Author: Христина Манта

  • Укріплена церква у населеному пункті Мошна

    Укріплена церква у населеному пункті Мошна

    Збудована умілими і невтомними руками саксів (привезених в Трансільванію, аби захистити кордони Угорської імперії десь у дванадцятому столітті), укріплена церква в селі Мошна є свідченням історії цих місць і людей, гідною супутницею протягом усієї історії трансільванських країв інших саксонських населених пунктів, яка розповідає зараз і нам про саксонську цивілізацію, що зіграла вирішальну роль у створенні історії Трансільванії. Для тих, хто хоче викрасти кілька годин під час канікул або відпустки і відвідати ці місця, село Мошна розташоване в долині річки Мошна, що впадає у Велику Тирнаву, на повітовій дорозі №141, у 10 км на південь від міста Медіаш.



    Розташована у центрі села, євангельська церква видніється здалека, так що ви не повинні витрачати часу питаючи про те, як туди дістатися. Будучи вперше згадана в документах від 1283 року, оскільки тут вже було земельне укріплення, цей населений пункт є насправді продовжувачем у часі набагато давнього населеного пункту, датованого I-III ст.(свідченням цього будучи виявлений скарб сріблих римських монет, з часів імератора Неро). В останню чверть XV століття закінчується будівництво євангельської церкви в готичному стилі сібіуським майстром Андреасом, церква будучи одним з найбільш представницьких памятників такого роду в південній Трансільванії, побудована на місці давньої базиліки, сліди якої ще й досі видніються на східній стіні фортеці.



    Після зведення церкви саксонці перейшли до її укріплення, піднявши для цього пять оборонних веж і стіни заввишки 9 метрів. Не будучи розташована на шляху навал кочових народів, фортеця була укрита від трьох відомих в історії міграційних хвиль, її деградація будучи результатом виключно плину часу і людської байдужості. Церква має три нефи, північні та південні стіни передбачені боковими входами, захищеними двома оборонними вежами. У вежі церкви знаходяться три дзвони (два великі і один маленький). Їх вважають одними з найбільших в Трансільванії, і люди кажуть, що сильний звук цих дзвонів протягом часу викликав тріщини в стінах башти.




    src=http://devrri.freshlemon.ro/wp-content/uploads/2023/10/foto.jpgОднією з найцікавіших веж — це Вежа “Солонин”, розташована у південній частині фортеці, названа на честь давнього звичаю саксонської громади, яка зберігала в башті буджанину, а також і інші харчові продукти у разі нападу на фортецю. У південній вежі улаштовано Музей звичаїв та знарядь, використаних німцями протягом часу, де виставлені і деякі предмети, виявлені під час розкопок, проведених тут (римські монети, мечі, списи), більшість предметів знаходиться у даний момент в музеї міста Сібіу і ​​будуть привезені сюди лише після завершення ремотних робіт, що почалися вже кілька років тому за фінансової підтримки Світового банку.



    У найдавнішому документі, в якому розповідається про саксонські населені пункти регіону Тирнав, датований 1283 роком, згадується імя священика села Мошна (Петрус), що підтверджує той факт, що церква була вже зведена. Мошна була процвітаючим населеним пунктом і від її заснування десь в сьомому десятилітті тринадцятого століття, і до 1533 року воно змагалося з Б’єртаном і Медіашем стати регіональним центром, однак врешті-решт цей титул отримав Медіаш.

  • Театр з міста Оравіца

    Театр з міста Оравіца

    Розташований у західній Румунії, в історичному краю Банат, місто Оравіца завжди було, як і весь банатський регіон, справді, прикладом багатокультурності. Зона, багата на корисні копалини, вабила — ще з часів коли Банат був складовою імперії Габсбургів – багатьох людей готових працювати тут у шахтах міді, цинку, заліза і вольфраму. Тоді вирішили оселитися у Оравіці чехи, поляки, німці, євреї, серби, румуни, зі всіх куточків імперії. Протягом часу всі ці люди стали вважатися членами об’єднаної громади. І в 1790 році, при створенні першої у місті асоціації любителів драми, люди прагнули побудувати театр. У 1816 році зібрали вони майже 8000 флоринів. До цієї справи долучилися всі етнічні громади міста Оравіца. Так виникла найдавніша театральна будівля на території сучасної Румунії, яка була копією за першим віденським театром, Бургтеатр, побудованим в 1720 році.



    Іонел Бота, директор театру міста Оравіца розповість далі історію цієї будівлі: Театр був заснований в 1817 році і відкритий в присутності австрійської імператорської сімї. У менших розмірах, будівля відтворює віденський Бургтеатр, який був зруйнований в 1889-1890 роки. Таким чином, наш театр здобув і цінність його моделі. У ті часи, Оравіца було, з економічної точки зору, найбільш могутнім населеним пунктом Банату. Тут зародилася потужна економічна та культурна еліта, заснована на австрійському бюрократизмі, згідно з яким, якщо Відень відправляв когось як фахівця у певний регіон імперії, він там залишався і засновував власну династію. Згідно з цим менталітетом, окреслювалася нова ідея підняти театральну будівлю за моделлю віденської. Так виник театр, особливо за наполягання дам, які хотіли розважатися так, як роблять цього їх подруги у Відні.”



    Будучи копією віденського театру, і театр з міста Оравіца був побудований в стилі пізнього бароко чи віденського бароко. Хто був архітектором цієї будівлі. Дізнаємося від директора Іонела Боті: “Архітектором був Іоан Ніуні, представник арумунської громади, яка була дуже сильною, у ті часи, не тільки в Оравіці, але і у всій імперії. Щоб підняти цю будівлю, він звертається по допомогу до свого віденського колеги Єронімуса Плацгера. Він і скопіював внутрішні і зовнішні архітектурні орнаменти віденського театру.”



    Будівля в стилі віденського бароко, театр з міста Оравіца має масивний вигляд, абсолютно простий, подібно багатьом будинкам, що відносяться до цієї тенденції. Якщо зовнішність є простою, інтерєр театрального залу є зовсім іншим. Скопійовані Плацгером орнаменти приводять нас думкою до помпезності імператорського двору. У центральній частині залу і в ложах першого поверху є 200 місць, до чого додаються ще 50 місць в ложах на другому поверсі. Вигляд цього розкішного залу вразив, мабуть, поета Міхая Емінеску, який відвідав його в середині XIX століття. Іонел Бота розповідає: “В кінці серпня 1868 року, приїхав сюди і Міхай Емінеску разом із театральною групою Міхаїла Паскалі, яка розпочала своє трансільвансько-банатське турне у Брашові і закінчила в Оравіці. У ті часи, поет-романтик був мало відомий. Тоді він був заступником секретаря директора театральної групи та суфлером”.



    Але які саме вистави грали в Оравіці і хто були їхніми глядачами? Розповідає теж Іонел Бота: “Особливо до 1918 року, найкращою особливістю нашої установи була багатокультурність. Доказом цього були вистави театральних груп з міст імперії, але й з решти Європи, а також вистави, що виконувалися на декількох мовах. Вони починалися о 3 або 4 годині другої половини дня і тривали до ночі. Це відбувалося тому, що кожен актор виконував свою роль трьома чи чотирьма мовами”.



    Після Воззєднання від 1918 року, коли Банат став частиною Румунії, театр з міста Оравіца зберіг до нині багатокультурну специфіку. Останній капітальний ремонт відбувся в період між 1995 і 1997 роками, і з тих пір, найдавніший театр в Румунії потребує чергового ремонту. Директор Іонел Бота і мерія міста Оравіца планують впровадити такий проект, який передбачає відновлення залу “Кузіно” на першому поверсі.

  • Бухарестський палац Брагадіру

    Бухарестський палац Брагадіру

    В одному з південних передмість Бухареста, що носило колись сугестивну назву “Мостик бідолах”, стояла на початку ХХ століття імпозантна та красива будівля, яку мешканці кварталу назвали “Колосом”. «Колос» належав Думітру Марінеску, одному з перших і найбагатших столичних капіталістів, який на 10 гектарах землі, придбаних неподалік кварталу Митрополії, побудував пивоварний завод, але й житла для своїх робітників.



    Думітру Марінеску мав скромне походження, але став дуже багатим завдяки завзяттю і торговому вмінню, специфічному початкам капіталізму. Його «Колос» зберігся до наших днів. Називають його “Палацом Брагадіру” і Кріна Дяконеску, представник компанії, яка управляє палацом, розповість дещо з біографії засновника палацу. ”Народився він у 1842 році в чесній та бідній сімї. Думітру Марінеску почав своє навчання у віці до 16 років, працюючи в якості помічника на заводі з виготовлення горілки Янку Штефенеску. На протязі періоду навчання, він відрізнявся винятковою працьовитістю та інтелектом. Не задовгий час, Янку Штефенеску зробив його заступником. Коли Янку Штефенеску виїжджав з різними справами до інших міст, залишав Думітру керувати заводом, однак забороняв йому купувати деякі товари. Тим не менш, Думітру купив, за власні гроші, медичний спирт і так він почав заробляти власні гроші. Його бізнес зазнав піку під час Війни за незалежність від 1877 року, коли медичний спирт був дуже добрим для дезінфекції ран. За зароблені гроші він почав будівництво свого першого заводу в селі Брагадіру. В кінці ХІХ століття Думітру Марінеску запримітив, що майже ніхто у південній Румунії не виробляв пиво, так що в 1884 році почалося будівництво пивоварного заводу. Завод носив назву “Пиво Брагадіру” до націоналізації від 11 червня 1948 року, коли його переїменували на «Пиво Рахова”.



    Після придбання маєтку в селі Брагадіру, неподалік від Бухареста,Думітру Марінеску додає до своєї фамілії назву свого села. Після здобуття комерційного і фінансового успіху, він зорієнтувався і в напрямок гуманітарних акцій. Надавав стипендії молодим особам, які прагнули вчитися – закордоном або в Румунії – і підтримував дітей його працівників, які бажали присвятити себе комерційній діяльності, сільському господарству та садівництву. А на початку ХХ століття збудував поряд з пивоварнею, палац, куди приходили відпочивати працівники його пивоварні. Кріна Дяконеску: ”Будувати “Колос” Думітру Марінеску Брагадіру розпочав близько 1905 року. У принципі, він був задуманий як палац культури. Поважав давню традицію пивоварні та мав у безпосередній близькості місце для відпочинку для працівників, які працювали на пивоварні. Колос був побудований за планами розробленими австрійським архітектором Антоном Шукерлом в 1894 році. Це вражаюча будівля як своїми розмірами і архітектурою, так і декораціями. Колос має сад і літню терасу, яка гармонійно доповнює еклектичну архітектуру із гвинтовими сходами, із статуями вставленими на фасаді, з венеціанськими дзеркалами та бальконами у венеціанському стилі. Можемо сказати, що Палац Брагадіру залишився до нині важливою будівлею колишнього Бухареста. Будівля мала й бальний зал, бібліотеку та зал для ігри в боулінг. На першому поверсі були розташовані магазини і офіси. Палац Брагадіру, практично, поєднював стилі найвідоміших будівель в Бухаресті того часу”.



    Дні Палацу Брагадіру закінчилися разом із націоналізацією1948 року. “Колос” став занедбаною і майже зруйнованою будівлею. Його доля покращилася у 2003 році, коли його було повернуто нащадкам Думітра Марінеску Брагадіру. Сьогодні, у відновленому Палаці Брагадіру проходять весілля, бальні вечори та інші соціально-культурні заходи.

  • Хорезу – мистецтво і традиція

    Хорезу – мистецтво і традиція

    Cьогоднішнє туристичне призначення розташоване на півдні Румунії, а у 2008 році отримало назву виняткове європейське призначення. У місті Хорезу, розташованому біля підніжжя Карпат, природа, традиції, духовність і сучасність взаємодіють між собою. Розвинена інфраструктура міста і його околиць забезпечує легкий доступ до багатьох точок туристичного інтересу регіону. Місто Хорезу розташоване в центральній частині Вилчанського повіту. Перша документальна згадка про цей населений пункт датується 1487 роком. Нинішня назва походить від назви “Чухурез”, тобто птахи подібної на сову, яка населяє навколишні ліси.



    У цьому селі господар Костянтин Бринковяну побудовав монастир між 1690 – 1693 роками, який являє собою синтез мистецтва та майстерності румунського народу до того часу. Цей населений пункт розташований на перехресті комерційних шляхів. Воно стало сприятливим місцем для проведення ярмарку, де люди могли обмінюватися між собою різними товарами. Пастухи продавали сир і шерсть, купували зерно і різні харчові продукти. Гончарі продавали керамічну посудину і купували харчові продукти. Ярмарок румунських керамічних виробів в Хорезу організується з 1971 року. Гурезький півень є символом низовини Хорезу і символізує пробудження до життя румунського селянина.




    Координатор Інформаційно-туристичного центру Хорезу Раду Костянтин розповідає чому ми не повинні пропустити відвідати Хорезу. “Ми хочемо просувати цей регіон, щоб люди його краще знали. У нас багато чого можна побачити. Є такі речі, які не є звичайними туристичними памятками, їх треба відчути. Наприклад, керамічні вироби Хорезу. Деякі літні люди приходять сюди, щоб навчитися працювати з керамікою, лише щоб ослабитися. Так само, ми організуємо дитячі табори, де учимо дітей виробляти глиняну посудину. Вони тчуть і килимки. Регіон наш ми просуваємо за посередництвом Європейської комісії при всіх посольствах, включно шляхом National Geographic та Sunday Times”.



    В Хорезу, у Вилчанському повіті, ми зустріли Штефана Ракеру, турпредставника мерії. Він розповів про традицію моделювання глини, про відому кераміку з Хорезу, про місцеві монастирі, але і про смачні страви, які чекають на туристів у місцевих готелях та пансіонатах. “Горезу отримало перше місце по країні у списку туристичних курортів. Костянтин Бринковяну (господар Волощини у період 1688-1714 рр.) побудував тут, сотні років тому, чудовий монастир Хорезу, монастир, де знаходився і господарський двір Бринковенів. Якщо Бринковяну вибрав це місце, означає, що це поблагословлене Богом місце. Курорт Хорезу оточують інші чудові монастирі, такі як Арнота, заснований волоським господарем Матеєм Басарабом (1632 — 1654 рр.), який навіть похований там. Спускаючись звідси 6 кілометрів, ви зустріните по дорозі прекрасний готичний монастир Бистриця. У Румунії, цей монастир є одним з небагатьох, чиї стіни намальовані відомим у Румунії художником Георге Тетереску (піонер неокласицизму в румунському живописі з 1820 по 1894 рр.). У монастирі Бистриця знаходиться і саркофаг Святого Григорія Десятимістя, дуже важливого святого у православному світі. Тіло цього святого збереглося з 726 року”.



    В регіоні радимо вам відвідати і село Оларь. Тут, хорезька кераміка є найкрасивішою в Румунії. Іі шукають всі іноземці, які приїжджають з Франції, Німеччини, Америки. Майсерність модельовання в глині передається традиційно від батька до сина.



    Кераміка стала справжнім брендом цього регіону, який залучає багато відвідувачів щороку. Ви будете вражені з якою точністю майстри гончарі прикращають керамічну посудину за допомогою коровячого рогу або гусячого пера. А горезька кераміка — це спеціальна комбінація з глини, суміш білої і жовтої землі, який приносять з пагорба, поруч Хорезу. Тут ви можете ознайомитися із справжньою родиною керамістів. І якщо хоча б на один день ви залишитесь в Хорезу, то зможете своїми руками змоделювати керамічний предмет. Ви захоплюєтися народними ремеслами? Ось що пропонує вам Штефан Ракеру. “Турист, який приїжджає до нас, дізнається, що неподалік монастиря Хорезу є табір, відкритий протягом цілого року, де від дітей до літніх людей, всі можуть побачити, що означає кераміка Хорезу, як можна зробити розпис по склі, як можна плести різні предмети з дерев’яних гілок горіха і як можна, у єдиному місці в Румунії, займатися живописом на яєчній шкаралупі. Таке ви можете зустріти лише у Швейцарії.”



    Інтерес туристів до ремісників, особливо до роботи з керамікою, підвердив нам і Раду Константин, координатор Інформаційно-туристичного центру Хорезу.”Я був вражений зацікавленістю туристів до кераміки. Іноземці навіть сказали майстрам, що вони продають дуже дешево свої вироби. Окрім кераміки, їм подобаються як монастирі, так і природа, яка є дуже спокійною. До нас в регіон переселились жити на завжди деякі родини із закордону. Вони прийшли, побачили, закохалися і залишилися тут. Я особисто знаю одного громадянина Франції, який побудував тут собі хату і дуже зачарований Хорезу. Це місце, куди він приходить відпочити, однак планує залишитися тут назавжди.”



    На завершення скажу вам, що монастир Хорезу був збудований між 1693 – 1697 роками під час правління Костянтина Бринковяну. Церква прикрашена ззовні кам’яними скульптурами з квітковими мотивами, а всередині цінними картинами, шедеврами мистецтва. Легенда свідчить, що, побоюючись вторгнення турків, майстри побудували монастир тільки в нічний час, коли літають сови (звідси і назва монастиря, сова = huhurez). В 1993 році монастир був занесений ЮНЕСКО в список Світової спадщини. Місцеві гіди забезпечують, ще при вході в морнастир, інформацію на чотирьох міжнародних мовах: німецькій, французькій, англійській та італійській. Крім того, для тих, хто віддає перевагу нетрадиційному альтернативному улаштуванню, неподалік монастиря Хорезу були збудовані кемпінги, серед чудового лугу, якого пересікає гірська прозора річка, з холодною водою, яка є настільки прозорою, що можна побачити форель, яка водиться в ній. Тут можна проживати безкоштовно. Місце було улаштовано спеціально для іноземних туристів, які приїжджають сюди на особистих автомобілях. Спочатку монастир Хорезу був чоловічем монастирем, але в 1872 році, став жіночим. Щороку сюди приїжджають більш ніж 60.000 туристів, а найбільше паломництво відбувається під час Великодніх свят. У 2005 році в одній з келій монастиря протягом 3 днів проживав навіть принц Чарльз Великобританії.

  • Северінська фортеця

    Северінська фортеця

    На лівому березі Дунаю, навпроти міста Турну Северін (південний-захід), можна побачити руїни середньовічних укріплень. Це Северінська фортеця, де в даний момент проводяться масштабні археологічні розкопки. Середньовічна назва фортеці може мати три можливих походжень: латинське, пов’язане з латинським імператором Септимієм Севером, слов’янське, від слова “северный”, та релігійне, повязане зі святим Северіном Норикум, покровителем середньовічної латинської церкви, коли у фортеці проживали католицькі місіонери, прибулі з регіону Верхньої Австрії (Noricum).





    Перший документ, на якому зявляється назва Северін, датується 1233 роком. В ньому йдеться про одного северінського боярина якого звали Лука. Розташована в стратегічному місці, на березі Дунаю, фортеця була побудована спочатку із землі та дерева, а у ХІІІ столітті був побудований перший обєкт з камяних блоків. Це був період експансії Угорського королівства, а у 1247 році угорський король Бела IV приводить в фортецю лицарів Іоаннітів, яким доручає звести кам’яну фортецю. Згодом фортецю було розширено, як ми дізналися від Габріела Кречунеску, археолога та заступника директора Повітового музею Залізні Ворота: Ми знали, ще до розпочаття нами розкопок, що фортеця мала дві зовнішні башти на півдні і дві внутрішні вежі на півночі, але наші дослідження виявили й інші стіни. Фортеця мала інші два ряди стін на півночі, де знаходяться і ворота. До розкопок ми не знали де були розташовані ворота фортеці і якими вони були? Ми почали розкопки ззовні, зі сходу, метою нашою було знайти перші ворота фортеці. Цілком можливо, що упродовж часу вхідні ворота до фортеці були розташовані, на певному етапі, на півночі, і пізніше – на сході”.



    Для розширення території фортеці була побудована друга стіна, розташована приблизно в 7 метрах від першої будівлі, з трьох сторін, сходу, півночі і заходу, південні стіни будучи зорієнтовані з виглядом на Дунай. Ці будівельні роботи була зроблені у 1420 році, коли територія перебувала під владою угорського короля Сигизмунда Люксембургського і коли головою фортеці був призначений Піппо Спано Оцора. У 1429 році до фортеці прибувають тевтонські лицарі із завданням захистити її. Пять років потому, господар Волощини, Влад Дракул (батько Влада Цепеша), завойовує фортецю. Через рік, в 1436 році, Северінська фортеця повертається під угорське панування, а в 1438 р. головою фортеці призначений Янку Хунедорський, місія якого полягала у відновлені цієї укріпленої фортеці важливої для оборонної системи на лінії Дунаю.



    У своїй експансії в Центральну Європу, турки обложили, і, нарешті, їм вдалося завоювати, у 1524 році, Северінську фортецю, яку кинулися знищити. Однак ця фортеця була населена принаймні протягом трьох століть, і сліди проживання тут людей виявили археологи під час розкопок. Габріель Кречунеску, археолог і заступник директора Регіонального музею Залізні Ворота: При розкопках були знайдені ями наповнені різними матеріалами, це були ями з яких будівельники вийняли глину і наповнили різними матеріалами, будь то сміття, кераміка, посудина чи просто-напросто кістки. Ми знайшли дуже велику яму з кістками тварин та риби фантастичних розмірів. Наприклад кістки риби були приблизно такими великими як палець, їх можна було, практично, використовувати в якості зброї.”



    Археологи також виявили, що стіни Северінської фортеці були оштукатурені і що були білого кольору, найімовірніше, щоб справити враження на тих, хто проходив повз неї. Усередині фортеці помітними є руїни церкви, для будівництва якої були використані матеріали з римського табору, а потім міста Дробета, розташованого теж на лівому березі Дунаю, нижче за течією. Досліджуючи місце, де розташована церква, археологи встановили, що йдеться про велику несподіванку. Габріел Кречунеску розповідає: “Оскільки йшлося про фортецю збудовану спочатку угорцями, церква була, напевно, римо-католицькою. Свідоцтво про народження стародавнього міста Дробета був там. Це була сходинка, на яку ступали всі ті, хто входив у церкву. Коли повернули цей кам’яний блок на іншу сторону були здивовані тим що було написано на нього: “Дробета”.



    Після завершення археологічних розкопок, зона ця стане частиною культурного проекту, що перетворить давню придунайську археологічну пам’ятку на … літературну кав’ярню.

  • Кимпіна

    Кимпіна

    Ще з часів середньовіччя, про населений пункт Кимпіна згадували в документах, завдяки його стратегічній позиції на торговому шляху, що зєднував Волощину з Трансільванією. Перший документ, що підтверджує давність населеного пункту (понад пів тисячоліття тому) — це документ, складений місцевим купцем, який займався торгівлею воском. Але воск не був єдиним товаром, що проходив через митний пункт Кимпіна. Мед, сіль і праховське вино були лише кількома продуктами, що “користувалися великим попитом” серед трансільванських купців.





    Ставши до XIX століття найважливішим митним пунктом Волощини, місцевість Кимпіна принесла значних доходів скарбниці цього князівства. Це і був моментом коли Кимпіна стане відомою по всій Європі завдяки мазуту, що видобувався тут. Але багатство грунту і розвиток міста, розташованого на перехресті торговельних шляхів, були не єдиними перевагами населеного пункту. Чисте повітря, мякий клімат і здатність залишатися зеленим містом навіть під час страшної посухи привабили оселитися тут багато особистостей румунської культури. Ніколає Грігореску, Богдан Петрічейку Хашдеу, Цезар Болляк, Димитрій Болінтіняну, Іон Еліаде-Редулеску або Джордже Кошбук є лише кількома з тих, хто вирішив стати мешканцем цього міста. Б.П. Хашдеу і Ніколає Грігореску залишили позаду два унікальних в Румунії музеїв. Про Музей імені Юлії Хашдеу кажуть, був побудований у відповідності до планів складених молодою Юлією (дочкою Богдана Петрічейку Хашдеу), і переданих після її смерті батьку. До речі, сам Б.П. Хашдеу стверджував, що його твори не належали йому, але були передані його дочкою під час спіритичних сеансів.



    Справжній храм із сміливою архітектурою у ті часи, музей мав стати місцем «заслання» видатного письменника. У першій кімнаті, відвідувачі не можуть не помітити прекрасно пофарбовану білу кахельну піч. Всі виставлені тут меблі і предмети належать родині Хашдеу. Третє приміщення, однак, є захоплюючим. У центрі піднімаються вгору дві металеві драбини, які ведуть до центральної вежі. Це кімната, що веде до кімнати, в якій проходили сеанси спіритизму. Мале кругле вікно на правій стіні є єдиним джерелом світла для містичної кімнати під час сеансів спіритизму. Тут батько Хашдеу та його друзі входили в контакт з молодою Юлією. Приміщення невелике. Тут виставлені сотні сторінок, написаних письменником під час сеансів. В останньому приміщенні виставлені оригінальні документи, рукописи, перші видання книг письменника чи колекції журналів, в яких Б.П.Хашдей друкував свої статті. Замок, завершений в 1896 році, потребував ремонту ще до смерті письменника. Він був сильно пошкоджений ще під час двох світових воєн, в 1955 році його було включено до Списку історичних памятників. Десять років по тому, після повної реставрації, меморіальний музей був відкритий для широкої публіки. Сьогодні він відкритий для відвідувачів з вівторка по неділю, з 9.00 до 16.30.



    І Музей імені Ніколая Грігореску, на жаль, має трагічне минуле. Під час Першої світової війни, внаслідок пожежі згорів другий поверх і були знищені як майстерня художника так і велика кількість його творів. Згодом відновлений, більше на основі спогадів сина Ніколая Грігореску, в середині XIX століття, будівля стане єдиним меморіальним музеєм такого роду в Румунії. Виставлена тут колекція була збагачена протягом часу, будучи узяті під варту навіть кілька картин із Бухарестського Національного музею мистецтв чи з музеїв міст Плоєшть і Брашов. Улаштування меморіального будинку здійснено в стилі характерному художнику. Під сходами, в екзотичному кутку, представлені предмети за походженням з Близького сходу, що належали художнику, і яких він придбав під час своєї подорожі до Стамбулу в 1873 році: зброя, килими, кальян, столики, турецькі халати і тапочки. У першій кімнаті, праворуч від вхідних дверей розпалювалися дискусії між видатними особистостями румунської культури — Делавранчею, Влахуце, Гогею або Кошбуком. Тут можна побачити версію знаменитої його картини “Віз з волами”. Слідують бібліотеки і майстерня художника. Весь будинок прикрашений картинами, гобеленами або турецькими килимами, всі будучи зібрані Грігореску під час його подорожей за кордон.





    Всього в 5 км від міста Кимпіна розташоване село Телега. Ще з 1354 року село було монополією солі господаря Басараба I, засновника Волощини. У народі кажуть, що місто отримало цю назву саме від діяльності (видобування солі): колись сіль доставлялася возами (рум. «телегуце») запряженими волами або мулами. Згодом, соляним шахтам дали нове призначення, вони стали місцем ув’язнення для тих, хто порушував закони держави. Навіть і знаменитий розбійник Янку Жіану загинув в одній із шахт села Телега. Вкінці XIX століття тут була побудована знаменита вязниця Дофтана, яку зараз було залишено напризволяще. Розвалення соляних шахт призвело в часі до утворення солоних озер. Посідаючи друге в Європі місце за надзвичайні цілющі властивості, озери “Беїле Телега” виліковують різні форми ревматизму, невралгії, нефриту, артриту або анемії. Озеро площею близько 1.500 квадратних метрів і глибиною 100 метрів було улаштоване для приймання туристів.



    Король Кароль l настільки полюбив околиці населеного пункту Кимпіна, що побажав побудувати тут собі літню резиденцію. Хрест був встановлений в 1880 році, коли король приїхав, щоб відвідати місця і благословив їх. Але на зворотному шляху, його кінь зламав ногу. Король подумав, що це поганий знак, і вирішив шукати й інші місця для побудови літньої резиденції, і так побудував він Пелеш у Сінаї. Хрест все ще залишився там до 1977 року, коли повалився в результаті землетрусу. Місцеві жителі зберегли його і знову підняли через декілька років. Це пам’ятник з білого каміння заввишки – три метри. Шкода, що написи латинськими і кирилічними літерами вже не можна прочитати повністю.

  • Бухарестський музей родини Шторк

    Бухарестський музей родини Шторк

    У старому Бухаресті, якого вдалося врятувати від знесення під час комуністичного періоду, ми знаходимо, серед інших окремих вілл, прихованих серед трояндових садів та акацій, окремий будинок. Він особливий як завдяки своєму зовнішньому вигляду, так і відіграною ним ролю в історії румунського мистецтва. Це Музей мистецтв імені Фредеріка Шторка і Сесілії –Куцеску Шторк. Династія засновників – серед інших — румунського сучасного образотворчого мистецтва, сім’я Шторк бере свої початки в Німеччині. Звідти, прибув у 1849 році, скульптор Карл Шторк, щоб поселетися у Волощині, де заснував він школу румунського сучасного мистецтва, поряд з іншими місцевими образотворчими митцями. Карл Шторк-батько мав два сини, які стали скульпторами: Кароль і Фредерік.





    Фредерік Шторк одружився з Сесілією Куцеску, вона будучи теж обрвзотворчим митцем, яка додала до своєї фамілії, фамілію свого чоловіка після вступу в шлюб. Їхні нащадки стали, так само, образотворчими митцями, а будинок, де жили колись їх прадіди є надалі музеєм, в якому зберігається надалі мистецька колекція родини Шторків. До віртуальної прогулянки музеєм родини Шторк запрошує куратор музею Ліліана Вербан: “Цей будинок спочатку був так спроектований, щоб бути доступним для широкої публіки, яка захоплюється мистецтвом. Подружжя Сесілія та Фредерік Шторк збудували цей будинок, якому незабаром сповниться сто років, і розділили його на дві частини, одну для творчої діяльності та іншу для проживання, до речі, дуже скромного. Частина будинку, в якій була розташована майстерня повинна була робити звязок між європейським мистецтвом, з яким вони ознайомилися під час навчання у Мюнхені та Парижі – і сучасним румунським мистецтвом, що тільки зароджувалося тоді. Таким чином, фасад будинку пофарбований помпейським червоним кольором, з вікнами у стилі епохи Відродження та деревяними стовпами, характерними англо-фламандській архітектурі. Усередині, приміщення сильно декоровані і з самого початку були відкриті для любителів мистецтва. Стіни кімнат прикрашені настінним розписом, бо, в той час як Карл Шторк був першим офіційним скульптором і першим професором скульптури в Школі витончених мистецтв заснованій Теодором Аманом, його дружина Сесілія займалася світським настінним розписом.”



    Чудова жінка у багатьох відношеннях, Сесілія Куцеску-Шторк прожила 90 років, до1969 року. Вона була не тільки художником, але й першою жінкою вчителькою державного вищого навчального закладу у Європі в 1916 році. Іі найбільш репрезентативними творами можна тепер милуватися в музеї родини Шторк, поряд з іншими важливими працями інших членів цієї родини. Про них розповідає теж куратор Ліліана Вербан: “”Колекція, яку Сесілія Куцеску-Шторк та її дочки подарували державі, супроводжувалася умовою: щоб у цьому будинку експонувалися лише твори, що належать родині або друзям. У музеї зберігається, також, вражаюча колекція акварелей, що належить Каролю Поп Сатмарі, тому що він був родинно пов’язаний з родиною Шторк. Таким чином, скульптури музею належать скульпторам родини Шторк, а живопис – Сесілії Куцеску-Шторк.”



    Подружжя Шторків перетворили власний будинок на місце зустрічі передових ідей свого часу. Наприклад, Сесілія Шторк проявила себе як борець за права жінок. Знов біля мікрофону Ліліана Вербан: ”Карл, Фредерік і Сесілія були вчителями у школі витончених мистецтв. Вони були промоутерами художнього руху в Румунії. Фредерік Шторк поклав основи важливих мистецьких обєднань. Він займався мистецтвознавством. А Сесілія, окрім її творчої діяльності була причетна і до румунського феміністського руху. Хочу зазначити, що тут у будинку Шторків у 1918 році було засноване “Громадянська спілка за емансипацію жінок в Румунії”, спілка, яка виступала за право жінок голосувати і займатися адвокатством. Сесілія Куцеску-Шторк, також, була залучена до профспілки образотворчих митців.”



    Свідчення про все те про що розповіла я вам сьогодні та про багату діяльність членів родини Шторк можете побачити на власні очі в Музеї мистецтв імені Фредеріка Шторка і Сесілії Куцеску-Шторк.

  • Замок Борнемісса з населеного пункту Гургіу

    Замок Борнемісса з населеного пункту Гургіу

    Маєток Гургіулуй був одним з найбільших і найзначущих королівських маєтків середньовічної Трансільванії XIV-XV ст., він належавши, як правило, трансільванському принцу чи керівнику секлерів. У центрі цього маєтку, що складався з більш ніж 20 сіл, був замок Гургіулуй, вперше засвідчений в документах від 1358 року, але, цілком ймовірно, що він був зведений у період королів династії Арпадів. Документи XIV-XV ст. зберегли імена декількох власників цього замку. З них дізнаємося, так само, що якщо та ж сама людина обіймала функції господаря Трансілванії та керівника секлерів, то замок Гургіулуй належав заступнику керівника секлерів, який був і адміністратором замку.




    Крім того, важливість цього укріпленого замку підкреслена деякими історичними подіями: наприклад, в 1366 році під час свого візиту до секлерського краю король Луї Анжуйський (1342-1382 рр.) провів декілька днів у цьому замку. Вперше маєток був подарований всередині XV століття, коли в 1453 році король Владислав V (1452-1457 рр.) подарував його принцу Янку Хунедоарському. У роки після Мохачської битви, замок Гургіулуй належав королю Іоану Заполью, який подарував його своєї дружині Ісабеллі Ягелонській.




    У часи правління князя Георгія Ракоці І проходить масштабний процес укріплення головних фортець країни, в тому числі замку Гургіулуй, де 1639 року розпочалося будівництво монументального бастіону з баштовими надбудовами італійського типу, щоб протистояти нападам з пагорбів, розташованих північніше замку. Бастіон був спроектований Габріелем Халлером, одним із небагатьох представників трансільванської знатті, який під час його мандрів по Західній Європі, дізнався й секрети військової архітектури. Початки історії замку з Гургіу ідентифікуємо під час правління князя Георгія Ракоці I. Полювання було одним з основних його занять, він часто брав участь в партіях полювання в Гургіу. Для створення більш комфортних умов для мисливців, він вирішив побудувати особняк у підніжжі Горба замку.




    Після періоду невизначеності на початку XVІІІ століття, власниками маєтку Гургіулуй стають у 1717 році члени родини Борнеміса. Дворян секлерського походження Іон Борнеміса користується місцем яке займає Трансільванія у Габсбурзькій імперії, і за допомогою його віденських знайомих обіймає важливі політичні посади в Трансільванії, ставши віце-канцлером Трансільванії. Завдяки цьому йому вдається отримати і деякі важливі маєтки в регіоні. Серед найбільш важливих – замок Гургіулуй.




    Події 1848 року зіграли важливу роль у житті замку. 8 листопада того ж року кріпаки обложили його, знищили всі меблі та нерухомість, залишивши замок навіть без вікон і дверей. Після революції 1848 року, сімя Борнеміса ремонтує будівлі, зруйновані під час революційних подій. Ансамбль фортеці Борнеміса в Гургіу знаходиться в центрі цієї місцевості, межує на півдні з національною дорогою, що курсує з міста Регін до села Годак. Цьому ансамблю належить і дендрарій.




    Тому що з 1893 року у замку функціонувала безперервно школа лісового господарства, дендрарії з Гургіу є одним з найкраще збережених історичних парків Трансільванії, якому вдалося вижити несприятливим умовам з середини минулого століття, коли історичні парки Трансільванії зазнали ряд витрат. Після періоду, коли маєток був зданий в оренду різним особам, на початку 1880-х років замок і належні йому будівлі були відремонтовані для перетворення ансамблю на мисливський замок австрійського принца наслідника Рудольфа. Під час цих робіт, сарай двору був перетворений в 1882 році на гостьовий будинок. Серед гостей принца в Гургіу числився і Принц Едуард, який у 1902 році став королем Едуардом VII Сполученого Королівства. Після самогубства принца, з 1893 року в будівлях замку відкрили школу лісівного господарства.




    Важливий аспект історії цього маєтку відноситься до внутрішнього оздоблення каплиці фресками, що стало можливим відразу ж після її будівництва в 1730 році. Серед ремонтних робіт проведених у ХХ столітті, найбільш важливою була та з 1966 року, за проектом архітектора Керестеша Дьюли.

  • Монастир Римец

    Монастир Римец

    Розташований в декорі чарівної природи, монастир Римец рекомендується як місце відпочинку і молитви. Це святе місце знаходиться неподалік церкви колишнього єпископства Верхнього Джоаджу, в 34 км від міста Алба-Юлія і 18 км від міста Теюш, в південній частині Західних Карпат в долині річки Джоаджу, недалеко від ущелини Римец, будучи оточений з усіх боків вражаючими схилами Траскеу.




    Це один із найдавніших чернечих поселень в Трансільванії а також найдавніших православних чернечих поселень. Монастир і церква, засновані 1214 року ченцями Геннадієм та Ромулом, перебували під покровительством господарів Матвія Корвіна, Раду Воде чел Маре та Міхая Хороброго, який і відремонтував його. Це одна з небагатьох святинь, що залишилися православною у вісімнадцятому столітті, до його знищення гарматами генерала Букова.




    Монастир привертав до себе увагу багатьох істориків, особливо Ніколая Йорги, який був вражений його давністю, дикістю цих важко доступних місць та географічною назвою. Фахівці, які зайнялися дослідженням живопису монастиря виявили в цілому вісім нашарувань малюнків. Давня церковна живопис має багато шарів: перший з них був здійснений 1300 року, другий — 1310 р., вони були виявлені художником Костянтином Боамбешом між 1987-1988 рр.. Третій шар знаходиться на арці між нефом і притвором, з текстом від 1377 року, четвертий був здійснений приблизно 1450 р., пятий – в 1600 році, шостий – сьомий в 1741 році — і, відповідно, 1809 року.




    Важливість цього монастиря у житті православних румунів Трансільванії підтверджується наявністю у 1557 році єпископа Христофора поруч, у Верхньому Джоаджу. Протягом 100 років монастир був покинутий, кілька разів зруйнований, переживши період занепаду. У 1762 році тут відбувся жахливий епізод. Посланий Марією Терезією генерал Буков стріляє в монастир гарматами, але побачивши, що цим він не міг зруйнувати його покалічив усіх тамтешніх ченців. У 1784 році, у черговий раз монастир був зруйнований габсбургами. У 1826 році святиня була перетворена в парафіяльну церкву і лише в 1932 році йому було повернуто статус монастиря. У 1955 році стає жіночим монастирем, але в 1960 році був розснований і перетворений на туристичну базу.




    У 1968 році ченцю Дометію і певній частині черниць, які працювали на Аюдському заводі із виготовлення килимів, вдалося відновити колишній монастир, переносячи сюди Відділ килимів. У 1982 році монастир отримав знову дозвіл функціонувати. Для повернення будівель монастиря, монахині побудувати на околиці монастиря туристичну базу, яку передали у власність держави. У 1982 році, почалося будівництво нової церкви, добудованої і освяченої 30 червня 1992 року.




    Наявність цієї святині до сьогоднішнього дня можна вважати дивом – якщо врахувати, що в часи Австро-Угорської імперії було знищено все що означала православна духовність в Трансільванії (більше 400 церков і монастирів стали жертвами генерала Букова, тому в Трансільванії ми не зустрінемо стільки монастирів як у Молдові та Олтенії). Сьогодні монастир Римец є великим чернечим центром, що складається із старої церкви (XVI ст.), нової церкви (побудованої в 1982 році), музею, келій, трапезної, гостьовими будинками, 2 майстернями для виготовлення килимів.




    Цей монастир можна порівняти з воротами відкритими до неба, кам’яні скелі спираючись на ньому в знак поклоніння, а монастир нібито відкриває небо, відсунувши у бік скелю. Нова церква, хоча була споруджена недавно (1982-1988 рр.), є справжнім памятником архітектури, що гармонійно поєднується з природою місця і православ’ям. Чудові настінні малюнки теж гармонійно доповнюють памятник. Біблійні сюжети на фресках доповнені притчами на стінах цієї церкви. У музеї монастиря зберігається багата колекція старовинних ікон по дереву та склу, що належали відомим школам Фегераша та Сібієлу, багато старих книг, релігійних та археологічних предметів.

  • 10 червня 2013 року

    Премєр-міністр Румунії Віктор Понта здійснює від сьогодні дводенний офіційний візит до Німеччини на запрошення канцлера Ангели Меркель. На порядку денному зустрічей фігурують двосторонні, регіональні та європейські питання, а також питання румунської внутрішньої політики. У інтервю Deutsche Welle премєр-міністр Румунії заявив, що у Берліні він виступить на користь нового стратегічного партнерства з Німеччиною і звернеться із закликом до німецьких ділових осіб інвестувати в Румунії. Премєр-міністр Румунії проведе зустріч з директором Deutsche Bank і керівництвом концерну Daimler, який оголосив інвестиції обсягом 300 мільйонів євро у Румунії.




    Румунські власті вжили заходів для запобігання повені на румунському секторі Дунаю. Фахівці проводять моніторинг над стіком цієї ріки при вході в країну, який, як очікується, досягне наприкінці тижня 10.500 кубічних метрів/секунду, що є нижче стіку зареєстрованого у травні – 11.900 кубічних метрів/секунду. У сусідній Угорщині, власті вжили заходів щодо усунення наслідків повені, після того як рівень води в річці перевищив на декількох секторах, рекордні позначки зареєстровані кілька років тому. У Будапешті рівень Дунаю почав спадати сьогодні, після того як учора сягнув рекордної позначки у 8,91 метра. З іншого боку, в останні дні, кілька країн Центральної Європи серйозно постраждали від повеней і зсувів землі. Згідно з останніми підсумками, щонайменше 20 людей загинули, десятки тисяч людей було евакуйовано і сотні тисяч гектарів землі були покриті водою в Німеччині, Чехії, Австрії, Словаччині та Швейцарії.




    У Румунії, 190 тисяч випускників ліцею складають від сьогодні іспити на атестат про повну середню освіту. Сьогодні вони пройшли державну підсумкову атестацію із загальних лінгвістичних знань румунської мови і літератури, а фінальна дата іспитів – 28 червня. Письмові іспити почнуться 1 липня, а результати будуть оприлюднені 12 липня. Більше про це після огляду вістей.

  • Суліна – наш Європоліс

    Суліна – наш Європоліс

    Суліна – місто розташоване на самій низькій висоті в країні (3,5 м над рівнем моря). Так само Суліна є найсхідніше місто Румунії та Європи, що розвинулося на території, що утворилася між двома гирлами Дунаю, і частково заповненої піском, що походило від днопоглиблювальних робіт. Маючи тисячолітню історію, доказами будучи історичні свідчення, археологічні знахідки та письмові згадки, Суліна є сьогодні міським населеним пунктом, важливим портом на Дунаї і Чорному морі.




    Про цей населений пункт вперше згадується в одній з найпопулярніших політично-географічних робіт, від 950 року — Трактат “De administrando imperio” візантійського василевса Костянтина VII. У документі говориться про населений пункт Соліна, а згадка на середньовічних італійських картах була зроблена вперше у 1327 році (на карті Пєтро Вісконті). Назви, під якими знаходимо цей населений пункт в гирлі Дунаю протягом часу це Селіна, Сунні, Соліна і, нарешті, Суліна. Після 1327 року, місто стає все більш відомим, будучи часто навіть відвіданий турками, зацікавленими у розвитку судноплавства на Дунаї.




    Наприкінці XVIII ст., турки заснували у Суліні контрольний пункт на гирлах Дунаю, де контролювалися вітрильні судна, що прямували в порти Тулча, Галац і Бреїла. Протягом довгого періоду, порт був місцем притулком для піратів різних національностей, особливо грецьких та мальтійських. До 1850 року Суліна був ще рибальським селом. У 1864 році, під час подорожі по Дунаю з Відня до Стамбулу, доктор Сигизмунд Уоллес відвідав і Суліну, якого описав як “малим і брудним містом”.




    Важливість Суліни почала зростати ще в минулому столітті, після розпочаття робіт пов’язаних з улаштуванням гирлу Суліна. Хоча це географічно ізольоване село, Суліна є унікальною туристичною памяткою, шляхом поєднання красот дельти Дунаю і Чорного моря. Упорядкування гирла Суліна і перетворення його на важливу річкову транспортну артерію відкрило надзвичайні перспективи щодо розвитку міста. У 1857 році у Суліні була запроваджена перша телеграфна лінія, що звязувала цей населений пункт з містом Галац, у 1878 році – Суліна став вільним портом, тобто користувався певними податковими пільгами. У 1903 році — тут було запроваджено першу телефонну лінію, що підключило порт Суліна до порту Галац. Найбільшого розвитку зазнало місто в кінці XIX століття і до Першої світової війни. На набережній, минулого століття працював готель Суліна, розрахований на 150 осіб.




    Суліна повязане з решти територією країни лише водою: каналом Суліна в напрямок до Тулчі, каналом Чорне море в напрямок до Констанци і каналами, що перетинають дельту Дунаю до навколишніх сіл. Місто Тулча є єдиним транзитним пунктом до Суліни, звідси здійснюються регулярні рейси пасажирськими суднами. Місто входить до Біосферного заповіднику дельти Дунаю, одного з найбільших у Європі водно-болотних угідь, території національного та міжнародного екологічного значення.




    Собор “Св. Олескандра і Миколая”, грецька церква “Св. Миколая”, Римсько-католицька церква “Святого Миколая” і Церква старообрядців “Св. Пертра і Павла” є як туристичними визначними памятками, так і переконливими доказами багатокультурності з давніх часів. Історичні дані показують, що тут, особливо в кінці XIX ст. проживали разом греки, румуни, росіяни, вірмени, турки, євреї, албанці, німці, італійці, болгари, англійці, татари, чорногорці, серби, поляки, липовани т.д.




    Через проблеми пов’язані з орієнтуванням на воді, з якими стикалися командири суден при вході на гирло Суліна, в середині XVII ст. був побудований маяк та необхідні адміністративні будівлі. Побудований на початку XIX ст. османською владою, і відновлений протягом 1869-1870 років, один з маяків є зараз музеєм, який відвідують туристи, які прибувають в зону. Морське кладовище Суліна, єдине в країні і навіть у Європі, поніс славу міста в усьому світі. Це чіткий доказ космополітизму міста, але і розвитку його у Європі в давні часи. Тут відпочивають вічним сном принцеси, племінниці воєводив, інженери, консули, поряд з рибалками, портовими робітниками, вантажниками, безпрецедентний конгломерат вірувань і конфесій.




    Представницьким для прекрасного минулого старого міста є Палац колишньої Європейської дунайської комісії, розташований на прибережній. Це велична будівля з архітектурою в неокласичному стилі. Європейська дунайська комісія була створена в результаті мирного договору, укладеного після Кримської війни, яким було закріплено свободу судноплавства на Дунаї. До складу комісії входили великі держави середини девятнадцятого століття, фінансовий двигун теперішнього Європейського Союзу: Англія, Франція, Німеччина та Італія, і три імперії, Росія, Туреччина та Австрія. Нарешті, Румунія стала членом незабаром після Війни за незалежність. В даний момент, цей палац є осідком Річкової адміністрації Нижнього Дунаю (сектор Суліна).




    Цікава історія стоїть за ще однією атракцією зони — Водного заводу. Колись давно, у 1897 році, тут на короткий час зупинилося судно з важливою гістю: Королевою Нідерландів. Спускаючись із судна вона попросила склянку води. Ніхто не сподівався, що тоді одна літня жінка візьме склянку води із Дунаю і подасть її королеві. Дивуючись, що є у світі такі порти з інтенсивною діяльністю, де вода не фільтрується, королева Нідерландів, після повернення додому, виділила гроші на будівництво водного заводу у місті Суліна.

  • Монастир Сіная  – собор у Карпатах

    Монастир Сіная – собор у Карпатах

    Монастир Сіная – справжній собор Карпат, що датується кінцем сімнадцятого століття, є першою спорудою в цьому гірському населеному пункті. Заснований боярином Міхаїлом Кантакузіно, після повернення його з гори Синай. Отож, монастир носить назву гори Синай з Єгипету, де знаходиться інший вражаючий православний монастир “Святої Катерини” (IV століття). Вистоявши у найважчі часи, монастир є нині справжнім музеєм мистецтва та духовності. Архітектура у бринков’янському стилі та оригінальні малюнки перетворили цей релігійний пам’ятник на ідеальне місце для ознайомлення з давньою румунською культурою.




    Монастир Сіная присвячений Пресвятій Діві Марії (що відзначається щороку 15 серпня). Пізніше цією назвою — Сіная — було найменовано і населений пункт, зараз відомий в Румунії курорт. Будівництво монастиря тривало пять років, з 1690 по 1695 рр., а пізніше, у період в 1843 –1846 рр., його було розширено. Чому монастир збудували саме тут? Перш за все, він повинен був стати оборонною фортецею на торговому шляху вздовж Долини річки Прахова, шлях, що зєднував два великі міста Бухарест і Брашов, а по-друге, щоб дати притулок численним відлюдникам, що проживали в горах Бучедж.




    Спочатку монастир був побудований, щоб дати притулку 12 ченцям, за прикладом Ісуса Христа, який мав 12 апостолів, але з плином часу, кількість ченців стала зростати і постала необхідність будівництва іншого монастиря та інших житлових приміщень. Нова будівля, яка тепер носить назву “Новий двір» була побудована в період з 1842 і 1846 рр. завдяки зусиллям настоятелів Йосафата та Паїсія. Під час російсько-турецької війни з 1736-1739 рр., монастир був покинутий ченцями, які побоювалися загарбників. Останніми залишилися настоятель монастиря Ісидор з двома ченцями, які зібрали весь церковний скарб (срібло, ікони, книги, одяг, посуд), який вставили у дзвін, закопали його, а потім втекли до Трансільванії. Австрійське військо перетнуло гори і залишили 400 солдатів у монастирі. Турки, за допомогою шпигунів дізналися про це, напали на австрійців, вбивши їх у переважній більшості, підпали монастир, і зруйнували в двох місцях стіни. Він був відновлений керівництвом Бухарестської лікарні Колця.




    src=http://devrri.freshlemon.ro/wp-content/uploads/2023/10/foto.jpgПравославний монастир Сіная є одним з найбільш важливих атракцій Праховського повіту. Тут ми радимо вам відвідати спершу Давню малу церкву, будівництво якої розпочалося 1690 році і тривало до 1695. Засновник монастиря – боярин Міхаїл Кантакузіно. Він, у супроводі своєї родини, здійснив паломництво по святих місцях в Єрусалимі та Назареті, досягнувши гори Синай, де він відвідав старий православний монастир, присвячений Святій Катерині, який датується четвертим століттям. Повернувся в країну і будучи вражений тим, що він побачив, вирішив побудувати монастир у румунських горах, який мав носити те ж імя, що й гора Синай. У своїх мандрах по країні зупинився і в зоні теперішнього курорту Сіная, і зачарований красою цих місць вирішив, що тут має бути місце будівництва майбутнього монастиря. Він навіть зберіг і назву Синай, але в румунізованій версії, а саме Сіная. Стара церква була побудована в бринков’янському стилі, властива архітектурі Волощини. Цей стиль барокового впливу має особливі різьблені колони, прикрашені квітковими та рослинними орнаментами. Колони утворюють ганок, інший стиль властивий бринков’янському стилю, на додаток до звичайного розподілення Православної церкви на притвор, неф і вівтар. Скульптура церкви гідна уваги. У ганку і нефі зберігаються ще оригінальні малюнки, розписані художником родини Кантакузіно — Пирву Муту Зуграву.




    Велика церква — була побудована з каміння між 1842-1846 роками, в період правління господаря Бібеску. Малюнки в олії були здійснені датським художником Аге Екснером. Він здійснив синтез румунської релігійної архітектурної культури, церкву з товстими стінами і масивними контрфорсами, що характеризують молдовські монастирі, в поєднанні з певними елементами бринковянського стилю. Зелене емальоване керамічне кільце, що складається з трьох перекручених ліній, оточує церкву. Воно символізує єдність Святої Трійці і трьох румунських князівств – Трансільванії, Молдови та Волощини – які обєдналися і створили одну країну, Румунію. Один з найбільш чудових обєктів, що збереглися в монастирі — це Епітафія зроблена Аною Рот, між 1897-1900 рр.. Епітафія зшита золотою ниткою і кольоровим шовком на бавовняному полотні і була занесена до списку ЮНЕСКО. З бажання короля Кароля I, велика церква і монастир Сіная були першими електрифікованими православними церквами в Румунії. Королівська родина жила в монастирі Сіная щоліта протягом 11 років, починаючи з 1871 року. У монастирі Сіная представлені пять різних хрестів: хрест Штефана Великого, розташований на куполі старої церкви; грецький хрест – над входом до великої церкви; латинський хрест, розташований на двох вежах великої церкви; словянський хрест – на великому центральному куполі церкви та інший латинський хрест на дзвіниці.




    Музей монастиря Сіная — це перший релігійний музей в країні, відкритий з нагоди 200-річчя освячення монастиря, був улаштований у давній королівській резиденції, що працює з тих пір безперервно. Дзвіниця – була побудована у 1892 році, дзвін, який важить 1700 кг, був здійснений у 1775- му році. У дворі старого монастиря поруч з каплицею знаходиться могила Таке Іонеску, премєр-міністра під час Першої світової війни, який відіграв важливу роль у заходах, повязаних з обєднанням румунських князівств після війни. Відомий політик, який народився в місті Плоєшть, присвятив всю свою діяльність воззєднанню румунської нації.

  • Банк та родина Хриссовелоні

    Банк та родина Хриссовелоні



    У старому центрі Бухареста, у традиційному торговому районі відомому під назвою “Ліпскань” знаходиться і фінансовий центр нашої столиці, свого роду столичне «Сіті». Тут розташований будинок Національного банку Румунії, а також будинки банків, які вплинули на історію країни. Серед них, Банк Хриссовелоні, будинок неповторної краси, який зберігся до наших днів. Власниками цього банку були члени родини Хриссовелоні, про яких розповість історик Дан Фалкан: ”Банк Хриссовелоні має понад столітню традицію у Румунії. Засновником цієї майбутньої банківської та промислової імперії був грек Занніс Хриссовелоні. Він почав свій бізнес в 1830 році в Константинополі. Згодом, у 1848 році оселився у Волощину, де відкрив банк та імпортну компанію у місті Галац. Після відкриття філій в містах Бреїла та Бухарест, він повільно почав розвиватися. У 1881 році його банк зливається з іншим банком, а в 1889 році громадяни Бухареста могли вже користуватися послугами банку Хриссовелоні. Бізнес перейняв Ніколя Хриссовелоні, син засновника.”



    У ті часи, Банк швидко розвивається і стає одним з основних банків у Румунії. Водночас, сімя вкладає свої гроші у нерухомість, промисловість і сільське господарство. “Бум” цей має місце особливо після Першої світової війни. Дан Фалкан продовжує розповідати історію банку Хриссовелоні: ”Після Першої світової війни, управляють бізнесом родини Жан і Думітру, а особливо Жан, який помер у досить молодому віці. Народився він в 1880 р. і помер в 1926 році. Він і збудував будинок, розташований у кварталі Ліпскань. Архітектором будинку був видатний Г.М.Кантакузіно, а банк був побудований в прекрасному стилі пізнього ренесансу. Банк є, очевидно, чудовою будівлю. На жаль, 1929 року настала економічна криза. На тлі кризи і румунський банк починає відчувати труднощів. Під час Жана Хриссовелоні, сімейний бізнес розтягується по всій Європі, маючи філії в Парижі, Лондоні, Нью-Йорку, в Афінах.”




    Архітектор Г.М. Кантакузіно співробітничав щодо проекту Банку Хриссовелоні із Аугустом Шмідігеном. Відкритий в 1928 році, будинок банку подібний на флорентійський палаццо з камяними мереживами і різними прикрасами у вигляді павичів, левів і сфінксів. Економічна криза, яка почалася всього через рік після відкриття банку, вдарила по сильному банку. Однак, завдяки досвіду її керівників, банку владося вижити. Дан Фалкан розповідає: ”На жаль, Жан Хриссовелоні помер в 1926 році. Його син Нікі переймає родинний бізнес, будучи ще дуже молодим. Він народився в 1909 році, а коли тільки що почалася криза він ще вчився в Оксфорді. Він повертається тільки в 1931 році і теж тоді, на 22 році життя, стає членом ради директорів, а в 1936 році – стає головою Банку. Під час кризи, головою був Дімітріє Гіка, та банк вів себе винятково. Родина доклала відчайдушних зусиль, аби врятувати банк від банкрутства. Нікі Хриссовелоні пожертвував для цього все своє майно. Платить вкладникам із власних грошей, зменшує статутний капітал на 250 млн. лей. І малу-помалу в 1934 році, хоча і дуже слабким банк Хриссовелоні був оголошений Національним банком Румунії життєздатнім банком. З великими зусиллями їм вдається врятуватися.”




    Під керівництвом Нікі Хриссовелоні, банк починає відновлювати престиж і провідне місце в румунській банківській системі. Фінансова установа розвивалася, а 3 червня 1948 року банківський баланс вказує на прибуток у розмірі 2 млрд. леїв. Це не завадило комуністам націоналізувати його вісім днів потому. Нікі Хриссовелоні був арештований незабаром після цього, а 1960 року відправився в Грецію із родиною. Будинок банку був відремонтований кілька років тому, а сьогодні можна ним милуватися у центральному районі столиці.

  • Палац Брукенталь у місті Авріг

    Палац Брукенталь у місті Авріг

    Між Фегерашськими горами, в оточенні зелених пагорбів, в 20 кілометрах від Сібіу, розташоване красиве барокове місто – Авріг. Будинки мають внутрішні двори, а високі ворота нагадують про розкішність Австро-угорської імперії, чиї кордони були прямо тут. У місті Авріг турист не має дуже багато можливостей для розміщення в готелях, але якщо він перетне місто напрямком до гірських піків, зупиниться в регіоні з великою кількістю пансіонатів, понад 800, за словами місцевих жителів. Дорога тягнеться на протязі близько 20 кілометрів, а з одного та іншого боків розташовані будинки різних розмірів, і малі, і більші, всі шикарні, за німецькою моделлю. Місце ніби потонуло в зелені садів, здається сама природа милується його розташуванням.



    Хоча й виглядають досить великими, пансіонати мають щонайбільше десять номерів, але всі вони затишні і чисті. Одна ніч в одномісному номері пансіонату коштує від 5 до 10 євро, залежно від положення цього пансіонату — неподалік річки чи ні — а в двомісному номері від 10 до 25 євро за добу із сніданком. Якщо вам здається дешевим розміщення, то їжа буде трохи дорожчою. Повний обід з домашнім супом, основною стравою, десертом і різними напоями може перевищити 15 євро за особу, але ви можете поїсти і за 5 євро, якщо не хочете спробувати домашнє вино. Всі страви саморобні, включно і суп з локшиною, так що смак особливий. Серед смачних продуктів з якими пригостять вас господарі це сібіуський жирний і смачний овечий сир, домашня шинка, курячий суп з локшиною, мамалига з сиром і сметаною, трансільванське тушковане м’ясо (без занадто багато соусу з ковбасою і субпродуктів свинини, мамалигою і яйцем), домашнє варення з чорниці, малини або вишні, пироги із сиром або яблуками.




    Найвідомішим памятником міста Авріг є Палац Брукенталь, літня резиденція барона Самуеля фон Брукенталя, зведений за зразком Віденського палацу Шенбрунн. Самуель фон Брукенталь, губернатор Трансільванії, народився в 1721 році у населеному пункті Нокріх, в Трансільванії, і помер в 1803 році, будучи похований в Євангелічній Церкві міста Сібіу. Будівельні роботи щодо його літньої резиденції почалися в 1771 році, будівля будучи призначена для генерала Букова. În 1780 році, однак будівлею оволодів барон Брукенталь. Будівництво було завершено в 1785 році.




    Після майже 70 років від смерті барона, все його майно, включно палац, були подаровані Євангелічному ліцею з міста Сібіу. Після Другої світової війни, маєток цей був націоналізований і перетворений на санаторій для профілактики легеневих захворювань. До ХХ століття в оригінальному парку маєтку збереглися дуже мало видів рослин. Протягом цього періоду, літня резиденція втратила чарівність минулих років. З 1999 року маєток перейшов у власність фонду імені Самуеля фон Брукенталя, а в 2005 році був розснований санаторій. Сьогодні, комплекс відкритий для всіх тих, хто хоче насолодитися особливою атмосферою в тіні Карпатських гір. Колишня літня резиденція Самуеля фон Брукенталя прокинулася в 2011 році з глибокого сну. Протягом майже десятиліття після закриття санаторію, ця історична перлина залишилася в майже повному забутті, незважаючи на те, що парк та будівля є одними з найбільш важливих памятників в стилі бароко Трансільванії.




    Одним з перших кроків повернення цього культурного спадку громадськості був ремонт Оранжереї в парку. Поступово і парку було повернуто свій первісний вигляд. Розташована серед ідилічного парку, Оранжерея є головною визначною памяткою для відвідувачів маєтку Брукенталя в місті Авріг. Оранжерея була побудована між 1770 і 1779 роками за планами самого Самуеля фон Брукенталя. У 2011 і 2012 роках були проведені ремонтні роботи в цьому будівельному комплексі. Історичну чарівність минулого архітектори доповнили елегантністю і комфортом сьогодення. Туристи мають можливість користуватися в цьому унікальному будинку в стилі бароко сучасними спальнями, романтичним рестораном і двома конференц-залами. Будівля складається з двох частин, малої і великої оранжереї. Під час Брукенталя тут виростали взимку екзотичні рослини з усього світу, такі як лимон або Севільський апельсин, ананас, диня і абрикоси. Особливою атракцією була “Цариця ночі”, кактус, який цвіте лише раз на рік.




    Палац у стилі бароко є головною будівлею літньої резиденції. Він розташований на терасі на висоті 12 метрів над рівним річки Олт, на найвищій точці міста Авріг. Комплекс складається з головного будинку з трьома крилами, до яких додаються дві прилеглі до нього будівлі. План у формі латинської букви “U” має вигляд до парку. Джерелом натхнення для Брукенталя послужили ансамблі палаців Шенбрунн і Лаксенбург. Фасади відображають перехід від пізнього бароко до класицизму.


  • Укріплена церква у населеному пункті Мошна

    Укріплена церква у населеному пункті Мошна

    Збудована умілими і невтомними руками саксів (привезених в Трансільванію, аби захистити кордони Угорської імперії десь у дванадцятому столітті), укріплена церква в селі Мошна є свідченням історії цих місць і людей, гідною супутницею протягом усієї історії трансільванських країв інших саксонських населених пунктів, яка розповідає зараз і нам про саксонську цивілізацію, що зіграла вирішальну роль у створенні історії Трансільванії. Для тих, хто хоче викрасти кілька годин під час канікул або відпустки і відвідати ці місця, село Мошна розташоване в долині річки Мошна, що впадає у Велику Тирнаву, на повітовій дорозі №141, у 10 км на південь від міста Медіаш.




    Розташована у центрі села, євангельська церква видніється здалека, так що ви не повинні витрачати часу питаючи про те, як туди дістатися. Будучи вперше згадана в документах від 1283 року, оскільки тут вже було земельне укріплення, цей населений пункт є насправді продовжувачем у часі набагато давнього населеного пункту, датованого I-III ст.(свідченням цього будучи виявлений скарб сріблих римських монет, з часів імератора Неро). В останню чверть XV століття закінчується будівництво євангельської церкви в готичному стилі сібіуським майстром Андреасом, церква будучи одним з найбільш представницьких памятників такого роду в південній Трансільванії, побудована на місці давньої базиліки, сліди якої ще й досі видніються на східній стіні фортеці.




    Після зведення церкви саксонці перейшли до її укріплення, піднявши для цього пять оборонних веж і стіни заввишки 9 метрів. Не будучи розташована на шляху навал кочових народів, фортеця була укрита від трьох відомих в історії міграційних хвиль, її деградація будучи результатом виключно плину часу і людської байдужості. Церква має три нефи, північні та південні стіни передбачені боковими входами, захищеними двома оборонними вежами. У вежі церкви знаходяться три дзвони (два великі і один маленький). Їх вважають одними з найбільших в Трансільванії, і люди кажуть, що сильний звук цих дзвонів протягом часу викликав тріщини в стінах башти.




    src=http://devrri.freshlemon.ro/wp-content/uploads/2023/10/foto.jpgОднією з найцікавіших веж — це Вежа “Солонин”, розташована у південній частині фортеці, названа на честь давнього звичаю саксонської громади, яка зберігала в башті буджанину, а також і інші харчові продукти у разі нападу на фортецю. У південній вежі улаштовано Музей звичаїв та знарядь, використаних німцями протягом часу, де виставлені і деякі предмети, виявлені під час розкопок, проведених тут (римські монети, мечі, списи), більшість предметів знаходиться у даний момент в музеї міста Сібіу і ​​будуть привезені сюди лише після завершення ремотних робіт, що почалися вже кілька років тому за фінансової підтримки Світового банку.




    У найдавнішому документі, в якому розповідається про саксонські населені пункти регіону Тирнав, датований 1283 роком, згадується імя священика села Мошна (Петрус), що підтверджує той факт, що церква була вже зведена. Мошна була процвітаючим населеним пунктом і від її заснування десь в сьомому десятилітті тринадцятого століття, і до 1533 року воно змагалося з Б’єртаном і Медіашем стати регіональним центром, однак врешті-решт цей титул отримав Медіаш.