводжують життя лідера, особливо такого, котрий не дозволяв так багато років людям, якими керував знати його, можна помітити, що він був амбітною людиною з невеликою кількістю знань і низьким рівнем освіти, але в стані зрозуміти, і приймати рішення.

Інженер Штефан Бирля був особистим секретарем Чаушеску в 1980-х роках, і має багато спогадів про найсильнішу людину соціалістичної Румунії в період з 1965 по 1989 рік. У 2002 році він розповів Центру усної історії Румунського Товариства радіомовлення про зустріч в 1956 році, коли він познайомився з Чаушеску, який займав високу посаду секретаря ЦК партії, на зустрічі активу партії університетського середовища: Ми зайшли в красивий зал, який подобався Чаушеску, подібний до тих, що були в ЦК. Я стояв і побачив, як підходить до мене чоловік невеликого росту зі схвильованим поглядом, дивиться на нас і питає: Прийшли всі товариші?» І він заходить в бюро, а за ним також зайшли два партійні активісти. Він подав кожному з них руку. І сказав: «Товариші! Керівництво партії доручило мені скликати вас на нараду, тому що ми вважаємо, що робота у вищих навчальних закладах повинна покращитись. Ми згодні з тим, що ви працюєте, що у вас є хороша діяльність, але ми не в ногу з тим, що вимагає партія!» Він подивився на нас і продовжив. Ми плануємо створити асоціацію студентів. Я скликав вас тут, щоб ви висловили свою думку, і якщо ви згідні зробити це, звичайно ви це зробити. Оскільки не партія повинна створити таку організацію. Він коротко пояснив нам, що містить матеріал, а потім сказав:Я повинен сказати вам відверто. Я відразу відчув у його промові брак освіти. Ми не можемо, товариші, будувати соціалізм, ми не можемо розвивати країну, не маючи сильну інтелігенцію, яка підтримує робітничий клас.

Враження, яке молодий Чаушеску справив на Бирлю було дуже хороше. Пізніше він погодився стати співробітником верховного лідера: Він мене зачарував! Він був молодий, говорив дуже відверто. Був дуже доброзичливим, коли він потиснув мені руку подивився дружньо на мене, як і на інших. Потім, перед тим, як піти він зробив типовий жест, який характеризував його, піднявши руки. Я жив з почуттям, що він мені дуже подобається, не знаю, якщо ви мене зрозуміли. Він залишив дуже хороше враження, як мені, так і всім іншим. Я відчував, що згодом був намір наблизити інтелігенцію до партії, що і сталося пізніше.

Чаушеску покладався на пам’ять, але також мав і маленький блокнот, який зробив його знаменитим, і який допомагав йому не забувати те, що було важливо. Штефан Бирля розповів і про роль блокнота щодо способу Чаушеску взаємодіяти з іншими людьми: Взагалі це був чорний блокнот, але не обов’язково повинен бути лише чорним. Був чорним, іноді був синім або червоним. Це був такий простий кишеньковий блокнот з дуже тонкого паперу. Він його використовував один рік. Оновлював його щороку. Він записував різні подробиці. Наприклад, дані про Румунію і деякі міжнародні дані. Були статистичні дані, в тому числі про деякі країни. Це був так сказати невеликий статистичний огляд міжнародних і внутрішніх подій, плюс інші нотатки. Іноді, коли він слухав виступи на з’їздах або конференціях робив різні позначки на папері. Але в блокноті ні. Там були імена, дата і місце події, що відбулась десь там, якийсь випадок або захід де він зустрів когось. Кого він записував в блокноті, шукав його упродовж часу і залучав його до різних партійних заходів для просування. Відповідний блокнот він тримав в піджаку, з яким він зазвичай був одягнений. Оскільки деколи піджак залишав у кабінеті, ми йому нагадували, щоб він не забув блокнот. Не завжди брав його за кордон, але в країні завжди носив з собою. Він мав добру пам’ять пригадував різні деталі, людей яких бачив на різних зборах чи конференціях, їхні прізвища та зовнішні риси.

Портрет Ніколає Чаушеску домінували негативні риси, а його стиль був проявом жорстокості і агресивності. Все завершилось його кривавим покиненням керівництва Румунії в грудні 1989 року. Але його портрет слід бачити у рамках великої виставки режиму, встановленого по всій Центральній і Східній Європі в період з 1945 по 1989 рік.

22 грудня 1989 року, разом з падінням комуністичного режиму на чолі з Ніколає Чаушеску, зникає Комуністична партія. Фронт національного порятунку був створений як організм, який повинен був вибрати Румунію з економічного маразму, та за допомогою якого суспільство могло розраховувати на реконструкцію країни.

Фронт національного порятунку з’явився влітку 1989 року з ініціативи опонентів режиму Чаушеску. Серед його найважливіших членів були Іон Ілієску, генерал Ніколає Мілітару, Сільлвіу Брукан та Вірджіл Мегуряну. За кілька місяців до останнього з’їзду Комуністичної партії в листопаді, Фронт направив листи протесту, проти режиму Чаушеску, Радіо Свобода. Втеча Чаушеску з Бухареста, 22 грудня, залишила відкритим місце, яке зайняв Фронт національного порятунку та Іон Ілієску. Політолог Йон Станомір розповідає про обставини, в яких Фронт національного порятунку з’явився на сцені: Фронт національного порятунку був партією, яка заперечувала свої витоки. У країнах Центральної та Східної Європи відбулось явище трансформації комуністичних партій на соціалістичні та соціал-демократичні партії. Упродовж часу цей процес був доброчинним для демократії в тому сенсі, що всередині колишніх комуністичних партій з’явились ті реформаторські сили, які були здатні взяти на себе іншу політичну програму. У Румунії Комуністична партія померла разом з Ніколає Чаушеску, яка, до речі, відродилась разом з Іоном Ілієску, тому що її зникнення, як назва, дозволило врятувати більш низькі ешелони партії-держави, і зберігання синтагми партії-держави, яка була брендом епохи Чаушеску. Комуністична партія під Чаушеску була синтезом етатизму та ксенофобії, саме етатизм і ксенофобія дали можливість комуністичним структурам перетворити їх на структури Фронту національного порятунку.

Незважаючи на те, що румуни сильно підтримали Фронт національного порятунку, який перетворився на партію, його політики завжди відчували комплекс неповноцінності перед опозиційними політиками, як наприклад Корнеліу Копосу. Але після фізичного зникнення небагатьох політиків, які вижили комунізму, румунський політик 2000-х років був модельований за зразком Фронту національного порятунку. Іон Станомір: Іон Ілієску і Траян Бесеску походять з Фронту національного порятунку. Еміль Константінеску не був членом цієї політичної родини, але, на жаль, йому не вдалось роздробити структуру Фронту. Бесеску дійсно є незвичайним випадком, тому що він є членом Фронту через популістські розміри, але антифронтом за здатністю розчленування Фронту національного порятунку у сфері правосуддя. Ось парадоксальний факт, спадщина Бесеску є саме спадщиною проти якої деколи виступає колишній президент у своїх заявах, тобто проти зміцнення судової системи і створення полюса антикорупції в Румунії.

Могла мати Румунія іншого лідера в 1989 році? Іон Станомір: Я б сказав, на жаль, що Іон Ілієску був неминучим. Іон Ілієску є фігурою, яка втілює всю ненависть румунів і всіх їхніх спотворених надій: ненависть до тих, хто відрізнявся від них в тому сенсі, що політично витримали або не поділяли ідеали егалітаризму, і спотворені надії, тому що Іон Ілієску був продавцем ілюзій. Він забезпечив румунам сурогат демократичного розвитку. Не слід забувати, що приватизація, яка була зроблена пізно була втраченою приватизацією, і нездійснення приватизації та процесу реструктуризації в значній мірі є історичною невдачею, за що вину несе Іон Ілієску і його режим.

Не можемо говорити про Фронт національного порятунку без Іона Ілієску, адже в 1990 роки вони довели, що були нерозлучними. Але величезний капітал довіри до Ілієску перевищив довіру до Фронту, і був більш міцним. Незважаючи на все це Іон Станомір вважає, що між Фронтом національного порятунку і Іоном Ілієску не було ніякої різниці в політичних термінах: Іон Ілієску є Фронтом національного порятунку, а Фронт є Іоном Ілієску. Іона Ілієску слід сприймати більше ніж видатну особистість, він є синдромом румунського суспільства, подібно тому, як Ніколає Чаушеску був невід’ємною частиною румунського суспільства. Це дуже важливо для румунів, щоб тверезо дивились на своє минуле і взяли його на себе, як цього намагалися інші європейські народи. Франція не є тільки генерал де Голль і маршал Петен, це і Лаваль. Німеччина є не тільки фон Штауффенберг, є і Геббельс. Так і Румунія, яка не є тільки Корнеліу Копосу, Ана Бландіана, Дойна Корня, вона є батьківщиною і тих, хто в червні 1990 року аплодували шахтарів. Такою є дійсність, і після майже 3-ох десятиліть, ми зобов’язані дивитися в обличчя дійсності.

Але Фронт національного порятунку був партією, яка складалась з різних структур, і не вистояла перед плинністю часу та політичною зрілістю. У 1992 році відбувся єдиний розкол у Фронті, але яикй був вирішальним. Консервативне крило, що грутувалось навколо Іона Ілієску стало Демократичним фронтом національного порятунку, предок нинішньої соціал-демократичної партії, і реформістського крила, яке зберегло своє первісне прізвище, між часом стало Демократичною партією..

У 60 роки XX століття в західному суспільстві з’являється контркультура, домінуючою течією якої був хіппізм, згідно з яким художні твори ігнорували давні канони, а нонконформізм охопив усі галузі художньої діяльності.

У комуністичній Румунії відповідного десятиріччя поступово відмовляються від пролеткультизму, особливо після 1965 року разом з приходом до керівництва Румунської Комуністичної Партії Ніколає Чаушеску, політичний режим якого сприяв поверненню певних культурних цінностей міжвоєнного періоду, затінюючи у певній мірі творчість митців зацікавлених новою естетикою. Замість соціалістичного реалізму в художній літературі, що утверджувався після 1948 року, з’являється так званий соціалістичний гуманізм. Про етапи цього процесу розповість історик Крістіан Васіле: ”Соціалістичний реалізм, або, іншими словами, єдиний метод творчої діяльності, суть марксистсько-ленінської естетично-політичної ідеології, був тісно зв’язаний з Радянським Союзом й першим періодом комунізму в Румунії, з прорадянською інтернаціоналістичною концепцією. Однак, починаючи останнім періодом керівництва Георге Георгіу-Дежа, та, особливо після 1960-1962 років, синтагма “соціалістичний реалізм” застосовується рідше. Як партійні органи, так і посадова культурна бюрократія, що очолювала Міністерство культури і мистецтва вже не наголошують на необхідності утвердження соціалістичного реалізму письменниками і представниками інших галузей мистецтва. У певній мірі ця синтагма виходить з ужитку. Ця тенденція посилюється у перші роки режиму Ніколає Чаушеску. Однак, Чаушеску застосовує замість “соціалістичного реалізму” новий вираз, а саме “соціалістичний гуманізм”. Протягом першого періоду 1965-1968 роки, навіть до 1971-1972 років, письменники та інші митці мали можливість маневрувати. Зрозуміло, йшла мова про обмежений лібералізм, про послаблення напруження, про реальний перепочинок.”

Відповідно концепції ідеологів пролеткультизму література повинна бути доступною для всіх завдяки спрощуванню, зведенню до небатьох форм поетичної мови, схематизації епічної будови. “Критичні зауваження” становили своєрідну цензуру, яка повинна була пильнувати, щоб художній твір не виходив поза рамки комуністичного догматизму, а також санкціонувати відхилення від партійної лінії.” Однак, політичні зловживання, як і пропагандистський стиль відзеркалювалися в усіх галузях мистецтва. Проте, румунська література шестидесятих років характеризується появою глибоко змістовних всеохоплюючих творів. Крістіан Васіле відмічає: “Тематика творів була вже значно різноманітною, що було важливим, до 1953 року тема майже кожного роману була продиктована, як і документація стосовно тем. Джерелом натхнення були, як правило, фабрики, заводи. Письменника посилали документуватися на село або в сільськогосподарський кооператив. Після 1965 року письменник мав більше свободи щодо вибору теми художньої праці. На початку 50 років переклади з американської художньої літератури були рідкістю. Після 1965 року маємо багато перекладів. Художня преса й, навіть західна політична преса знаходиться після 1965 року у центрі Бухареста в продажі. До того часу, якщо тебе затримали, оскільки читав західну пресу, мав усі шанси потрапити до в’язниці.” Так звана лібералізація не була рівномірним процесом, характерним усім галузям культури. Філософія повністю служила марксистсько-ленінській ідеології. Соціологія, заборонена як галузь науки після 1948 року, знову з’являється лише десь у середині 60 років. Що стосується історіографії, антирадянська настанова, застосована Чаушеску, породжує у певній мірі націоналістичну тенденцію, застосовану в галузі музеографії. Більш детально розповість Крістіан Васіле: “Існувала національна жила, яку помічаємо навіть за часів Георге Георгіу-Дежа, тобто своєрідний злегка антирадянський напрям. Слід відмітити, що на Маркса посилалися, використовуючи антиросійські тексти, спрямовані проти російської імперії XIX століття та її експансійної політики. Написані Марксом, основоположника комуністичної утопії, ці тексти користувалися авторитетом, мали вплив, отже режим набирав юридичної сили безпосередньо від основоположника, й одночасно, посідав антирадянський відтінок у міру віддалення від Кремля у зовнішній політиці. Чаушеску переймає цей напрям і прагне до його застосування не лише у різних історичних творах а й музичних експонатах. Однак заснування Національного музею історії Румунії було досить важким. Навіть назва самого музею зазнала декількох змін, оскільки після 1948 року, жодна установа, за винятком Національного театру, не посідала слова “національний”. Навіть футбольний чемпіонат носив назву республіканського чемпіонату а ні національного. Національний банк був перейменований на Державний банк. Дати музею назву Національний музей, означало зробити крок у напрям віддалення від Москви. Цей музей не був заснований за часів Георге Георгіу-Дежа, як це передбачувалось, під час керівництва партією Ніколає Чаушеску були пройдені численні кроки.”

Починаючи 1970 роком Національний музей історії Румунії одержав назву Історичного музею Соціалістичної Республіки Румунії. Цей факт наводить на думку повернення на радянський напрям, оскільки стосунки з Москвою зазнали декількох змін з боку Румунської комуністичної партії. Сімнадцять пропозицій стосовно заходів щодо поліпшення політично-ідеологіної діяльності та vарксистсько-ленінського виховання членів партії, всіх трудящих, виголошених Ніколає Чаушеску 6 липня 1971 року, відмічали початок “міні революції” спрямованої проти культурної автономії, що передбачала ідеологічну відповідність щодо гуманітарних та соціальних наук, отже культура знову стала головним елементом пропаганди.

З-поміж країн комуністичної Європи, у яких у 1989 році мали місце зміни, лише в Румунії ці зміни відбулися кривавим шляхом. Це пояснюється тим, що режим Ніколає Чаушеску проявив найбільшу схильність до застосування у разі необхідності, насилля проти власного народу. Жорстока репресія проти брашовських працівників у листопаді 1987 року, які бунтували, була першою ознакою. На жаль, ця підозра підтвердилась у грудні 1989 року.

Ми запитали історика Іоана Скурту, бувшого директора Інституту Румунської Революції чи існувала можливість уникнути кровопролиття у грудні 1989 року, маючи на увазі спосіб правління Чаушеску. Першим аргументом було співвідношення з марксистсько-ленінською ідеологією: “Теоретично, цього кровопролиття можна було уникнути. Міркуючи, що саме уособлювало Ніколає Чаушеску в порівнянні з іншими лідерами Європейських соціалістичних країн, констатуємо, що практично, лише він не сприйняв ідеї Горбачова щодо гласності та перестройки, вважаючи, що цими гаслами Горбачов фактично підриває соціалізм і в такий спосіб сприяє його занепаду. Отже, після 1987 року Чаушеску був одним із самих непохитних політичних лідерів Центральної та південно-східної Європи, який посилаючись на Маркса, Енгельса, Леніна, не зрозумів, що протягом часу суспільства прогресували, що були необхідні інші форми будівництва, як висловлювався він, соціалізму та комунізму.”

Іншою характерною рисою способу правління режиму Чаушеску історик Іоан Скурту вважав ідею тотальної незалежності Румунії: “Чаушеску запропонував сплатити всі зовнішні борги Румунії, настоюючи, що саме у такий спосіб країна матиме справжню незалежність, тобто не лише економічну, а й політичну. Це спричинилося до застосування потужного експорту як промислових, так і харчових виробів, що у свою чергу сприяло появі серйозної харчової кризи: були введені продовольчі карточки та пайки, які вже досить давно виключені з життя румунського суспільства.”

Ніколає Чаушеску, полонений марксистських штампів стосовно створення міцної економіки, застосував згубну політику, яка негативно відбилася на житті народу: “Третій елемент полягає у тому, що Чаушеску вирішив значно розвинути нафтопереробну промисловість, великого споживача енергії, за рахунок населення країни. Численні обмеження тепла та електроенергії створили досить важкі умови повсякденного життя людей, що у свою чергу спричинилося до незадоволення, яке набрало сили особливо у квітні 1989 року. Було повідомлено, що Румунія повністю сплатила зовнішні борги. На цей раз Чаушеску вирішив, що країна повинна стати кредитором та здобути прибутки за урахуванням процентів, одержаних внаслідок фінансових операцій – надання грошей у позику іншим країнам. Одним словом, становище в Румунії, порівняно з іншими соціалістичними країнами, було досить скрутне, звідси й немале незадоволення населення. У грудні 1989 року мільйони людей вийшли на вулиці, вимагаючи усунення Ніколає Чаушеску.”

Ми запитали історика Іоана Скурту, чому на його думку, в Румунській комуністичній партії не було жодного реформатора, який би своєчасно запропонував усунення від керівництва Ніколає Чаушеску й забезпечив зміну режиму мирним шляхом: ”Чаушеску діяв досить вправно й зумів протягом короткого часу, приблизно шести-семи років, усунути від керівництва РКП можливих суперників. Натомість він пітримував й висував на посаду відданих йому людей, позбавлених почуття відповідальності й сміливості. Я читав спогади Думітру Попеску, члена Виконавчого політичного комітету Центрального комітету РКП, який розповідає, що під час засідань відповідного керівного організму, говорив лише Чаушеску, інші члени були лише слухачами. Автор спогадів жалівся на головний біль після засідань та щоб трохи заспокоїтись, він повертався додому в квартал Прімавері, де мешкав, пішки. Зрозуміло, що посада, яку він посідав, передбачала й відповідальність, дію, про це, однак, автор спогадів не згадує. Отже, той факт, що центральною фігурою засідань був лише Чаушеску, а останні члени Виконавчого політичного комітету лише робили нотатки, завдячується саме тим, хто погодився з таким, на мою думку, зневажливим становищем. Найяскравішим моментом у цьому відношенні є момент, коли Чаушеску, обурений тим, що демонстранти Тімішоари не були жорстоко покарані, заявив: “Я більш не можу працювати з таким Виконавчим політичним комітетом, виберіть собі іншого Генерального секретаря.”

Члени комітету стали його умовляти, доводили свою відданість, лояльність йому. Отже, я сказав би, що навіть в останню хвилину жоден з них не мав хоробрості сказати: “ми згідні з вашою відставкою, створимо колективне керівництво, повідомимо незадоволене населення про те, що Ніколає Чаушеску пішов у відставку. Можливо, що хід подій був би іншим, що не було б кровопролиття. Опортунізм цих людей відіграв важливу роль у розвитку драматичних подій.”

Режим Чаушеску тиранічний, ненажерний, зайняв відповідне йому місце. На жаль, це сталося ціною життя 1204 румунів.