Author: Коріна Сабеу

Дебютний документальний фільм режисера Аді Дохотару «Смерть Йосифа Загора» отримав відзнаку на Astra Film Festival у Сібіу та був показаний на відкритті фестивалю One World Romania. Це один із найзворушливіших румунських фільмів минулого року. Він розповідає історію відеографа Йосифа Загора, який документує останні чотири роки свого життя, самотність та хворобу, говорячи про свої страхи перед примусовим виселенням з трьох різних місць, де він жив у важких умовах та старості. Йосиф Загор використовував свою стару камеру, щоб записувати відео про своє життя та життя інших мешканців соціального помешкання.

Основна тема документальної стрічки ̶ це житло, яке розглядається через призму вразливості, демонструючи проблемний контекст, в якому доступ до нього для вразливих чи маргіналізованих осіб стає дедалі важчим. Водночас фільм також розповідає про процеси виселення цих людей і те, в який спосіб воно відбувається. Стрічка має на меті дати головному герою, Йосипу Загору, можливість висказатися і створити контекст самопредставлення, виступаючи за надання простору вразливим людям, щоб розповісти власну історію та стати помітними.

Детальніше про це розповів режисер фільму «Смерть Йосифа Загора» Аді Дохотару. «У 2017 році кілька друзів з неурядових організацій розповіли мені про ситуацію людей, які перебували під загрозою виселення. Їх було близько 50 осіб. Тоді я зустрів Йосифа Загора та його сусідів. Йосиф мав стару, запорошену касетну відеокамеру, яку він давно не використовував. Я попросив його зняти на відео не лише свою ситуацію, але й ситуацію його сусідів, щоб ми могли зробити їхню проблему відомою як органам влади, так і громадськості. Однак тоді нам не вдалося уникнути виселення. Але ми таки відклали це на деякий час, принаймні ці люди не були виселені взимку. Як видно з документального фільму, я підтримував зв’язок з Йосифом Загором та частиною його сусідів і з часом між нами зміцнились дружні стосунки. Переглядаючи записані ним касети і розмовляючи про його проблеми та проблеми інших людей у схожій ситуації, ми навіть стали друзями. І так, з часом, ми вирішили створити стрічку, яка дасть голос таким вразливим людям».

Аді Дохотару, який дебютує з цим документальним фільмом, надає перевагу методології участі та в своїх проєктах використовує техніку перформативної антропології, щоб возвеличити своїх співавторів. Він пише закони та вірші, займається громадянськими та екологічними дослідженнями. «Я зняв фільм «Смерть Йосипа Загора», бо зазнав поразки. Як активіст, як дослідник і як політик, я разом з іншими експертами, учасниками громадського руху та вразливими людьми, з якими зустрічався, запропонував державну політику, згідно з якою влада інвестує в соціальне житло. Середній показник по ЄС для соціального та доступного житла становить трохи менше 10%, але в Румунії він ще нижчий ̶ лише 1%», ̶ каже режисер Аді Дохотару.

Аді Дохотару: «Дійсно, ситуація в Румунії набагато гірша, ніж в середньому по Європі. Одна з великих проблем полягає в тому, що після 1989 року, як ми всі знаємо, державний житловий фонд був приватизований. Альтернативною політикою, яка б допомогла цим людям, було б збереження набагато більшої кількості державного житла. Це дало б шанс вразливим верствам населення, людям похилого віку або жінкам, які намагаються вийти з насильницьких шлюбів. Така політика допомогла б більшій кількості вразливих груп. На жаль, цього не сталося. Фонд державного житла був приватизований, а нове державне житло не будувалося, як це відбувалося на Заході. І я хотів би сказати, що в останні десятиліття навіть спостерігається міжнародна тенденція в цьому плані, навіть у Західній Європі фонд державного житла зменшився. Зрештою, чому держава самоусунулася від такої публічної політики? У нас неоліберальна держава, яка здебільшого не заохочує соціальну та екологічну політику. Саме тому певні сфери, наприклад, житлове будівництво, регулюються державою. Чи можна це змінити і як саме ̶ це довга дискусія. Врешті-решт, у фільмі я спробував показати, через що проходять люди, в житті яких держава фактично відсутня або присутня дуже мало. І, як я вже казав, ця ситуація не є характерною лише для Румунії, а спостерігається загалом. Ми живемо в дуже конкурентному, дуже індивідуалістичному контексті, кожен бореться за себе, і нам бракує часу бути чутливими до проблем інших людей, будучи дуже обтяженими власними проблемами. У цьому сенсі ми маємо багато роботи не лише як особистості, але й як суспільство. І для того, щоб щось змінилося, потрібні громадські та політичні рухи, які б піднімали різні питання. А на даний момент таких порядків денних, що стосуються рівня життя інших людей, житла, дуже мало, особливо в провідних партіях».

Режисер стрічки ̶ Аді Дохотару, продюсер ̶ Моніка Лезурян-Горган, продакшн-компанія Filmways. Спільними продюсерами стали Sustainable Organized Society, Аді Дохотару та Раду Гачу. Монтаж ̶ Александру Попеску. Фільм створено за підтримки Магістерської програми з документального кіно Факультету театру та кіно Університету ім Бабеша-Бойяї у Клуж-Напоці.

Фільм «Моромети 3» режисера Стере Гулі став одним з найбільш очікуваних румунських фільмів минулого року і завершив унікальну трилогію в румунському кіно, засновану на романах і житті письменника Маріна Преди. Якщо перший фільм, що був екранізований ще у 1988 році, був досить точною адаптацією першого тому знаменитого роману «Моромети», то продовження, «Моромети 2» (2018 р.), було натхненне романом «Життя як трофей» і публіцистикою Маріна Преди. Остання частина трилогії, сценарій до якої написав також Стере Гуля, натхненна щоденниками Маріна Преди, а також архівними документами, що відтворюють атмосферу 1950-х років, періоду максимальної соціальної та ідеологічної напруженості, відзначеного піднесенням Комуністичної партії, яка стала єдиною офіційною політичною силою в Румунії.

Фільм продовжує історію Нікулає, молодшого сина Іліє Моромете, який став успішним молодим письменником, альтер-его письменника Маріна Преди, розчарованого у своїх політичних переконаннях і в літературній гільдії, змушеного підкоритися ідеологічним обмеженням. Фільм також показує важливу роль, яку відіграли в житті Маріна Преди дві видатні місткині: Ніна Кассіан та Аврора Корну. «Це картина, яка висвітлює поведінку та позицію Маріна Преди в його часі, в політичних ситуаціях. Я намагався зрозуміти, інтуїтивно відчути його маршрут і спробувати проілюструвати цю важливу подорож, але за допомогою художньої літератури. Мені сподобалася ідея зняти фільм про ті часи, які зараз здебільшого ігноруються», ̶ розповів про «Моромети 3» режисер Стере Гуля.

Ми запросили до студії Румунського Радіо актрису Олімпію Мелінте, яка у фільмі грає Віру Соломон, героїню, натхненну Ніною Кассіан. Ми поговорили з нею про трансформації, яких зазнав сценарій, написаний Стере Гулею і про те, як вона працювала над образом своєї героїні. Ніна Кассіан ̶ надзвичайно складна особистість, однаково співучасниця і проблемна особистість для комуністичного режиму сталінського типу. «Усе почалося з кастингу. Але після зустрічі з паном Стере Гулею, ближчого знайомства зі сценарієм і його очікуваннями, я остаточно дійшла висновку, що, власне, доля обрала мене на роль цього персонажа. Якщо провести фізичне порівняння і подивитися на мою фізіономію та фізіономію Ніни Кассіан, то у нас не так багато спільного. Але я думаю, що нас об’єднує пристрасть. Ніна Кассіан була дуже пристрасною до поезії, музики, малювання та живопису, її тягнуло до всіх видів образотворчого мистецтва. Вона була справжньою місткинею і я думаю, що ця пристрасть до мистецтва підтримувала її навіть у той дуже складний період, коли вона довгий час надала перевагу музиці на шкоду літературі, тому що система була жахливою. Саме ця пристрасть до мистецтва дуже сильно пов’язала мене з цією героїнею. Що стосується документації того періоду, 1950-х років, її образа, то це були місяці обговорень і репетицій з режисером Стере Гулею. Я читала щоденники Ніни, інтерв’ю, все, що могла знайти про неї в Інтернеті. Звичайно, мені дуже допоміг документальний фільм про Ніну Кассіан «Відстань між мною і мною», знятий Моною Нікоаре і Даною Бунеску. Крім того, він допоміг мені краще зрозуміти цю місткиню, тому що щодо неї існувало певне упередження. Але навіть найменші упередження зникли, щойно я розпочала роботу, бо я хотіла зрозуміти Ніну та її глибину, такою, якою її не бачили інші та якою її можна побачити наприкінці її життя у згаданому мною документальному фільмі. Це були моменти, коли Ніна Кассіан знімала свою соціальну маску і дозволяла собі прожити цю історію кохання з Маріном Предою, це кохання, яке важко передати словами.»

Олімпія Мелінте також розповіла, як були відтворені стосунки між Маріном Предою та Ніною Кассіан у цьому фільмі. «Ми не хотіли нічого пояснювати, тому що в житті не буває пояснень. Хіба що через багато років, коли двоє людей зустрічаються знову, вони можуть щось прояснити. Що стосується наших героїв, то ми намагалися реконструювати їхні стосунки за допомогою їхніх щоденників, хотіли, щоб це було якомога ближче до того, як все відбувалося насправді. Це була колосальна робота для всіх нас, адже сценарій змінювався багато разів, з’являлися нові епізоди, тому що Стере Гуля працював безперервно. Іноді ми прокидалися в день зйомок і дізнавалися, що він вніс нову сцену. Наприклад, історія між Маріном Предою та Ніною Кассіан не була головною в початковому сценарії, коли ми починали зйомки. Але я думаю, що вона ставала все більш важливою в міру того, як ми просувалися вперед і я рада, тому що вона мала велике значення в їхньому житті.»

Окрім Олімпії Мелінте, у фільмі беруть участь чимало інших відомих румунських акторів. Алекс Келін грає роль Нікулає Моромете, а Гораціу Мелеєле вдруге у своїй кар’єрі грає Іліє Моромете. У фільмі «Моромети 3» глядачі також побачать Мару Бугарін, Резвана Васілеску, Юліана Постельніку, Кетеліна Герло, Дану Догару, Тому Кузіна, Ану Чонтю, Лауренція Бенеску, Конрада Мерікоффера, Йоана Андрея Йонеску, Андрею Бібірі, Ілінку Гернуц, Доріну Кір’як та Оану Пеллю. Художник-постановник ̶ Крістіан Нікулеску, художник-костюмер ̶ Дана Пеперуз. Оператором був Віві Дреган Васіле, а монтажистом – Александра Гуля, відповідальними за звук стали Йоан Філіп та Дан-Штефан Рукеряну, музику створив Крістіан Лоля. Володар призу глядацьких симпатій на Міжнародному кінофестивалі «Трансільванія» 2024, фільм «Моромети 3» також був показаний на кількох національних кінофестивалях, таких як: Вечір румунського кіно в місті Ясси, Кіно в селі – Пештішань, програмах Міжнародного кінофестивалю в Кишиневі та Тімішоарі.

Нещодавно в кінотеатрах по всій країні вийшов новий вражаючий румунський фільм режисера Сабіна Дорохоя. 30 «Клара» знаменує собою особливу подію в румунському кінематографі, оскільки це перший повнометражний фільм, який розглядає тему міграції з соціальної перспективи дітей, залишених в Румунії з бабусями, дідусями чи іншими родичами.

Кінокартина розповідає історію Клари, вчительки, яка доглядає за домом і маленькою донькою родини в Німеччині, як і мільйони румунів, які підтримують свої сім’ї, працюючи за кордоном. Коли її син, який залишився під опікою дідуся, зникає з дому в спробі зв’язатися з нею, Клара повертається до рідного села в Румунії. Там їй доводиться зіткнутися зі своєю материнською безпорадністю та спробувати відновити довіру сина.

Сабін Дорохой: «Тема фільму народилася давно, приблизно в 2012 році, коли міграція набула великого масштабу. У той час я зрозумів, що це явище почало поширюватися на півночі Румунії. Тоді ж я прочитав у пресі про випадок маленького хлопчика, який наклав на себе руки через тугу за батьками. Ця новина здалася мені жахливою, вона глибоко мене вразила і я подумав, що про це треба зняти фільм. Так народилася короткометражна стрічка «Дунайський шлях», прем’єра якої відбулася в 2013 році, після чого я відчув потребу розвинути цю історію. Власне так і з’явився сценарій цього повнометражного фільму, написаний Руксандрою Ґіцеску.»

Світова прем’єра «Клари» відбулася на Міжнародному кінофестивалі в Котбусі у 2023 році, де кінострічка також отримала Приз глядацьких симпатій. Далі були нагороди, номінації, позитивні відгуки та теплий прийом глядачів на таких міжнародних кінофестивалях, як Міжнародний кінофестиваль в Калькутті, Індії, Південно-Східноєвропейський кінофестиваль у Лос-Анджелесі, Міжнародний кінофестиваль Донауфест в німецькому місті Ной-Ульмі, Чау Сінема в Тімішоарі, Вечори румунського кіно в Яссах та Бухарестський міжнародний кінофестиваль.

Про головний меседж фільму розповів один з його продюсерів «Клара» Дан Бурлак. «Це фільм, який порушує важливе питання. Але в жодному разі ми не ставили собі за мету просувати сюжет, щоб засмутити історією Клари або зняти фільм, який би просто викликав сльози. Ми поставили собі за мету зосередитися на важливому питанні, а саме питанні, яке стає все більш важливим в усьому світі, а не тільки в Румунії або Європі. Про це свідчить реакція, яку викликав фільм «Клара» на прем’єрі в Індії, де майже 1000 людей, присутніх на прем’єрі, відреагували з великою емпатією і сприйняли фільм як особистий досвід. Ось чому я кажу, що історія Клари не прив’язана до місця, вона не залежить від країни, це історія всіх тих, хто опинився в такій ситуації і змушений покинути свої домівки, незалежно від того, чи вони з Латинської Америки, Європи чи Індії. Я вважаю, що великої цінності цьому фільму надає насамперед те, що йому вдається весь час залишатися чесним і справедливим. Оскільки це дуже важлива тема, ми також хотіли залучити якомога більше реакцій, щоб знайти вирішення проблеми, яка хвилює всіх нас. Оскільки питання міграції впливає на суспільство, це також стосуватиметься і наступного покоління, яке будуватиме Румунію. Це проблема, яка стосується всіх нас: батьків, дідусів, бабусь, дітей. Вона стосується не лише одного рівня, а як я вже казав, усіх верств суспільства. Це спільна проблема кожного з нас.»

Після урочистої презентації в Бухаресті команда фільму вирушила в національний караван, який включав спеціальні покази, де режисери та актори фільму спілкувалися з глядачами під час сесій запитань і відповідей. Деякі з показів також відвідали експерти в галузі педагогіки та психології, завдяки важливому партнерству між знімальною групою та організацією «Врятуймо дітей», яка підтримує соціальні дебати, ініційовані з нагоди виходу у великий прокат фільму «Клара».

Сабін Дорохой: «Показ у Тімішоарі був дуже емоційним, тому що ми практично повернулися додому. Як ви знаєте, більшість акторів з Тімішоари і, загалом, з Банату, за винятком Овідіу Крішана, батька Клари і дідуся Йонуца у фільмі, який родом з Клужу. У Тімішоарі, як на показі, так і на обговоренні після нього, кінотеатр був переповнений, і ми були дуже раді цьому, так само як і реакції глядачів та їхнім надзвичайно слушним запитанням. Але найцікавіші питання та конструктивні дискусії були в Яссах. І це не випадково, тому що схід Румунії – Молдова є територією, яка найбільше постраждала від міграції. Як я вже сказав, це знайшло свій відгук як у великій кількості глядачів, так і в дуже цікавих обговореннях.»

Сценарій фільму «Клара» написала Руксандра Ґіцеску, оператор ̶ Лулу де Гіллерін, за сценографію відповідали Анка Мірон і Соня Константінеску, монтаж ̶ Мірча Лекетуш, музика ̶ Едуард Дабровський. Головні ролі виконують Ольга Тьорьок (Клара), Овідіу Крішан (Ніколає), Лука Пуя (Йонуц) та Еліна Лейтл (Джоанна).

Фільм «Новий рік, який так і не настав» сценариста та режисера Богдана Мурешану номіновано на премію Європейської кіноакадемії, яка відзначає найважливіші досягнення європейського кінематографа. «Новий рік, який так і не настав» став першим румунським дебютним повнометражним фільмом, який здобув чотири нагороди Венеційського міжнародного кінофестивалю. Серед них найкращий фільм у секції Orizzonti (Горизонти), нагорода FIPRESCI, яка присуджується журі Міжнародної федерації кінокритиків; нагорода Bisato d’Oro 2024 за найкращий сценарій. Окрім цього, за кілька тижнів після виходу в румунський прокат фільм очолив касові показники, обійшовши головних конкурентів.

Після світової прем’єри на Венеційському кінофестивалі кінострічка була представлена й на багатьох інших заходах в Італії. Нещодавно відбулася північноамериканська прем’єра фільму, після чого «Новий рік, який так і не настав» був відібраний на Цюрихському міжнародному кінофестивалі та показаний у Німеччині. Повнометражний художній фільм «Новий рік, який так і не настав» завершує історію короткометражної стрічки «Різдвяний подарунок», однієї з найвідоміших у Румунії, яка брала участь у 200 міжнародних фестивалях і отримала 72 нагороди. Володар нагороди за найкращий європейський короткометражний фільм у 2019, нагороди Ґопо та трофеїв за найкращий короткометражний фільм на фестивалях у Берліні, Клермон-Феррані, Котбусі та Тороното, режисер і сценарист Богдан Мурешану зняв короткометражний фільм з таким акторами як Адріан Венчіке, Йоана Флора та Лука Тома.

Дія фільму відбувається ввечері 20 грудня 1989 року, незадовго до падіння диктатури Чаушеску. 9-річний Маріус розкриває батькам зміст листа, надісланого «Діду Морозу» і вони розуміють, що в ньому міститься дуже небезпечне для всіх повідомлення. Богдан Мурешану розповідає, чому він вирішив продовжити «Різдвяний подарунок», інтегрувавши його в багаторівневий сюжет кінострічки «Новий рік, який так і не настав».
«У мене завжди було враження, що короткометражний фільм ̶ це лише фрагмент більш складної історії. Ще відтоді, а це було шість років тому, і мені, й Адріану Венчіке здавалося, що ця історія може бути частиною довшої розповіді, крім того я мав у голові ще багато історій. І цей проєкт “Новий рік, який так і не настав”, почався не з “Різдвяного подарунка”, а з історії знесення мікрорайону Уранус. Я планував повнометражний фільм про це знесення, ініційоване Ніколаєм Чаушеску у 80-х роках, але постійно відкладав цей проєкт, бо не знав, як його зняти. Очевидно, Бухарест дуже змінився з тих пір, і було дуже важко знайти відповідні локації. Щодо «Різдвяного подарунка», то я зняв цей короткометражний фільм більше з наміром зробити тестовий варіант і був здивований його успіхом, адже в моїй уяві він завжди був лише фрагментом.

Після того, як я написав сценарій до фільму «Різдвяний подарунок», мені знадобився певний час, щоб дійти до такої багатоступеневої оповіді, де персонажі зустрічаються, але не мають ніякого продовження цієї зустрічі. Як сказав один критик, який писав про фільм, його герої схожі на острови, що утворюють архіпелаг. Я також подумав про те, що оскільки я так пізно дебютую у повнометражному кіно, то варто зробити його дещо складнішим. Два роки пандемії дали мені час ще більше все урізноманітнити. Майже рік він був будівельним майданчиком у моїй голові, я написав дві абсолютно різні версії сценарію, фактично було два фільми. Врешті-решт я зупинився на версії, яка, можливо, написана в дещо американській манері, але яка, так чи інакше, здається мені досить сучасним способом розповісти історію, зважаючи на успіх у публіки та критиків.»

Одну з головних ролей у фільмі «Новий рік, який так і не настав», Маргарети Дінке, грає актриса Емілія Добрін, виконавиця понад 30 ролей у румунських фільмах і серіалах, володарка премії UNITER, Театральної спілки Румунії, за найкращу жіночу роль. У фільмі будинок Маргарети Дінке розташований у бухарестському районі Уранус. Його планують знести, щоб побудувати новий багатоповерховий будинок. Насправді це один з останніх будинків, які залишилися незнесеними, а Маргарета впадає в розпач, коли їй доводиться покинути свій дім незадовго до революції. Емілія Добрін розповіла нашій радіостанції про співпрацю з режисером Богданом Мурешану та про свою роль у фільмі «Новий рік, який так і не настав».
«Зустріч із режисером Богданом Мурешану була надзвичайною, між нами миттєво з’явився зв’язок. Я зрозуміла, що має бути щось дуже прекрасне, так я і зіграла цю емоційну героїню в фільмі. Для мене той період, про який йдеться у фільмі, був і залишається дуже болючим. Я можу сказати, що я, і мій брат відчули на собі несправедливість комуністичного режиму. Ми не були родом з Бухареста, приїхали з Веленій де Мунте, через наше нездорове походження, як тоді казали, нас позбавили стипендії і права на місце в гуртожитку. Батьки не мали змоги нас підтримати, то були дуже важкі часи. Я не хочу цим вихвалятися, але я не хотіла бути членкинею Комуністичного союзу молоді, не хотіла бути частиною тієї системи сикофантів, як їх називали в той час.»

Акторський склад фільму «Новий рік, який так і не настав» доповнюють Адріан Венчіке, Юліан Постельніку, Міхай Келін, Ніколета Гинку, Андрей М’єркуре, Мануела Геребор, Йоана Флора та Ада Галеш.

ЕКСТ. МАШИНА. НІЧ, другий повнометражний фільм режисера і сценариста Андрея Крецулеску, має в акторському складі чотирьох знакових акторів нової хвилі, які грають кілька ролей: Родіку Лазер, Шербана Павлу, Анді Васлуяну та Доріана Богуце. Фільм складається з трьох частин, знятих послідовними кадрами, ЕКС. МАШИНА. НІЧ поєднує кілька жанрів і стилів, конструюючи історію про те, як (НЕ) знімати кіно – «мейк-ап з атмосферою абсурдистської/постмодерністської хроніки», як зазначає режисер. За словами актора Шербана Павлу, фільм «є новим у всіх відношеннях: те, як він написаний, те, як він змонтований, акторський склад фільму, який робить кілька речей, в тому числі і мій персонаж».

Андрей Крецулеску: «Це дуже румунський фільм. Звичайно, скажете ви, але всі румунські фільми можна вважати дуже румунськими. Це правда, але цей фільм, хоча він може здатися складним або неправдивим, також дуже ретро, він також дуже розмовний, і саме тому я називаю його «дуже румунським». Це дуже розмовний фільм, більше того, у мене є відчуття – вже підтверджене реакцією глядачів, як на Міжнародному кінофестивалі Трансільванія (TIFF), так і на прем’єрних показах – що це фільм, до якого румуномовна аудиторія може трохи більше вібрувати. Але, очевидно, коли я сказав, що він румунський, я не мав на увазі, що це фільм лише для румунської аудиторії. Я сказав, що він дуже румунський, тому що, як ви вже знаєте, це дуже, дуже розмовний фільм. Тому я вважаю, що румуномовні глядачі мають величезну перевагу перед глядачами, які змушені читати субтитри, де, очевидно, втрачається майже половина сенсу діалогу. Це також фільм, який важко або й неможливо продати, тому що як би ви не хотіли вказати на нього пальцем і сказати, що він вписується в цей жанр, можлива класифікація буде неправильною з самого початку, тому що ви не зможете охопити практично всі рівні, якими ходить цей фільм, як м’яч у грі, якщо завгодно. Тому знайдуться глядачі, які побачать у ньому трилер, інші – комедію чи сатиру, треті – метакінематографічний дискурс. Усі ці визначення та класифікації правильні. Насправді, немає ідеального визначення, але немає і неправильного, так би мовити. Це багато фільмів в одному».

ЕКСТ. МАШИНА. НІЧ, кривавий трилер, який перетворюється на власне «making of», а також розмову про кіно, страх і вигадку, прем’єра якого відбулася під час Днів румунського кіно на TIFF (Міжнародному кінофестивалі Трансільванія) і який нещодавно вийшов на екрани румунських кінотеатрів. Андрей Крецулеску: «Насправді, я спочатку планував справжній трилер, класичний трилер, так би мовити, трилер про 10 персонажів, які потрапляють під час шторму в гірську хатину і з різних причин вбивають один одного. Це була дуже кривава історія, і вона чудово звучала на папері як сценарій. Але потім прийшла пандемія, і нам довелося переосмислити весь задум. А на додатку до пандемії я ще й став батьком, і тоді я подумав, що фільм, де люди вбивають одне одного, можливо, не для мене. Тож я подумав, що, можливо, було б цікавіше, складніше зняти фільм про те, як зняти трилер, про людей, які хочуть створити кривавий трилер. Тож оригінальний трилер якимось чином існує і в цьому фільмі, просто він має іншу перспективу. З іншого боку, я подумав, що було б простіше, якби замість фільму з десятьма акторами в акторському складі у нас був би фільм з чотирма акторами. Але ці чотири актори грають близько 12 персонажів загалом. Тож ми і виграли, і не виграли, так би мовити. І це було набагато складніше, тому що ми від самого початку ніби нав’язали собі цю структуру – робити фільм з трьох великих кадрів, знятих послідовно, тобто без вирізки. І це було важко для всіх у команді, окрім мене, скажімо так. Важко абсолютно всім, але водночас це більш захоплююче, тому що це більш чесно. Без нарізки, все, що відбувається, відбувається перед тобою. Ніяких зрізів, ніяких великих планів. Я, як автор фільму, не обумовлюю вашу перспективу, не обмежую вас – через монтаж – на кого чи на що дивитися. Ви, глядач, маєте картину, і ви вирішуєте дивитися на те, що, на вашу думку, вас захопило чи заінтригувало. Ось чому послідовна зйомка здається мені дещо більш чесною пропозицією в наших особливих стосунках режисер – глядач».

Продюсерами фільму виступили Кодруца Крецулеску, Влад Редулеску та Клаудіу Мітку від імені компаній Kinosseur, Avanpost Media та Wearebasca. Операторська робота Андрея Бутіке, монтаж Кетеліна Крістуціу, декорації та костюми Меліни Іонеску. Звукорежисер – Александру Драгомір, художник-постановник – Маріус Лефтераке. Андрей Крецулеску отримав визнання критиків у 2015 році, коли його короткометражний фільм «Рамона» здобув нагороду в розділі «Тиждень критики» Каннського кінофестивалю. Його дебютний повнометражний фільм «Чарльстон» (2017) мав світову прем’єру в конкурсній програмі фестивалю в Локарно, був показаний на понад 30 міжнародних фестивалях і користувався великим успіхом серед румунських глядачів.

За роль Думітру у фільмі “На північ” режисера Міхая Мінкана актор Ніко Беккер отримав цьогорічну премію Ґопо  у категорії “Молода надія”. Ніко Беккер розпочав свою кар’єру на сцені Німецького державного театру в Тімішоарі, а у віці 15 років знявся у фільмі “На крок позаду серафимів” режисера Данієля Санду. У 2021 році режисер Еуджен Джебеляну довірив йому роль Треплєва у чеховській “Чайці”, яка згодом увійшла до репертуару Національного театру ім. І.Л. Караджале в Бухаресті. Актор також співпрацював з режисеркою Кармен Лідією Віду у фільмі “Крихке почуття надії”, зігравши роль молодого чоловіка, який страждає на шизофренію і бореться як з хворобою, так і зі стигматизацією.

З 2023 року молодий актор став останнім членом команди бухарестського театру “Одеон”, поставши перед публікою в прем’єрі вистави режисерки Теодори Петре “Відкритий дім”. “На північ”, перший повнометражний фільм режисера Міхая Мінкана, заснований на реальних подіях і створений в європейській копродукції між п’ятьма країнами, розповідає історію Джоеля, віруючого філіппінського моряка, який працює на трансатлантичному лайнері, де він виявляє Думітру, котрий заховався серед контейнерів. Знахідка Думітру ставить Джоеля перед важким вибором, змушуючи його переоцінити свої стосунки з друзями та віру в Бога. За словами режисера Міхая Мінкана, “На північ” – це “фільм про страх, фільм про довіру до іншого, фільм про здатність або нездатність залишити своє життя в руках незнайомця, а також про наші стосунки з Богом“.

Ми поговорили з Ніко Беккером про його пристрасть до акторства, починаючи з ролі у психологічному трилері “На північ”, який отримав приз критиків на Венеційській бієнале – Bisato D’Oro за найкращий фільм, а також був відібраний до участі у найбільших міжнародних фестивалях. “Я чудово вписався в команду і маю на увазі не лише акторів. Оскільки це також був мій дебют у головній ролі, я перебував у певній зоні дискомфорту, відчував невпевненість. У той же час у мене було багато думок. І досвід, який я отримав у театрі, очевидно, допоміг, але кіно і театр – це різні види мистецтва, і вони не перетинаються повністю. Існує конкретна різниця, особливо в тому, як це матеріалізується в кінці, тому що фільм залишається на плівці. Це тисне на тебе, як на актора, коли ти думаєш, що те, що ти робиш на знімальному майданчику, залишиться на стрічці. І трохи напружує думка про те, що те, як ти граєш, залишається, тоді як у театрі, навіть якщо вечір був гіршим, у тебе є можливість відтворити роль. Але, як я вже казав, у театрі завжди є ризик, тому що у нас можуть бути гірші моменти. Я рідко виходжу з вистави задоволеним, часто мені здається, що могло бути краще, що я міг би зіграти більш нюансовано. І я думаю, що це нормально – завжди хотіти більшого, якщо ми задоволені тим, що маємо, в певному сенсі ми впадаємо в певне самозаспокоєння, в кінцевому підсумку ми зупиняємося на досягнутому. Повертаючись до фільму, якщо я знаю, що послідовність, яку я граю – після кількох дублів – закарбувалася, мені вдається набагато більше використовувати свою інтуїцію та інші свої якості. Я відчуваю, що під тиском моменту я можу віддати більше себе у фільмі.”

Ніко Беккер також розповів, як режисер Міхай Мінкан допоміг йому зіграти роль Думітру, юнака, який сховався на кораблі, на якому працює філіппінець Джоель. “Коли я готував роль, я зосередився на окремих елементах, які складають стан героя. Я думав про те, як це – відчувати всі ті переживання, які відчуває Думітру, бути голодним, спраглим, відчувати холод, лякатися гучних шумів. Саме всі ці зовнішні подразники я намагався виразити через тіло і за допомогою прийомів актора Михайла Чехова, які виявилися дуже корисними. Також я багато працював над психологічним тлом персонажа. Очевидно, що мені дуже допоміг сценарій, все починається зі сценарію. Для мене дуже важливо розуміти текст якомога краще, розуміти, про що він, які обставини, ситуації, які цілі персонажів і конфлікт, який виникає між ними та іншими, а також конфлікт із самим собою. Я думаю, що саме так можна найкраще зрозуміти персонажа, якого ти граєш, знайшовши конфлікт у всій історії та послідовності подій, які його складають. Після того, як я це визначаю, я доповнюю персонажа, використовуючи свою уяву та досвід.”

Однією з останніх ролей Ніко Беккера є роль журналіста Кшиштофа Зелінського у виставі Івана Вирипаєва “Хвилювання” режисера Бобі Прікопа. “Хвилювання”, вистава, в якій Ніко Беккер грає разом з надзвичайною Доріною Лазер, – це, перш за все, “вистава про відносини між мистецтвом і життям, між творінням і творцем, між любов’ю, Богом і всіма речами, яким ми намагаємося надати сенс (саме через віру, мистецтво чи любов). Як і життя, театр є і викликає хвилювання, кожен з нас – клубок хвилювань, який мистецтво, у всіх його формах, намагається розплутати, а можливо, навіть допомагає”, – каже Бобі Прікоп.

Найкращим румунським короткометражним фільмом на Міжнародному фестивалі незалежного кіно Anonimul було оголошено фільм «(У) колі», режисерки Андреї Парфенов. Короткометражному фільму режисера Паула Раду «WTF Luci!?» Фонд Anonymous присудив нагороду «Ovidiu Bose Paştină». 21-ий Міжнародний фестиваль незалежного кіно ANONIMUL, який проходив у місті Сфинту Георге, включав два конкурси короткометражних фільмів – румунських та міжнародних, конкурс повнометражних фільмів, а також позаконкурсні покази, які супроводжувалися зустрічами та діалогами між кіномитцями та публікою.

Прем’єра комедії жахів «WTF Лучі», реалізованої як творча вправа команди 111 FILM & Entertainment, режисера Пауля Раду, відбулася на цьогорічному Міжнародному кінофестивалі Трансільванія TIFF. Фільм також був показаний на Фестивалі театру і кіно ім. Шербана Іонеску, в конкурсному розділі, та на Вечорах румунського кіно в Яссах. «WTF Лучі» розповідає похмуру гумористичну історію молодого чоловіка, якого грає актор Тео Костаке. Здавалося б, звичайної ночі Лучі отримує від родичів стару скриню, і після вживання галюциногенних грибів ніч набуває несподіваного повороту. Далі відбувається низка дивовижних подій, які перетворюють комедію на справжній фільм жахів. Окрім Тео Костаке, у фільмі також знялися Лавінія Пеле в ролі Деї та Костел Кашкавал в ролі Дядька.

Ми поговорили з Паулем Раду про те, як сприйняли його фільм, його другий короткометражний фільм після «OPT/ укр. Вісім» (2022), і про намір зняти експериментальну кінострічку, використовуючи переважно жанри жахів і комедії: «Для мене, в першу чергу, це був тест, тому що мені було дуже цікаво, яка буде реакція публіки. Можу сказати, що я був задоволений результатом, але мені потрібно було, так би мовити, якесь підтвердження. І мене цікавила насамперед реакція глядачів, мене цікавили відгуки людей, які подивилися фільм, і я можу сказати, що я залишився задоволений. Людям сподобалося, і я отримав багато запитань від глядачів. Як я вже казав, коли я починав знімати цей фільм, хотів погратися з деякими кіножанрами, це було моїм наміром. Потім я написав історію, перший варіант сценарію, який на початку був приблизно на дві з половиною сторінки. Мені було більше цікаво експериментувати через зображення, ніж через діалог. До речі, у фільмі досить мало діалогів. Так, саме цього я й хотів – погратися з жанрами, спробувати різні стилі кіно! Мені, очевидно, пощастило з чудовою командою, яка підтримувала мене і вірила в це божевілля. І поряд зі мною в цьому прагненні були справжні професіонали, тому що це був виклик. Це був виклик, здебільшого через поєднання жанрів, які я вибрав для гри, і я міг би легко опинитися в дещо незручному становищі. І я, і команда хотіли розповісти історію Лучі мовою кіно».

Короткометражний фільм «(У) колі» режисерки Андреї Парфенов здобув приз глядацьких симпатій як «Найкращий румунський короткометражний фільм» на Міжнародному фестивалі незалежного кіно „Anonimul”, а також був показаний на Вечорах румунського кіно в Яссах, Фестивалі театру і кіно ім. Шербана Іонеску та в Португалії на «FEST (New Directors New Films Festival)». У фільмі «(У) колі» у головних ролях знялися Ана Думітрашку, Йоана Флора, Ана Марія Поп, Екатерина-Елена Лупу. У головній ролі Лаура, яка в нічній подорожі незліченну кількість разів намагається втекти від своїх токсичних стосунків.

Про те, як виникла історія «(У) колі», розповідає Андрея Парфенов: «Цей етап написання був дуже довгим, сценарій зазнав багато змін. Я пройшла через подібний досвід, і найважче було знайти формулу, за якою можна було б вигадати історію, адже не все, що відбувається в реальності, є кіношним і вартим того, щоб розповісти його в цих аудіо-візуальних термінах. Тож мені потрібно було знайти формулу, щоб вигадати всю цю історію, яка трапилася зі мною, і перенести її в мистецький акт. У цьому і був мій виклик. Я була на місці обох персонажів, я була на місці героїні, яку грає Ана Думітрашку, яка змушена піти, але також і на місці її друзів, які пропонують їй допомогу, яку вони можуть надати в той момент, продовжуючи займатися своїми справами. Я зрозуміла обидві точки зору і чомусь відчула, що важливо розповісти цю історію, тому що мені здається, що ми завжди повинні звертати увагу на людей, які нас оточують, вірити їм і підтримувати їх, наскільки це можливо. Потрібно мати багато терпіння і м’якості, коли люди проходять через подібні ситуації, тому що насправді дуже важко вирватися із замкненого кола. І я говорю не лише про стосунки в парі, в нашому житті можуть бути різні ситуації, з яких дуже важко вибратися з різних причин, тому я вважаю, що важливо якось бути більш присутнім і більш обізнаним про те, що відбувається з нашими близькими».

В рамках ретроспективи 21-го Міжнародного фестивалю незалежного кіно ANONIMUL, що проходив у Бухаресті, глядачі мали можливість переглянути допрем’єрний показ фільму «Три кілометри до кінця світу» режисера Емануеля Пирву, відібраного цього року до офіційної конкурсної програми Каннського кінофестивалю, де він був удостоєний «Квір-пальми». Нещодавно стрічка була відзначена на кінофестивалі в Сараєво Великим трофеєм за найкращий фільм та нагородою Cineuropa.

Румунський фільм «Три кілометри до кінця світу» режисера Емануеля Пирву відібраний в офіційному конкурсі на «Золоту пальмову гілку» Каннського міжнародного кінофестивалю, отримав «Квір-пальму». З 2010 року “Квір-пальму ” під час Каннського кінофестивалю вручає незалежне журі фільму, який висвітлює ЛГБТ+ або феміністичну тематику чи персонажів або кидає виклик гендерним нормам”.

Художній фільм «Три кілометри до кінця світу» розповідає історію Аді, 17-річного підлітка з невеличкого села в дельті Дунаю, який завдяки зусиллям своїх батьків навчається в місті Тульча. Коли його батьки стикаються з правдою, яку вони не в змозі зрозуміти, безумовна любов, яку підліток мав би отримувати від них, раптово зникає, тому Аді змушений приймати важливі для себе рішення.

Нагороду режисерові Емануелю Пирву вручив режисер Лукас Донт, який також зачитав мотивацію журі: «Суворий і цінний розклад системи насильства. Його погляд повільно розкриває патріархальний світ, у якому виросли наші герої, де простір для повноцінного існування унеможливлюється структурами глибоко вкорінених ідей. У цьому заворожуючому фільмі людей ніби тримають на нитках, які тягнуть їх подалі від світла, аж поки дехто з них не починає вириватися на волю».

Разом з режисером Емануелем Пирву червоною доріжкою пройшлися актори Богдан Думітраке, Валеріу Андрюце, Чіпріан Кюждя та Інгрід Міку-Береску.  «Три кілометри до кінця світу» – третій повнометражний фільм режисера Емануеля Пирву, після його дебютної стрічки «Меда або не такий вже й райдужний бік справи» (2017) та фільму «Марокко», міжнародна прем’єра якого відбулася на кінофестивалі в Сан-Себастьяні у 2021 році.

Емануель Пирву: «Однак, я б не сказав, що це остаточний висновок, в тому сенсі, що я ніколи не наближуся до цієї теми. З моєї точки зору, це коло замикається з цією останньою дискусією, але я думаю, що дискусія, яку я розпочинаю, може тривати вічно. Любов між дітьми та батьками, найсильніша форма любові, на мою думку, залишається територією, яку можна досліджувати нескінченно. Однак я не бачу, чи те, що я міг би зробити в майбутньому на цю тему, відповідатиме фільмам, які я зняв дотепер.  Можу сказати, що я багато працював з цими темами, вони мені дуже подобалися. Очевидно, що мої інтереси залишаться в цій сфері, мене цікавлять зв’язки між людьми, саме про це будуть мої фільми, але я шукатиму інші шляхи. Цей зв’язок між дитиною та батьками не був простою темою, це була тема, яка поглинала мене дуже сильно, яка не давала мені спати ночами, яка терзала моє внутрішнє життя. Тому після цієї трилогії перерва дуже бажана. Я вважаю, що ці періоди також мають своє призначення, ми не можемо бути поглинені безперервно».

Емануель Парву поставив численні п’єси, перш ніж перейти до кіно, його дебютна п’єса «Сектор S» отримала номінацію на премію UNITER Awards. Він також є дуже талановитим актором, зіграв незабутні ролі в таких фільмах, як «Бакалаврат» (реж. Крістіан Мунджіу), «Портрет молодого бійця» (реж. Константін Попеску), «Ювілей» (реж. Дан Кішу), «Диво» (реж. Богдан Апетрі), «Знайомі» (реж. Кєлін Петер Нетцер). Його докторська дисертація присвячена драматургічним структурам, і вже кілька років Емануель Пирву викладає на факультеті мистецтв Університету «Овідій» в Констанці.

Емануель Пирву: «Я ніколи не працюю над двома проектами одночасно, я не можу зосередитися на одній ролі і одночасно мати режисерський проект. Я знаю, що є колеги, які можуть це робити, але для мене це не працює, я люблю зосереджуватися на чомусь одному і повністю присвячувати себе цьому проєкту. Я також дуже дбаю про свою викладацьку роботу. Разом з актором Адріаном Тітієні та Даніелою Вітку, деканом факультету мистецтв Університету Овідія в Констанці, я створив перший і єдиний магістерський ступінь з кіноакторської майстерності в Румунії. Я вважаю дуже важливим, що ця магістерська програма народилася в державному університеті, я дуже піклуюся про те, що там відбувається, і про зустрічі зі студентами. Можливо, ще й тому, що у мене є чотирнадцятирічна дитина, я дуже зацікавлений наступними поколіннями. Тому що ми повинні пам’ятати, що за останні двадцять років в Румунії тільки спорт і кіно мали міжнародний успіх. Сімона Халеп, Крістіна Нягу, Давид Попович та кінорежисери мали міжнародний успіх на найвищому рівні. Ось чому я також маю намір інвестувати в свою викладацьку роботу, тому що мене цікавить, що відбувається з майбутнім країни. Мені дуже цікаво, як розвиватиметься молодь, я хочу, щоб нас не вважали другорядними людьми, яких використовують лише для збирання полуниці чи спаржі. Особисто я дуже пишаюся тим, що я румун, і мене цікавить майбутнє країни і те, що відбувається з системою освіти. Я думаю, що багато хорошого можна побудувати через людей, я думаю, що саме так ми можемо розвиватися як суспільство.»

Фільм «Три кілометри до кінця світу» зроблений асоціацією FAMArt. Авторами сценарію є Емануель Пирву та Міруна Береску, оператор – Сілвіу Ставіле, монтаж — Мірча Олтяну, сценографія та костюми — Богдан Йонеску.

Богдан Думітраке, один з найталановитіших і найвідоміших акторів нової хвилі, знявся у двох нових фільмах: «Хороші хлопці потрапляють до раю» (режисер Раду Поткоаве) і «Три кілометри до кінця світу» (режисер Емануель Пирву), який отримав нагороду «Квір-пальма» на Каннському кінофестивалі. З моменту свого заснування у 2010 році «Квір-пальма» Каннського кінофестивалю нагороджує фільми, що запам’ятовуються і відображають різноманітність та важливість порушених тем.

Нагороду режисерові Емануелю Пирву вручив режисер Лукас Донт, який також зачитав мотивацію журі: «Суворий і цінний розклад системи насильства. Його погляд повільно розкриває патріархальний світ, у якому виросли наші герої, де простір для повноцінного існування унеможливлюється структурами глибоко вкорінених ідей. У цьому заворожуючому фільмі людей ніби тримають на нитках, які тягнуть їх подалі від світла, аж поки дехто з них не починає вириватися на волю».

Разом з режисером Емануелем Пирву червоною доріжкою пройшлися актори Богдан Думітраке, Валеріу Андрюце, Чіпріан Кюждя та Інгрід Міку-Береску. У той час як румунська прем’єра фільму «Три кілометри до кінця світу» відбудиться на Трансільванському міжнародному кінофестивалі TIFF (14-24 червня, Клуж-Напока), «Хороші хлопці потрапляють до раю» вже побачили румунські глядачі. У цій романтичній комедії Богдан Думітраке грає чоловіка, який помирає і потрапляє в рай, на безлюдний пляж, де зустрічає Лауру, дівчину, в яку був закоханий у ліцеї.

Починаючи з двох останніх фільмів, в яких він знявся, ми поговорили з Богданом Думітраке про його кінокар’єру, про те, як він обирає ролі, і про те, як на нього вплинула румунська «Нова хвиля»: «Хороші хлопці потрапляють до раю» – це фільм, який ставить запитання глядачам у доступний, але не поверхневий спосіб. Водночас це фільм, який намагається повернути глядачів до кінотеатрів, запрошуючи їх втекти від реальності, яка часто нас не влаштовує. Можна сказати, що це також фільм, який використовує американський рецепт і намагається адаптувати його до румунського контексту. Раду Поткоаве – митець, і його фільм – це чесна спроба використати мову кіно, щоб у приємний спосіб підняти таку незручну і неприємну тему, як смерть. Щодо того, як я обираю сценарії, то перше читання є дуже важливим, саме тоді я фільтрую історію через свою лінзу. Тоді я можу сказати, чи є проблеми, чи персонаж цілісний, чи його дії нормальні, природні. Це перший фільтр, який я застосовую. Коли я читав сценарій «Хороші хлопці потрапляють до раю» режисера Раду Поткоаве, мені сподобалася саме ця логіка живого і людяного персонажа. Він не хоче змиритися з тим, що помер, і, більше того, він не може повірити, що потрапив в інший світ, який так схожий на той, який він щойно покинув. Навіть помилки і маленькі домовленості, які можуть полегшити його ситуацію, дуже схожі. Тому я можу сказати, що «Хороші хлопці потрапляють до раю» – це гарна ставка на те, щоб повернути глядачів до кінотеатрів, і я прийняв цю ставку. Гадаю, поява цього нового виду кіно – глядацького кіно, як ми його називаємо, – змогла повернути людей до кінотеатрів, і я вважаю, що це дуже добре. Чудово, що цього вдалося досягти, що люди приходять дивитися румунські фільми, це також дуже приємний спосіб провести час з сім’єю та друзями, я сподіваюся відновити цю соціальну звичку ходити в кіно».

Богдан Думітраке є лауреатом трьох премій Gopo: у 2011 році за фільм «Портрет молодого бійця» (реж. Константін Попеску), у 2012 році за фільм «Від любові з найкращими намірами» (реж. Адріан Сітару) та у 2019 році за фільм «Поророка» (реж. Константін Попеску). За «Поророка» актор також отримав нагороду за найкращу чоловічу роль на кінофестивалі в Сан-Себастьяні. Ще дві номінації принесли йому ролі у фільмах «Двійник» (реж. Катрінел Денеяце) та «Людина собака» (реж. Штефан Константінеску). У своїй фільмографії, що налічує понад 30 ролей, більшість з яких – головні, Богдан Думітраке вважає роль у «Портреті молодого борця» найважливішою і каже, що йому пощастило сформуватися разом з новою хвилею акторів в румунському кіно: «Я вважаю цю роль важливою, тому що я більше пов’язаний з тими часами, коли я грав, і тими, коли не грав, ніж з ролями, які я зіграв. Я почав грати десять років після закінчення факультету, і в «Портреті борця в молодості» у мене була моя перша довга роль. І хоча це була роль другого плану, мені вдалося створити персонажа, який був живим і справжнім. Це також була роль, за яку я отримав свою першу нагороду, і після мого виступу в цьому фільмі почали з’являтися інші ролі та можливості грати, розвиватися і показувати іншим, на що я здатен. Що стосується Нової хвилі в румунському кіно, я вважаю, що мені пощастило зростати як актору разом з цим рухом, що мені пощастило зніматися у фільмі в той самий момент, коли вийшов фільм Крісті Пую «Товар і гроші». Я був дуже радий, що мій друг, актор Драгош Букур, знявся у фільмі і був залучений до цього нового руху, який хотів щось змінити і змінив. Я схвильований і вдячний».

Богдан Думітраке також є одним із засновників незалежного театру «Аполлон 111» і зіграв головну роль у постановках HBO «Дрейф» (2010) та «Ruxx» (2022).