Tag: історії

Кожна мить життя приносить із собою щось нове. Іноді щоденна рутина дещо віддаляє нас від того, ким ми є, і ми стаємо інструментами власного творення: відграємо певну роль на роботі, іншу роль вдома, та інші незліченні ролі, в яких ми ризикуємо загубити себе.

Клаудія Марія Удреску, ініціаторка “курсу недосконалого автобіографічного письма”, як вона його називає, пропонує ідею, виходячи з цього, але поки що для тих, хто народився у 74-му році. Йде мова про “Історії з 1974-го”, це її останній проєкт. Як виникла ця ідея? Клаудія Марія Удреску відповідає: «Ідея виникла тому, що я займаюся автобіографічним письмом вже близько трьох років. Автобіографія означає, що ви можете писати про себе, коли вам потрібно представити себе для блогу, для веб-сайту, для певного проєкту, або коли ви стикаєтеся зі змінами професійними чи особистими. Ідея історій 1974-го року походить від того, що це так чи інакше моє покоління, і я знаю, що, принаймні для мене, але впевнена, що й для інших, ці 50 років, які ми святкуємо цього року, є певним чином воротами. Приходить час, коли ми запитуємо себе: “Хто я, що я хочу ще зробити, чого я більше не хочу робити”. Це певним чином ворота, через які ми входимо, і ми відрізняємося від того, ким ми були раніше, що це більше, ніж середній вік, це більше, ніж криза середнього віку. Я запримітила багато запитань: «Яка моя роль, яка моя мета?»

Клаудія Марія Удреску також говорила з нами про цілющу роль писати про себе: «Це дуже допомогло мені в момент переходу, так і виник цей проєкт автобіографічного письма, після якого я побачила, що в момент, коли люди починають писати, можливо, хтось хоче написати книгу, можливо, вам потрібно написати про себе для веб-сайту, який відкрив, тому що ви хочете передати свій досвід іншим. Проблема в тому, що в цей момент виникає відчуття «самозванця», яке каже, а хто ти такий, щоб писати, і хто ти такий, що так багато написано про тебе. І саме тоді нам потрібно писати, тому що в кожного з нас є якась невидима історія, яка стає видимою, коли ми викладаємо її на папір. Ми бачимо першими, і для цього я дуже рекомендую писати ручно. Писати для мене – це автобіографічне письмо, це про ясність і багато творчості, тому що ми відновлюємо зв’язок із собою. Мені дуже подобаються слова італійського філософа Дучіо Деметріо, який написав багато книг про цей процес автобіографічного письма. Він каже, що кожен з нас має всередині себе “lo tessitore”, “его, яке тче історії”, яке тче нашу історію, що знаходиться між минулим, теперішнім і майбутнім. Для мене це осначає насамперед автобіографічне письмо, яке допомагає нам, перш за все, розчистити свій шлях, у тому числі майбутній шлях. Або зрозуміти куди йти далі. І це також допомагає нам мати душевний спокій.»

Я запитала Клаудію Марію Удреску, чи є письмо кращим за розмову, можливо, з другом. Ось, що вона відповіла: «Я завжди рекомендую писати від руки, а письмо, як відомо, має терапевтичний ефект. Я думаю, що це добре, оскільки це підходить кожній людині. На жаль, багато людей приходять і кажуть: “Я більше не пишу, я писав журнал у коледжі та у факультеті, хтось сказав мені в певний момент, що я погано пишу, і я більше не пишу”. І це дуже прикро. Але чудово, коли вони знову починають писати. Я думаю, що писати, а особливо писати від руки, краще, тому що це залишається з тобою. Це момент роздумів, тиші, і це дуже, дуже допомагає. Коли ти розмовляєш, ти можеш відволіктися, це інше. Але той момент, коли ти сидиш наодинці з собою, є щочь виняткове: ти сидиш і пишеш.»

Клаудія Марія Удреску говорила і про свої плани: «Я хочу ми писали наші історії, знайти людей, які відкриті для написання історії про те, ким вони є. Таких людей, як я, як ви, тому що ми живемо у світі, де вже домінує штучний інтелект і той факт, що Chat GBT може написати що завгодно, але, як ми знаємо, ми об’єднуємося через історії, і ми об’єднуємося через мою історію або твою історію, яка резонує з її історією або його історією. Можливо, ми зможемо створити платформу, через яку ми зможемо оприлюднити наші історії.»

Клаудія Марія Удреску розповіла на якому етапі перебуває проєкт “Історії з 1974-го”: «Я думала про структуру і зараз шукаю людей. Я вже знайшла кількох, але я шукаю людей, які готові, перш за все, писати, а потім оприлюднити ці історії. Або просто написати їх, створити ці ворота, щобми пройшли через них разом.»

Ви можете знайти Клаудію Марію Удреску на її курсі “Недосконале автобіографічне письмо”, де, незалежно від того, скільки вам років, ви можете приєднатися і відкрити для себе нові валентності власної особистості, як вона розкривається в письмі. Якщо ви народилися в 1974-му році, приходьте і завершіть цю “історію” про ваше життя, історію з несподіваним кінцем!

Сьогодні представимо вам найцікавіші життєві історії, яких ми виявили протягом 2021 року. Ми представили освітню програму харчування «Смакуй уважно. Насолоджуйся моментом», започатковану після виявлення тенденції, визначені у всьому світі про те, що все більше молодих людей віддають перевагу перекусам замість ситних страв або уникають їх, з іншого боку, будучи занепокоєні контролем пропорцій.

Флорентіна Балош, посол «Смакуй уважно. Насолоджуйся моментом», – сказала нам: «Смакуй уважно. Насолоджуйся моментом» – це про обережне харчування і про те, як ми можемо зосередитися на сьогоденні, щоб ми дійсно відчули смак страви та насолоджувались нею, адже закуски – це частина повсякденного життя. Це проєкт Асоціації «Стовідсоткові румунські продукти», започаткований у партнерстві з Національним управлінням із захисту прав споживачів та 5 бухарестськими ліцеями. Дослідження показали, що молоді люди віддають перевагу закускам замість послідовних страв, і тоді такі запитання як Що ми їмо?, Чому ми їмо? і Як ми їмо? чомусь залишаються без відповіді, тому що ми харчуємося хаотично, ми не знаємо, що ми їмо, чимало разів, тому що ми не всі розуміємо інформацію, що міститься на упаковках, якщо ми не задокументували себе. А основою проєкту є інформування та виховання.»

Інший проєкт, здійснений з великою душею, привів нас до комуни Августін, що в повіті Брашов, на півдні Бараольтової низовини. Комуна з 1.900 жителями, багато з яких дуже бідні та наполовину етнічні роми, де двоє вчителів заклали основи проєкту: Edubuzz або навчальний автобус. Наталія Гінгіне та Адріан Секал – учителі, які створили благодійний проєкт Edubuzz, для якого сама тенісистка Сімона Халеп подарувала свій день народження.

Адріан Секал розповів нам про Edubuzz: «Це своєрідне місце для позашкільного навчання. Ми подумали, що це повинно бути приміщення поза школою та якомога ближче до дітей, так щоб вони мали можливість залишатися після школи. Є багато дітей, які не навчаються у школі або які більше не відвідують уроки. Це громада, де покидання школи та прогули досить високі, а також де чимало дітей не йдуть до школи. І тому ми подумали надати їм можливість продовжувати навчання та вчитися, бо, можливо, деякі з них досі не вчились у школі.»

Наталія Гінгіне додала: «Ідея виникла з потреби проводити з дітьми більше часу, ніж ми проводимо в школі, і запропонувати їм більше спільних занять. Після того, як ми так би мовити створили автобус і знайшли це приміщення, автобус став не лише місцем для дітей, які навчаються у школі, але й для дітей, які з різних причин не ходять до школи. Це позашкільний навчальний заклад, однак він став й справжньою школою для окремих дітей.»

Регінський завод HORA, найбільший виробник дерев’яних музичних інструментів у Європі, відзначив у 2021 році своє 70-річчя. Незважаючи на те, що пандемія коронавірусу внесла змін що стосується замовлень на музичні інструменти, заводу вдалося випустити на ринок три нові вироби, доводячи, що пристрасть підтримує молоде дихання. Дорін Ман, технічний директор заводу зазначив: «Наш завод розробив три основні виробничі лінії: гітарну лінію. Іншою є лінія смичкових інструментів: скрипки, альти, віолончелі, контрабаси та, інші смичкові інструменти, такі як псалтиріон. Ця лінія виробляє широкий асортимент смичкових інструментів ізширокого асортименту порід деревини, з різною структурою, кольорами та якістю. Ми маємо різні якості для всіх інструментів, починаючи від початківців до професіоналів. Третя лінія була створена з метою збільшення різноманітності в контексті міжнародного ринку. Це виробнича лінія етноінструментів. Таким чином ми розробили ще три вироби, такі як кайон, ударний інструмент, потім віолінофон (скрипка Штроха), яка є характерною для Бігорського регіону (захід Румунії), і вдосконалили електрогітари. Ми випустили на ринок два типи сольних електрогітар.»

Інша цікава історія стосується журналістки та письменниці Яннеке Вос де Гроот, родом з Нідерландів, яка оселилася в нашій країні 15 років тому разом зі своїм чоловіком. Вони захоплюються ісландськими конями та живуть у румунському селі Оарба де Муреш, що належить до міста Єрнут, та їм сповнилось бажання жити ближче до природи і навіть розвивати сільський туризм у цьому регіоні. Яннеке Вос де Гроот написала шість книг про Румунію, зокрема про зону, де вона зі своїм чоловіком оселились. Таким чином спонукає більше туристів відвідувати нашу країну. Коли тристи відвідують їх, вона веде їх скрізь: «Зазвичай я їду з ними до Брашова, до Клужу – прекрасних міст, але тоді, коли я запитую їх, що їм найбільше сподобалось, вони завжди відповідають, що в селі Оарба де Муреш, де можна бачити як працюють та живуть люди. Зазвичай місцеві жінки готують для туристів овочевий суп, але й інші румунські традиційні страви, а це створює дуже гарну атмосферу. Навіть Палац Парламенту не є таким популярним, як обід в Оарба де Муреш!»

Це кілька історій, вибраних із задоволенням, щоб прикрасити ваш день! Цього року ми обіцяємо також
представити цікаві історії!

12-ий випуск фестивалю кіно та історій, що організовується в Ришнові, саксонському містечку біля підніжжя
гір Постевару в Південних Карпатах, відбудеться у 2020 році,
незважаючи на особливу ситуацію, викликану пандемією.

Будучи особливим роком, і програма
буде особливою, запевнив нас виконавчий директор Фестивалю кіно та історій Міхай Драгомір «Ми адаптувались до того, що цього
року будемо мати два випуски фестивалю. Є два скорочені випуски, у такий спосіб, щоб ми могли виконувати всі обмеження та санітарні заходи. Програма, над
якою ми працювали із зими, була, на жаль, набагато багатшою, але нам довелося внести деякі
зміни. Фестиваль, що проходить з 17 по 26 липня – це випуск для якого ми підготували 18 показів фільмів та 9 концертів, все проходить
просто неба,на площі Об’єднання в Ришнові, де є 250 місць. Другий випуск відбудеться з 21 і 30 серпня, і тоді програма буде
трохи багатшою. Буде понад 40 кінопоказів, включаючи змагальні документальні
фільми, і ми плануємо організувати концерти всередині селянської укріпленої
фортеці. Щоб
компенсувати наслідки соціальної відстані, значна частина програми буде доступна в Інтернеті. Таким
чином, ті, хто з різних причин не зможе дістатися до Ришнова, будуть з нами, але на відстані».

Слід зазначити,
що вся програма фестивалю, як онлайн, так і офлайн, буде безкоштовною. Але в
Інтернеті транслюватимуться лише концерти та дискусії чи дебати, викликані
тематикою фільмів. Це буде дійсним для обидвох випусків цього року, і для
випуску у липні, і в серпні, сказав нам виконавчий директор Міхай Драгомір, перед
початком першого випуску: «Для випуску з 17 по 26 липня ми готували по два
фільми щовечора. Оскільки ми не можемо робити кінопокази у кінематографі, ми
вирішили, щоб ніч була довшою, а останній фільм закінчується близько 01.30 або
02.00 ранку. Також з’являться кілька нових фільмів, але також і давні шедеври
міжнародного кіно. І серед нових фільмів я хотів би згадати «Чоловік на ім’я
Ове», історію зі Швеції, потім фільм «Кардинал», урок історії про страждання
кардинала Юліу Госсу. Ми раді, що на показі також буде присутня знімальна група
на чолі з режисером Ніколае Мерджіняну. Марія, королева Румунії -
ще один фільм, знятий минулого року, а історик Ніколає Пепене розповідатиме про
досягнення королеви Марії загалом. Як завжди, відбувається CineConcert, проект,
характерний для нашого фестивалю. І цього року буде показаний фільм
«Незалежність Румунії», знятий у 1912 році.»

Другий випуск
цьогорічного фестивалю фільму та історій у місті Ришнов відбудеться з 21 по 30
серпня, під час якого також відбудеться конкурс документального кіно.

Документальний фільм Таймбокс, Нори
Агапі, виграв головний приз у розділі Між морями, присвяченому
документальним фільмам з Центральної та Східної Європи, на Міжнародному
фестивалі документального кіно Jihlava. Мотивація журі: Ми обрали фільм
«Таймбокс», як переможний фільм, за глибину, з якою він досліджує силу та вагу
пам’яті, а також завдяки інноваційному режисерському баченню та цікавій розповіді.
Фільм є глибоко особистим, але філософські та політичні наслідки, висвітлені у
фільмі, викликають питання, що виходять за межі реальної історії фільму.
Timebox – один із п’яти документальних фільмів, номінованих на 14-му випуску
Премій Гопо, який повинен був
відбутися в кінці березня, і перенесений через пандемію коронавірусу.

Іоан Матей Агапі, центральний персонаж документального фільму, – харизматичний реалізатор
документальних фільмів у місті Яси, у віці 80 років. У нього є колекція фільмів,
в яких зафіксовано майже 50-річну історію Румунії. Спочатку наміром Нори Агапі
було зняти фільм про багатий архів батька. Але з того моменту, як влада інформує
старого про те, що він повинен переїхати, або він буде евакуйований,
документальний фільм Нори Агапі змінив напрямок.

Ми розмовляли з Норою Агапі про те, як склалася історія фільму:«Почну
з того, що ,перш за все, це фільм про мого батька. Тому що мій батько протягом
багатьох років мав великий вплив на мене. Дуже сильна особистість, це не кажу тільки
я, але й багато інших молодих людей, яких він вчив, він багато років викладав фотографію та кіно, але, по-особливому, думаю
я. Тому що його завжди хвилювали, крім фотографії, філософії, кумедних частин
життя, і інші теми, будучи людиною з великим гумором. У той же час мій батько -
дуже сміливий, який ставився до життя, як до театру. Я почала з цієї ідеї, з
того, щоб зняти фільм про мого батька, але це було нелегко втілити в життя і
зробити його портрет. Оскільки я була настільки близькою до теми, мені не було
важко від’єднатися. Я вирішила зняти фільм, особливо про простір, у якому я виросла,
і про те, як мій батько ставиться до цього простору. Це фільм, в якому мій
батько також виступає як педагог і кінорежисер, я боюся використовувати слово
художник, тому що мій батько ніколи не любив слово художник, він ніколи не
визначав себе як художника. Він як і раніше залишається дуже хорошим
режисером-документалістом, людиною, яка дуже добре володіє композицією та
технікою зйомок, але ніколи не хотіла визначати себе як художника. Спочатку я
не хотіла зніматися у фільмі, це не про мене, або я не усвідомлювала, що це
буде про мене, але коли ти говориш про когось, хто твій батько, ти не можеш не
добратися і до тебе.

Нора почала знімати у 2011 році, але незабаром після початку роботи у 2012
році вона зрозуміла, що повинна змінити розповідь. Тому що фільм розповів не
лише історію архіву її батька, але й історію простору, в якому вона жила, будинок,
де вона провела дитинство, і який, за рішенням влади, Іоан Матей Агапі був
змушений залишити, не маючи підходящого простору для зберігання свого архіву.
Нора Агапі: Історія довга, але підсумовуючи, простір був націоналізованою
будівлею, де мій батько тримав, крім архівів, курси фотографії та кіно. З часом
мій батько перетворив цей простір на такий де можна жити. Після 1990 року він
не мав права купувати будинок, оскільки вважалась будівлею спадщини, йдеться про
Палац Браунштайна. Тож він продовжував платити оренду державі, не
здогадуючись, в який напрямок все піде. У 2012 році без будь-якого попереднього
застерігання він отримав поштою папір із повідомленням мерії про те, що він
повинен залишити будівлю. Ось тоді ми пішли до суду. Це були чотири роки
психологічних мук, тому що мій батько мав боротися з тупотою системи, стикнувся
з неповагою влади, він був старим і водночас людиною, яка щось зробила для
історії міста. Цей поєдинок дуже добре підтримує цю історію – я думаю – фільм
зосереджений навколо цієї розповідної нитки. Звичайно, я не вирішила наполягати
на цьому аспекті, бо не хотіла, щоб це був соціальний документальний фільм. Але
я вважаю, що, зрештою, мій батько, центральний персонаж документального фільму,
також є символом. Це символ боротьби, яку багато хто з нас має з тим, що ми не
схвалюємо, з нечасто тупим менталітетом оточуючих нас. Мені дуже хотілося
висвітлити творчість мого батька, знову відкрити його архів, вийняти з ящиків цю
недавню історію, яку він зберігав з такою великою увагою та любов’ю».

Окрім Jihlava, Timebox був
нагороджений на кількох міжнародних фестивалях, включаючи Міжнародний
кінофестиваль Трансільванія TIFF 2019, де він отримав відзнаку від журі, та
Dokufest IDFF в Косові, де отримав нагороду найкращий фільм (у конкурсі
Балкан Докс). У румунських кінотеатрах Timebox вийшов наприкінці
2019 року в кінотеатрі імені Ельвіре Попеско в присутності режисера Нори Агапі
та продюсера Моніки Лазурян Горган.

З настанням літа, коли атмосфера запрошує всіх нас
до прогулянок і день є досить довгим, щоб дозволити зробити це не кваплячись,
місто починає, так само, показувати свої найкращі приховані скарби. Протягом
декількох років, в столиці, особливо влітку, проходять вуличні фестивалі, такі
як «Жінки на Матасарь, насправді ярмарка дрібних торговців і ремісників,
що проходить на одній з вулиць Старого Бухареста: вулиці Mатасарь.

Протягом
декількох днів, на початку червня, вулиця закрита для автомобілів і повернута
пішоходам, для того щоб, перетинаючи місто пішки, мешканці Бухареста краще
ознайомилися би з ним. Юліан Векерян, організатор фестивалю Жінки на
Матасарь вважає, що таким чином, Бухарест стане містом людей, не тільки
автомобілів. Послухайте його: Просто-на-просто ми намагаємося зібрати спільноту
разом, щоб люди пригадали собі, що вони не є тільки пересічними людьми, що
живуть на одній вулиці, а утворюють громаду. У XIX столітті, мешканці вулиці
були дуже об’єднаними між собою. У районній корчмі, у церкві та в громадській
лазні люди збиралися і обмінювалися думками. Точно так же, ми намагаємося
відродити дух громади, за допомогою якого люди можуть створювати гарні речі
разом.

Уже вп’яте, міський фестиваль
Жінки на Матасарь пропонує, окрім дружньої атмосфери, концертів на
відкритому повітрі, ремісничих виробів для продажу – від одягу, ювелірних і
косметичних виробів до продуктів харчування, – але також інформацію про те, як
можна допомогти своїм сусідам через НУО. Все це не тільки, щоб пробудити дух
громади, а й забезпечити іншу репутацію вулиці, яка в роки 1990 – 2000 рр.
отримала сумну репутацію, пов’язану з проституцією, яка практикувалася в
будинках на вулиці Матасарь. Але ця вулиця має іншу історію, яку Румунська
асоціація з питань культури, освіти та нормальності пропонує столичним жителям
відкрити, прогулюючись по ній пішки. В ході Фестивалю Жінки на
Матасарь вищенаведена асоціація організовує прогулянки по старому
передмісті, в яких представлена і історія зони, однак живим завдяки своїм
деяким будівлям.

Але що відбувалося у минулому на цій вулиці, дізнаємося від Крістіана Андрея Йосипа, члена
Румунської асоціації з питань культури, освіти та нормальності: Історія
передмістя Матасарь є давньою. Вулиця є дуже старою, засвідченою в документах
від 1770 року. Назва вулиці походить від колишніх торговців шовку. Вулиця та
прилегла її територія набули поганої слави після революції, зокрема, через
проституцію і торгівлю наркотиками. Ідея цього фестивалю саме від цього й
рушила: від відродження зони, щоб показати, що можна змінити погляди,
менталітет і навіть звички.

Якщо
у східній частині Бухареста локалізована й найбільша частина ранньої історії
міста, ані про північну частину міста не можна забути. Нещодавно, студенти
Університету архітектури та містобудування разом зі Спілкою архітекторів закликали всіх бажаючих ознайомитися з
ізольованим районом столиці, розробленим в стилі американського передмістя – під назвою Букурешті Ной (укр.Новий
Бухарест)… . Все почалося в кінці XIX століття, коли адвокат Ніколає
Базілеску розділив свій земельний маєток на ділянки, які потім продав за
низькими цінами тим людям, які бажали збудувати собі будинки неподалік від
столиці. В результаті цього виник мальовничий район, що хоча він подібний на
американське передмістя, є все таке сумішшю між міським і сільським.

Специфіка
та історія зони представлені теж протягом декількох довгих прогулянок,
невтомними членами Румунської асоціації з питань культури, освіти та
нормальності. Едмонд Нікулушке про район Букурешті Ной (укр. Новий Бухарест) та
Ніколая Базілеску: Новий район повинен був мати все: церкву, школу, парк і
т.д. Базілеску швидко продав земельні ділянки, побудував чотири заводи, які б
економічно підтримували тутешню громаду. Цегельний завод, наприклад, ніколи не
мав прибутку, бо його було збудовано виключно для будівництва будинків
мешканців району. Була збудована навіть приватна залізнична лінія, що
пов’язувала цей район із Старим містом. Плани сім’ї Базілеску були великими,
але не всі вони були доведені до кінця, тому що доля цієї сім’ї була зламана
після приходу комуністів до влади.

Але
ця доля не була зламана, перш ніж дати столиці новий район. Архітектор Тудор
Еліан описує його нам: Специфікою району є нормальність. Це будинки, що
виглядають дуже характерно для Бухареста: будиночки з декількома кімнатами,
садком біля хати, для овочів або для
квітів. Нічого такого вражаючого. Цей тип будинків є скоріше специфічним
для мешканців столиці, які проживають тут протягом кількох поколінь, ніж тих,
які недавно переселилися з села, які швидко модернізуються і очікують на щось
інше від столиці.

І
хоча цей тип проживання все ще існує, йому загрожує модернізація. Щоб показати
цю небезпеку, студенти Факультету Архітектури зорганізували фотовиставку прямо
у дворі типового будинку району Букурешті Ной. Про специфіку виставки, на цей
раз, розповідає архітектор Тудор Еліан, координатор студентів: Повільно,
наші плани переросли від шкільного проекту на проект, який прагне прийти на
допомогу Асоціації Рятуйте райони Демероая та Букурешті Ной, яка бореться в суді
у зв’язку з декількома беззаконнями, що відбуваються в цих районах. Йдеться про
побудову незаконних або таких, що не відповідають дозволам на будівництво,
будинків. Ми зробили, в цьому контексті, невелику фотовиставку, що показує
звичайний характер архітектури та дуже приємну атмосферу в районі. Виставка,
також, пропонує ряд альтернативних проектів для нових будівель, проектів, які
починаються з глибокого знання мешканців району і які мають в основі архітектуру вже існуючих тут будинків.

Виставка
Проживання в районі Букурешті Ной супроводжувалася протягом
декількох днів джазовими концертами, виступами та дискусіями, які пройшли у
дворі типового будинку цього району.