Tag: комунізм

Створена Указом №221 від 30 серпня 1948 року під назвою Головне управління народної
безпеки, за радянським прикладом, таємна
поліція комуністичного режиму Секурітатє до 19189 року наводила на всіх румунів
жах. Маючи
близько 3000 працівників Секрутатє втілила суть репресивної системи
комуністичної тиранії, ставши втіленням
зла. Секурататє разом з Червоною армією, партійним апаратом, міліцією, прокуратурою та
силовими структурами діяла як військова сила, як «наконечник спису» в боротьбі проти ворогів
народу, тобто проти всіх
виразників капіталістичної Румунії: політичних, військових, економічних, інтелектуальних і сільських еліт, аж до пересічних людей, які не поділяли цінності комунізму.

Історик Маріус Опря створив
Інститут розслідування злочинів комунізму і з 2006 року шукає невідомих жертв Секурітатє.
За його підрахунками у Румунії було без суду і слідства страчено приблизно 8000
осіб. До тепер було виявлено лише 37 із них. Маріус Опря розповів про кількох жертв
комунізму, виявлених за 14 років пошуків. «У районі місцевості Дялу Капсей, в надзвичайно
гарній місцевості Апусень, на заході Румунії, ми знайшли рештки Ніколая Селаджі.
Він був одним з останніх вцілілих членів партизанському загону Ніколая Дабіжи, що
був знищений 2 лютого 1949 року під час однієї з багаточисельних операцій
органів безпекию. 25 партизанів були оточені, сімом з них вдалося втекли.
Ніколая Селаджу впіймали серед останніх і розстріляли на місці. Там він і був
похований, під дорогою, яка з’єднує кілька хатин на Пагорбі Капсей. Як я знайшов
місце його поховання? Після того, як розстріляли його, силовики змусили його 6-річного
хлопчика охороняти тіло батька, поки не прийдуть селяни поховати його. Вони не
втомилися зробити це. Той хлопчик сидів поруч із тілом батька до наступного
ранку, коли прийшли мешканці села і поховали батька там, під дорогою. Коли я
заснував інститут, той хлопчик, який давно хотів перепоховати батька, подзвонив
нам. Ось так я знайшов решти Ніколая Селаджі. Через майже 70 років цей чоловік
нарешті зміг поховати свого батька на кладовищі.»

Кожна
історія позасудової (сумарної) страти приховує зруйновану долю і розкриває
трагедію, яку пережили близькі люди. Історик Маріус Опря розповів про іншу
жахливу історію, точніше про долю Андрея Мештера. «Андрей Мештер
представляв сільську еліту, був кожухарем у Сельчуі, у повіті Алба, що на
заході Румунії. Він був весільним батьком понад 40 сімей в долині річки Арієш і
був дуже шанованою людиною. Але у нього була одна велика проблема: агітував
проти колективізації. У результаті цього напередодні ярмарку на Покрову його
забрали з дому, розстріляли та виставили на вході в ярмарок з картонкою на шиї із
написом: «Хто робитиме як він, того чекає така сама доля». Єдиною провиною
цього чоловіка було те, що він виступав проти політики колективізації. Після
того, як його застрелили, дружині вдалося викупити його тіло у міліціонерів, котрі
його охороняли. Вона поховала його на задньому подвір’ї і поклала на могилу
хрест, зроблений ним за життя. Люди, які приходили на ярмарок, бачити тіло вбитого.
Андрей Мештер став єдиним похованим по-християнськи і усіх сумарно страчених,
залишки тіл яких мені вдалося знайти.»

Публічне вивішування
трупів розстріляних мало одну мету: налякати людей. Дійсно, страх був основною
опорою режиму, – каже історик Маріус Опря. «Петру Анкуліна та Георге Урдеряну
були партизанами, як Селаджя. Вони входили до партизанського загону полковника Уце і були страчені в 1949 році. Тоді
було розстріляно четверо партизанів, але я знайшов місце поховання лише двох,
інші двоє були поховані десь в іншому місці і ми досі не знайшли де саме. Я
сподіваюся, що ми їх таки знайдемо. Двох ми знайшли відносно швидко, на окраїні
кладовища. Вони були закопані один над іншим у дещо незвичному положенні, з
віддаленими від тіла руками. Потім ми з’ясували і чому, а також з’ясували, чому
були проколоті кістки передпліччя. Усі чотири після розстрілу працівниками
Секурітатє були розп’яті в парку перед меріею Терегови Караш-Северінського
повіту, що на південному заході Румунії, де вони провисіли 27 днів. Усі жителі навколишніх
сіл були змушені дивитися на це. На груди їм причепили листівку з написом «бандит».
Петру Анкулія мав прив’язані дротом і ланцюгом ноги, він був взути був взутий у
гумові постоли, не шкіряні. Це були прості селяни, які пішли в гори, щоб
захистити свою сутність, свою віру та свою землю.»

Перше, що Маріус
Опря та його команда роблять, коли виявляють рештки жертв – це християнське
богослужіння як останній акт репарації для тих людей, які продемонстрували свою
незламність, коли все навкруги розвалювалось.

Йон Раціу був одним з тих провідних румунських
демократичних політиків що став прикладом для румунського суспільства, коли йшлося про відновлення демократії в 1990 році, після 45 років
комунізму. Нащадок сім’ї зі славним минулим у боротьбі за національні
права румунів в Австро-Угорщині, Йон Раціу, своїм стилем сприяв значному поліпшенню румунського
політичного клімату після грудня 1989 р. Він відрізнявся від інших політиків своєю
краваткою-метеликом, своєю ввічливістю, поведінкою та акцентом, з яким він розмовляв румунською мовою. Йон Раціу був одним з
найважливіших румунських демократичних політиків після 1990 року, який виступав
як проти
фашистської, так і комуністичної диктатур. Повернувшись до Румунії у 1990 році,
він був одним із тих, хто відбудував Націонал-селянську Християн-демократичну партію
та долучився до відновлення демократичного клімату.

Йон Раціу народився 6 червня 1917
року в місті Турда (захід Румунії) в родині румунських інтелектуалів, які
боролися за національні права румунів в Габсбурзькій імперії та
Австро-Угорщині. Він закінчив Юридичний факультет в місті Клуж-Напока та
Економічний факультет Кембриджського університету і був активним членом
Націонал-селянської партії. У 1940 році він був прийнятий на роботу в
Міністерстві закордонних справ і відправлений до Лондона в лютому 1940 року, до
падіння Франції. Після окупації Франції, що була основним союзником Румунії,
Йон Раціу продовжив працювати в Посольстві Румунії у Великій Британії до початку вересня 1940
року, коли в Бухаресті до влади прийшли генерал Йон Антонеску і Залізна
гвардія. Переконаний англофіл і франкофіл, Йон Раціу відмовився підтримувати
приєднання Румунії до коаліції на чолі з фашистською Німечинною.

У 1985 році, в інтерв’ю радіостанції «Радіо Свобода» в ефірі програми «Румунська
злободенність»,
запис якої зберігається в архіві Центру усної історії Румунського радіомовлення, Йон Раціу розповів, що
змусило його залишитися у Великобританії: «Після зречення королем Каролем II-им престолу та приходу
до влади легіонерів, я подав у відставку у вересні 1940 року. Потім звернувся
до Міністерства закордонних справ Великобританії з проханням надати мені політичний
притулок, який я одразу ж отримав. Мені пощастило отримати стипендію в
Кембриджському університеті де я вчився протягом трьох років і отримав учений
ступінь «Master of arts», що трохи більше ніж диплом спеціаліста з економіки.
Під час навчання в Кембриджі, я записав низку радіопередач на патріотичну
тематику в питанні Трансільванії, особливо після захоплення Північної
Трансільванії в 1940 році. Так само я брав активну участь в роботі Спілки
румунських студентів у Великобританії.»

Йон Раціу взяв участь у пропаганді, спрямованій на виведення Румунії з
альянсу з Німеччиною та її переходу на бік Об’єднаних Націй. Але він
прагнув, щоб Центральна та Східна Європа, в тому числі Румунія, залишилися під
впливом західної демократії після війни: «Я працював у Міжнародній раді
студентів, члени якої обрали мене віце-президентом, під час війни, та у
Всесвітньому виконавчому комітеті молоді. Усі ми, ті хто перебували у вигнанні
в Англії, були стурбовані майбутнім Європи після війни, тому створили організацію,
яку назвали CECCILS (Central East European Student a New Society) тобто Східноєвропейський
студентський центр «За нове суспільство», що складався зі студентів і молодих
людей з країн Центральної та Східної Європи. Крім того, хоча я був молодим, мене
прийняли в Рух вільних румунів, який виступав проти приєднання Румунії до
політики нацистської Німеччини і стверджував, що місце Румунії завжди було
поряд з демократичними західними державами, які створили Велику Румунію.
Протягом цього періоду я писав статті, брав участь у конференціях, виступав по
радіо, звичайно на BBC.»

Пізніше, коли став успішним бізнесменом Йон Раціу не став пасивно
спостерігати, на Заході, за комунізацією Румунії. Він заснував антикомуністичну
організацію «Світовий союз вільних румунів», а також фінансував демократичну
пресу, газета «Românul liber/Вільний румун» будучи з-поміж найвпливовіших видань членів румунської діаспори. У 1985
році Йон Раціу був переконаний, що тільки разом усі румуни зможуть повернути
демократію. Таким чином, організація зверталася до всіх, хто хотів приєднатися
до зусиль з відновлення демократії: «У 1980 році разом з професором Брутусом
Косте з Америки, ми звернулися із закликом до всіх румунів, кажучи, що настав
час зробити щось для цієї країни, яка має бути гідно представлена на Заході. До
1975 року діяв Румунський національний комітет, який в 1975 році перестав
діяти. Ми подумали, що ця боротьба має бути продовжена, поширили цей заклик і,
в 1984 році, створили Світовий союз вільних румунів. З самого початку ми
підкреслили, що не діятимемо як партія, що відкриті для всіх румунів, які
хочуть приєднатися до боротьби за національні ідеали, незалежно від того, до
якої партії вони належать або належали в минулому. Це не означало, що партії не
мають діяти. Навпаки, партії повинні існувати надалі, тому що без партій немає
демократії.»

3 січня 1990 р. був прийнятий указ Ради
фронту національного порятунку щодо офіційного створення та реєстрації
політичних партій у Румунії, що означало
відродження політичних партій та політичної багатопартійності, після 45 років
комунізму. Повернувшись в Румунії у 1990
році, негайно ж після видачі указу, Йон Раціу продовжив і далі відстоювати
демократичні цінності. Він був людиною з твердими демократичними переконаннями,
справжнім взірцем для наслідування. Йон Раціу помер 17 січня 2000 року в
Лондоні, його тіло привезли в країну, як він заповів, і поховали в рідному
місті – Турда.

Революція 1989 року остаточно і
безповоротно змінила долю Румунії. Падіння комунізму, яке вже почалося в інших країнах
колишнього радянського блоку, мало, мабуть, занадто високу ціну, тисячі жертв, більшість з яких були
молоді, пишучи кров’ю історію
30 років тому. Така революція не може не змінити концепцію всього суспільства з
точки зору її
власного становлення. Однак звернення до пам’яті відбувається суб’єктивно, кожен
румун згадує період до грудня 1989 року по-різному.

У Бухарестському Палаці Шуцу
відбулася зустріч, присвячена впливу особистих архівів
на імідж, який побудували східноєвропейці щодо змін
1989 року, а також щодо повсякденного життя того періоду. Ралука Александреску,доцент факультету політичних наук Бухарестського університету
розповідає: Був холод, в магазинах стояли черги …
Коли я зустрічаю людей, які говорять мені, що за часів Чаушеску було добре, я
завжди залишаюся приголомшеною, хоча є багато способів жити. Ми повинні зрозуміти, що, в першу чергу, для тих
із нас, хто тепер намагається згадувати період до 1989 року, наш досвід не є
унікальним, і його доводиться узгоджувати з переживаннями багатьох
із нас. Тому я думаю, що одним із наших блокувань сьогодні є постійний конфлікт
між тим, що означає та чи інша пам’ять. Дехто ностальгує, дхто навіть вважає культовим
період до грудня
1989 року, а для інших немислимо розвивати таку ностальгічну пам’ять про
Чаушеску та комунізм.

На рівні румунського суспільства
страх був, мабуть, найважливішим почуттям в епоху Чаушеску. Репресивний апарат, представлений політичною
поліцією Секурітатя,
став невидимим, але всюдисущим ворогом, і говорити про власні політичні переконання більшість вважала необережністю. Ралука Александреску повертається з деталями:
Дуже добре відомо, що в цій манері, в якій багато з нас були виховані, взагалі не бажано нікому говорити про бесіди, які ви чули в будинку. Для мого покоління, для того, хто йде
за мною, і особливо для тих, хто перед нами, все це проблема, тому що ми живемо і формуємось, може, не усвідомлюючи
цього, в державі бінарності і з самим собою, але також і з публічним простором,
з визначенням публічного простору і всього того, що означає причетність до
публічного простору, що іноді обумовлює нас, не усвідомлюючи цього.

І момент Революції змінив свідомість
і визначив життя тих, хто вижив. Шлях до демократії був відкритий знищенням
страху. Румуни здобули одне з найважливіших прав: свободу слова. Ралука
Александреску: «Досвід 1989 року був дуже прямим. Пам’ятаю, що 21 грудня я
збиралась вийти в місто зробити різдвяні покупки. Кожен, хто пам’ятає, що це
могло тоді означати, знає, що це був лише привід трохи вийти з дому. Ми
зустрілися з моїм братом і сестрою на Університетській площі, де люди уже почали скандувати. Я добре пам’ятаю, що в 14 років я намагалась кричати «Геть комунізм!» та «Геть Чаушеску!», там, на Університетській
площі, і звук не виходив. Але коли я закричала всередині себе, це той момент, який я пам’ятаю як
свою маленьку внутрішню революцію».

Зустріч, присвячена пам’яті Революції
та її впливу на сучасне румунське суспільство, була спричинена виставкою,
влаштованою
американським фотографом Едвардом Серотта, який у ті грудневі дні збирав дані, обдуривши політичну
поліцію, про вуличні
події, як він робив це в Болгарії, Угорщині, Чехословаччині,
Польщі та Німецькій Демократичній Республіці. Пояснює Адріан Чофленке, директор Центру вивчення єврейської
історії в Румунії та член коледжу із Вивчення архівів політичної поліції
Секурітатя: «Едвард
Серотта мав
більше свободи пересування, ніж, наприклад, Ане Апплбаум, яка приїжджає в 1989 році до
Румунії разом з журналістом BBC, коли співробітники політичної поліції
зустріли їх намагаючись перешкодити їм зустрітися з кількома дисидентами та
побачити важливі місця, які стосувались антикомуністичного дисидентства. В основному, двоє закордонних
журналістів мало що робили, всюди вони ходили з співробітниками політичної
поліції. У випадку
Едварда Серотти йшлося
про пастку, куди вони потрапили. Можна було побачити, як зростає їх нервозність,
коли вони виявляють, що містер Серотта, скоріше, цікавиться єврейськими
громадами Румунії, пам’яттю про Голокост.

Виставка 1989 – рік, коли Європа стала
сама собою
відкрита в Бухарестському музеї
у партнерстві з Австрійським культурним форумом, розповідає не стільки про падіння комунізму,
скільки особливо про посилення в колективному розумі думки про свободу.
Румунське суспільство все ще перебуває у постійній перебудові з точки зору
сприйняття, менталітету та здатності звертатися до пам’яті.

Згідно з опитуванням, через 30 років після краху комуністичних режимів у
Східній Європі, 27% румунів вважають, що комуністичний режим приніс більше добра
Румунії, а майже 30% оцінили, що комуністичний режим завдав країні більше
шкоди. Так само, 34,3% опитуваних обрали варіант відповіді «Ситуація складніша.
Комунізм у 50-х – це одне, комунізм за часів Чаушеску, – це щось інше.
Інше соціологічне дослідження, розпочате в листопаді, показує, що більше
половини румунів вважають, що їм жилося краще за часів комунізму.

Такі
дослідження проводилися регулярно протягом трьох десятиліть з 1989 року по
теперішній час, даючи споріднені результати. Наприклад, через 20 років після
Грудневої революції майже половина румунів вважали, що до 1989 року їм жилося
краще, а 14% з них вважали, що для них нічого не змінилося. Незалежно від
відмінностей між результатами досліджень та методологіями, очевидно, що позитивні
уявлення про комунізм досить численні, можливо, такі ж численні, як і
негативні. Мануела Марін, дослідниця Західного університету Тімішоара
проаналізувала в кількох дослідженнях те, що стало визначатися як
ностальгією за комунізмом. Вона вважає, що для пояснення явища
ностальгії необхідно проаналізувати ті аспекти, які румуни асоціюють у
позитивній ноті з недавнім минулим.

Мануела Марін: «Я запримітила, що вони
посилаються скоріше на матеріальну частину, на добробут, який забезпечувала
комуністична патерналістична держава: від стабільності місця праці та умов
життя, які вони вважали пристойними, до того, що вони сприймали як певну рівноправність
у румунському суспільстві. Мені здається, що те, що деякі румуни цінують у
комунізмі, ретроспективно говорячи, – це насправді патерналістська держава, причетна
до життя громадян. Стосовно опитувань минулих років слід також зазначити, що
румуни не бажають повернутися до колишнього політичного режиму, з його
обмеженнями індивідуальної свободи та вираження. Вони швидше за все матимуть
змішану форму між соціалістичним добробутом та свободою, якою вони зараз
користуються.»

Насправді соціалістичне благополуччя не було справжнім добробутом. За цих
умов, як ми пояснюємо це підсолоджене сприйняття минулого? Мануела Марін
відповідає: «Ми повинні подумати, що для тих, хто жив в 1970-х/1980-х роках,
навіть для тих, хто жив в 1960-х – тому що, знову ж таки, існує різниця між
ними і комунізмом 1980-х років – коли вони мали житло у багато-поверховому
будинку, доступ до мереж електроенергії, гарячої води та стабільного джерела
доходу. Для покоління, народженого в 40-х – початку 1950-х років, це був
максимальний добробут, про який вони наважилися мріяти. 70-ті роки вважалися
роками соціалістичного добробуту, але тодішнім людям не було з чим порівняти
рівень цього добробуту. Вони пам’ятають про те, що у них було стабільне робоче
місце, що вони могли провести відпустки на морських або гірських курортах,
а деяким з них вдалося придбати пральну
машину чи телевізор. Нам потрібно зрозуміти людину, яка будучи родом із села,
оселилася в місті. Це був крок вперед для її матеріального добробуту.»

Все це було зроблено державою, тому
позитивне сприйняття комунізму – це також ностальгія за патерналістською
державою. У комунізмі все регулювалося державою: від місця праці, житла,
відпусток і навіть вільного часу. Швидка і травматична зміна економічної ситуації,
що виникла внаслідок переходу від соціалізму до капіталізму, дезорієнтувало
багатьох і залишило їх ностальгічними за формою причетності держави, що, однак,
мало свою ціну, нагадує Мануела Марін: «Людина стикалася з безліччю викликів,
які ставили під сумнів все, що вона знала про своє життя та існування. Йдеться
про те, що я називаю зникненням соціального договору. Комуністична держава – це
патерналістка держава, яка уклала таку неписану угоду з пересічним
громадянином: я забезпечую тобі основні потреби, а ти змушений бути підпорядкований
мені, виконувати рішення комуністичної партії чи держави.»

Через 30 років після краху
цієї патерналістської держави, урядовим та адміністративним структурам, які послідували згодом, здається, не вдалося замінити державну залежність на довіру до
функціональності установ, що гарантують певні права, пояснює історик Аліна Павелеску,
заступник директора
Національного архіву в Бухаресті: «Почуття добробуту та безпеки громадянина в даний час
пов’язане з почуттям довіри до інших членів суспільства, до влади та установ. І
це зрозуміло, доки відносини між громадянином та установами не спрацьовують
дуже добре у нас, бо існують стільки моментів, ще не з’ясованих в історії
останніх 30 років, які пов’язані з періодом комунізму, а також з історією
посткомуністичних років, і які полягали в увічненні після 1990 р. деяких особистих інтересів певних персонажів,
членів колишнього комуністичного апарату. Вони призводять до відсутності довіри громадян між
ними, а також громадянина до установ.»

З іншого боку, багато проблем, що
виникли в комунізмі, не були виправлені вчасно. Навпаки, вони були закріплені,
створюючи плутанину серед молоді, яка вважає їх явищем новітньої історії. Аліна Павелеску: «Дивно бачити, що багато молодих
людей або людей середнього віку кажуть, колись нам було краще, враховуючи той факт, що люди, які жили в цьому періоді, повинні знати, що в
лікарнях умови лікування були гіршими ніж зараз. Наприклад, явище хабарництва в
лікарнях було широко розповсюджене ще з 1980-х років.»

Але щоб молодші покоління засвоїли ці
речі, історію комунізму потрібно краще знати і розуміти. Тому освіта в
поєднанні із зменшенням очікувань щодо патерналістської держави можуть стати
рішеннями для молодих поколінь подолати менталітет, успадкований з комунізму. І
теж молоде покоління, як зазвичай, є джерелом оптимізму, вважає Аліна
Павелеску: «Я проявляю оптимізм, коли думаю про сьогоднішніх дітей, які живуть
у набагато відкритішому світі, ніж ми могли б собі уявити, не лише тих, хто жив
у комунізмі, а й тих, хто жив у 80-х роках у демократичних суспільствах. Навіть
якщо школа намагається обійти проблему комунізму або якщо батьки намагаються тримати
їх далеко від цього, вони приходять в контакт з великою кількістю суперечливої інформації
про ту саму тему. Таким чином, формуватиметься у них критичний дух, який
пояснить цю інформацію. Це моє джерело оптимізму: той факт, що ми живемо у
відкритому суспільстві. І щоб моє джерело оптимізму зберігалося, ми повинні
дбати про те, щоб наше суспільство було відкритим.»

Комуністичний режим у Румунії ввів суворі норми у всіх сферах суспільної діяльності. Культуру також не оминули, офіційні директиви були названі каноном, їх встановлювали культурні активісти та цензура. Канон працював у сфері «високої культури», а культурні прояви, що не поважали ці директиви, були маргіналізовані й тому появився так званий underground – підпільна культура або контркультура.

Крім симфонічної музики та
опери, контркультура найбільш була помітна в рок-музиці,
джазі, блюзі та фолк–музиці. Поп-музика була найбільш конформістською, тому
її не забороняв офіційний канон. Але й в галузі рок-музики, фолк-музики, джазу та
блюзу, кількість співаків, які
намагалися висловити всій стиль
поза вищезгаданим каноном,
була незначна через труднощі щодо доступу до джерел натхнення. З цієї причини спроби
складати пісні, що не
дотримувалися офіційних директив, були малі.
Однак, контркультура народилася як
природне прагнення людини до творчої свободи та вираження.

Джерела
натхнення контркультури,
тобто біт-музика, рок, блюз та
джаз із Заходу, були поширені в Румунії,
так як були поширені й споживчі
товари, одяг, взуття, косметика, ювелірні прикраси.
Окрім тих, хто займався незаконною торгівлею, іноземні студенти, які
навчалися в Румунії, були ті, як приносили диски з музикою, що не можна було знайти на румунському ринку. Третім способом
джерела натхнення для контркультури в музичній галузі в Румунії була джазова передача на радіостанції Голос
Америки, ведучим, якої був Вілліс Коновер, та рок-передача на радіостанції Вільна
Європа, ведучий Корнел Кіріак.

Такими ж важливими як музика, або можливо більш важливими були вірші пісень, яких пропонувала
контркультура. Іронія була найпоширенішою формою вираження, саме вона
стимулювала ідеї та мислення. Великі
нестатки у їжі та надзвичайно пригнічувана атмосфера 80-х призвели до того, що вірші були дуже сугестивними для
музики артистів нонконформістів. Хоча режим зробив невеличкі поступки музичній контркультурі,
дозволяючи організовувати джазові фестивалі в Сібіу та Костінештях, що означало не свобода, а лише крайовий спосіб вираження, сувора реальність
вражала кожного на кожному кроці. Історик Сорін Антохі має пригадує момент, пов’язаний з
початком продовольчої
кризи: Для мене криза
споживчих товарів ототожнюється з
моментом повернення з джазового
фестивалю Сібіу 1980
року з друзями додому. Дорогою до міста Ясси, ми зупинилися на вокзалі в
Плоєштях, де повинні були сісти на інший поїзд. Там в темний час ранку, я бачив як навколо магазину під назвою BIG
(продуктовий, промисловий, домогосподарки), велася досить смілива бійка між людьми для придбання пів пачки масла, навіть не цілої пачки».

Форми музичного вираження в
комуністичній Румунії, накладені цензурою, змусили деяких виконавців намагатися їх уникати. Одним
із таких артистів був архітектор Александру
Андрієш,
важливий представник музичної контркультури 70-х та 80-х рр. Дві його пісні користувалися великим успіхом, Ce oraş frumos (Яке гарне місто) та La Telejurnal (Огляд новин). У першій пісні Александру Андрієш наголошує на велику кількість фабрик і заводів, що не відповідало міським принципам і тенденціям. Були іронізовані й привілейовані люди, які проживають у елітних кварталах,
яким приділяли більше уваги. Друга пісня «La Telejurnal стала підпільною піснею пізніше у 1980-х,
коли продовольча криза охопила Румунію. На нещодавній публічній конференції Александру Андрієш згадав, як почалася його
пристрасть до неофіційної музики: Я мушу признатися, що мені пощастило з одного
боку, тому що сестра моєї матері, моя тітка, поїхала жити через шлюб у 1966 році в США. І я
мав доступ до книг і записів, яких тут не було. Треба мати на увазі, що музей Smithsonian
(Смітсоніан) в США записав на вінілі своєрідну
енциклопедію традиційної американської музики, записи з 1900 року. Звичайно, я зажадав мати ту енциклопедію. Я не думав, що мені надішли тітка аж одну коробку
з дуже важкими вініловими записами. І звичайно, мене покликали до влади сказати, що містить та скринька, яку я отримав з США.

Англійська мова була
основним компонентом музичної контркультури. Александру Андрієш згадав, що на уроках
англійської мови його вчитель середньої школи, часто приносив pick-up, щоб учні мали можливість слухати записами Rolling Stones. Але Андрієш був глибоко незадоволеним тим, що повинен був співати англіською мовою: Мені дуже не подобався той факт, що не міг слухати музику румунською мовою, а лише іноземними мовами. Зрозуміло, що мене не цікавила естрадна румунська музика, з тими легонькими віршами та ті, хто жив з цього,
композитори та співаки, які не хотіли мати проблем з цензурою. Існували два
варіанти: співали на вірші, в яких нічого не було сказано, або на вірші класичних
румунських поетів, які були опубліковані. І це була головна причина, чому я вирішив написати кілька власних пісень, такі, як я хотів слухати. Я ніколи не думав, що колись буду їх співати публіці.

Твори музичної
контркультури слухаються навіть й сьогодні, зокрема завдяки їхньої тодішньої цінності.

Музей новітнього
мистецтва представляє публіці понад 550 робіт, виставлених у будівлі,
розкинутої на 1200 квадратних метрів та п’ять поверхів і обладнаної відповідно до
сучасних музеєграфічних вимог. Новий музей представляє постійну колекцію
найбільш представницьких творів румунського мистецтва, здійснених починаючи з 1960-х
років до сьогодення. Окрім музею «Сіму», Музей новітнього мистецтва – це перший
приватний художній музей, який був відкритий в Румунії за останні 100 років, у
будівлі, присвяченій виключно йому.

Рішення про
відкриття музею у 2018 році має особливу мотивацію. Минулого року, Румунія
відзначила 100 років від об’єднання Трансільванії з Королівством Румунії,
доповнюючи сучасну Румунію. Постійна колекція Музею новітнього мистецтва пропонує
унікальний погляд на румунське мистецтво від періоду комуністичної диктатури до
Революції 1989 року та на сучасні мистецькі напрями, характеризовані процесом
відновлення румунського художнього дискурсу після відмови від ідеології
соціалістичного реалізму. Отже, постійна колекція включає понад 550 творів румунських
образотворчих митців: живопис, скульптура, інсталяція, фотографія, об’єкт,
колажі, концептуальне мистецтво та відео. Музей звертається
до контрастних тем румунського мистецтва, критично переглядаючи такі теми, як
прогрес і регресія, естетика, утопія і антиутопія, побудова і розпуск, дисидентство,
віра, традиції та інновації.

Своїм наголосом
на румунське новітнє мистецтво, музей пропонує відвідувачам критичний погляд на
ризики, успіхи та компроміси румунських митців під час комуністичної диктатури
та після повалення режиму в 1989 році. У липні 1965 р. на ІХ конгресі КПР,
офіційна ідеологія зреклася догматики соціалістичного реалізму з метою
заохочення стилістичної різноманітності в мистецтві, але не
виходячи за межі, встановлені режимом. З цього моменту, ігноровані до тоді митці,
такі як художник-самоучка Іон Цукулеску були перетворені на героїв та пророків
оновлення. Молодші митці швидко перейняли техніку та засоби західного
мистецтва, від абстракції та неоконструктивізму до фотореалізму, та від
перформансу до інсталяцій та ланд-арт. У постійній виставці виставлені твори
Іона Цукулеску, Андрея Кадере, Іона Грігореску, Паула Неагу, Хорії Берня,
Флоріна Мітроя та багатьох інших.

Побудована як
приватна вілла в 1939 році, первісна будівля була пов’язана з комуністичною
номенклатурою, будучи тимчасовим місцем проживання Ани Паукер, міністра
закордонних справ та носія сталіністського прапору в Румунії. Квартал Прімеверій
зміцнює свою репутацію ексклюзивного мікрорайону після приходу до влади Ніколае
Чаушеску, який збудував свою резиденцію (нині музей) зовсім неподалік, на тому
ж бульварі. Будівельники отримали завдання зберегти, з одного
боку, пам’ять про місце та оригінальну будівлю (включаючи бункер у підвалі), а
з іншого боку – надати новобудовій власну ідентичність, створивши відкритий громадський
простір, що перегукується із сучасною громадою.

Тому будівля має зараз п’ять поверхів,
дві тераси з унікальною перспективою та сад-амфітеатр. Сонячне світло потрапляє
в будинок через стельове вікно, пробігаючи по атріуму вздовж чотирьох поверхів,
аж до першого поверху. Інтер’єр будівлі
навмисно суперечить очікуванням відвідувачів, коли вони думають про музей.
Замість білого, нейтрального, кубічного
простору, будівля містить лабіринт коридорів, кімнат та світильників, саме для
заохочення та посилення близькості між відвідувачами і творами мистецтва. У
колишньому просторі підземного бункера, музей улаштував ідеально звуконепроникну
аудиторію, з найсучаснішою аудіо та відео технікою для конференцій, але
особливо для сміливих експериментів в акустичній та відео-сфері.

Музей новітнього
мистецтва щорічно представляє три тимчасові виставки творів румунського
мистецтва і три тимчасові виставки творів іноземних митців міжнародного
значення.

День 23 серпня 1944 року
позначив історичну долю
Румунії в період з 1945 по 1989 рр. У другій половині того дня король Міхай I звільнив і заарештував главу уряду
Маршала Іона Антонеску та його співробітників, і вивів Румунію
з Альянсу з Німеччиною. Цей акт скоротив війну
приблизно на 6 місяців, вважають деякі військові фахівці. Сприйнята людьми з великою радістю, зміна того ж дня вважалась, що відкриє новий період миру,
економічного процвітання і відновлення демократичної політичної системи,
зруйнованої фашизмом у всій Європі. На превеликий жаль, сучасники не могли
передбачити, що настане найкривавіший політичний режим за всю історію Румунії – комуністичний режим.

У архіві Центру усної історії
Румунського товариства радіомовлення зберігається інтерв’ю записане 1984 року в Радіо Свобода з Мірчею Іонніціу, колегою школи короля
Міхая I, який був
поруч з королем у всі важкі для нього моменти. Іонніціу пригадав
про військові дії між німецькими та румунськими військами, що відбулися після
арешту маршала Іона Антонеску: «На світанку 24 серпня почалися
військові дії з німцями. Протягом 24 годин столиця була бомблена унаслідок чого були пошкоджені чи знищені невійськові об’єкти, а цивільне населення обстріляли на бульварі Каля Вікторієї. Протягом дня уряд заявляв, що перед цими ворожими діями
Румунія перебуває у стані війни з Німеччиною і наказує армії відбивати
напади противника і
звільняти національну територію. Столиця очищається від груп опору та небезпеки, що представлені
німецькою присутністю в бухарестському районі Беняса-Отопень».

Під час комуністичного режиму офіційна
пропаганда говорила про внесок радянців
до акту від 23
серпня 1944 року та про фактичне звільнення Румунії. У роки Чаушеску в
основному згадувався внесок Комуністичної партії до зміни, що відбулась 23 серпня і звільнення Румунії своїми силами.
Проте у всі ці роки було пропущено значний внесок, а саме допомогу, надану
румунській
армії американською
авіацією в ліквідації німецького опору в дні після зміни 23 серпня 1944 року. Мірча
Іонніціу розповів про справжню підтримку для румунського успіху: «Несподіваною
була підтримка щодо знищення німецьких
установок на
півночі від Бухареста, згідно
інструкції, переданій 21
серпня. Американські важкі бомбардувальники атакували
о 1-ій годині, як було досягнуто домовленості 26 серпня. Їхня дія допомогла румунським
підрозділам ліквідувати присутність німецьких військ навколо столиці. У цих
діях румунська армія захопила близько 600-700 ув’язнених, але й вона зазнала
втрат- близько 1400 загиблих
і поранених. До 30 серпня
решту країни було звільнено від усіх німецьких груп опору, взято 56 тисяч полонених, але було 8500 загиблих і важко поранених зі сторони
румунської армії. Запеклі бої відбулися в місті Плоєшти, де було найбільше угруповання німецьких підрозділів. Слід
відзначити, що
визволення країни було зроблено виключно румунською армією».

Об’єктивний, Мірча Іонніціу зажадав
розповісти і про внесок СРСР у розгром німецького опору: «Єдиною операцією, в якій брали участь підрозділи радянської армії, була операція з очищення
міста Плоєшти, де радянські війська вступили в бій 29 серпня. Більше 265 000 румунських солдатів брали
участь у операції з визволення Північної Трансільванії з- під угорської окупації, і майже 8500 румунських солдатів віддали
своє життя. До Трансільванської операції були задіяні великі радянські одиниці. Акція
завершилася 25 жовтня 1944 р., визволенням міст Сату-Маре і Карей, день, коли королю Міхаю виповнилось 23 роки».

Сьогодні ми сприймаємо вихід з альянсу з Німеччиною як
розумний маневр, через який король і його оточення зробили все можливе, щоб
вивести Румунію з заплутаної ситуації. Але Мірча Іонніціу вважав, що 23 серпня 1944 року не було святом: День 23 серпня не є святом. Це день, коли ми повинні з повагою
пам’ятати тих, хто віддав своє життя в Бессарабії, у степах України, біля Дону і Волги, в долинах Кавказу та Криму, а
також тих, хто загинули, захищаючи Бухарест і звільнили місто Клуж. Це день роздумів, переоцінки, коли ми, уцілілі, замислюємося про
моральну цінність непотрібних жертв, жертв з державних поглядів, а також за моральне, духовне і фізичне возз’єднання
нації. Я хочу завершити словами короля Міхая, проголошених 23 серпня 1944 року: «Наші люди
розуміють, що вони самі господарі своєї долі! Хто б не протистояв нашому вільному рішенню, яке не завдає
шкоди чиїмось правам, є ворогом нашої нації. Нова влада
означає початок нової ери, в якій гарантуються і поважаються права і свободи
всіх громадян країни.Це цитата з
проголошення короля, і після 40 років ми повинні продовжувати боротьбу за
досягнення цих цілей.

75 років після ми можемо зробити висновок, що
румуни тоді розуміли, чого вимагає історичний час. І ті, хто повинен був виконувати свій обов’язок у
національних інтересах, зробили це.

Рок-музика в Румунії була в 1970-1980 роках способом диференціації від офіційної музики тих часів. Окремі рок-співаки намагалися ще більше, а саме виступати у певній формі проти тодішнього стану речей. Запозичена із Заходу в середині 1960-х років, біт-музика у Румунії мала скромні прояви, однак з неї розвинулась рок-музика 1970-х рр. Офіційним музичним каноном культурної політики була так звана естрадна музика, якій були присвячені чимало музичних фестивалів, такі як Золотий Олень або Мамая.

Рок-гурти Phoenix (Фьонікс), Sfinx (Сфінкс), Timpuri noi (Нові часи) й окремі виконавці, серед яких: Дорін Лівіу Захарія, Александру Андрієш, Мірча Флоріан намагалися висміювати офіційну музику, яка обмежувала свободу творчості та контакт із музикою з Заходу. Ми говорили з Емілем Іонеску, професором Факультету румунської мови та літератури Бухарестського університету про рок і заперечення у 1970 роках. Ось, що він сказав: Я був вражений темою заперечення, бажанням тих, хто творили рок-музику, які намагалися відрізнятися, утверджувати відмінну ідентичність від музикантів, які дотримувалися музичних канонів тих часів. З цієї точки зору, румунський рок для мене був дуже сильним сигналом лібералізму, в тому числі політичним сигналом, бажанням заперечувати канони тих часів. А це мало велике значення, тому що на відміну від поезії, яка має більш низьке проникнення в громаді, музика, зокрема рок, може впливати на молодь й з ідеологічної точки зору. Саме тому я вважаю, що музика є більш проникливою. Я маю на увазі музику гурту Sfinx (Сфінкс), зокрема такі пісні як: «Не боїмось» і «Хора парубків» та «Політ журавлів» – чудова композиція. Протягом 80-х років, для мене, великим символом рок-заперечення був гурт Iris (Ірис), особливо з піснею «Поїзд без провідника».

Можливості заперечення були, однак, обмеженими, виконавці усвідомлювали той факт, що вони живуть в комунізмі, в режимі відомому своїм репресивним апаратом. Вони не повинні були порушувати певні ліміти. Еміль Іонеску торкнувся цих обмежень: Важко уточнити, якими були ці ліміти, яких видумав режим. Зрозуміло, що режим знав про те, що відбувалося та що саме співалося. Це мені дуже ясно. Дуже важливо було те, що члени гурту Сфінкс або Ірис, або ще раніше Фьонікс, дійсно висловлювали заперечення. Іноді вони виражали його у різних формах, а іноді безпосередньо. Період Фьонікс був періодом безпосереднього заперечення, зокрема піснею Мати, мати та інші. У ті часи всі знали, про кого йде мова у пісні «Поїзд без провідника» гурту Ірис. Пісня «Хора парубків» є непрямою формою заперечення на підставі вірша румунського поета Тудора Аргезі. Пісня «Ми не боїмось» теж гурту Сфінкс є надзвичайним музичним запереченням. На цей раз йде мова про виразність.»

Як правило, для того, щоб бути успішною, пісня повинна також мати привабливу музику і текст. Але щоб заперечувати реалії комунізму, текст мав бути набагато кращим, ніж зазвичай. Еміль Іонеску: Більш важливим був той факт, що вірші були проспівані. Коли виступаєш з такими піснями як «Мати мати», або Все одно, я як ви, або Хора парубків в клубі, перед двома-триста людей, має місце певна згуртованість, яка залежить як від тексту, так і від музики. Йде мова про ту згуртованість, яка єднає людей, які поділяють окремі цінності. Період найбільших мистецьких досягнень гурту Фьонікс не був період заперечень, а той період коли Фьонікс повинен був переосмислюватися, наново відкрити себе, тому що члени гурту вже не могли нікуди виступати, а ні по радіо, а ні в культурних будинках. Їм довелося відновити себе. І це їм вдалося завдяки поету Шербану Фоарце, який надав гурту нового імпульсу.

Рок-гурт Фьонікс був рок-гуртом, який вважався найбільш бунтівним, члени якого покинули Румунію в 1977 році. Після них залишився рок-альбом Cantafabule, (Кантафабули), який вважається найкращим румунським рок-альбомом усіх часів. Але гурт в останні роки перед їхнього від’їзду вже зовсім не заперечував встановленні канони в галузі музики. Еміль Іонеску пригадує найтемніші 80-ті роки: Шедевр румунського року не входить безпосередньо до моєї тематики. Заперечення має місце тоді, коли виступаєш проти тодішніх встановлених форм ідеологічного і музичного канону. Фьонікс не заперечував нічого, вони утверджували нову ідентичність, народжувався румунський етно-рок, вони стверджували нову ідентичність, яку партійні не могли заперечувати. Партія вже не могла сказати, що те, що вони співають не дозволяється. У віршах згадувався Середньовічний період, казкові тварини, їх музика була дуже цікавою та витонченою, був новий стиль. Світ був жахливо сірим у 1980-х роках, а такі пісні як Поїзд без провідника мали більш велике значення. Ці хлопці робили щось надзвичайне тоді, коли все було сірим і ніхто не бачив кращих перспектив.

Рок і заперечення йшли разом в Румунії комуністичної партії. Але кожен зі своїми обмеженнями і самообмеженнями.

Тоталітарні режими, фашизм і комунізм, скористалися підтримкою багатьох інтелектуалів. Їхні причини були
різноманітними: деякі поділяли антифашистські почуття, інші – з бажання розбагатіти, а ще інші – прагнули реалізувати проекти, про які мріяли.
Але всі вони були винагороджені по мірі прив’язаності до ідеології режиму. Одним з
колабораціоністів був математик Сіміон Стоїлов.

Народившись 1887 року в Бухаресті, Стоїлов заснував румунську школу
комплексного аналізу і виклав топологічну теорію аналітичних функцій. Він
отримав докторську ступінь з математики в Парижі і був професором в Яському, Чернівецькому, Бухарестському
університетах та
Політехнічного інституту в Бухаресті. Прибічник
Соціал-демократичної партії,після 1945 року приєднався до Комуністичної партії Румунії.
Його колишній студент, Соломон Маркус зізнався 1998 року, в інтерв’ю Центру усної
історії Румунського товариства радіомовлення, що вибір багатьох інтелектуалів
наприкінці Другої світової війни на користь комунізму був з переконання, не розуміючи, чим він мав
стати упродовж часу: «У 1950-х та першій половині 1960-х років, комунізм означав перш за все
сталінізм: особиста диктатура, культ особистості Сталіна. Але що означав комунізм у другій половині
1940-х років? Я можу вам сказати, що для багатьох інтелектуалів, я не маю на увазі всіх, але якщо взяти моїх професорів, комунізм означав насамперед
антифашизм. А для Стоїлова, наприклад, і для Вринчану, який був
прихильником правих партій. Наприклад, Георге Вринчану, видатний фахівець
геометрії, був ліберальним політиком,
який у 45-х, 46-х і 47-х роках друкував статті ліберальної політики і
передбачав для Румунії ліберальний режим, ліберальну політику. У ті роки він був хорошим другом з Стоїловим, який незабаром після
’44 року став членом Комуністичної партії. Комунізм розумівся насамперед як антифашизм. І було
багато інтелектуалів, які вважали, що це була єдиною можливою відповіддю для Гітлера, нацизму і легіонерства».

Але наприкінці Другої
світової війни, Румунія та інші окуповані Радянським союзом країни не очікували повернення до
демократії та лібералізму, а новий утопічний експеримент: комуністичні ідеї. Ці ідеї
спрямовані були особливо на молоде покоління. На відкритті навчального 1946 року, ректор університету Сіміон
Стоїлов
виступив з промовою. Соломон Маркус: «У будинку Юридичного факультету, один поверх займали
молоді студенти прибічники історичних Народно-селянської і Ліберальної партій,
а інший поверх займали молоді студенти, мобілізовані Комуністичною партією. Це я
пригадую собі, що на одному поверсі завжди вигукували Король і
Батьківщина!, а з другого поверху – Король і народ!. Ось, що сказав
Стоїлов у своїй промові на відкритті навчального року: Ми завершуємо епоху
нашої історії, яку можна справедливо порівнювати з тяжкою і довгою хворобою, каламутним
періодом, упродовж якого, якщо ми отримали дуже жорстокі політичні і
матеріальні удари, наші розуми і душі були ще гірше влучені. Далі він говорив
про наслідки війни з усіма її матеріальними і духовними наслідками: Всі
ми маємо велику провину. І ті, хто працював у плані варварських ідеологій, але
й ті, хто були занадто впевнені у перемогу розуму, відступили у тиші свого
робочого кабінету, присвячуючи себе виключно їх фахівецькій діяльності».

У інтерв’ю Центру усної історії Румунського
товариства радіомовлення, 1998 року,
математик Соломон Маркус зазначив, що сьогодні ми
повинні більш нюансовано розглядати рішення тих інтелектуалів увійти до лав
комуністичної партії: «Кожного необхідно розглядати окремо. Справа в тому, що Росетті і Стоїлов врятували багатьох від
ув’язнення. Я
повинен сказати вам, що навіть з перших чисток комуністів, Стоїлов подав меморандум, в якому
зазначив що місце певних професорів не повинно бути на тому списку і на
іншому, йшлося про одного професора Фармацевтичного факультету та одного
професова Юридичного факультету. У ті роки був засуджений до тяжких років ув’язнення професор Раду Рошка. Тоді Стоїлов
написав меморандум
до Антонеску,
але він не
міг нічого зробити, хоча Стоїлов був особисто знайомий з Георгіу Дежом. Утім йому вдалося зробити щось для іншого математика Давідоглу, бо останній був ув’язнений через
те, що був
землевласником, а ні з політичних міркувань. Його вдалося звільнити
з в’язниці. Так
само, успішно завершилися декілька інших ситуацій, наприклад, коли на початку 1950-х
років було звільнено з роботи ряд університетських лекторів: син одного, онук іншого, на основі ідеологічної нісенітниці. Стоїлову вдалося
прийняти їх на роботу, наприклад, в Математичному інституті Румунскої Академії. Сіміон Стоїлов
помер в 1961 році на сходинках ЦК Комуністичної партії, де він ходив завжди, аби виступати проти різних
несправедливостей: звільнення з праці молодих асистентів факультету або інших
членів викладацького складу в 1950 рр., заборону відряджень за кордон людей,
яким забороняли здавати свої докторські дисертації.»

Історія, однак, часто розглядає глобальне минуле. І
найчастіше добрі індивідуальні справи стають у тіні великих катастроф,
представлених ідеологіями.

Мир був улюбленою темою комуністичної
пропаганди, на відміну від капіталізму, який нібито любив війну. Навіть у своїх працях
марксистсько-ленінські теоретики заявляли, що пригнічений пролетаріат був
миролюбним, а гнобителі сприяли б конфлікту в будь-якій
формі. Схема марксистської філософії була спрощеною і, незважаючи на
це, заплутаною. Навіть
коли закликав до світової пролетарської революції, щоб змінити світ, пролетаріат застосував
насильницькі засоби для ліквідації буржуазії з метою встановлення вічного миру після завоювання влади. Перемога більшовизму 1917 року не принесла миру, а навпаки.
Радянський Союз усіма засобами прагнув викликати бурхливі заворушення і хаос як
у безпосередній близькості, так і в усьому світі. Насправді комуністичний режим
також любив конфлікт, як будь-який інший режим. І мир став нічим іншим, як
порожнім словом, через який можна було легко обдурити людей. Таким чином, радянська пропаганда винайшла
гасло «боротьба за мир», яке, попри абераційне формулювання, виявилося яскравою неадекватністю до реальності.

У Румунії боротьба за мир увійшла до
колективного менталітету, починаючи з радянської окупації 1944 року, і вийшла
після падіння комунізму в 1989 році. У 1950-х роках поширився жарт, що ми
будемо боротися за мир, поки не залишиться камінь на камені. Анекдот проілюстрував
відсутність сутності слогану, і це було ознакою того, що всі, хто користувався
ним, робили це, щоб
отримати особисті вигоди і просунутись в партійному апараті. Мир був одним з основних стовпів комуністичної пропаганди
протягом свого існування, під час режиму Чаушеску, досягаючи гротескних форм,
проголошуючи його героєм миру.

Інженер Штефан Бирля був важливим комуністичним
активістом у питаннях молоді в 1950-х і 1960-х роках. В інтерв’ю, в 2002 році, Центру усної історії Румунського радіо, він згадав 1955 рік та
його значення: «Практично 1955 рік мав кілька особливих значень. Першим було оприлюднення патріархом Юстиніяном листа про, який ми знали, і який ми сприймали дуже позитивно.
Цей лист був першим проявом, тому що я не знаю
іншого, ніж те, що поминалось в Православній Церкві, у якому закликалося до ядерного роззброєння. Це вже був акт політичної участі Православної
Церкви, якого,
напевно, вимагав режим, я точно не знаю. Незбагнені шляхи Господні. Все це збіглося з сильним, пацифістським рухом, заохочуваним і керованим Радянським
Союзом. Він
почав цей пацифістський
рух приблизно в 1949 році, який розвивався і дійшлося до 1955
року, коли відбулася Всесвітня Асамблея на
захист миру.»

Після Другої світової війни було
логічно, щоб
людство бажало миру. Але Радянський Союз мав інші інтереси і сприяв
ідеологічному миру. Штефан Бирля сказав, що його завданням було організувати мітинги в цьому сенсі: «Я проводив мітинги молоді, майже два-три мітинги щороку. У 1950 році у Варшаві відбувся Другий з’їзд на
захист миру, було обрано Всесвітню раду, і тоді серед офіційно оголошених учасників, крім делегацій країн приєдналися дві молодіжні
організації – Всесвітня федерація демократичної молоді та Міжнародний союз
студентів. Обидві мали організації створені в радах, одна в Празі, інша в Польщі. І ці організації, що
представляли
пацифістський рух як
повноправні члени
Всесвітньої Ради Миру, вимагали від національних молодіжних організацій,
студентів та молоді організувати молодіжні заходи в дусі миру. І ось так ми
організували серію великих мітингів тут, в парку Герестру,
у павільйоні Б та у залі
Флоряска. Вони також
організовувалися під
відкритим небом».

На мітингах виступали з мобілізуючими закликами. Штефан Бирля згадав про організацію таких
громадських зібрань: «Порядок денний надходив від Центрального комітету Союзу молодих робітників, а потім через Раду студентських
асоціацій за рекомендацією Міжнародних рад цих організацій. З промовою
виступав або представник
міжнародних молодіжних організацій, і в такому випадку була трохи більшою, брало участь все наше керівництво або виступав місцевий промовець. Якщо ми організовували
зібрання в усіх
університетських центрах і в усіх містах, не було інших виступаючих, лише ті, хто були активістами організації. Іон
Георге Маурер,
наприклад, виступив з промовою про мир, коли він був юридичним директором Академії. Пропаганда, яка була
головним засобом утвердження нової ідеології в країні, полягала
в тому, щоб зробити все можливе і надрукувати матеріали, на основі, яких можна
було написати промову, і звичайно люди
вимагали цього. Як на будь-якому
заході, адже це був все-таки політичний захід, слід було
поважати кілька пунктів.
Якщо, наприклад, це був захід, в якому брало участь партійне керівництво, тоді був режисер
заходу. Були деякі
знайомі, як Геро Лупеску та інші, які управляли цими заходами.»

Боротьба за мир зникла разом
зі зникненням комунізму. Такий ідеал, як мир, щоб досягнути
його треба не тільки говорити про нього. Його слід взяти на себе застосувати
всіма людьми та політичними режимами.

У період між 1945 і 1989
роками румунські ЗМІ були повністю підпорядковані комуністичній владі. Процес
був поступовим, але послідовним. У середині 40-х років були підпорядковані друковані
засоби масової інформації та радіо, а телебачення з’явилося в умовах, коли все
контролювалося державою. Румунські засоби масової інформації мали переважно
пропагандистський характер, однак телебачення, засноване в 1957 році,
намагалося бути ближче до соціальних реалій, багато передач, робилися за
західними прикладами.

Журналіст Йон Букеру був
віце-президентом Телерадіокомпанії Румунії на початку 1970-х років. Маючи досвід
роботи в друкованій пресі, призначення на цю посаду на телебаченні він сприйняв
як професійний виклик. В інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіо,
записаному в 2003 році Йон Букеру розповів, що телебачення стало інвестицією в
спробі залучити Румунію до світу. «Так сталося, що в 1970-му році я почав
працювати на телебаченні. Пригадую, що це було, коли завершилося будівництво
нового телецентру по вулиці Каля Доробанцілор, на той момент один з
найсучасніших телецентрів у цій частині Європи, звичайно, оснащений новітніми
пристроями та найкращим на той час обладнанням. На жаль він не був точно розрахований,
тобто, коли його спроектували і побудували, передбачався обсяг близько 50-55
годин на тиждень: ефір, виробництво та мовлення. Для цього обсягу телецентр був
ідеальним, функціональним, з великими студіями, а трьох виробничих студій на той
час було достатньо. Дуже швидко цього виявилося недостатнім через стрімке
зростання телебачення. Я мав взяти на себе всю журналістську діяльність, тобто
всі журналістські програми, соціальну тематику, все, що припускало репортажі за
винятком «Новин» та економічних програм.»

Звичайно, що головною
місією державного телебачення була пропаганда на користь режиму. І Букеру не
приховував цього. «Від віце-президента очікували координації й орієнтації
деяких секторів і, звичайно, політико-ідеологічної орієнтації програм та необхідних елементів культурної орієнтації, які, треба сказати, що в
той час, у 69-му – 70-му роках, всі добре розуміли. Згодом весь процес зазнав
дуже швидкої, дуже стрімкої, драматичної і навіть трагічної деградації. Коли я почав
працювати на телебаченні, крім загальної орієнтації установи, яка була партійним
ЗМІ, як, до речі, всі ЗМІ, перша стаття Конституції передбачала партійне управління
у всіх секторах діяльності, особливо в галузях, зарахованих до духовного,
культурного, політичного, ідеологічного життя. Я не думаю, що хтось може казати,
що можна було працювати у румунській пресі до 1989 року, не працюючи в
партійній пресі! Звичайно була величезна різниця між тим, як цей принцип
застосовується, скажімо в журналах «ХХ сторіччя» або «Літературна Румунія»,
хоча «Літературна Румунія» мала певну роль органа Спілки письменників, і,
скажімо, Телерадіокомпанія. Але по суті це було те ж саме.»

У 70-х роках програмна продукція румунського телебачення досягла 117 годин на
тиждень, що є вражаючою цифрою для його тодішніх можливостей, але дуже скромною порівняно із
західним телекомпаніями. Незважаючи на це, телебачення набуло культурно-освітньої функції. Йон
Букеру. «Репертуар фільмів, хоча частка кіно була меншою ніж на західних телеканалах, навіть суспільних, був дуже акуратним. Він був дуже добре обставлений ​​цінностями. Серіали, як правило,
були добре підібрані, і ми були серед великих споживачів телесеріалів типу BBC. Цікаво, наприклад,
що серіал «Сага про Форсайтів» транслювався у Бухаресті, перш ніж його транслювали в Парижі. Французи ще не купили «Сагу про Форсайтів»від англійців, коли
румунське телебачення вже транслювало цей фільм. Програми іноземних мов почалася теж в 70-х роках, коли я
прийшов туди з мандатом на впровадження проекту використання телебачення у
вивченні іноземних мов.»

Соціальні передачі також
були надзвичайно популярними в ’70-х роках, коли ще було трохи свободи
вираження поглядів, яка була повністю заборонена протягом наступного
десятиліття. Йон Букеру розповів про дві дуже популярні соціальні передачі, «Рефлектор»
і «Соціальне розслідування». «Я був відповідальним за «Рефлектор» від
керівництва установи. Ця передача тоді транслювалася двічі на тиждень, а «Соціальне
розслідування» транслювалася щонайменше раз на два тижні. «Рефлектор» мав 20,
іноді 25 хвилин, а «Соціальне розслідування» сягало 50 хвилин і навіть години.
Ці дві передачі стали справжнім соціальним інститутом: люди зверталися до редакцій
«Рефлектора» і «Соціального розслідування». Журналісти першої передачі, яких було п’ятеро, були подібними до прокурорів, які виконували свої обов’язки на
базі суспільного мандату. Вони вели особисту кореспонденцію, до них зверталися
люди, які не мали жодної іншої надії, або навіть установи, які вичерпали усі юридичні
можливості врегулювання судових спорів з приватними особами та іншими
установами.»

Але
наприкінці 1970-х років румунське телебачення почало втрачати свою
привабливість, а його програми стали все більш докучливими і спрямованими на
звеличення особистості Ніколая Чаушеску. Проте у ’60-х роках і особливо в 70-х тамтешні
журналісти довели, що якби мали свободу, вони могли професійно займатися своєю справою.