Author: Йон Пуйкан

У Бухаресті відбувся найдовший театральний захід у світі, який тривав із 15 до 22 лютого в художній галереї Galateca в центрі столиці у режимі 24/7. У ньому взяли участь 505 акторів, кожен з яких виконав текст про порожнечу та сирітство. Проєкт Horror Vacui (у перекладі – «страх порожнечі») став унікальною світовою театральною прем’єрою, реалізованою за підтримки Музею сирітства та ініціативи Papercuts – платформи заради громадянських змін.

Цей театральний перформанс мав на меті створити емоційне посередництво, а також привернути увагу до визнання однієї з найтравматичніших сторінок минулого Румунії – проблеми дітей-сиріт та історії цього явища в комуністичний період до 1989 року та у посткомуністичну епоху. Понад 1 мільйон дітей стали сиротами під час комуністичного режиму, ставши жертвами системи, яка перетворила їх на «нічийних дітей». Це ініціатива, що прагне сприяти суспільним змінам через зміцнення культурної та громадянської стійкості.

Актор, драматург та ініціатор проєкту Horror Vacui Александру Івеною розповів нам, що стало натхненням для створення цього проєкту: «Останнім часом мені досить часто задають це запитання і здається, щодня під час вистави я знаходжу для нього нову відповідь. Сьогодні я усвідомив, що створив цей перформанс для того, щоб мої колеги-актори стали більш згуртованими, ближчими один до одного, аби почати бачити одне одного поза межами будь-яких естетичних чи політичних відмінностей. Мені було цікаво, чи зможемо ми об’єднати навколо однієї ідеї, одного проєкту, щонайменше 500 людей. У період, коли, здається, так легко помічати відмінності та ще легше перетворювати їх на вагомі причини, щоб триматися осторонь або уникати когось на роботі. І, напевно, так само, як у кожній історії ми досліджуємо тему сирітства, а разом із нею – її протилежність, так і ми, митці, шукаємо нові форми взаємодії та моменти, коли важливіше те, що створюємо разом, ніж те, що робимо індивідуально.»

Тексти, використані в івент-перформансі Horror Vacui, ґрунтуються на свідченнях та історіях, що зберігаються в Музеї сирітства, або на текстах сучасних авторів. Вони окреслюють колективну медитацію на тему дослідження минулого та розбудови майбутнього. Крім того, ця ініціатива має на меті створити приватний і безперервний простір для діалогу про пошук рішень. Александру Івеною розповідає про передісторію цього проєкту: «Ми можемо говорити про 253 мінімальні приклади, свідчення, фотографії та матеріали — одним словом, усе те, що Музей сирітства надав нам для включення в Horror Vacui. Решта елементів, на яких ми будували цей перформанс — тексти, написані сучасними авторами, а також подаровані матеріали та свідчення, надані іншими неурядовими організаціями або соціальними та культурними акторами, які борються з сирітством. Тож це була велика робота, що виходила за межі 505 акторів. І на основі текстів, ми дякуємо та глибоко вдячні Музею сирітства, оскільки завдяки їхній архівній роботі нам вдалося оживити цю виставу.»

Про найбільші виклики, з якими зіштовхнувся проєкт, розповів Александру Івеною: «Основні виклики, без сумніву, були пов’язані з графіком. Дуже важко погодити графіки 500 акторів, і дуже часто через масштаб цього проєкту ми мали обмежений час. Але парадокс у тому, що я не вірю, що можна було б знайти кращий час для цього. Тобто зібрати 500 акторів за два місяці дуже складно, але це не значить, що неможливо.»

Александру Івеною, ініціатор проєкту Horror Vacui, розповів і про мету, яку поставили перед собою організатори: «Те, чого ми прагнемо досягти цим заходом, це перш за все, зміна законодавства. Ми прагнемо створення комісії, яка б документувала і досліджувала випадки насильства над дітьми, які перебували в інституціях з 1966 по 2007 рік, що є вимогою, яку ми, Papercuts, Музей сирітства та кілька профільних НУО висловлюємо офіційно. Ми хочемо провести дослідження, щоб мати документ, який би чітко вказував, скільки, хто і як. Ми віримо, що тільки на основі такого документа ми зможемо домогтися змін. І поки не з’являться стимули чи інші зміни, покарання та засоби, ми вважаємо, що визнання ̶ це найбільший крок до зцілення, і це можна зробити.»

Александру Івеною також розповів нам про тих, хто брав участь у реалізації театрального проєкту, а також про реакцію глядачів на Horror Vacui: «Загалом, люди, які брали участь у проєкті, мали дуже позитивну реакцію. Я маю на увазі, що у нас з’явилася мережа волонтерів та акторів, які були відкриті, ділилися інформацією і гарно говорили про ідею. Вірю, що вони, у свою чергу, є посланцями нашої місії разом з нами. Реакція з боку публіки теж дуже приємна. Мабуть, найбільше надихає те, що ми маємо аудиторію і о 5-й ранку, і о 4-й ранку. Люди прокидаються, щоб побачити своїх друзів, родину, колег, а потім залишаються та дивляться інших. Це відбувається вночі, створюючи особливу маленьку спільноту.»

З літа минулого року до кінця лютого цього року в Бухарестському муніципальному музеї в приміщенні Палацу Шуцу пройшла виставка «Цифрова археологія. Середньовічне минуле Бухареста з керамічної перспективи». Виставка представляє собою захоплюючу віртуальну подорож у минуле столиці, в Бухарест 15 -19 століть. Це нове розуміння того, як проходило повсякденне життя та як розвивався Бухарест.

Про виставку та проєкт, який стоїть за нею, розповіла її кураторка Аліна Стреїну. «Виставка виникла в рамках проєкту, профінансованого частково Адміністрацією Національного культурного фонду, з тією ж темою ̶ середньовічна історія Бухареста з перспективи кераміки. Проєкт був реалізований у партнерстві з Інститутом національної спадщини і мав на меті оцінити керамічні знахідки з археологічного контексту в символічних районах Бухареста. Таким чином, ми обрали з колекції Бухарестського муніципального музею ті предмети, які вважали репрезентативними і котрі були знайдені під час археологічних розкопок у місті. На нашу думку, вони відображають певні аспекти побуту мешканців Бухареста 17, 18 і 19 століть.»

Які види посудин були знайдені в археологічних розкопках, що стали основою експозиції в Бухарестському муніципальному музеї? Звідки вони походять і про що розповідають? Про це детальніше розповіла Аліна Стреїну. «Під час впровадження проєкту ми зрозуміли, що більшість знайдених посудин та керамічних предметів в основному є кухонними – посуд для приготування їжі та для сервірування. Кухонна кераміка, зрозуміло, досить однорідна та має багато спільних рис. Однак ми відзначили деякі дуже цікаві відмінності, зокрема щодо кераміки для сервірування. Наприклад, є глечики, які дуже схожі на ті, що використовувалися в Османській імперії. Є також пивні келихи, які мають багато спільних рис з тими, які були поширені в різних регіонах Німеччини. Є посуд для мінеральної води та інші дрібні предмети, які є імпортними товарами та результатом торгових зв’язків між Волощиною і великими торговими імперіями того часу.»

Аліна Стреїну також розповіла про цифрову складову виставки в Палаці Шуцу, а саме про сайт mmb.cimec.ro, цифровий каталог археологічних досліджень, пов’язаних з керамікою, знайденою на території столиці. Археологічні розкопки, проведені Бухарестським муніципальним музеєм, почалися ще в 1950-х роках і тривають до сьогодні, виявляючи предмети, що доповнюють письмову історію Бухареста. «Проєкт і виставка також пов’язані з запуском сайту mmb.cimec.ro, на якому представлені результати цього проєкту. Там можна побачити зображення 300 керамічних предметів з колекції Бухарестського муніципального музею, з яких 150 були відскановані в форматі 3D колегами з Інституту національної спадщини, а також зображення з архіву Бухарестського муніципального музею, що стосуються археологічних досліджень 50-х, 60-х, 70-х років, проведених у різних археологічно значущих місцях Бухареста. Побачити їх можна в режимі онлайн на цьому сайті.»

Кураторка Аліна Стреїну наголосила на меті виставки «Цифрова археологія» в Бухарестському муніципальному музеї: «Одна з основних ідей цього проєкту та виставки – залучення нової аудиторії, саме тому ми використали нові методи популяризації спадщини, зокрема 3D-технології для її просування. Використовуючи ці нові технології, які, на нашу думку, є абсолютно актуальними та важливими для правильного і послідовного документування об’єктів культурної спадщини, а також звертаючись до нових сфер, ми можемо залучити й молодшу аудиторію. Наприкінці проєкту на базі Факультету історії ми навіть провели майстер-клас, на якому представили всі матеріали, що були його частиною, зокрема виставкового проєкту. Молодші колеги, студенти, виявили надзвичайний інтерес саме до 3D-частини — як створювалися 3D-моделі та весь процес їхньої обробки. Отже, існує реальний інтерес серед молодих спеціалістів, які, ми сподіваємося, залишаться у цій сфері та з якими ми будемо співпрацювати в майбутньому задля розвитку та удосконалення нових методів документування та популяризації культурної спадщини.»

На завершення нашої дискусії Аліна Стреїну зробила огляд місць археологічних розкопок в столиці, з яких походять експонати, представлені на виставці: «Більшість з оцифрованих та представлених онлайн посудин, а також тих, що експонуються в рамках виставки, яку ще можна відвідати в Палаці Шуцу, походять з розкопок, проведених в районі вулиць нинішнього Старого міста, історичного центру Бухареста. Ці дослідження в основному здійснювалися археологами Музею міста Бухареста, а також включають інші розкопки в таких зонах, як Палац Котрочень, пагорб Раду-Воде та церква Святого Миколая Удрікань. Останні розкопки були проведені відносно нещодавно.»

Бухарестський муніципальний музей, що знаходиться у палаці Шуцу в центрі столиці відкриває нову документальну виставку: «Перші представники роду Кантакузіно в спадщині Бухарестського муніципального музею».

Кураторка виставки Міхаєла Рафаїле з відділу нової та новітньої історії Муніципального музею, розповіла про намір організувати цю виставку: «У рамках тимчасової виставки під назвою «Перші представники роду Кантакузіно в спадщині Бухарестського муніципального музею», я хотіла представити широкій громадськості деякі записи, написані на папері або пергаменті, старослов’янською та румунською мовами, кирилицею, в яких члени цієї поважної родини 17-18 століть згадуються як свідки, через посади, які вони займали в Княжій раді, а також через договори купівлі-продажу, які вони укладали в ті часи, або були видавцями грамот чи наказів, як у випадку з Шербаном та Штефаном Кантакузіно.»

Першим з великих правителів, культурних діячів і навіть воєвод, які належали до цього знатного роду з Валахії, був Константін Кантакузіно, який народився в 1598 році і був убитий в 1663-му. Він є центральною фігурою виставки в бухарестському музеї. Докладніше про нього розповіла Міхаєла Рафаїле: «Після одруження з молодшою донькою воєводи Раду Шербана, Еліною або Ілінкою, як її називали вдома, Константін Кантакузіно почав своє сходження до правителів волоської адміністрації. Окрім успадкованого та накопиченого особистого багатства, воєначальник скористався приданим дружини, яке дозволило йому пов’язати своїх 11 дітей, шістьох синів і п’ятьох дочок, з найвидатнішими родинами волоських та молдовських бояр. Отримавши блискучу освіту, Константін Кантакузіно був великим шанувальником книг. Маючи широкі економічні та дипломатичні зв’язки, а також повагу, якою він користувався, особливо з боку турків, Кантакузіно вважався свого часу вірним радником воєводи Матея Басараба і був провідною особистістю в румунській політиці 17-го століття.»

Міхаєла Рафаїле розповіла і про дружину великого князя Еліну Кантакузіно (1611-1687 рр.). «У свою чергу, Еліна проявила свої особливі якості: прощення до вбивць чоловіка, наполегливість у збереженні будинку після зникнення чоловіка, розсудливість у розподілі майна між дітьми, любов до синів, яким вона лагідно радила бути справжніми братами, мужність у подорожі до Святих місць.»

Які документи, важливі для історії цієї відомої румунської родини, пропонує відвідувачам виставка? Міхаєла Рафаїле розповідає: «У рамках виставки засновник роду Кантакузіно у Валахії Константін Кантакузіно вперше згадується в документі від 8 червня 1626 року як свідок Княжої ради, який обіймав посаду великого постільника.»

Виставка «Перші представники роду Кантакузіно в спадщині Бухарестського муніципального музею» представляє публіці три важливі для історії румунської культури твори. Особливий акцент на виставці поставлено на «Бухарестській Біблії», також відомій як «Біблія Шербана Кантакузіно». Це перший повний переклад Біблії румунською мовою, опублікований в 1688 році. Про це розповідає Міхаєла Рафаїле: «На виставці ми також представляємо три книги, а саме: «Святе і Божественне Євангеліє», надруковане на замовлення і кошти Шербана Кантакузіно у 1682 році. Потім Біблія, відома як «Бухарестська Біблія», а також «Політична і географічна історія Валахії», автором якої видатний румунський історик Ніколає Йорга визначив правителя Міхая Кантакузіно. Повертаючись до «Бухарестської Біблії», слід зазначити, що це перший повний переклад Святого Письма, здійснений на замовлення «нашого доброго православного і просвіченого господаря Йоана Шербана Кантакузіно». Він був надрукований на тонкому папері з водяними знаками. Обкладинки виготовлені з дерев’яних дощечок, обтягнутих шкірою, яка була оздоблена гарячим пресуванням. Видання Біблії стало важливим етапом у процесі утвердження національної мови у богослужіннях і, водночас, є визначною пам’яткою поліграфічного мистецтва Валахії. Вона остаточно визначила курс писемної мови Церкви. Біблія широко поширювалася територією сучасної Румунії – Валахією, Молдовою та Трансільванією і навіть потрапила до Польщі, коли один примірник був переданий колишньому митрополиту Дософтею, який перебував у вигнанні. Ще один примірник був у володінні Папи Бенедикта XIV-го, який зараз зберігається в бібліотеці Болонського університету. Цей примірник був поширений у Трансільванії, повітах Алба та Гунедоара.»

З кінця листопада Національний музей історії Румунії (MNIR) представляє виставку «EIKON. Консервація-реставрація дерев’яного живопису». Ця виставка знайомить громадськість з іконами на дереві та проблематикою консервації та реставрації дерев’яного живопису зі спадщини музею. Виставка демонструє як відреставровані об’єкти, так і технологічний процес, який проходить об’єкт на шляху від реставрації до експонування.

Ми поговорили з реставраторкою Національного музею історії Румунії Марією Поп про виставку, а також про зусилля музею, спрямовані на те, щоб реставрація стала доступною для широкого загалу: «EIKON ̶ це перша виставка реставрації живопису на дереві, організована в Національному музеї історії Румунії. Реставрація ̶ це тема, до якої музей хоче якомога частіше привертати увагу громадськості, адже перед тим, як потрапити до вітрини, експонати проходять через реставраційну лабораторію для перевірки. Національний музей історії Румунії в минулому також організовував експозиції на тему збереження та реставрації предметів спадщини на різних типах поверхонь. Буквально минулого року в тому ж приміщенні, де сьогодні проходить виставка EIKON, відбулася презентація присвячена реставрації, старих книг і документів.»

Марія Поп згадала, що передувало створенню цієї виставки: «В основі цієї виставки було бажання представити громадськості частину робіт, які виконуються в лабораторії реставрації розпису на дереві.»

Реставраторка Марія Поп розповіла й про те, які твори чи експонати можна побачити на виставці, як вони були відреставровані та, які ще елементи можуть побачити відвідувачі: «На виставці представлено 12 творів, 11 з колекції Національного історичного музею та один з приватної колекції. Більшість ікон належать до російської, так званої липованської школи і були написані між 18 і 20 століттями. Вони потрапили до реставраційної лабораторії з різними проблемами: від відкладень бруду на поверхні, обвуглених ділянок, спричинених жаром від надто близько розташованих свічок до тріщин на панелях та частин, де не збереглося покриття фарби. Центральним експонатом виставки є королівська ікона із зображенням святого архиєпископа Миколая з Північної Трансільванії або Марамуреша. За ці роки вона зазнала двох повних переписів. Коли ікона потрапила до лабораторії, то вона мала зовсім інший малюнок, а не той, який ви можете побачити на виставці зараз. Рішення про видалення цих елементів було прийнято через те, що їхня якість була низькою як з естетичної, так і з технічної точок зору, а оригінальний живопис, який з’явився в результаті цих реставраційних втручань, значно перевершує живопис наступних художників. Кінцевий результат та зображення реставраційних робіт можна побачити на виставці EIKON. Виставка включає в себе зону, що відтворює реставраційну лабораторію. Тут представлені матеріали, посуд, засоби захисту, якими користується реставратор під час процесу консервації-реставрації. Також у цій зоні можна побачити проекції, на яких демонструються фільми про реставрацію представлених на виставці творів. В одній з вітрин ми маємо три ікони на різних етапах реставрації, починаючи з видалення поверхневих відкладень, заповнення прогалин у підставці та кольорової обробки відсутніх ділянок.»

Реставратор музею Маріан Раду, що спеціалізується на дерев’яних предметах, розповів про процес реставрації та його особливості: «У сфері консервації та реставрації метою втручання є збереження рухомої та нерухомої спадщини. Культурні цінності характеризуються великою різноманітністю з точки зору складу, структури, морфології, розміру, зовнішнього вигляду, кольору, функціональності і, звичайно, значущості. До факторів деградації культурних цінностей належать фізико-хімічні, біологічні, а також людські чинники. Знаючи ці фактори, ми також можемо визначити, які деградаційні процеси відбуваються в дерев’яній основі.»

Маріан Раду також розповів про панель для дерев’яних ікон, представлених на виставці EIKON: «Панель посилена двома паралельними поперечними балками різних напрямків, вставленими перпендикулярно до волокон деревини, з трапецієподібним профілем. Вставка поперечних балок здійснюється за допомогою системи «ластівчин хвіст». Поперечні балки відіграють дуже важливу роль у міцності обшивки, … Враховуючи вік ікон, двісті-триста років, вони з часом зазнали різних деформацій… Всі ці деформації дуже ускладнюють процес реставрації…»

На завершення нашої розмови, розповідаючи про виставку EIKON у Національному музеї історії Румунії, реставратор Маріан Раду наголосив: «Професія реставратора менш відома в Румунії, але завдяки цій виставці, яка є прем’єрою Національного музею історії Румунії, я сподіваюся, що нам вдалося пробудити цікавість публіки прийти до музею, де вони зможуть побачити та краще зрозуміти плоди нашої багаторічної праці.»

Бухарестський муніципальний музей представив у Палаці Шуцу, в центрі столиці, виставку «Всесвіт керамічної реставрації» ̶ тематичну колекцію, присвячену невидимій стороні керамічних експонатів. Керамічні предмети, створені гончарями, є не просто зручними, функціональними посудинами, а самобутніми творами, які своєю формою, декором і фактурою вступають в духовний діалог з глядачем і здатні, сьогодні, як і в минулому, викликати реакції задоволення, захоплення і прихильності. Плин часу залишає свій відбиток на їхньому зовнішньому вигляді та цілісності. Саме тут на допомогу приходить реставратор, який за допомогою досліджень і наукових відновлювальних процедур повертає об’єктам їхній первісний вигляд для публічного показу.

Ми поговорили з експерткою-реставратором Міхаєлою Чобану, кураторкою виставки, про виклики, з якими стикається реставратор: «Виклики для реставратора виникають, щойно об’єкт потрапляє до реставраційної лабораторії, починаючи з дослідження і закінчуючи завершенням процесу реставрації. Кожен керамічний предмет потребує окремого підходу, залежно від пошкоджень, які виникли внаслідок плину часу.»

Що є основним обов’язком реставратора кераміки? Міхаєла Чобану: «На реставраторі лежить велика відповідальність за дотримання належних реставраційних процедур, щоб зберегти керамічні артефакти.»

Реставраторка Міхаєла Чобану розповіла, що саме включає в себе процес реставрації і в чому його кінцева мета: «Руйнівна дія природи або людини усувається реставратором з терпінням, майстерністю, серйозністю та високим професійним рівнем, який прагне відновити первісну форму, колір і зовнішній вигляд.»

Щоб зрозуміти процес реставрації кераміки ще більш детально, експертка-реставратор Міхаєла Чобану зробила короткий огляд етапів цього кропіткого та делікатного процесу: «Перший крок, який робить консерватор, ̶ це вивчення обробки глини та способів її виготовлення. Протягом історії ремесло роботи з глиною еволюціонувало від ручного ліплення за допомогою гончарного круга до промислових методів виготовлення керамічних виробів. Виходячи з якості глини, її складу, технології моделювання або процесу випалу, реставратор може визначити методи підходу до обробки в процесі реставрації, використовуючи матеріали та речовини, сумісні з досліджуваним керамічним матеріалом. Визначення факторів деградації кераміки здійснюється за допомогою декількох видів досліджень. Хімічні дослідження проводяться колегами-дослідниками, які за допомогою різних методів визначають природу відкладень, що загрожують цілісності предмета. За необхідності реставратор вивчає ці аналізи і разом з фізичними дослідженнями, проведеними мікроскопічно або макроскопічно, визначає стан збереження і діагноз досліджуваного предмета. Професійна реставраційна робота ґрунтується на наукових дослідженнях, принципах і методах, що застосовуються до всіх видів культурних об’єктів. Як уже зазначалося, першим етапом реставраційного процесу є дослідження, за яким слідують фізико-хімічні визначення, визначення факторів деградації і аж до стану збереженості артефактів. Зібрана інформація допомагає нам на наступному етапі ̶ постановці діагнозу та пропозиції відповідних методів лікування. Після цього починається хімічна обробка: видалення відкладень; ідентифікація предметів, які знаходяться у фрагментарному стані; склеювання специфічними для керамічної пасти клеями; заповнення проміжків сумісними матеріалами; кольорова інтеграція на заповнених ділянках та остаточна консервація. Від бажання знати методи і матеріали, які з’явилися в концепції сучасних технік, на реставратора покладається велика відповідальність знати, що використовувати в процесі реставрації, щоб розсудливо прийняти найбільш відповідне оброблення. У процесі реставрації об’єкта плин часу накладає свій відбиток на зовнішній вигляд і цілісність керамічних предметів.»

Виставка «Всесвіт реставрації кераміки» представляє відвідувачам процес реставрації керамічних предметів спадщини, який Міхаєла Чобану охарактеризувала наступним чином: «Реставрація кераміки покликана якомога довше зберегти для майбутніх поколінь відчутні свідчення. Мета цієї виставки ̶ відстежити весь шлях предмета, від його знахідки до появи у вітринах музею. Я сподіваюся, що завдяки унікальній тематиці цієї виставки відвідувачі дізнаються про виклики, які постають перед реставраторами в умовах невпинного часу.»

«Розлучення» ̶ це афективний перформанс, побудований на сучасному розумінні романтичного розставання. Його національна прем’єра відбулася в Галереї Мобіус у Бухаресті, після презентації в Чехії та Словаччині. Постановка здійснена групою європейських митців на чолі з Йоаною Пеун.

Йоана Пеун – режисерка, яка зосереджує свою роботу на поведінці людини в складних ситуаціях. Вона розповіла про команду, яка створила виставу: «Початкова команда складалася з артистів зі Словаччини і мене, тобто дуже маленької групи, яка зробила пілотний проєкт, абсолютно відмінний від того, що ви бачите зараз в Румунії. У лютому він був ультра-гіпер-інтерактивним. По суті, двоє глядачів розлучалися, не знаючи один одного, за своєрідною нашою інструкцією. Мені не сподобалося те, що вийшло, і я повернулася до більш безпечних, скажімо так, перформативних висловлювань, які були для мене більш зручнішими. Я хотіла емоційної розмови з аудиторією про те, що означає для кожного з нас, особливо для глядачів, розлучення. Ядром команди в Братиславі були я і сценограф Матей Сікора. Ми ніби грали в пінг-понг з ідеями. “Як би нам” або “як би мені” уявити або передати, або кинути виклик аудиторії, щоб вона відчула щось максимально близьке до того, що відбувається з ними, коли вони кохають, а потім розлучаються? І в мене була одна нав’язлива ідея, одна річ, яка мене зацікавила  ̶ показати глядачам двох людей, які цілуються і вперше відкривають одне одного. Такий собі перший поцілунок, який ми всі пережили, а потім знайти інші подібні дії, щоб продовжити цю емоційну подорож».

«Розлучення»  ̶  це особистий та інтенсивний досвід, створений для того, щоб спонукати до роздумів про те, як ми переживали наші стосунки. Чому саме «Розлучення»? Розповідає Йоана Пеун: «Ця тема мене зацікавила, тому що, насправді, особисто мені було важко з цим впоратися. Я маю на увазі вихід когось з твого життя або тебе з чийогось, особливо в романтичному контексті, але не тільки це, а й закінчення стосунків».

Режисерка Йоана Пеун та її команда досліджують територію, де кордони між почуттями та технологічним прогресом стають дедалі більш розмитими. Ми поговорили з Йоаною Пеун про перформанс і про те, як він був сприйнятий публікою: «Не можна точно знати, що відчуває кожна людина, навіть якщо ви з нею розмовляєте. Або, так чи інакше, як це було сприйнято. Я вам розповім про це. У Словаччині ми знімали Братиславу та менші міста, там були молоді люди, люди похилого віку, міленіали. Молоді люди були дуже зосереджені та захоплені ідеєю, а також бажанням висловити власний досвід і дослідити себе. Це те, що я побачила з відповідей. Що ж, аудиторія взаємодіяла по-різному. Ми могли бачити в них готовність відповідати якомога більше, ширше, глибше, а також якось розбирати це, навіть якщо це було анонімно. Тож ця молода аудиторія, а під молодими я маю на увазі18, 25, 26 років, з радістю відгукнулася на певні пошуки, емоційні переживання, з якими вони зіштовхуються, можливо, навіть досить часто.

Вистава пропонує глядачам два QR-коди, за допомогою яких вони можуть долучитися та взаємодіяти. Режисерка Йоана Пеун розповіла нам більше про взаємодію з аудиторією: «Так, це щось на зразок посилання, яке ви отримуєте на свій мобільний телефон і на яке відповідаєте. Потім ваша відповідь так чи інакше інтегрується в шоу або оприлюднюється, навіть якщо вона анонімна. Це невелика аудиторія, близько десяти осіб. У мене були шоу з чотирма людьми, були і з сімнадцятьма. Найкраще це працювало, коли в залі було близько 10 людей. Це створює своєрідну спільноту. В шоу є кілька моментів, коли глядачі щось роблять або доповнюють, говорять або дозволяють нам трохи допомогти. Це відбувається в мінімальній мірі. Тож це дуже просте шоу, без усіляких надмірностей. Реакція на нього була кожного разу різною. Іноді учасники надзвичайно залучені, залежно від настрою або того, що виникає в даний момент. Акторки відчувають аудиторію, її пульс, але вони не змінюють свій темп і дії в залежності від зацікавленості або навпаки відсутності інтересу аудиторії. Тому на це питання «як це сприймається» мені дуже важко відповісти».

З середини вересня Національний музей історії Румунії представляє нову виставку: «Природні барвники. Від наукових музейних досліджень до сучасного мистецтва». Виставка має на меті використати результати наукових досліджень і показати роль природних барвників у сучасному мистецтві. Створити через колір зв’язок між сучасним і традиційним текстилем, а також зробити інформацію більш доступною для широкої публіки, завдяки результатам наукових досліджень.

Про концепцію виставки ми поговорили зі співкураторкою заходу, хіміком-дослідником Іриною Петровічу: «За допомогою натуральних барвників ми намагаємося поєднати, з одного боку, музейні текстильні експонати та музейну спадщину, скажімо, з традиційним текстилем, а з іншого – з сучасним матеріалом, так чи інакше роблячи результати наукових досліджень доступними для широкого загалу. Натуральні барвники є центральним елементом, головною концепцією виставки. Усе будується навколо них. Як хімік-дослідник, я вивчаю румунську текстильну спадщину з точки зору аналізу кольорів. Ці дослідження ґрунтуються на тому, що весь текстиль, який ми бачимо в музейних експозиціях до кінця 19 століття, коли стали доступними синтетичні барвники, був пофарбований натуральними речовинами. Спочатку використовувалися природні барвники, які можна було здобути з рослин, комах, грибів, молюсків або лишайників, причому кожен з них – лише на своїй території. Пізніше деякі з них почали продавати, при цьому початок комерціалізації був пов’язаний з історичними подіями або географічними відкриттями».

Що пропонує виставка з точки зору дослідження природних барвників?, – запитали ми Ірину Петровічу. «Завдяки доступним сьогодні аналітичним методам ми можемо ідентифікувати природні барвники та біологічне джерело, до якого вони належать, а також можемо допомогти розмістити історичні експонати в певному контексті на основі їх аналізу. На виставці ми представляємо натуральні барвники, характеризуючи їх з різних точок зору –   структури, методології фарбування тощо. Деякі фарбувальні речовини більш стійкі до дії факторів навколишнього середовища, інші менш стійкі в музейному текстилі. Ми знаходимо найбільш відомі з них. Також можна побачити текстильні матеріали пофарбовані натуральними барвниками. Окрім розповіді про барвники в історичному текстилі, на виставці також можна знайти інформацію про барвники з рослин, які ми зустрічаємо у повсякденному житті і які, можливо, могли б використовуватися для фарбування. Це інвазивні рослини або просто рослини, які ми маємо, наприклад, у саду. Використовуючи їх як фарбувальну речовину, ми могли б мати гарніший сад і водночас деякі тканинні вироби природного кольору. Вони також є барвниками, які ми маємо у залишках, отриманих від домашньої діяльності. Це кісточки авокадо, ягоди, барвники з гранатової шкірки, дуже популярне лушпиння цибулі та багато іншого.»

Ірина Петровічу розповідає, що можна побачити на виставці «Природні барвники» в Національному музеї історії Румунії:  «У першій частині ми маємо літургійні текстильні вироби з колекцій Національного музею історії Румунії, Національного художнього музею Румунії та музею монастияр Путна, переважно ті, що раніше характеризували перспективу натуральних фарбувальних речовин. Інша частина виставки присвячена традиційному одягу. Ми хотіли побачити, досліджуючи текстильні вироби з румунських музейних колекцій, наскільки барвники все ще використовувалися наприкінці 19-го століття. Виставка продовжується описом кількох нещодавніх проєктів, присвячених природним фарбам, які також переходять у сучасне мистецтво. Натуральні барвники присутні в сучасному світі, з одного боку, в новому традиційному текстилі, а з іншого – у творах сучасних художників. Ми маємо приклади таких робіт на виставці. Тому виставку треба обов’язково побачити, тому що її дуже важко описати словами. Тут є роботи відомих художників. Деякі з них звикли працювати з натуральними барвниками, інші сприймають це як виклик. І так само є роботи молодих художників, які тільки починають працювати з натуральними фарбами.»

Наприкінці Ірина Петровічу розповідає, коли можна відвідати виставку та які ще заходи пропонує Національний музей історії Румунії. «Ми анонсували її до кінця жовтня, але вона точно продовжиться до кінця листопада. Готуємо заходи, пов’язані з виставкою і, можливо, організуємо майстер-класи з живопису протягом листопада.»

Колектив театральних діячів «Vanner» пропонує мультидисциплінарний мистецький проєкт «Пізнаймо світ» – серію заходів, покликаних наблизити людей з інвалідністю до власної виразності. Майстер-класи з творчого та особистісного розвитку, арт-терапія, візуальна та психологічна освіта, фотосесії – все це було спрямовано на розвиток творчих здібностей.

Фотографії проєкту були виставлені з середини вересня до початку жовтня в приміщенні Комбінату образотворчих мистецтв у Бухаресті. Ми поговорили зі співзасновницею Vanner Collective Денісою Ніколає про проєкт та про його зародження. “Мова йде про 12 фоторобіт, кожна з яких розповідає про те, що може бути досконалим, а не ідеальним. Про красу, звернену всередину, про силу людей просто бути. Як і будь-який мистецький проєкт, спрямований на інклюзію, на рівність, на нормальний світ, і проєкт “Пізнаймо світ”, який фокусується на красі та надможливостях людей з інвалідністю, на мій погляд може змінити сприйняття та парадигми, він може сприяти тому, щоб голоси людей з інвалідністю та тих, хто бере участь у проєкті, були почуті, він може підвищити впевненість у собі та в більш інклюзивному суспільстві. І він може розвинути в кожному з нас більшу емпатію і турботу про людей з нашого оточення і, що не менш важливо, він може звернути наш погляд як всередину, так і назовні, на широкий світ і його красу.”

Деніса Ніколає також розповіла про те, що, як сподіваються організатори, буде відлунням цього проєкту. Вона також згадала про труднощі, з якими їм довелося зіткнутися під час реалізації проєкту: “Ми абсолютно переконані, що виставка “Пізнаймо світ” не залишиться непоміченою і, що вона матиме громадянський і навіть емоційний вплив на відвідувачів і всіх тих, хто прямо чи опосередковано з нею контактує. Основний меседж, який ми також хотіли донести через цю ініціативу, – це подолання стигматизації та інтеграція людей з інвалідністю. Але перш за все, мабуть найважливішими, були зусилля з пошуку надздібностей та показати красу поза межами та обмеженнями. Забезпечення інклюзивного та безпечного середовища для учасників було для нас головною метою проєкту “Пізнаймо світ”. І я маю на увазі не лише організацію майстер-класів, але й усі передбачені проєктом події. Організація самих заходів не обійшлася без труднощів і я думаю, що найбільшим викликом був пошук доступного простору для підтримки та проведення наших заходів. Оскільки ми говоримо про інклюзію, оскільки ми говоримо про дестигматизацію, першим поворотним моментом був пошук цих просторів у Бухаресті, які б були доступними і забезпечували безпечне середовище для людей, які знаходяться в центрі нашої уваги, а саме людей з інвалідністю.”

Фотоінсталяція в рамках проєкту “Пізнаймо світ” бере за відправну точку творчість Константіна Бринкуша (1876-1957 рр.), видатного румунського скульптора, який зробив значний внесок в оновлення мови та бачення в сучасній скульптурі. Аліна Ротару, авторка фотографій та концепції фотоінсталяції “Пізнаймо світ”, розповіла про натхнення, яке Бринкуш привніс у цей проєкт. “Константін Бринкуш є скульптором поза межами своїх скульптур, тому що він заповів нам здібність бачити округлість у кутах. Він ніби винайшов колесо, своєрідне колесо, яке ми вчимося використовувати у повсякденному житті. Досліджуючи його життя, читаючи, що люди писали про його роботи протягом багатьох років, і бачачи його роботи в дійсності, я зрозуміла, що зустрічаюся з натхненням. По суті, я почала пізнавати світ художньо через його переконання. “Пізнаймо світ” – це проєкт, натхненний всесвітом Бринкуша, який пропонує переосмислення поняття досконалості у зв’язку з часом, в якому ми живемо. За допомогою фотоінсталяції ми прагнемо передати красу десяти людей, які представляють цінне ядро нашого суспільства. Якщо природа регенерує себе, то ми, за допомогою цього проєкту, намагаємося регенерувати наш спосіб мислення.”

“Що таке робота /What Work Is” – обраний проєкт, який представлятиме Румунію на 60-й Міжнародній художній виставці – Венеціанській бієнале/La Biennale di Venezia. Проєкт належить художнику Шербану Саву і представлений в Румунському павільйоні в Джардіні делла Бієнале та в Новій галереї Румунського інституту культури та гуманітарних досліджень у Венеції з 20 квітня по 24 листопада 2024 року. Темою проєкту, запропонованого Шербаном Саву, є взаємозв’язок між роботою та дозвіллям.

Шербан Саву – візуальний митець, який живе і працює в Клужі (північний захід Румунії), випускник Клузького Університету мистецтв, художник-реаліст, який фіксує повсякденне життя і сучасне існування в Румунії, з пристрастю до тем, пов’язаних з роботою і задоволенням. Куратором проєкту на Венеційській бієнале є художник Чіпріян Мурешан, колега та співробітник Шербана Саву. Художник Шербан Саву розповів про проєкт, який представлятиме Румунію на Бієнале: “Що таке робота/What Work Is” – це назва поеми Філіпа Левіна, поета, який ставив собі питання про те, що таке робота, і відповідав на них у абсолютно чудовому способі. Я знайшов себе в його віршах. Не випадково моя книжка 2018 року має в основі п’ять віршів Філіпа Левіна, присвячених роботі. Я працюю над цією темою або цікавлюся нею вже досить давно. У певному сенсі, я дивився на неї через фільтр історії мистецтва, з огляду на пропагандистське мистецтво до 89-го року, яке все ще з нами і існує сьогодні, але вже не так помітно. І, як казав Чіпріян, ми ще не знаємо, як до роботи ставитися. Минуло надто мало часу, щоб ми могли спокійно чи об’єктивно до неї ставитися. Ми занадто суб’єктивні. І тому ми торкнулися теми роботи, намагаючись зрозуміти, ким ми є насправді сьогодні. Але за допомогою мистецтва, її історії”.

Що публіка зможе побачити на бієнале? Шербан Саву: “У Центральному павільйоні буде великий поліптих з 40 з чимось робіт. Домінантна стіна, очевидно, буде доповнена цокольною конструкцією, на якій будуть виставлені чотири моделі, чотири моделі знакових будівель з мозаїчними вставками. А в Новій галереї Румунського інституту культури ми протягом семи місяців створюватимемо масштабну мозаїку зі сценою пікніка, сценою відпочинку, першотравня, але першотравня, відмінного від того, яким він був раніше. Першотравень, який люди можуть святкувати так, як вони хочуть, без пропагандистського підтексту”.

Чому Шербан Саву обрав поліптичну форму представлення свого мистецтва: “Це канонічна форма. Я дивлюся на реальність і навколишнє середовище через фільтр історії мистецтва, а політичне, релігійне мистецтво певним чином слугує моїй ідеології, як і релігія. … Раніше робота була частиною офіційного мистецтва, пропагандистського мистецтва, і вона була фундаментальною для побудови суспільства. Зараз, очевидно, все змінилося, і мені було цікаво подивитися, як люди сьогодні можуть знайти свою незалежність, як вони можуть обійти виробничі системи і знайти свою автономію. Робота, звичайно, передбачає стан відчуження, особливо робота за кордоном, відчуження з боку тих, хто їде далеко від дому, але також і з боку тих, хто повертається після тривалого перебування за кордоном і повертається в інші реалії, від яких відчуває себе відчуженим”.

Куратор проєкту, Чіпріян Мурешан, розповів нам більше про тему та натхнення проєкту, а також про стосунки між двома творчими особистостями: “Митці мають особливі стосунки з роботою. Як художник, я насправді не є куратором за професією, зараз я куратор за обставинами, тому що я сусід Шербана по майстерні, тож ми ділимо одну майстерню, але робота для нас, художників, означає зранку йти в майстерню до вечора, і працювати не обов’язково з певним результатом. Звісно, художники можуть бути і богемними. … Ми почали з відбору робіт. Можна сказати, що ми досить швидко дійшли висновку, тому що перебуваємо на одній хвилі через те, що ділимо майстерню. Ми досить інтуїтивні,  рухалися і прийшли висновку”.

Чіпріян Мурешан описує елементи виставки на бієнале і зробила короткий портрет Шербана Саву: “Шербан Саву за фахом художник. Однак він десь у 2008-2009 роках почав трохи працювати з мозаїкою. Йому дуже подобалися античні мозаїки, римські, грецькі. В павільйоні ми побачимо добірку картин з 2005 по 2024 рік, 45 картин, зібраних у своєрідній святині, скажімо так, щоб зробити своєрідний діалог з Венецією”.

На завершення, комісар Венеційської бієнале з боку Румунії, Йоана Чокан, розповіла про процес відбору проєктів та цьогорічний вибір: “Мушу сказати, що кожного разу румунський павільйон на Венеціанській бієнале не залишається непоміченим. Цього року присутні майже 90 країн з національними павільйонами, а Румунії пощастило з 1938 року мати власний павільйон в Джардіні бієнале. Щоразу Румунія відправила сюди надзвичайно важливих митців: Ніколая Грігореску, Штефана Лукіана, Генрі Мавродіна, Джету Бретеску або Адріана Геніє, щоб наблизитися до сучасної епохи. Напевно, це буде дуже улюблений павільйон, де люди знайдуть сцени, які їм дуже знайомі. … Я думаю, що більше художників, більше кураторів повинні мати сміливість брати участь у бієнале. Так, конкуренція завжди надзвичайно жорстка, але я думаю, що кожен повинен докласти зусиль, всі люди, які хочуть, і надіслати свої файли на розгляд журі. Це складний процес, особливо для членів журі, як національних, так і міжнародних. Це складний процес, тому що відповідальність дуже велика, адже ми надсилаємо проєкт, який представляє країну. Це дійсно складний процес”.06