Author: Христина Манта

Розташований у західній Румунії, в історичному краю Банат, місто Оравіца завжди було, як і весь банатський регіон, справді, прикладом багатокультурності. Зона, багата на корисні копалини, вабила — ще з часів коли Банат був складовою імперії Габсбургів – багатьох людей готових працювати тут у шахтах міді, цинку, заліза і вольфраму. Тоді вирішили оселитися у Оравіці чехи, поляки, німці, євреї, серби, румуни, зі всіх куточків імперії. Протягом часу всі ці люди стали вважатися членами об’єднаної громади. І в 1790 році, при створенні першої у місті асоціації любителів драми, люди прагнули побудувати театр. У 1816 році зібрали вони майже 8000 флоринів. До цієї справи долучилися всі етнічні громади міста Оравіца. Так виникла найдавніша театральна будівля на території сучасної Румунії, яка була копією за першим віденським театром, Бургтеатр, побудованим в 1720 році.

Іонел Бота, директор театру міста Оравіца розповість далі історію цієї будівлі: Театр був заснований в 1817 році і відкритий в присутності австрійської імператорської сімї. У менших розмірах, будівля відтворює віденський Бургтеатр, який був зруйнований в 1889-1890 роки. Таким чином, наш театр здобув і цінність його моделі. У ті часи, Оравіца було, з економічної точки зору, найбільш могутнім населеним пунктом Банату. Тут зародилася потужна економічна та культурна еліта, заснована на австрійському бюрократизмі, згідно з яким, якщо Відень відправляв когось як фахівця у певний регіон імперії, він там залишався і засновував власну династію. Згідно з цим менталітетом, окреслювалася нова ідея підняти театральну будівлю за моделлю віденської. Так виник театр, особливо за наполягання дам, які хотіли розважатися так, як роблять цього їх подруги у Відні.”

Будучи копією віденського театру, і театр з міста Оравіца був побудований в стилі пізнього бароко чи віденського бароко. Хто був архітектором цієї будівлі. Дізнаємося від директора Іонела Боті: “Архітектором був Іоан Ніуні, представник арумунської громади, яка була дуже сильною, у ті часи, не тільки в Оравіці, але і у всій імперії. Щоб підняти цю будівлю, він звертається по допомогу до свого віденського колеги Єронімуса Плацгера. Він і скопіював внутрішні і зовнішні архітектурні орнаменти віденського театру.”

Будівля в стилі віденського бароко, театр з міста Оравіца має масивний вигляд, абсолютно простий, подібно багатьом будинкам, що відносяться до цієї тенденції. Якщо зовнішність є простою, інтерєр театрального залу є зовсім іншим. Скопійовані Плацгером орнаменти приводять нас думкою до помпезності імператорського двору. У центральній частині залу і в ложах першого поверху є 200 місць, до чого додаються ще 50 місць в ложах на другому поверсі. Вигляд цього розкішного залу вразив, мабуть, поета Міхая Емінеску, який відвідав його в середині XIX століття. Іонел Бота розповідає: “В кінці серпня 1868 року, приїхав сюди і Міхай Емінеску разом із театральною групою Міхаїла Паскалі, яка розпочала своє трансільвансько-банатське турне у Брашові і закінчила в Оравіці. У ті часи, поет-романтик був мало відомий. Тоді він був заступником секретаря директора театральної групи та суфлером”.

Але які саме вистави грали в Оравіці і хто були їхніми глядачами? Розповідає теж Іонел Бота: “Особливо до 1918 року, найкращою особливістю нашої установи була багатокультурність. Доказом цього були вистави театральних груп з міст імперії, але й з решти Європи, а також вистави, що виконувалися на декількох мовах. Вони починалися о 3 або 4 годині другої половини дня і тривали до ночі. Це відбувалося тому, що кожен актор виконував свою роль трьома чи чотирьма мовами”.

Після Воззєднання від 1918 року, коли Банат став частиною Румунії, театр з міста Оравіца зберіг до нині багатокультурну специфіку. Останній капітальний ремонт відбувся в період між 1995 і 1997 роками, і з тих пір, найдавніший театр в Румунії потребує чергового ремонту. Директор Іонел Бота і мерія міста Оравіца планують впровадити такий проект, який передбачає відновлення залу “Кузіно” на першому поверсі.

Петру Караман (1898-1980 рр) — видатний румунський фольклорист, етнограф і мовознавець-славіст. Таке поєднання не випадкове. Вивчення звичаїв, народної творчості й мови тісно переплітались у його дослідженнях, доповнюючи одне іншого. У цьому відношені він був послідвником краківської школи фольклористики. Будучи випускником Ясського Університету, він мав нагоду поглибити свої знання в Польщі, де фолькористика та діалектологія саме переживали період розквіту, і його докторська праця “Обряд колядування в слов’ян і румунів”, яку захистив влітку 1928-го року при Ягеллонському університеті, здобула загальне визнання у науковому світі. Адже саме під час перебування в Польщі, Караман мав нагоду ближче познайомитись з українською мовою і фольклором. Пізніші праці П. Карамана свідчать про те, що він засвоїв українську мову, при чому не тільки літературну, а й її діалекти.

У бібліотеці Петра Карамана, залишеній у спадок Ясській університетській бібліотеці, є багато творів українських класиків і письменників ХХ-го століття, з яких він принагідно цитував у своїх працях. Але найважливішим є те, він мав майже всі фундаментальні видання українського фольклору і його постійний інтерес протягом цілих десятиліть проявлявся в першу чергу в цій ділянці.

Після захисту докторської праці Петру Караман жив кілька місяців (між вереснем і груднем 1928 року) у Чернівцях, де викладав в ліцеї. У 1938 р. Караман став доцентом Ясського університету, а з грудня 1941 р займає посаду професора славістики цього ж університету. На цій посаді він перебуватиме до 1947 р. Студентам він читає не тільки курс порівняльної граматики слов’янських мов, але й спеціальний курс “гуцульської” діалектології та етнографії. Його публіцистична діяльність відображає також посилений інтерес до цієї проблематики. В одній статті він навіть висловив цікаву думку про існування етнічного субстрату, яким пояснюється наявність подібних рис у побуті і звичаїв румунів та карпатських українців.

Рецензії Карамана багаті також інформаціями про гуцульський фольклор, зокрема в них докладно розповідається про поетизацію історичної постаті Довбуша. Покинувши в 1947-му році кафедру, Петру Караман не покинув розпочаті раніше праці, продовжував інтенсивну наукову діяльність. Заняття україністикою займали в цьому контексті надалі першорядне місце. Йому вдається надрукувати остаточний варіант, до цього часу тільки частково надрукованої книги “Розколядування на сході і південному сході Європи”, в якій досліджує звичаї в хорватів, сербів, болгар, словенців, українців, росіян, білорусів, поляків, словаків, чехів, греків і албанців та розповсюдження їх серед румунів. Також у 1977-му році Караман завершує своє дослідження, розпочате ще до війни, над символікою поезії Емінеску, розглянутої на тлі народної. В ній є також цікаві міркування про український фольклор, зокрема про символіку українських казок.

У підніжжі фортеці, у її південній частині, розташований найцікавіший і найстаріший памятник міста Дева (Хунедоарський повіт) – Магна Курія. Будівля виділяється з самого початку своїми архітектурними та стилістичними елементами періоду ренесансу і бароко.

Сучасна будівля, в якій діє на даний момент Музей дакської та румунської цивілізації, була побудована в епоху Відродження, однак перебудована у XVIII столітті. Виявлені документи свідчать про те, що перший етап будівництва мав місце десь в кінці XVI століття і має певного зв’язку з головним капітаном трансільванського війська у період в 1594-1595 рр. Франциском Гесті. Першу документальну згадку про цю будівлю знаходимо на надгробній дошці могили матері капітана Гесті, Софії, яка померла в 1590 році. Таким чином, перша згадка про комплекс будівель, розташованих у фортеці, належить тому ж Франциську Гесті. На початку XVII століття припускається, що Магна Курія постраждала після пограбування і спалення сусідньої її церкви.

У 1608 році маєток попадає у руки князя Габрієля Бетлена після акту дарування принца Габрієля Баторі. У 1613 році Бетлена обирають князем Трансільванії і він дарує маєток Деви своїй дружині Сюзанні Каройї, у володінні якої залишається до 1622 року, коли помирає. Під час правління Габрієля Бетлена пройшов другий етап будівництва. Роботи почалися в 1614 році, і з 1615 вони велися під керівництвом архітектора Джакомо да Ресті да Верна. За цей період, окрім будівельних робіт щодо самої Магна Курії, була побудована і споруда, що оточує замок.

Після смерті Сюзани Каройї, маєток переходить до рук племінника від брата князя, Стефана Бетлена, який передчасно помирає і залишає його в спадок вдові Марії Сечі, яка живе тут до 1640 року, коли продає його князеві Георгію Ракоці I. У 1582 році, капітан гарнізону фортеці Дева, Франциск Гесті побудував на місці теперішнього памятника будинок. Цей будинок буде використовуватися в якості резиденції Сигізмунда Баторі, Генерала Басти, Габрієля Баторі і Габрієля Бетлена.

У 1621 році Габрієль Бетлен вирішив радикально перебудувати цей пам’ятник, результатом чого став палац Магна Курія. Розроблений спочатку в стилі ренесанс (під час правління Габрієля Бетлена), будівля отримує остаточну форму на початку XVIII століття, коли до неї були внесені певні зміни. Ці зміни дають її бароковий зовнішний вигляд, який зберігся до наших днів. Після обєднання Трансільванії з Румунією, у 1918 році, Магна Курія стала власністю румунської держави, а в 1938 році тут було улаштовано Історичний музей хунедоарського повіту. Замок був відремонтований в останні роки паралельно із продовженням археологічних розкопок.

Будинок був оточений камяним муром, який все ще існує й нині, а при вході мав він монументальні ворота. Серед елементів архітектури, які збереглися до наших днів є балкон над головним входом, побудований з каміня в стилі бароко, прикрашений квітковими скульптурами і двома людськими фігурами з гротескним обличям; монументальні сходи на північно-східній стороні будівлі, а також кадри передніх дверей, прикрашені, так само, квітами і людськими фігурами. Хоча кімнати були дуже розкішними, вони мали просту архітектуру, а у святковому залі на другому поверсі був камін в стилі бароко, на якому можна побачити герб родини Холлер (лев і лебедь, шия якого пронизана стрілою). На першому поверсі були кімнати для обслуговуючого персоналу, а також кухні та комори. У підвалі є льох, де зберігалися всі харчові запаси. Замок мав і вязницю із важкими дверями.

Документально засвідчене 1245 року під назвою “Mallenbak”, місто Себеш було першим укріпленим містом Трансільванії. Стіни із оборонними вежами фортеці та геологічний заповідник Рипа Рошіє є основними туристичними атракціями міста. Про цей населений пункт згадується в документах ще з середини тринадцятого століття, а в 1301 році отримує назву Себеш. В кінці XIVі наступні століття фортеця була підкріплена стінами і 8-ма вежами, з яких до сьогодні збереглася лише частина західних воріт.

У стародавні часи на сьогоднішній території міста було поселення даків, що входило до складу Римської імперії. Місто було засноване в XII столітті саксонськими колоністами, котрі прибули сюди на заклик короля Угорщини. У Себеші осіло населення регіонів Рейн і Мозель (теперішній Люксембург та Західна Німеччина). Себеш було одним з найважливіших середньовічних міст Трансільванії, ставши одним з “семи міст”, які дали німецьку назву провінції “Siebenbürgen”.

Домінантною будівлею центральної площі міста Себеш є Євангельська церква, історичний і художній памятник, який вражає своєю різноманітністю архітектурних форм, тому що вона датується з двох різних епох.Давня частина в римському стилі цієї церкви датується ще часами татарської навали (1241 року) — це базиліка з трьома нефами. Ззовні церква декорована камяними статуями, балдахінами та фіалами. Церква була відреставрована у період 1960-1964 рр. Теж в центрі міста розташований і Королівський будинок, цінний історичний памятник, в якому зараз знаходиться Історичний музей.

Себешська фортеця була побудована наприкінці XIVпочатку XVстоліття. Вона складається з внутрішньої стіни довжиною 1700 м, в якій добре збереглися до сьогодення оборонні зубці та вали. Фортеця має чотири башти. Іншою туристичною атракцією міста є “Будинок Заполья”, в якому діє нині Міський музей. Це одна з найдавніших будівель міста. Він датується XV століттям і містить елементи специфічні готичному та ренесанському стилям архітектури. У 1540 році помер у цьому будинку князь Трансільванії і король Угорщини Іоан Заполья. Інший чудовий памятник архітектури — це колишні цехи, побудовані, ймовірно, у вісімнадцятому столітті, на західній частині центральної площі. Вони були відреставровані в 1838 році за кошти гільдії мясників.

На одному крутому схилі Секашських пагорбів, що утворюють правий берег Себешської долини, лише у 3-ох км. від міста Себеш, видніються кілька пропастей сірого і червоного кольору, з яких найбільш видовищною своїми формами є Рипа Рошіє, що була оголошена природним памятником. Цей геологічний заповідник, заввишкивід 80 до 100 м, простягається на 10-ти гектарній території. Вода вирила собі місце в пагорбі протягом близько 60 мільйонів років, створивши дивні форми: колони, вежі, піраміди, всі червонуватого кольору. Глибокі діри відкриваються вліво і направо, і дощова вода створює червоні струмки, що шумно падають вниз. Птахи видзьобали в глині собі десятки й десятки дір. (фото: http://ro.wikipedia.org/wiki)

Розташований в 20 км на північ від Бухареста, неподалік міста Буфтя — повітового центру повіту Ілфов — маєток родини Штірбей став місцем відпочинку і проведення вільного часу на природі тільки кілька років тому. Історія палацу та маєтку є однак далекою в часі і не без драматичних поворотів ситуації.



Коріна Тома, директор Департаменту звязків з громадськістю Палацу Штірбей розповідає історію цього місця. «Будівництво палацу було розпочато князем Барбу Штірбеєм, господарем Волощини, в 1855 році, і було завершено в 1863 році. У 1916 році, палац став притулком для Королеви Марії та її дітей. У 1917 році, під час Першої світової війни, палац реквізувала німецька армія (яка частково окупувала королівство Румунії). Рік потому, в одному із залів, на першому поверсі Палацу, був укладений Мирний договір, якого назвали ще ганебним миром, з 3/18 березня 1918 р., після чого Румунія втратила Добруджу і Карпатські схили. Періодом розквіту палацу був той, коли він належив «Білому принцу», як називали Барбу Александра Штірбея, впливового політика, голову Ради Міністрів, тимчасово повіреного у справах фінансів та закордонних справ, почесного члена Румунської академії наук, він будучи також і менеджером Маєтків Королівської родини, головою Адміністративних рад кількох великих банків, товариств і заводів. Таким чином, Барбу Штірбей був одним з найбільших людей Румунії. Неподалік парку Штірбей він заснував консервний завод, американський виноградний розплідник, завод молочних виробів та млин. А в 1902 році побудував завод для виготовлення медичної вати та бинтів.»



Прізвисько “Білий принц” отримав Барбу Штірбей від королеви Марії, дружини короля Фердинанда I, коли ще була вона кронпринцесою. Майбутня королева зустрілася з ним вперше у 1907 році і назвала його “білим принцом», через його типову англійську поведінку, елегантність, відмінність і розсуд. Тісний звязок між королевою і племінником господаря Барбу Штірбея породив безліч коментарів та жартів на протязі багатьох років. Королева часто відвідувала Буфтю, іноді ночувала там, і була, здається, подругою дружини принца Барбу Штірбея, Надежди. Королеві Марії дуже подобався маєток Штірбей, вона й залишила на папері чудові описи цих країв.



Як виглядає палац у наші дні розповідає Коріна Тома. Палац Штірбей є одним із найкращих зразків романтичної архітектури Румунії. У центрі знаходиться особняк родини Штірбей, оточений парком з віковими деревами. Явними є, так само, впливи готичного стилю як всередині, так і з-зовні, з декоративними акцентами. На першому поверсі в центральному салоні, збереглися вікна та двері з оригінальними кадрами з масивного дубового дерева, з готичними оздобами та деревяними намальованими балками, камін з білого карарського мармуру, стіни повністю покриті з деревяними панелями і класичними прикрасами”.



На маєтку знаходиться і каплиця «Св. Трійці», місце, де розташована гробниця родини Штірбей. Побудована в кінці девятнадцятого століття в еклектичному стилі, церква була намальована всередині художником Георге Тетереску. Після встановлення комуністичного режиму, частина маєтку була використана Кінематографічними студіями Буфтя, а сам палац був перетворений на протокольний будинок для посадовців комуністичного режиму. Перша реставрація пройшла в 1959 році. Оскільки, до Першої світової війни та між двома світовими війнами, гостями палацу Штірбей були такі письменники як Іон Славич та Васіле Александрі і політиків Тіту Майореску та Петре Карп, ані після 1948 року, знаменитості не оминали його. Коріна Тома. У 1959 році тут побував Микита Хрущов. Він був запрошений Георге Георгіу Дежом, і тоді було прийнято рішення про виведення радянських військ з Румунії. Письменнику Міхаїлу Садовяну теж подобалося ночувати ту і ловити рибу. Пізніше, Ніколає Чаушеску не був прихильником цього палацу, ніколи не приходив сюди спати. Однак на маєтку була побудована ферма, яка вирощувала чисто-екологічні овочі для президентського подружжя.”



Після 1990 року, маєток Штірбей відведено Міністерству культури. У 2007 році його було придбано від спадкоємців приватною компанією і зараз працює як ресторан і туристичний комплекс. Простягаючись 24 га, палацовий комплекс Штірбей включає сам палац, каплицю Святої Трійці, великий бальний зал, який носить назву Зал Королеви Марії, павільйон «Принц Штірбей», літній павільйон “Принцеса Надежда”, водонапірну башту побудовану в 1920 році інженером Ангелом Саліні і штучне озеро.

В одному з південних передмість Бухаресту, що носило колись сугестивну назву “Мостик бідолах”, піднімалася на початку ХХ століття імпозантна та красива будівля яку, мешканці кварталу назвали “Колосом”. «Колос» належав одному з перших і найважливіших столичних капіталістів, який на 10 гектарах землі, придбаних неподалік кварталу Митрополії, побудоваві пивоварний завод, але й житла для своїх робітників.

Думітру Марінеску мав скромне походження, але став дуже багатим завдяки завзяттю і торговому вмінню, специфічному початкам капіталізму. Його «Колос» зберігся до наших днів. Називають його “Палацом Брагадіру” і Кріна Дяконеску, представник компанії, яка управляє палацом, розповість дещо з біографії засновника палацу. ”Народився в 1842 році в чесній та бідній сімї. Думітру Марінеску почав своє навчання у віці до 16 років, працюючи в якості помічника на заводі з виготовлення горілки Янку Штефенеску. На протязі періоду навчання, він відрізнявся винятковою працьовитістю та інтелектом. Не задовгий час, Янку Штефенеску зробив його заступником. Коли Янку Штефенеску виїжджав з різними справами до інших міст, залишав Думітру керувати заводом, однак забороняв йому купувати деякі товари. Тим не менш, Думітру купив, за власні гроші, медичний спирт і так він почав заробляти власні гроші. Його бізнес зазнав піку під час Війни за незалежність від 1877 року, коли медичний спирт був дуже добрим для дезінфекції ран. За зароблені гроші він почав будівництво свого першого заводу в селі Брагадіру. В кінці ХІХ століття Думітру Марінеску запримітив, що майже ніхто у південній Румунії не виробляв пиво, так що в 1884 році почалося будівництво пивоварного заводу. Завод носив назву “Пиво Брагадіру” до націоналізації від 11 червня 1948 року, коли його переїменували на «Пиво Рахова”.

Після придбання маєтку в селі Брагадіру, неподалік від Бухареста,Думітру Марінеску додає до своєї фамілії назву свого села. Після здобуття комерційного і фінансового успіху, він зорієнтувався і в напрямок гуманітарних акцій. Надавав стипендії молодим особам, які прагнули вчитися – закордоном або в Румунії – і підтримував дітей його працівників, які бажали присвятити себе комерційній діяльності, сільському господарству та садівництву. А на початку ХХ століття збудував поряд з пивоварнею, палац, куди приходили відпочивати працівники його пивоварні. Кріна Дяконеску: ”Будувати “Колос” Думітру Марінеску Брагадіру розпочав близько 1905 року. У принципі, він був задуманий як палац культури. Поважав давню традицію пивоварні та мав у безпосередній близькості місце для відпочинку для працівників, які працювали на пивоварні. Колос був побудований за планами розробленими австрійським архітектором Антоном Шукерлом в 1894 році. Це вражаюча будівля як своїми розмірами і архітектурою, так і декораціями. Колос має сад і літню терасу, яка гармонійно доповнює еклектичну архітектуру із гвинтовими сходами, із статуями вставленими на фасаді, з венеціанськими дзеркалами та бальконами у венеціанському стилі. Можемо сказати, що Палац Брагадіру залишився до нині важливою будівлею колишнього Бухареста. Будівля мала й бальний зал, бібліотеку та зал для ігри в боулінг. На першому поверсі були розташовані магазини і офіси. Палац Брагадіру, практично, поєднював стилі найвідоміших будівель в Бухаресті того часу”.

Дні Палацу Брагадіру закінчилися разом із націоналізацією1948 року. “Колос” став занедбаною і майже зруйнованою будівлею. Його доля покращилася у 2003 році, коли його було повернуто нащадкам Думітра Марінеску Брагадіру. Сьогодні, у відновленому Палаці Брагадіру проходять весілля, бальні вечори та інші соціально-культурні заходи.(Христина Манта)

Що таке зима у Румунських Карпатах? Це вкриті білим снігом гори й полонини, чудові краєвиди. А насамперед – гірськолижні курорти. Катання на лижах, санях, сноубордах, — стає все білш популярнішим у нашій країні і не тільки. Румунія пропонує чимало гірськолижних курортів із трасами різних ступенів складності, як для початківців, так і для професіоналів. Крісельні та бугельні підйомники, можливість покататися на лижах, санках або сноубордах.

Для бажаючих навчитися цим зимовим видам спорту завжди знайдеться інструктор. Безліч готелів, мотелів, пансіонатів чи сільських будиночків, на кожний смак та гаманець, які ви можете орендувати на період, який захочете. На курорт Пелтініш (Південні Карпати) люди з’їжжаються з усієї Румунії, а також з інших країн. Тому не має нічого дивного, що відпочинок у цьому прекрасному куточку Румунії стає дедалі популярнішим в усі пори року.

Курорт Пелтініш може бути цікавим варіантом для проведення відпустки на лижах, санях чи сноубордах або для прогулянок пішки знаменитим заповідником Єзереле Чіндрелулуй, до льодовикових озер. На курорті вам не слід нудьгувати. Можете відвідати Монастир та Меморіальний будинок філософа Костянтина Нойки. Курорт був заснований трансільванським карпатським туристичним товариством (Siebenbürgischer Karpatenverein) у 1894 році, будучи найдавнішим гірським курортом в Румунії. Курорт розташований у північно-східній частині гір Чіндрел (Південні Карпати), серед соснового лісу, в 32 км північно-західніше міста Сібіу. Пелтініш є найвище розташованим гірським курортом (1442 m) в країні.

Гірський клімат курорту зі свіжим повітрям рекомендується для лікування астенії, базедової хвороби, легеневих ускладнень, перевтоми, доброякісного гіпертиреозу. Середньорічна температура становить 4 градуси за Цельсієм. Дощить часто, але недовго, а шар снігу триває 120 днів у рік. Метеорологічне явище, яке так би мовити, властеве курорту Пелтініш, це температурна інверсія, тобто підвищення температури повітря з висотою в якому-небудь шарі атмосфери. Умови для катання на лижах відмінні з грудня по квітень. Лижні спуски курорту є доступними для всіх любителів зимових видів спорту.

Архітектура перших вілл побудованих тут подібна на архітектуру альпійських будиночків австрійського Тіролю. На початку ХХ століття, курорт став відомим не тільки в Трансільванії, але і за межами Австро-Угорської імперії, розглядаючись як “найкрасивіше місце в горах на схід від Карлових Вар …” З початкової кількості вілл, на курорті збереглися “Будинок туристів” (1894 р.), “Будинок лікарів” (1895 р.), “Зал Монако” (1898 р.) та ще одна вілла, всі будучи оголошені історичними памятниками. Основною визначною памяткою курорту є “Скит”, деревяна церква, побудована в третьому десятилітті ХХ століття, де знаходиться могила румунського філософа Костянтина Нойки. Церква була побудована митрополитом Миколою Баланом.

Розташований в 30 км від Сібіу, в горах Чіндрел, на один кілометр до курорту Пелтініш на висоті 1400 метрів над рівнем моря, туристичний комплекс Арена пропонує любителям зимових видів спорту пять сучасних лижних трас з чотирма підйомниками, сніговими гарматами та нічним освітленням. На туристів чекають центр прокату, школа для катання на лижах та сноубордах, бар апре-скі, збудований за австрійською моделлю,табори і багато розважальних заходів.

Тут щороку наприкінці січня проходить “Rookie Fest Трансільванія», на якому зустрічаються молоді сноубордисти Європи. “World Rookie Tour” це міжнародний конкурс, що проходить в кількох етапах у Чеській Республіці,в Австралії та Чилі, в Канаді, а фінал проходить у Австрії. Молоді сноубордисти діляться на дві вікові категорії: “Rookies” –це молоді люди, які народилися в період з 1 січня 1994 року по 31 грудня 1996 року та “Grooms”, які народилися після 1 січня 1997 року. Обидві категорії розділені на групи дівчат і хлопців.

Розташована в самому серці масиву Бучедж (у Південних Карпатах), печера Яломіца манила-приманювала людей з давних-давен. Першими осилилися тут ченці, котрі збудували при вході монастир. Упродовж часу, кількість ченців зросла, а з недавна була зведена й церква в печері. З року в рік, кількість відвідувачів зростає, це особливо віряни, які приходять сюди, щоб помолитися, і туристи, зачаровані ефектиним краєвидом печери. Інформації про цю “кам’яну фортецю” дуже давні, датуються десь 1550-го року.

Рельєф навколо печери різноманітний через вапняки,в яких вода вирила сміливі скульптури. Вздовж басейну Яломіца створилась низка уголовин, такі як: Кеїле Уршілор та басейн Падіна; Кеїле Татару Мік, Кеїле Татарул Маре; басейн Болбоч та Кеїле Зеноага Міке; Кеїле Зеноага Маре, басейн Скропоаса та Кеїле Орзей; басейн Добрешть.

Природні форми всередині печери є результатом дії підземних вод. Крапля за краплею, вода працювала безперервно, створивши низку дивакуватих форм: сталактити, сталагмити, колони та кристалі. Воістину, не віриться, що всі ці дивні фігури, різьблені колони, химерні кристали були створені тільки водою і часом, без участі людини. У печері можна зустріти велику кількість галерей. А річка Яломіца уроджується з двох льодовикових язиків, розташованих між піками Доамней та Букура Думбрава, трохи південніше масиву Ому. Ще з XV–го століття відомо, що сюди прибували самітники.

Між часом, їх кількість зросла і монастир був зведений в XVI–му ст. саме при вході у печеру. Монастир є витвором волоського воєводи Міхні Злого. У 1818 році дерев’яна обитель згоріла, а відновив її священник Георге Іон Балтаг, який збудував поблизу монастиря і декілька келій для монахів.Нова обитель була побудована в 1901-му році єромонахом Єронимом. Церква освячена в 1911-му році, згоріла в 1961-му році, а потім була відреставрована. У 1994-му році почалося будівництво нової церкви, теж при вході у печеру.

Печера простягається на одному рівні завдовжки 480 м, з яких 400 м доступні для туристів, до пункту під назвою “Вівтар”. Печеру перетинає потік. Вхід у печеру, напівеліпсоїдної форми, відкривається на горизонтальну терасу. Біля входу в печеру розташований монастир. Перший зал носить назву «Міхня Воде». До 1924 року, сюди протікала річка печери. У наші дні, струмок потрапляє у підземелля і вливається значно нижче у ріку Яломіца. Наступною є галерея під назвою «Прохід», завдовжки 20 м і завширшки 8 м, у той час як висота коливається від 1,5 до 2 м. Зали «Децебаль» (куполоподібний, з якого відкриваються кілька галерей) та «Св. Марії» взаємоповязані, і мають скромні розміри: завдовжки від 10-30 м і заввижки від 2 до 10 м.

Назва гроти «Св. Марії» походить від схожості одного сталагміту на статую Діви Марії. Найбільшим приміщенням цієї печери є Зал ведмедів. У цьому залі немає води. Там були виявлені численні кістки і навіть скелети печерних ведмедів “Ursus Spelacus Blum”, у тому числі на поверхні, що привело до припущення, що 10.000 років тому це було останнім укриттям печерних ведмедів. Після чергової 40-метрової довгої галереї слідує зал «На роздоріжжі». Печера доступна для публіки до першого приміщення. Тут сталактити розташовані, таким чином, що створюють враження церковного вівтаря.

У приміщенні Культурно-інформаційного центру у складі Посольства України в Румунії відбулась зустріч Посла України в Румунії Теофіла Бауера з представниками румунських ділових кіл, покликану встановити контакти між дипустановою та бізнесменами, зацікавленими у налагодженні та зміцненні ділових зв’язків з Україною, визначити проблеми, які виникають на цьому шляху, та окреслити шляхи їхнього вирішення. Зазначена зустріч організована спільно з Румунсько-Українською торговельно-промисловою палатою. Участь у ній взяли близько півсотні членів РУТПП та представників румунського ділового середовища.



Виступаючи перед присутніми Надзвичайний і Повноважний Посол України в Румунії Теофіл Бауер зазначив: ”Маю велику честь вітати вас у цій залі з нагоди нашої зустрічі. У цьому році виповнюється 21 річниця з моменту встановлення дипломатичних відносин між Україною та Румунією. І економічна складова у двосторонніх відносинах між Румунією та Україною завжди була локомотивом. Я переконаний в тому, що і в наступні 20 років у наших відносинах також економічна складова залишиться головним чинником у покращенні наших двосторонніх відносин. З приємністю хочу відзначити, що у 2011 році обсяг торговельно-економічних відносин між Україною і Румунією склав близько 2 млрд доларів. Як на мене це досить такий суттєвий обсяг торговельного обороту, хоча я переконаний, що маємо значні резерви, можемо цю цифру помножити у декілька разів. Ми ще не маємо статистичних даних за 2012 рік, але наперед знаємо, що вони будуть дещо гіршими ніж були у 2011 році, що викликано певними об’єктивними і суб’єктивними чинниками, як в українській частині його виконання, так і з румунського боку. Як керівник українського посольства в Румунії хочу гарантувати вам, що з свого боку буду докладати максимуму зусиль аби всі бажаючі, які мають чи виявляють бажання вкладати інвестиції в Україні, цілодобово сприяти в тому аби це відбулося, і відбулося якнайшвидше, аби ви були захищені законом на території України.



Президент засновник Союзу Торговельно-промислових палат в Румунії та президент Торговельно-промислової палати Румунія — Ліхтенштейн Жозе Якобеску зазначив, що настав момент суттєво покращити двосторонні торговельно-економічні відносини: ”На мою думку сьогоднішня зустріч є дуже важливою для поглиблення двосторонніх економічних відносин між Румунією та Україною. Я гадаю що настав момент суттєвого покращення економічних відносин між Румунією та Україною. Це дві держави подруги з надзвичайними можливостями що стосується співпраці у всіх сферах. Виступ пана Посла дає перспективу нашим відносинам.”



Голова Румунсько-Укараїнської торговельно-промислової палати Насті Вледою відмітив, що у двосторонніх економічних відносинах ми повинні шукати додаткові галузі: ”Мене цікавить, щоб у відносинах з Україною ми знайшли ті додаткові галузі де можемо допомогти одні одним і збільшити обсяг торговельних обмінів між Румунією та Україною. Маємо галузі, які в Румунії менше розвинуті, і ми повинні імпортувати з України. Є галузі, які менше розвинуті в Україні і ми повинні покрити цю прогалину експортуючи в цю країну. Знайшовши ці додаткові галузі ми зможемо збільшити обсяг торговельно-економічних обмінів. Той факт, що у минулому році товарообіг скоротився у порівнянні з 2011 роком мене не турбує. Це завдячується тому, що як в Румунії, так і в Україні були вибори. Ми будемо домагатися якщо не скасування візового режиму для українських бізнесменів то хоча б полегшення видачі їм віз. У цьому році виповняються 20 років від заснування Румунсько-української ТПП. Це доказ того, що ми бажаємо розвивати і зміцнювати наші торговельно-економічні відносини.”

Сьогодні запрошую вас в центр країни, в уявну подорож до курорту Окна Сібіулуй. Названий і «Узбережжям Трансільванії”, туристичний курорт розташований в 17 км. від міста Сібіу(центр) і був уперше згаданий в документах ще 1263 року. Курорт приймає туристів протягом цілого року, має безліч солоних озер, деякі з них будучи оголошені памятниками природи. Розташований в північній частині Сібіуської низовини, на висоті 408 метрів над рівнем моря, в регіоні оточеному пагорбами, вкритими дубовими лісами, цей населений пункт має глибокі корені в історії. Про цілющі властивості води згадується вперше в 1598 році, коли посол імператора Рудольфа II випробував на собі лікувальний ефект озер, коли по дорозі до Константинополя зупиняється тут, щоб покупатися.

У 1820 році лікар Семюель Патакі лікар робить перший хімічний аналіз води, довівши тим самим, з наукової точки зору, цілющі властивості води, завдяки різним наявним тут терапевтичним елементам. На курорті Окна Сібіулуй з відмінними результатами, проводиться лікування захворювань опорно-рухового апарату, хронічного дегенеративного ревматизму і артриту, спондильозу, різних гінекологічних захворювань, захворювань ендокринної системи та верхніх дихальних шляхів. Курорт користується популярністю завдяки своїх цілющих вод. Найбільш відомими озерами є «Бездонне озеро”, оголошене памятником природи,”Окна пустіє” з глибиною в 16 метрів і озеро”Бринковяну” з дуже високим рівнем солоності. На цьому курорті можна не тільки проводити лікування, але й розслабитися. Бальнеологічний комплекс був нещодавно відремонтований і модернізований, будучи збережена архітектурна лінія будівлі, спроектована майже сто років тому віденськими архітекторами. Після приймання грязьових ван та аерозолів у закритих басейнах, тут ви можете відвідати гарну церкву-фортецю з XIII століття, і можете розміститися в сучасних пансіонатах, що пропонують туристам традиційні меню.

Природними лікувальними чинниками курорту це сильно концентровані солоні води в озерах, мінеральна вода джерела Хоря, сапропелеві грязі, заспокійливий біоклімат. Данієла Влад, працівник цього бальнеологічного комплексу, розповість чим славиться курорт Окна Сібіулуй: “Бальнеологічне лікування або так-званий медичний туризм, який в даний час користується великим попитом. Румунія має багаті природні ресурси. Іноземні туристи цікавляться цими пропозиціями лікування, а на наш курорт дійсно прибувають шведські, німецькі та норвезькі туристи, яким дуже подобається у нас.”

Зазначимо, що спеціальними пропозиціями бальнеологічного курорту Окна Сібіулуй є розслабляючий та антицелюлітний масаж. Перед тим як відбути в канікули турист повинен поцікавитися чи може мати певні проблеми з розміщеннямуготелях чи пансіонатах. Данієла Влад запевняє, що таких проблем немає. “У цьому відношені немає проблем. У нас є два готелі, один тризірковий, а інший чотирьох-зірковий, і, крім наших готелів, туристи мають безліч інших варіантів для розміщення у пансіонатах.”

На курорті Окна Сібіулуй важко протистояти спокусам, тому що гастрономічна пропозиція різноманітна. Курорт може стати і відправним пунктом у різні екскурсії по околицях, як дізналися ми від ДaнієлиВлад: “Туристи можуть відвідати озера, які є історичними. У колишніх соляних шахтах утворилися озера. Озеро Бринковяну, одне з небагатьох усвіті, солоність води якого становить 320 грамів на літр, а по берегам озера утворилися справжні гори солі. Маємо тут і дві церкви, історичні об’єкти, які варто відвідати,і дуже близько до нас, в двох кілометрах, розташовані рибальські озера Миндра. І не забудьмо, курорт розташований неподалік міста Сібіу, де туристи можуть приємно провести вільний час”.

Сподіваючись, що мені вдалося переконати відвідати курорт Окна Сібіулуй, чекаю на вас і наступного тижня з новим призначенням. До тоді гарної погоди!

Місто Сату-Маре розташоване на північному заході Румунії, у повіті з тією ж назвою, у 13 км від кордону з Угорщиною і в 27 км від кордону з Україною. Археологічні розкопки свідчать, що перші людські поселення в даних місцях датуються камяної і бронзової епох. Також тут були поселення даків. Згідно з хроніками “Gesta Hungarorum”, на місці сучасного міста Сату-Маре в X столітті стояла укріплена фортеця Каструм Затмар.

Старе місто простягається на півночі від річки Сомеш, зберігаючи певну частину будівель, які згадують нам про колишню славу міста: таким чином, бульвар Траян веде прямо до площі Свободи, яка оточена музеями, церквами і готелями, улаштованими в старих будівлях. На східній частині площі розташований Палац римо-католицької єпархії, побудований в 1800 році і сильно зруйнований під час Другої світової війни. На вулиці 1 Грудня 1918 року розташований греко-католицький собор “Св. Архангелів Михаїла та Гавриїла”. Теж близько центру міста розташована Угорська реформатська церква, відома як “Церква з ланцюгами”. Побудована між 1793-1802 роками, церква зберігає цінну колекцію кераміки, що датує 1657-1679 рр., і найстаріший дзвін від 1633 року. Меблі всередині церкви виготовлені з дубового дерева протягом 1799-1807 років майстром Фріцом Йосипом.

Бальнеологічний курорт Харгіта-Бей, площею 34 га, розташований на висоті 1350 м над рівнем моря між гірськими піками дикої краси, на відстані 219 км на північ від Бухареста, 13 км на захід від М’єркуря-Чук, 81 км на північ від міста Брашов. Назва населеного пункту засвідчена в документі від 1558 року, коли там були виявлені дві сірчані ями. Сюди прибували для лікування відомі господарі Трансільванії тих часів, серед яких Міхай Апафі (1662-1690 рр.), чий син видужав тут. Зараз ці мофети використовують для лікування серцевих захворювань і захворювань кровоносної системи. Розташований неподалік повітового центру М’єркуря Чук, він є “лижним раєм” для любителів зимових видів спорту.

Зима тут є занадто довгою і приносить багато снігу. Курорт Харгіта-Бей став центром зимових видів спорту через сприятливі погодні умови, завдяки яким сніг лежить 4 місяці – грудень, січень, лютий і березень. Але не рідко бувають роки, коли на лижах можна кататися і у травні. Середній шар снігу взимку перевищує 60 см. Там три гірськолижні траси різної міри складності, з підьйомниками та нічним освітленням. Не дивно, що гірськолижні траси Харгіта-бей дали Румунії до цих пір 80 національних чемпіонів!

Колись, курорт Харгіта-Бей став популярним через видобуток каоліну, тамтешню мінеральну воду та газоподібні еманації. Все це можна знайти в серцевині ялових лісів на масиві Харгіта-Чічеу. Мофети і газоподібні еманації, а також виверження сильно кислих мінеральних вод з підвищеним вмістом заліза та магнію, дуже поширені в периферійній зоні Карпат, доказують наявність сильної пост-еруптивної вулканічної активності. Сьогодення і майбутнє цього гірського курорту полягає в туризмі. Для цього розгортаються чудові проекти, перша фаза яких, а саме створення сучасної інфраструктури, була вже завершена, і були побудовані важливі пункти: асфальтовану трасу для біатлону, трасу для cноу-тюбінгу, гірські велосипедні шляхи, сучасний пригодницький парк і льодовий каток, вже не говорити про нові лижні траси (окрім вже існуючих).

Хто шукає одуження, може отримати вигоду з чудових ефектів сірчаних еманацій влітку, так як у взимку курорт пропонує відмінні можливості для релаксації і відпочинку для любителів зимових видів спорту. Траси ретельно готують та розчищають щодня ратраками. Для вашого комфортного відпочинку працюють готелі, котеджі, приватні садиби, бари, ресторани, сауни, більярд, дискотеки, прокати гірськолижного спорядження, кваліфіковані інструктори. Так само, ви можете замовити кінні прогулянки. Унікальний гірський клімат та свіжі екологічно чисті смачні продукти, джерела мінеральної води і захоплюючі прогулянки з неймовірними краєвидами — це все допоможе вам оздоровитися і набратися від природи додаткових сил.

А якщо вам надоїло кататися на лижах, неподалік лижних спуків був улаштований пригодницький парк “Балу”, де можна полазити по деревах і відчути себе древо-альпіністом. Парк розрахований як на підготовлених любителів екстримальних розваг, так і на новачків активного відпочинку. Сповнені рішучості ви можете користуватися допомогою та порадами кваліфікованих інструкторів, і за допомогою спеціального оснащення зможете підкорити висоту дерев і відчути адреналін при швидкісному спуску протягом 985 метрів на ролику по металевому тросу, через озеро. Всього в парку 8 стежок різної складності і висоти.

Петро Могила належить до людей, чиї імена символізують відродження нації. Поряд з іншими культурними діячами XVII ст. він стояв біля витоків прославленої далеко за межами України Києво-Могилянської академії. Величезною була його роль і в оновленні православного богословя, що майже не змінювалося впродовж багатьох століть. Свою наукову, культурну та релігійну діяльність Петро Могила розгортав не лише на користь українського та румунського народів, а й на користь всього європейського православного світу.



Виходець з давнього молдовського боярського роду, Петро Могила народився у грудні 1596 року у сім’ї Симеона Могили. Отож, у грудні виповнилось 415 років з дня народження цієї неординарної особистості першої половини ХVII ст., яка протягом кількох десятиліть згуртовувала довкола себе носіїв духовних цінностей. Саме тому 1996 року, рішенням ієрархів Української православної церкви Петро Могила був причислений до лику святих. Рік по тому Святий Синод Румунської Православної Церкви визнав канонізацію Святого Митрополита Петра Могили Українською Православною Церквою. 13 жовтня 2002 року, коли виповнилося 360 років від проведення Загально православного синоду, в м. Ясси відбулося урочисте проголошення канонізації Святого Митрополита Петра Могили Румунською Православною Церквою з днем святкування 22 грудня.

Відомий фольклорист, літературознавець, професор Бухарестського університету Іван Ребушапка присвятив статтю постаті Петра Могили під назвою ”22 грудня — день покровителя українського і румунського відродження. До 415 роковин народження Святого Петра Могили»: “Це одна з не дуже багатьох постатей, яка зробила дуже багато для двох народів, румунського і українського. В історії української культури і літератури, українського шкільництва, не говорячи вже і про богослов’я, про християнство, про церкву, як таку, Петро Могила здійснив у всіх цих напрямах поворотні шляхи. Про це писали і будуть ще писати багато людей, бо дійсно українська культура набрала такий курс, і почала розвиватися дуже гарно, стаючи таким ревнивим суперником. Це випливає, особливо, з творчості київських поетів які прославляли Петра Могили. Київ міг би позмагатися з давньогрецьким новим геліконом, як пише видатний поет українського бароко Софроній Почацький, якого відправив Петро Могила до Ясс коли була заснована Ясська Академія у монастирі «Трьох святителів». Софроній Почацький був і він одного часу ректором Києво-Могилянської Академії, викладав поетику, і сам був поетом, і учив своїх учнів як складати вірші в стилі бароко. Є знаменита збірка, в якій є окрема присвята Петру Могилі, в якій виражається велика вдячність українського народу цьому святому.»

Хоча доля закинула Петра Могилу далеко від рідних земель, він ніколи не забував свого коріння. Могила доклав чимало зусиль для розвитку румунського друкарства. Йому завдячується заснування шкіл, передача в подарунок друкарень для молдовських і волоських монастирів, допомога у виданні їх перших книг. На запрошення волоських та молдовських господарів українські професори, друкарі з Києва працювали в місцевих навчальних закладах, сприяли налагодженню культурно-просвітительської діяльності. Зусиллями Петра Могили в місті Яссах було відкрито першу друкарню у Молдові. Водночас він допоміг заснувати друкарні в містах Тирговіште, Кимпулунг, Говора. Так само, він всякими способами допомагав, сприяв розвитку освіти в румунських князівства. Київський митрополит направив чотирьох професорів на чолі з Софронієм Почацьким для викладання в першій вищій школі в Молдові – Ясській словяно-греко-латинській академії, яку господар Васіле Лупул, створив за участю Могили на взірець київської.

У 1645 році Петро Могила відвідав Ясси, де дав благословення на одруження польського шляхтича Януша Радзивілла з Марією, старшою донькою молдовського господаря Василя Лупула. На багатьох книгах, виданих Петром Могилою зображено родинний герб Могил або румунських князівств де правили члени його боярського роду. На знак глибокої пошани до батьків та свого роду, Могила називав себе «сином воєводи Молдови» або «сином молдовського господаря».

Професор Бухарестського Університету Іоан Ребушапка: ”Значення Петра Могили в українській культурі надзвичайне. З цим згідні дослідники його творчості. Він заклав в Україні основи розвитку культури, літератури, шкільництва і Києво-Могилянська академія у Києві була найвизначнішим закладом вищого типу у цій зоні. Не мале значення мав Петро Могили і для розвитку своєї батьківщини, тому що він не забував і постійно намагався допомогти як міг. На цих фактах символічної дійсності постали такі промовисті символи. Я не раз студентам кажу, уявіть собі тільки, Україна це країна словянська, українська мова належить до словянської сімї, а румунська мова належить до романських. Яке значення мав той факт, що із словянської країни прибула ціла група викладачів аби викладати в Яссах латинську мову, до країни, якої мова належить до романських мов. Отже, уявіть собі, на якому рівні було викладання латинської мови у Києві. Якщо пригадати про Сковороду,який писав вірші, байки латинською мовою, можна собі уявити яка тут висока школа була з освоєння тієї давньої культури грецько-римської культури, і це мало надзвичайне значення для розвитку культури у румунських князівствах, а особливо у Молдовському князівстві. Я пригадую собі слова нашого знаменитого викладача всесвітньої літератури, академіка Тудора Віану, який знав німецьку мову, студіював у Німеччині,який знав весь світ, і який одного разу, на курсі, сказав так: “То правда, що румунська культура мала великі зв’язки з французькою, і що румунська культура вплинула так щедро на розвиток румунської культури, але до XVIII століття, тут Київ відігравав величезну роль”, і це велика правда.»