Tag: ікони

Розпис по склу є
технікою тисячолітньої давності. Вона була введена в Трансільванію після
анексії цього регіону до імперії Габсбургів (1699 рік). Ця техніка зазнала
масове поширення і великий бум через диво, яке сталося в монастирі Нікула
(Північна Трансільванія), де 15 лютого 1694 року з очей Богоматері,
намальованої на іконі по дереву, почали текли сльози, які не зупинилися
протягом 26 днів. Подія ця перетворила село на місце паломництв, під час яких
віряни хотіли купити собі ікону Богородиці. Звідси почалося поширення іконопису
на склі в Трансільванії.

У серці
Трансільванії, в селі Сібієл (що неподалік міста Сібіу), православний священик
Зосім Оанча в 1969 року заснував Музей ікон на склі. У ньому зберігається
найбільша в Трансільванії колекція ікон на склі, здійснених румунськими художниками-селянами.
Музей має дві будівлі, в декількох метрах одна від однієї, між Церквою і
цвинтарем, при в’їзді в село. Велика частина колекції старовинних ікон і
предметів зберігається у так-званому Новому музеї, а в старій
будівлі – меншій за розміром, зберігаються додаткові розділи колекції.
Унікальне поєднання східних традицій із західними техніками розпису, ікони на
склі зазнають розквіту в цьому регіоні Румунії в перші десятиліття
вісімнадцятого століття, досягнувши розквіту наприкінці 1800-х років.

Зібрана
починаючи з 1969 року священиком Зосимом Оанчею та громадою села Сібієл,
користуючись і підтримкою установ та приватних іноземних і румунських донорів,
колекція цього музею (600 експонатів) представляє основні види ікон на склі.
Окрім ікон, у музеї виставлені і важливі старі книги – у тому числі
слов’янський літургійний текст з XIV століття, Новий Завіт з Белграду, рідкісний
екземпляр Біблії, надрукованої під час правління Шербана Кантакузіно, -
предмети кустарного виробництва (керамічна посудина, антикварні меблі,
традиційні предмети домашнього вжитку, тканини тощо). Їхня наявність в цьому
музеї ікон на склі, попри те що збагачують спадщину, намагаються окреслити
духовні обрії та конкретне середовище (хата румунського селянина), де ікона
знайшла свої власні коріння і значення. Музей відвідують щорічно тисячі людей,
однак протягом всієї його історії до нього завітали й знамениті гості, від
священників до культурних діячів.

Разом із Музеєм
ікон, мальовниче село Сібієл зі своїми зеленими пагорбами має особливе повітря
та магічну енергетику. Сюди приїжджають не лише заради того, щоб відвідати
музей але й подихати цілющим повітрям та милуватися краєвидами. Тут туристи
мають можливість повернутися у сиву давнину, характерну Трансільванії. Через
його географічне положення, в центрі Румунії,
село може служити місцем вирушення у подорож до інших важливих центрів
Трансільванії. Наведу лише декілька туристичних призначень, куди легко можна
дістатися із Сібієлу. Чудове місто Сібіу та сусідні села і міста Крістіан,
Чіснедіє, Чіснедіоара, Решінарь (рідне село румунського філософа Еміля Чорана),
Медіаш, Сігішоара, Прежмер, Б’єртан.

Колекція музею ікон у Алба-Юлія нараховує понад 5600 експонатів, у тому числі 52 відновлених ікони. Він відкрив двері для публіки в кінці минулого року. Музей був влаштований у будівлі де розташовувався перший військовий госпіталь в Румунії, одна з найстаріших будівель в стилі бароко в Алба-Юлія, у стіні якої під час реставрації була виявлена частина стіни римського Апулума. Будівля була перетворена на музей релігійного мистецтва за норвезької фінансової підтримки.

У музеї розміщені найдавніші іконки з Трансільванії відповідно від 1539 року. Наприклад, два з експонатів: Божа Матір з дитиною,оточена пророками та Святий Миколай зі сценами життя, за походженням з парафії повіту Муреш, посідають друге місце у списку найстаріших ікон в Румунії і є єдиними, що збереглись в майстерні Господарського двору Молдови. Відвідувачі мають можливість побачити у Mузеї ікон і бібліофільні раритети, такі як єдині сторінки існуючі на території Румунії з найдавнішої румунської книги: Євангеліє, надрукованого в Сібіу.

Співробітник Музею Анна Думітран, начальник відділу Музейкон Національного музею об’єднання в Алба-Юлія, розповіла нам, що таке Музейкон : Спочатку це була мрія, потім був проект для якого було отримано необхідне фінансування для різних напрямків починаючи з відновлення будівлі історичного пам’ятника, продовжуючи відновленням ікон і книг та їх оцінки. І тепер це реальність, яку важко уявити в Румунії, в позитивному сенсі!

Про те, що ми знаходимо в музеї, розповідає Анна Дамітран:«Ікони та старі книги, ікони поміщені в їх контексті, кожна зі своєю історією, з любов’ю, яку вона викликала, з вірою в молитви, які вона ввібрала в себе. Здається, це трохи фантастика, Ось чому вхід до цього музею, швидше за все, є входом у світло, і це світло оточує предмети, експонати та допомагає нам максимально проникнути у їх містику».

Спочатку, Анна Думітран пропонує піднятися на другий поверх:«Тому що звідти починається екскурсія по музею. На перший погляд я подумала, що будівля є банальною, але вона виявилася справжньою сторінкою історії невідомої у Румунії, так що нам довелося адаптуватись до її історії, тому що деякі важливі археологічні знахідки вийшли на поверхню. Отже, на другому поверсі, де є чотири зали, ми ввійдемо, спочатку, в перший зал де ознайомимось з історією ікони, як вона народилась, хто її намалював, як вона стилістично розвинулась, що відбувається з іконою до її виставлення в музеї. Чи є вона святим предметом, якщо вона потрапила до музею. Є речі, які ми можемо дізнатись про експонати, читаючи етикетки, дивлячись фільми та переглядаючи зображення у реставраційній лабораторії. Потім ми входимо в другий зал де проілюстрований різний спосіб сприйняття зображення в трьох основних гілках християнства, православ’я, католицизму і протестантизму, де акцент ставиться на спільній наявності книги та ікони в житті трансільванського християнина, адже в Трансільванії всі три конфесії мали дуже важливе значення в розвитку релігійного мистецтва.»

І подорож продовжується: У третьому залі знайдемо коріння трансільванського мистецтва, яке ми будемо шукати в Молдові та Волощині, з Молдови надійшли найдавніші іконки у Трансільванії, 1539 р., Ікони, написані в майстернях в Молдові, а також бринковянські ікони, навіть написані тими, хто малював їх і господарю К. Бранковяну для прикраси окремих будівель та церков.

Потім входимо в трансільванську атмосферу справжніх династій художників, які протягом 18 і 19 століть створили все, що збереглось в мистецтві, сказала нам наш співрозмовник, яка запросила нас спуститися на перший поверх, щоб побачити всіх важливих авторів дерев’яних ікон та ікон на склі. Крім того, тут теж: Ми зможемо попробувати, якщо хочемо, як малювати ікону; ми маємо майстерню для всіх відвідувачів, і живопису, а також гравюри. І ми також оглянемо повсякденні ікони, де у нас виставлений іконостас, один з найкрасивіших у Трансільванії , – сказала Анна Думітран.

Культурна пропозиція, яку Музейкон пропонує відвідувачам, включає в себе постійну виставку, де можна оглянути велику кількість предметів мистецтва – дерев’яні та скляні ікони, старі румунські та іноземні книги, різні культові предмети, а також тимчасові виставки роль яких- просування колекцій та сучасних художників. Водночас Museikon також є простором досвіду з творчими майстернями, де відвідувачі можуть писати іконки та друкувати тексти, використовуючи стародруки, подібні до тих, що використовувались у XVII-XVIII століттях.

Іван Протченко приніс до монастиря Сіхестрія декілька ікон, які він написав раніше для Афону, в тому числі і знамениту чудотворну ікону Божої Матері «Аксіоніта». Щойно після прибуття до монастиря, його попросили написати «пробну» ікону. Після тривалої молитви Богоматері, він написав відому ікону «Плач Богородиці». Кажуть, що пізніше Богоматір прийшла до нього у сні та подякувала Протченку за те, як він її намалював на іконі. Не менш відомими його іконами є «Ecce Homo» або «се, Людина» та «Солодкий поцілунок».

Іван Протченко народився 8 травня 1888 року в селі Павлівка поблизу Харкова у дворянській родині (його батьків звали Самсоном та Євдокією). З дитинства йому дуже подобалося малювати, особливо портрети. Він завжди намагався малювати ікони, але йому ніяк не вдавалося зобразити обличчя. Однак одного дня він зустрів одну черницю, яка сказала юному художнику: «Якщо хочеш малювати гарні ікони тобі треба частіше сповідатися та причащатися, поститися та більше молитися й побачиш, що зможеш малювати ікони нелюдської краси.» Цієї поради він дотримувався потім все життя. Іван Протченко ніколи не їв до 15-16 години дня. Малював ікони молячись і постячись. Писав ікони художник зберігаючи обітницю мовчання й нікому не дозволяв до нього говорити, коли розписував стіни церков.

Навчався Іван Протченко в Київській академії мистецтва і кажуть, що в ті часи він був одним з найкращих художників в Україні. Потім він одружився, мав трьох дітей, а з розпалом Першої світової війни був мобілізований до царської армії. Під час війни втратив одне око, його діти померли від тифу, а після цього його кинула дружина. З огляду на його дворянське походження, з приходом до влади більшовиків, Протченко був змушений тікати в Кишинів. Там він заробляв на життя іконописом і роблячи портрети тодішніх видатних діячів. У 1940 році, коли у Бессарабію увійшли радянські війська Іван Протченко разом з другою дружиною, українкою Пелагією, втік до Румунії, де йому допоміг монах Никанор Біка, а заробляв він на прожиток так само малюючи ікони. Одна з його ікон потрапила в руки ігумена Клеопи, якому та ікона дуже сподобалася і вирішив він знайти іконописця і запросити до нямецького монастиря Сіхестрія. Тут Іван Протченко провів найспокійніші роки свого життя.

Тамтешні ченці розповідали, що в скиті Протченко робив те, що він вмів робити краще – писав ікони і фрески, а в той час як він малював, його дружина, яка між часом стала черницею, молилася. Коли виконував настінні фрескові розписи він ніколи не їв зранку і до третьої після обіду, стверджуючи що для цього він мусить поститися. Цікаво, що він працював один, на самоті з Богом, а коли хтось заходив у церкву він зупинявся і продовжував писати лише після того як людина виходила з храму. Потерпаючи від хронічного захворювання легенів, одноокий Протченко часто полюбляв мовчки посидіти на одній із лавок чернечого кладовища, яку ченці називали лавкою художника.

Іван Протченко був неперевершеним іконописцем. Його ікони досі зберігаються в багатьох румунських церквах: в Патріаршому соборі в Бухаресті, соборі Ясської Митрополії, Скиті Дірварь, Скиті Нової ікони, монастирі Сіхестрія Монастирі Красна тощо. Деякі з них були прикрашені золотими шатами. На жаль він не мав учнів і не залишив таємницю рецепту виготовлення використаних фарб. Відомо лише, що він виготовлював фарби з квіткових пелюсток та з різних рослин і навіть з іржи. Він товк рослини камінням, розмішував отриману суміш з льняною олією, та використовував отриману фарбу переважно для створення контурів і тіні.

Коли йому сповнилося 65 років він вирішив постригтися в ченці отримавши імя Іреней. Іван Протченко покинув цей світ 23 серпня 1953 року через три дні після того як зрікся світського життя.

Джерело: стаття Іреней Протченко, чернець та іконописець у публікації Доарортодокс