Tag: історіографія

1 листопада
2020 року помер на 89-му році
життя американський історик Кіт
Хітчінс. Він був одним із тих, хто писав
про Румунію в найгірший період нашої
країни, в комуністичний період, коли
цензура та репресії були у
повному розпалі. Але Хітчінсу вдалося
зберегти цілісними свою
професію історика та
моральні і академічні
норми.

Разом з істориком
Маріусом Турдою, професором Оксфордського
університету Брукса, ВСРР
вшанувала особистість
людини та історика Кіта
Хітчінса: Це сумна новина не лише
для румунської історіографії, а й для
американського та європейського
академічного середовища. Кіт Хітчінс
був відомий не лише в Румунії, а й у США
та Великобританії. Він надрукував
книги про Румунію в Oxford
University Press і завжди був теплим
і щедрим як зі своїми
студентами, так і з колегами. Про
це слід пам’ятати, окрім його внеску
в історичну науку, а також
про людяність та щедрість,
які він завжди виявляв до кожного, хто
з ним контактував. Я пам’ятаю, що
написав йому листа в 1993 році, тоді
люди ще листувалися звичайною поштою, в якому
я зізнався, що досліджую
питання націоналістичного
руху у Трансільванії. Він
був дуже привітним і
негайно відповів черговим листом, і так
ми почали листуватися.
Потому, звичайно, ми
зустрілися кілька раз.

Сучасна історія
Румунії – це та історія,
в якій національна ідея зіграла
велике значення, подібно
іншим суспільствам Центральної та
Східної Європи. І найжорсткішими були
протистояння між румунською та угорською
історіографіями у питанні
історії Трансільванії. Маріус Турда
поясник, як Кіт Хітчінс
зумів утримати рівновагу на
тлі тоталітарного культурного
клімату, з одного боку, і
в тому між двома суворими історіографіями,
з іншого боку: Короче
говорячи, у досить
ідеологічному та ідеологізуючому
кліматі 1960-х років вся дискусія про
націоналізм знову присутня в комуністичних
режимах в Центральній та Східній Європі,
як в Угорщині, так і в Румунії. Якось
існує націоналістична тенденція
інтерпретувати минуле, і Хітчінсу
вдається стояти посередині, писати так,
щоб переконати як румунських, так і
угорських істориків, у тому
що існує середній
шлях. Звичайно, його вважали тим,
хто скоріше захищав ідеї,
введені в обіг румунською історіографією,
а не ідеї угорської
історіографії. Але він робив це не з
націоналізму, а із щирого
співчуття до румунської культури, він
дуже добре вивчив румунську мову. Він
намагався пояснити це книгою,
яку написав про
митрополита румунської
православної церкви Андрея Шагуну.
Хітчінс каже, що патріотизм та націоналізм
мають хорошу сторону,
і це можна побачити у румунському
випадку, який врешті решт
призвів до об’єднання 1918 року. Ві
писав об’єктивно, я б назвав це
позитивізмом, і він успішно
зумів плавати в каламутних водах
угорської та румунської історіографій.

Вагомим
внеском Гітчінса була нова перспектива,
яку він запропонував щодо релігії.
Маріус Турда: Іншою
ідеєю, яку він ввів в обіг, і яка
залишається, є те, що ми повинні сприймати
дуже серйозно, і, можливо, нам
слід почати з релігійних лідерів
націоналістичних рухів. Це він зробив
у книзі про Андрія Шагуну,
в якій пов’язав народження румунського
націоналізму з культурним та релігійним
народженням румунів. Це було непросто
сказати в 1960-1970-х роках, коли релігія
вважалася ворогом народу. Хітчінс
стверджував, що ми не
можемо зрозуміти націоналізм у Центральній
та Східній Європі, якщо не пов’язуємо
його з релігією та роботою з виховання
населення, яку зробили
священики. Цей підхід
зберігся донині, однак
він зробив це найкраще. Таким чином
це відкрило традицію думати про
східноєвропейські націоналізми.

У жовтні 2012
року, Кіт Хітчінс,
в інтерв’ю ВСРР, говорив про війну,
яку Румунія оголосила США в грудні 1941
року. Відомий історик проаналізував
роль генерала Іона Антонеску за цих
обставин: Я думаю, що генерал Антонеску
був багато в чому англофілом і франкофілом.
Якщо ми знехтуємо його політичними
ідеями та зневагою до парламентської
демократії, я вважаю, що він волів би
мати справу з французами та англійцями,
аніж з німцями. Я думаю, що він оголосив
війну США головним чином тому, що як
військовий союзник Німеччини вона,
мабуть, чинила на нього
тиск. Або він відчував, однак
я не впевнений в цьому,
що для збереження добрих
відносин з Німеччиною це було б
найприроднішим. Але я думаю, що він
зробив це без задоволення, не думаю, що
він був у захваті, коли це робив .

Твори
американського історика Кіта Хітчінса
були способом написання
історії країни, де панував
тоталітарний режим. Румунська
та американська історіографії
втратили людину, віддану своїй професії.
Але, як в народі кажуть,
важливим є те, який слід залишає
по собі людина та історик.

ХVIII століття відоме в історії Румунії як Фанаріотське століття за назвою Фанарського району в Константинополі, звідки походили князі Волощини та Молдови. У перекладі на мову універсальної історіографії, румунське фанаріотське століття можна назвати l’ancien régime. На думку романтичної епохи, це століття корупції та узагальненого розпаду, сучасні історики вважають, що це було також століттям культури та пошуків. Фанаріоти були членами багатих грецьких аристократичних родин, які займалися торгівлею в османській столиці. Фанаріоти контролювали Вселенський Патріархат, а також проникали в адміністративну ієрархію Османської імперії, де були особливо перекладачами Високої Порти та посольств в Османській столиці. З точки зору культури, епоха Фанаріотів є синонімом проникнення східного стилю життя та його моралі та зміцнення православного християнства грецької мови у всіх сферах впливу Туреччини. Іноді, фанаріотизм також називався візантинізмом. Насправді, фанаріотизм починається у другій половині XVII століття, а інші історики вважають його східним кореспондентом бароко.

Формально фанаріоти з’явилися в історії Румунії в 1711 році в Молдові, коли останній князь Димитрій Кантемір втік до Росії, а 1716 року – у Волощині. Протягом понад 100 років на престолах двох румунських князівств знаходилися князі за походженням з грецьких сімей, таких як Маврокордат, Караджа, Шуцу, Маврогени, Морузі, албанського походження як Гіка, а також з грекизованих румунських сімей, як Каллімакі та чисто румунських як Раковіце і Стурза.

Романтизм вважав східність і фанаріотизм відповідальними за економічну недорозвиненість і відсутність політичних реформ у румунському суспільстві. Але треба сказати, що з рядів фанаріотів походили нові національні еліти, які підтримували модернізацію та звільнення румунського суспільства від застарілої моралі. Історик Джорджета Пенеля-Філіті розповість, які саме сприймання залишилися до нині про фанаріотську спадщину, що формально, зникла в 1821 році, після революції під керівництвом Тудора Владіміреску: Проведені дослідження, однак не опубліковані у зв’язку з історією Румунії, показують, що існують дві епохи максимального інтересу. Однією з них є стара епоха, коли на території цієї країни були даки та римляни, коли тут була імперія, і ніхто не був таким, як ми. Античність – це доба слави, а все, що було погано, було зроблено фанаріотами. Кажуть, що сьогодні ми поводимося так через вплив фанаріотів. Звичайно, наш сьогоднішній менталітет не обов’язково є наслідком цього, але людина рада тим, що має на кого скинути провину, не контролюючи себе, і не думаючи про те, що вона зробила. Цей менталітет не був створений зараз, він був створений романтичною історіографією на чолі з Белческу та Когельнічану, а також були й греки, які в цілому позбавили значення фанаріотів. Результат був абсолютно негативним. Але історик Ніколає Йорга, в кінці ХІХ століття, намагався поставити речі на місце.

Столиці двох князівств, Бухарест і Ясси, були дві східні столиці, за прикладом доби, в ясному розумінні цього слова. Мало чисельні іконографічні джерела з XVIII століття показують нам Бухарест і Ясси, де переважають будиночки малих розмірів і кілька церков на берегах річок скромного значення. У наступному столітті, ті дві столиці, як правило, отримують більш виражену міську ідентичність, Бухарест починає набирати більшого значення. Столиця Волощини є представницькою в тому періоді, тому що це було найбільше місто, тут будувалися економічні інтереси регіону, а після 1800 року, і політичні інтереси таких європейських держав, як Франція і Англія. Бухарест початку ХІХ століття був сумішшю етнічних груп, зростаючим економічним вузлом, різних соціальних груп, реформи, криз авторитету і установ у повному розпалі створення. Еліти уявляли собі різні державні формули і шукали підтримки від Великих держав. В значній мірі, фізіономія Яссів, столиці Молдови, відповідала Бухаресту.

Румунська історіографія, протягом тих 200 років, дала загалом несприятливі тлумачення фанаріотам та їх історії. Але останніми роками деякі історики переглянули ці роки і розглядають цей період більш об’єктивно. Джорджета Пенеля-Філіті вважає, що настав час дати фанаріоському періоду місце, яке заслуговує він у румунському XVIII столітті: Тудор Діну не пропонує собі ані хвалити, ані дорікати фанаріотам, а просто представити історію Бухареста у всіх можливих аспектах. Коли поринаєш у глибину життя Бухареста у фанаріотському XVIII столітті, то дізнаєшся про вплив, внесок, важливі внески тих греків у місто. Чому? Тому що в румунському просторі були декілька динамічних елементів: греки, євреї та вірмени. З-поміж них трьох, румуни найбільше наблизилися до греків. Цей душевний зв’язок між греками та румунами зміцнився у той період. Торговці, торговий рух, той бухарестський ринок був пунктом злиття несподіваних ідей, організації торгівлі, звичаїв, зв’язків місцевих жителів з греками. Над усіма ними панували фанаріотські князі. Це збалансоване та чесне зображення, нове для багатьох людей.

Румунія відокремилася від Фанара майже два століття тому. Його спадщина все ще продовжує обговорюватися, і множинність думок про це може бути лише ознакою зрілості та відчуженості.