Radio România Internațional

Category: Видатні постаті Румунії

  • Ніколає Йорга – півтора століття від народження

    Ніколає Йорга – півтора століття від народження

    Ніколає Йорга – історик з найбільшою видимістю в науково-культурному світі Румунії і навіть за її межами. Його ім’я та прізвище добре представлене в
    громадських місцях, у назвах вулиць, площ, навчальних та наукових закладів. Він
    був одним із найважливіших румунських істориків ХХ-го століття, дехто сказав би
    навіть найвидатнішим. Він користувався великою повагою в колі своїх сучасників
    величезною кількістю історичних праць, близько 20 тис. назв, книг, лекцій і
    статей, а також своїм прагненням бути безперечним авторитетом в історії.
    Спеціалізувався на вивченні Середньовіччя та історії Візантійської імперії, але
    став романістом, славістом, істориком мистецтва та філософом історії. Йорга
    також був університетським викладачем і академіком. Окрім галузі, в якій він блищав,
    історії та дослідження історичних документів, Йорга спробував себе і в літературній
    критиці, драматургії, поезії, енциклопедистиці, меморіалістиці. Він також був у
    центрі свого політичного життя, був депутатом і обіймав посаду міністра. З
    іншого боку, його величезна популярність стала причиною ​трагічної смерті в ніч
    проти 27 листопада 1940 року, коли він був вбитий легіонерами, членами
    фашистської партії в міжвоєнній Румунії.




    Ніколає Йорга народився в 1871 році в м.Ботошань і
    мав особливі інтелектуальні здібності, особливо блискучу пам’ять. Поліглот, він
    зосередився на історії ще в роки студентства на Філологічному факультеті Ясського
    університету. У 1890 році він виїхав на навчання за кордон до Італії, потім до
    Франції. У 1892 році Йорга продовжив навчання в Англії і знову в Італії. У
    1893 році він зупинився в Німеччині, де поступив на докторантуру Берлінського
    університету. Йому вдалося отримати ступінь доктора в Лейпцизькому
    університеті, одним із трьох членів докторської комісії був відомий німецький
    історик Карл Лампрехт. У 1894 році повернувся до Румунії і у віці 23 років
    зумів увійти в університетське середовище. Того ж року він розпочав і свою журналістську та політичну діяльність, де зблизився з юристом і викладачем
    права А. К. Кузою, націоналістом і антисемітом, з яким його чекає бурхлива
    політична кар’єра. Йорга був виразником консерватизму, націоналізму та
    аграрності і заснував популістський журнал «Sămănătorul/Сіяч». Йорга також був взірцем
    інтелектуала, який загравав з екстремізмом, будучи і його натхненником, і його
    жертвою. Він підтримував націоналізм і став його жертвою в 1940 році.




    Національний музей історії Румунії організував
    виставку, яка відзначатиме півтора століття від дня народження Ніколая Йорги.
    Це був другий захід у Бухаресті, присвячений видатному історику за останній
    рік, у вигляді виставки після того, як Румунська Академія провела раніше
    аналогічну подію. Директор музею Ернест Оберландер-Тирновяну зазначив, що
    виставка – це можливість для всіх бажаючих ближче побачити важливість
    вшанування 150-річчя його народження. «Ця виставка присвячена «життю людини, якою
    вона була», як писав сам Йорга. Це лише частина того, що ми хотіли б виставити.
    З одного боку тому, що наш виставковий простір обмежений, а з іншого боку, тому
    що діяльність Йорги та сліди, які він залишив в новітній історії величезні. Сподіваємося,
    що колись ми створимо документальний архів «Ніколає Йорга» у віртуальному
    просторі. Національний музей історії Румунії може вперше виставити
    громадськості та відвідувачам основні документи Йорги: від його свідоцтва про
    народження до службового посвідчення Йорги в Бухарестському університеті,
    численні дипломи за заслуги, якими його нагородили академії та наукові
    товариства. Ми також виставили листи, фотографії, сімейні документи, предмети
    та вражаючу колекцію орденів і нагород. Ніколає Йорга був найнагородженнішим
    цивільним румуном усіх часів.»




    Історик, педагог і академік Андрей Піппіді є племінником
    Йорги від однієї з його дочок. Йому належить більшість експонатів,
    представлених на виставці в Національному музеї історії Румунії. Піппіді є
    одним із донорів закладу культури деяких особистих предметів Йорги, які
    експонуватимуться в постійних експозиціях та в майбутніх тематичних виставках. З
    цього приводу Андрій Піппіді заявив. «Скрізь розкидані рукописи підручників з
    історії, майже щоденних статей у пресі чи п’єс або віршів, які висловлюють його
    чутливість, чи написані літери на будь-якому аркуші паперу. Усі вони повчальні
    своєю інтелектуальною цінністю. Шанувальники вражені тим, скільки він
    надрукував, збереглися навіть писані його рукою монологи. А його лекції ми
    завдячуємо працьовитим стенографістам. За життя він міг слухати свої промови на
    сцені, котрі позичав історичним постатям в яких віднаходив себе.»




    Постать історика Ніколая Йорги залишилася важливою
    віхою румунської культури з 19-го і 20-го століть. Але тематичні виставки мають на меті показати звичайну, людську частину
    тих, кого ми вважаємо важливими особистостями.



  • Александру Маргіломан

    Александру Маргіломан




    Александру Маргіломан, який народився 1854 року, став політиком, котрий відіграв особливу роль в об’єднанні Румунії на початку ХХ-го
    століття. Він був високоосвіченою, раціональною та консервативною людиною, яка прагнула зберегти в процесі розвитку сучасної Румунії, усе
    що варто було зберегти, та змінити все, що потрібно змінити.




    Маргіломан почав кар’єру політика
    після отримання вищої юридичної освіти у Франції та обрання до парламенту в
    1884 році, коли йому було 30 років. Спочатку він планував вступити до лав Ліберальної
    партії, але потім приєднався до парламентарів на чолі Тіту Майореску та Петра
    П. Карпа, які утворили консервативну партію консервативну групу з ліберальним
    впливом. Під час німецької окупації в 1916-1918 роках він був президентом
    Червоного Хреста та представником румунів у відносинах з окупантом. У березні
    1918 року король Фердинанд I-й призначив його прем’єр-міністром і, таким чином
    він став главою уряду, який був змушений підписати принизливий і дуже важкий Бухарестський
    мирний договір. Іншими цікавими фактами є
    те, що він був великим любителем коней, а як деталь повсякденної історії
    варто згадати каву заварену на ромі, яка пізніше була названа його прізвищем. Александру
    Маргіломан залишив позаду і кілька томів спогадів.




    Його найбільшим політичним
    противником був інший відомий румунський політик, ліберал Йонел Бретіану. Вони
    мали абсолютно протилежні погляди і зайняли в історії протилежні місця: Бретіану
    – серед переможців, а Маргіломан – серед переможених. Крім політичного
    суперництва, стосунки між ними ускладнилися, коли вони закохалися в одну й ту
    саму жінку. Викладач новітньої історії Румунії на Історичному факультеті
    Бухарестського університету Алін Чупале розповів про запекле суперництво між Маргіломаном
    і Бретіану. «З політичної точки зору суперництво між цими двома лідерами в
    основному було викликане ідеологічними розбіжностями партій, до яких вони належали, котрі на початку ХХ-го століття мали різні погляди на шляхи та, особливо, темпи модернізації
    румунського суспільства. Політичне суперництво виходило з природного бажання кожної
    із сторін прийти до влади і якомога більше залишитися при владі. Якщо ліберал Йонел
    Бретіану мав перевагу партійної дисципліни, то Консервативна партія потерпала від численних випадків інакомислення, розколів і непорозуміння. Багато лідерів цієї партії були нездатні до співпраці, а Маргіломан
    очолив її на тлі загального внутрішньопартійного розколу. Політичні
    цілі цих двох великих партій були діаметрально
    протилежні. Коли Йонел Бретіану опублікував у 1913 році свій політичний проект,
    оголошуючи подальші реформи, виборчу й аграрну, консерватори категорично відкинули
    ці реформи.»





    Після війни, із заплямованою
    його суперником репутацією, унаслідок неспроможності адаптуватися до нових
    реалій Румунії та через мирний договір,
    який він підписав, щоб врятувати Румунію, Маргіломан вирішив остаточно покинути
    політику. Він помер у 1925 році на 81 році життя.

  • Ніколає Паулеску – винахідник інсуліну

    Ніколає Паулеску – винахідник інсуліну




    Ніколає Паулеску народився 8 листопада 1869 року в Бухаресті, де закінчив середню школу у 1888 році. Того ж
    року він поступив до Паризької медичної школи, яку закінчив зі ступенем бакалавра
    медицини. У Парижі він захистив ступінь доктора медичних наук і проводив численні
    наукові дослідження у фізіології, зокрема щодо вуглеводного обміну, патогенезу цукрового
    діабету, ролі підшлункової залози у засвоєнні нутрієнтів, коагуляції крові та механізму
    раптової смерті. У 1906 році він розробив оригінальний метод для видалення
    гіпофіза собаки, який потім застосовувався до хірургії гіпофізу людини.




    23 липня 1921 року на засіданні
    Товариства біології Ніколає Паулеску представив чотири доповіді, що включали
    результати його багаторічного дослідження щодо дії екстракту підшлункової
    залози у разі цукрового діабету. Паулеску опублікував свій винахід: протидіабетичний
    активний принцип в підшлунковій залозі, який він називає панкреїн, у бельгійському
    журналі по спеціальності «Archives Internationales de Physiologie» в статті, опублікованій 31
    серпня 1921 року. Незважаючи на те, що ця стаття була опублікована за вісім місяців до подібного
    винаходу канадців Фредеріка Бантінга і Джеймса Колліпа, а також шотландця Джона
    Джеймса Маклаода, в підсумку Нобелівську премію за це відкриття отримали вони, а не Паулеску. І хоча Ніколає Паулеску сильно заперечував метод дослідників Торонтського
    університету, першовідкривачами інсуліну врешті-решт оголосили останніх.




    Провідний румунський діабетолог,
    член Румунської академії і директор бухарестського Інституту ім. Ніколая
    Паулеску Константін йонеску-Тирговіште розповів про внесок румунського винахідника до відкриття інсуліну. «Панкреїн це первинна назва інсуліну, що є гормоном
    підшлункової залози, який Паулеску зумів синтезувати після дослідів на підшлунковій
    залозі хворого на діабет собаки та інших тварин. Це був передбачуваний протидіабетичний
    гормон, здобутий на основі попередніх досліджень, проведених кількома
    дослідниками починаючи з 1890 року, коли почалася гонитва у пошуку цього
    гормону. Ніколає Паулеску в 1899 році, під час захисту однієї з трьох
    докторських дисертацій в Парижі, сказав у своїй доповіді, що проводив допити для
    синтезу протидіабетичного панкреатичного принципу. Науковий опис властивостей цього
    гормону Паулеску зробив бездоганно. Він сказав, що діабет є захворюванням, яке
    характеризується не тільки гіперглікемією, а збільшенням кетонових
    тіл в крові і сечі, які виражають метаболізм ліпідів і збільшенням в крові і
    сечі сечовини, що означає катаболізм білкового обміну. Це комплексне бачення
    було дивним для тих часів, тому що всі зосереджували свою увагу тільки з
    гіперглікемії.»




    У 1969 році, за підсумками
    міжнародної кампанії за відновлення справедливості, ініційованої шотландським
    фізіологом Яном Мюрреєм, Нобелівський комітет визнав заслуги та пріоритет
    Ніколая Паулеску у відкритті антидіабетичного лікування. Історія Паулеску є ще
    одним прикладом того, що якщо в якийсь момент історія робить велику
    несправедливість, пізніше відновлення справедливості може принести заслужену славу.
    Ніколає Паулеску помер 19 липня 1931 року.

  • Військовий, державний та політичний діяч Александру Авереску

    Військовий, державний та політичний діяч Александру Авереску

    Після закінчення Першої світової війни у 1918 році
    світ глибоко змінився. У політиці з’явилися перші прояви популізму як результат
    поширення нових ідей і введення універсального права голосу. Виразником
    популістської течії в Румунії була Народна ліга, яка пізніше була перейменована
    на Народну партію. Вона була заснована героєм Першої світової війни, маршалом Александром
    Авереску.




    Александру Авереску народився в 1859 році у селі Бабеле
    (сьогодні Озерене) біля міста Ізмаїл, що на півдні сучасної України. Він
    отримав військове виховання і продовжив освіту в Туринській школі війни, яку
    успішно закінчив у 1886 році. Потім повернувся до Румунії де став викладачем у
    бухарестській Вищій воєнній школі та написав чимало наукових робіт на різні
    теми: військова тактика, стратегія, організаційні засади мобілізаційної
    підготовки, принципи військової геометрії. У період 1896-1898 рр. працював
    військовим аташе Румунії в Берліні. 13 березня 1907 р. Александру Авереску очолив
    оборонне відомство у ліберальному уряді Дмитра Стурдзи та взяв участь у
    придушеннях селянських рухів упродовж того ж року.




    Всенародну славу Авереску здобув під час Першої
    світової війни, коли він командував ІІ-ою румунською армією, яка здобула перемогу
    над військами Центральних держав у битвах під Мерештами і в долині річки Ойтуз
    влітку 1917 року. Після 1918 року він почав політичну діяльність, створивши нову
    партію, метою якої була боротьба проти старих політичних сил заради реформи
    суспільства. Ідеї Авереску знаходять широку підтримку пересічних
    громадян, особливо пункт програми партії, що передбачав обов’язок працювати для
    всіх, а не лише для одних, а інші – лише цим користуються. Честь цінувалася
    вище за бізнес, який в роки війни призвів до виникнення категорії бізнесменів,
    які розбагатіли за рахунок війни та яких дуже ненавиділи в повоєнному
    суспільстві. Авереску також придумав гасло «Кожній селянській сім’ї – по 5 га
    землі», яке принесло йому багато голосів.




    Історик Йоан Скурту називає Александра Авереску першим
    політичним міфом в історії Румунії. «Люди були переконані, що він і тільки він
    був в змозі поліпшити ситуацію, покарати тих, хто несе відповідальність за
    катастрофічну ситуацію в країні, здійснити реформи та покращити життя більшості
    населення. Політик Константін Арджетояну у своїх спогадах розповів про події
    1919 році, коли під час передвиборчої кампанії Авереску відвідав повіти Ільфов
    та Яломіца. За його словами мешканці сіл виходили на зустріч з ним на чолі зі
    священиком та сільськими вчителями. Вони дивилися на нього як на Месію, жінки
    ставали на коліна, а дітей змушували цілувати шинель, яку він носив на війні та
    одягав під час передвиборчої агітації. Люди вірили, що він виходитиме з літака
    у натовп і каратиме батогом як Ісус в Єрусалимі. Це була й сфабрикована популярність
    – чеканили медалі, друкували газети, поширювали маніфести – але, передусім, це був народний психоз, яким скористалися
    для просування Народної ліги та генерала Авереску, як першокласного лідера в
    політичному житті Румунії.»




    Наприкінці 20-х років ХХ-го сторіччя, коли генерал
    Авереску полишив політику, його партія втратила свою популярність. Звання
    маршала йому було присвоєно в 1930 році. Александру Авереску помер у жовтні
    1938 року в Бухаресті на 80 році життя.

  • Політичний опонент Василь Парасків

    Політичний опонент Василь Парасків

    Працівник Василь Парасків тяжко страждав через свої політичні і соціальні переконання. Приклад особистої жертовності Парасківа є важливим розділом історії румунського опору комуністичному режиму. У меншій мірі, Парасківа можна порівняти з Лехом Валенсою, лідером профспілкової Солідарності Польщі. Його протест проти режиму почався в 1968 році, коли він покинув ряди КПР, він будучи вперше заарештований в 1969 році, і тривав аж до 1989 року, з усіма формами переслідування: арештом, розслідуванням, побиттям, виселенням з житла, втратою роботи, переслідуванням сімї. Парасків приєднався до протестного руху письменника Паула Гоми в 1977 році і Вільної профспілки працівників з Румунії, в 1979 році.



    Василь Парасків здобув популярність, яку не хотів і якій ніхто не заздрив: він був одним з противників комуністичного режиму, який був підданий психіатричним методам тортури. Його перший досвід такого роду відбувся 1977 року, після того як він відвідав письменника Паула Гому. Будучи арештований і доставлений в міліцію в Бухаресті, провів жахливу ніч, будучи там неодноразово побитий і потім доставлений в лікарню для нервових хвороб у населеному пункті Сепока, Бузеуського повіту.



    У 2002 році, редактор Центру усної історії Румунського радіомовлення запитав Василя Парасківа про досвід здорової людини насильно госпіталізованої поряд з людьми, які дійсно страждали від різних розладів нервової системи: “Там були небезпечні хворі, невиліковні люди, жінки і чоловіки жили разом, із розпатланим волоссям, зі розірваним одягом. Одні співали, у той час як інші плакали, ридали. Деякі з них уявляли собі, що є воєначальниками або главами держав. Це було пекельно. Я сидів на самоті у кутку ліжка із обнятими колінами і дивився на це шоу. Це мене дуже вразило. Я був дуже вражений тим наскільки брутально працівники лікарні ставилися до хворих.”



    Василь Парасків був простою людиною, працівником, який не хотів терпіти зловживанням комуністичного режиму. У 2011 році, після його смерті на 83 році життя, він залишив політичний і моральний заповіт, в якому написав про прості речі пристойності, які найчастіше важко зрозуміти. Серед них, бути “чесними та коректними громадянами, готовими будь-коли жертвувати своїми інтересами заради інтересам народу.”

  • Серж Московісі

    Серж Московісі

    Серж Московісі, засновник сучасної соціальної психології в Європі, помер у ніч на 15 листопада цього року в Парижі. Згідно газеті “Le Monde”, у статті, присвяченій його особистості, Серж Московісі був одним з найзначніших філософів науки, антропологів та теоретиків екології. У своїй книзі мемуарів “Хроніка втрачених років” (1997 р.), присвяченої його сину Пєру Московісі, нинішньому комісару Європейського Союзу з економічних і грошово-кредитних питань, Серж Московічі писав, що дебютував в абсурдному світі, але чарівному, який мав бути знищений тоталітаризмом.



    Що стосується його власного життя, Серж Московісі писав у згаданій вище книзі, що воно було “дивним”. Серж Московічі народився в місті Бреїла (порту на Дунаї), у родині євреїв, у 1925 році. Він був переконаний, що без Другої світової війни, він був би торговцим зерна на березі Дунаю, як його батько і дід. Це допомагає нам окреслити особистість Сержа Московісі. Психолог і психотерапевт Крістіан Мунтяну: “Я вважаю, що два фактори сприяли окресленню цієї великої особистості румунського походження, яким був Серж Московісі. Наближення і приєднання в молодих роках до двох політичних течій, від яких потім відрікся, але які позначили його майбутнє: комунізму і сіонізму. Після еміграції до Франції, студент факультету психології Серж Московісі зрозумів, що одним із кроків, необхідних для розуміння життя, для зроблених ним виборів є психоаналітичне лікування. До цього додалися й одруження із жінкою, яка, у свою чергу була психоаналітиком, та докторська дисертацію в Сорбонні на тему психоаналізу. Всесвітньо відомий вчений, запрошений викладати в престижних університетах, основоположник філософської системи, Серж Московісі є яскравим прикладом інтелектуала ХХ століття, автором творів, що не вписуються у жодну домінуючу течію, відкриваючи, таким чином, горизонти подальшого дослідження в психології.”



    Серж Московісі був директором програми досліджень в Школі суспільних наук у Парижі і професором Нової школи соціальних досліджень у Нью-Йорку. У 1979 році він став директором Європейської лабораторії соціальної психології. З часом, отримав кілька нагород, такі як: кавалер ордена Почесного легіону; Почесний доктор Лондонської школи економіки, Національного автономного університету Мексики і університетів з Болоньї, Брюсселя, Женеви, Глазго, Печ, Риму та Севільї.



    У 2003 році його було нагороджено Премією Бальзана за життєві досягнення в соціальній психології. У 2007 році Американська психологічна асоціація і Європейська федерація асоціацій Психологів присвоїли йому Премію WundtJames за спеціальну діяльність у галузі соціальної психології. У 2010 році він був удостоєний премією Ноніно «Майстер свого часу» за життєві досягнення. Серж Московісі завжди ставив собі запитання про сенс сучасності і прогресу людства, в контексті аналізу ролі науки і техніки в масових вбивствах, скоєних під час Другої світової війни. Крім того, в області екології, він анулював межу, що соціальні теорії встановили між культурою і природою. На його думку, природа має свою історію, яка не протирічить людській історії. А в галузі соціальної психології, він вважав, що немає чітко визначеної межі між людиною і суспільством.

  • Міна Мінович

    Міна Мінович

    Предки лікаря Міни Мінович прибули до Волощини з Македонії у другій половині XVIII століття й оселилися у місті Бреїла, придунайському порту. Міна Мінович народився тут 30 квітня 1858 року і прославився своїми поглибленими дослідженнями про трупні алкалоїди, симуляцію психічних захворювань і судову антропологію. Він був основоположником досліджень судової медицини та тим, хто піклувався про створення профільного інституту.



    Доктор Міна Мінович вчився в Румунії та Франції. Історик Адріан Мажуру розповість про початки карєри того, який мав стати пізніше одним з найвідоміших лікарів судової медицини з Румунії: “Міна Міновіч навчався аптекарству у місті Бреїла, де отримав і диплом фармацевта. Потім навчався в школі імені Кароля Давіли, після чого його відправили захистити докторську дисертацію до Парижа. Він був тим, хто допоміг всім своїм братам учитися, в результаті чого їх сімя переселилася до Бухареста. Таким чином, Штефан, Ніколай Мінович, та інші його сестри продовжили навчання у Бухаресті. З 11 дітей, окрім Міни Міновича, любов до науки проявив і менший його брат Штефан, який реорганізував освіту хімії в сучасній Румунії, заснувавши лабораторію аналітичної хімії в Бухаресті і надаючи нові виміри дослідженню органічної хімії”.



    У 1888 році, у 30-річному віці Міна Мінович захистив докторську дисертацію і в тому ж році, опублікував свою першу дослідницьку роботу про визначення випадків отруєння. У 1889 року повернувся в країну і став лікарем у лікарні в своєму рідному місті. Став лікарем спеціалістом у галузі судової медицини в столиці Румунії у 1897 році і очолить Службу антропометрії при Префектурі столичної поліції.



    Найбільш важливим його досягненням залишився, однак, Інститут судової медицини, одна з перших установ такого роду у світі. Сама будівля є архітектурним памятником. Тут були приміщення для зберігання трупів, приміщення для розтину трупів, приміщення для фотографування, лабораторії мікроскопії та хімії, приміщення для фізіологічних експериментів, приміщення для зберігання анатомічних деталей та зліпок, ванні кімнати. Всередині інституту були ще амфітеатр, бібліотека і музей. Протягом його наукової праці він досліджував алкоголізм як соціальну проблему, антропометрію, кримінальну антропологію, а у галузі судової медицини уважно досліджував асфіксію і гниття. У галузі кримінальної антропології, Мінович оспорював тезис Ломброзо, який вважав, що людина є злодієм або “вродженим” вбивцею. Мінович показав, що люди стають злочинцями через оточення, бідність, пияцтво, проституцію.



    У 1932 році Міна Міновісі покинув Кафедру судової медицини Бухарестського університету, якою управляв він з 1897 року, а 25 квітня 1933 року відійшов у вічність у Бухаресті на 75 році життя.

  • Письменник Марін Преда

    Письменник Марін Преда

    Встановлений примусово в Румунії наприкінці війни, комунізм проник, теж примусово, і у мистецьке життя, запровадивши, наприкінці 1940-х років, так звану доктрину соціалістичного реалізму або пролеткультизму. Мистецтво, в тому числі література, повинні були відзеркалювати перемогу селян і пролетарів в класовій боротьбі, яку ввели вони з представниками поміщиків. Письменники, якщо хотіли, щоб їхні твори бути опубліковані, повинні були відмовитися від своїх естетичних ідеалів і писати за правилами періоду. Не дивно, що надруковані тоді тексти не мали великої літературної цінності. Тим не менше, у той період, з’явився молодий письменник, який раптом, спрямував румунську літературу до її притаманних смислів.



    Його звали Марін Преда, народився він у селі Сіліштя-Гумешть, Телеормаського повіту, в 1922 році. Тож 5 серпня йому мало виповнитися 92 роки. Літературознавець та історик літератури Іон Богдан Лефтер розповідає: “Він походив з відносно бідної сімї, хоча й тут можна віднайти деякі нюанси. Ми знаємо з літературного преображення його сімейного життя, романа “Моромети”, що його батьки мали трохи землі і худоби навколо хати і, що належали вони скоріше до категорії “селян середняків”, яких комуністи назвали «кулаками» і пригноблювали. Преда не вчився у вищоосвітніх закладах. Він закінчив середню школу, потім педагогічний коледж, а під час війни, коли йому було 18 – 20 років, приїхав до Бухареста. Тут, щоб вижити, почав писати статті”.



    Джерелом натхнення Маріна Преди було сільське життя, тому його перші твори були співзвучними з новою пролеткультизькою теорією. Тому, письменнику вдалося швидко проникнути в культурне середовище, близьке комуністичній владі, і у його творах, Преда знав, коли йти на певні поступки і, коли дотримуватися безперешкодно своїх естетичних ідей. Іон Богдан Лефтер: “Зі своїм життєвим і сімейним досвідом, Преда зміг писати і те, що він хотів, а також не заважати комуністам. У молоді роки, Марін Преда писав твори на селянські теми без політичного забарвлення, але написав і декілька пролеткультистських творів, що є текстами без естетичного значення. Однак, на захист письменника, можна сказати, що він не написав багато таких текстів, і що їх можна віддалити від решти творів. Ті два твори були написані в 1949 і 1952 роках, тобто на початку румунського сталінізму. Потім настає період першої відлиги у Москві, після смерті Сталіна в 1953 році. Преда користується цією відлигою і в 1955 році виходить друком перший том роману “Моромети”, шедевр, який тільки, на перший погляд, відповідає ідеологічним стандартам періоду тим, що розповідає про селян та про їх конфронтації з до комуністичною владою. Преда написав великий роман про життя селян на півдні Румунії.”



    Престиж цього автобіографічного роману “Моромети” буде настільки великим, що він підкріпить як літературну репутацію Маріна Преди, так і його місце серед привілейованих людей комуністичного режиму. Він стає членом Румунської академії, директором видавництва Картя Роминяске” і депутатом Великих національних зборів. Водночас, продовжує писати сміливі для свого часу романи. У 1980 році виходить роман у трьох томах “Найулюбленіший серед людей”, книга, яка, за словами літературознавця Іона Богдана Лефтера, ставила під сумнів всю комуністичну систему. Але в тому ж році, 16 травня, Марін Преда покидає цей світ. Іон Богдан Лефтер: “Неясні обставини його смерті можна було б прояснити тільки якщо архівні документи Служби колишньої політичної поліції Секурітатя свідчили б про те, що він був ліквідований. Але немає достатніх доказів цього. Можливо, це був нещасний випадок. Відомо, що у той період свого життя, він багато пив і, можливо, це могла бути випадковою смертю. Але смерть письменника шокувала громадськість того періоду, бо він помер передчасно, на 58 році життя.”



    Якщо важливість творів Маріна Преди відома і не можна її заперечити, відносини письменника з комуністичним режимом ще не повністю відомі, і розшифрування їх залежить від вивчення архівів колишньої Секурітате.

  • Мірча Еліаде

    Мірча Еліаде

    Народився 13 березня 1907 року в Бухаресті і є автором не менше 30 наукових праць, літературних творів і філософських есе, перекладених на 18 мов і написав близько 1200 статей і оглядів на різноманітні теми. До речі, повне зібрання творів Мірчі Еліаде може означати понад 80 томів, не беручи до уваги його інтимні щоденники і неопубліковані рукописи.



    Ще на 14-у році життя, Еліаде почав писати ентомологічні статті, що доводять його дивовижну фантазію. Через кілька років, пише перші романи. З 1957 року Мірча Еліаде оселяється в Чикаго і працює там професором порівняльної історії релігій. Репутація його зростає з року в рік, і з кожним новим появленим твором, він стає членом багатьох відомих у світі інститутів і був названий почесним доктором численних університетів.



    Мірчі Еліаде вдалося, як нікому іншому, надати західним читачам інформацію про “примітивні” релігії Сходу. Людина зацікавлена у великих людських пригодах, може знайти нову інформацію і нові підходи у його “Історії” — писав Нью-Йорк Таймс. Такою була рекомендація публікації що стосується книги Еліаде під назвою “Історія вірувань і релігійних ідей”. Про цю книгу, сам Еліаде писав, що вона є обіцянкою зробленою 30 років до публікації, і підставою для цієї обіцянки було старанне дослідження. Ніхто не може стверджувати, що володіє або здатний засвоїти абсолютно всі сектори. Кожен вчений, кожен історик спеціалізується в більш-менш широкій області. Але моє особисте кредо про історію релігій є те, що не можна зрозуміти або спеціалізуватися в цій області, якщо не сприймаєш твої власні дослідження з перспективи світової історії. Очевидно, я не знаю китайської або японської мов, але обовязком історика релігій є бути ознайомленим з тим, що написав його колега, фахівець з китайської, японської або монгольської релігії.”



    Після італійської культури, індійська філософія стає іншою пристрастю Мірчі Еліаде. Отримавши приватну стипендію, він починає вивчати санскрит та йогу в Калькутті. Захищає дисертацію з йоги, ставши кандидатом філософських наук. У 1933 році стає дуже популярним його роман “Майтрей”, на основі досвіду набутого філософом в Індії та на біографічних даних. “Після мого повернення з Індії, я відчув нагальну потребу докласти наукового зусилля, аби зрозуміти міфічне мислення, зрозуміти релігійну символіку, структуру ритуалів, смисл ініціювання і так далі. Одним словом, я хотів зрозуміти Всесвіт цінностей неєвропейських культур, традиційно-азіатських (Китай, Японія, Індія), або архаїчних, так званих примітивних. Цей всесвіт значень, який ми знаходимо тут є аналогічним всесвіту грецької, єврейської культури, римському праву, тобто великим цивілізаціям Близького Сходу. Розуміючи ці структури архаїчного і східного мислення, ми зможемо почати діалог з живими культурами, але я думаю, що ми можемо краще зрозуміти наше власне минуле – всесвіт значень Старого Завіту, Месопотамії, Єгипту. Вони були головною темою моєї праці в якості історика релігій та сходознавця”.



    Мірча Еліаде помер 22 квітня 1986 року, в Чикаго. У Румунії, після 1990 року, почали видавати тільки частину з тих сорок томів наукової та літературної праці, однак переважало передрукування його творів, так що за двадцять років, нам не вдалося надрукувати всі твори Еліаде. Серед молодих любителів релігійної свободи, фантастичної літератури та бунтарства специфічного молодому Еліаде, твори філософа відродили інтерес до його життя і творів.

  • Анрі Коанде

    Анрі Коанде

    Анрі Коанде був, безсумнівно, одним з найвідоміших румунських інженерів. Піонер авіації, винахідник і фізик Анрі Коанде був тим, хто винайшов реактивний двигун, будучи, водночас, і винахідником фізичного ефекту, який носить його ім’я.



    Він народився в Бухаресті 7 червня 1886 року в сім’ї генерала Костянтина Коанде, який протягом короткого часу був прем’єр-міністром Румунії в 1918 році, та Аїди Дане, дочки французького лікаря. З дитинства Анрі був зачарований нестримною силою вітру, так як він пізніше згадував у архівному записі румунського радіомовлення: “Мені було менше 14 років, коли я створив першу молотарку, якій допомогав працювати вітряк. Ймовірно, коли я був дуже молодим, я був вражений цим питанням вітру. Тоді я знаходився на узбережжі моря і море було спокійним. Як ви знаєте, мене звуть Анрі, але близькі мене звуть Міку (у перекладі “малий), бо я був найменшим у родині. Коли я стояв на узбережжі, будучи малою дитиною, найменший рух хвиль вражав мене надзвичайно. Від тоді я відчував свого роду захоплення до вітру, який був таким сильний, що міг піднімати хвилі. Мені було тоді близько три з половиною років. Я повернувся додому під цим враженням. У нас вдома був сад, і прямо перед моєю спальнею було дерево. Вітер сильно дув всю ніч. Я не пам’ятаю, але моя мати розповіла мені пізніше, що вранці, коли я прокинувся, поскаржився батькам і попросив їх зрубати дерево, бо під час ночі я чув плач вітру.



    З 1896 Анрі Коанде вчився в Національному коледжі святого Сави, через три роки, в 1899-му, батько, котрий бажав бачити сина військовиком, перевів Анрі у військове училище в місто Ясси. У 1903 році Анрі Коанде закінчив військове училище і продовжив навчання в Бухарестській школі військових інженерів. У 1904 році він разом з артилерійським полком був командирований в Німеччину, де поступив на навчання у Технічну школу в Шарлоттенбурзі (передмістя а з 1920 — район Берліна). Студіюючи інтенсивно авіаційну техніку, Анрі Коанде збудував, у 1905 році, літак-ракету для румунської армії.



    За підтримки інженера Густава Ейфеля і математика та піонера авіації Поля Пенлеве, Коанде розпочав експерименти з аеродинаміки. Так, в одному з експериментів він прикріпив вимірювальний пристрій до поїзда, що рухався зі швидкістю 90 км/год, для вивчення аеродинаміки на таких швидкостях. В іншому експерименті він використовував аеродинамічну трубу для оптимізації профілю крила літака. У подальшому, цей експеримент привів до відкриття ефекту Коанде. У 1910 році в майстерні Джованні Капроне Коанде сконструював перший прототип реактивного літака — літак Coandă-1910, що був представлений на другому Міжнародному аерокосмічному салоні в Парижі. Коанде запатентував його у Франції в 1910 році, а у Великобританії і Швейцарії у 1911 році. Літак здійснив свій перший і останній політ 16 грудня 1910 року. Пілотом був сам його будівельник. Для захисту хвоста від вихлопу двигуна Коанде застосував заокруглені дефлектори. У польоті дефлектори відхилили полум’я з двигуна на хвіст літака. Хвостове оперення згоріло і літак, що втратив керування після злету врізався у землю. Допускають, що Коанде тоді вперше звернув увагу на явище, назване у подальшому ефектом Коанде. Дослідний літак Coandă-1910 вважається одним з попередників реактивної авіації.



    З 1911 по 1914 рр., Коанде працював у Великобританії. Першим його британським проектом став звичайний двомісний моноплан, оснащений ротативним двигуном «Gnome». Після Першої світової війни він продовжував займатися винахідництвом, серед його винаходів були аеросани і аеродинамічний поїзд. У 1934 році він запатентував у Франції ефект Коанде. Під час Другої світової війни Анрі Коанде залишився в окупованій Франції, а в 1969 році вирішив повернутись на батьківщину, де його було призначено директором Інституту науки і техніки. У 1970 році він став членом Румунської Академії Наук, а в 1971 році він, разом з Ельє Карафолі (англ. Elie Carafoli), створив Кафедру авіаційної техніки в Бухарестському Політехнічному Університеті. Анрі Коанде помер в Бухаресті 25 листопада 1972 року на 86 році життя.



    11 жовтня 2010 року, з нагоди святкування 100-річчя від польоту першого в світі літака на реактивній тязі, побудованого румунським інженером Анрі Коанде, Національний банк Румунії випустив пам’ятну срібну монету тиражем в тис. примірників, номіналом 10 леїв.