У першій половині 40-х рр,
Румунія і Німеччина були союзниками. Вони були союзниками не лише на фронті, а
й у розробці антисемітської політики. Однак, навіть якщо вони були союзниками,
між ними двома були відмінності з точки зору ставлення до єврейської громади. Німеччина вела політику
поступового знищення євреїв, яка з 1942 року стала дедалі радикальнішою. Вона
завершилася так званим «остаточним рішенням», в результаті якого
євреї були
депортовані і страчені в концтаборах. Румунія, з іншого боку, вела так-звану
хвильову антисемітську
політику, починаючи з радикального ставлення і закінчуючи відмовою відправляти
євреїв у
концтабори.
Історик Оттмар Трашке,
співробітник Клузького
інституту
історії імені «Джордже Баріціу», описав ставлення Румунії і Німеччині до євреїв у першій половині
1940-х рр. Трашке нагадав, що Румунія мала послідовне антисемітське
ставлення в кінці 1930-х і в першій
половині 1940-х років. У своїй расовій політиці, режим Антонеску скористався
порадами Німеччини: У період націонал-легіонерського урядування 1940 року, режим Антонеску вів політику румунізації, а після розпаду уряду, у січні 1941 року, ця політика продовжувалася. З
березня 1941 року, Румунія призначила радником з єврейських питань при посольстві
Німеччини в Бухаресті,
капітана SS Густава Ріхтера. Якою була його початкова місія? Він прийшов на
прохання уряду Антонеску, разом з іншими радниками в інших сферах, його місія
полягала в гармонізації антисемітського законодавства в Румунії з німецьким
законодавством.
Згодом, з осені 1941 року і особливо з 1942 року, йому довелося підготувати застосування
остаточного рішення в Румунії. У всіх
важливих антисемітських законів, прийнятих між 1941 і 1942 роками, роль Густава Ріхтера була
вирішальною.
Співробітництво між німцями
та румунами у ліквідації євреїв Бессарабії, Північної Буковини, Придністров’я
та Одеси було дуже добрим. Оттмар Трашке дослідив німецькі військові архіви, де містяться безперечні докази зближення
між німцями та румунами: Від початку німецько-радянської війни, єврейське питання переходить
в іншу фазу. Зокрема, ми маємо співпрацю
між німецькими винищувальними підрозділами, так званими«Einsatzgruppen», на румунській території, тобто в Бессарабії, Північній Буковині та Придністров’ї. На південному фланзі, за німецькими та румунськими
оперативними частинами йшли 4 ейнзацгруппи. «Einsatzgruppe D» очолював полковник Отто Олендорф, а підсумки
злочинів скоєних цим «Einsatzgruppe
D»жахливі, понад 90 тисяч страчених
людей. Я бачив
звіти, відправлені
щоденно до
берлінського центрального офісу, і там говорилося про співпрацю з румунською владою. І скрізь говорилося
про дуже
добру співпрацю» з армією, жандармерією і поліцією. Ставлення румунської влади і режиму Антонеску до євреїв Бессарабії, Північної
Буковини і Придністров’я здивувало німецьке керівництво, і я навіть маю на
увазі Адольфа
Гітлера. 19 серпня 1941 року Гітлер сказав Геббельсу, що в єврейському
питанні людина, як Антонеску, діє набагато радикальніше, ніж ми до цього
часу. Ці слова Гітлера означають багато.
У червні 1942 р. румунський уряд дав
згоду на депортацію євреїв, що
народилися в Румунії, які перебували за кордоном. Таким чином, 5 тисяч осіб було депортовано до Освенциму, особливо до Франції, де вони знайшли
свій кінець. Але ставлення уряду Антонеску незабаром зміниться. Оттмар Трашке: Ситуація змінилася восени 1942 року. Ми добре
знаємо, що у серпні 1942 року уряд Антонеску дав згоду на депортацію всіх євреїв з
Румунії, починаючи з євреїв з повітів Тіміш, Турда і Арад. Чому вони не були
депортовані? Ми, насамперед, маємо втручання Вільгельма Філдермана, що були дуже добре аргументовані.
Філдерман дуже вміло торкнувся надзвичайно чутливого питання, а саме трансільванського. Він запитав, кому
служить ця депортація євреїв, і чому Угорщина не поступає
так? Депортація
євреїв створила б незручності для Румунії та недоліки в змаганні між Румунією та Угорщиною
щодо приналежності Трансільванії. Угорщина не депортувала жодного єврея, всі німецькі вимоги у
цьому смислі були
відхилені. Аргумент Філдермана мав наслідки. Ми також маємо втручання барона Френсіса Ноймана, втручання Юліу Маніу та матері короля
Румунії, Елени. На
додаток до цих втручань, у жовтні 1942 року через Швейцарське Посольство в
Румунії, уряд США погрозив помститися на румунських громадян в США, якщо
депортація євреїв не буде зупинена. І, більше того, ми маємо Сталінград, який є
вирішальним для зміни ставлення. Антонеску був прагматиком, він не був слабким військовим,
і розумів, принаймні після Сталінграда, що Німеччина була переможена. Замість
депортації румунських євреїв до винищувальних таборів у Польщі, в грудні 1942
року в політиці Антонеску відбувся поворотний момент, а саме згода Антонеску на
еміграцію євреїв до Палестини.
Румунія та Німеччина разом йшли в політиці ліквідації європейських
євреїв у роки Другої світової війни. Незважаючи на те, що вони мали різні погляди що
стосуються
остаточного рішення, відповідальність обох залишається в історії.