Tag: комунізм

У комуністичній Румунії, до релігії та церкви взагалі ставилися негативно. Релігійні практики були знеохочені, після того як на початку комунізму в 1950-х роках багато священиків були ув’язнені. Однак, після консолідації,
комуністичний режим дозволив релігійні практики, оскільки вони вже не були небезпекою та намагався забезпечити собі лояльність населення.

Теоретично, комуністична
ідея відокремлювала релігію
від Церкви, але засуджувала обидвох. В той
час як релігія вважалася проявом первісної людини сприймати навколишній світ іноді з міфологічної точки зору, Церква
вважалася установою, яка експлуатувала
людину. Релігія користувалась пом’якшувальними обставинами, а церква ні. Прийшовши до влади, комуністична партія переглянула своє ставлення
до релігії та до Церкви,
яких вона включила в свою
культурну політику як елементи національної ідентичності. Загалом, той самий
механізм вступив у дію у всіх країнах Центральної та Східної Європи після 1945
року, країнах окупованих
Радянським Союзом, але з місцевими відмінностями, в тому числі в Румунії.

Інженер Штефан Бирля був високопоставленим членом комуністичної партійної
та державної ієрархії, починаючи від середини 1940-го року. У інтерв’ю, даному
в 2002 році Центру усної історії Румунського товариства радіомовлення, він
визнав, що хоча він не був віруючим, він не мав нічого проти релігії та Церкви. Він навіть визнав, що
не виступив проти хрещення двох своїх дітей, хоча він і його дружина не взяли
церковний шлюб: Я
особисто не ініціював це, моя теща, мама і бабуся взяли на себе ініціативу.
Вони були у церкві, я здав собі справу, тому що пахли васильком. Хай будуть
здорові – сказали ми всі. Одна дитина була хрещена у бухарестській церкві «Кашін»,
а інша не знаю точно в якій церкві. Я сказав, щоб мене не залучали до цього, але я не був проти хрещення дітей. Я з дружиною не взяли церковний шлюб. Одного
разу ми подумали одружитися в церкві, ми поїхали до села Кея, але згодом ми вирішили,
що це можуть виникнути проблеми через те, що ми робимо це таємно. Було краще брати церковний шлюб публічно. Я ніколи не відмовлявся від церкви. І з дружиною та дітьми, ми відвідували церкви та монастирі. Я отримав певну
релігійну освіту в дитинстві, дідусь водив мене до церкви в селі повіту Прахова. У
мене і тепер ікона в кишені, яку я отримав від подруги моєї мами коли мені було
десять чи дванадцять років. Я не був, як говорилося вільним мислителем.

Будучи інженером, Штефан Бирля зізнався, що до 1989 року разом з двома
своїми друзями створили теорію, що поєднує науку та релігійні уявлення: Коли я займався науковими дослідженнями, у певний момент працював
над так би мовити химерною ідеєю про яку я говорив з іншими фахівцями, зокрема інженером
Едмондом Ніколау. Я займався зокрема кібернетикою, до речі я сформулював
концепцію кібернетики в загальній теорії систем в економіці, яка була опублікована
в Лондоні. Іншим моїм другом був доктор Белечану-Столніч. Я провів кілька зустрічей з Белечану,
ми разом написали наукову роботу, представив він цю роботу на якомусь конгресі.
Ми дійшли висновку, що з кібернетичної точки зору, інтелектуальні істоти на
інших планетах дуже схожі на людей, тому що вони повинні мати вертикальну
позицію, щоб мати здатність сприймати поле візуальної інформації
якомога більше. Чому всі почуття розташовані наверх? Тому що природа прагне все спрощувати. Це означає, що у релігійному твердженні про те, що Бог
створив людину за своїм образом і подобою, є деяка правда в цій надприродній
силі. Я працював тоді у Національній науково-технічній раді, і я не мав жодних
причин не висловлювати цю ідею.

Багато людей боялися ходити до церкви через так зване переслідування тих, хто займався релігійними практиками.
Штефан Бирля: Я ніколи не був очевидцем того, щоб хтось був підданий критиці під час засідань
Союзу робітничої молоді або на інших засіданнях, за те, що вінчався,
хрестив своїх дітей або поховав своїх батьків. Не виключаю, що може були
окремі перебільшення, але я не чув про
них. І я контактував з багатьма
людьми. Чаушеску погоджувався з цими речами, але його
дружина була проти них. І, крім усього цього, навіть виникли неприємні ситуації тому, що Зоя (дочка Чаушеску) та навіть Ніку (один з синів Чаушеску) відвідували
монастирі, серед
яких монастир Агапія.

Відносини між комуністичним режимом, з одного боку, та Церквою і релігією, з
іншого боку, були проблематичними, обидві сторони намагалися співіснувати. Соціальний, економічний і
політичний занепад режиму призвів
до того, що шукати спокій в релігії було припустимим компромісом.

Мотто
«Шановні товариші відвідайте своє минуле!» є запрошенням у подорож в
період Золотого віку. У дійсності йдеться про відвідання Музею комуністичного споживача у
Тімішоарі. Це інтерактивний музей, де можна побачити на власні очі, зазирнути у
шафи або попорпатися в старих комодах і коробках, щоб побачити, уперше для молодих
людей або незнайомців, чи пригадати для тих, кому за тридцять, як виглядали
помешкання у роки комунізму.

Музей був
створений у 2015 році та вже приваблює багатьох мешканців Тимішоари і туристів.
І навіть якщо вхід до музею безкоштовний, тут приймають дарунки у вигляді
грошей або предметів. Про те, як виник музей розповів один з його засновників
Овідіу Міхеїце: «Це була необхідність, яку я відчував разом з кількома друзями-колекціонерами
з дитинства, з якими разом ми обійшли блошині ринки, перешукали усі закутки
горищ або підвалів знайомих і родичів, та зрозуміли, що мало-помалу зникає
цілий світ, люди викидають на смітник реліквії минулого. Ми усвідомили, що щось
потрібно зробити для їх порятунку. І разом ми вирішили зробити це. Я просто
відкрив двері. Я переїхав з квартири, в якій жив і перетворив її на те, що
сьогодні називається Музеєм комуністичного споживача.»

Після п’яти
років організованого збирання приміщення стало замалим для музею, – розповідає
далі Овідіу Міхеїце: «Мова йшла про квартиру, що знаходилася у підвалі будинку,
побудованого в німецькому стилі 30-х років, будинок, у якому діє й театральна
трупа «Аолеу», а також заклад «Скирц – затишне місце», де відбуваються
різноманітні події. Це дуже популярний серед туристів об’єкт, який легко
знайти, у центральній частині міста, типова румунська квартира комуністичних
часів, з дитячою кімнатою, вітальнею, кухнею, з вхідною зоною, де кожен
відвідувач може побачити конкретні специфічні речі. У дитячій кімнаті можна
побачити ігри, іграшки, зошити, підручники, шкільне приладдя, рюкзаки, стіл,
ляльки. Експонатів набагато більше, ніж зазвичай мали румуни в своїх помешканнях,
приміщення переповнене, тому що ми п’ять років збирали для нього, а з дня
відкриття музею минуло ще три з половиною роки. Так само, багато відвідувачів
приносять нам різні предмети, також отримуємо пакунки поштою. Приносять шафи,
телевізори, радіоприймачі і приміщення стає замалим, але мені подобається, тому
що це суперечить загальній ідеї музею, де є біла стіна і вітрина, в якій
представлено експонат з написом, що є більшим за самий експонат. У нас все
трохи навпаки, немає ніякого пояснення, жодного напису, в більшості випадків
люди можуть доторкнутися до експонатів, можуть відкрити ящики, шафи, зазирнути
на полиці і багатьом це подобається.»

Виникає
своєрідна досить вільна взаємодія між експонатом відвідувачем, розповів наш співрозмовник,
який додав, що відвідувачі реагують по різному: «Молоде покоління не знає, що
це таке, молоді люди звикли жити у помешканні з пофарбованими тефлоновою фарбою
стінами, з метало-пластиковими вікнами, з плазмовими телевізорами. Багато з них,
наприклад, не знають, що раніше були дискові телефони, які для нас були банальністю.
Але усі представники покоління, яке жило в
комуністичні роки мають майже однакову реакцію, коли уперше заходять в музей,
кажуть «і в мене було таке!» або «тут пахне як у бабусі». Це ми чуємо
найчастіше, коли розповідаємо туристам. Румуни та іноземці мають різні реакції
в музеї. Найбільше співпереживання демонструють громадяни колишніх
комуністичних країн: чехи, поляки, росіяни, а китайці мають абсолютно
протилежну реакцію, чомусь постійно бідкаються. Водночас багато іноземних
туристів, як наприклад французи або німці, дивляться на все це дуже спокійно,
не розуміють цього. Дуже цікаво спостерігати за тим, як люди ставляться до
історії, у залежності від того наскільки вона близька до того, що пережили вони.»

Від знаменитої
пляшки з-під молока до скляної риби на чорно-білому телевізорі, книги, статуетки,
канцтовари, іграшки та меблі, що несуть бездоганний відбиток тієї епохи, пластикові
чи дерев’яні пенали, китайські чорнильні ручки, гербарії, книги з казками, бляшана
скарбничка з ключем, ляльки сажотруси або лікарі, настільні ігри «Не ображайся,
брате!», ляльки Аредянка, велосипеди Пегас та настінні килими із зображенням
«Викрадення із сералю» – і це лише декілька експонатів, які можна побачити у
Музеї комуністичного споживача.

За
статистикою в Інтернеті це найпопулярніший музей в Тімішоарі, хоча й невеликий,
– каже Овідіу Міхеїце: «Є люди, які перебувають у нас і вісім годин, є люди,
які виходять через п’ять хвилин. Є люди, які сидять, слухають музику, читають,
переглядають каталоги та грають у ігри, граються з іграшками. Є й інші, які все
оглядають, ставлять галочку та йдуть собі далі.»

Це не
мандрівка, що викликає ностальгію, а звичайна подорож у минуле для усвідомлення
різних аспектів життя, до якої запрошує Музей комуністичного споживача.

29 років тому Румунія визволялась разом з іншими країнами Центральної та Східної Європи від тиранії комуністичних режимів і повернулася до демократичної нормальності, яку вона втратила наприкінці Другої світової війни. У Тімішоарі, Бухаресті, Яссах, Клужі, Брашові, Сібіу та інших містах румуни вийшли на протести за свободу та права. Це був чудовий момент цього покоління, яке завершувало століття терору, масових вбивств та болю. Ті, хто брав участь у масових протестах астрального 1989 року, вимагали від своїх імен, їхніх попередників, тих, хто більше не міг говорити, всіх померлих без могил права на гідне життя.

В останні дні 1989 року люди з ентузіазмом брали участь у народженні нової Румунії. Поетеса Ана Бландіана була однією з перших інтелектуалів, які виступили на румунському громадському радіо 22 грудня 1989 року, коли диктатор Ніколае Чаушеску втік з вертольотом з даху будівлі ЦК КПР: Друзі, я приїхала на радіо з Площі Палацу, де я була поруч з десятками тисяч людей, котрі не могли повірити, що вони переживають такий день. Дуже важко повірити в те, що через стільки років приниження, ми самі, без жодної допомоги, змогли це зробити. Мертві у Тимішоарі та Бухаресті раптом дали нам впевненість у нас і сили бути гідними.

Румунська революція забрала життя близько 1200 людей, будучи найкривавішим переходом від тоталітаризму до демократії в 1989. Історик Йон Скурту був директором Інституту революції, і він відповів на запитання чому КПР не мала реформатора, здатного вимагати усунення Чаушеску від керівництва та забезпечення мирної зміни режиму?: Чаушеску утверджував йому відданих людей, у яких бракувало хребта. Ми читаємо, наприклад, мемуари Думітру Попеску, члена ЦК РКП, в яких він розповідає, що на засіданнях цього органу говорив тільки Ніколає Чаушеску. Всі інші слухали, і він залишав ці засідання з головним болем, та йшов пішки до району Прімевері, де він жив. Звичайно, у нього не було проблем, що займаючи таку посаду він несе відповідальність. Якщо тільки Чаушеску говорив, а інші повинні були слухати, завдячувалось і тим, хто погоджувався з цією ситуацією, на мою думку. Найбільш вражаючим моментом був той, коли Чаушеску обурений, що не були прийняті рішучі заходи проти демонстрантів в Тімішоарі, сказав: «Я не можу працювати з цим Виконавчим Політичним комітетом, оберіть собі нового генерального секретаря.» Але всі вони сказали: Не покидайте нас, просимо вас, ми вірні вам, залишимося з вами, ми залишимося на чолі з вами.» Навіть в останній момент, я б сказав, ніхто не відважився сказати: ми згоджуємося з вашою відставкою. Створимо колективне керівництво, повідомимо народ, який повстав, що Чаушеску подав у відставку. Можливо, розвиток міг бути зовсім іншим, і можна було уникнути кровопролиття, яке послідувало. Опортунізм цих людей відігравав дуже важливу роль у розгортанні драматичних подій.»

Судовий процес Елени і Ніколає Чаушеску 25 грудня 1989 був одним з найбільш важливих моментів революції. Двоє тиранів, які тримали Румунію в холоді та голоді протягом майже 25 років, були засуджені до страти. Але незабаром після цього з’явилися шкодування з приводу страчення подружжя Чаушеску, і сам процес, який встановив правду, опинився під загрозою. Політолог Йон Статомір факультету політичних наук Бухарестського університету вважає, що відношення багатьох людей до надзвичайно жорсткого періоду, якого вони пережили було поверховим, і їх пам’ять стала, після порятунку від злого, поблажливою: Це акт, через який ми не можемо відірватися від комунізму. Якраз та страта показує глибоку безперервність між комуністичним режимом та режимом Ілієску. Іон Ілієску – це вираження спроби румунів відірватися від комунізму, але не роблячи нічого у цьому напрямку. Типова спроба посткомуністичних суспільств зберігати невинність, якої вони більше не мають. Всі ті, хто пережив комунізм, вже не є невинними, наївними. Незважаючи на те були вони жертвами, або катами, чи вони були в сірій масі тих, хто жили у «невідповідний період.» Тоталітарні режими вкрали невинність людей. І це я вважаю головним, щоб зрозуміти дуже складне відношення народів Східної Європи і народів Радянського Союзу щодо комунізму. Комунізм – сорочка Нессуса, яка прилипає до тебе, і коли ти хочеш скинути її це пече тебе.

Незважаючи на те, що минуло майже три десятиліття від її спалаху, румунська революція у грудні 1989 р. залишається в пам’яті покоління, оскільки вона все ще впливає на сучасність. І ,можливо, так буде, до тих пір, поки покоління, котрі не пережили її безпосередньо, будуть вшановувати її інакше.

Математика насправді вважається однією з найбільш
абстрактних сфер людського розуму і без хорошого навчання математики міцна
кар’єра в галузі науки і техніки неможлива.

Румунська математична школа мала хороших
представників, академічна освіта маючи ще від заснування Бухарестського
університету, в 1864 році, Факультет фізичних, математичних та природних наук. У довгому
списку важливих румунських математиків є такі імена, як Спіру Харет, Дімітріє Помпей, Траян Лалеску, Георге
Ціцейка, Давід Емануель, Сіміон Стоїлов, Грігоре Моїсіл.

Але комуністичний режим приділив математиці набагато більшу роль, ніж
вона, природно,
мала.
Нав’язлива ідея комунізму щодо точних наук призвела до
того, що математика стала ключовим
предметом системи
освіти між 1945 і 1989 роками. Математика почала бути ідеологізована швидкими темпами, будучи інтенсивно і широко вивчена поколіннями румунів після 1945 року.Однак, вони не змогли забезпечити
економічний і соціальний розвиток країни, на який сподівався комуністичний режим.

Математик і професор
Соломон Маркус здав іспит на атестат зрілості у 1944 році і теж у тому ж
році вступив на Математичний факультет. В
інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіомовлення, в 1998 році, Соломон Маркус розповів про відкриття математики як про
особисту пристрасть та про його професійну кар’єру: Я відкрив для себе математику саме
влітку 1944 року. То було спекотне літо, я жив тоді в одному місті на сході країни, а фронт був дуже близько. Тоді я подумав, що найкраще для мене
було б слідувати
шляхом особистої
курйозності, бо тоді,
в той момент
хаосу, було
неможливо уявити, яку соціальну перспективу пропонує той чи інший факультет. І після одного року навчання на Математичному факультеті я
зрозумів, що цей факультет є щасливим шансом мого життя і я був дуже радий, що
мені пощастило знайти так швидко своє покликання.

Політика до встановлення комунізму в 1945 році не була здатна знищувати професійні кар’єри та
життя. Соломон Маркус пригадав собі, що його професорами були люди з різними політичними
орієнтаціями: Дан Барбілян мав легіонерські симпатії, Октав Оніческу був
симпатизантом фашизму
Муссоліні, Георге Вренчану був великим лібералом, Мірон Ніколеску та Сіміон Стоїлов були соціалістами,
Ніколае Чоренеску був прибічником Аграрної партії, а Міхаїл Некулче був комуністом.Соломон Маркус розповів про обставини, в яких загинув
Сіміон Стоїлов, один з кращих
післявоєнних румунських математиків: Сіміон Стоїлов помер в 1961 році на
сходинках ЦК Комуністичної партії, де він ходив завжди, щоб виступати проти
різних несправедливостей: звільнення з праці молодих асистентів факультету або
інших членів викладацького складу в 1950 рр., заборону відряджень за кордон,
людей, яким забороняли здавати свої докторські дисертації. Я був однією з таких
жертв. У нас тоді заснували так звану «аспірантуру» радянського типу в 1953
році. Нас було 5 кандидатів і всім нам вдалося здати наукові іспити. І
незважаючи на це, після того як я успішно пройшов ці іспити, отримав документ з
боку Міністерства освіти, в якому повідомляли, що я не мав права проходити «аспірантуру»
в Народній Республіці Румунії. Очевидно, що між часом виникла проблема, а саме
проблема із моїм минулим, або минулим моїх родичів.

Ідеологія була тією, що
зруйнувала весь клімат гарного академічного співіснування. Незважаючи на те, що
всередині 1960-х років ситуація трохи покращилася, ідеологія залишилася
травмою, від якої румуни збулися тільки після 1989 року. Соломон Маркус
розповів нам про одну таку ситуацію на ідеологічному засіданні із математиком
Даном Барбіліаном: Я був у тій же групі ідеологічного виховання з
видатним математиком-поетом Даном Барбіліаном або Іоном Барбу. Тепер всі ці
ситуації виглядають смішними, але тоді вони були справжніми драмами. Цей
чоловік був настільки переляканий, він був у великій напрузі, і було очевидно,
що його великою дилемою, і не тільки його, було що мені робити? Якщо буду
мовчати і взагалі не говорити, це означатиме, що не бажаю бути учасником
ідеологічного життя. Якщо виступлю, то ризикую сказати дещо проти партійної
лінії. І одного разу, коли хтось висловив формулу Леніна «соціалізм =
більшовицькій владі, плюс електрифікація всієї країни», Барбіліан підняв руку і
сказав «в цьому рівнянні йдеться про некомутативний збір». Що це означає?
Некомутативний збір це сума між а + b, в якій вам не дозволяється змінювати
порядок в тому розумінні, що b + a не дорівнює a + b. Він хотів сказати просту
річ, що в цій формулі Леніна не дозволялося змінювати порядок. Тобто спочатку
треба встановити владу більшовиків, а потім інше. Але він сказав це в
математичній формі і викликав загальний сміх. Особа яка вела цю розмову не
зрозуміла, що саме хотів сказати Барбіліан. Не знала чи це був виступ проти
партійної ідеології.

Математика була привілейованою
галуззю комуністичного режиму, яка дала важливих науковців, незважаючи на
всякого роду обмеження, особливо ідеологічні. Але їй не вдалося зробити краще
румунське суспільство.

Небагато імен румунської журналістики періоду з 1945 по 1989 рр. користувались таким великим престижем, як
Ноєль
Бернард. Всі, хто знав і пам’ятав його не тільки як директора Радіо Свобода, але також як приклад
послідовності у популяризації та захисту прав людини та професійної непідкупності.

Ноєль Бернард народився в Бухаресті в
1925 році від єврейського батька та австрійської католицької матері. У 1940
році він покинув Румунію з сім’єю, щоб поселитися в Палестині. Після війни він
емігрував до Великобританії і переїхав до Федеративної
республіки Німеччина, де
став директором румунської служби Радіо Совбода. Його вважають орієнтиром радіожурналістики за
збалансованість , спокій, суворість та наполегливість, з якими він розглядав реалії
комуністичної Румунії до 1981 року, коли помер у віці 56 років.

Його смерть стала справжнім ударом
для колег, друзів і слухачів. Есеїст Вірджіл Єрунка написав тоді некролог, який зачитав біля мікрофону Радіо Свобода, запис, якого Центр усної історії румунського радіо тримає в своїх
архівах: Біографія Ноєля Бернарда має щось із простоти світла долі. Він народився і помер у
студіях Радіо Свобда. Тобто в Румунії. Тому що,в уявному просторі студії була
встановлена ​​справжня Румунія, в яку Ноєль Бернард, цей помірний агностик, вступив як в релігію. Дивна релігія з мільйонами
невидимих ​​віруючих, які з країни, заблокованої історією та нещастям завжди чекали його, як порятунок. Парадокс полягає в тому, що Ноєль Бернард ніколи не проповідував. І все ж
таки, країна чекала його слів з турботою, яка перевершувала холодний тон спілкування. Є таємниця
покликання. Покликання Ноєля Бернарда полягало в тому, щоб протистояти брехні та
говорити правду. По суті,
говорити правду, значить брати найпростіші слова і розмістити їх
таким чином, щоб кожне з них йшло за серцевим биттям слухача. Це не означає говорити поверхово, а надати слову той таємний вимір, що дає самій правді
необхідну вагу, необхідне покликання, гідне
вкорінення. Все без акценту, без величі.

Ноєль Бернард знав, як робити якісну пресу,
оскільки любив цю професію,
що означало не лише прагнення бути кращим, але поставити насамперед принципи, з
якими будь-яка людина знайомиться з дитинства: пошук правди, повага, гуманізм: Хто слухав Ноєля Бернарда – чи є хтось, хто його не слухав? -
він не зможе забути його голос. Голос, в якому раптом збігалися чітке висловлювання, сила ідеї, повага до вчинків. Іноді не бракувала іронія або ознаки дивування, але ці химерні риторичні фігури
ніколи не відступали від елегантної гідності. Ноєль Бернард був більш ніж хорошим журналістом. Можливо деякі можуть бути несприйнятливими до цієї пристрасті дивитися на реальність. Ми
відповімо їм
словами поета Пола Валері: правду можна
здобути лише за допомогою пристрасті».

Радіо Свобода була в роки комуністичного режиму, який ставав все більш чорним, з
наближенням його кінця,
не тільки важливим засобом інформації, а й справжнім соціальним медикаментом. Все це завдяки тому ж Ноєлю Бернарду: «Ми зазначимо також, що секрет Ноєля Бернарда полягав у тому,
що він з пристрастю шукав правду. Ноєль Бернард не був ідеологом, він був втіленням
спраги румунів звідусіль до справедливості і свободи. Завдяки йому, Радіо Свобода ставала трибуною прав людини, до якої кожен приходивзі своїми проблемами, щоб був почутим у верхах, там де не доходять скарги. До Радіо Свобода і його директора дійшла петиція страйкуючих гірників Долини Жіу. Може хтось
забути, що під час руйнівного
землетрусу 1977 року румуни легше перенесли страждання і лихо завдяки Ноєлю Бернарду, який перетворив Радіо
Свобода на відкриту студію допомоги?

На похороні
Ноєля Бернарда, слова його друга Вірджіла Єрунки виявили через хвилювання і надію те, що значить
для кожного з нас те, що ми залишаємо за собою: «Якщо інтелект, як говориться, є лише організованою пам’яттю, Ноєль Бернард використовував цей розум для неймовірної тверезості, розуміння і дії. Він перший приходив до свого робочого ательє і останнім залишав його. Все, що могло зацікавити Румунію
прослуховувалось, ретельно перевірялось, щоб було відправлено на хвилях в країну без антен, яка була систематично дезінформована. Мікрофон для Ноєля Бернарда став живим інструментом його інтелекту і пам’яті всіх. Таємниця
смерті в даний час прагне перетворити цю дорогоцінну присутність на шокуючу відсутність в годину розлуки з нашим другом. В ефірі Радіо
Свобода без Ноєля Бернарда, як ніби сльози могли б змити наш біль.

Радіо Свобода не була такою ж і після смерті Ноєля Бернарда, але ті, хто послідували за ним продовжили те, що він почав.

4 травня 2018 року в місті Клуж померла на 88-році життя антикомуністична опозиціонерка Дойна Корня. У румунському просторі та в середовищах європейського громадського активізму її прізвище дуже відоме. Вона була одним з найвідоміших опонентів комуністичного режиму в Румунії в 1980-х роках, яка відверто висловлювала свої погляди в країні, що перебувала під насильством влади та жорстоким порушенням прав і свобод людини.

У період з 1945 по 1989 роки жінки в Румунії заплатили дуже високу ціну за те, як країна була керована після закінчення війни. Інтелектуалки та трудящі, селянки та городянки, румунські жінки боролись та померли під час збройного опору разом з чоловіками, інші були засуджені до багатьох років позбавлення волі, а багато з них загинули. Опонентка Дойна Корня належить до числа таких героїнь як Маріна Кірка, Ана Сіміон, Марія Плоп, Арлетт Копосу, Екатерина Белечою та багато інших як відомих, так і невідомих, які не бажали бути співучасниками нелюдського режиму.

У 1982 році, у віці 52 роки, викладач Дойна Корня вирішила, що вона вже не може мовчати. Вона написала листа «Радіо Свобода» в якому засуджує зловживання Комуністичної партії. В інтерв’ю, в 1996 році, Центру усної історії Румунського радіо Дойна Корня пригадала, як почались її стосунки з комуністичним режимом: «Перший текст, Відкритий лист до тих, хто ще не перестав думати був адресований, в першу чергу, викладачам, які мають моральне зобов’язання завжди говорити правду тим, кого вони навчають. Це є навчилась, під час сталінського режиму від мого колишнього професора Філологічного факультету, французького відділення пана Анрі Шак’є. Я була настільки стривожена цією ідеєю, яку режим намагався нав’язати нам, тому що це була найлютіша сталінська епоха. Це було в 1950-і роки. Я завжди відчувала, що щось штовхає мене написати листа, навіть проти моєї волі. Але я не хотіла підписувати лист. Я написала його, і моя дочка понесла лист. Вона прийшла в країну, перший раз після того, як вона залишила її, і я сказала так: «Я не підпишу лист, нехай представлять його як вони хочуть.» Я накреслила лінію під текстом, щоб доказати, що текст є справжнім, а не «підробленим», написаний кимось іншим, і написала так: «Для Радіо Свобода, Дойна Корня, асистент Філологічного факультету».

Дойня Корня боялася проявляти свій бунт, як вона часто зізнавалась. Але честь була новим одкровенням існування, яка надала їй відваги після того, як вона почула своє прізвище на іноземній радіостанції: «Я була на чорноморському курорті Вама Веке з моїм чоловіком, який нічого не знав про текст, про те що лист був написаний і відправлений, і я взяла радіоприймач із собою. Ми не надто часто слухали Радіо Свобода, але на цей раз я дуже наполягала взяти радіо. Що з тобою? – запитав мене мій чоловік. І я сказала йому, що хочу слухати Радіо Свобода. У селянських кімнатах було по два ліжка. Я сиділа на першому ліжку, мій чоловік на другому, а радіо було на підоконнику. І коли я почула на радіо, що кажуть: «Даваймо скажемо це <Дойна Корня>, я осторопіла. Я кажу вам, що я більше боялася свого чоловіка, ніж політичних репресій. Була хвилина мовчання, я гадала, що він почне кричати на мене. Він нічого не сказав, нібито ми й не дихали. І тоді я сказала: Що нам тепер робити? І він взяв мою руку і сказав мені, йдемо на прогулянку .

По цьому питанню відбулось засідання на факультеті. Її колеги, за дуже малими винятками, не підтримали її, деякі з них все ж таки намагались знайти спосіб допомогти їй уникнути гніву режиму: «Це було жахливе засідання. Ректором був Влад, який тепер мені дуже милий, мій колишній колега, я не гнівна на нього. Я також розуміла, як працює система. Тим не менше, він міг зробити щось інше. Але на цьому засіданні він зажадав від мене самокритики, але я від казалась. І він продовжував запитувати мене: «Чому ти критикуєш Мірчу Еліаде? Чому ти говориш, що інтелектуали брешуть, а економісти дають неправдиві статистичні дані» Я розповідала моїм студентам, що суспільство, навіть соціалістичне або комуністичне, не може бути побудоване на брехні. Чому ти кажеш, що інтелектуали малодушні? – запитували мене. Бо вони боягузи! – відповіла їм. У певний момент я заплакала, коли завідуюча кафедрою запропонувала, щоб мене забрали в психіатрію. Цього бракувало мені, потрапити в психіатрію! Це мене дуже образило. Тоді я заплакала, але самокритику не робила.

Дойна Корня була звільнена з роботи, але її не зламали. Вона продовжувала писати листи Радіо Свобода, вона підтримала страйк брашовських робітників у листопаді 1987 року. З серпня 1988 року її тримали під домашнім арештом, до грудня 1989 року, коли спалахнула революція. У 2016 році Дойна Корня отримала остаточний удар долі: померла її дочка Аріадна Комбес, котра несла слова свої матері до вільного світу.

Греко-Католицька Церква чи
Об’єднана з Римом Румунська Церква була заснована приблизно в 1700 р. у
Трансільванії, Банаті, Крішані та Марамуреші (північно-західна частина сучасної
Румунії), територіях тодішньої Габсбургської імперії, населених переважно румунами. Її
виникнення ознаменувало початок румунської національної емансипації, а чимало
видатних румунських громадських діячів були виразниками греко-католицького віровчення.
Серед них – єпископ Юліу Госсу, який зачитав в Алба Юлії резолюцію про об’єднання
Трансільванії з Румунією, та видатний румунський політик Юліу Маніу.

Центром Румунської
Греко-католицької церкви було місто Блаж, що знаходиться в центральній частині
Румунії, де працювала Греко-католицька митрополія та Богословська академія. У
2001 році в інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіо греко-католицький священик
Ніколає Лупя описав атмосферу в «Малому Римі румунів», як називали тоді Блаж. «Там
була дійсно богословська атмосфера, студенти були готові до місії, яку мали
виконати, бути священиками Церкви. Богословське навчання в академії тривало чотири
роки, ​​після чого хто хотів, бо не було обов’язково, мав можливість скласти
іспит на ступінь в богослов’ї. Атмосфера була по-справжньому священицькою,
духовною, в якій майбутні священики вивчали різні богословські дисципліни,
отримували знання, необхідні для майбутньої священицької місії. Вони набували
необхідний духовний досвід, особистий досвід життя в благодаті і в союзі з
Богом.»

Історія Об’єднаної з Римом Румунської Церкви була такою, що припускала нормальні відносини
з усіма іншими Церквами та культами в румунському світському просторі. Однак влітку 1940 року почалися перші
переслідування в Північній Трансільванії, на території, що входила до складу
Угорщини. Греко-католицькі священики та віруючі були депортовані та вбиті. Але найбільша хвиля переслідувань прийшла в 1948 році.
Комуністична держава заборонила церкву, священиків змушували погодитися на об’єднання
з Православною церквою, а ті, хто відмовлявся були ув’язнені, серед яких і Ніколає
Лупя. «Мене взяли разом з тодішнім ректором Георгієм Деніле та повезли в Аюд.
Там він пробув сім місяців, а мене тримали 9 місяців, після чого нас звільнили без
суду. Здається, що нас затримали, бо в 1946 році Блаж відвідав Петру Гроза з кількома
міністрами зі свого уряду, і тоді відбулися сутички між робочими і студентами
Академії. Тобто вони хотіли вдертися в Академію богослов’я, щоб спровокувати
бійку з нашими студентами, але студенти забарикадувалися і не дали їм увійти. Потім
прийшла поліція. 15 травня Петру Гроза був у нас, з цієї нагоди відбулася демонстрація,
дехто вигукував гасла на підтримку короля, інші за Комуністичну партію, або
щось таке.»

Ніколає Лупя поділився своїми
спогадами про період, що передував забороні, зокрема про візит
прем’єра комуніста Петра Грози до Блажа в 1946 році для
участі в богослужінні. «Надворі дощило, Петру Гроза вийшов із Собору. Коли вийшов
і наш єпископ, Петру Гроза постукав пальцем у вікно і попросив сісти в машину. Невдовзі
звідкись там з’явився православний Митрополит Сібіуський Ніколає Белан, якого Петру
Гроза також запросив до машини. Сідаючи православний єпископ послизнувся біля
автомобіля, а наш єпископ простягнув руку, щоб допомогти йому встати. І тоді
він сказав: «Дивіться пане прем’єр-міністр! Я схопив його руку і не відпущу!
Нехай розірвуться стосунки з Римом, а брати знову будуть разом.» На що наш
єпископ сказав: «Ваша Святість! Я протягнув руку допомоги, щоб допомогти Вам піднятися.»
А потім всі разом поїхали на Кимпія лібертецій, де Белан
закликав всіх греко-католиків розірвати зв’язки з Римом і повернутися до рідного
вогнища прадідівської церкви, тобто повернутися до православ’я. Після цього хотів
виступити з протестом єпископ Сучу, але йому не дозволили.»

Пізніше почалися переслідування греко-католицьких священиків та
вірян, які важко уявити. Ніколає Лупя вважає, що й Православна церква
сприяла великій несправедливості комуністичного режиму відносно Греко-католицької
церкви. «Потім почали арештовувати священиків одне за одним. Їх відвозили до
Секурітатє, допитували, вимагали переходити до православ’я і дехто погоджувався.
Але інші встояли. Тим, хто відмовлявся, погрожували арештом, відрахуванням
дітей зі шкіл та університетів. Хочу наголосити тут на тому, що кажуть, що уряд
заборонив нашу церкву. Він заборонив її у співпраці з проводом Православної церкви.
Візит Белана до Блажа у той же день, коли його відвідав Петру Гроза, не був
випадковим. Православна церква мала свою роль у забороні нашої Церкви. Оскільки
цей митрополит Белан, коли став Митрополитом Сібіуським сказав, що не спиниться
поки не побачить забороненою Греко-католицьку церкву. Тобто скасованою або, як
вони казали, «повернутою» до прадідівської церкви.»

Одна з найбільших
несправедливостей в історії була виправлена 31 грудня 1989 року, коли Греко-Католицька
Церква повернулася до життя.

Політичні анекдоти були одним з найулюбленіших захоплень румунів під час комуністичного режиму. Але вони не були лише з румунською специфікою. Політичні анекдоти можна знайти у всіх колишніх комуністичних країнах, багато з яких є загальними в колишньому соціалістичному таборі з місцевими варіантами. Найбільш соковиті анекдоти надходили з Радянського Союзу, і вони мали на меті трохи розрядити напруженість у суспільстві, розважаючись на повсякденних проблемах.

Політичні анекдоти були про різні комічно-абсурдні ситуації, коли героями виступали звичайні люди, репресивні державні установи, політичні діячі тих часів, а також посилання на актуальні події. Героєм румунських політичних анекдотів до 1989 року був громадянин Буле, ім’я якого походило від слова чоловічого органу, якому була замінена перша буква. Буле був зображений як ідіот, який не розумів реальності та тлумачив так як він її бачив. Але персонажем політичних анекдотів майже таким же популярним, як і Була було Радіо Єреван, радіостанція, яка відповідає з чорним гумором на гіпотетичні запитання, задані слухачами. Анекдоти від Радіо Єреван були короткими і приголомшливими, і вони викликали сміх. Один з найбільш поширених жартів, і в інших колишніх соціалістичних країнах, звучить так: «Запитання на Радіо Єреван: Чи правда, що капіталістичне суспільство знаходиться на краю прірви? Відповідь: Так, щоб могло дивитися на нас.

Ми запитали історика Едуарда Антоніана, чому радіостанція в столиці Вірменії стала настільки відомою в Румунії: Радіо Єреван було формою дисидентства, навіть у колишньому Радянському Союзі. Більшість анекдотів, очевидно, були політичними. Це була можливість посміятися над чорним сьогоденням. Відомий анекдот від Радіо Єреван повідомляв, що зебра була ослом, який казав політичні анекдоти, а смужки зебри були смугаста форма, яку носив осел, тобто він був в’язним. Я пам’ятаю, що в 1990 році, після здобуття Вірменією незалежності до Бухареста прийшов директор Радіо Єреван, і він не знав, чому була відома в Румунії радіостанція, яку він очолював. Коли він прибув на аеропорт, румунські митники запитали його, яка його професія, і він відповів, що є директором Радіо Єреван. Всі почали сміятися, і він не зрозумів, чому вони сміються з нього. І митники попросили його сказати кілька анекдотів, якщо він є директором Радіо Єреван. Мені сказав друг, що нинішній новий директор Радіо Єреван, коли він був призначений на цю посаду, він розмістив на Facebook коментар, в якому писав: Увага, я новий директор Радіо Єреван. Відтепер будь-який анекдот, який ви скажете, буде розглядатися як особисте ображання.

У Радянському Союзі, як і в будь-якій іншій країні, існували кліше про кожну націю, оскільки в кожній країні діють стереотипи щодо регіонів. Едуард Антоніан вважає, що Радіо Єреван обрано персонажем політичних анекдотів через так звану вірменську здатність мати критичний дух: У колишньому Радянському Союзі, кожен народ був представлений по-різному. Наприклад, таджики та узбеки вважалися грубими громадянами, які не славились мудрістю. Росіяни та українці представляли слов’янський дух, литовці, латиші та естонці вважалися західними, а вірмени вважалися найрозумнішими, які справлялись в будь-якій ситуації. Вони вміли робити все так, щоб було зручно як для них, так і для інших. Найбільшими гумористами в колишньому Радянському Союзі були вірмени, вони були представниками кавказького духу, людьми, визнаними у колишньому Радянському Союзі, за те, що вони вміли насолодитися життям. Комуністичний режим в Вірменії не дуже піддавав вірменів гніту в порівнянні з іншими народами, як українці. Давайте згадаймо про Виживача, якого названо Майстром нескінченних затримок, а саме про Анастаса Мікояна, який вирішив кубинську ракетну кризу.

Радіо Єреван також випускало локальні версії свого гострого стилю. Румунський приклад – це анекдот з посиланням на те, що Ніколае Чаушеску багато говорив, і його не можна було перервати. Запитання до Радіо Єреван: Чи можна вмерти на рак в горлі? Відповідь: Так, але знайте, що він його не має. Едуард Антоніан сказав, що існують місцеві версії, але також, що анекдоти стали неполітизованими: Більшість анекдотів були політичними, потім перейшлося до анекдотів з іншими натяками. Але були анекдоти місцево пристосовані. Якщо, наприклад, хтось хотів щось знати про Чаушеску, було сказано, що це запитання треба задати Радіо Єреван. Звичайно, жарти адаптувалися до місцевих форм. Пригадую ще один анекдот: Репортер Радіо Єреван біг по місті Прага в 1968 році, заляканий, що увійшли радянські танки. Водій таксі стояв біля свого автомобіля. І вірмен запитує таксиста: Ти вільний? І він відповідає Ні, тому що я чех. Це була платформа, на якій наклалися розчарування та жарти. Я не знаю чи є колекція анекдотів про Радіо Єреван, але Інтернет повний, хто хоче опублікувати їх може матиме проблеми з авторськими правами.

Політичні анекдоти з персонажем Радіо Єреван розважали східноєвропейські покоління до 1989 року. Їх актуальність зникає з часом, але їхній аромат залишився незмінним.

Одна з найважливіших подій
Румунської революції наприкінці 1989 року сталася на Різдво – 25-го грудня.
Саме в цей день відбулася судова справа, було винесено смертний вирок та
страчено комуністичного лідера Ніколая Чаушеску та його дружину, яких
спеціальним судом було визнано винними у загибелі понад 1100 осіб з 16 по 25
грудня. Суперечливий судовий розгляд мав стати переломним моментом, початком
нової епохи і відродження суспільства, травмованого упродовж 45 років постійними зловживаннями й
позбавленнями елементарних прав та умов для життя.

Але суд над подружжям
Чаушеску перетворився на щось, що в наші дні викликає у більшості румунів
почуття відрази. Поспішність, з якою були осуджені та розстріляні Ніколає та
Елена Чаушеску, а також подальші події посткомуністичної політики, зробили цей
процес протилежним тому, чим він мав бути: орієнтиром ностальгії замість
відчуття полегшення, неприємною згадкою про початки нової румунської
демократії, замість гарних спогадів про героїчне повстання народу проти
комунізму.

Історик і політолог,
викладач Бухарестського університету Йоан Станомір вважає, що хід і наслідки
судового процесу над подружжям Чаушеску 25 грудня 1989 року було продовженням
комуністичної юридичної практики. Це було зведенням рахунків, що нагадувало
про ленінсько-сталінські суди, з одного боку, і те, як в країнах
Субсахарської Африки страчують повалених диктаторів. Цей суд не мав нічого
спільного ні з ідеєю законності, ні з ідеєю вирішення проблем минулого. Цей
псевдосуд, цей маскарад, зумів лише відсунути на другий план необхідність
вирішення проблем минулого, відповідальності за минуле. Ніколає Чаушеску, якщо
говорити класичною політичною термінологію, став цапом-відбувайлом, і як
цап-відбувайло дозволив решті нації реабілітувати себе кинувши всю провину на
Чаушеску. Цей процес має низку делікатних проблем. Перш за все правова
кваліфікація дій Ніколая Чаушеску несе фантастичний характер. А по-друге, не
має ніякого сенсу розглядати його з точки зору вимог верховенства закону,
оскільки цей процес об’єднав в собі першу, апеляційну та касаційну інстанції. Це
був революційний суд, який нагадує мені про дії Всеросійської надзвичайної
комісії під час червоного терору.

Після 25
грудня 1989 року багато говорилося про необхідність проведення справжнього суду
над Ніколає Чаушеску. Ми запитали Йоана
Станоміра чи в тодішніх революційних умовах можна було провести
справедливий суд. Чи могла румунська нація виглядати інакше в 1989 році? Чи
могла румунська держава виглядати в 1989 році інакше, ніж банди розбійників,
які влаштовують розборки між собою? Якби усе було по-іншому, й румунський
комунізм виглядав би інакше. Процес над Чаушеску – це останній твір Чаушеску.
Йому вдалося перетворити державу на купу головорізів та співучасників, а ці
головорізи та їх співучасники ліквідували свого боса. Ніколає Чаушеску є
відповідальним не за геноцид у термінології міжнародного права, а за створення
та керівництво незаконного та кримінального режиму, говорячи офіційною правовою термінологію румунської держави. Отже, що б зробила пристойна країна з Ніколаєм Чаушеску? Надала б йому можливість, яку він, як комуніст, не надав іншим: скористатися правом на справедливий суд, в
результаті якого він, мабуть, був би засуджений до довічного ув’язнення. Інакше кажучи, Ніколає Чаушеску в будь-якому випадку
був би засуджений пристойним судом до дуже тривалого позбавлення волі.

Суд на
подружжям Чаушеску був моментом, коли румуни мали б подивитися в очі владі,
яка принижувала і знущалася над ними протягом 45 років. Ця подія мала стати
моментом істини і нагодою порвати з кошмарним минулим. Але цього не сталося, -
каже Йоан Станомір. Це акт, яким ми показали, що не можемо
відірватися від комунізму. А власне страчення показує глибоку безперервність
між комуністичним режимом та режимом Ілієску. Йон Ілієску – це вираженням спроби
румунів відірватися невідірвавшись, типової спроби посткомуністичних суспільств зберегти невинність, якої немає. Усі ті, хто пережив комунізм, вже не
є невинними. Незалежно від того, чи були вони жертвами, чи були вони катами, або
знаходилися в сірій масі тих, хто жив у неспокійні часи. Тоталітарні режими крадуть у людей невинність. І це, на мій погляд, є основним способом розуміння дуже
складного ставлення до комунізму народів країн Східної Європи та народів колишнього Радянського Союзу. Комунізм – це Нессова сорочка, прилипла до тіла, а коли хочеш її зняти, пече.

25 грудня 1989 року це день, коли зустрілися ностальгія, розчарування і почуття приреченості. Примара Чаушеску досі блукає Румунією, нагадуючи про недостойний, але типовий для тих часів суд.

Криваве повалення комуністичного режиму 28 років
тому і негативний відбиток, що він залишив протягом чотирьох десятиліть на долі
Румунії, виходять на перший план наприкінці кожного року. Очікуване після падіння
Берлінської стіни і усунення тоталітарних режимів у Центральній та Східній
Європі, повалення диктаторського подружжя Ніколає та Елени Чаушеску й остаточне
розлучення Румунії з комунізмом виявилися досить складними.

Парламент, як основний суб’єкт в
інституційній архітектурі демократичної Румунії щороку проводить урочисте засідання в
пам’ять про більш ніж 1100 жертв репресій комуністичного режиму. Серію виступів
на пленарному засіданні парламенту відкрив заступник парламентської комісії
революціонерів, соціал-демократ Адріан Паул Раду: «Факти й незабутні
моменти революції, яка почалася в Тімішоарі, котрі ми зараз згадуємо, є лише
кількома уривками історичної правди про що ми зобов’язані говорити. Для того,
щоб розповісти молодому поколінню, з поваги до героїв революції та з обов’язку не
забувати.»

У свою чергу сенатор від
Націонал-ліберальної партії Марчел Веля сказав, що ми повинні вшановувати
пам’ять героїв Революції. «Румунська революція перемогла страх, перемогла
режим і підняла вільну націю. Пожертва породила демократію. Ми вітаємо силу
нашого народу, рішучість і мужність боротися за людську гідність та наші
невід’ємні права.»

Інший сенатор від Союзу
«Рятуйте Румунію» Влад Александреску сказав, що боротьба за європейську Румунію
– це повага до героїв Революції. «Свобода, конституційна демократія,
верховенство права, незалежне правосуддя, доброчесність і відповідальність при
здійсненні влади – це цінності, за які ми повинні продовжувати битися в
Румунії, щоб по-справжньому шанувати Грудневу революцію, нашу Революцію».

У Бухаресті та інших містах відбулися
заупокійні богослужіння в пам’ять за загиблими, церемонії покладання квітів і
вінків відбулися на Університетській площі столиці, що вважається символом боротьби
проти комунізму, і на кладовищі Героїв Революції. Один з учасників в інтерв’ю
Румунському радіо заявив: «Я втратив 19-річного сина. Ця біль залишиться
назавжди. Вони почали щось, але ми не продовжили їх справу.»

Подібні заходи були організовані і біля громадського радіо та суспільного телебачення, засобів масової інформації, які зіграли
ключову роль у грудні 1989 року.

16 грудня 1989 року є, принаймні символічно, початком падіння комуністичної системи у Румунії. Мешканці міста Тімішоара, на заході країни, незалежно від наслідків вирішили виступити проти тоталітарного режиму подружжя Ніколає та Єлени Чаушеску.

Усе почалося із дуже сміливого протесту проти зловживань місцевих органів влади, який поступово перетворився на антисистемне повстання, що призвело до сутичок з силами правопорядку та людських жертв. І вже 20 грудня Тімішоара стало першим вільним від комунізму містом Румунії.

Протести швидко поширилися по всій країні та кульмінували 22 грудня втечею подружжя Чаушеску на гелікоптері, який чекав їх на даху будівлі ЦК КПР. Потім, особливо в столиці, а також в інших великих містах Румунії, у результаті ескалації насильства сталося кровопролиття, що тривало до 25 грудня. У цілому з 16 по 25 грудня 1989 року загинуло понад 1000 осіб, майже 3400 людей отримали поранення, а Румунія стала єдиною країною у Центрально-східній Європі, в якій зміна режиму мала кривавий характер і в якій лідери – Ніколає та Елена Чаушеску були розстріляні.

Хто стріляв у людей 21-22 грудня? Це запитання протягом багатьох років було лейтмотивом румунів, які в 1989 році вийшли на вулиці заради свободи, не шкодуючи власного життя, або які поховали своїх рідних, друзів або знайомих. Відповідь на це запитання можна буде отримати, лише у разі виявлення винних у кровопролитті.

Кілька років тому прокуратура закрила кримінальне провадження за фактами грудневих подій 1989 року, але в минулому році військові прокурори знову відкрили цю справу в спробі пролити світло на події 28-річної давності. Одна з центральних румунських публікації називає історичною гарячою новиною останні висновки слідчих, оприлюднені на початку тижня.

Військовий прокурор Маріан Лазар: Був визначений склад оперативного військово-політичного штабу, який, в дуже короткий час після втечі генерального секретаря, перейняв владу в Румунії, в результаті чого ми прийшли до однозначного висновку, що в грудні 1989 року не було вакууму влади. Із доказової бази, зібраної військовими прокурорами випливає, що початок і здійснення військової диверсії вечором 22 грудня 1989 року, є основною причиною багатьох смертей, поранень і руйнувань. Слідчі виявили постійні механізми дезінформації, з серйозними наслідками, за допомогою національного телебачення і радіо, а також військових засобів зв’язку, що призвело до масового психозу довкола так-званих терористів.

Прокурори також кажуть, що виявили джерело панічного звуку, під час промови Ніколая Чаушеску 21 грудня 1989 року, який, поряд з іншими елементами, сприяв перетворенню мітингу на масштабні протести у Бухаресті. Так само було встановлено, що до страти подружжя Чаушеску було здійснено три спроби їх фізичної ліквідації.

У 80-х роках економічна та системна криза комуністичного режиму сягнула пароксизму. У Румунії все погіршилося прагненням Ніколае Чаушеску заплатити зовнішній борг Румунії, що посилило тягар на плечах населення. Через економічну кризу Румунія раціоналізувала основні продукти харчування, гарячу воду, тепло та електроенергію для внутрішнього споживання. Всі ці недостатки сильно вплинули на румунське населення, тоді як партія та державна номенклатура жили в розкошах.

Політика ;жорстокої економії доведена до крайності, незважаючи на репресивну систему, викликала протестні рухи. Накопичена напруженість спалахнула вранці 15 листопада 1987. У ніч з 14 на 15 листопада, на брашовському заводі грузовиків Червоний прапор спалахнув трудовий конфлікт між робітниками і їхніми начальниками. Причиною конфлікту стало різке скорочення зарплат, в той час як засоби масової інформації із задоволенням оголосили про виконання плану, до чого додались суворі умови життя. 15 листопада проходили вибори до народних рад, вибори з попередньо встановленими переможцями.

Після суперечок з керівництвом, тобто начальником цеху, секретарем партії, директором і головою профспілки, близько 200 співробітників, одягнених в комбенізонах та з трикольоровим прапором в руках, пройшли маршем вулицями у напрямок штаб-квартири Брашовської повітової організації румунської Комуністичної партії. Вони скандували гасла «Дайте нам гроші!», «Геть диктатора, геть сволочі!», «Геть Чаушеску!», «Геть Компартія» На вулицях міста Брашов до протестуючих приєдналися перехожі та інші працівники заводу Трактор. Близько 15 тисяч демонстрантів дійшли до центру міста і зупинились перед будинком повітової організації румунської Компартії, де знищили портрети Чаушеску і його книги.

Репресивні сили втрутились та заарештували близько 300 демонстрантів. Але Румунія дізналась про те, що сталося в Брашові від Радіо Свобода, яка мовила із Західної Німеччини, тому що такі події не згадувались в засобах масової інформації, що перебували під контролем комуністичного режиму в Бухаресті. Мірча Карп пригадав у 1997 році в інтерв’ю Центру усної історії Румунського товариства радіомовлення, як переживав початок протестів: «Ми довго очікували дійсно фундаментальної зміни в Румунії, не обов’язково насильницькими засобами, але якщо можливо, через певний розвиток подій, як це мало місце в інших країнах. Для нас, таке очікування досягло короткострокового піку, і це було повстання в Брашові, в листопаді 1987 року. Я працював, коли надійшла вістка з країни, що у Брашові відбулись заворушення, що робітники вийшли на вулиці. Згідно з інструкцією, яку мала не тільки Радіо Свобода, але й Голос Америки, і загалом засоби масової інформації, ми не могли дати вістку тільки, якщо вона була підтверджена з двох джерел. Новина про те, що відбувалося в Брашові, надійшла тільки з одного джерела, але дуже важливого джерела, джерела великої довіри. Влад Джеорджеску, який в той час був директором румунського департаменту Радіо Свобода, і я, який презентував політичну програму, дійшли висновку, що настав час оголосити новину, тому що було б занадто пізно чекати до наступного дня.

Інший журналіст Радіо Свобода Еміль Хурезяну, пригадав у 1999 році, як приніс в редакцію інформацію про повстання брашовських робітників проти експлуатації комуністичним режимом: «Я пам’ятаю, що це був листопадовий вечір, в Мюнхені – в католицькій Баварії – був святковий день, і ми з Владом Джеорджеску працювали над передачею на політичні теми. Раптом Влад Джорджеску каже мені, щоб я вирушив через Англійський парк, а це величезний парк, в американське консульство, яке охоронялося тоді майже так же сильно, як Радіо Свобода, де я повинен був отримати один конверт. Було майже темно, йшов дощ, мене ще ніколи не просили отримувати конверти з американського консульства. Я швидко пройшов дорогу, яка відділяла нас від консульства, отримав запечатаний конверт, приніс його Владу Джеорджеску, який прочитав зміст і сказав: «Є заворушення в Брашові». Це сталося якраз недільного вечора 15 листопада, коли відбувалася вся ця історія. Дипломатичною поштою з Бухареста в консульство прибуло зашифроване повідомлення одного кореспондента, який перебував в Брашові та який бачив розгін демонстрації. Звичайно, ми взялися за цю новину, і вийшли з нею в ефір, ми були першими, хто повідомив про це. У наступні години і на наступний день ми отримали більш детальну інформацію, в тому числі від жительки міста Брашов, яка брала участь в страйку і відразу після цього втекла до Бельгії разом зі своєю дитиною. І, звичайно ж, ми перетворили цю історію повстання Брашова в міжнародну історію, тому що у нас були зв’язки з іноземними журналістами ».

3 грудня 1987 року, в повній тиші з боку режиму, розпочався суд над 61 керівником повстання. Окрім фізичних та психологічних тортур, їх назвали хуліганами та соціально і морально деградованими особами. Вони отримали покарання від трьох до п’яти років позбавлення волі та примусове проживання в іншій місцевості. Особливим випадком був робітник Васіле Вієру, батько 5 дітей, який загинув через 9 місяців після закінчення процесу, внаслідок тортур, тобто був закатований.