Tag: історія

Кожна нація має своїх «батьків-засновників», видатних постатей, які заслуговують на вдячну пам’ять. Не йде мова про простий ритуал, а про вшанування тих, хто мав чітке мислення, хто мав мужність та скористався обставинами, щоб прийняти найкращі рішення для своєї країни. Одним із «батьків-засновників» Румунії був Йон Константін Бретяну, політичний діяч, який був присутній на всіх головних подіях XIX-го століття.

Йон К. Бретяну народився 2 червня 1821 року в населеному
пункті Штефенешть, на відстані 100 км на північний захід від Бухареста, в сім’ї волоських бояр. У 18-річному віці він пішов служити в армію Волощини, яка проходила процес
формування, і через короткий час виїхав до Франції де навчався у Паризькій політехніці.
У столиці Франції він був посвячений у масонство та здобув ступінь магістра.
Радикальний якобінський темперамент, Бретяну взяв участь у революції 1848 року, тоді, у якості префекта поліції він двічі втручається силою, щоб врятувати
революційний уряд Волощини. Виїхавши у вигнання до Парижа, після того, як
османські війська придушили
революцію, Бретяну старанно працює, щоб звільнити Волощину з під османського впливу. У
1857 році він повертається до Бухареста де бере участь у виборах щодо об’єднання з Молдовою. Він брав
активну участь у відстороненні першого принца Александру Йоана Кузи в 1866 році та у призначенні Кароля
Гогенцоллерна-Зігмарінгена правителем країни. Бретяну обіймав посади міністрів та керував найдоголітнішим демократичним урядом в історії Румунії, між 1876 і 1888
роками, займаючи
посаду прем’єр-міністра. Бретяну був одружений на Піа, з
якою мав 8 дітей, двоє з них передчасно померли.

Нещодавно, Румунська Академія Наук відзначила 200-річчя від дня
народження Бретяну, а голова цієї
установи, історик Йоан-Аурел Поп сказав, що історія
сучасної Румунії могла б почати від сім’ї Бретяну: «Якби був складений словник видатних румунів та румунських родин, які зробили Велике об’єднання, які створили сучасну країну,
цей словник міг би дуже добре почати з ім‘ям Бретяну. Перед його
смерті Йон К. Бретяну, який був удостоєний звання
члена Румунської Академії, сказав такі слова: «Я покручуся в могилі, якщо ви, мої
сини, не возз’єднаєте країну. Йшлося про усвідомлення національної
ролі та ідеалів, а не про малі особисті цілі. Один із його синів,
Йонел, продовжив його працю, будучи одним із найвідоміших політичних та державних діячів Румунії.»

Як емблематична фігура, Бретяну завжди був там, де вирішувалась історія його
країни, стверджує Йоан-Аурел Поп: «Йон К. Бретяну побудував країну, точніше її солідне ядро, тоді, коли здійснив Революцію від 1848 року, коли він поїхав до
Дюссельдорфа, щоб привезти принца Кароля, коли він заклав основи Націонал-ліберальної партії,
коли він керував упродовж 12 років найсоліднішим і найдовголітнішим урядом сучасної Румунії, коли він виступав за створення національної валюти, за незалежність, за перетворення Румунії в королівство
та за багато іншого. Члени сім’ї
Бретяну, ліберали дали нам ідеальний урок цивізму, тобто, що політичний активізм не ведеться для особистих ідеалів, а лише для суспільних, національних ідеалів.»

Голова Націонал-ліберальної
партії Людовік Орбан вважає, що серед найважливіших заслуг Бретяну було створення Націонал-ліберальної партії в 1875 році, партія, яка, як й її лідер,
була присутня на всі важливі моменти сучасної історії Румунії: «Одним з
найбільших досягнень Йона К. Бретяну є утворення Націонал-ліберальної партії. Йдеться про об’єднання кількох фракцій ліберального спрямування та створення Націонал-ліберальної
партії, знамениту зустріч у Мазар Паші лідерів та
прогресивних сил, які бажали модернізації та емансипації в політичній партії. Йон К. Бретяну є головним автовором найважливіших подій, що призвели до створення сучасної румунської держави.
Покоління Бретяну, Росетті та всіх інших особистостей, які зібралися разом,
досягли вражаючого перетворення Румунії – від каптану до всього європейського.»

Після активного політичного та громадського життя для модернізації та
європеїзації суспільства, Йон К. Бретяну покинув цей світ 15 травня 1891 року, за
два тижні до свого 70-річчя. Він був похований на території свого маєтку, в населеному пункті Флоріка, момент, описаний істориком Нарцисом-Доріном Йоном за допомогою
свідчень того часу: «Смерть Бретяну мала сильний відгук у країні та за
кордоном, церемонія похорону, що відбулася на території його маєтку та в якій взяли участь понад 12.000 людей, у знак подяки
одному з творців сучасної Румунії, дуже вразила всіх. Його поховали у парк маєтку на пагорбі, біля могили Флоріки, його першої дитини. А
через три десятиліття, у травні 1921 році відбулася церемонія перенесення його остатків до нової каплиці, момент описаний Сабіною Кантакузіно, його дочкою, так: служба була
коротка, труну несли на плечах найстаріші селяни з Ретешть, слідом два
ветерани несли маленьку труну Флоріки.»

Йон К. Бретяну, безсумнівно є визначною постаттю історії Румунії з
усіх точок зору, а його пам’ятник розміщений
в центрі Бухареста свідчить про це. Слова, написані на
пам’ятнику, є повчальними для кожного, хто їх читає: розумом, серцем, нашими руками.

Починаючи з минулого року Музей «Pop Up» ознайомив відвідувачів столичного
торгово-розважального центру із виставками Музею румунської залізниці, Музею
парфумів та Астрономічного інституту Румунської академії. Йдеться про культурний
проєкт торгово-розважального центру «Sun Plaza», метою якого є
наближення музеїв до мешканців столиці через серію нетрадиційних виставок.

Першою цьогорічною музейною виставкою – це
фотовиставка, присвячена старомодним магазинам, від історій відомих купців, які
поклали основи столичної торгівлі, до способу просування продуктів до появи
рекламної індустрії. Виставка здійснена у партнерстві з Муніципальним музеєм.
Адріан Мажуру, менеджер Муніципального музею, розповідає про ідею: «Ідея
належить керівництву ТРЦ. Ми відгукнулися на запрошення організувати там
виставку, запропонували концепцію і тему, і ось ми тут. Це історія, присвячена
шопінгу останніх 300 років, все пов’язане з містом Бухарест та цим історичним
простором. Нам було цікаво спостерігати за тим, що збереглося від звички до
покупок упродовж 300-річної історії, і що ми безповоротно втратили, і особливо
те, що можемо від тепер втратити: насамперед взаємодію з продавцем. Колись ми
заходили в магазин, де виставлялися рулони тканини, вибирали колір, тканину,
вели діалог із продавцем, який давав рекомендації, виходячи з того, який одяг
хочемо зшити згодом із тканини, яку ми збираємося придбати. Ці розмови
проходили і в галантереї, і у продуктовому магазині. Що сталося, особливо після
1990 р., – це можливість вибирати продукти і таким чином позбутися взаємодії з
продавцем. Потім це розширилося після 2000-х років, коли в універмагах, які ми
називаємо торгово-розважальними центрами, що до речі існували з ХІХ століття на
Заході, а також у нас був франчайзинговий магазин LaFayette, на вулиці Вікторії, колишній магазин Вікторія, починаючи з 1948 року – де
ми врешті-решт зустрічаємо касира, з яким ми обмінюємося поглядами, коли
платимо карткою або готівкою».

Інтернет-магазини – це сьогодення та
майбутнє торгівлі, вибір продуктів робиться відповідно до критеріїв щодо
терміну доставки, також сказав нам наш співрозмовник: «Це прогулянка у часі,
починаючи з XVIII століття і до кінця 80-х років минулого
століття, з інтер’єрами магазинів, покупцями та продавцями та багатьма
профілями магазинів: від книгарні, овочевого магазину, до магазину побутової
техніки чи магазинів меблів і килимів. Це речі, яких ми сьогодні вже не знаходимо в дизайні інтер’єру торгово-розважального
центру, оскільки в універмазі знаходимо все. Оскільки багато з нас вирішили
залишитися вдома, вони влаштували свої квартири різноманітними повсякденними предметами,
які неможливо було уявити 50 років тому. В результаті ми рухаємось до специфіки
комерційного обслуговування та повсякденного життя, що, у свою чергу, змінює
поведінку та менталітет. Тут теж використовується фраза, яка вже присутня, а
саме прагнення до комфорту».

Музей «Pop Up» тепер представляє історію покупок у Бухаресті у подвійному форматі. Адріан
Мажуру, менеджер Бухарестського муніципального музею, повертається з
подробицями щодо цієї виставки, а також розповідає про майбутні плани:
«Зображення і текст, оскільки їх не можна розділити. І вони особливо підготовлені
бути якомога більшою кількістю в 4 столичному районі, адже саме там розташований
ТРЦ. Вже кілька років ми покидаємо музейний простір, бо немузейна публіка
знаходиться в інших просторах, а торговий центр є одним із цих просторів. Ми
організували виставки в торгових центрах протягом останніх кількох років. І
готуємось організувати їх також в аеропорту Отопень, цього разу з предметами
спадщини, в безпечній зоні, зоні вильотів. Ми продовжимо співпрацю з «ArtSafari», з неформальними просторами для великих проєктів, а також ми дуже
зацікавлені продовжити організувати тематичні виставки і в школах, на теми,
пов’язані з освітою.»

Цього року Музей «Pop Up» прийматиме інші три музеї. Виставки, організовані з лютого по липень 2021
року можна буде відвідати безкоштовно. Серія нетрадиційних виставок музею «Pop Up» триватиме з 10 по 23 травня розповідями про телекомунікаційне обладнання,
яке румуни використовували протягом останніх 100 років. Відвідувачі зможуть ознайомитися
на виставці із телефонами та радіоприймачами часів своїх бабусь і дідусів, а
також комунікаційним обладнанням, що використовувалося під час Другої світової
війни.

Ще одна виставка перенесе нас у світ
румунської авіації – літаки, симулятори польотів та зенітна артилерія. Моделі
деяких літаків, зроблені піонерами румунської авіації, предмети та документи,
що належали інженеру Аурелу Влайку, форми льотчиків, симулятори польоту,
радіолокаційна техніка та зенітна артилерія – все це елементи, які належать
Музею авіації, деякі з них можуть бути виявлені під час виставки в торговому центрі.

Радіостанції мовлення румунською мовою за межами Румунії працювали
протягом коротшого чи довшого періоду. Однією з найстарших радіостанцій це
Радіо Нові Сад у Воєводині, колишній Югославії. Це одна з небагатьох
радіостанцій, що безперервно веде мовлення румунською мовою за межами
Румунії вже понад 70 років.

Заснована в 1949 році, румунська редакція радіостанції в столиці
сербського Банату мала також політичну складову. Йону Марковічану було 27
років, коли він почав працювати редактором на румунській радіостанції Нові Сад.
В інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіо в 1999 році, Йон Марковічан
розповів про політичну складову Радіо Нові Сад румунською мовою та про його місію
захищати Югославію від радянської пропаганди: «У 1949 році, 29 листопада, у
день республіки, було відкрито радіостанцію Нові Сад. Ця радіостанція
відкрилася раніше, ніж було запланована, з урахуванням тодішньої міжнародної
ситуації. Я думаю про напади на Югославію з боку Інформаційного бюро та
Радянського Союзу. У Белграді працювало Радіо Югославія, яке реагувало, однак
більш теоретично на напади Радянського Союзу. Було помічено, що це не мало
бажаного ефекту, і тому прискорили створення радіостанції Нові Сад, метою якого
було і висвітлення реальної ситуації в Югославії, життя кожної національності,
кожної соціальної категорії, й таким чином протистояти нападам та пропаганді з
боку Інформаційного бюро.»

Троє журналістів і
друкарка заклали основи редакції румунською мовою Радіо Нові Сад. Перша
передача транслювалась за допомогою передавача, потужність якого становила
півкіловата і було чути лише зовсім недалеко від міста. Але після оснащення
новими та потужнішими передавачами, голоси дикторів можна було чути на більш
далекій відстані. Йон Марковічан сказав, що новини, які транслювалися надходили
від Югославського державного інформаційного агентства «Танюг». Журналісти
почали записувати інтерв’ю та репортажі, позичаючи матеріали та інформацію в
інших редакціях, таких як угорська та словацька. Передачі були про актуальні
теми, про культурне життя та політичну пропаганду. Деталі подає Йон Марковічан:
«Структура програм була повчально-освітньою, оскільки саме в той період
потрібно було пробуджувати свідомість людини, говорити про соціалізм як такого,
про ситуацію в країні: як збагачувати культурне життя, як збільшувати
сільськогосподарське виробництво. Виходили в ефір такі програми як:
Передача для сільських слухачів, одна з найбільш слуханих передач,
Про життя наших скарбів, Наука і техніка, Батьки
та діти, Розбудова соціалізму, Культура та
самодіяльність.»

Передачі румунської
редакції тривалістю 20-25 хвилин виходили в ефір починаючи з 5.45, 8, 13,
18 і 22. Вранці транслювалися більше новини та прогноз погоди, а ввечері -
політичні програми. Радіо Нові Сад отримувало листи від слухачів, що є однією з
найбільших задоволень радіожурналіста. Радіослухачі привітали редакцію за її
передачі. Окремі листи містили відповіді на запитання до різних конкурсів з
призами, яких організовувала редакція.

Однак, Йон Марковічан
зізнався, що транслювалися й новини та інформації про незаконний перетин
кордону між Румунією та Югославією: «Були і новини про тих кого спіймали, хто
зумів втекти або навіть кого розстрілювали. По обидва боки ріки лунали
постріли, і прикордонники стріляли по втікачам. Було і навпаки, з нашого боку
були люди, які долучилися до Інформаційного бюро і хотіли переїхати до Румунії
та далі до Радянського Союзу. Серед них був і югославський генерал, якого
румунські прикордонники розстрілили на кордоні. Але декільком румунам вдалося
дістатися до Югославії, серед яких був якийсь Дімітріу, який приїхав сюди до
нас і деякий час працював в редакції коректором. У 50-х роках одна пані
сербського походження приїхала з Румунії, вона тривалий час працювала у нашій редакції диктором.»

Знаменною подією 1956
року була антикомуністична революція в Угорщині, яка закінчилася втручанням
радянських військ. Про це говорили і в передачах румунською мовою Радіо Нові
Сад. Йон Марковічан стверджує: «Вважалося, що це залежить від радянського
імперіалізму. Ми дуже серйозно прокоментували це питання, і всі наступні судові
процеси, як в Угорщині, так і в Чехословаччині та в Польщі були широко
висвітлені. У нас не було кореспондентів в Угорщині, жодна редакція не мала спеціальних
кореспондентів. Танюг і Радіо Белград мали кореспондентів у певних столицях, і
ми отримували від них матеріали, які ми перекладали. Наш колишній посол у
Москві Мичунович написав своєрідний щоденник, який ми перекладали. Він дуже дивно
описав поведінку радянських військ в Угорщині. Тоді помер один працівник
Посольства Югославії в Угорщині під час радянського втручання.»

У 1980-х роках Радіо Нові Сад було для румунів Банату вікном до
суспільства, що мало менш недоліків. На щастя, після 1989 року, з столиці Воєводини ще можна слухати румунську
мову на радіохвилях.

Ідея модернізації румунського простору з’являється після 1770-х років у мемуарах бояр до Росії та Австрії, після чого вона матеріалізується в 1822 році. Того ж року, Османська імперія, після повстанського руху, очоленого Тудором Владіміреску 1821 року, замінила правління фанаріотів на правління господарів, призначених з поміж місцевих великих боярських родин. Це була перша перемога, але слідували й інші.

У першій половині XIX століття, до 1859 року, коли Молдова та Волощина об’єдналися та створили Румунію, два покоління румунів прагнули модернізувати країну. Йде мова про покоління 1820-х років, яке відкрило шлях до реформ, та покоління 1840-х років, яке розпочало революцію 1848 року. Покоління 1820-х років формувалося в дусі східної культури, в якій османська культура була домінуючою. Це покоління дізналося про реформаторські ідеї Заходу від «агентів» та різних мандрівників. Покоління 1840-х – це покоління дітей боярських родин, які навчались зокрема у Франції, Німеччині та Італії та які безпосередньо контактували з тим, що означає західна модерність. Повернувшись додому, молоді бонжуристи як їх часто іронично називало старше покоління, розробили радикальну програму щодо перетворення румунських князівств, відмінну від своїх попередників.

Історики, які вивчають румунський простір XIX століття, пояснюють глибокі тодішні перетворення, враховуючи відмінності між цими двома поколіннями. Вони навіть помічають розриви між старшим та молодшим поколіннями. Цю думку поділяє також професор історії Бухарестського університету Алін Чупале. Він вважає, що після повстанського руху Тудора Владміреску 1821 року та усунення правління фанаріотів з Румунських князівств, можна говорити про зародки політичного руху в румунському просторі: «Після повернення румунських бояр до правління у 1822 році, великі боярські родини фактично поділилися на кілька фракцій. Йде мова про фракцію великих боярських родин, яка була вірна Росії та її політиці в Румунських князівствах та на Балканах, а також про фракцію великих боярських родин, яка була вірною сюзереній владі, Османській імперії та її інтересам у цьому просторі. Йде мова також, зокрема після 1840 року про нове покоління бояр, великих або середніх боярських родин, зокрема, про молодих людей, які навчались на Заході, які розвинули нову ідею, новий політичний проєкт, пов’язаний з революцією 1848 року, об’єднанням Румунських князівств, модернізацією румунського суспільства.»

Поява румунського політичного суспільства було результатом боротьби обох поколінь за свободу вираження поглядів та скасування цензури. Однак це також призвело до диференціації тих, хто займався політикою, і часто ця диференціація проводилася на основі приналежності до певного покоління. Крім відміностей між поколіннями також була помітна різниця щодо статті, жінки були набагато схильними до змін, ніж чоловіки. Алін Чупале: «Ми можемо говорити в епоху пашоптизму про два розриви. Йде мова, з одного боку, про розрив між подружжям, між чоловіками та жінками. Багато разів чоловіки залишаються прихильними східної культурної моделі, в той час як жінки є більш сміливими і роблять крок вперед до модернізації набагато раніше та більш рішуче. Вони орієнтуються до західної культурної моделі. Другий розрив, який є очевидним, особливо після появи покоління пашоптистів (сорока восьмих років), – це розрив між батьками та дітьми. Молоді люди, нове покоління, яке здобувало освіту в французьких та німецьких університетах поверталося додому з новими ідеями, з бажанням змінити ситуацію.»

Галузь, яка здавалась б незначною, але яка зіграла важливу роль у розмежуванні цінностей осіб похилого віку та цінностей молодих осіб, була мода. Одяг, взуття, прикраси, до чого додавались музичні та літературні смаки та салонні ігри, суттєво сприяли зміні менталітету румунів. Іконографічні джерела чітко показують, наскільки сильною була різниця між поколіннями. На картинах тієї епохи, зображені портрети бояр з дружинами, спостерігаються два майже діаметрально протилежні світи. Чоловіки, одягнені у східний одяг, контрастують зі своїми дружинами, одягнені за останньою паризькою модою.

Алін Чупале наводить як приклад пам’ятник в Бухаресті на підтримку свого твердження: «У Бухаресті є дуже гарний пам’ятник, на жаль, ми часто проходимо повз нього, без того щоб звертали уваги. Це пам’ятник родини Голеску, розміщеного біля Північного вокзалу, де ми бачимо Дініку Голеску, батька, одягненого у східний одяг, одяг, який фанаріоти привезли сюди на початку XVIII століття. Дініку Голеску оточений бюстами своїх чотирьох синів, майбутніх пашоптистів, одягнених по-західному, по-німецьки, термін який використовувався в тій епосі. Цей пам’ятник показує нам розрив, про який я згадав, і, нарешті представляє картину трансформації суспільства Молдови та Волощини в першій половині XIX століття.»

Понад 160 років тому створювалась сучасна Румунія. Два покоління доклали зусиль для досягнення цієї мети, які хоч і відрізнялися в багатьох аспектах, однак мали ту саму ціль: модернізацію.

1 листопада
2020 року помер на 89-му році
життя американський історик Кіт
Хітчінс. Він був одним із тих, хто писав
про Румунію в найгірший період нашої
країни, в комуністичний період, коли
цензура та репресії були у
повному розпалі. Але Хітчінсу вдалося
зберегти цілісними свою
професію історика та
моральні і академічні
норми.

Разом з істориком
Маріусом Турдою, професором Оксфордського
університету Брукса, ВСРР
вшанувала особистість
людини та історика Кіта
Хітчінса: Це сумна новина не лише
для румунської історіографії, а й для
американського та європейського
академічного середовища. Кіт Хітчінс
був відомий не лише в Румунії, а й у США
та Великобританії. Він надрукував
книги про Румунію в Oxford
University Press і завжди був теплим
і щедрим як зі своїми
студентами, так і з колегами. Про
це слід пам’ятати, окрім його внеску
в історичну науку, а також
про людяність та щедрість,
які він завжди виявляв до кожного, хто
з ним контактував. Я пам’ятаю, що
написав йому листа в 1993 році, тоді
люди ще листувалися звичайною поштою, в якому
я зізнався, що досліджую
питання націоналістичного
руху у Трансільванії. Він
був дуже привітним і
негайно відповів черговим листом, і так
ми почали листуватися.
Потому, звичайно, ми
зустрілися кілька раз.

Сучасна історія
Румунії – це та історія,
в якій національна ідея зіграла
велике значення, подібно
іншим суспільствам Центральної та
Східної Європи. І найжорсткішими були
протистояння між румунською та угорською
історіографіями у питанні
історії Трансільванії. Маріус Турда
поясник, як Кіт Хітчінс
зумів утримати рівновагу на
тлі тоталітарного культурного
клімату, з одного боку, і
в тому між двома суворими історіографіями,
з іншого боку: Короче
говорячи, у досить
ідеологічному та ідеологізуючому
кліматі 1960-х років вся дискусія про
націоналізм знову присутня в комуністичних
режимах в Центральній та Східній Європі,
як в Угорщині, так і в Румунії. Якось
існує націоналістична тенденція
інтерпретувати минуле, і Хітчінсу
вдається стояти посередині, писати так,
щоб переконати як румунських, так і
угорських істориків, у тому
що існує середній
шлях. Звичайно, його вважали тим,
хто скоріше захищав ідеї,
введені в обіг румунською історіографією,
а не ідеї угорської
історіографії. Але він робив це не з
націоналізму, а із щирого
співчуття до румунської культури, він
дуже добре вивчив румунську мову. Він
намагався пояснити це книгою,
яку написав про
митрополита румунської
православної церкви Андрея Шагуну.
Хітчінс каже, що патріотизм та націоналізм
мають хорошу сторону,
і це можна побачити у румунському
випадку, який врешті решт
призвів до об’єднання 1918 року. Ві
писав об’єктивно, я б назвав це
позитивізмом, і він успішно
зумів плавати в каламутних водах
угорської та румунської історіографій.

Вагомим
внеском Гітчінса була нова перспектива,
яку він запропонував щодо релігії.
Маріус Турда: Іншою
ідеєю, яку він ввів в обіг, і яка
залишається, є те, що ми повинні сприймати
дуже серйозно, і, можливо, нам
слід почати з релігійних лідерів
націоналістичних рухів. Це він зробив
у книзі про Андрія Шагуну,
в якій пов’язав народження румунського
націоналізму з культурним та релігійним
народженням румунів. Це було непросто
сказати в 1960-1970-х роках, коли релігія
вважалася ворогом народу. Хітчінс
стверджував, що ми не
можемо зрозуміти націоналізм у Центральній
та Східній Європі, якщо не пов’язуємо
його з релігією та роботою з виховання
населення, яку зробили
священики. Цей підхід
зберігся донині, однак
він зробив це найкраще. Таким чином
це відкрило традицію думати про
східноєвропейські націоналізми.

У жовтні 2012
року, Кіт Хітчінс,
в інтерв’ю ВСРР, говорив про війну,
яку Румунія оголосила США в грудні 1941
року. Відомий історик проаналізував
роль генерала Іона Антонеску за цих
обставин: Я думаю, що генерал Антонеску
був багато в чому англофілом і франкофілом.
Якщо ми знехтуємо його політичними
ідеями та зневагою до парламентської
демократії, я вважаю, що він волів би
мати справу з французами та англійцями,
аніж з німцями. Я думаю, що він оголосив
війну США головним чином тому, що як
військовий союзник Німеччини вона,
мабуть, чинила на нього
тиск. Або він відчував, однак
я не впевнений в цьому,
що для збереження добрих
відносин з Німеччиною це було б
найприроднішим. Але я думаю, що він
зробив це без задоволення, не думаю, що
він був у захваті, коли це робив .

Твори
американського історика Кіта Хітчінса
були способом написання
історії країни, де панував
тоталітарний режим. Румунська
та американська історіографії
втратили людину, віддану своїй професії.
Але, як в народі кажуть,
важливим є те, який слід залишає
по собі людина та історик.

6
вересня 1940 року в Румунії був встановлений профашистський націонал-легіонерський режим, на чолі з генералом Йоном Антонеску. Цей режим перетворив
Румунію на національно-легіонерську державу, в якій були придушені
всі демократичні свободи. А головними акторами, які зробили можливим момент 6
вересня 1940 року, були, по порядку, король Кароль II, генерал Йон Антонеску, Легіонерський рух та його лідер Хорія Сіма.

Король
Кароль II, авантюрист з авторитарними імпульсами, вважався головним винуватцем територіальної
катастрофи, яку зазнала Румунія в 1940 році. У червні, після вступу в силу Віденського диктату, Бессарабія та
Північна Буковина були анексовані Радянським Союзом, а в серпні Північна Трансільванія
– Угорщиною. 5 вересня 1940 року
під тиском обставин Кароль II призначив прем’єр-міністром генерала Йона
Антонеску, він зрікся від престолу на користь його
19-річного сина Міхая I та покинув країну.

Генерал
Антонеску, другий головний актор, звернувся до Кароля II з жорстоким меморандумом, в якому він протестував проти
капітуляції без опору перед Радянським Союзом, і тому що він був засланий
королем, здобув величезний авторитет в армії. Третім великим актором був
Легіонерський Рух, Фашистська організація, заснована Корнеліу Зелею Кодряну в
1927 році, Легіонерський рух брав участь у політичному житті Румунії в 30-х
роках під кількома назвами, таких: «Залізна гвардія», Група Корнеліу Зелі
Кодряну та партія Все для країни.

Під
час королівської диктатури Кароля II від лютого 1938 року до вересня 1940 року відбулося
переслідування легіонерів, під час якого був вбитий їх лідер Кодряну. Через
відмову лідерів демократичних партій, голови Націонал-ліберальної партії Діну
Бретяну та лідера Націонал-селянської партії Юліу Маніу сформувати урядову
коаліцію з легіонерами, був створений уряд легіонерів та військових, а також
цивільних осіб, близьких до Антонеску. Таким
чином, Румунія була проголошена «національно-легіонерською державою». Про це
розповідає історик Йоан Скурту: Вперше в історії Румунії була спроба очолити
країну на підставі ідеології. Легіонери прийшли до влади бажаючи організувати
Румунію, так би мовити, за їхніми образом та подобою. Тому вони домоглися проголосити
Румунію національно-легіонерською державою. Отож це не була вже звичайна
держава, а легіонерська. Згодом вони почали перетворювати державу, починаючи з
економікою. Вони призначили комісарів з румунізації економіки, які повинні були
перебрати румунські підприємства, багато з яких єврейські підприємства, але
також багато підприємств очолених румунами, таких як фабрика Летя у
Брашові, якою керував Діну Бретяну. Потрібно було розробити своєрідний план та планувати
розвиток відповідно до легіонерської ідеології, план який би мав на увазі, перш
за все, сільське господарство, а потім інші галузі, враховуючи той факт, що румунська
держава створена у пропорції 80% з селян.

Після
перетворення економіки, послідували культура та освіта. Йоан Скурту: З
ідеологічно-культурної точки зору, зайнявши Міністерство національної освіти та
Міністерство національної пропаганди, легіонери намагалися нав’язати ідею, що
людина – це маленьке колесо величезного апарату, який належить державі. Людина
мала дотримуватися певних вказівок, які мали належати Легіонерському Руху. Іншими
словами, особисті права та свободи вже не існували, були лише колективні права
держави, які були встановлені Легіонерським рухом. Що стосується зовнішньої
політики, то, очевидно, що вона була орієнтована на Німеччину та Італію,
оскільки від грудня 1937 року, під час виборчої кампанії для парламентських
виборів, Корнеліу Зеля Кодряну заявив, що через 48 годин після перемоги Легіонерського
руху, Румунія укладе союз із Римом та Берліном. За наполяганням легіонерів і за
власним бажанням Йон Антонеску підписав приєднання Румунії до Тристороннього
пакту 23 листопада 1940 року, тобто до союзу між Німеччиною, Італією та Японією.

Насправді
Румунія перетворюється із ослабленої на безладну державу, як стверджує Йоан Скурту: Утворилося справжнє безладдя, бо така реорганізація не могла довести до помітних
і негайних результатів. Зміна керівників підприємств з новими від Легіонерського
руху, багато з яких не мали здібностей до підприємницької діяльності, не призвела
до поліпшення діяльності підприємств. Викладачів, у тому числі престижних університетських
професорів було виключено з роботи, та були призначені професори, які були прихильниками
легіонерів та які пропагували ідеологію. Це сталося і на рівні середньої
освіти, в ліцеях. Весь пропагандистський апарат повинен був вихваляти Легіонерський
рух, Кодряну, Сіму, вихваляти Німеччину, Італію тощо. Після того, як Румунія була
в союзі з Францією та Великобританією для захисту територіальної цілісності,
ніхто не міг забути, що Віденський диктат був запроваджений Гітлером і
Муссоліні. Тому це безладдя в румунській державі не призвело до результатів і навіть
не мало як, оскільки держава – це дуже громіздка та інерційна машина, яку не
можна змінювати з дня на день. Якщо замінюється директор великого
підприємства, воно не буде працювати відразу з максимальними параметрами. Такого
не може бути.

Національно-легіонерська
держава проіснувала до січня 1941 року, коли її замінила військова та особиста
диктатура Йона Антонеску. Конфлікт між Антонеску та Легіонерським рухом
спалахнув у січні 1941 року, коли перший за підтримки Німеччини врегулював спір
на свою користь.

Експансія Османської Імперії в Європу в XIV-XV ст. була скоріше
періодом протистояння та співіснування ніж періодом постійних та відкритих
конфліктів. Однак, у 1453 році султан Мехмет II поставив кінець цьому перехідному періоду завоюваванням Константинополя та централізацією влади в руках
єдиного суверена, а саме в його власних руках. У період до завоювання
Константинополя, приблизно з 1360-х до 1453 року, румуни також застосували модель
протистояння та співіснування з турками, відповідно до балканської практики.

Модель співіснування двох світів – християнського та
мусульманського, про що свідчать документи тих часів, врешті-решт призвела до
злиття двох типів культури та цивілізації. Початкове зіткнення між християнським та мусульманським світами
поступово перетворювалося на взаємозалежність та зближення і закінчувалося
синтезом, коли релігія та звичаї призвели до певного людського типу та подібної поведінки.

Балканські політичні діячі періоду до Османського завоювання,
зрозуміло, мали власні інтереси. Для досягнення своїх цілей, вони
співпрацювали, але також боролися з турками. Неодноразово вони просили
османської допомоги. Але до співжиття з турками, у другій половині XIV
століття, балканські християни чинили їм опір, зокрема греки, болгари, серби та албанці, яким іноді
допомагали румуни, але без успіху.

Швейцарський історик Олівер Йенс Шмітт -
професор Віденського університету та фахівець з середньовічної історії
Південно-Східної Європи зазначив, що прикладів, християнських принців,які померли в боротьбі з османами, є менше ніж тих лідерів, які
співпрацювали з турками: Більшість християнських принців на Балканах співпрацювали з
турками. Список османських партнерів набагато довший, ніж перелік тих принців,
які боролися з османами. Князі-християни, які померли в боротьбі проти османів,
були сербські військові лідери в битві на річці Мариці, а саме Углеша та його брат, король Вукашин,
албанський князь Балша II в 1385 р., сербський князь Лазар Хребелянович, принци та воєводи Волощини: Міхаїл І Басараб, який загинув 1420 року, Дан II,
Влад Цепеш, а також візантійський імператор Костянтин XI. Були убиті також батько албанського князя Скандербега Йоана Кастріоті, останній
італійський герцог Афін та останній боснійський цар, а також кілька
боснійські бояри, як наприклад члени сім’ї Ковачевичів та Павловичів.

Турки люблять сварки серед християн, – писав анонімний літописець. Дійсно, християнські еліти використовували турецьких найманців для
боротьби зі своїми суперниками, а турецькі найманці приїжджали як найманці і
залишалися господарями. Османи створили васальні держави, залежні держави, які
також масово втручалися в османську внутрішню політику, прикладом є тривала
османська війна між 1402 і 1413 роками, в ході якої султанські сини вели війну
за батькову спадщину.

Історики вважають, що після битви на річці Мариці 1371 року,
під час якої серби зазнали поразки від турків, балканські правителі
починають визнавати себе османськими васалами. Саме тому, румуни виходять на
першу лінію фронту протистоянь з турками. Володар
Волощини Мірча-чел-Бетрин у битві при Ровіне 1395 року зупинив навалу
війська Баязида I. Мірча виступив проти османів й 1396 року під Нікополем та
успішно відбив їхні напади 1397, 1400 роках. Але, як зазначає швейцарський
історик Олівер Йенс Шмітт, серби вже
стали вірними союзниками турків: Сербські бояри Марко Кралевич і
Костянтин Драгаш померли в битві при Ровіне в 1395 році. Вони воювали проти
Волощини Мірчі-чел-Бетрин, на стороні османів. Загибель у битві двох
сербських бояр показує суттєвий напрям османського завоювання. Без підтримки
васалів, зокрема сербських бояр, наступ османів не був би можливим. У всі
суттєві моменти османські завоювання на Балканах, сербські бояри були на
стороні османів: у Ровіне, у Нікополі, де кіннота Стефана Лазаревича вирішила битву на
користь османів, в Анкарі, де та сама кіннота воювала до кінця за Баязида, в той
час як чимало мусульман уже втекли, а також у 1430 році, коли Георгий Бранкович
допоміг завоювати Салоніки, які були під владою Венеції. Навіть й в 1453 році
серби були в Константинополі, але не як визволителі, а як військами на допомогу
османам.

У Волощині, на півночі ріки Дунаю, з’явилися ознаки такої
співпраці з османами й навіть сюзеренітету. Олівер Йенс Шмітт уточнює: З’явилися два
табори бояр, які на довгий час орієнтувалися на османів або на Угорщину,
хоча, принаймні на ранньому етапі, більшість принців входили в той чи інший
табір залежно від політично-військової ситуації. Тому не завжди легко відрізнити, хто використовував
інших: османи та угорці місцевих амбітних бояр чи навпаки. Останні вважали, що
вони зміцнюють свою регіональну владу за допомогою розумних маневрів і частої
зміни альянсів. Швидка зміна правителів у Боснії та у Волощині відбулася зокрема через ці владні
ігри. Серед румунських воєвод прихильних до османів можна згадати Раду II
Праснаглава, Александру Алдя або Раду-чел-Фрумос.

Таким чином, у 1453 році завершився тривалий перехідний період. Того ж року, румуни
Волощини застосовували іншу культурну модель, в яку вони
інтегрувалися протягом більше чотирьох століть.

Мірча Еліаде був однією з видатних румунських культурних
особистостей XX століття. Різноманітність його творів з історії релігій та літератури
перетворила його
на складного письменника, із визнаним авторитетом у
США, в
Чиказькому університеті, де він викладав з 1956 по 1986 роки, до його смерті.

Мірча Еліаде народився 9 березня
1907 року в Бухаресті в сім’ї, що походила
з міста Текуч, що на сході злободенної Румунії. Батько був офіцером, мати домогосподаркою. Він був старанним учнем
і однокласником в ліцеї з кількома іншима
важливими іменами румунської культури: письменником і журналістом Аршавіром
Актеріаном, поетом, письменником і режисером Хайгом Актеріаном, філософом
Костянтином Нойкою та мистецтвознавцем Барбу Брезіану. У підлітковому віці,
крім літератури, філософії та історії, Еліаде цікавився природничими науками,
хімією та окультизмом. У юнацьких літературних читаннях на нього вплинули твори
Оноре де Бальзака та Джованні Папіні. Ще на 14-у році життя, Еліаде почав
писати ентомологічні статті, що доводять його дивовижну фантазію. Через кілька
років, пише перші романи. Він був випускником Факультету літератури і філософії
Бухарестського університету та захистив дисертацію про утопічного італійського
мислителя Томмазо Кампанеллу.

Творчість Мірчі Еліаде величезна та
різноманітна. Поліглот, Еліаде є автором понад 80 томів історії релігій та
літератури, будучи одним із найвпливовіших істориків релігій свого часу. Тільки
в галузі історії релігій він написав близько 30 книг, перекладених на 18 мов. Його літературна
творчість включає 12 романів, найбільш оцінені будучи «Роман короткозорого
підлітка», «Майтрей», «Хулігани», а найвідоміші з його новел це «Міс Крістіна», «У
циганок», «Загадка
доктора Хонігбергера,Змія.

Еліаде був одним з перших румунських східнознавців, які поглинули
культуру Індії. Закоханий у цю країну, у 1928 році він поїхав на навчання до
Калькутти, де вивчав санскрит і ознайомився з індійською духовністю. Роман
Майтрей присвячений дочці його індійського господаря, у яку він закохується і з якою він
не міг одружитися через протидію батька дівчини. У 1933 році, після повернення
з Індії, його досвід закінчився докторською дисертацією про практики йоги. В архіві
Центру усної історії Румунського радіомовлення зберігається винятковий звуковий документ,
а саме запис його діалогу з відомим літературознавцем Монікою Ловінеску,
записаного в Радіо
Свобода у
1970-х роках.

У
інтерв’ю Моніці Ловінеску, Мірча Еліаде згадує про свій індійський період як про
період, який
допоміг йому зрозуміти хід історії, що означав діалог між культурами. А його
подорож у світ релігійних ідей та вірувань допомогла йому зробити крок вперед
та відкрила для нього невідомий до тих пір всесвіт: З моменту повернення з Індії
я зрозумів, що західний культурний провінціалізм є обмеженим. Що після Другої
світової війни повинен бути знайдений міст між різними культурами, між
західною, східною культурами та архаїчними культурами. Що немає простішого і
переконливішого введення в культуру, ніж розуміння традиції, яка завжди є
традицією релігійного походження та структури. Історія релігій мені здавалася
першим кроком, першим етапом спроби зрозуміти інші культури, і отже, до діалогу. І тоді я
був впевнений, я мав цю впевненість, що ці книги будуть добре сприйняті, бо вони зацікавлять
читачів, бо
історична реальність була для мене правильною.

Мірча Еліаде вважав себе письменником та вченим. З 1957
року Мірча Еліаде оселяється в Чикаго і працює там професором порівняльної
історії релігій. Репутація його зростає з року в рік, і з кожним новоявленим твором, він стає членом багатьох відомих у світі інститутів і був
названий почесним доктором численних університетів.Користуючись більшою
популярністю через його найкові твори, з якими він прославився в США та
Чикагському університеті, де разом з німцем Йоахімом Вах заснував «Divinity School» (Школу
божественності), Еліаде
відчуває, що
не може покинути румунську мову, а література завжди повертає його до
своїх корінців, як він сам зізнався: Пишучи літературу, я
повертаюся до своїх джерел, що є нормальною річчю. Це мова, яку я ніколи не хотів
збіднювати, і, знову ж таки, мені потрібна ця мрія та досягнення моєю
рідною мовою для
мого душевного
здоров’я. Я міг би самостійно перекласти певні літературні твори на французьку
чи англійську мови. Я, можливо, міг би написати їх англійською чи французькою
мовою, але мені здається важливішим це бажання не втрачати зв’язок зі своєю власною історією,
яка, очевидно, є історією румуна, який працював у Румунії та за кордоном.

Часто говорили, що сучасний світ – це світ, в якому
релігія має все менше впливу. Але Мірча Еліаде стверджував, що сьогоднішнє осквернення
насправді є процесом приховування священного, люди все ще потребують цього:
Ця потреба слухати історію, міфічну на початку, в якій розповідалося про
те, як виник світ, як зародилася людина, як було організовано суспільство тощо
– це потреба, яку
я вважаю фундаментальною. Це структура свідомості, а не етап в історії
свідомості. Я не гадаю, що людина може існувати як людина, не слухаючи розповіді про свою історію та історію
світу, в якому він є і продовжує існувати.

Мірча Еліаде жив на засланні на
Заході після 1945 року, коли в Румунії був встановлений комуністичний режим.
Він помер у Чикаго 22 квітня 1986 року, залишивши у спадок безліч творів, за які
у 1990 році став посмертним членом Румунської академії.У Румунії, після
1990 року, почали видавати тільки частину його наукової та літературної праці,
однак переважало передрукування його творів, так що за 30 років, нам не вдалося
надрукувати всі твори Еліаде. Серед молодих любителів релігійної свободи,
фантастичної літератури та бунтарства
специфічного молодому Еліаде, твори філософа відродили інтерес до його життя і
творів.

29 квітня, відбувся міжнародний круглий стіл в режимі онлайн на тему: «Історична політика
між Балтикою та Чорним морем» за участі експертів з
6 країн: Білорусі, Грузії,
Польщі, Р.Молдова,
Румунії та України.

Метою проведення
круглого столу було створення експертної платформи за участю провідних
дослідників, громадських діячів та науковців країн Балто-Чорноморського регіону
для здійснення аналізу актуального стану історичної
політики в регіоні та вироблення науково-практичних підходів щодо подолання
викликів і загроз, пов’язаних з особливостями її функціонування.

Науковці представили свої бачення у рамках трьох тематичних панелей: «Історична політика
як зброя», «Виклики Другоїсвітової війни у контексті історичної
політики»та «Історія
Балто-Чорноморського регіону: вивчені та невивчені уроки». Круглий
стіл відбувся онлайн через сервіс відеозв’язку ZOOM і транслювався
на YouTube-каналі агентства Укрінформ, де можна подивитися і послухати виступи усіх доповідачів.

Розвиток
країн Балто-Чорноморського регіону нерозривно переплетений в одній історії,
значна кількість подій якої і зараз не має однозначної оцінки, а їхня сучасна
інтерпретація є надзвичайно чутливою для громадськості регіону та виступає
фактором внутрішньополітичного життя. У контексті
трансформації сучасного світового устрою, історична політика набуває особливої
гостроти як тема наукових дискусій, а також використовується деякими суб’єктами
міжнародних відносин як інструмент гібридної агресії. Тому вона виступає впливовим чинником реальних
політичних процесів національного та глобального рівнів, – зазначають організатори заходу Громадська
організація «Інститут демократизації та розвитку» та Громадська організація
«Центр політичних наративів демократії»,

Виконавчий директор останньої Павло Лодин запропонував учасникам приділити
особливу увагу пошуку спільних точок дотику і сфер взаємовигідного
співробітництва між країнами регіону. «У принципі, навіть якщо виникають якісь
труднощі у баченні історії, можливо досягти порозуміння. Однак цього
порозуміння неможливо досягти якщо історія політизується, факти викривляються і
використовуються як певний інструментарій навіть агресії. Це ми можемо спостерігати в нашому регіоні, коли,
наприклад, маємо, уже, на жаль, шостий рік, агресію Росії проти України і ми
бачимо як використовується не тільки зброя, а й історичний інструментарій.
Тому, якщо народи регіону будуть шукати точки дотику, точки порозуміння, ми
зможемо знайти спільний знаменник і сподіваюсь,
що наш сьогоднішній міжнародний круглий стіл буде слугувати цьому в пошуку
порозуміння щодо нашої історії, щодо минулого для того, щоб спільно будувати
майбутнє.»

А Дмитро Сав’юк директор Інституту Демократизації та Розвитку сказав, що
важливим за самі історичні події є їх правильне трактування: «Правильне
трактування історичних подій і відмова гратися політиків історією є однією з
основоположних засад мирного і розумного співіснування між народами. Тому я б
хотів закликати політиків не жити історичним минулим, а залишити історію на відкуп
аналітикам та історикам, які повинні робити аналіз і роботу над помилками, а
політики мають користуватися цими методичками і цими роботами над помилками.»

Найбільшим викликом, що стоїть перед нами є спробувати врятувати
раціональність суспільного дискурсу і відносин між людьми, між нашими націями
та державами, – зазначив директор програм «Stady tours to Poland», співзасновник польської фундації «Лідери змін» Мирослав Скурка, який наголосив, що історія може бути як негативним, так і позитивним
інструментом у будівництві сучасних політичних відносин між країнами регіону: «Потрібно
усвідомити, що історія може як допомогти, так і стати
інструментом поганої політики.Якщо
ми хочемо будувати погану політику, то знайдемо в історії достатньо аргументів, але якщо
ми хочемо будувати нормальну політику, то
історія може нам в цьому допомогти. Але не
історія повинна мати вирішальний голос у формуванні нашого майбутнього.»

У своїй доповіді «Друга світова війна як фактор історичної сенситивності в
українсько-румунських відносинах» український
політолог Сергій Гакман наголосив на необхідності співпраці професіоналів по різні боки кордону для обопільного більш
глибокого вивчення історичних процесів в умовах взаємного діалогу. «Ми стикаємося в кожній
державі як
мінімум з двома історіями. З дидактичною історією, яку викладають в
школі. Як правило ця історія більш схематична, дуже емоційна, часто побудована на різних легендах
і, часто, дуже далека від реальної історії. З іншого боку є історія як наука. Ми її бачимо в наукових працях,
частково бачимо у ВНЗ, коли там викладають різні предмети. У цій ситуації для
представників історичної науки є дуже важливим виробити спільні підходи і спільні критерії оцінки історичних подій, бо лише в такому випадку ми зможемо знайти якусь спільну мову.
І для мене, наприклад, одним з таких надзвичайно важливих критеріїв є норми
міжнародного права, які діяли в досліджуваний період. Якщо ми говоримо про
норми міжнародного права, то в даному випадку вони були для всіх учасників цих
подій однаковими.»

Кандидат
політичних наук, головний редактор чернівецького агентства «BucPress» Марін Герман зосередився на історичній політиці в трикутнику Україна-Румунія-Республіка Молдова крізь призму ЗМІ: «Якщо порівнювати меседжи преси,
події, які мають важливе значення для румунського народу висвітлюються в
історичному контексті без великих екзистенціальних дискусій. Тобто це День
Румунії, події присвячені боротьбі народу, висвітлення теми Другої Світової Війни
як трагедії румунського народу, з явним антирадянським, антикомуністичним
наративом, що екстраполюється зараз на Росію як спадкоємниці СРСР. Республіка
Молдова суттєво відрізняється від Румунії як її поляризованим історичним
науковим наративом, так і наративом ЗМІ, а історична політика змінюється досить
часто в залежності від політичних лідерів, які обирають або прозахідний або
проросійський вектор, інакше кажучи зовнішньополітичний вектор детермінує
історичний наратив. Україна у цьому порівняльному трикутнику займає середню
позицію. Наратив ЗМІ не є типовим і однорідним як у Румунії, з іншого боку,
кліваж не є таким глибоким як у Республіці Молдова, але він так само присутній.
Присутні звичайно спільні проблеми щодо сприйняття минулого через висвітлення
подій, особливо тих які стосуються радянських свят: 9 травня, 23 лютого тощо.»

Польський політолог Казімеж Вуйчицький, професор Варшавського університету вважає, що країни Центрально-Східної Європи мають виробити спільне
бачення на історію цього регіону на противагу російським наративам. На
його думку, ідеологічному впливу Росії слід протиставити власні уяви і
наративи, які стануть продуктом діалогу і зблизять країни Балто-Чорноморського
регіону. «Ми не маємо спільного наративу
Центральної та Східної Європи, а наші національні історії є в конфлікті. Можна
говорити про поляків та українців, про Волинь, про Румунію, про угорців тощо, але
росіяни мають за мету викликати всі можливі конфлікти. А оповідь про Центральну
і Східну Європу, яка б була підтримана діалогом між нами і мала спільний
характер, має стати нашим головним
інтелектуальним завданням. Домінація Росії в
цьому регіоні викликана тим, що хоча у нас є захист проти російського наративу,
але він ставить наголос на наших державах і на наших націях, а не на діалозі з
нашими сусідами. Отже нам потрібна спільна історія для цілого регіону.»

Президент румунської асоціації «Дім Чорного моря» Дорін Попеску сказав, що
фахівці часто говорять про ворога біля наших воріт «Hannibal ante portas», але забувають про те, що «троянський кінь»
ворога вже знаходиться всередині нашої фортеці. Для
кожного серйозного аналітика виявлення «троянського коня»
є максимальною ставкою аналізу, – сказав він. «Нашим першим спільним завданням має бути зміцнення згуртованості наших
країн в регіоні Чорного моря. Два з них
прямо стикаються один з одним: загальноєвропейський та російський наративи.
Крім цього ми маємо невеликі та контрпродуктивні локальні битви між наративами
держав, що складають європейський наратив. Що нам слід робити? Першим і найменш
важливим рівнем є боротьба з російським наративовм, але другим, набагато
важливішим за значенням напрямком дій є посилення власного наративу. На даний момент
у багатьох країнах, Європейського Союзу, а також в країнах Східного
Партнерства, ми маємо багато відхилень від демократичних норм, уразливих
ситуацій та слабких місць. Нашим абсолютним пріоритетом є реальна консолідація
довіри до демократичних інститутів у наших країнах. А наступним пріоритетом є
консолідація згуртованості між нашими країнами. Тільки таким чином наш
європейський, панєвропейський наратив вийде переможним з усіх баталій, які ми вестимемо.»

Євген Магда, який став модератором круглого столу торкнувся теми гібридизації
Голокосту нинішнім керівництвом Росії. Він зазначив, що Москва вважає Балто-Чорноморський
регіон сферою власних інтересів, тому шукає нові механізми впливу, в тому числі
за допомогою спотворення історії. «Поза сумнівом Балто-Чорноморський регіон
належить до «кривавих земель», як їх визначив американський історик Тімоті
Снайдер і цей статус накладає відбиток на розвиток демократії, ступінь критичного
мислення, на темпи поширення фейків у нашому регіоні і зрозуміло, що в умовах пандемії
коронавірусу вони суттєво виросли. Очевидно, що Росія сприймає цей регіон як
сферу власних інтересів, а тема Голокосту вже понад 75 років залишається не
лише чутливою, але й наповненою проблемами недомовленостями, іншими аспектами. Ми
спостерігаємо на сьогоднішній момент за формуванням нової історичної політики
Путіна, спрямовану на насичення пост-правдою чутливих для значної частини
Європи історичних подій.» Експерт сказав, що найкращою відповіддю на дії Кремля
мали б стати колективні зусилля з деконструкції історичних подій та здійснення
діалогу про складні сторінки історії ХХ століття у державах
Балто-Чорноморського регіону.

Усі матеріали будуть опубліковані у збірнику доповідей круглого
столу англійською, українською та румунською мовами, а відео заходу доступне на каналі агентства Укрінформ.

На виставках та цифрових
проектах Національного музею історії Румунії у
квітні зареєструвались понад 350 000 унікальних відвідувачів. Заклад
запропонував громадськості перетворити самоізоляцію на можливість відвідати
численні віртуальні виставки у форматі 2D та 3D, тематичні колекції культурних предметів у цифровому форматі та архіви оцифрованої спадщини,
які доступні безкоштовно на веб-сайті музею.

48 років тому, 8 травня, Національний музей історії Румунії вперше відкрив
свої ворота для публіки. Зважаючи на сучасний контекст, ворота музею закрились та
залишились закритими після 15 травня, коли в Румунії оголошені заходи
релаксації. Однак присутність у віртуальному просторі вражає, як ми дізнаємось
від Ернеста Оберлендера-Тирновяну, директора закладу: Є колекції, що
складаються з декількох сотень тисяч штук, багато з яких є важливими для
розуміння історії Румунії, але не тільки. Багато з них унікальні у Європі і є
частиною світової спадщини. Наші колекції охоплюють, з точки зору хронологічного
розвитку, близько 600 000 років людського життя, починаючи з нижнього
палеоліту, коли перші ознаки людської діяльності з’являються, і донині. Я не
перебільшую, бо в наших колекціях є документи, що стосуються економічного,
політичного та соціального життя сучасної Румунії».

Національний музей історії Румунії розпочав інтенсивну та систематичну
програму оцифрування десять років тому, відмічає директор закладу Ернест Оберлендер-Тирновяну:
Йдеться про віртуальні тури постійних та тимчасових виставок, а також про
проекти оцифрування спадщини. На даний момент Національний музей історії
Румунії має найбагатшу, найповнішу і найрізноманітнішу програму для
представлення своїх колекцій у віртуальному просторі. Тепер на сайті музею представлені 32 віртуальні тури деяких
виставок. Вони висвітлюють сучасну, новітню, середньовічну, давню історію,
спадщину деяких музеїв з-за кордону, представлені на тимчасових виставках. У
той же час можна побачити результат міжнародних виставок, зроблених у
партнерстві з багатьма музеями Європи, такими як виставка Картини на
Балканах.

Віртуальний турист знаходить виставки, які він може відвідати в будь-який
час, з будь-якого місця країни або планети: Вони охоплюють важливі періоди:
античність, середньовіччя або новітній та сучасний період. Однією з останніх
виставок, представлених публіці, є виставка «Румунія 1989», виставка, що
стосується падіння комуністичного режиму, з яким багато були сучасниками. У нас
є чудові віртуальні виставки, які представляють румунське золото та срібло. Це
виставка від 2013 року, яка подорожувала до кількох повітів Румунії та Угорщини
з винятковими фрагментами румунської спадщини, багато з яких унікальні в Європі
та світі. Також у нас є виставки, присвячені великим воєводам середньовіччя,
таким як Мірча Старий або Стефан Великий. Ви також можете насолоджуватися
виставками, які представляють важливі події з історії Румунії, такі як участь у
Другій світовій війні чи завершення національної єдності у 1918 році.

До цих виставок додається віртуальний
Музей Об’єднання, продовжує Ернест Оберлендер-Тирновяну, генеральний директор
Національного музею історії Румунії та наш гід: У 2018 році мої колеги у
партнерстві з кількома музеями країни та Європи підготували та продовжують
будувати віртуальний Музей Об’єднання. Крім того, у нас є великі і дуже цікаві
віртуальні проекти. Наприклад, Імідж Румунії. Це сайт, на якому на даний момент
налічується понад 12 800 історичних зображень румунського простору: фотографії,
листівки, карти, літографії, що висвітлюють хронологічний простір сучасного
періоду, до 1947 року. Це захоплююча можливість подорожувати Румунією як це
було протягом останніх століть і бачити не лише місця, деякі незмінні до
сьогодні, але й обличчя людей. Країна – це не лише географічна область та
рельєф, або лише міста та села, але її також представляють її жителі.

Ще один віртуальний та масштабний проект Національного музею історії Румунії
називається 2019 рік, шедеври з національної культурної спадщини: Наразі
71 віртуальна виставка влаштована навколо дуже важливих предметів з нашої
колекції. Це також презентація таємної історії. На етикетці музею можна
розмістити лише небагато інформації. Тому ми вважали за необхідне зробити
виставки, присвячені предмету та людям, які пов’язали своє життя та діяльність
з предметом, представленим з часу його створення до вступу до музейної
спадщини. Ми ніколи не думали, що нам доведеться закрити Музей у мирний час,
але ми підготувались бути присутніми у віртуальному просторі, просторі, де наші
сучасники, співгромадяни чи іноземці все більше присутні і в якому все більше і
більше нашої діяльності передається, включаючи культурні потреби.

Якщо відвідування музею обумовлено часом, ці віртуальні екскурсії можна
здійснити в будь-який час і з будь-якого місця. Більше того, оскільки виставки,
настільки багаті, ви неодмінно проведете багато часу на веб-сайтах
Національного музею історії Румунії.

Сьогодні ми вирушаємо в уявну подорож до румунського узбережжя і зупиняємось в Національному музеї історії та
археології міста Констанца, одному з найбагатших музеїв Румунії. Ви
знайдете тут вражаючу спадщину, що складається з понад 430.000 об’єктів, що датуються від палеоліту до
сучасної епохи. Хоча зали музею тепер закриті, заклад пропонує туристам цікаву
віртуальну екскурсію.

Музей відрізняється від інших подібних установ в інших повітах тим, що,
хоча він ставить наголос на історію Добруджі, він містить й національну тематичну структуру. Ви можете помилуватися предметами
грецького, римського, візантійського та середньовічного походження, з кераміки,
а також знаряддями та зброєю з каменю, бронзи та заліза. Також ви можете бачити античні архітектурні елементи: колони,
капітелі та фронтони. Ви пройдетеся серед старовинних скульптур, скляних ваз,
бронзових статуй та прикрас. З іншого боку, у нумізматичній колекції є срібні,
бронзові та золоті монети, окремі з них є унікальними. Усі,
об’єкти мають велике історичне навантаження.

Крістіан Чагра, музейний путівник та публіцист стверджує:
«Добруджа – це дивовижна територія, на жаль маловідома. Це місце, де історія
дуже багата. Куди б ви не поїхали, ви знайдете руїни та надзвичайну історію. Це
місце, де ми маємо сушу, Дунай та море, місце, де у нас абсолютно феноменальна дельта
та захоплюючі історії. Ці історії завжди містять трохи правди, тому що на їхню
підтримку приходять усілякі старовинні залишки, деякі унікальні у світі, такі
як змій Гликон. Все це разом є надзвичайною візитною карткою. Жоден іноземець,
який приїжджає сюди, не почуватиме себе чужим, тому що Добруджа є багатокультурною
та багатоетнічною.»

Змій Гликон зображує бога римської міфології. Це
унікальна у світі статуя, від ІІ століття до Христа. Вона виставлена на першому
поверсі музею, де ви знайдете й інші унікальні експонати. Наприклад, групу статуй Фортуна і Понтос, захисники порту та фортеці Томіс, починаючи з II-III століть до Христа. Також можна милуватися едикулою з подвійним представленням богині Немезиди. Це один з найвидатніших експонатів Музею від II століття до Христа. Тут виставлені й золоті колекції ювелірних виробів. На першому поверсі ви можете побачите скелет мамонта, адже
ви увійдете в інший історичний період. Крістіан Чагра, музейний
путівник та публіцист
розповідає: «Тут ви також бачити череп ведмедя, виявлений
у печері. Фауна була зовсім іншою. У той період людина вже не є
мисливцем-збирачем, від кочівника стає малорухливою, з’являються всілякі
неолітичні культури. Культура відіграє дуже важливу роль, як і кераміка. Після того як людина стає малорухливою, починає будувати свій дім і починаєте господарувати. У нас є репродукція, яка
показує, як люди господарували
6-7000 років тому, коли люди відмовляються носити хутри тварин та
переходять до тканин.»

У Музеї також можна побачити різні експозиції, стверджує путівник музею та публіцист Крістіан Чагра:
«У нас є всілякі виставки, якими ми намагаємось залучити широку публіку, адже
ми звертаємося як до іноземців, так і до румунів, як до освічених, так і до
простих людей. Ми намагаємось здивувати всіх, і це можливо, тому що, коли ти
маєш таку прекрасну і довгу історію, неможливо не принести елементи новизни
навіть тому, хто подивився в Інтернеті і думає, що щось знає про Добруджу.
Запрошую всіх, хто трохи читав про Добруджу, прийти сюди і побачити, що те, що
вони читали, становить 1% порівняно з тим, що можна побачити тут. Ми зазвичай
робимо регулярні виставки. Музей заснований, власне, на артефактах з
античності, але не забуває представляти й інші елементи. На виставці газет,
наприклад, ми представляємо газети від 100 років тому, двомовні газети
місцевих етнічних громад.»

Середня тривалість відвідування музею – дві години. Але в
Інтернеті у віртуальному турі це може зайняти стільки часу, скільки вам
захочеться. І це, безсумнівно, займе більше часу, оскільки ви захочете дізнатися
більше про легенди та історію кожного з артефактів. І відбудеться тур, де кожен
знайде щось цікаве, стверджує Крістіан Чагра: «Туристи вражені, оскільки вони
цього не очікували. Про це нам кажуть і в музеї, і в старій частині міста Констанца.
Є багато речей, які не відомі людям, і коли вони дізнаються, реакція дивує. Нас
запитують, чому ми не робимо більше реклами, будучи такими багатими. Коли у нас
є космополітичне місто з людьми з усіх куточків імперії античного періоду,
спадщина передається в майбутні епохи. Таким чином, це місце можна вважати
місто всіх. Незалежно від нації, віросповідання в цьому місті, як єврей, християнин
та мусульман, знали, що ніхто не буде заважати нікому і що вони можуть мирно
співіснувати. Саме тому місто розвивалося таким чином, і від 2500 років до тепер, майже нічого особливо не змінилося з цієї точки зору.»

Музей
національної історії та археології в Констанці був заснований у 1878 році. З того часу
неолітичні вироби та культур Hamangia та Gumelnița (Хаманджия та Гумельница), сільськогосподарські знаряддя періоду рабства, саркофаги, що належать до
І-ІІІ століть, греко-римські амфори, статуї, що представляють грецьких богів і
твори мистецтва вразили різні покоління. Віртуальна екскурсія, яку ми запрошую робити
називається Віртуальна подорож давньою історією Томісу. Більше того,
на веб-сайті музею вам також надаються фото-галерея, відео-галерея та інтерактивна
карта. Все для того, щоб мати змогу насолоджуватися з затишку власного будинку
багатством музею на румунському березі Чорного моря.

Після
1945 року, коли Радянський Союз повністю окупував Центральну та Східну Європу
після перемоги над нацистською Німеччиною, в
історії країн регіону почав новий режим:
комунізм. Ніколи застосований до 1917 року, видуманий радикальною марксистською
групою, на чолі з росіянином Володимиром Іллічем Леніним, комуністичний режим
базувався на репресіях і терорі, які були втіленні в життя політичною поліцією.

Незалежно
від того, як назвали її: ЧЕКА,
НКВД або КГБ в СРСР, AVH в Угорщині, SB в Польщі, StB в Чехословаччині, STASI в
Східній Німеччині або Секурітатя в Румунії, політична поліція мала приблизно ту саму структуру та місію: придушити будь-яку спробу
підриву авторитету режиму шляхом збору інформації та фізичної ліквідації. Модель
була придумана Феліксом Дзержинським, першим керівником політичної поліції (кривавої установи),
відповідальної за десятки мільйонів жертв у Радянському Союзі. Потім ця модель була впроваджена в окупованих
країнах.

Політична
поліція у країнах Центральної та Східної Європи вела ту саму тактику впродовж
понад 40 років. Якщо вони так довго діяли подібно, якою була їх доля після 1989
року, після падіння комуністичного режиму? Чи їх доля була різною? Історик Маріус Опря, з яким ми
обговорювали про те, що сталося з репресивними апаратами після 1989 року, вважає, що їхня доля не була відміною, за винятком
STASI в колишній Німецькій Демократичній Республіці: У всіх колишніх
комуністичних країнах, поведінка колишніх інформаційних структур була майже
подібною,але в окремих країнах колишні
працівники політичної поліції вже не
могли проявити себе. Прикладом у цьому сенсі є колишня Німецька Демократична
Республіка, де всі офіцери STASI були перевірені за списками, хто що зробив. У окремих випадках їх відправляли до суду, але абияк вони більше
не працювали в системі. Під час відвідання архів STASI, упродовж більше
місяця, разом із Тіку Думітреску, на
запрошення Йоахіма Гаука, водій, який взяв мене на
таксі з готелю і відвіз до STASI, був колишнім офіцером STASI, який став таксистом. Йому була відома ця дорога. Але там йшла
мова про національну безпеку, оскільки західні німці хотіли знати, з ким із
східних німців можуть говорити.

Історики,
що вивчають сучасну історію та колишній радянський простір, говорять про
Інтернаціонал політичних поліцій,
посилаючись на концепцію інтернаціоналізму, яку соціалістичні країни старанно
пропагували. Цей чекістський інтернаціонал, як назвав його
французький історик Еммануєль Дроа, є зразком, відповідно до якого доля тих, хто входив до репресивних структур у своїх
країнах, була майже однаковою після 1989 року. Загальна думка, яка засуджує
присутність колишніх членів репресивних структур у суспільному житті, які збагатіли через
ніч та стали оглядачами або політиками,
не хоче враховувати той факт, що після 1989 року всі громадяни стали вільними,
в тому числі колишні працівники політичних поліцій.

Маріус
Опря, автор успішної книги про кар’єру колишніх офіцерів румунської «Секурітаті», ствердив, що у всіх колишніх
комуністичних країнах, крім Східної Німеччини, колишні «секурісти» та їхні діти стали новими
елітами: У колишніх комуністичних країнах, на жаль, більшою чи меншою
мірою відповідні колишні структури зберегли свою силу. Так як була розірвана
єдність румунської «Секурітаті», так сталося і з структурами політичних поліцій союзницьких країн
Варшавського договору. До 1989 року між цими
структурами колишніх комуністичних країн існувала бодай формальна співпраця.
Вони обмінювались інформацією,
наприклад румунські секурісти співпрацювали з
угорцями, з якими мали дуже добрі стосунки, коли йшла мова про отримання
інформації про дисидентів та політичних опонентів. Вони також обмінювалися технологіями, румуни мали тісні стосунки у
цій сфері із східними німцями та чехословаками. Була так би мовити похвала
національної гордості. Румуни в 1949 році розробили систему, за допомогою якої
телефон міг використовуватись як приймач, тобто можна було прослуховувати людей
за допомогою телефону.

Хоча це
здається парадоксальним для звичайного румуна, Маріус
Опря стверджує, що у випадку румунської «Секурітаті» менша частина колишніх
офіцерів продовжувала працювати ніж у випадку інших колишніх
соціалістичних країн: Я брав участь у колоквіумі, єдиному, який
проводився на цю тему, у Веймарі 2003 року, який об’єднав спеціалістів зі спецслужб із різних країн. Я був одним з
небагатьох істориків. Колоквіум був спрямований на зібрання інформації із
різних країн про те, що сталося з політичними поліціями в кожній країні.
Ситуація в Румунії була найгіршою, стосовно продовження праці колишніх структур комуністичної політичної поліції. Чому? Тому що в
Румунії в умовах грудневої революції 1989 року та державного перевороту,наданого революції промосковською структурою, на чолі з Ілієску,
армія та Секурітатя вже не
мали виходу. Вони не могли повернутися назад після того, що зробили в Тімішоарі
та Бухаресті. Вони були змушені здатися з московськими людьми, як
це сталося у випадку міністра оборони Васіле Міля, який вранці 22 грудня поклав пістолет до своїх грудей.

І оскільки еволюція країн Центральної та Східної Європи від 1945 і до 1989 року була подібною, те, що відбулося після 1989
року, не могло бути різним. Це є ще одним прикладом того, як в історії подібності більше, ніж ми думаємо.

Квартал «Прімевері»», розташований
на півночі Бухареста, відомий як квартал старої
та нової еліт. До
1989 року квартал «Прімевері», який був названий за головним бульваром, що перетинає
його, називався «Кварталом номенклатури». Тут мешкали найважливіші партійні активісти,
державні урядовці та керівники Секурітаті, репресивного апарату комуністичного режиму. У свою чергу, Ніколає Чаушеску жив у знаменитому
Палаці «Прімевері»,
сьогодні музей.

Історія кварталу «Прімевері» починає десь перед закінченням Другої
світової війни, коли нова комуністична еліта зацікавилась цією зоною Бухареста. Східний район був названий істориком Оаною Марінаке Поділ Бонапарте або Поділ Фердинанда I, відповідно до назви
місцевості, де мало розпочатися
будування, упродовж
шосе Бонапарте та в пам’ять короля Фердинанда I, одного з основоположників Великої Румунії: Історія району починається від окремих інвесторів бельгійського
походження, двох джентльменів, які були членами Ради директорів Трамвайної компанії. Вони задумали десь у 1913 році скопіювати модель, прийняту Александру Філіпеску про поділ своєї
земельної ділянки, та розпочати набагато більший проект, оскільки їхня
земельна ділянка була
більшою. Назва «Поділ Бонапарте» або «Парк
Бонапарте»
пов’язана з шосе Бонапарте, нинішній бульвар «Янку де Хунедоара». Двоє інвесторів мали кошти, але контекст був несприятливим. Країна виступає в війна, тому зупиняється будь-який розвиток району. Наявна інформація про те, що були проведені окремі підготовчі роботи. Після війни, у 1921 році, коли поділ земельної ділянки відновлюється, ​​Товариство асоційованих інженерів повинно було знову вести переговорити довкола умов про вироблення житлово-комунальних послуг. Все розпочалося з приватної ініціативи, потім бізнес був проданий Товариству асоційованих інженерів і десь до 1925 року починає інвестиція в інфраструктуру.

У міжвоєнний період квартал процвітає. Будинки будуються в основному
в неорумунському стилі, але також в еклектичному, мавританському та
тоскано-флорентійському середземноморському стилях. Згідно з фотографіями, зробленими відомим
фотографом Віллі Праджером, у 40-х роках багато будинків уже побудовано, але не всі були зайняті власниками. Квартал був побудований у
зоні відпочинку, біля озера, куди жителі Бухареста йшли на пікнік. Наявна інформація, згідно з якою там навіть було джерело термальних вод.
Паралельно з кварталом «Прімевері» розвиваються сусідні мікрорайони «Доробанці» та «Пангратті», де згодом будуть створені представництва
посольств та будуватиметься суспільне
телебачення Румунії.

Після 1945 року та встановлення комуністичного режиму, населення кварталу змінюється. Будинки зайняті новими елітами. Історик та
мистецтвознавець Космін Несуй розповідає, якими були нові визначальні
елементи кварталу: Квартал «Прімевері» був досить компактним типом
житла з певними характеристиками. По-перше, у ньому не було церкви, оскільки не
було потреби. Комуністи були атеїстами. По-друге, не було магазинів та продовольчих ринків, оскільки покупками займався призначений представник від кожного з будинків кварталу, який складав тижневий список. На підставі цього списку з Інституту
громадського харчування та хімії, що знаходився поруч на Варшавській вулиці, доставляли продукти. Ще одним визначальним
елементом було те, що соціального життя майже не було. У цьому кварталі не було ресторанів або публічних місць. Анекдотично нам відомо, як далеко батькові Ніколає Чаушеску довелося йти,
щоб щось випити. Існують спогади з різних джерел, які стверджують про те, що, хто хотів випити повинен був йти до сусіднього кварталу Доробанці, щоб знайти ресторан. Дискусії, що велися у ресторані доходили до вух Чаушеску
через його батька, а саме про те що люди вимагали різні речі.

Квартал радикально змінився після 1945 року, секретність та
підозри замінили попередню прозорість. При
входах до
району були влаштовані невеличкі
будинки, де стояли правоохоронці, які дозволяли вхід в район лише транспортних засобів тамтешніх жителів, а пішоходам радили обходити район. Космін Несуй стверджує: Фотографії про цей квартал зникають.
Після 1944 року існують фотографії лише зі Сталінської площі, нинішньої Шарля де Голля, де стояла статуя Сталіна, від перехрестя бульвару Авіаторі та
бульвару Прімевері, звідки починав квартал. Тут проходили
військові паради. Перші та останні фотографії про квартал Прімевері належать фотографу Віллі Праджеру. Окремі
фотографії були збереженні у досьє Секурітаті. Існує досьє Маршрут, назва походить від
маршруту Ніколая
Чаушеску від Палацу Прімевері,
фотографії зроблені з точки зору захисту, безпеки та для нагляду за мешканцями,
які можуть спричинити певні проблеми.
Ці фотографії досить прості, вони зображують бульвар Прімевері та весь маршрут, яким проходив Чаушеску. Інших фотографій немає. Існують фотографії, зроблені всім мешканцям району. Також можна
побачити,
що більшість будинків – це колишні будинки ІКРАЛ (орендовані у держави). Окремі партійні кадри змінювалися, можна запримітити на яких вулицях вони жили протягом часу. Після 1989 року можна було більше дізнатися про рівень
професійної підготовки мешканців кварталу та про їх соціальний статус. Тоді тут проживало багато пенсіонерів, район застарів, оскільки перші переселенці 1944 року залишилися там.

Після 1989 року відбулися
інші зміни, як з урбаністичної точки зору, так і статусу нових його мешканців.
З’являються нові багаті люди, деякі будинки були зруйновані, а Палац Прімевері був проданий одному посольству.

Ми загостимо сьогодні до Трансільванії, до повітів Брашов та Сібіу, і відвідаємо деякі з найдавніших і найкрасивіших укріплених церков. Розташовані серед гарної
природи, у деяких з них ще проводиться
богослужіння та організовуються різні культурні заходи. Маршрути,
які включають відвідування цих пам’яток надзвичайно багаті легендами, міфами та оригінальною
історією.

Ми зупинимось в населеному пункті
Гермман або Хунтшпріх на саксонському діалекті, в
перекладі Гора
Меду. Це невелике і тихе село, розташоване в центрі Румунії, приблизно в 10 км від Брашова. Найбільш вражаючим тутешнім
туристичним атракціоном є
укріплена церква, розташована в центрі села, справжня фортеця, добре збережена, побудована в ХІІ столітті. Здалека можна побачити головну вежу церкви. Вона оточена чотирма іншими вежами. Це не є загальна
картина церков у селах, а наявність веж означає право покарати смертю у відповідному
селі, що є рідкісним явищем у невеликих селах. Також можна
побачити масивні стіни і
водний рів,
які на початку повністю
оточували фортецю,
спосіб оборони в Середньовіччя. Селяни не мали військової
підготовки і більше покладалися на будівництво фортець, пояснює Дан Іліке-Попеску, куратор фортеці Герман: Було чотири ворота до входу у двір. З внутрішнього двору можна
побачити масивну церкву, з маленькими будинками для місцевих
жителів громади,
щось незвичайне в краї Бирса. Вони були побудовані біля церкви. На жаль, збереглися
лише хати на півдні. З часом їх
перетворено на музеї:
музей з частиною
саксонського одягу і стара
школа, де для тих, хто
розмовляє німецькою мовою, цікаво почути саксонський діалект. Ми пропонуємо гідів для відвідувачів румунською,
німецькою або англійською мовами. Ми також маємо інформаційний довідник, що
описує фортеці та музейні об’єкти декількома мовами: румунською,
німецькою,
італійською,
іспанською,
французькою та іврит. Ми готуємо варіанти польською та російською. Ми намагаємося охопити все».

Також у повіті Брашов, на одному з північних схилів гори Мегура Кодлей, більше 800 років тому, тевтонські
рицарі спорудили
фортецю. Чорна фортеця, вони її назвали, яка згодом перетворилася на селянську
фортецю. Це відбулося в 1432 році. Всі туристи здивовані вражаючими стінами. Їх висота від восьми до десяти метрів, а ширина два метри. В укріпленій церкві в Кодля ви можете зустріти Іляну Ніку. Вона працює волонтеркою
вже протягом
п’ять років і є газдою, тих хто зупиняється
побачити пам’ятник: Церква датується другою половиною 13 століття. Спочатку це була
католицька церква, і була побудована тільки задня частина. Таким чином, коли заходиш у
церкву, здається дивним,
бачити два різних
стилів в одній і тій самій церкві. Задня частина побудована в романському стилі, передня
частину у готичному
стилі.Готична
частина була побудована в 15-му столітті, разом з оборонними стінами, коли її було перетворено з католицької на євангельську церкву».

Стеля є приваблюючою точкою укріпленої церкви, -
розповідає гід Іляна
Ніка. Також в укріпленій
церкві ви побачите безпрецедентну виставку картин: Стеля унікальна. Вона
складається з 252 картин. Кожна є іншим представленням Мартіна Лютера. Кожна є різною. Розпис також різний. Є також подібні стелі, але не такі. Вона була розмальована у 18 столітті художником Йоганнесом Штольцем. Колекція картин належить тому, хто перерозписав всю церкву в 20-му столітті, відновив всі картини. Він є місцевим художником, який жив між 1886 і 1980 роками.
Цікаво, що він охопив всі найважливіші історичні моменти, і це добре відображено на його картинах. У нього є картини з жінками на полі, одягнені в селянському
одязі. У той же час, ви
побачите поряд картину з жінками на полі під час комунізму, коли мода взагалі змінилася. Були туристи,
які бачили виставку і, почувши ім’я, сказали, що вони чули про нашого художника у Відні. За своє життя він
намалював понад 2000 картин».

Трохи на захід, ми потрапляємо у
повіт Сібіу, до Чіснедіє. Місто славиться своєю укріпленою церквою. Вона
зведена саксами вісім століть тому, а в Середньовіччя була відомою як Гелтау і славилася своїми майстернями з виготовлення серпів,
кіс, і особливо тканини. Туристи, що прибувають до Чіснедіє, обов’язково побачать башту
укріпленої євангельської церкви в центрі міста. Дзвіниця була справжнім новатоврством Середньовіччя. Це була перша годинникова вежа в Трансільванії і
перша башта на схід від Відня, на якій був встановлений громовідвід. Белл Йон є куратором укріпленої євангельської
церкви в Чіснедіє: Вона побудована на початку ХІІІ-го століття. Це римська базиліка, колишня католицька до 1544 року, коли вона була
перетворена на євангельську, реформатську, лютеранську та православну церкву. Фундамент той самий, але протягом багатьох
поколінь було кілька етапів будівництва. З часом мешканці Чіснедіє захищались від ворогів у цій церкві. Таким чином,
перше будівництво було в готичному стилі. Над церквою були побудовані три вежі оборони на півночі, півдні і над вівтарем. З цих веж стріляли з рушниць. Напевно, цього було недостатньо, оскільки напади загарбників тривали. Спочатку напали монголи, потім татари, гуни,
габсбурги, які грабували
народ».

У Трансільванії, на порівняно
невеликій території, ви знайдете більше 200 церков, укріплених церков,
церковних замків і фортець. Деякі з них є частиною Всесвітньої спадщини
ЮНЕСКО. До них приєднується безліч міських церков і міських фортифікаційних
систем. І багато з них включено до програми, девізом якої є Відкрий душу
Трансільванії.