Tag: євреї

Вшанування пам’яті жертв людських трагедій має нагадувати наступним поколінням про те, що сталося в минулому тоді, коли попередні покоління приймали жахливі рішення, які призводили до колективних трагедій. Вшанування мають бути уроками для того, щоб ідеї, що призвели до кримінальних рішень, більше ніколи не повторювалися. Однак, багато хто вважає це наївністю, оскільки людина має необмежений потенціал завдавати шкоди своїм ближнім. Але, не нагадувати про людські трагедії, залишатися байдужими є просто неприпустимо. Для сьогодення, минуле завжди буде віхою, і якщо з минулого надходять кризи та приклади протигуманності, теж звідти надходять рішення для кращого світу.

Вшанування 75 роковин депортації євреїв із північної Трансільванії до нацистських концентраційних таборів слід періодично нагадувати, щоб ніколи не повторювалася катастрофа Голокосту. Геноцид, масові вбивства людей, більше ніколи не повинні бути на порядку денному майбутньої політики. Європейські євреї заплатили занадто високу ціну за злочинні фантазії фашизму, за ілюзію кращого суспільства, 150 тисяч з них походять з Північної Трансільванії, територія з переважно румунським населенням, яка була анескована 30 серпня 1940 року Угорщиною.

Навесні 1944 року, угорська влада почала арештовувати євреїв та геттоїзувати їх. Гітлер почав втрачати довіру до авторитарних режимів в Угорщині та Румунії щодо ліквідації єврейського населення, і вирішив він це зробити. Це означало посилення переслідування євреїв. Після носіння жовтої зірки на грудях і приниження всіх видів через прийняття расових законів, коли євреї втратили свої громадянські, політичні та економічні права, тепер вони були змушені покинути навіть свої домівки.

Маріус Попеску, історик Центру вивчення історії євреїв Румунії «Вільгельм Фільдерман» розповідає про хід дій стосовно євреїв з Північної Трансільванії, окупованої Угорщиною: Процес геттоїзації євреїв розпочався 3 травня 1944 року. Як паралель, в західних державах цей процес тривав 2 або 3 роки, на півночі Трансільванії він тривав півтора місяця. Лише беручи це до уваги, ми можемо дати собі справи про квапливість репресії з боку німецької та угорської влад, які мали винищувати єврейське населення.

Так, у містах Північної Трансільванії з’явилися гетто, місця, де мала вирішуватись доля людей. Маріус Попеску уточнює: У нас були гетто в Орадії, Клужі, Дежі, Сату-Маре, Сфенту-Георге, Тиргу Муреші, Шімлеві. Цей процес гетоїзації проводився на основі практики, згідно з якою євреїв збирали з навколишніх сіл та геттоїзували їх у містах. Але не були гетто в справжньому сенсі цього слова. Я маю на увазі, що вони не були подібними на гетто в Польщі, де були побудовані стіни в містах, де проживало єврейське населення в абсолютно жалюгідних умовах. У Північній Трансільванії є ще одна специфіка: гетто були транзитними. Я б використовував термін «госпіталізація євреїв», оскільки вони побували лише 2-3 тижні в гетто. Слово гетто увійшло до лексики, але я б не назвав так. Зазвичай гетто були на околиці міста, де збиралося єврейське населення, місце будучи дуже малим. Єврейське населення в місті Орадії становило близько 30%, тому близько 30 тисяч євреїв з Орадії були гетоїзовані. У місті Клуж у гетто проживало 18 тисяч євреїв, а саме в тодішній фабриці целги «Іріс». Умови були жалюгідними, туалетів не було, їжу давали раз на день, і люди жили виключно тим, що взяли з дому. Третього травня 1944 року, коли їх забрали жандарми, їм дали лише півгодини на підготовку. Гетто було оточене дротом.

Елі Візель, лауреат Нобелівської премії миру, родом із Сігетту Мармацієй перебував в гетто в Орадії перед тим як був відправлений до Аушвіца. Юна Єва Хейман, названа Анна Франк Трансільванії, яка померла у Аушвціі, також перебувала у гетто в Орадії. Слід уточнити, що її щоденник став згодом всесвітньо відомим. З щоденника Єви нащадки довідались, як сприймала тринадцятирічна дівчина сучасну її дійсність, як вона усвідомлювала навколишній світ, світ дегуманізації, ненависті й геноциду. Лікар Нійслі Міклош, житель міста Орадії, який був ув’язаним концтабору Аувшіц та співпрацював з лікарем Йозефом Менгелем, якого називали «ангелом смерті», у свою чергу перейшов через концтабори на території Румунії. Це лише три імена, які перебували у концтаборах у Північній Трансілванїї та які залишили записи про життя в цих концтаборах. Маріус Попеску пояснює: «У гетто, євреїв принижували, знущалися і навіть вбивали. Ми маємо кілька прикладів про те, що сталося у Пивоварні «Дрехер» де євреїв примушували сказали, де заховали своє багатство або щоб подали інформації про людей, яким вони залишили свої товари. Я дізнався про це від свідчень тих, хто вижив Аувшіцу, але їх не було дуже багато. Я б згадав два імена Отто Адлер та Олівер Лустіг, останній написав документи у вигляді двох книг «Справа гетто на Північній Трансільванії. Таким чином, ми маємо дуже детальний погляд про те, що сталося в цих гетто».

75 років тому для 150 тисяч євреїв з Північної Трансільванії, окупованої
Угорщиною, існування закінчувалося. Але починали їхні свідчення для вічності.

Мова їдиш охоплює велику територію в Центральній і Східній Європі, від Балтійського моря до Дунаю, річки, що вважається їх південним кордоном. Це мова та євреїв центрально та східно-європейського ареалу Європи, що мешкали в колишній Габсбурзькій імперії та царській Росії, а також від Балтики до Румунії. Євреїв, що говорять мовою їдиш у Румунії майже не залишилося,
зокрема через їх масову еміграцію починаючи з 1950-х рр, і це в умовах, коли, за
різними даними у міжвоєнний період у Румунії проживало близько 800 тис. євреїв, половина з яких спілкувалася мовою їдиш у повсякденному житті.

Досліджувати мову їдиш почали в останній чверті XVIII століття, особливо єврейські еліти німецького простору. Вона зазнала впливу від усіх європейських культурних просторів, в яких жили європейські євреї та, природно, культура їдиш стала зустріччю юдаїзму зі всіма культурними формами свого часу. Вона була однаково національною і
транснаціональною, специфічною для єврейського народу, але з елементами інших
етносів. Список тих, хто сприяв розвитку мови та культури їдиш є вражаючим, а серед
найважливіших імен, відомих в румунському просторі завдяки численним перекладам
налічуються письменник і драматург Шолом Алейхем, а також Іцик Мангер,
найвідоміший письменник і прозаїк їдиш у румунському просторі. З 2018 року 30
травня, у день народження Іцика Мангера, відзначається Міжнародний день мови та
культури їдиш.

Камелія Кречун викладає єврейську культуру на Факультеті іноземних мов і
літератури Бухарестського університету. Разом ми здійснили короткий екскурс в захоплюючий
світ мови та культури їдиш. «Їдиш – це мова спільноти ашкенадів, тобто єврейської
громади Східної Європи. Цією мовою спілкувалися протягом тисячоліття по всій
Східній Європі, починаючи від Балтійського моря до Дунаю. Дунай вважається
кордоном цієї культури, оскільки на південь від нього домінувала культура сефардських євреїв. У
Румунії більшість єврейського населення до ХХ-го століття говорило мовою їдиш,
спорідненою з німецькою, але окрема мова, що використовувала гебрайську абетку,
але мала значну німецьку граматичну та лексичну складові. Був, звичайно, й вплив
мов і культур інших народів Східної Європи: польського, російського, українського,
а також арамейської і єврейської біблійної мов. Це надзвичайно гнучка мова,
дуже добре пристосована до соціо-історичних реалій у просторах, де нею
спілкувалися. Цим пояснюється і виняткове мовне розмаїття.»

У Румунії їдиш був активною культурою, тут були школи, театр, преса, політичні гасла
на їдиш, це був справжній пленарний прояв живої мови. Камелія Кречун. «Одним з
напрямків моїх досліджень, про який мені дуже подобається розповідати є історія
їдишського театру, який фактично зародився у румунському просторі. У 1876 році
з усіх східноєвропейських країн, де розмовляли мовою їдиш, саме в Яссах виник найкращий
контекст для виникнення цього культурного явища, який дістався й США, а його
основоположником був Абрам Гольдфаден, російський єврей, який оселився в Яссах напередодні
війни за незалежність, мабуть найвідоміший творець їдишу у румунському просторі.
Був також письменник Іцик Мангер, твори якого були перевидані минулого року, зі
своїм знаменитим романом, на перший погляд для дітей, але насправді написаним
в доступному для будь-якого віку пустотливому ключі – «Книга раю». Він став
відомим поетом, твори якого були перекладені на багато мов. Також можу згадати знаменитого
автора байок Еліезера Штейнбарга, поета Якоба Гропера, великого режисера Якова
Штернберга, який вплинув на румунський театр загалом, не тільки на театр мовою їдиш на
бухарестських сценах. Під час своїх досліджень я не знайшла жодної авторки їдишською
мовою. Ніна Касьян робила переклади з їдиш на румунську відомих авторів, але
вона румунська поетеса, вона не творила на їдиш.»

Преса була засобом за допомогою якого їдишська інтелігенція
зверталася до своєї спільноти, а також до ширшої спільноти далеко за межами кордонів
країни. Докладніше про це розповідає Камелія Кречун. «Преса мовою їдиш є малодослідженою,
але дуже цікавою сферою, з огляду на наявність в ті часи значного їдишського
населення, особливо в XIX-му та на початку ХХ-го століть. Наприклад місто Ясси, майже половина
населення якого було єврейської національності, котре значною мірою спілкувалося
мовою їдиш, було великим центром єврейських друкованих ЗМІ. Перші публікації мовою
їдиш з’явилися там вже в 1850-х рр. Це була дуже динамічна преса, яка з
економічних причин сильно коливалася. Було багато недовготривалих публікацій, але
які віддзеркалюють соціальну, політичну і культурну реальність тих часів. У
міжвоєнний період й особливо після Голокосту, частка їдишської преси зменшилася,
але в 1950-х роках по національному радіо транслювалися передачі мовою їдиш. Досі
працюють деякі їдишські видання, у тому числі журнал «Єврейська реальність», що
видається Федерацією єврейських громад Румунії.»

Сьогодні
мова та культура їдиш в Румунії перебувають під загрозою зникнення. Проте
багата спадщина і життєвість їдиш завжди є джерелом натхнення для сьогодення.

Відносини між Християнською Церквою та євреями були холодними впродовж історії. Але в 1930-х – 1940-х роках вони досягли межі відхилення, коли більшість європейських християнських церков мали суперечливе ставлення до єврейського населення, відправленого в табори та знищене. Румунська Православна Церква не була винятком, оскільки вона проходила через всі ставлення до євреїв в Румунії.

Іон Поп є автором книги «Румунська Православна Церква та Голокост», в якій пише про всі види антисемітизму і ставлення Румунської Православної Церкви під час Голокосту: «Перший патріарх Румунської Православної Церкви Мірон Крістя зробив у 1936 – 1937-му роках одні з найвірулентніших антисемітських висловлювань, які забезпечили його обрання на пост прем’єр-міністра в першому уряді диктатури Кароля II-го. Є міста та цілі землі, – сказав він у 1937 р., – де ніщо більше не є румунським, як тільки бідність, нещастя та тінь духу. Хочеться плакати, коли бачиш як з бідних румунських людей євреї вибирають і кістковий мозок. Захищати себе – це національний і патріотичний обов’язок, а не антисемітизм. Не реагувати, не діяти, щоб позбутися цієї чуми означає бути трусами, байдужими, йти живими в яму. до знищення, яке очікує нас. «Священний Синод Церкви оголосив ще 1937 році підтримку на користь будь-якої політики, що призведе до ліквідації іноземців, тобто 99% йшлося про євреїв. У березні 1938 року, той ж Священний Синод прийняв рішення заборонити будь-якому єврею, який не міг довести румунське громадянство навернутись до православ’я, в контексті, в якому громадянство було оскаржене румунським євреям.

1940 роки означали перехід від поганого до гіршого. Під час правління патріарха Мирона Крістя, сотні тисяч євреїв втратили румунське громадянство. Але й його наступник продовжив антисемітську політику, специфічну тим часам. Іон Поп розповідає: «Після обрання патріархом Никодіма Мунтяну, Священний Синод знову проголосував, у 1939 році, заборону навернення євреїв, які не могли довести громадянство і введення строгих заходів для будь-якого навернення євреїв. Сигнал був ясний, Церкві байдужі євреї, і вона хотіла видалити їх з країни якомога швидше. Хоча патріархи Мирон Крістя і Никодім Мунтяну виступали проти об’єднання з Залізною гвардією, інші члени керівництва Церкви, сотні і навіть тисячі православних священнослужителів відверто підтримували Легіон Архангела Михаїла. Є відомими зв’язки митрополитів Ніколає Билана Трансільванії і Віссаріона Пую Буковини із Залізною Гвардією. Що стосується духовенства, один приклад достатній. На загальних виборах у 1937 році, 33 з 103 кандидатів партії «Все для Країни» були православні священики, тобто майже одна третина. Після вторгнення Радянського Союзу, в 1941 році, і початку фізичного знищення єврейської громади в Румунії, Православна Церква була в той же час байдужою, активною щодо руйнування єврейської громади, а в деяких випадках рятівницею євреїв.

У 1940-их роках антисемітизм Румунської Православної Церкви повністю проявився богословськими аргументами, поширеними особливо через пресу. Іон Поп: «Преса Церкви стала інструментом для поширення вірулентного антисемітизму. У церковних журналах Буковини, Бессарабії та Придністров’я, територій де була найбільша кількість жертв, смерть євреїв була зустрінута з радістю. У різних статтях, опублікованих з 1941 по 1943 рр., євреї були описані як «прокляті Ісусом, діти сатани, втікачі, без батьківщини, бо вони терплять божественне покарання, оскільки порушили заповіт з Богом.» В інших статтях заклик був ясним беріть меч і вбивайте євреїв. «Ці статті в релігійній пресі були незначними. У квітні 1942 року, сам патріарх Никодім дав зелене світло вірулентному антисемітизму, коли він сказав у проповіді під назвою «Слово для посту, армії і поля», що «євреї є негідниками, найманцями більшовизму, солдатами сатани, людьми, які самі закликали прокляття на себе і своїх синів, коли вони розп’яли на Хресті Сина Божого, Спасителя наших душ». Ці слова були опубліковані в офіційному журналі Священного Синоду, найважливіший журнал Православної Церкви, тоді коли десятки тисяч євреїв були вбиті румунською владою в Придністров’ї.

Але як поведінка ієрархів православної церкви, так і пересічних священослухителів була спрямована і на порятунок декотрих з них. Іон Поп подає деталі: «Патріарх Никодім направив у 1942 році різним державним установам декілька листів від навернених євреїв, які були адресовані йому. Але Никодім не наполягав на тому, щоб права цих людей поважались, тим менше, не захищав права навернених євреїв. Александру Шафран, головний рабин єврейської громади, згадує Нікодима кілька разів у своїх мемуарах, і кожен раз критикує пасивність патріарха на відміну від зусиль папського нунція Андрея Консуло, який надавав постійну підтримку єврейській громаді під час Голокосту. У своїх мемуарах, Шафран говорить, натомість, похвально про Трансільванського митрополита Ніколає Билана. Шафран стверджує, що Билан говорив з Антонеску, щоб зупинити депортацію близько 230 000 євреїв зі Старого Королівства до винищувального табору Белжець, влітку 1942 року.

Поведінка Румунської Православної Церкви під час Голокосту була звивистою, від відкритого і насильницького антисемітизму до порятунку і політичних розрахунків.

Улітку 1940 року почався
колапс Великої Румунії після того як Радянський Союз передав керівництву
Румунії ноту з ультимативною вимогою про повернення Бессарабії, яка нібито була
захоплена Румунією в 1918 році, а також зажадав у вигляді компенсації
північну частину Буковини. Радянські вимоги були абсурдними, оскільки
Бессарабія об’єдналася з Румунією, користуючись правом на самовизначення, яку
більшовики надали народам царської Росії і відповідно до бажання тамтешніх
румунів.

Дуже короткий час, всього
два дні, наданий Радянським Союзом для виведення румунських військ та цивільної
адміністрації з Бессарабії, призвів до загального хаосу та до виникнення плутанини
серед румунів. Саме в цьому напруженому контексті сталися акції насильства щодо
ряду мешканців міста Галац, переважно щодо місцевих євреїв. Цей епізод історики
вважають ще одним проявом клімату ненависті та насильства, що панував в Європі кінця
30-х років.

Історик Адріан Чофлинке,
директор Центру вивчення історії євреїв Румунії пов’язав погром євреїв у місті Галац
30 червня 1940 р. із загальним кліматом втрати Бессарабії та Півночі Буковини.
«Територіальні поступки 1940 року були прямим наслідком пакту Ріббентропа-Молотова
і цікаво, що на тлі двох ультиматумів, поставлених Радянським Союзом, стався епізод, який зіграв певну роль і під час погрому в місті Дорохой, що стався як
одночасно з Галацьким погромом, так через день після масового насильства в Галаці.
Посол Румунії в Москві Гьорге Давідеску відмовився взяти карту з нанесеною Москвою
лінією нового кордону. Ця відмова викликала збентеження, особливо на півночі
Румунії, де муніципалітет Дорохоя не знав, чи радянські війська зупиняться до
міста або увійдуть в місто. Паніка зіграла свою роль у напруженні становища, що призвело
до погрому 1 липня. Так само й в Галаціі, як ми бачимо в повідомленнях
секретних служб, через чутки, які швидко поширювалися, передавалися з вуст у вуста бессарабськими
біженцями, панувало квазі-переконання, що Галац буде зайнятий радянськими
військами. Ця паніка виникла через відсутність з самого початку інформації про те,
де зупиняться радянські війська.»

У звітах міністерства
внутрішніх справ згадується про хаос під час відступу, численні грабежі, про
численні випадки висадки євреїв з поїздів та сумарних страт. Але в архівах
також згадуються й численні випадки приниження румунських військовослужбовців під
час відступу, пониження у військовому званні офіцерів, їх обпльовування та
побиття, декілька військовослужбовців були вбиті. У цьому контексті преса в сухому
стилі повідомила про погром у Галаці. Газети писали про напад комуністів на
залізничному вокзалі та про необхідність військового втручання.

Адріан
Чофлинке стверджує, що крім антисемітського клімату в той період, іншими причинами погрому в Галаці були паніка, викликана
швидкими наступом радянських військ та ненависна поведінка окремих місцевих
жителів. «Друга причина, що пояснює
паніку на місцях полягала в тому, що радянські війська просунулися швидше, ніж повідомили
в плані військового наступу на півночі Буковини та в Бессарабії. Радянські
механізовані підрозділи або парашутний десант, швидко наздогнали румунські
війська, які були дуже погано механізовані і значною мірою використовували підводи
з кіньми або йшли пішки. Вже 29 червня радянські десантні війська окупували
Рені та Болград, а румунські війська знаходилися ще в центральній частині
Бессарабії. Це викликало ще більшу паніку серед біженців, оскільки на вокзалі в
Болграді був зупинений весь конвой з біженцями, принаймні 4 поїзди, а у порту
Рені було затримано кілька суден. В умовах зміни влади деякі місцеві жителі набралися
сміливості, дехто вдався до грабежів, інші виступили проти румунської влади. Радянці
зупиняли поїзди, що викликало ще більшу паніку. Чутки та дезінформація, що передавалися
з вуст у вуста, дійшли й до Галаца та сприяли підвищенню напруженості.»

У цих умовах у Галаці пересіклися
потоки людей, які хотіли перетнути річку Прут в протилежних напрямках. Біженці
з Бессарабії йшли в Румунію, а інші хотіли потрапити до окупованої Радянським
Союзом Бессарабії. Потоки біженців зібралися біля залізничного вокзалу, а
місцева влада встигла вчасно встановити пункт перетину кордону. Коли цей пункт
перетину кордону був встановлений, влада вирішила перевірити тих, хто покидав
Румунію. На пустирі був побудований своєрідний табір, в якому були зібрані
разом ті, хто хотів переїхати в СРСР і, який охороняв полк моряків. Після
спонтанного конфлікту між однією сім’єю і одним матросом, останній здійснив
попереджувальний постріл у повітря, а решта охоронців подумали, що хтось стріляє
по них із табору. Був відданий наказ відкрити вогонь по табору, у результаті чого
було вбито до 400 осіб, переважна більшість євреї.

Галацький погром став
трагічним наслідком поєднання атмосфери ненависті, поширення чуток, паніки та нещасного
випадку. Це стало для всіх моментом повної втрати людяності.

Масові вбивства в
Одесі – так були названі події, що відбулися з 22 по 25 жовтня 1941 року, коли румунська армія вивела все єврейське населення міста зі своїх домівок та ліквідувала
його. Дія була каральною проти євреїв, які вважалися
винуватими за обвалення будівлі командування штабу румунської армії в Одесі. 22 жовтня 1941 року бомба
вбила 16 румунських офіцерів, в тому числі військового коменданта міста, генерала Іона Глогожану, 46 солдатів і сержантів, кількох цивільних осіб і чотирьох німецьких військово-морських
офіцерів. Так як справжні злочинці не були спіймані, румунські військовики почали каральну операцію
проти євреїв міста, яких вважали прихильниками радянців та партизанів. Уповноважений координуванням
операцій з ліквідації євреїв, генерал Йосиф Якубович повідомив, що багато євреїв
було повішено на центральних площах, на стовпах, інші були розстріляні на місці, а інші були
вивезені за
межами міста і страчені. Число жертв коливається в межах від 22 до 40 тисяч євреїв, вбитих у ті дні.

Флорін Стан,
співробітник Дипломатичного Архіву МЗС Румунії, є автором книги
про історію євреїв під час Другої
світової війни. Він сказав, що обставини масового вбивства в Одещині ми повинні розтлумачити з огляду
на бої
початку Другої світової війни: «Для того, щоб зрозуміти, що сталося в жовтні 1941
року, ми повинні трохи повернутися в часі і побачити орієнтири розгортання фронту після визволення Бессарабії і Північної
Буковини, в кінці липня 1941 роки. 6 серпня 1941 року, в Бердічеві, що зараз в Україні, Іон Антонеску, керівник
румунської держави, провів зустріч в Штаб-квартирі фюрера на східному фронті і підтвердив
останньому готовність
румунської
держави продовжувати
військові дії на сході поряд із силами Вермахт-у. Дослідник того періоду підкреслив, що серед
союзних Рейху країн, тільки двох можна вважати по-справжньому
учасницями поряд з Німеччиною в антирадянській війні, а саме Фінляндію та Румунію, які діяли на околицях
східного фронту і
користувалися збоку Німеччини широкою автономією. Всім відоме прагнення Антонеску виявити потенціал румунської армії в
цій війні для визволення і завоювання Одеси, яка була
дуже важливим стратегічним
пунктом на східному фронті».

На початку 40-х років,ідеологія ненависті,
нетерпимості та расизму, фашизм став способом уявити не лише політику, режим і державу, алей формулою організації повсякденного
життя. Кліше, використовувані військовою пропагандою, були незаперечними істинами.
Флорін Стан вважає, що антисемітизм – це ставлення, яке передувало одеському масовому
вбивству,
логічний ефект всього клімату ненависті, яка опанувала тоді
всією Європою, особливо для виправдання
невдач: Той факт, що завоювання
Одеси затягувалося, змусило уряд та керівництво
румунської держави шукати пояснення. Таким чином, 5 вересня 1941 р. Іон Антонеску стверджував
що Сатаною є єврей, зазначивши
що (цитую) без єврейських
комісарів, ми були би давно в Одесі. У бюлетені контррозвідки у період з 10 по 14 вересня 1941 року, перейнявши
слова Антонеску,
прийшлося до
висновку, що всі євреї ведуть війну проти румунських військ. Так
доходимо до узагальнень,
тобто оголошення єврейського населення ворогом. До 22, 23, 25 жовтня, до масового
вбивства в Одесі,
ми повинні враховувати, що сталося між 16 жовтня і початком масового
вбивства. 16
жовтня відбувається завоювання Одеси, вступ румунських військ в місто, що, практично, було покинуто
оперативними радянськими військами. Невдовзі військові патрулі позначували єврейські будівлі. Потім, 18 жовтня, було
створене Одеське гетто, в місцевій в’язниці, і до моменту вибуху і того, що
послідувало згодом, частину євреїв, які чекали із готовими
багажами вислання,
було позбавлено тих багажів.

Але певні особи реагували на ті жахливі злочини. Навіть місцева влада дійшла висновку, що провину не можна встановити так
легко. Флорін Стан: Нам
відоме ставлення
мера Одеси, Германа Пинті, який на світанку 23 жовтня був наляканий тим, що він міг
бачити на вулицях міста. Він обурений передав офіцерам, що ніхто не зможе покращити
імідж Румунії в очах цивілізованого світу після
такого злочину,
тим більше що не було доведено, що страчені були в чомусь винними. Було
проведено розслідування, генерал Константин Васіліу представив Іону Антонеску
в листопаді 1941 року свої висновки, коротке розслідування та повідомив, що жертв
не можна було звинуватити в закладені вибухового пристрою та підриву будівлі комендатури румунської армії в Одесі.

Масові вбивства в Одесі, в жовтні 1941 р.,було одним з обвинувачень проти групи Іона Антонеску, що складалася з чотирьох підсудних. Засуджені до смертної кари, вони
були розстріляні
в червні 1946 року, а в 2006 р., після оскарження цього судового
рішення сином
одного з тих чотирьох засуджених, Бухарестський апеляційний суд підтвердив
вирок до смертної кари, винесений 60 років тому.

Юну Єву Хейман,
яка була одною з 1,5
мільйонів єврейських дітей, які загинули внаслідок Голокосту, називають також Анною
Франк Трансільванії або Анною Франк Орадії, тому що й вона вела щоденник, який став згодом всесвітньо
відомим. З щоденника Єви нащадки довідались, як сприймала
тринадцятирічна дівчина сучасну її дійсність, як вона усвідомлювала навколишній
світ, світ дегуманізації, ненависті й геноциду.

Ми запросили історика Маріуса Попеску, працівника Центру
дослідження історії євреїв Румунії, проаналізувати щоденник Єви Хейман. Маріус
Попеску описує як саме з’явився гетто
в місті Орадя, звідки походив й лікар Ніслі Міклош, автор відомого
автобіографічного твору Я був
лікарем у Аушвіці. Маріус Попеску відмічає: Єва Хейман була дівчинка єврейського походження, мешканка
міста Орадя, єврейське населення якого було досить численним. За обсягом гетто
міста Орадя займало друге місце в Угорщині, після Будапешта. Більше того, це
було надзвичайно обмежене гетто, як й
інші гетто Північної Трансільванії. Угорські жандарми поводилися там з
надмірною жорстокістю на диво навіть нацистським катам, маючи на увазі
швидкість з якою євреї були евакуйовані з Північної Трансільванії. Протягом двох
тижнів єврейське населення було евакуйовано, а міста Трансільванії де це
населення було досить численне, стали згадкою історії.

Єва Хейман почала записувати свої думки, коли їй
сповнилося тринадцять років, а саме 13 лютого 1944 року. Вже з перших сторінок щоденнику відчуваємо занепокоєння юної Єви.
Маріус Попеску зазначає: Припускається,
що читаючи журнал дитини або юнака, ми повинні б читати зовсім інші речі. Однак
в журналі, дівчинка змальовує трагічну
ситуацію єврейського населення. З сторінок журналу явно пробивається неспокій
Єви у зв’язку з позбавлення її дідуся права на власну аптеку,
внаслідок запровадження надзвичайно жорстоких законів, згідно з якими євреї
були позбавлені навіть можливості виходити на вулицях, пересування якими
дозволялося їм лише у певно відмічені години. Втрата дідусем аптеки
спричинилося до погіршення ситуації родини. Єва пише, що аптеку нахабно прибрав якийсь угорський громадянин. Слід пригадати, що 30 серпня 1940 року,
Північна Трансільванія потрапила до Угорщини. В журналі Єви знаходимо декілька нотаток
про вислання румунів угорською
владою. Вона відмічає, що на вулицях з’явилося досить багато нових людей, змінилося обличчя
міста, прибули до міста численні угорці з Угорщини. Один з мотивів конфіскації
дідусевої аптеки був той факт, що його вважали другом румунів, твердили, що він
був євреєм, який не підтримував угорців. Зрозуміло це була чиста аберація.

Однак, для дівчинки послідував ще більший шок. Це
трапилося тоді, коли пропала найкраща її приятелька – Марта разом з родиною.
Маріус Попеску вімічає: Втрата
дружби з Мартою, одноліткою Єви, з якою вона проводила вільний час, було для
неї сильнішим шоком ніж втрата дідусевої
аптеки. Як будь-які інші діти, вони разом їздили на велосипедах, купували
разом морозиво, яке їли вдома у Марти
або у Єви. Отже, все було добре до певного моменту, а саме до 1941 року. Це був
рік, коли угорська влада евакуювала всіх євреїв, які не могли посвідчити своє
громадянство. Батько Марти походив з Буковини. Марта народилася в Орадії,
оскільки її мати походила з Орадії. Батько Марти підлягав евакуюванню. У 1941 році
євреї, яких евакуювала угорська влада, були знищені в Кам’янець-Подільску. Мати
Марти й сама Марта не відмовилися від чоловіка і батька, який не мав угорського громадянства і тому вони були евакуйовані
разом з ним до концтабору, де зрозуміло, що були знищені й вони. З психологічної точки зору цей момент є
ключовим моментом журналу, коли світ Єви Хейман радикально змінюється. І це не
тому що до тоді ситуація була ніби доброю, а тому що момент коли її приятелька
була заарештована в приміщенні родини Марти, евакуйована в Камяниць-Подільск і
там знищена є початком глибоких душевних мук Єви. В журналі з цього моменту
немає сторінки, на якій б вона не згадувала про Марту. Через три роки, на жаль,
Єва загинула у такий же спосіб, в концентраційному таборі Аушівц-Біркенау.

Однак, до страждань, спричинених смертю Марти, існувало
також важке становище у власній родині Єви Хейман, про що згадує Маріус
Попеску: У родині було
досить скрутне становище. Мати Єви розлучилася з батьком доньки й одружилася з
письменником та журналістом лівого напряму Бела Золтом. У той період бути
євреєм та ще й лівого напряму було досить небезпечно. Мати Єви і дядя Бела, як
зверталася до нього Єва, були рідко вдома, ховаючись весь час. Єву Хейман
виховували бабуся з дідусем по материнській лінії. Читаючи журнал іноді
помічаємо досить холодне ставлення до матері.

Мені сповнились тринадцять років. Я народилася 13 числа у п’ятницю – такими словами почала писати вона щоденник 13 лютого 1944
року. 17 жовтня 1944 року, у тринадцять з половиною років Єва Хейман хвора на тиф,
загинула у газовій камері.

75 років тому, 9 жовтня 1941 року Румунія почала депортацію євреїв з Буковини. В цілому 140 000 євреїв з Румунії загинули в концентраційних таборах в Придністров’ї. Ще 130 000 євреїв з Північної Трансільванії, румунська територія, що стала частиною Угорщини в 1940 році, загинули також у нацистських таборах. Але переслідування євреїв почалося під час правління уряду Гога -Куза, який був при владі у період з 29 грудня 1937 року по 10 лютого 1938 року, шляхом прийняття расових законів.

21 січня 1938 року Указ 169 вніс зміни до румунського громадянства у результаті чого 225 222 осіб, або 36,50% румунських євреїв втратили його. Переслідування євреїв продовжилось під час уряду на чолі з Джурту влітку 1940 року. 8 серпня 1940 року, на пропозицією прем’єр-міністра Джурту король Карол II підписав законопроект про правовий статус єврейських жителів у Румунії. Указ запроваджував дискримінаційні заходи для румунських євреїв, такі як нерівність перед законом, податкові зобов’язання або фізична праця, заборона на придбання майна, усунення з адміністративного апарату, сегрегація освіти і заборона носити румунські прізвища. Другий указ, забороняв зокрема змішані шлюби, а порушення закону каралось позбавленням волі від 2 до 5 років.

23-го серпня 1939 року, нацистська Німеччина і Радянський Союз уклали відомий пакт Ріббентропа -Молотова шляхом, якого вони поділили між собою території країн Східної Європи. Таким чином, Радянський Союз висунув Румунії, 26 і 27 червня два ультиматуми з вимогою віддати Бессарабію і Північну Буковину протягом двох днів. Під час відступу румунської армії та адміністрації і радянського вступу, частина єврейського населення бессарабських міст освистала і атакувала румунську армію та аплодувала радянські війська, що було приводом для продовження переслідування євреїв взагалі. Після того, як Румунія відновила контроль над Бессарабією і Північною Буковиною, в 1941 році, антисемітська політика стає все більш систематичною, і 9 жовтня 1941 року для румунських євреїв починаються великі випробовування.

Історик Андрей Оїштяну показав з яких причин 9-го жовтня вшановується пам’ять жертв Голокосту в Румунії: День 9-го жовтня за рішенням Парламенту Румунії, став Національним днем пам’яті жертв Голокосту в Румунії. Це важливий день, і не тільки для євреїв, а й для всіх громадян цієї країни. Я сам брав участь в раді, яка вирішила, в який день ми повинні вшановувати пам’ять жертв румунського Голокосту. Ми не хотіли вшановувати в січні, коли Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, тому що в Румунії не європейський Голокост заперечується, мінімізується, а румунська частина Голокосту. Потім, ми вважали за краще відзначити цей особливий день 9 жовтня, оскільки він з’являється в документах. Я прочитав уривок з розпорядження префекта Буковини з якого, випливає, що 9 жовтня почалась депортація євреїв з Буковини та Бессарабії до таборів у Придністров’я. Цей фрагмент звучить так: сьогодні, 9 жовтня 1941 року, поїзди з єврейським населенням від’їжджали,із сіл Іцкань, Бурдужень та міста Сучава.

Дорога до Придністров’я була дорогою до загибелі. Але поїзди смерті почали вирушати з румунських станцій з червня 1941 року, коли румунська військова і цивільна влада організували і здійснили погром в Яссах, столиці Молдови, внаслідок якого 13,000 євреїв загинуло. Сьогодні на меморіальних дошках тих вокзалів і в синагогах в містах Буковини- Радівцях, Ватра-Дорней, Кимпулунг-Молдовенеск, Сучава та Ґура-Гуморулуй можна прочитати, що восени 1941 року на Буковині було депортовано 91 845 євреїв з наказу Іона Антонеску. Але під час депортації з Буковини відзначився Траян Попович, мер Чернівців, який врятував від депортації близько 19 000 євреїв.

Історик Андрей Оїштяну розповідає про початок єврейського геноциду 75 років тому: Із вокзалу Бурдужень у вантажних вагонах євреї були відправлені у Придністьров’я, а котрі йшли пішки і відставали були застрелені. У зв’язку з цим Геббельс записав у своєму щоденнику, що румуни не вміють відповідно організувати геноцид, залишивши за собою мертвих, що призвело до інфекцій і хвороб. Звичайно, євреї були повністю пограбовані, їм забрали все багатство, навіть довелося здати ключі від будинку, гроші і ювелірні вироби. До речі, в тому наказі було сказано, що будуть розстріляні, хто сховає коштовності. До речі, євреї, котрі не загинули в дорозі прибували до таборів, де їх не було знищено в газових камерах, вони були розстріляні, а багато хто помер від хвороб і голоду.

Євреї з Бессарабії пережили ті самі переслідування. У жовтні 1941 було створений гетто і трудові табори в більш ніж 150-ох населених пунктах. У період з жовтня 1941 по серпень 1942 року було депортовано тут 150 000 євреїв з північної Румунії (Буковини, північної Молдови і Бессарабії), з яких вижили близько 50 000. Євреї з Бессарабії були використані для примусової праці, особливо в будівництві доріг. Найбільш вражаючим було становище дітей, багато з цих дітей залишилися без батьків або близьких родичів. 22% депортованих становили діти і близько 20 000 дітей померли від голоду, холоду і хвороб.

9 жовтня 1941 почався жахливий період для єврейської меншини, кількість якої складала більше 700 000 у Великій Румунії. Голокост і комуністичний ГУЛАГ були найбільшим втіленням зла в історії.

Розташоване у чудовому куточку Румунії, Буковині, між двома річками (Сучевіца та Позен), місто Радівці чарує дивним навантаженням повернення в часі. Перше документальне свідчення про цей населений пункт було зроблено 16 листопада 1393 року господарем Петром Мушатом, однак археологічні артефакти свідчать про наявність цивілізації на цій території ще з кам’яного віку.

Деякі історики стверджують, що Радівці були відомі як стабільне поселення ще під час даків під назвою ROTTACENUM. Місто стало місцем притулку для кількох етнічних груп протягом століть. Однак день 6 липня є офіційним днем міста, на згадку про перший історичний документ від 1413 року, з часів Олександра Доброго, в якому говориться про цей населений пункт саме під назвою Радівці. У 1819 році Радівці отримало звання “ярмарки, у 1852 році – звання «місто», у 1854 році стало називатися округом, між 1854 і 1944 роками був адміністративним центром повіту, і між 1952 і 1968 році районним центром повіту Сучава. У своїй центральній частині, місто показує свої головні визначні пам’ятки. Центральний парк, багатство видів рослин і гармонія кольорів підкреслюють надзвичайно елегантний будинок Радівецької ратуші, оголошеної архітектурним пам’ятником, що датується XIX століттям.

Головною і найдавнішою архітектурною пам’яткою цього міста є монастир Богдана, розташований у самому серці міста. Протягом часу, цей особливо красивий архітектурний пам’ятник зіграв історичну, релігійну та культурну роль. Церква витримала протягом століть татарським й турецьким навалам, пограбуванням, війнам і австро-угорському пануванню, будучи гарантією румунської національної ідентичності.

Ця архітектурна пам’ятка, церква Святого Миколая, була побудована князем Богданом Вода (1359-1365 рр.), на подяку Богові за перемогу у боях, щоб створити вільну й незалежну державу на сході від Карпат, Молдову. Це святе місце поклоніння стане і місцем поховання для господаря, його родини та наслідників, тут будучи поховані всі господарі Молдови, до Олександра Доброго. У 1775 році, коли північна частина Молдови була окупована австро-угорцями, монастир був розснований. Після 1918 року, монастир Богдана не був відновлений, церква Святого Миколая залишилася парафіяльною церквою до останніх десятиліть ХХ століття, коли комуністичний режим оголосив її історичним пам’ятником.

У 1920 році група інтелектуалів взяла на себе ініціативу по створенню “Музею старожитностей та етнографії у Радівцях, коли почали збирати і перші предмети. У 1926 році прибуло до Радівців подружжя вчителів Самуїл та Євгенія Іонец, які привезли з ними чимало предметів етнографії та народного мистецтва, зібраних по сучавським селам і відкрили першу виставку у власному будинку, а потім у школі, де Самуїл Іонец був директором в період 1928-1933 рр. У квітні 1934 року був офіційно відкритий Етнографічний музей у Радівцях. До 1944 року колекція музею мала близько 10.000 предметів, знищених потім під час Другої світової війни. У 1970 році музей був переміщений у іншу будівлю, у центрі міста, що датується 1860 роком. Виставка налічує зараз понад 8000 експонатів.

Перші євреї прибули з Галичини до Радівців кінці вісімнадцятого століття, оселившись не тільки тут але і в таких населених пунктах як Серет, Стороженьці, Чернівці, Сучава, Міхейлень або Гура Гуморулуй. Купець Іоссель Рейхненберг був першим з них. У 1807 році у Радівцях проживали три сімї. Через збільшення кількості євреїв у місті, у 1880 році, під час візиту імператора Франца Йосифа I, делегація євреїв звернулася до нього з проханням дозволити їм побудувати велику синагогу. Імператор дав свою згоду на це, наказавши виділити їм земельну ділянку у центрі міста поруч з парком. Велика Синагога була побудована в мавританському стилі. Це масивна будівля з двома вежами, покритими куполами, які надають їй вид православного собору.

Місто Радівці є єдиним у країні та другим у Європі містом, де залізнична колія перетинає кладовище. Залізниця була здана в експлуатацію в 1889 році австро-угорською адміністрацією маршрутом Доршенти – Рарівці – Бродина. У середині XIX століття, Австро-Угорська адміністрація вирішила побудувати залізницю через місцеве кладовище, вважаючи залізничний транспорт більш важливим, ніж кладовище. Перша залізниця в Буковині була побудована в 1869 році компанією Лемберг-Чернівці-Ясси Айсенбан, маршрутом Чернівці – Сучава. Пізніше, Австро-Угорська адміністрація вирішила залучити інші важливі міста регіону до залізниці. Для цього було засновано “Bukowinaer Lokalbahnen (місцева залізниця Буковини), яка координувала будівництвом залізниці між населеними пунктами Дорнешти та Радівці.

Австрійські інженери розрахували декілька можливих маршрутів для монтажу рейок, але врешті-решт вирішили обрати маршрут через центр міста і кладовище. До 1989 року, з ініціативи комуністичної влади через радівецьке кладовище їздив швидкий поїзд, що прибував з Бухареста. З 2012 року через кладовище не проїжджає жодний потяг. У Першій світовій війні, австро-угорська армія вела важкі бої з росіянами в зоні Буковини. На радівецькому кладовищі поховані румунські, російські та австрійські солдати, які загинули на фронті. Теж на цьому кладовищі знаходиться могила одного з найвідоміших румунських пілотів, майора Василя Нікулеску, якого ще називали Пілотом воззєднання. Історики кажуть, що 23 листопада 1918 року, лейтенант Васіле Нікулеску пролетів на своєму літаку Фарман Ф40 через Карпати, приземлившись, у Трансільванії, на Полі Свободи, що у населеному пункті Блаж, щоб привести символічне послання від Уряду Румунії для Національних румунських зборів.

Елі Візель народився 30 вересня 1928 року в місті Сігету Мармацієй і помер 2 липня 2016 року в Нью-Йорку. Він був одним з
найвідоміших активістів за збереження пам’яті про Голокост, під час якого своє
життя втратили близько 6 мільйонів європейських євреїв, 400 тис з них в Румунії
або на територіях, якими управляла Румунія з 1941 по 1944 роки.

У травні 1944 року, коли йому було 15 років угорська влада
у північний Трансільванії, румунській території, захопленій Угорщиною внаслідок
Віденського арбітражу від 30 серпня 1940 року, депортувала Елі Візеля разом з батьками
і трьома сестрами в нацистський концтабор Аушвіц. До квітня 1944 року у таборі
вижили тільки він і дві його старші сестри. В своїх мемуарах під назвою «Ніч»,
перекладених на 30 мов, Елі Візель розповідає про життя у нацистських
концентраційних таборах. У 1986 році він став лауреатом Нобелівської премії
миру за його багаторічну боротьбу проти політики геноциду в світі.

Елі Візель розказав світові про свої страждання і про
страждання єврейського народу під час Другої світової війни, з тим щоб вони не повторилися.
Після смерті він залишив людству у спадщину громадянський дух та ідеали терпимості
й поваги до різноманіття.

Александру Флоріан, директор Національного інституту дослідження
Голокосту імені Елі Візеля, стверджує, що смерть останнього є великою втратою
для людства. «Я думаю, що це велика втрата для людства. І якщо в 1986 році, під
час вручення Нобелівської премії миру його назвали «посланцем до людства», то сьогодні,
я думаю, що не буде перебільщеням сказати, що смерть Елі Візеля є втратою для всього людства. Він
присвятив майже все своє життя після Голокосту боротьбі за збереження пам’яті
про загиблих під час Голокосту і за те, щоб люди, незалежно від того, де вони
знаходяться на цій планеті, користувалися всіма правами і свободами. Він вів
збалансовану, послідовну і тверду боротьбу за збереження пам’яті про Голокост і
за те, щоб кожен із нас зрозумів, що те, що сталося з євреями під час Другої
світової війни є злочинною трагедією, яка не повинна повторюватися. У той же
час, він брав участь у рухах засудження всіх
випадків масового вбивства та геноциду ХХ століття, таких, як в Руанді. Для
правозахисників, для суспільства, для всіх нас, смерть Візеля є великою втратою.»

Ми запитали Александра Флоріана в чому полягає символічна
сила Елі Візеля та його спадщини? «Для будь-якої нормальної, раціональної
людини, Елі Візель означає дуже багато. Водночас для тих, хто ініціює або бере участь
в акціях масового знищення або злочинах проти людяності Елі Візель був значною
перешкодою на шляху їх своїх злочинних намірів. Для таких осіб, яких не можна
назвати людьми, Елі Візель не існував і загалом вони не хочуть мати занадто
багато Елі Візелів. Наведу приклад випадків у Румунії, де Елі Візель був
звинувачений в тому, що не є жертвою Голокосту і де було поширено цілий ряд
міфів негативного характеру, щоб звести до мінімуму його діяльність.»

Усі, хто пройшов через страждання, всі люди, які поділяють
терпимість і розуміння хочуть, щоб людство витягло з історії корисні уроки. Ми
запитали Александра Флоріана чи можна стверджувати в наші дні, що Голокост не
повториться. «Як і в політиці, в цьому випадку не можна казати «ніколи», або вважати щось
неможливим. Я не можу стверджувати, що таке може повторитися або ні, не можна категорично
виключити таку можливість. Однак в наші дні, у ХХІ сторіччі, дуже
важко знищити групи населення у масштабах політики, як в роки Другої світової
війни. Я думаю, що суспільна громадянська діяльність Елі Візеля зіграла певну
роль в цьому, разом з кількома політиками, яких мала Європа та світ взагалі після Другої
світової війни, котрі продемонстрували максимальну раціональність, людяність і
стриманість, навіть коли окреслювалися певні конфлікти. Гадаю, що трагедії, на
кшталт тієї, що сталася в роки Другої світової війни не є неможливими, але шанси їх повторення дуже
низькі. Ми не повинні забувати, що мали більше 70 років миру в Європі, навіть
якщо в деяких країнах були конфлікти або громадянські війни.»

Александру Флоріан розповів про першу особисту зустріч з Елі
Візелем в 2004 році. «Я зустрів його під час роботи Міжнародної комісії з
питань Голокосту в Румунії в 2003-2004 роках, він був головою комісії, а я був її
членом. Я слухав його виступи в Бухаресті по завершенню роботи комісії, доповідь
якої перейняв тодішній Президент Румунії Йон Ілієску. Я мав можливість провести
коротку розмову з Елі Візелем і тільки тепер, коли його вже немає, я розумію,
що мене глибоко вразила його рівновага,
тепло, людяність, які він випромінював. І в той же час мене вразила рішучість,
з якою він боровся за збереження пам’яті про Голокост і за те, щоб політики-злочинці,
такі як під час Другої світової війни, ніколи більше не приходили до влади в
якійсь країні світу.»

Світ став біднішими без Елі Візеля, але сподівається, що
в майбутньому не будуть повторюватися помилки минулого. Елі Візель пішов у
кращий світ, але не залишив жодних гарантій того, що його досвід більше не знадобиться.