Серед найбільш відомих дворянських резиденцій неподалік Бухареста фігурує і Палац Штірбей з населеного пункту Буфтя, поряд з садибою Гіка з населеного пункту Кечулаць, садибою Херешть чи палацом Могошоая. Палац розташований на 20-кілометровій відстані від Бухареста. Важливість сім’ї Штірбей та роль, яку вона відіграла в сучасному румунському суспільстві привабили до Буфті протягом часу багатьох особистостей політичного і культурного життя. У 1831 році великий боярин Штірбей був власником тільки частини розташованої на лівому березі ріки Колентіна, однак, внаслідок обміну маєтків із Монастирем Раду Воде від 13 березня 1845 року, отримує маєтки Флемензень та Буфтя.
Таким чином, він збільшує свій маєток великою ділянкою землі, розташованою на правому березі ріки Колентина, яку він залишив у спадок своєму прийомному синові Барбу Штірбею (1811-1869 рр.), господарю Волощини. З дев’яти дітей госпорадя Барбу Штірбея, Александру (1837-1895 рр.) був тим, хто успадкував маєток Буфтя. На ньому був Консервний завод, ватний завод, паровий млин та два заїжджі двори (один розташований у колишній казармі і Заїжджий двір Урлетоаре на теперішньому національному шосе Бухарест-Пітешть), а з іншого боку знаходилися будівлі управління маєтку, помешкання адміністратора, лікарня, аптека, пекарня, житла, склади, конюшні та інші сільськогосподарські споруди. Після смерті Александра Штірбея, його син Барбу Александру Штірбей дав нового блиску маєтку, перетворивши його на одну з найбільших зразкових ферм країни.
Припускається, що палац з Буфті був побудований за проектом архітектора Мішела Саньо, який звів у 1850 році і розташовану неподалік Церкву Успіння Богородиці. Головний фасад палацу розташований з видом на парк. Головний вхід у будівлю знаходиться на східному фасаді. У порівнянні з іншими аналогічними будівлями часу, у цьому відсутній прямий вихід з великого салону. Доступ на невелику терасу здійснювався збоку, вихід будучи захищений навісом з дерев’яними колонами. Барбу Дімітріє Штірбей, правитель Волощини почав будівництво цього палацу в 1850 році, забезпеченого двома вихідними тунелями в разі небезпеки. Його спадкоємці додали до будівлі ще два поверхи та принесли низку суттєвих змін, модних для архітектури тих років, а саме в стилі Тюдорів.
У 1916 році під час Першої світової війни, палац був місцем притулку Королеви Марії та її дітей. Їй подобалося їздити верхом по лісовій території маєтку та прогулюватися з дітьми. Періодом розквіту палацу був той, коли він належав «Білому принцу», як називали Барбу Александра Штірбея, впливового політика, голову Ради Міністрів, тимчасово повіреного у справах фінансів та закордонних справ, почесного члена Румунської академії наук, він будучи також і менеджером Маєтків Королівської родини, головою Адміністративних рад кількох великих банків, товариств і заводів. Прізвисько Білий принц отримав Барбу Штірбей від королеви Марії, дружини короля Фердинанда I, коли ще була вона кронпринцесою. Майбутня королева зустрілася з ним вперше у 1907 році і назвала його білим принцом», через його типову англійську поведінку, елегантність, відмінність і розсуд. Тісний зв’язок між королевою і племінником господаря Барбу Штірбея породив безліч коментарів та жартів на протязі багатьох років. Королева часто відвідувала Буфтю, іноді ночувала там, і була, здається, подругою дружини принца Барбу Штірбея, Надежди. Королеві Марії дуже подобався маєток Штірбей, вона й залишила на папері чудові описи про це.
У 1917 році Палац став місцем поселення маршала Августа фон Макензена і теж тут був укладений мир з центральними державами, підписаний в 5/18 березні 1918 року, внаслідок чого Румунія уступила Добруджу. З плином часу, будівля була поступово розширена, останнє відбулося після Першої світової війни. Верхній поверх південно-східної частини був доповнений новими житловими приміщеннями. На першому поверсі, на одній та іншій сторонах передпокою були розміщені приймальні зали, їдальня, велика вітальня, бібліотека, музичний салон. На другому поверсі були кімнати власників, а на третьому поверсі, кімнати гостей та персоналу. Кухня знаходилася у підвалі.
В кінці 1957 року, парк Штірбей, площею 30 га, із віковими деревами і палацом стали власністю уряду та ЦК Компартії. Після встановлення комуністичного режиму, частина маєтку була використана Кінематографічними студіями Буфтя, а сам палац був перетворений на протокольний будинок для посадовців комуністичного режиму. Перша реставрація пройшла в 1959 році. Якщо до Першої світової війни та між двома світовими війнами, гостями палацу Штірбей були такі письменники як Іон Славич, Васіле Александрі і політики Тіту Майореску та Петре Карп, ані після 1948 року, знаменитості не оминали його. З 1958 по 1959 роки відбулися ремонтні роботи, тобто були реставровані різні елементи фасадів та інтер’єрів Палацу. Зараз палац має 2000 квадратних метрів, що діляться порівну, по 500 кв.м. для кожного поверху. Має він 7 квартир, 2 двомісні кімнати та 2 конференц-зали. Неподалік палацу знаходиться каплиця, теплиці, що простягаються на майже 3 га, вежа, водонапірна вежа, Малий палац, який складається із 6 кімнат, ліс та озеро Буфтя.
Поряд з палацом, у період 1850-1890 рр, була побудована сімейна каплиця, в неоготичному стилі, за проектом австрійського архітектора Теофіла фон Хансена, данського походження, з вівтарем і гробницею, де знаходяться могили господаря Барбу Дімітріє Штірбея, принца Барбу Александра Штірбея та його родичів. Доступ до каплиці здійснюється монументальними сходами, що складаються з двох напівкруглих пандусів, побудованих з каррарського мармуру. У 1992 році в каплиці, Френсіс Форд Коппола зняв кілька сцен з фільму Дракула.
Водонапірна вежа знаходиться на північному сході парку. Її побудовано в 1920 році за проектами архітектора Ангела Саліні для регулювання тиску і витрати води у водопровідній мережі маєтку. Вежа має специфічну архітектуру свого часу.
