Author: Стеліу Ламбру

Румунський простір, який сьогодні є переважно християнсько-православним, був місцем духовної та релігійної інтерференції. Багатоконфесійне співіснування християн задокументоване з часів Середньовіччя, джерела фіксують присутність меншин поряд з більшістю: католиків поряд з православними, реформатів і євангелістів поряд з католиками і православними, греко- і римо-католиків поряд з реформатами і православними, неопротестантів та інших конфесій. Найдавніша католицька присутність на румунській території знаходиться на внутрішньокарпатській території, а саме в архієпархії Алба-Юлія, яка була заснована ще в XI-му столітті.

У римо-католицькому соборі в Алба-Юлія похований князь Трансільванії і регент Угорщини Янош Гуньяді, батько угорського короля Матвія Корвіна, католик румунського походження, який помер від чуми в 1456 році. Рання католицька присутність на румунських позакарпатських територіях пов’язана з Угорським та Польським королівствами. Католицькими єпископствами на східних і південних схилах Карпат були Сіретське на півночі, засноване в ХІІІ-му столітті, Мілковське у регіоні Карпатської дуги, також з ХІІІ-го століття, і Северінське, на злитті Карпат і Дунаю, з ХІV-го століття. До піднесення Османської імперії на південному сході Європи наприкінці ХІV-го століття католики і православні, хоча часто розділені політичними ідеями, були частиною одного християнського світу. Пізні хрестові походи були союзами між католицькими і православними королями і князями, а в антиосманських коаліціях ХVІІ-го та ХVІІІ-го століть брали участь армії всіх християнських конфесій.

У міру того, як османський вплив на північ від Дунаю зменшувався з ХVІІІ-го століття і західні ідеї модернізації проникали у Молдовське та Волоське князівства, католицька присутність також зростала. Перші два королі Румунії з династії Гогенцоллернів-Зігмарінгенів, Кароль I і Фердинанд I, за яких сформувалася і розширилася сучасна румунська держава, були католиками. У 1883 році за Папи Лева XIII-го була заснована Бухарестська римо-католицька архиєпархія. А апостольський лист «Praecipuum munus» від 27 квітня 1883 року, яким Святий Престол підніс апостольське вікаріатство Валахії до рангу архиєпископства, став визнанням важливості румунської держави, яка в 1881 році стала королівством.

Наприкінці Першої світової війни Румунія та Ватикан формалізують двосторонні відносини. Хоча католицька присутність у Румунії була історичною основою відносин між двома країнами, у 1920 році розпочалося створення посольств. Першим румунським дипломатом, акредитованим у Ватикані став Дімітріє Пенеску, який вручив свої вірчі грамоти Папі Пію XI-му.

У 1927 році Конкордат, підписаний двома сторонами, гарантував практику католицького богослужіння в Румунії. Документ, який набув чинності 7 липня 1929 року, передбачав, що католицька віра «повинна сповідуватися і здійснюватися вільно і публічно на всій території Румунії». Конкордат також передбачав визнання правосуб’єктності Католицької Церкви Румунії, релігійні лідери повинні були бути громадянами Румунії, а Католицька Церква могла відкривати школи, лікарні та інші соціальні та освітні установи.

Представництво Румунії у Ватикані було підвищено до рівня посольства 22 грудня 1938 року, а в 1940 році воно знову стало легацією. Наприкінці Другої світової війни, переможена і окупована радянською армією Румунія була повністю підкорена новим комуністичним режимом. Антизахідна політика прорадянського режиму в Бухаресті досягла найжорсткіших форм, у відносинах з Ватиканом це означало денонсацію 17 липня 1948 року Конкордату 1927 року. Односторонній розрив дипломатичних відносин з Ватиканом означав демонтаж католицьких храмів у Румунії та переслідування віруючих. У той час як іноземці зазнали лише вигнання, громадяни Румунії поповнили ряди політичних в’язнів.

Мати Клара, світське ім’я якої було Катерина Ласло, вступила до монастиря у віці 13 років і була засуджена до 15 років ув’язнення, з яких відсиділа 14. У 2003 році вона розповіла Центру усної історії Румунського радіо про те, як, будучи адміністратором будівлі Апостольської Нунціатури в Бухаресті, стала свідком її виселення щойно після того, як румунська влада вирішила розірвати зв’язки зі Святим Престолом.

«Його Високоповажність О’Хару викликали до Міністерства закордонних справ і сказали, що він і його соратники протягом 48 годин повинні покинути країну, але мають право передати будівлю під опіку посольства на свій вибір. Оскільки посольство Швейцарії було нейтральним, він обрав цю країну. О’Хару звинуватили в шпигунстві, в тому, що він був шпигуном Папи Римського. І протягом 48 годин він мав виїхати. Тоді було прийнято, коли посольство від’їжджало, мати прощальну вечерю з іншими послами, які ще залишалися в країні. Була організована прощальна вечеря, а о 12 годині, коли вона закінчилася, всю будівлю опечатали, залишили тільки одні двері в підвалі для сестер, для нас, які там жили, а також будинок на подвір’ї де жили троє ченців. Ми вийшли із запаленими свічками до вхідних дверей, звідти вийшли всі дипломати і саме там нам дали ключ від швейцарського посольства.»

Хоча взаємини Румунії з Ватиканом були розірвані між 1948 і 1989 роками, певна відлига у двосторонніх відносинах спостерігалася після того, як у 1968 році Папа Павло VI (1963-1978) прийняв на неофіційній аудієнції голову Ради Міністрів Йона Георге Маурера та міністра закордонних справ Корнелія Менеску. 26 травня 1973 року румунький комуністичий лідер  Ніколає Чаушеску здійснив урочистий візит до Ватикану, де був прийнятий Папою Павлом VI.

Після 1989 року в Румунії були вжиті заходи для забезпечення свободи релігійних обрядів. Дипломатичні відносини між Румунією та Святим Престолом були відновлені в останній день 1989 року, 31 грудня, через дев’ять днів після падіння комуністичної диктатури 22 грудня, а на рівні посольств – 15 травня 1990 року.

Справді особливим моментом у двосторонніх відносинах стала зустріч у Ватикані 5 січня 1989 року, коли Патріарха РПЦ Феоктиста, який перебував у Римі на шляху до Індії, з приватним візитом прийняв Папа Іван Павло ІІ (1978-2005). І вони розвинулися аж то того, що в 1999 році Румунію з першим візитом Папи Римського до православної країни відвідав Іван Павло ІІ.

Окуповані після 1945 року та з нав’язаними комуністичними партійними режимами країни Центральної та Східної Європи практично не мали стратегії національної оборони, перебуваючи на милості Радянського Союзу, який не вагався окупувати Угорщину в 1956 році та Чехословаччину в 1968 році та усунути тамтешнє  реформістське керівництво. Під загрозою радянської агресії Румунія, яка засудила вторгнення в Чехословаччину, намагалася розробити план свого захисту. Після 1968 року румунський лідер Ніколає Чаушеску розробив військову доктрину «загальнонародної війни» для оборони. Генерал Нягу Косма працював в інформаційних структурах до 1989 року.

У 2002 році в інтерв’ю Центру усної історії Румунського товариства радіомовлення він розповів про те, що після 1989 року в пресі називали «План Z». Нягу Косма хотів сказати, що спочатку план був розроблений відповідно до логіки будь-якої національної стратегії безпеки: «Було багато дискусій щодо дислокації держави, керівництва військовими діями і, відповідно, верховного головнокомандувача. Дехто каже, що Чаушеску через боягузтво хотів втекти за будь-яку ціну і створив для нього та його родини спеціальну структуру, щоб сховатися зі шляху загарбника та врятувати себе. Я хочу відповісти вам конкретними даними, що евакуація Чаушеску була частиною правил війни, він був верховним головнокомандувачем армії. У будь-якій армії й в будь-якій країні командувач та командування повинні мати місце для відступу, якщо в одному місці не вийде, буде друге місце і так далі».

План Z під назвою Rovine IS 70 був покликаний забезпечити існування румунської держави в екстремальних умовах. Нягу Косма: «План отримав кодову назву Rovine IS 70, а після грудня 89-го преса називала його Планом Z. План «Rovine IS 70» передбачав, що він мав бути реалізований, коли після акту агресії проти румунської держави виникне неминуча небезпека тимчасової окупації столиці та частини території. Це ускладнило б або навіть унеможливило б керівництво боротьбою опору всього народу з однієї штаб-квартири, де знаходилося командування. План передбачав, як вивести керівника з будівлі Центрального комітету. І ось як Ніколає Чаушеску мав бути виведений зі штаб-квартири Центрального комітету через тунель, що з’єднує будівлю Центрального комітету з колишнім Королівським палацом, який розміщений навпроти.»

План передбачав, серед іншого, у разі радянського вторгнення та окупації, партизанську війну, диверсії, відведення армії до кордону з Югославією та захисту Чаушеску та керівництва армії. Розроблений у 8 точках, він вдосконалювався роками. Нягу Косма подає деталі: «Засоби радіозв’язку і станція телебачення вже працювали. Також були готові до дій диверсійні групи, деякі вже були розміщені на місці. Щодо оборони командування та верховного командувача були вжиті наступні заходи: Перше: виведення Чаушеску зі штабу Центрального комітету Румунської комуністичної партії, якщо він мав потрапити в оточення. Це був перший пункт у плані, як ми виведемо його зі штабу Центрального комітету. Друге: побудувати невеликий дозиметр для контролю ядерної радіації в Інституті атомної фізики в Магуреле. Третє: вивчити шляхи доріг на південь від Південних Карпат для використання ними на випадок поспішного відступу. Четверте: для всіх перевалів у Карпати потрібно було зробити таку ж операцію. П’яте: встановити місце дислокації деяких установ і штабів і шляхи проїзду до кожного нового закладу. Шосте: створення змішаних комісій у складі міністра транспорту, керівника організаційного відділу Центрального комітету Румунської комуністичної партії, транспортних спеціалістів для вивчення та представлення пропозицій щодо оптимізації залізничного та автомобільного сполучення з Бухареста до Тімішоари. Сьоме: документи з архіву Секурітаті були мікрофільмовані, їх було легко транспортувати та ховати, щоб не потрапити до рук окупантів. Восьме: зміна коду держави.»

Але зростаюча непопулярність режиму, жорсткість керівництва та цинізм подружжя Чаушеску призвели до того, що «План Z» був персоналізований і втратив свою мету. У 1989 році план національного опору, який також передбачав захист Чаушеску, був марним. Я запитав Нягу Косму, чому «План Z» не спрацював у 1989 році? Ось, що він відповів: «Він не спрацювало, тому що не було людей, які б його застосували.  У 1968 році були люди, які застосовували це до жертви. В 1989 році вже ніхто не хотів виконувати план, навіть одна людина. Серед офіцерів охорони було, не знаю, скільки, принаймні теоретичних спроб знищити Чаушеску. Вони були там, бачили, що відбувається. Тому «План Z», чи як його зрештою назвали, більше не реалізовували. Не було кому та ніхто не хотів його застосовувати.»

Відмова від плану Z і від подружжя Чаушеску в грудні 1989 року стала першим важливим кроком для порятунку Румунії. І державна безпека повернулася до того, яким мала бути в нормальному вільному кліматі.

У стані війни, сконцентрованої в суворій інституційній формі, такій як армія, військові перебувають під великим тиском. Йдеться про життя чи смерть, про невідомість, про совість. Екстремальний досвід війни також пов’язаний з дезертирством – практикою, яка завжди була поширеною в історії людства. Під час Першої світової та Великої війни дезертирували солдати всіх армій, в тому числі і румунської.

Історик Габріела Дрістару з Інституту історії Ніколає Йорга в Бухаресті досліджує феномен дезертирства з румунської армії під час Першої світової війни. Вона зробила порівняльний погляд на своє дослідження і, таким чином, показала, як сьогодні британське суспільство ставиться до власних випадків дезертирства: «В Англії дослідження на цю тему почалися у 1980-х роках, з розсекречення документів, що підлягали більш тривалому режиму засекречення, щоб не впливати на приватне життя обвинувачених та їхніх родин. У перших текстах стверджувалося, що дезертирство під час Великої війни не було наслідком боягузтва, як вважалося в той час, а було наслідком посттравматичного стресу. Тому 321 страта в армії Британської імперії була актом несправедливості, за який абсолютно необхідне моральне відшкодування».

Румунська армія вступила у Першу світову війну в серпні 1916 року. Після початкового успішного наступу на півночі та сході на лінії Карпат вона була зупинена німецько-австрійсько-угорськими військами. На півдні поразка румунської армії від болгарсько-німецької армії поставила столицю Бухарест під велику загрозу. Після боїв за столицю місто було окуповане в грудні 1916 року, а керівництво румунської держави втекло до Молдови на північний схід. У 1917 році румунська армія за підтримки французької військової місії на чолі з генералом Анрі Бертло та російської армії на місцях зуміла протистояти німецькому наступу в битвах під Миришть, Миришешть та Ойтуз. Більшовицька революція восени 1917 р. і розпад російської армії означали, що Румунія більше не могла чинити опір і в березні 1918 р. уклала мир з Німеччиною та її союзниками.

Дезертирство з’явилося в румунській армії після падіння Бухареста і відступу до Молдови. Це був поспішний відступ, часом хаотичний, як ми читаємо в мемуарах. Румунські історики дослідили армійські архіви і зібрали статистику. До 1 червня 1918 року дві третини судових процесів у військових трибуналах різних частин румунської армії були пов’язані з дезертирством і пов’язаними з ним злочинами. Румунське військове правосуддя було організоване на основі французького Кодексу військової юстиції 1857 року. Дезертирство в праві було кількох видів: дезертирство в країні, дезертирство в країні під час війни, дезертирство перед ворогом, дезертирство до ворога, дезертирство до іноземної держави. Дезертирством у воєнний час також вважалися непокора призову та мобілізації, непокора начальству, образа старшого за званням та самокалічення. Щоб краще дослідити явище дезертирства, Габріела Дрістару прочитала матеріали військових трибуналів двох великих підрозділів – 5-ї та 13-ї дивізій. Хоча покарання за дезертирство було суворим та включало смертну кару і пониження у військовому званні, ті, хто судив дезертирів, не поспішали з вироком і були поблажливими, як це було у випадку з 13-ю дивізією: «Незважаючи на те, що дезертирство у воєнний час каралося довічним ув’язненням на каторжних роботах або навіть смертною карою, було винесено лише 3 вироки про довічне ув’язнення на каторжних роботах і 3 вироки про смертну кару. Шестеро засуджених до максимальних термінів ув’язнення також мали інші звинувачення: вбивство, грабіж, підробка державних документів та образа начальника. У відсотковому відношенні більшість вироків, винесених за дезертирство у воєнний час, були виправдувальними».

Причиною дезертирства була не втеча від відповідальності чи страху, як можна було б подумати, а здебільшого емоційна: туга за домом, туга за родиною, бажання повідомити близьким, що вони живі, страх залишити їх під ворожою окупацією. Переважна більшість дезертирів після кількатижневої відсутності поверталися до своїх військових частин самі. Іншою причиною дезертирства було невдоволення військовим і політичним керівництвом. Дезертирство було поширене і в 1917 році, заохочуване поразкою російської армії та австро-німецькою пропагандою. Габріела Дрістару: «Марсель Фонтен, член французької військової місії, згадував, що думка румунського командування полягала в тому, що дезертирів вже було занадто багато, щоб їх страчувати, і що покарання тільки погіршить ситуацію. Загалом, нічого не можна було зробити, щоб змінити чи покращити ситуацію. Існував передбачуваний пораженський настрій з боку командирів, які щодня відчували і бачили навколо себе розпад російської армії і наближення кінця війни. Пропаганда Центральних держав урізноманітнилася і стала більш зрілою і, безумовно, сприяла збільшенню кількості дезертирів з румунської армії. Румунське військове керівництво знайшло більш прагматичне та ефективне рішення: воно замінило переважно чорногорські дивізії на передовій на дивізії, що складалися переважно з молдован, які не були зацікавлені в переході на бік ворога».

Дезертирство з румунської армії під час Першої світової війни було типовим явищем для тих часів. І дезертирам того часу залишився як осуд сучасників, так і милосердя нащадків.

Інституційна історія не завжди є такою ж захоплюючою, як повсякденна історія, як життя особистості або як історія відкриття, що змінило все, що колись знало людство. Інституції зазвичай сприймаються як холодний, деперсоніфікований простір, де влада нав’язує громадянам свій порядок і волю. Але історія інституцій має велике значення для розуміння минулого, адже в їхньому існуванні та функціонуванні знаходять відображення людська творчість та повсякденна рутина, а для деяких людей, які в них працюють, вони навіть є місцями, де вони проводять значну частину свого життя. Люди пов’язані з інституціями, а інституції пов’язані з ними духом пережитого часу.

У Румунії після 1945 року комуністичний режим був встановлений за прямої підтримки радянської окупаційної армії. Це означало руйнування старих інституцій, які вважалися репресивними щодо робітничого класу, спотворення інших і створення нових. Однією з найбільших проблем, з якою зіткнувся комуністичний режим у Румунії, була наявність фахівців, зокрема інженерів, які могли б допомогти перезапустити нову централізовану економіку, керовану комуністичною партією. У той час як частина старої технічної еліти Румунії була кинута до в’язниці з ідеологічних міркувань, нова еліта намагалася надолужити втрачене та ідеологічно відповідати. Так, однією з установ, яка взяла на себе завдання збирати інформацію та готувати узагальнення про стан технологічного розвитку, був Інститут технічної документації Румунії, заснований у 1949 році.

Інженер Ґеорге Анґел був генеральним директором інституту і в 2003 році в інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіо і телебачення згадував про його початки. “Інститут технічної документації Румунії став відомим як один з найкращих інститутів документації та інформації в соціалістичних країнах. Фахівці з багатьох країн приїжджали і обмінювалися досвідом, щоб побачити, як організована робота з інформацією та документацією в Румунії. Крім Національного інституту інформації та документації, існувало 24 інформаційно-документаційних бюро за галузями та сферами, які, у свою чергу, спеціалізувалися на просуванні технічних новин у тій галузі, яку вони представляли.”

Розташований у центрі Бухареста, на вулиці Каля Вікторієй, Румунський інститут технічної документації був головною інформаційно-документаційною установою для інженерів. Установа була скопійована за аналогічним інститутом Радянського Союзу, інституту-гіганта, який мав таке ж призначення. Румунський інститут був оснащений вражаючою колекцією технічних книг і значною колекцією спеціалізованих журналів у всіх технічних галузях. Велика читальна зала вміщувала всіх, хто хотів бути в курсі новин у своїй галузі. Інститут централізував технічні знання, але на рівні кожної галузі та сфери діяльності його також підтримували інформаційні та документаційні бюро. Ґеорге Анґел розповів про роботу інституту: “Робота Інституту та представництв була дуже складною. Йшлося не лише про отримання книжок і журналів, а й про просування їхнього змісту. В Інституті існував цілий ряд відділів, які опрацьовували інформацію на сторінках журналів: від простого повідомлення про існування змісту існуючих журналів, шляхом фотокопіювання їх анотацій та організації їх у кілька збірників, які розповсюджувалися за передплатою серед зацікавлених осіб, до власне опрацювання змісту фахових статей. З їхнього змісту вилучалися відповідні новини і повідомлялися фахівцям у галузі національної економіки.”

Однак, хоча інститут був призначений для інженерів і технічної документації, тут також діяла славнозвісна цензура. Ґеорге Анґел: “Деякі журнали нам не дозволяли роздавати. Їх було не дуже багато, але були журнали, які містили різні статті, що не відповідали політиці партії. І потім, у нас був спеціальний штамп. Він був зареєстрований в канцелярії секретних документів, лежав там, в кабінеті, і доступ до нього був заборонений. Я пам’ятаю, що була книга, написана англійською мовою, присвячена тому загадковому явищу, яке сталося на Уралі. На основі документів, опублікованих у Радянському Союзі в спеціалізованих журналах, англійський дослідник довів, що на Уралі сталася атомна катастрофа, в якій загинуло багато людей. У той час такі речі не були публічними і були оповиті таємницею. Це не було фантазією, людина приїхала з точними документами, опублікованими в Радянському Союзі в їхніх журналах.”

Інститут проводив симпозіуми та конференції, і до 1974 року в ньому працювало кілька сотень документалістів, хороших знавців іноземних мов. Однак у 1974 році дружина Ніколая Чаушеску – Елена Чаушеску, голова Національної ради з науки і техніки, вирішила впорядкувати роботу і скоротила кількість співробітників до 160. Пізніше у 1980-х роках загальна криза в румунському суспільстві сильно вдарила по інституту. Через брак іноземної валюти різко скоротилася закупівля журналів і книг. Ті, хто шукав інформацію, все ще могли звертатися до видань з Радянського Союзу. Криза інституту була системною кризою, яка закінчилася в 1989 році.

Радіо зробило своєю пріоритетною місією навчання та виховання всіх. Діти – щедра аудиторія, і передачі для них завжди були в центрі уваги керівництва та журналістів. Справжнім успіхом користувалися радіоспектаклі, за якими стояли зусилля сценаристів класичних текстів, акторів і режисерів, а також технічних команд. Всі вони написали історію радіотеатру для дітей і залишили ті спогади, які мають нинішні дорослі. У звуковому архіві Радіо Румунія є сторінки з історії радіотеатру для дітей, з якими пов’язані важливі імена.

Письменниця Сільвія Керім також була радіо журналісткою і віддано працювала над постановками для дітей. Вона почала працювати в 1961 році та опинилася в редакції, де були талановиті люди, які намагалися втекти від політичної ідеології того часу. У 1998 році Центр усної історії Румунського радіомовлення взяв інтерв’ю у Сільвії Керім і з’ясував, як журналісти радіо драматургії для дітей змогли зберегти якість свого продукту: «Мене призначили в дуже приємне для мене місце, яке називалося “Театр мікрофон для дітей”. Це було просто щастя, тому що більшість п’єс, які складали репертуар театру для дітей, були казками. Вони були взяті з класичної літератури, тому ідеологічна брехня туди не дуже втручалась. Актори були відомі і дуже відомі, режисери були відомі і дуже добрі, тому компроміс і брехня не вміщалась.»

Як і в будь-якому іншому місці, саме люди змушують речі працювати, і Сільвія Керім мала відкритих колег: «У Театрі міукрофон для дітей моїм керівником був Едуард Журіст, від нього я дізналася, що означає бути скромним керівником, не гратися в шефа, однаково розподіляти увагу між молодшими і старшими редакторами. У мене також був колега Васіле Менучану. У тій редакції програм для молоді працював письменник рідкісного таланту Келін Груя. З великим задоволенням згадаю Міоару Палер, яка свого часу очолювала дитячу секцію і якій я завдячую радістю писати для дітей. Вони відчули в мені цю любов до дітей, вони відчули це моє бажання писати для дітей.»

Сільвія Керім писала сценарії для дитячих радіопостановок і згадує, наскільки важливими для неї були дитячі історії, які розповідали батьки: «Мені давали якісь історії, які були погано перекладені з китайської чи японської літератури. Я, переказуючи їх, розуміла, що вкладаю в них багато своєї уяви і що в якийсь момент я зможу сама писати історії, які крутилися в моїй голові, які, в свою чергу, мали магічне коріння. Коли ми були маленькими, моя мама розповідала мені та моєму брату казки, коли ми були дуже маленькими. Зазвичай першою частиною була “Білосніжка”, думаю, рік поспіль ми слухали “Білосніжку” ніч за ніччю, або епізодами, або в скороченому варіанті. І якщо моя мама якось плуталася в деталях, ми обидвоє втручалися, щоб заперечити їй і нагадати, що насправді це не персонаж зробив і сказав те і те. Друга історія загалом була про тварин, яких моя мама дуже любила, як і мій батько. Обоє батьків передали нам цю любов.»

У роки, коли Сільвія Керім оживляла дитячі історії в ефірі, комуністичний режим активно індоктринував суспільство. Але журналістка вирішила тонко протистояти ідеологічному хамству: «Хочу уточнити, що така спроба, у випадку з моїми текстами, була досить складною. Я ніколи не писала слова “піонер”, “партія”, “шойм”.ці слова ніколи не з’являлися в моїх сценаріях. Мої сценарії та оповідання були про андерсенівських героїв, це сумні історії про бідних людей, про те, як помирають бабусі й дідусі, як найдорожчий пиріг це яблучний, а найприємніший десерт це хліб зі сливовим варенням. Я завжди думала, що нещасних і осиротілих дітей набагато більше, ніж багатих і ситих. І що ці історії мають дійти до них, точніше, й до них теж. У той час, коли ми повинні були писати тільки про щасливих дітей, які в ім’я партії ростуть здоровими і не мають жодних турбот, коли доводилося мати справу з текстами, в яких реальність виглядала досить сумно і безнадійно, мого тексту було нелегко пройти через цензуру.»

Радіотеатр для дітей був дивом, завдяки якому радіо доходило до невинних умів. А люди, які зробили це можливим, передавали отримане далі.

Однією з постійних присутностей в історії румунського простору до 19 століття була неволя або, як її називали в документах, рабством. У першій половині століття в румунських князівствах Волощини та Молдови зародився аболіціоністський рух, який став матеріалізацією ідей, принесених із Заходу румунськими елітами, що здобули там освіту. Метою румунських аболіціоністів було звільнення рабів, переважно ромського походження, яких утримували держава, церква та приватні особи.

Віорел Акім – один з найважливіших фахівців з історії ромів у Румунії. Він хотів уточнити поняття, яке використовується в дослідженнях по спеціальності: “Те, що ми називаємо рабством, було неволею. Суть рабства – це суть визначення, яке дається неволі в будь-якому історичному чи юридичному словнику. Йшлося про людей без статуту юридичної особи, які були власністю іншого. Те, що було в Румунських князівствах, було рабством за всіма старими і новими стандартами його дослідження. Не було чимось між кріпацтвом і рабством.”

Починаючи з 14 століття, з найдавніших збережених канцелярських документів, раби були присутні на території князівств Волощини та Молдови. Румунське суспільство було рабовласницьким, але не таким рабовласницьким, як деякі південні держави. Раби не відігравали такої великої ролі в економіці, у відсотковому відношенні вони становили 7%. Щоб вважати суспільство рабовласницьким, третина населення мала бути рабами. Віорел Акім вказав на незмінність рабства в румунському просторі до середини 19-го століття: “Рабство у румунському просторі є давнім. Воно засвідчене від початку існування князівств Волощини та Молдови. Першими рабами були татари. Румунські держави народилися з рабством і вийшли з історії без рабства. Покоління революції 1848 року, яке бачило майбутнє Румунії не лише через об’єднання Волощини з Молдовою і створення румунської нації, було одержиме ідеєю не бути спійманою в момент заскоченим в момент об’єднання з чинним рабством, з цією соціальною ганьбою, як воно це називало. Це покоління зробило цю зміну, що означало надзвичайні адміністративні та політичні зусилля. Але воно зуміло ліквідувати останні залишки рабства в 1856 році, 20 лютого”.

Емансипація рабів, або позбавлення рабства, як це називали в той час, була найбільшою соціальною реформою в історії Румунії в 19 столітті. У результаті приблизно 250 000 ромських рабів стали вільними людьми. Віорел Акім: “Раби ромського походження певним чином монополізували інститут рабства в тому сенсі, що з певного моменту історії, переважна більшість членів цієї правової категорії, пізніше названої “циганами”, були ромського походження. Але до цієї категорії також входили етнічні румуни та люди інших національностей, в деякі історичні періоди в досить великій кількості”.

Яким був статус рабів і як їх вербували? Віорел Акім: “У румунському просторі рабство було спадковим. У світі були регіони, де воно не було спадковим. В Османській імперії, наприклад, мусульманське право вимагало, щоб раб був звільнений і емансипований через 7 років. Так і сталося, він виходив з категорії рабів. Що стосується вербування рабів, то хоча в Румунії статус раба певною мірою передавався за народженням, рабство було відкритим статусом, навіть у 19 столітті. У цей статус потрапляли вільні люди, етнічні румуни або вільні роми, які юридично не були “циганами”, а також кочові роми-піддані інших країн, які потрапляли на територію князівств. Останні автоматично ставали, за законом, рабами князівства”.

Однак звільнення не було простим процесом, були зроблені кроки вперед і кроки назад. Було прийнято шість законів про емансипацію та 100 законодавчих актів, що стосувалися рабства. Часткові зміни в рабовласницькому стані почалися в 1817 році в Молдові з прийняттям Кодексу Калімаха. Раб розглядався як істота, коли мова йшла про стосунки з будь-якою особою, окрім його господаря, як тільки він вважався людиною, він потрапляв під захист закону. Раб міг звернутися до суду, щоб захистити свої права проти будь-кого, крім свого господаря. Він міг укладати договори, давати свідчення, займатися підприємницькою діяльністю, володіти будь-якою власністю.

Були ситуації, які нас сьогодні вражають, коли раби володіли іншими рабами. Віорел Акім детально описав спосіб, у який емансипація стала можливою, а саме через пряму участь держави: “Держава втрутилася у відносини між власниками і рабами, що було немислимо протягом століть. Держава обмежила рівень експлуатації монастирських рабів, що знову ж таки немислимо. Держава також обмежила право власників переселяти своїх рабів куди завгодно. Це було масове втручання в права рабовласників”.

20 лютого 1856 року історія рабства в Румунії закінчилася. Це була ремінісценція минулого, зникнення, яке не оплакували.