Category: Інтерференції

Господарь Молдови у період 1634-1653 рр. Василь Лупу був палким просувачем візантійської ідеї та, водночас, захисником православної духовності. Члени Львівського Православного Братстсва назвали його “точною копією видатного імператора Юстиніана”. Він був спочатку прихильником Польщі, згодом союзником Богдана Хмельницького, особливо після того як син Хмельницького, Тиміш, оженився з його дочкою — Руксандрою (в джерелах її називають так само й Роксандра, Роксанда або Розанда). За часів його правління, в грамотах вперше зявилася румунська мова, а 1642 року відбувся спільний синод української і молдовської православних церков у місті Ясси, за участю делегатів київського митрополита Петра Могили.

За походженням Василь Лупу грек чи албанець, однак, найбільш поширеним варіантом є той, що він був арумуном родом з Албанії. Відомо, що він народився у Константинополі. У 30-х рр. XVII ст. оселився в Молдові, займався торгівлею, розбагатів і став великим землевласником. Мав титул великого ворника і за допомогою турків, у 1634-му році, зумів стати господарем Молдови. Протягом довгого часу від підтримував хороші стосунки з Оссманською імперією, дотримувався обіцянок перед султаном. За часів його правління країна досягла значних успіхів зокрема у області культури. У 1630-40-х роках, в Яссах, був побудований один з найкрасивіших памятників середньовічної архітектури Молдови – Собор Трьох святителів. Розписали його російські художники, спеціально привезені Василем Лупу з Москви. При соборі була створена Словяно-греко-латинська Академія, за зразком Київської академії. Значну роль в створенні школи зіграв київський митрополіт Петро Могила. Мандрівник Павло Беке, який відвідав Молдову в 1644 році писав, що князь Василь Лупу “будував величезні нові кам’яні школи для навчання молоді”. Засновує і відновлює близько 30 церков в Молдові (у тому числі собор Трьох Святителів та Голія в Яссах), будує церкву Св. Дмитра в Орхеї, на південь від Дунаю, у Львові та Києві; привозить з Константинополя в Ясси мощі Святої Параскеви.

У 1637-43 рр. Василь Лупу відкрив в Яссах першу друкарню за участю митрополита Варлаама і за допомогою Києва і Львова, звідки було завезено паперу та устаткування для книгодрукування. У друкарні було надруковано 8 книг, серед яких «Казанія Варлаама» (1643 р.), перша молдовська збірка законів «Правила» (1646 р.), “Сім таїнств Церкви” (1644 р), та ін. Друкарня, однак, була закрита у 1653 році. Відновлення її відбулося в 1681 році за часи митрополита Дософтея (Доситея). У 1653 році Василь Лупу заснував співецьку школу при Соборі Трьох Святителів.

Господар Молдови підтримував хороші стосунки з Польщею. При підтримці останньої і Туреччини, він тривалий час вів запеклу боротьбу з господарем Волощини Матеєм Басарабом. Коли в 1648 році почалося повстання проти польського короля під керівництвом Богдана Хмельницького, до цієї боротьби залучилася і Молдова. При облозі Львова в 1648 році у складі війська Богдана Хмельницкого діяв молдовський загін. У 1650 році Богдан Хмельницький використав конфлікт між Молдовою і татарами, вторгнувшись у князівство і зайнявши Ясси. Тоді Лупу був змушений укласти мир з Хмельницьким і віддати свою найменшу дочку Роксандру за Тимоша Хмельницького. Шлюб відбувся 1652-го року.

У квітні-вересні 1653 року, Василь Лупу при допомозі українських військ на чолі з Тимошем Хмельницьким вів боротьбу проти претендента на господарський престол Георгієм Штефаном, якого підтримував господар Волощини Матей Басараб. У вересні 1653 р., після загибелі Тимоша Хмельницького і відступу козацьких загонів з Сучави, Лупу був остаточно позбавлений престолу і змушений виїхати до Чигирина. Звідти він дістався до Криму, потім до Константинополя, де він був поміщений у вязницю “Сім веж”. Після звільнення, марно намагався повернути собі трон. Помер в 1661 році в Константинополі. Згодом його земні останки були привезені до Ясс, будучи перепоховані в Соборі Трьох Святителів, поряд з іншими членами його родини.

Споконвіку на Південній Буковині жили й українці. Неподалік міста Сучава був смертельно поранений син Богдана Хмельницького Тиміш, місце яке й досі носить назву Тимошевим полем. У 1650-у році Тиміш Хмельницький з полковником Даниїлом Нечаем зайняли Ясси, а в 1652-у році тут відбулося його весілля з Розандою Лупу, дочкою молдовського господаря Василя Лупу. В одній із сучавських церков знаходиться могила княгині Євдокії, доньки київського князя Омелька і дружини молдовського воєводи Штефана Великого, про яку й розповім я вам сьогодні, хоча в історії залишилося дуже мало інформацій про неї.

У XV-у ст. тісні політичні зв’язки підтримувалися з Молдовою. Однією з важливих політичних подій став династичний шлюб Євдокії Олельківни з одним з наймогутніших православних господарів Штефаном Великим 1463 р.. Молдовські літописці повідомляли з цього приводу «июня 5 привезли жену тому Штефану воеводе из Киева, сестру Симеона, царя Киевского». За переказами, Євдокія була красивою жінкою, а на настінному малюнку церкви Святого Юрія в місті Герлеу (схід) княгиня намальована з коротким волосям. Шлюб з Євдокією мав місце у місті Сучава, 5 липня 1463-го року, перед видатними церковними діячами Молдови. Штефан мав тоді близько 25 років, а його дружина була молодою і дуже красивою блондинкою. За ім’ям, Євдокія мала православне віросповідання. Ії дід Володимир, великий київський князь, був вихідцем великої родини литовських герцогів, з якої, до речі, походить і польська королівська родина. Володимир мав чотирьох наслідників, з-поміж яких і батька Євдокії, Олександра чи Олелька.

Про Євдокію відомо дуже мало. З точних джерел відомо, що у неї народився син Петро, здається 1465 — 1466 рр, який помер рано в 1480-му році, коли йому було 14-15 років. Його поховано в церкві монастиря Путна. Старший син Штевана, Олександр, котрий народився 1464-го року і помер 1496-го, не відомо й досі чи був сином Євдокії або іншої жінки. Однак він став спадкоємцем престолу. Євдокія народила Штефану Великому і дівчинку, Олену, яка пізніше стала відомою у Москві під прізвиськом «Волошанка».

Євдокії недовго судилося жити господинею Молдови, лише чотири роки. 25 листопада 1467 р. княгиня померла. Не відомо чи померла вона від хвороби або від пологів. Однак відомо, що Штефан рушив у кампанію проти Матея Корвіна, коли Євдокія конала. Першій дружині Штефана Великого не судилося дожити слави її чоловіка. Здається, що вістка про смерть дружини засмутила Штефана, який багато часу не шукав кохання в іншої жінки. Євдокію було поховано у Сучаві у церкві св. Георгія, більш відомій під назвою «Міреуць», де знаходилися мощі св. Іоана Нового і яка була митрополичою резиденцією у 1401 — 1580 рр. 1996 р. румунський археолог Мірча Матей знайшов надмогилну плиту її поховання. Через п’ять років від смерті київської княгині, господар Штефан Великий заключив інший престижний для Молдови шлюб з Марією Мангупською. Однак цей шлюб завершився через 5 років, коли у невідомих обставинах помирає Марія Мангупська. Третьою дружиною молдовського господаря стала Марія Войкіца, дочка господаря Волощини Раду Гарного (Radu cel Frumos), брата Влада Цепеша.

На відміну від інших дружин молдовського господаря, які були поховані в церкві монастиря Путна, Євдокія Київська була похована в церкві монастиря Пробота, теж в сучавському повіті. Спочатку, здається могила княгині Євдокії Олельківни знаходилась в Церкві Міреуць (Cучавський повіт), де під час ремотних робіт з 1997-го року були знайдені частини надгробної плити княгині. Могила була перенесена до церкви монастиря Пробота господарем Петром Рарешом, однак невідомо чи це перенесення могили відбулося безпосередньо з Церкви Міреуць чи з давньої церкви Пробота, цей останній варіант будучи найімовірнішим оскільки Штефан Великий збудував у монастирі Пробота кам’яну церкву — де постриглася в черниці його мати, пані Марія Олтя, і де пізніше було її поховано.

164 роки тому, 15 січня 1850 року народився на північному-сході Румунії, останній великий романтик європейської поезії, румун Міхай Емінеску. Тому, шановні друзі, ми вирішили присвятити йому нашу сьогоднішню передачу, використовуючи записи аудіо архіву нашої редакції.

Університетський професор Бухарестського філологічного факультету, завідуючий кафедрою української мови, доктор Іван Ребушапка, який написав навіть книгу про те як сприймається творчість цього поета в нашій країні, зазначив: “Емінеску, як і Шевченко, або як і інші національні поети – геніальний поет. Його глибинні роздуми про людей і світ часом майже не збагненні. А українські перекладачі, незважаючи на різні недоробки, опущення в змісті ідей, переосмислення і інше, здається мені, вповні відчули його геніальність і постаралися якомога краще донести її до україномовного читача. Між поетом Емінеску і українськими перекладачами постійно йшло поетичне змагання чи як особливо пластично виразився Андрій М’ястківський, “Емінеску ніби завдавав українським перекладачам важкі завдання, ніби підкидав їм по горішкові, викликаючи їх на двобій”. “Ану, мовляв він, розкусіть цей горішок!” І вони відповідали на такий спокусливий виклик. Готуючись до написання монографії “Самобутність класиків”, я з радістю сконстатував, що українські перекладачі вповні збагнули своєрідність і глибину поезії Емінеску. Більше того, вони схопили, так звані сталі поетичні цінності його поезії, які творять справжню систему світосприймання. Так, наприклад, Емінеску вважав поезію як своєрідну гру ікон, тобто художніх образів картин. Звірявши переклади, я переконався, що українські перекладачі всіма зусиллями прагнуть донести до читача різноманітні заграви і відлуння гри з іконами, тобто з поетичними образами. Характерний поезії Емінеску теж парний виступ антитези і опозиції, що теж схоплено в перекладах. Особливо визначальним для поетичного “я” Емінеску є його намагання якомога глибше проникнути у людське буття, настанова, яку в румунській критиці названо “заглибленням поета ” у простір і час і протилежне намагання “спуск його у самого себе”. Тобто визначальні дві симетричні опозиційні поетичні устремління, які досить повно і захоплюючи перекладено. Знову ж епітети, про яких Емінеску говорив, що вони мали душу і колір, входять до поетичної його концепції і системи, що в достатній мірі не втрачено перекладачами. А може має найбільш вражаючий вплив на іншомовного читача це звучання, словесна музика поезії Емінеску. Сам поет приділяв цьому аспекту особливу увагу, як визначав його хороший друг, письменник Іон Славіч, Емінеску дуже любив використовувати низькі, тобто відкриті голосні звуки в умілому їх чергуванні з середніми та високими, чим в поезіях він створював своєрідний музичний регістр. І що є найважливішим, цей регістр протягом вірша, в залежній мірі від ідейного змісту і настрою, зазнавав потрібні варіації. Цю здатність румунська критика назвала “особливим мовленням” властивим тільки Емінеску. І цю особливість, українські перекладачі зуміли, у великій мірі, донести, до читачів.”

Поетична творчість Міхая Емінеску відома всьому світові. Його лірика належить до найяскравіших перлин світової поезії. Сьогодні вірші видатного румунського поета читають англійською, арабською, болгарською, грецькою, іспанською та італійською, іврит та ідиш, німецькою, польською, російською, словацькою, французькою, чеською, шведською, японською мовами тощо. Про те як була сприйнята творчість Емінеску в Україні, і зокрема наскільки Емінеску близький українським читачам та українському менталітету розповість поет Микола Корсюк: ”Нас цікавить як сприйнята творчість Емінеску в Україні, наскільки український читач ознайомлений з його поетичним доробком, наскільки Емінеску близький українській ментальності. За свідченням дослідників і друзів поета, відомо що й Емінеску володів українською мовою. Відомий історик української літератури, у своїй монографії про життя поета, наводить копію атестату, виданого Чернівецькою гімназією, де навчався Емінеску. Йдеться про Джордже Келінеску, яку він присвятив життю Емінеску і подаючи копію атестату, в якому одна з граф, присвячена українській мові. А це відомо, що до моменту переселення батьків у село Іпотешти, де народився поет, вони проживали у селі Келінешти-Кумпаренко, в одному з українських поселень, що ланцюжком простягаються зараз від Дирминешт до Серету, Сучавського повіту. Та не в цьому суть, Емінеску румунський поет, чия спадщина увібрала у себе плоть і дух румунського народу. Перша публікація з Емінеску належить Василеві Щурату, який у виданому у Львові збірнику “Поезія ХУ віку”, 1903 року помістив переклад поезії “Ce te legeni, codrule” (Чом ти лісе клонишся?)”. Далі відбулася певна перерва в освоєнні поетичної творчості Міхая Емінеску і тільки в 1952 році, було видане перше видання його поезії, яке містило 43 зразки його поетичного слова. Цю збірку підготував колектив очолюваний поетом, відомим перекладачем Ярославом Шпортою. Йому, до речі, належать, перші зразки перекладів емінескової поезії. Якщо звернутися до цього видання, то ми насамперед повинні підкреслити те, в яких умовах і в який період воно створювалось. Йдеться про те, що упорядник і перекладачі підібрали такі тексти, у яких, насамперед, проявлявся соціальний аспект творчості Емінеску. Інші зразки поетичних творів це ти поезії, які позначені романтизмом, позначені любовними почуттями, а тому у певній мірі, стіснювали палітру поетичного слова Міхая Емінеску. Друге видання поезії Емінеску вийшло 1974 року, під упорядкуванням покійного Андрія М’ястківського із передмовою теж покійного Станіслава Семчинського, який багато спричинився у популяризації румунської літератури в Україні. Це видання значно ширше. Воно представляє всю так би мовити палітру, нюансований підхід до поетичних зразків генія румунської поезії Емінеску. Ми повинні згадати те, що відомості про Емінеску український читач міг знайти в обидвох виданнях Української радянської енциклопедії, у різних антологіях світової поезії, як наприклад виданої у Києві видавництвом “Веселка” в 1979 року збірці “Передчуття”. Я вважаю, що Емінеску, все ж таки, не досить відомий в Україні, незважаючи на те, що появилась збірка його прози 1989 року під заголовком “Зневірений дух”, прози, переклад якої здійснили найкращі знавці румунської мови. Все таки вважаємо, що настав час для нового підходу до нового видання перекладів із творчості Емінеску. Роки назад між Спілкою письменників Румунії і Спілкою письменників України була підписана угода про видання у перекладі творів Шевченка у Румунії і, відповідно, видання поетичної творчості Емінеску в Україні. Ці замисли не здійснилися. Я маю на увазі, насамперед, те що молоде покоління українців зараз позбавлене поетичного доробку Міхая Емінеску, оскільки видані томики уже застаріли. Відчувається, що потрібний новий підхід у перекладі поетичної спадщини Емінеску. Ми обов’язково у нові видання повинні включити посмертну спадщину Емінеску, яка була надрукована у Румунії і, розширити, у такий спосіб, сприйняття поетичного духу Емінеску, його високу мистецьку силу і, насамперед, його філософський світогляд. Адже ці виміри якось загубилися у процесі перекладів лірики Емінеску. Емінеску зараз відкривається як один із поетів мислителів, який увібрав і перевтілив у своїй поезії своєрідне бачення світу. Його філософія основується, не тільки на класичній німецькій філософії Гегеля, Канта чи Шопенгауера, а увібрала в себе і голоси далекої Індії, далекого Сходу, і при наступному виданні перекладів поезії Емінеску, я вважаю, що перекладачі повинні врахувати оці дослідження творчості поета.“

Петру Караман (1898-1980 рр) — видатний румунський фольклорист, етнограф і мовознавець-славіст. Таке поєднання не випадкове. Вивчення звичаїв, народної творчості й мови тісно переплітались у його дослідженнях, доповнюючи одне іншого. У цьому відношені він був послідвником краківської школи фольклористики. Будучи випускником Ясського Університету, він мав нагоду поглибити свої знання в Польщі, де фолькористика та діалектологія саме переживали період розквіту, і його докторська праця “Обряд колядування в слов’ян і румунів”, яку захистив влітку 1928-го року при Ягеллонському університеті, здобула загальне визнання у науковому світі. Адже саме під час перебування в Польщі, Караман мав нагоду ближче познайомитись з українською мовою і фольклором. Пізніші праці П. Карамана свідчать про те, що він засвоїв українську мову, при чому не тільки літературну, а й її діалекти.

У бібліотеці Петра Карамана, залишеній у спадок Ясській університетській бібліотеці, є багато творів українських класиків і письменників ХХ-го століття, з яких він принагідно цитував у своїх працях. Але найважливішим є те, він мав майже всі фундаментальні видання українського фольклору і його постійний інтерес протягом цілих десятиліть проявлявся в першу чергу в цій ділянці.

Після захисту докторської праці Петру Караман жив кілька місяців (між вереснем і груднем 1928 року) у Чернівцях, де викладав в ліцеї. У 1938 р. Караман став доцентом Ясського університету, а з грудня 1941 р займає посаду професора славістики цього ж університету. На цій посаді він перебуватиме до 1947 р. Студентам він читає не тільки курс порівняльної граматики слов’янських мов, але й спеціальний курс “гуцульської” діалектології та етнографії. Його публіцистична діяльність відображає також посилений інтерес до цієї проблематики. В одній статті він навіть висловив цікаву думку про існування етнічного субстрату, яким пояснюється наявність подібних рис у побуті і звичаїв румунів та карпатських українців.

Рецензії Карамана багаті також інформаціями про гуцульський фольклор, зокрема в них докладно розповідається про поетизацію історичної постаті Довбуша. Покинувши в 1947-му році кафедру, Петру Караман не покинув розпочаті раніше праці, продовжував інтенсивну наукову діяльність. Заняття україністикою займали в цьому контексті надалі першорядне місце. Йому вдається надрукувати остаточний варіант, до цього часу тільки частково надрукованої книги “Розколядування на сході і південному сході Європи”, в якій досліджує звичаї в хорватів, сербів, болгар, словенців, українців, росіян, білорусів, поляків, словаків, чехів, греків і албанців та розповсюдження їх серед румунів. Також у 1977-му році Караман завершує своє дослідження, розпочате ще до війни, над символікою поезії Емінеску, розглянутої на тлі народної. В ній є також цікаві міркування про український фольклор, зокрема про символіку українських казок.

Намалюй мені Тараса, друже,/Нашого великого Тараса./ Удихни у нього свою душу,/ Оживи і воскреси відразу“. Так писав в одному зі своїх віршів поет Іван Коваленко. І щороку кожного березня, та і взагалі на протязі всієї весни, всі українці, де б вони не були розкидані долею по світу, святкують пам’ять Тараса Шевченка, воскресаючи і оживляючи його, щоб згадати його відданість і любов до рідної України, до рідного слова, до волі.

Щоб відсвяткувати 199 років він народження Кобзаря, українська громада Клузької філії Союзу українців Румунії зібралася 16 березня в залі Клузького університету ім. Бабеша-Бойоя. Програма заходу була дуже різноманітною. Першою виступила студентка українського відділення Клузького УББ Марія-Юлч Плеш з доповіддю на тему “Тарас Шевченко — національний поет України“. Присутні змогли не тільки дізнатися про нелегку долю поета, а й послухати вірші і пісні на слова великого Кобзаря у виконанні студентів українського відділення Клузького університету, та переглянути документальний фільм про життя і творчість Т.Г.Шевченка.

Детальніше про творчість Шевченка, а саме про період його зрілості (1843-1847 рр.) розповіла лектор доктор Міхаела Гербіль у своїй доповіді “Три літа — золотий період творчості Тараса Шевченка“, у якій висвітлила і проаналізувала найбільш радикальні твори поета як, наприклад “Заповіт“, “Сон“, “Єретик“, поема “Кавказ“, “Розрита могила“, “Великий льох“. У цих поезіях, написаних після його подорожі на Україну, Шевченко остаточно позбувається романтичних ілюзій щодо минулого і сучасного своєї Батьківщини, і починає стверджувати, що в нього назавжди висохли романтичні сльози і він став рішучим борцем. “Головні теми циклу, як я вже сказала, це любов до Батьківщини, вболівання за щасливу долю рідного народу, ненависть до його гнобителів. Письменник широко залучає властиві такому жанру архаїзми та церковнослов’янізми.”“

Нелегкою була доля Шевченка: народився кріпаком, служив панам, перебував на засланнях, і навіть будучи вільним перебував постійно під наглядом таємної царської поліції. Проте за своє життя йому випало зустрітися з великими людьми, які стали його вірними друзями і допомагали й підтримували його: це, в першу чергу, Сошенко, Гоголь, Гулак-Артемовський, Брюлов, Гребінка та багато інших.Про це розповіла у своєму насиченому виступі “Друзі й соратники Тараса Шевченка“ Мотря Крамар, колишній викладач російської мови, зараз — пенсіонер та член Клузької філії СУР. У ньому вона згадала тих людей, які з юних літ і на протязі всього життя поета були поруч з ним, і не тільки до смерті Тараса, а й опісля, коли їхніми зусиллями його тіло вони перевезли в рідний край.

Інший член Клузької філії Михайло Крамар наголосив на тому, що Шевченко відомий як мислитель, великий творець, апостол свободи, тож ми повинні віддати не тільки традиційну данину шани його літературній та мистецькій творчості, а й виявити його революційно-демоктратичну спадщину. У своєму виступі на тему “Соціально-політичні погляди Тараса Шевченка“ він розповів детальніше про погляди Шевченка, наголошуючи наприкінці свого виступу, що його ідеї не замикаються лише у сфері політичних чи наукових висновків, вся його доля є повчальним прикладом високої моральності, несхитної мужності, особистої гідності та безкомпромісної відданості обраному шляху — саме ці якості повинні стати невід’ємною рисою нашого часу.

Боротьба за відбудову української держави велася багатьма поколіннями і дорого обійшлася українцям. На початку ХХ сторіччя українська еліта лише часткового і на короткий відрізок часу зуміла добитися політичного самовизначення українського народу, але після кількох років тяжкої боротьби як на внутрішньому, так і на зовнішньому планах, незалежна Україна зазнала поразки. Однак українці не переставали сподіватися, що коли-небудь стане можливим створення самостійної України.

Серед західного українського населення на початку 1940-их років утвердилася думка, що подальша боротьба за українську державність вимагає організованої сили. Одна з таких організованих структур мала назву Буковинський курінь. Це було напіввійськове формування, сформоване в основному з українців-жителів Буковини. У 1940 року Північна Буковина увійшла до складу СРСР, а рік по тому перейшла під юрисдикцію Румунії. З літа 1941-го до січня 1942 р. молодіжну організацію Буковинського куреня очолював Михайло Колотило під псевдонімом «Кобзар».

Михайло народився 2-го вересня 1921 року в селі Вилавче (сьогодні Коритне Чернівецької області). У 1928 році пішов до сільської школи, а через чотири роки батьки записали Михайла до Вижницької хлопячої гімназії. Через чотири роки успішно склав вступні іспити і поступив до румунського ліцею імені Арона Пумнула у Чернівцях, по завершення якого записався на Філологічний факультет, відділ української мови. Там він познайомився з Олександром Поремським та Мирославом Кінзірським, активістами ОУН в Чернівцях, від яких дізнався про дії організації, спрямовані на боротьбу з радянською владою та на скріплення національної свідомості серед буковинців. Так Михайло Колотило долучився до ОУН.

У червні 1941 року почалася війна між Німеччиною і СРСР, на Буковину прийшла румунська влада. У січні 1942 р. румунськими спецслужбами було заарештовано Юрія Фурмана, звязкового ОУН між Чернівцями і Бухарестом. Під час обшуку в нього вилучили лист Івана Григоровича до Ольги Гузар, “котрий був, по суті, директивною вказівкою по оунівській діяльності і містив заклик до збройної боротьби за встановлення влади ОУН на Буковині”. Цей лист дав поліції підставу вистежити і заарештувати велику групу буковинських націоналістів за звинуваченням: “підбурення проти безпеки держави”.

У ході слідства до цього додалися звинувачення в незаконному зберіганні зброї, переховуванні нелегальної літератури тощо. Заарештовані були переведені до Ясcької в’язниці, де постали перед військовим трибуналом у Яcсах 26 січня 1942 року. Тоді був затриманий і повітовий провідник молодіжної організації Буковинського куреня Михайло Колотило, який мав стати центральною фігурою на судовому процесі. Але цього не сталося.

Окружний провідник ОУН-УПА Артемізія Галицька, разом із лікарем Смерекою допомогли Михайлу втекти. Про це розповів двоюрідний брат «Кобзаря» Афанасій Колотило: “З Чернівців їх перевели в тюрму до Ясс. У Яссах, Михайло мені розповідав, що весь час думав що робити. Його мали засудили на 12 років. Тоді він згадав, що читав книжечку про те, як один польський міністр, заарештований німцями у Варшаві, прикинувся божевільним і так вдалося йому втекти з тюрми. І він прикинувся, що збожеволів. Покійна Наталка мені казала: «Я плачу, що збожеволів мій чоловік. Він ходить, як дурний по палаті.» Перевели його до психічного шпиталю, розмістили в окремій палаті. Але прийшов день, що взяли його до комісії. Один психолог подивився на нього та й каже: «Діти, котрі родяться з великим чолом, то вони або дуже розумні, або зовсім не мають памяті.» Комісія прийшла до висновку, що він справді психічно хворий.”



За посередництвом лікаря Смереки, котрий мешкав тоді в Яcсах, М.Колотило викликав телеграмою на побачення молоду вчительку Артемізію Галицьку. Відвідуючи «Кобзаря» в шпиталі вона вивчила план його розміщення, знайшла зручне місце, через яке можна було проникнути непоміченим. Потім на гроші, які мала, купила для нього цивільний одяг, запас харчів на кілька днів і в кінці червня 1942 року він втік.

Через Бессарабію втікачі дісталися Вашківців, але потім були змушені переїхали до Львова. У 1943 році Михайло Колотило знову був заарештований. Тікаючи від поліцейських «Кобзар» спіткнувся і впав. Опинившись у безвихідній ситуації він вирішив покінчити життя самогубством, але пістолет не спрацював. Поліцейські наздогнали його і відібрали у нього пістолет. Отож Михайло Колотило знову опинився за ґратами, але був звільнений після того як 8 лютого 1944 року румунський уряд видав декрет про звільнення з тюрем українських політв’язнів-націоналістів.

У цей час його майбутня дружина Наталка Коваль працювала вчителькою у місцевості Кечулаць. Там вона мала велику поміщицьку хату.

Туди й перебрався Михайло, взявши до себе й двоюрідного брата Афанасія. Згодом представники радянських органів безпеки разом з політичною поліцією нової комуністичної влади “Секурітатя”, почали масові арешти активістів українських організацій, що мешкали на території Румунії. Більшість із них було депортовано до Сибіру. Афанасій Колотило розповів як врятувався Михайло: “Почало вечоріти. Наразі хтось постукав у двері. Встав я скоро, відчинив двері, бачу двох панів.

– Добрий вечір!

– Добрий вечір!

– Не гнівайтеся, що ми вас турбуємо, ми учителі, були в селі в гостях. Наша машина поламалися, водій намагається відремонтувати, а ми прийшли до вас погрітися.

– Добре, прошу сідайте, – кажу я.

А вони щось крутяться, крутяться, а потім запитують Наталку:

– А де Ваш чоловік? – Пішов до Бухареста. Але скоро має приїхати, – дивиться на годинник, – має прийти поїзд, – каже вона.

Вони вийшли на двір і не знаю як Михайло не зустрівся з ними, бо одразу увійшов до хати. А Наталка каже: «Михайло ти знаєш, ми маємо гостей.» А Михайло відповідає: «Ці гості прийшли за мною. То не вчителі, то є секурісти, працівники Секурітатя.» А вони, видко побачили, що він увійшов, зайшли після нього і кажуть: «Ми вас просимо поїхати з нами до Бухареста на допит. А він відповідає: «Дозвольте мені хоча б повечеряти, бо я зранку нічого не їв. Та й дозвольте мені піти до туалету.» А та хата велика, панська, великі кімнати, а туалет був як кімната, була й ванна і вікно. Він зайшов до туалету, зачинив двері за собою, вистрибнув у вікно та побіг стежкою попри озера. Пробіг 500-600 метрів та й зайшов у трощу бо подумав, що в них є пес. А вони вийшли вистрелили, але в ліс за ним не пішли, бо боялися, що він має пістолет. Михайло забіг у воду, просидів там зо дві години. Потім вийшов і почав думати куди йти. Мокрий, на дворі осінь, холодно він пішов вздовж залізної дороги до місцевості Дріду до Гаврила. Та й розповів Гаврилі, що з ним сталося і попросив найти йому якійсь притулок. А Гаврило перевіз його аж у третє село. І так Михайло спасся.”

Тікаючи від радянських і румунських комуністичних органів безпеки Михайлу та Афанасію довелося багато часу переїжджати з однієї місцевості в іншу. Афанасій Колотило розповів як українці в Румунії трималися разом і допомагали один одному. “Я згадав, що в містечку Римніку Вилча жив один багатій родом з нашого села – Василь Гаврилюк. Я кажу Михайлу: «Підемо ми до того Гаврилюка, може він знайде нам щось, він багатий, можливо допоможе.» Поїхали ми до нього, він нас дуже гарно прийняв, пригостив, запросив переночувати. На другий день він відправив нас до міста Думбревень, в Ардялі. У Думбревенях він мав знайомого, який теж сидів у тюрмі. І так Гаврило повернувся назад у село, а ми з Михайлом сіли на поїзд і поїхали туди. Переночували в одному селі, а на другий день сіли на автобус та поїхали в Думбревень. Там жили Лютик і Гнатишин з нашого села, які прийняли нас, дали їсти, пити, вони мали гроші. Михайло певний час жив у них, а потім переїхав у Сігішоару, там знайшов роботу і мешкав у пані Гарас. Потім я повіз туди Наталку, яка народила йому двох дівчат – Настю і Катю. Вона не могла працювати, мала доглядати за дітьми, а треба було якось жити. Михайло згадав, що його покійна мама дуже хотіла, щоб він був священиком. А коли він був студентом у Бухаресті ходив до церкви поблизу Теологічного факультету і познайомився з тамтешніми викладачами. Пішов він до одного священика, який був дуже впливом на факультеті та попросив допомогти записатися на Теологічний факультет заочно. За два роки Михайло освоїв чотирирічний університетський курс, оскільки був дуже добрим студентом. Коли висвятили на священики, він попросив, щоб йому дали якесь село у горах, щоб ніхто не чув і не знав про нього. ”



Так і сталося. Його направили священиком у гірське село Перішань, куди можна було добратися лише верхи на конях. Проте недовго йому дали спокійно жити. Афанасій Колотило: “Але вони й там його не лишили в спокою. Коли проводилися перші арешти, було затримано багато людей, і Шемчука і Наталку, і багатьох інших. Так ось Секурітатя змусила Шемчука бути донощиком. Одного дня прийшов Шемчук до Перішань і каже Михайлу: «Мене послала Секурітатя, скажи, що мені казати.» А Михайло відповів: «Що я тобі буду казати, ти бачиш, хата моя як у бідного чоловіка, двоє дітей, село бідненьке, що ще тут можна говорити.» А той повернувся і так і зробив.”



Зрозумівши, що Секурітатя не залишить його у спокої священик з дружиною, трьома доньками і двома хлопчиками перебираються в місцевість Гепрія повіту Алба, а звідти у 1969 р. переходять в село Албешть, неподалік міста Сігішоара. Після недовгого перебування у цьому населеному пункті переїжджають в Сібіу, де у 1974 році Михайло Колотило був призначений радником тутешньої Єпархії. Останні роки життя він провів у місті Плоєшти, де відреставрував церкву Святих Костянтина та Олени, що сильно постраждала від землетрусу. На знак визнання його зусиль Патріарх Румунської православної церкви Феоктист дозволив поховати дружину Наталію, яка померла 25 жовтня 1995 року, у церковному дворі, біля вівтаря. Поруч був похований і Михайло Колотило, який помер 25 лютого 2000 року на 79-му році життя. Він дожив до сповнення своєї мрії — створення самостійної держави України. У 1999-му, всього за кілька місяців до його смерті отець Михайло писав: “У 1991 році наша сім’я пережила невимовну радість, коли почула, що Україна стала вільною й незалежною державою. Слава і подяка Богові за все, а головне за самостійність України. Слава Україні та її героям!”

Джерела:

– Михайло Колотило, «Мої спомини».

– Андрій Дуда, Володимир Старик, Буковинський курінь в боях за Українську Державність: 1918-1941-1944;

– Михайло Андрусяк, «Брати Вогню», — Коломия: Вік, 2004;

– Кость Король, «Моя Голгофа», — Чернівці: Троянда, 2000.

Особлива подяка за надані фотографії та матеріали – членам родини Колотило!

Петро Могила належить до людей, чиї імена символізують відродження нації. Поряд з іншими культурними діячами XVII ст. він стояв біля витоків прославленої далеко за межами України Києво-Могилянської академії. Величезною була його роль і в оновленні православного богословя, що майже не змінювалося впродовж багатьох століть. Свою наукову, культурну та релігійну діяльність Петро Могила розгортав не лише на користь українського та румунського народів, а й на користь всього європейського православного світу.



Виходець з давнього молдовського боярського роду, Петро Могила народився у грудні 1596 року у сім’ї Симеона Могили. Отож, у грудні виповнилось 415 років з дня народження цієї неординарної особистості першої половини ХVII ст., яка протягом кількох десятиліть згуртовувала довкола себе носіїв духовних цінностей. Саме тому 1996 року, рішенням ієрархів Української православної церкви Петро Могила був причислений до лику святих. Рік по тому Святий Синод Румунської Православної Церкви визнав канонізацію Святого Митрополита Петра Могили Українською Православною Церквою. 13 жовтня 2002 року, коли виповнилося 360 років від проведення Загально православного синоду, в м. Ясси відбулося урочисте проголошення канонізації Святого Митрополита Петра Могили Румунською Православною Церквою з днем святкування 22 грудня.

Відомий фольклорист, літературознавець, професор Бухарестського університету Іван Ребушапка присвятив статтю постаті Петра Могили під назвою ”22 грудня — день покровителя українського і румунського відродження. До 415 роковин народження Святого Петра Могили»: “Це одна з не дуже багатьох постатей, яка зробила дуже багато для двох народів, румунського і українського. В історії української культури і літератури, українського шкільництва, не говорячи вже і про богослов’я, про християнство, про церкву, як таку, Петро Могила здійснив у всіх цих напрямах поворотні шляхи. Про це писали і будуть ще писати багато людей, бо дійсно українська культура набрала такий курс, і почала розвиватися дуже гарно, стаючи таким ревнивим суперником. Це випливає, особливо, з творчості київських поетів які прославляли Петра Могили. Київ міг би позмагатися з давньогрецьким новим геліконом, як пише видатний поет українського бароко Софроній Почацький, якого відправив Петро Могила до Ясс коли була заснована Ясська Академія у монастирі «Трьох святителів». Софроній Почацький був і він одного часу ректором Києво-Могилянської Академії, викладав поетику, і сам був поетом, і учив своїх учнів як складати вірші в стилі бароко. Є знаменита збірка, в якій є окрема присвята Петру Могилі, в якій виражається велика вдячність українського народу цьому святому.»

Хоча доля закинула Петра Могилу далеко від рідних земель, він ніколи не забував свого коріння. Могила доклав чимало зусиль для розвитку румунського друкарства. Йому завдячується заснування шкіл, передача в подарунок друкарень для молдовських і волоських монастирів, допомога у виданні їх перших книг. На запрошення волоських та молдовських господарів українські професори, друкарі з Києва працювали в місцевих навчальних закладах, сприяли налагодженню культурно-просвітительської діяльності. Зусиллями Петра Могили в місті Яссах було відкрито першу друкарню у Молдові. Водночас він допоміг заснувати друкарні в містах Тирговіште, Кимпулунг, Говора. Так само, він всякими способами допомагав, сприяв розвитку освіти в румунських князівства. Київський митрополит направив чотирьох професорів на чолі з Софронієм Почацьким для викладання в першій вищій школі в Молдові – Ясській словяно-греко-латинській академії, яку господар Васіле Лупул, створив за участю Могили на взірець київської.

У 1645 році Петро Могила відвідав Ясси, де дав благословення на одруження польського шляхтича Януша Радзивілла з Марією, старшою донькою молдовського господаря Василя Лупула. На багатьох книгах, виданих Петром Могилою зображено родинний герб Могил або румунських князівств де правили члени його боярського роду. На знак глибокої пошани до батьків та свого роду, Могила називав себе «сином воєводи Молдови» або «сином молдовського господаря».

Професор Бухарестського Університету Іоан Ребушапка: ”Значення Петра Могили в українській культурі надзвичайне. З цим згідні дослідники його творчості. Він заклав в Україні основи розвитку культури, літератури, шкільництва і Києво-Могилянська академія у Києві була найвизначнішим закладом вищого типу у цій зоні. Не мале значення мав Петро Могили і для розвитку своєї батьківщини, тому що він не забував і постійно намагався допомогти як міг. На цих фактах символічної дійсності постали такі промовисті символи. Я не раз студентам кажу, уявіть собі тільки, Україна це країна словянська, українська мова належить до словянської сімї, а румунська мова належить до романських. Яке значення мав той факт, що із словянської країни прибула ціла група викладачів аби викладати в Яссах латинську мову, до країни, якої мова належить до романських мов. Отже, уявіть собі, на якому рівні було викладання латинської мови у Києві. Якщо пригадати про Сковороду,який писав вірші, байки латинською мовою, можна собі уявити яка тут висока школа була з освоєння тієї давньої культури грецько-римської культури, і це мало надзвичайне значення для розвитку культури у румунських князівствах, а особливо у Молдовському князівстві. Я пригадую собі слова нашого знаменитого викладача всесвітньої літератури, академіка Тудора Віану, який знав німецьку мову, студіював у Німеччині,який знав весь світ, і який одного разу, на курсі, сказав так: “То правда, що румунська культура мала великі зв’язки з французькою, і що румунська культура вплинула так щедро на розвиток румунської культури, але до XVIII століття, тут Київ відігравав величезну роль”, і це велика правда.»

Шановні друзі! Запрошуємо вас взяти участь у конкурсі з призами “Культурний Бухарест — від симфонічних оркестрів радіо до сучасного мистецтва”, проведеному Всесвітньою службою Радіо Румунія у співпраці з Музичною службою румунського радіо. Конкурс присвячений Бухаресту, культурному центрі європейського значення, та зосереджується на симфонічній музиці і сучасному мистецтві.

З 23 по 29 вересня в Бухаресті відбудеться перший Міжнародний фестиваль симфонічних оркестрів радіо, який об’єднає в Румунії найбільш відомі оркестри національних радіокомпаній різних країн світу. Захід буде проведено щодвароки, коли не відбувається міжнародний фестиваль-конкурс ім. Дж. Енеску. Музичним директором фестивалю буде піаніст і диригент Крістіан Захаріас.

Концерти симфонічної музики пройдуть у двох найбільших концертних залах Бухареста — Залі радіо та Залі палацу. Виступатимуть: Симфонічний оркестр Національної радіокомпанії Румунії, Камерний оркестр Національної радіокомпанії Румунії, Румунський квартет Voces”, Оркестр RAI Турин, Оркестр Радіо Франс, Симфонічний оркестр Бі-Бі-Сі, а також румунська сопрано Руксандра Доносе, румунський скрипаль Александру Томеску, словацький диригент Юрай Валчуха, південнокорейський піаніст і диригент Чон Мьон Хун, китайський віолончеліст Цзянь Вань, румунський диригент Хорія Андреєску, російський скрипаль Максім Венгеров, естонський диригент Нееме Ярві, румунський піаніст Дан Грігоре тощо.

Теж у Бухаресті з 25 травня по 22 липня відбудеться п’ята Бухарестська бієнале (BB5), найвідоміша мистецька подія Румунії, куратором якої призначено Енн Барлоу (Великобританія/США). У заході візьмуть участь щонайменше 20 митців з чотирьох континентів світу. Попередні Бухарестські бієнале відбулися в 2005, 2006, 2008 та 2010 роках. BB5 спрямована на заохочення творчості художників, доступу широкого загалу до культури, поширення мистецтва та культури, міжкультурного діалогу і знання історії та культурної спадщини народів Європи і світу. Бухарестська бієнале проходитиме в різних виставкових приміщеннях (у тому числі в колишній текстильній фабриці), а також в численних громадських місцях Бухареста.

Слухайте передачі ВСРР, читайте наші матеріали на веб-сторінці та на нашому профілі в мережі Facebook і вам буде дуже легко дати правильні відповіді на конкурсні запитання. Конкурс триває до 31 липня 2012 року.

Розігрується Головний приз — семиденна путівка з повним пансіоном (на двох осіб) у готелі “Royal” у період 23-30 вересня цього року. Щасливі переможці конкурсу отримають можливість відвідати усі концерти, що пройдуть у рамках Міжнародного фестивалю симфонічних оркестрів радіо.

Головним спонсором конкурсу виступає бухарестський готель Royal.

Партнерами конкурсу є: Міністерство культури і національної спадщини, Префектура міста Бухарест, Автономне правління “Офіційний вісник”, Бухарестське управління міського громадського транспорту, Національний музей румунського селянина, портал сучасного мистецтва Modernism.ro, видавництво NOI Media Print, видавництво “Casa Radio”.

Як зазвичай, переможці конкурсу мають покрити власними коштами лише витрати на дорогу та оформлення візи. На учасників конкурсу чекає й багато інших пам’ятних подарунків та призів, що нагадуватимуть їм про Бухарест та його культурні принади, наданих нашими партнерами та спонсорами.

А зараз запитання:

– Хто став музичним директором Міжнародного фестивалю симфонічних оркестрів радіо?

– Як називається головний музейний заклад сучасного мистецтва румунської столиці?

– Назвіть щонайменше три культурні, історичні або туристичні принади Бухареста.

– Який культурний чи туристичний обєкт, або яку памятку історії чи архітектури в Бухаресті ви б хотіли побачити у разі отримання Головного призу і чому?

Просимо написати, також, що спонукало вас взяти участь у цій вікторині. Чекаємо ваших листів до 31 липня 2012 року. Переможці будуть оголошені на початку серпня.

Бажаємо вам успіхів!

Легендарний співак Петро Лещенко народився 1898 року в невеличкому українському селищі Ісаєво під Одесою. Коли йому було три роки, помер батько й сімя переїхала до Кишинева, який був центром Бессарабської губернії. Усі Лещенки любили пісні. Коли Петро підріс, хлопчика віддали до церковного хору. Він швидко навчився читати ноти, точно вести мелодію. В 1915 році в одному з кишинівських ресторанів відбувся його дебют як танцюриста й співака — він був чудовим баритоном. Петро виконував російські, українські, циганські пісні. Так почалася творча карєра майбутньої знаменитості, який прожив багато років в Бухаресті.



В 1918 році Румунія окупувала Бессарабію, і Лещенко опинився за кордоном, де й пройшло все його подальше життя. Поступово він досяг великого успіху. На головному столичному бульварі Каля Вікторієй від відкрив ресторан “Пётр Лещенко”, де частували українськими і російськими стравами, і якому вдалось проїснувати до 1942 року. У своєму ресторані Лещенко виступав з ансамблем «ТРІО ЛЕЩЕНКО» (дружина співака і його молодші сестри – Валентина і Катерина).



Чимало прихильників української і російської кухні та музики відвідували цей ресторан. З осені 1919 року в складі танцювальної групи «Єлізаров» чотири місяці виступав в Бухаресті в театрі «Алягамбра», потім увесь 1920 рік – в кінотеатрах Бухареста. Пісні Петра Лещенка видавались на пластинках фірмами «Parlophon» (Німеччина), «Electrecord» (Румунія), «Bellacord» (Латвія) і мали величезний комерційний успіх. За своє творче життя Петро Лещенко записав понад 180 грамофонних дисків. Федір Шаляпін говорив про цього видатного співака українського походження, що його пластинки мають куди більшу популярність, ніж його, шаляпінські…



Лещенко також багато їздив із гастролями по Європі. Однак в країнах СРСР він був заборонений. У 1941 році Румунія разом з Німеччиною вступила у війну з СРСР. Лещенко у цей час був на гастролях у Парижі. Важко йому вдалося повернутися до Бухареста, де він продовжив виступи у своєму ресторані. Питання про призов Лещенка в румунську армію не піднімалося, проте мова йшла про те, щоб дати серію концертів на окупованій радянській території. Петро Костянтинович погодився, не здогадуючись, що це означатиме для нього в недалекому майбутньому…



В 1944 році до Румунії ввійшли радянські війська. Петро Лещенко давав концерти в шпиталях, офіцерських клубах. 26 березня 1951 Лещенка арештували органи держбезпеки Румунії в антракті після першого відділення концерту в Брашові і оселили у вязницю під Бухарестом. 5 серпня 1952 року його дружина Віра Білоусова, яка, як і Лещенко, звинувачувалася у зраді Батьківщини через виступи в окупованій Одесі, була засуджена строком на 25 років позбавлення волі. У 1953 р. була звільнена за відсутністю складу злочину. Багато років по тому дружина дізналася, що Петро Костянтинович став одним із тисяч будівельників Дунайського каналу і помер 16 липня 1954 р., на 56 році життя, в лікарні в’язниці Тиргу Окна, з невідомо яких причин, а місце знаходження його могили і досі невідоме. Одного разу сестра славетного співака впізнала у натовпі увязнених, яких під конвоєм гнали розбирати руїни в Бухаресті, свого брата, якого вона ледве впізнала — худий, сивий, виснажений… За правдоподібними чутками Лещенко помер у тюремній лікарні, ставши однією з жертв комуністичного режиму. А табу з його записів у СРСР були знято тільки у 1988 р. (Христина Манта)