Radio România Internațional

Author: Коріна Сабеу

  • «Справа інженера Урсу», документальний фільм про пошуки справедливості

    «Справа інженера Урсу», документальний фільм про пошуки справедливості

    Понад 30 років Андрей Урсу бореться за правду про смерть свого батька. Георге Урсу був убитий у в’язниці «Секурітате» після того, як засудив рішення Ніколає Чаушеску припинити укріплення будівель, пошкоджених землетрусом 1977 року. Нещодавно на екрани кінотеатрів вийшов шокуючий документальний фільм «Справа інженера Урсу», знятий Лівіу Тофаном та Шербаном Джорджеску, про пошук справедливості в системі, яка їй протистоїть. Режисер і журналіст Лівіу Тофан двадцять років працював у румунській редакції Радіо Свобода.

    Як співрежисер документального фільму «Справа інженера Урсу» він розповів про дві історії, які лежать в основі розповіді фільму: «Під назвою «Справа інженера Урсу», представлені дві історії двох інженерів Урсу, батька і сина. Це символічні історії, історія Георгія Урсу важлива для історії Румунії під час комуністичного режиму у 80-х роках, а історія Андрея Урсу – для сьогоднішньої Румунії, і зосереджена на його 30-річній боротьбі в судах за справедливість для свого батька. Є дві історії, які починаються з землетрусу 1977 року, я б сказав, дві історії з червоною крапкою: одна червона крапка на комуністичній Румунії, а інша червона крапка на правосудді в демократичній Румунії. На жаль, друга історія, історія Андрея Урсу, не набагато більш обнадійлива, ніж історія Георгія Урсу. Ось і зараз, через 35 років від Антикомуністичної революції 1989 року, ми чекаємо на справедливий вирок у справі про смерть дисидента Георгія Урсу, вирок, який має бути правильним не тільки з юридичної точки зору, але й з історичної точки зору. Особистості Георгія та Андрея Урсу надзвичайно сильні і слугують справжніми прикладами для наслідування в суспільстві, настільки ж заплутаному, яким є наше суспільство сьогодні. Перед нами два рідкісних приклади для наслідування, два приклади для наслідування, які є основою фільму. Георге Урсу був убитий міліцією та колишньою Секурітатє, тому що він відмовився йти на компроміс у розслідуванні, ми знаємо це з документів комуністичної секретної служби. Він категорично відмовлявся залучати своїх друзів до розслідувань Секурітате і був настільки категоричним, що його розтоптали ногами. Він – взірець честі і прямоти, який ніколи ні на секунду не відступав від своїх принципів. А його син – людина, яка фактично жертвує своїм життям заради ідеалу. Андрей Урсу двічі фактично ставив своє життя на карту, оголошуючи голодування за свої ідеї, вважаючи свої ідеї важливішими за своє життя. У цьому, власне, і полягає цінність фільму: у силі цих двох прикладів для наслідування.»                 

    Перший показ документального фільму відбувся влітку минулого року, за кілька днів до оголошення остаточного вироку Вищого касаційного суду. Незважаючи на ретельно сконструйовану справу, підсудні були виправдані і фільм залишається єдиною формою справедливості та визнання у справі дисидента Георгія Урсу. Говорить Лівіу Тофан, співрежисер документального фільму «Справа інженера Урсу»: «Значна частина фільму – це боротьба Андрея Урсу за справедливість. Уся хронологія проблем і перешкод, з якими він зіткнувся з 1990 року, в різних формах: затягування, відмови, аргументи на кшталт «сплив строк давності», одним словом, безліч перешкод. Згадаймо, що після 1990 року один з двох обвинувачених, Васіле Годіш, один зі слідчих, винних у смерті Георгія Урсу, вже не був офіцером Секурітате. Натомість, він багато років був співробітником Румунської служби інформації, тому залишився в системі, в системі, яка завжди виступала проти Андрея Урсу. У 2000 році, у відчаї, Андрей Урсу вперше оголосив голодування. Він оголосив два найсерйозніших голодування і обидва рази виграв, саме тому, що влада зрозуміла, що він не жартує і готовий померти за свої переконання. І тоді вони відступили. Тож у 2000 році справу передали прокурору Дану Войні, який продовжив розслідування. Вруге Андрей Урсу оголосив голодування в жовтні 2014 року, коли знову опинився в повній безвиході. Тоді також, у передвиборчому контексті тієї осені, влада знову пішла на поступки. Це був насправді великий обвал, коли все, в чому Андрею Урсу було відмовлено раніше, раптом було визнано. Лише тоді було визнано розслідування двох колишніх співробітників служби безпеки – Маріна Пирвулеску і Васіле Годіша. До 2014 року система просто відмовлялася допустити розслідування справ колишніх співробітників Секурітате.»

    Знятий компанією Kolectiv Film у копродукції з Фондом ім. Георгія Урсу, Victoria Film, Асоціацією Follow Art та Румунським суспільним телебаченням, цей документальний фільм вже мав низку спеціальних показів протягом 2023 року в кінотеатрах Cinema Union, Cinema Eforie, а також у кінозалі Музею румунського селянина та Кіносаду, а також на кількох фестивалях кіно – Кінофестивалі Трансільванія у Сібіу та Орадя, Фестивалі кіно та історії в Ришнові, на Сторіччі Моніки Ловінеску у Фелтічень та в кількох містах за маршрутом Каравану Міжнародного кінофестивалю «Трансільванія».

     

     

  • Документальний фільм «Амар» переможець кінофестивалю «Астра»

    Документальний фільм «Амар» переможець кінофестивалю «Астра»

    Минулого року нагороду «Нові перспективи» кінофестивалю «Астра» отримав документальний фільм «Амар» режисерки Діани Гаври, який вийшов на екрани кінотеатрів 8 березня. Діана Гавра з наполегливістю та сміливістю побудувала «довірливі та близькі стосунки з головними героями, щоб пізнавати групу людей, для яких красти з кишень є, як вони самі стверджують «способом життя». Об’єктивно, без сенсаційності, даючи героям простір для чесної розповіді про своє складне життя – цей фільм майстерно розкриває особистості людей, які стоять за стереотипами. Я процитувала заяву журі конкурсу кінофестивалю «Астра».

    Амар Редукану, молодий циган, головний герой фільму, та режисерка Діана Гавра познайомилися у 2021 році. Амар вкрав у Діани конверт з грошима, Діана повідомила про це в поліцію, і за допомогою камер спостереження злодія спіймали. Амар, який щойно звільнився з в’язниці також за крадіжку,  запропонував Діані Гавра повернути гроші, щоб уникнути повторного засудження. Діана зрозуміла, що для того, щоб повернути її гроші, Амару доведеться знову красти.

    Але вона погодилася відкликати свою скаргу за однієї умови: щоб він став героєм її документального фільму. Амар погодився, і так почалася їхня співпраця. На момент початку зйомок Діана Гавра, режисер, юрист і професор Національної школи політичних та адміністративних досліджень (SNSPA), також має ступінь доктора філософії з питань інтеграції ромів, тож вона задокументувала цю тему. Реалізація фільму стало для неї викликом вийти за межі своїх можливостей і спробувати спілкуватися з чужим для неї світом: «Я хотіла, щоб цей фільм пролив інше світло на цей світ і подивився на речі з людської точки зору. Побачити цих людей такими, якими вони є насправді, пізнати їхні проблеми, їхні почуття, емоції, бажання та розчарування. Протягом року мені вдалося снімати хрестини, весілля, похорони, абсолютно все, що відбувалося в житті Амара, його сім’ї та кола його близьких друзів і родичів. Звичайно, такі люди, як ми, зазвичай не взаємодіють з цим середовищем. Ми живемо в паралельних світах, кожен у своїй бульбашці, і нам здається, що всі думають як ми, що ми можемо зрозуміти один одного, що наш світ ідеальний. 

    Наші світи – мій і Амара – взаємодіють лише в випадку конфлікту. Так сталося у 2021 році, коли він вкрав у мене гроші, я поскаржилася, і все мало закінчитися тим, що він мав потрапити до в’язниці. Насправді ми не знаємо, як живуть ці люди, а вони не знають, як живемо ми. Вони не знають, які інші життєві перспективи вони могли б мати, тому що ми навіть не задавали собі це питання, що вони могли б мати інше життя. Тому я подумала, що за допомогою цього фільму зможу пролити світло на їхній світ, але також і на наш світ, піднявши питання соціальної відповідальності.

    З фільму випливає, що Амар народився в Бухаресті, в самому центрі міста, на вулиці Єпископа Раду, неподалік від Каля Мошілор, але він без грамоти. Ми ведемо дебати про функціональну неграмотність і турбуємося, що вона широко розповсюджена. Але Амар навіть не може написати своє ім’я. І я запитую себе, як це можливо, що дитина, яка народилася в 1986 році в центрі Бухареста, покинута напризволяще? Правда, що сім’я не водила його до школи, що це не було їхньою життєвою моделлю, але що зробило для цієї людини суспільство? Я думаю, що в статистиці мало б бути зазначено, що ця дитина не відвідувала школу.  І тоді я ставлю наступне запитання, чи немає у нас відповідальності перед цими людьми? В епоху ChatGPT, які можливості має Амар, який навіть не може написати своє ім’я?»

    Амар розповідає історії людей з неблагополучних верств населення, які мали залежності і виросли на вулиці, а також людей, які на власному досвіді дізналися про системи, законодавство та умови в різних в’язницях Європи. Деякі з них невиліковно хворі, інші інтегрувалися в соціальні системи інших країн, навчилися читати і писати, мають соціальне життя, мають дім і конструктивно проводять свій час. Коли Амар Редукану познайомився з Діаною Гаврою, йому було 35 років, і він відсидів 13 років у в’язниці за крадіжку. За словами Амара, пропозиція Діани зробити його героєм фільму змінила його життя: «Я дійсно хотів вийти з кримінального світу. У мене є сім’я, діти, я не хочу більше сидіти у в’язниці, тому що я вже стільки відсидів. Я хочу, щоб мені було краще вдома. І мені сподобалася пропозиція Діани Гаври, я хотів побачити, яким є цей світ, світ, якого я не знав. І він мені дуже сподобався. Коли ми тільки почали знімати, було трохи важко, тому що я не звик до камери, але потім мені почало подобатися. І врешті-решт це було добре, я почав розуміти, як ми повинні рухатися перед камерою, і мої колеги теж.»

    Документальний фільм «Амар» створено компаніями Pintadera Film та Pro Omnia Cinema за підтримки Національного центру кінематографії. Оператор фільму – Маріус Пандуру, а авторами кадрів є Рареш Діма, Лоранд Мартон, Штефан Коменеску, Александру Мавродіняну, Габріел Скоарце, Андрей Петря, Раду Стримбяну. Монтаж здійснили Євген Келемен та Моніка Паску.

  • «Родина», новий фільм Келіна Петера Нетцера

    «Родина», новий фільм Келіна Петера Нетцера

    Останній повнометражний фільм режисера Келіна Петера Нетцера «Родина», відібраний для участі у 27-му Талліннському міжнародному кінофестивалі «Чорні ночі», вийшов у прокат наприкінці січня. «Родина» розповідає історію режисера, який досліджує власну родину, проникаючи у найбільш чутливий етап її існування – еміграцію до Німеччини у 1980-х роках. «Фільм побудований з прискіпливістю детективного розслідування, в якому глядачеві пропонується самому стати слідчим», – розповідає про кінострічку режисер Келін Петер Нетцер.

    Сценарій до фільму написали Келін Петер Нетцер та Юлія Луминаре. Операторами фільму виступили Барбу Белешою та Андрій Бутіке. До акторського складу увійшли Емануель Пирву, Юлія Луминаре, Ана Чонтя, Адріан Тітієнь, Вікторія Морару та Влад Іванов. Юлія Луминаре, лауреатка премії Gopo 2019 року за найкращу жіночу роль, бере важливу участь у створенні фільму «Родина», відновивши свою співпрацю з Келіном Петером Нетцером. Вона є співавтором
    сценарію, акторкою, кастинг-директоркою та тренеркою з акторської майстерності.

    Юлія Луминаре розповіла про свою участь у фільмі «Родина» та причини, які спонукали її до повторної співпраці з режисером Келіном Петером Нетцером. «Фільм натхненний процесом, який ми з Келіном Петером Нетцером пройшли, пережили та проекспериментували, коли почали писати сценарій. Адже спочатку фільм був про еміграцію його сім’ї до Німеччини під час комуністичного періоду на початку 80-х років. Після трьох місяців перевертання історії з ніг на голову ми чіткіше зрозуміли, чого хочемо від неї. Тож ми вирішили, що історія починається з того самого моменту, в якому ми жили на той час, з 2019 року, коли ми задумали фільм. Те, що ми хотіли сказати, починалося з цього періоду. Щодо того, чому я відновила співпрацю з Келіном Петером Нетцером, можу сказати, що його попередній фільм «Ана, кохана моя!» залишається ключовим досвідом у моїй кар’єрі. З того часу я стала не лише акторкою і викладачем, а й сценаристом. Я знала, у мене була інтуїція, що я можу писати, але саме Келін Петер Нетцер надав мені впевненості і я завжди буду йому за це вдячна. Й ось ми вже працюємо над нашою другою співпрацею, тому що перша була дійсно дуже особливою, позбавленою егоїзму або конфліктів, які можуть виникнути у співпраці між артистами. Ми двоє людей, які прагнуть правди, навіть і ціною завдання собі болю. І саме про це фільм «Родина» – про правду, про те, що нам нестерпно бачити в собі, про те, що ми хочемо приховати від інших. Тому ця тема стала якоюсь мірою і про нас, хоча, звісно, там багато вигадки.»

    «Поза дитини» (2013 р.), третій повнометражний фільм Келіна Петера Нетцера після кінострічок «Марія» та «Медаль за відвагу», отримав «Золотого ведмедя» за найкращий повнометражний фільм на Берлінському кінофестивалі, ставши першим румунським фільмом, який отримав цю нагороду. У 2017 році Келін Петер Нетцер повернувся до офіційної програми Берлінале з фільмом «Ана, кохана моя!» й отримав «Срібного ведмедя» за видатний мистецький внесок. Його фільми також були дуже добре прийняті глядачами, встановивши рекорди касових зборів у Румунії. Співавторка фільмів «Ана, кохана моя!» та «Родина» Юлія Луминаре розповіла про зв’язок між останніми трьома стрічками режисера Келіна Петера Нетцера. «Фільм Родина можна дивитися разом з Ана, кохана моя!
    і Позою дитини, він може скласти своєрідну трилогію з цими двома фільмами. У всіх цих стрічках є дуже знайомий для Келіна Петера Нетцера всесвіт, який він відтворив дуже реалістично. Це все фільми про ідентичність, про те, що так чи інакше турбує людину. Пошук ідентичності – це пошук, який ми знаходимо у всіх героїв цих фільмів, незалежно від історії. І через ці пошуки героїв, деякі з яких тривають усе життя, ці історії набувають універсальності, якими б специфічними вони б не були. У випадку Родини режисер, який хоче зняти фільм, досліджує минуле своєї родини і намагається відновити зв’язок між її членами, але виявляється неспроможним це зробити. Це дуже складно, адже, як відомо, сім’ю не обирають, її сприймають як належне. Тоді як головний герой Родини бореться зі своєю сім’єю, зі своїми батьками, намагаючись донести до них речі, які вони не можуть зрозуміти і прийняти.»

    Продюсерами кінострічки «Родина» виступають Келін Петер Нетцер та Оана Янку через продюсерську компанію Parada Film. Спільне виробництво фільму
    здійснюють компанії Cinema Defacto (Франція), Gaïjin (Франція) та Volos Films (Тайвань).

     

  • Радіо Румунія 95. Колекція вистав

    Радіо Румунія 95. Колекція вистав

    Національний радіотеатр запустив нову колекцію звукових вистав на сайті www.eteatru.ro з нагоди 95-ї річниці Радіо Румунія, яка була відзначена 1 листопада 2023 року. До збірки увійшли найкращі радіопостановки всіх часів, здійснені на важливих текстах національної та світової драматургії. Вистави постановили чудові режисери, в яких грають відомі румунські актори, які постійно співпрацюють з Національним радіотеатром. Радіо Румунія 95. Колекція вистав об’єднує на сайті www.eteatru.ro репрезентативні вистави за 8 десятиліть існування радіотеатру, починаючи з 1950-х років. Найстаріша вистава, що збереглася на плівці, була зроблена в 1951 році: Гаджі Тудосе Барбу Штефенеску Делавранча, режисер Йон Шахігян, а Ніколає Бельцяну зіграв у головній ролі.

    Аттіла Візауер, головний редактор Національного радіотеатру подає деталі: «Ця вистава є частиною нової колекції, яку ми пропонуємо слухачам радіотеатру. Як я вже сказав, вистави згруповані за хронологічним принципом, що охоплює вісім десятиліть існування радіотеатру. Ми починаємо з 1950-х років, коли видатні актори румунського театру стояли перед радіомікрофоном і здійсниои чудові вистави. Одним з видатних акторів того часу був Раду Беліган, який мав тісний зв’язок з радіотеатром до кінця свого життя. Пам’ятаю,
    йому було 92 роки, коли він ще приходив до студії Радіотеатру, щоб     зіграти ролі у радіовиставах. Насправді, всі знають, що Раду Беліган був ветераном нашої сцени. І оскільки ми говоримо про ті видатні покоління, які залишили свій слід у нашій культурі, я б також згадав Сіку Александреску, відомого режисера тих років, 50-х, який разом з такими акторами, як Александру Джугару, Григоре Васіліу Бірлік, Евіра Годяну та багатьма іншими, створив незабутні вистави, що запам’ятовуються. Колекція продовжується 60-ми та 70-ми роками, коли з’являються нові покоління акторів. Є також роки, коли великий режисер Лівіу Чулей поставив відомі вистави, які згодом були пебрані радіотеатром. Я маю на увазі, наприклад, п’єсу Вільяма Шекспіра Як вам це сподобається, надзвичайну виставу 1960-х років з радіоадаптацією Міхая Зіри, великого режисера радіотеатру. Серед акторів – Віктор Ребенджюк та Клоді Бертола. Цікаво, що у виставі Як вам це подобається є монолог Жака Меланхоліка у виконанні самого Лівіу Чулея, який грав у цій п’єсі. Цю колекція вистав варто послухати завдки їй надзвичайній театральній цінності.»

     

    Ще одна збірка, нещодавно презентована Національним радіотеатром, називається Радіо Румунія 95. 95 років радіо – 95 років літератури. Радіоадаптації світової літератури. Нова колекція радіопостановок, презентована на книжковому ярмарку Гаудеамус, включає в себе прочитані відомі твори з національної та світової літератури (театральна та радіодраматична проза). Радіопостановки, здійснені за румунськими та іноземними книгами, виданими за останні 95 років, згруповані в цикли, присвячені 30-м, 40-м, 50-м рокам. Аттіла Візауер, головний редактор Національного радіотеатру уточнює: «Ми хотіли бути присутніми в надзвичайному просторі ярмарку Гаудеамус з колекцією радіотеатру, присвяченою книгам, літературним шедеврам, створеним протягом багатьох років. Ті, хто зацікавлений радіоверсіями великих румунських та світових літературних творів, можуть отримати доступ до цієї колекції, яка була презентована на відкритті книжкового ярмарку Gaudeamus: «Радіо Румунія 95. 95 років радіо-95 років літературі. Радіоадаптації світової літератури. Якщо ви зацікавлені відкрити для себе радіоверсію відомого роману Гюстава Флобера Мадам Боварі, ви можете знайти її на сайті www.eteatru.ro. У цій же колекції є адаптації творів Лучіана Благи або Каміла Петреску. Це вистави, які радіотеатр може запропонувати, тому що він має дуже багату фонотеку і добірку важливих творів, шедеврів румунської та світової літератури.»

    Лівіу Ребряну, Міхай Садовяну, Мірча Еліаде, Тудор Мушатеску, Міхай Себастьян, Марін Сореску, Марін Преда, Матей Вішнєц, Ема Штере, Фрідріх Дюрренматт, Бертольд Брехт, Томас Манн, Жан-Поль Сартр, Юджин О’Ніл, Теннессі Вільямс, Маріо Варгас Льоса – це лише кілька з авторів, твори яких ви можете знайти на платформі www.eteatru.ro, в оригінальному режисерському баченні, в яких грають видатні актори румунського театру та радіотеатру.

  • Нагороди Ґопо 2024

    Нагороди Ґопо 2024

    У Національному театрі ,,І. Л. Караджале” в Бухаресті відбулася 18-та церемонія вручення нагород Ґопо, метою якої було відзначити досягнення румунського кіно за останні роки. “Свобода”, режисера Тудора Джурджіу, була кінострічкою, яка зібрала 10 статуеток Ґопо, найбільше цього року, включаючи нагороду за найкращий повнометражний фільм. Фільм Раду Жуде “Не чекай занадто багато від кінця світу”, визнаний міжнародною пресою, нагороджений “Срібним леопардом” – спеціальним призом журі в Локарно, пропозиція Румунії на “Оскар” 2024 року, отримав лише дві нагороди: премію за сценарій, яку розділив з цьогорічним фаворитом Гали–премій Ґопо “Свобода”, та нагороду за найкращу жіночу роль, яку отримала Ілінка Манолаке.

     

    Одна з найпопулярніших румунських актрис, Родіка Мандаке, була нагороджена на гала-вечорі премією Ґопо за життєві досягнення. Серед останніх ролей Родіки Мандаке на великому екрані – фільм “Головоломка” (режисера Андрея Зінке, 2012), де вона грає разом з акторами Даном Нуцу, Адріаном Тітієні та Іоаною Павелеску. У 2020 році Родіка Мандаке знялася разом з Іштваном Тегласом, Маделіною Краю та Анді Васлуяну у фільмі “Лука” режисера Гораціу Мелеєле. За роль у цьому фільмі Родіка Мандаке отримала нагороду за найкращу жіночу роль другого плану від Спілки кінематографістів Румунії. Родіка Мандаке була однією з найулюбленіших актрис Бухарестського національного театру та театру “Одеон”, де зіграла у численних виставах.

     

    Актор Маріус Маноле вручив її нагороду за життєві досягнення на 18-й церемонії вручення премії Ґопо: “Для мене, для мого покоління і для сотень ваших студентів, які зараз є чудовими акторами на сценах країни, ви є найкращим орієнтиром, який утримує баланс. Ви – людина, яка дає нам відвагу, ви – людина, яка показує нам, що енергія ніколи не вмирає. Ви показуєте нам, що коли виступаєте у виставі, навіть якщо можете виглядати як листок на вітрі, коли виходите на сцену, ти стаєте горою сили. У момент, коли мені важко, а ви тримаєте мене за руку, все стає легше. На жаль, ми вже не маємо тієї допитливості, яку ви зберегли, і було б добре навчитися цьому знову. Ви показуєте нам, що готові вчитися у будь-кого, слухати будь-кого і говорити з будь-ким. Шість десятиліть роботи, шість десятиліть життя, по-справжньому присвячених цій захоплюючій і прекрасній професії, яку ми всі любимо. Найважливіша порада, яку я отримав від Родіки Мандаке, полягає в наступному: часи завжди важкі, сезон завжди поганий, але публіку ніколи не можна обманювати”.

     

    Кар’єра актора Дана Нуцу, що триває понад п’ять десятиліть, була відзначена нагородою “За життєві досягнення” на 18-й церемонії вручення премії Ґопо. Режисер відомий своїми незабутніми ролями у фільмах “Неділя о 6-й годині” (реж. Лучіан Пінтіліє, 1965), “Меандр” (реж. Мірча Сеукан, 1966), “Ранок хорошого хлопця” (реж. Андрей Блайєр, 1966), “100 леїв” (реж. Мірча Сеукан, 1973) та “По той бік пісків” (реж. Раду Габря, 1974), а також документальними фільмами, знятими в рамках програми “Майстерня Аристотеля”, яку він заснував у 2006 році. Маючи бунтарську вдачу і часто порівнюваний з Джеймсом Діном або Томом Куртеней, Дан Нуцу раптово перервав свою кар’єру наприкінці 1970-х років, щоб емігрувати до США, повернувшись до країни після 2000 року.  Разом з продюсеркою Крістіною Гофман, Дан Нуцу заснував у 2006 році Aristoteles Workshop – майстерню документального кіно, присвячену митцям з усього світу. На сьогоднішній день цей проєкт створив понад 40 фільмів, багато з яких були відібрані та нагороджені призами на відомих фестивалях.

     

    Актриса Оана Пелля вручила Дану Нуцу нагороду “За життєві досягнення”: “Я хочу подякувати Тудору Джурджу за те, що дав мені можливість публічно розповісти про велике кохання мого життя. Людину, яку обожнювала і обожнює камера. Людину, яка одного дня обрала свободу, залишивши позаду виняткову кар’єру. Людину, якій Бог подарував чарівність і красу. Мені шкода нових поколінь, які ніколи не мали можливості полюбити його. Якби я свого часу навіть емігрувала до Америки, то емігрувала би заради нього. Я тоді ще не відкрила для себе Де Ніро”.  

     

    Нагороду “Молода надія” отримав Ніко Беккер за роль Думітру у фільмі “На північ”. Ще одну нагороду за фільм “На північ” отримав Джордже Кіпер-Ліллемарк за найкращу операторську роботу. “Між революціями” режисера Влада Петрі був визнаний найкращим документальним фільмом. У категорії короткометражних фільмів нагороду Гопо отримав фільм “Туди, куди не допливають човни” режисера Влада Бузеяну.

     

  • Письменниця Нора Юґа, героїня документального фільму

    Письменниця Нора Юґа, героїня документального фільму

    Одним з найпопулярніших румунських фільмів минулого року став фільм “Чому мене звуть Нора, коли моє небо чисте”, режисерки та сценаристки Карли-Марії Тяхи. Дебют в документальному кіно актриси та радіожурналістки Карли-Марії Тяхи виводить на перший план Нору Юґу, одну з найвидатніших румунських письменниць, якій 4 січня виповнилося 93 роки. Дебютний фільм Карли-Марії Теаха, показаний у 2023 році на TIFF (Міжнародний кінофестиваль Трансільванія), представлений на кінофестивалях Anonimul та Astra, змальовує зворушливий портрет харизматичної письменниці, яка дебютувала у 1968 році книжкою поезій “Це не моя вина”, отримала кілька премій Спілки письменників і залишається дуже активною, опублікувавши у 2020 році автобіографічний роман “Іподром” (Polirom), а у 2023 році – книгу поезій “Дівчинка кричить у склянці” (Nemira).

     

    Фільм, який знімався протягом чотирьох років, показує захоплюючий внутрішній світ молодої та енергійної Нори Юґи, а також особливу дружбу між нею та режисеркою, яка супроводжувала її на Франкфуртському книжковому ярмарку. Ми поговорили з Карлою-Марією Тяха про те, як вона задумала цей документальний фільм і про надзвичайну реакцію глядачів: ” У мене не було сценарію, особливо для нашої поїздки до Франкфурта. Від самого початку я хотіла побудувати діалог, розмовляючи з Норою якомога вільніше. Починаючи з цих простих перших розмов, я хотіла отримати від Нори Юґи якісь зізнання, адже, окрім багатьох інших якостей, вона є захопливою оповідачкою і її обожнює камера. Тому я навіть не відчувала потреби вводити інших персонажів, щоб розповісти про неї. Оскільки це був мій перший фільм, і я не мала великого досвіду в цій галузі, я багато в чому покладалася на інтуїцію і думала, що повинна показати Нору Юґу такою, якою я її бачу, Нору, пропущену через мій фільтр. Я вирішила, що хочу, щоб це був фільм про мою Нору Юґу, навіть якщо мені це не вдасться, тож за основу я взяла хімію між нами і те, що мене хвилює. І найцікавіше те, що люди резонували зі мною, з цією моєю версією. Правда, десь у глибині душі, в дуже потаємному місці, я сподівалася, що це станеться, сподівалася, що чарівність Нори Юґи вплине на глядачів, а не тільки на мене. Крім того, це фільм, над яким я багато працювала. Я була дуже задоволена реакцією глядачів, коли вони аплодували стоячи на Міжнародному кінофестивалі Трансільванія після першого показу, який відбувся минулого року 14 червня. Люди залишалися на сесію запитань і відповідей, ніхто не розходився. І якимось чином цей сильний вплив фільму на аудиторію зовсім не зменшився, після показу люди залишаються в кінотеатрі і аплодують, навіть якщо це не спеціальна подія і ми не в кінотеатрі на обговоренні. Я дуже рада цьому, рада, що фільм має такий ефект і робить свою справу, рада, що він зачіпає людей. Я очікувала, що фільм побажають побачити фанати Нори, але я рада, що навіть ті, хто не знав її або її літератури, закохуються в неї. Дуже багато людей говорили мені, що після перегляду документального фільму вони почали купувати її книги, шукати інтерв’ю з нею, шукати інформацію про неї. Чудово, що завдяки цьому фільму ми змогли об’єднати глядачів і читачів, ці дві бульбашки якимось чином зійшлися разом, і я вважаю, що це чудово”.

     

    До того, як стати письменницею, Нора Юґа хотіла стати актрисою, тож документальний фільм Карли Марії-Тяхи здійснив цю її мрію: ” Правда в тому, що я хотіла бути актрисою ще зі школи. Я завжди хотіла бути актрисою, це, напевно, у мене в родині, мої батьки були артистами, мої дідусь і бабуся були артистами. Моя мама була балериною, батько – скрипалем, бабуся – оперною співачкою, дідусь – театральним режисером, тому я не могла уявити, що стану кимось іншим, окрім актриси. Я завжди мріяла бути актрисою, і найсмішніше те, що я не перестала хотіти бути актрисою навіть після того, як великий актор Раду Беліган відхилив мене на вступному іспиті до театрального факультету, сказавши, що у мене погана дикція. Я не вважаю, що у мене погана дикція, інші мені цього не говорили, але і з Раду Беліганом я не можу посперечатися. Повертаючись до фільму, знятого Карлою, я з кожним днем все більше переконуюся, що це диво, що я тільки зараз, після всього життя, здійснила таку давню мрію.”

     

    Письменник Мірча Кертереску високо оцінив останню поетичну книгу Нори Юґи: “Дівчинка кричить у склянці” – це вершина поезії Нори Юґи на сьогоднішній день і одна з найсильніших поетичних книг, які я читав останнім часом. Це наче шрапнель, що вибухає у вас перед обличчям, розкидаючи скалки, осколки, необроблені шматки металу, пам’яті, мозку, цитат, будь-якого матеріалу, придатного для написання речення фрагментованої, обуреної краси на вашій шкірі”.

  • Міжнародний кінофестиваль Трансільванія

    Міжнародний кінофестиваль Трансільванія

    З 14 по 24 червня у Клуж-Напоці проходить 23-й Міжнародний кінофестиваль Трансільванія (TIFF.23). У цьому році організатори вшановують японське кіно за допомогою Focus Japan – еклектичної програми, яка об’єднує знакові фільми з історії кінематографа, найвідоміші нещодавні постановки, а також майстер-класи та спеціальні програми. Добірка Днів румунського кіно на TIFF.23 об’єднує деякі з найактуальніших кінопродукцій останнього періоду. Серед них 12 повнометражних і 10 короткометражних фільмів, які змагатимуться за три трофеї конкурсу Днів румунського кіно ДРК – найкращий повнометражний фільм, найкращий дебют і найкращий короткометражний фільм. У програмі також представлені румунські фільми, які отримали нагороди минулого року та інші, світова прем’єра яких відбудеться в Клуж-Напоці.

    Тудор Джурджіу, президент Міжнародного кінофестивалю Трансільванія (TIFF.23) розповідає. «Приємно знати, що деякі фільми були привезені прямо з Канн до Клужу. Це фільм Йоргоса Лантімоса «Різновиди доброти/Kinds of Kindnes» з Еммою Стоун у головній ролі, який брав участь в офіційному конкурсі Каннського кінофестивалю. Як я вже казав, він також був включений до нашої програми цього року. Також відбувся показ фільму Емануеля Пирву «Три кілометри до кінця світу», який отримав «Квір-пальму» – спеціальну нагороду Каннського кінофестивалю. Це був перший показ цієї кінострічки в Румунії, на TIFF у Клуж-Напоці, на площі Унірій. Ми раді, що змогли привезти фільм Тодда Хейнса «Травень грудень/May December» на цей TIFF, фільм, включений до програми «Supernova». Це чудова стрічка з Наталі Портман та Джуліанною Мур у головних ролях. Іншим відомим фільмом, який досі не бачили в Румунії, є «Ми всі незнайомці» Ендрю Хей, також показаний у програмі «Supernova». Також у цьогорічній програмі був фільм, показаний на Берлінському кінофестивалі, «Зозуля» Тільмана Зінгера. Так само – стрічки у програмі «No Limit», які користуються великою популярністю серед кіноманів. Однією з новинок цьогорічного фестивалю є нова програма «Game On», так чи інакше пов’язана з Чемпіонатом Європи з футболу, що проходить під час TIFF. У зв’язку з цією подією та категорією, у нас також є фільми на спортивну тематику, один з них – «Насті». Я радий нагоді показати в Клужі, на TIFF, цей документальний фільм про кар’єру великого тенісиста Іліє Нестасе, знятий мною разом з Крістіаном Паскаріу та Тудором Д. Попеску. Фільм був показаний у неділю 16 червня, цього разу в присутності Іліє Нестасе. У програмі «3х3» художній керівник заходу Міхай Кірілов запропонував зустріч з трьома видатними режисерами: Клодом Соте, великим французьким режисером, Рюсуке Гамагучі, новим відкриттям Каннського кінофестивалю та італійським режисером Даніеле Лучетті. З добірки угорських фільмів я радий тому, що до Клужу був привезений чудовий фільм Каталін Молдовай «Без повітря/Elfogy a levegő», що був відзначений численними нагородами. Його історія була натхненна реальними подіями в Турді і я сподіваюся, що цього року фільм матиме ще більше глядачів, ніж раніше.»

    Режисери повнометражних і дебютних фільмів змагаються за нагороди міжнародних конкурсів 23-го Міжнародного кінофестивалю Трансильванія. 12 робіт з усього світу претендують на трофей «Трансільванія» та інші нагороди офіційного конкурсу, а 10 фільмів змагаються за нагороду «What’s Up Doc?». Міхай Кірілов, художній керівник Міжнародного кінофестивалю Трансільванія розповідає. «Обидва конкурси присвячені режисерам, які представляють свій перший або другий фільм. Це конкурси спрямовані на відкриття нових талантів. В офіційному конкурсі я радий бачити двох режисерів, які вже брали участь у TIFF зі своїми дебютами та нагородами і я радий, що вони знову досягли успіху зі своїм другим фільмом. Це Кароліна Маркович, авторка фільму «Мангал», одного з моїх улюблених фільмів 2023 року, який минулого року отримав Приз за режисуру. Цього року Кароліна Маркович повернулася з новим фільмом «Пункт пропуску». Також на TIFF повернувся індійський режисер Вінотрадж Палані, автор фільму «Кам’янці», зі своєю надзвичайною стрічкою «Адамантова дівчина». Ще одна річ, яку я хотів би згадати про міжнародний конкурс, – це те, що у нас сім дебютів у конкурсі з 12 фільмів. Варто також відзначити, що в міжнародному конкурсі ми маємо румунський фільм, уперше за кілька років, упродовж яких у конкурсі не було румунських стрічок. Фільм називається «Куди ходять слони» і є другою стрічкою подружжя Габі Вірджинії Шарґи та Кетеліна Ротару. Це суміш жанрів, мелодрама, чорна комедія, метадискурс про кіно, з неординарними режисерськими рішеннями. Я тримаю за них кулаки, адже вони є авторами «Не убий», фільму про кризу в системі охорони здоров’я.»

    Організаторами 23-го Міжнародного кінофестивалю Трансільванія виступають Асоціація з просування румунського кіно та Асоціація кінофестивалів Трансільванія.

  • Румунія на Лондонському книжковому ярмарку 2024

    Румунія на Лондонському книжковому ярмарку 2024

    Через 35 років після Румунської революції Румунський інститут культури відзначив свободу у всіх її творчих формах на новому Лондонському книжковому ярмарку. Під девізом “Голоси свободи”, участь Румунії в цьогорічному Лондонському книжковому ярмарку – одному з найбільших заходів, присвячених літературним професіоналам – була присвячена всім поколінням місцевих письменників, які творили в умовах повної свободи слова. Румунський інститут культури підготував програму заходів, що включала презентації книг, конференції та виступи спікерів, які відбулися на стенді інституту на ярмарку, а також у приміщенні інституту в Лондоні, бібліотеці Барбікан і Конвей-холі.

     

    Елі Бедіке, координаторка та ініціаторка колекції сучасної румунської літератури видавничої групи Nemira, розповіла нам про свою участь у Лондонському книжковому ярмарку з точки зору видавця: «Звичайно, такий ярмарок доступний і для публіки, але це не продаж книг. Це не такий ярмарок, як у Румунії, де відбувається багато подій і презентацій, це подія переважно для літературних агентів, видавців, культурних менеджерів і перекладачів, літературного нетворкінгу, але також і комерційна. Для мене та моїх колег по цій індустрії це важливий ярмарок, другий за важливістю у світі після Франкфуртського. Саме тому вони також мають певне стратегічне розташування, адже саме навесні та восени зазвичай купуються права на переклад. Повертаючись до присутності Румунії на цьому ярмарку, деякі заходи відбулися в приміщенні Румунського інституту культури в Лондоні, а два інших – у бібліотеках, у чудових місцях. Були присутні румунські письменники, літературні критики, культурні менеджери, які взяли участь у дуже цікавих дискусіях. Також були представлені деякі нещодавні переклади з румунської на англійську мову. І під час цих заходів знову виникла дискусія про те, що лише 3% англосаксонського книжкового ринку представлено перекладами. Я кажу це, щоб зрозуміти, наскільки важко видавцям намагатися знайти видавництва для румунських письменників у цій сфері, де англійська мова домінує на книжковому ринку. У мене було кілька зустрічей у Лондоні з перекладачами, видавцями та агентами, які дійсно зацікавлені в тому, що пишуть румунські письменники. Мало хто знає, що, як правило, видавничі плани, які складаються в цій галузі, спрямовані на дуже невелику кількість письменників зі Сходу, іноді лише на одного за видавничий рік. І тоді ідея полягає в тому, що ви повинні спробувати переконати видавця, перекладача або агента, що цей східноєвропейський письменник заслуговує на те, щоб він був з Румунії.»

     

    Участь у цьогорічному Лондонському книжковому ярмарку відкрилася заходом, присвяченим письменницям з Румунії та Велико-Британії. Однією з письменниць, яка взяла участь у дискусії, була Елена Вледеряну, ініціаторка та координаторка премії “Софія Недежде”, що присуджується сучасним румунським жінкам-письменницям. Елена Вледеряну ствердила: «Однією з письменниць, яка брала участь у цій дискусії, була письменниця Аліна Пуркару. Аліна Пуркару також є координатором, разом з Паулою Ерізану, тритомної антології “Століття румунської поезії, написаної жінками”, виданої видавництвом Cartier. Це дуже важлива антологія, тому що Аліна і Паула зібрали століття румунської поезії, відібравши і представивши сучасним читачам жінок-письменниць, яких багато хто навіть не знає.  Дві дуже цікаві письменниці та філософи з Великої Британії, Сюзанна Ліпскомб та Ханна Давсон, які мають багатий творчий доробок та є докторами філософії, також взяли участь у цій дискусії. Сюзанна Ліпскомб є фахівцем з історії і нещодавно ініціювала премію, яка пропонується за нон-фікшн літературу і є додатком премії, яка присуджується у Великобританії за художню літературу. Під час дебатів, організованих Румунським інститутом культури в Лондоні, Сюзанна Ліпскомб розповіла, що ідея премії виникла коли вона помітила, що в академічних колах здебільшого згадуються тексти та дослідження, написані чоловіками. Вона подумала, що це був би гарний спосіб привернути увагу до цих нехудожніх текстів, написаних жінками, і саме тому вона ініціювала премію, яка цього року буде вручена вперше. У свою чергу Ханна Давсон, фахівець з філософії мови, нещодавно опублікувала у видавництві Penguin антологію під назвою “ The Penguin Book of Feminist Writing” (“Книга феміністичного письменства”). Щоб укласти цю антологію, Давсон проаналізувала щонайменше 100 років літератури, написаної жінками. Її передусім цікавив пошук тих невідомих текстів, які торкаються феміністичної тематики. І вона була здивована, знайшовши дуже старі тексти, тексти, яким навіть більше 100 років, які дуже сучасно піднімають феміністичні теми, такі як рівність, право на освіту, соціальний статус жінок, відносини, які жінки мають у сім’ї, а також у суспільстві.»

     

    Меделіна Кеуняк, Ліліана Коробка, Космін Перца, Флорентін Попа, Марія Стадницька, Матей Вішнєк, Маріус Ківу, Богдан Крецу, Алекс Чіорогар і Сьюзен Кертіс, Юліан Морарь, Габі Рей і Мілена Делева доповнюють список учасників, присутніх на заходах, організованих Румунським інститутом культури під час Лондонського книжкового ярмарку.