Category: Інтерференції

В українській історії першої половини ХХ ст. важливе місце належить міжвоєнній українській політичній еміграції, яка зявилася після поразки національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. Її можна розглядати як альтернативу історичному процесу, що розвивався в умовах псевдодержавності в УСРР. Найширше суспільно-політичне і культурно-освітнє життя в еміграції розгорнулося в Європі. Діяльність розпочали емігрантські громадські організації, культурні установи, вищі та середні навчальні заклади, наукові інституції, преса; започатковано систему самооподаткування (сплата національного податку). В одних країнах сформувалися центральні органи еміграції, наприклад, Український громадський комітет у Празі, Український центральний комітет у Польщі, Генеральна рада у Франції тощо, в інших обєднавчі процеси не були реалізовані.

Українська еміграція у Румунії хоча і займала проміжне місце між політичними центрами та периферійними осередками еміграції в Європі, проте вона однією з перших виступила за обєднання всієї української еміграції в Європі, скликання Всеукраїнського емігрантського зїзду та спромоглася створити обєднаний центр – Громадсько-допомоговий комітет (ГДК). Історію міжвоєнної української політичної еміграції у Румунії частково вже відображено у науковій літературі. Загальні риси й особливості перебування її у цій країні порівняно з іншими визначені у працях з історії української еміграції в Європі.

Проте поза увагою дослідників залишилися питання участі української еміграції в цій країні у загально-емігрантському обєднавчому русі, зокрема, у створенні Головної еміграційної ради та роботі її конференцій. Українську еміграцію у Румунії започатковано у другій половині 1919 р., коли українські вояки поверталися додому з італійського полону. На румунській території частину з них місцева влада інтернувала. Декілька місяців вони перебували у таборі в Бурдужень (нині Сучавський повіт – північ). У листопаді-грудні 1920 р. інтерновано козаків і старшин кулеметної бригади Армії УНР та цивільних осіб, безпосередньо повязаних з армією. Згодом до них долучилися старшини Української Галицької Армії, вояки армії Н. Махна, українці з армій Денікіна і Врангеля, члени повстанських загонів у підпіллі більшовиків, цивільні особи – біженці з України. Всіх їх розмістили у таборах у Брашові, Бухаресті, Орадя-Маре, Сіблеу, Тиргу-Жіу, Фегераш, поблизу повіту Нямц та Констанци. Поступово табори ліквідовували. Останній закрито у вересні 1923 р. Більшість емігрантів залишилася у Румунії, частина з них реемігрувала до інших країн, а дехто повернувся на Батьківщину.

Під час Голодомору 1932–1933 рр. в Україні українсько-румунський кордон перейшло декілька тисяч осіб. На початковому етапі існування української еміграції у Румунії її обєднуючим центром була НДМ УНР на чолі з К. Мацієвичем. Завдяки її матеріальній підтримці було створено Філію Українського товариства прихильників Ліги Націй (ФУТЛН), Українське співоче товариство «Дума», Союз українських жінок-емігранток, Українське ощадно-позичкове товариство «Згода». Восени 1923 р. на І конференції української еміграції у Румунії засновано Громадсько-допомоговий комітет, який став головним центром в країні. До його складу входили представники різних політичних течій. Важливе місце у роботі ГДК займало питання про скликання всеукраїнського зїзду та створення центрального органу всієї еміграції.

На щорічних конференціях української еміграції у цій країні К. Мацієвич виголошував доповіді на цю тему. Хоча питання створення головного емігрантського центру обговорювалося центрами української еміграції у Польщі, Румунії, Франції і Чехословаччині у 1927–1928 рр., проте першою ухвалила таке рішення на своїй конференції українська громада у Румунії, а згодом передала ініціативу скликання його Українському обєднанню в ЧСР. Між іншим, голова ГДК Кость Мацієвич був одночасно й головою Українського республікансько-демократичного клубу у Празі – складової частини цього обєднання. Саме це українське обєднання створило організаційну комісію на чолі з К. Мацієвичем, яка налагодила відносини з відповідними емігрантськими організаціями у різних країнах, склала програму і регламент конференції, призначила доповіді і запросила доповідачів.

Комісія визначила такі завдання конференції: обєднання української еміграції та координація діяльності емігрантських організацій; охорона своїх правових і матеріальних інтересів; організація різноманітної допомоги емігрантам як власними засобами, так і заходами еміграційного Бюро при Лізі Націй; задоволення культурно-освітніх потреб еміграції та розширення діючих українських культурно-освітніх інституцій; спільні акції української еміграції у загальнонаціональних справах і пропаганда державно-національної ідеї на міжнародній арені.

Перша конференція української еміграції відбулася 25–26 червня 1929 р. у Празі. У ній взяли участь 13 делегатів з 7 країн (Болгарія, Польща, Румунія, Туреччина, Франція, Чехословаччина, Югославія). Представники українських громад з Австрії, Бельгії та Люксембургу на конференцію не прибули. Із доповіді Дмитра Геродота про становище української еміграції у Румунії випливало, що ГДК зареєстровано близько 3 тис. емігрантів, розподілених по громадах у «старій» Румунії та Бессарабії.

До наступної конференції до складу пленуму ГЕР увійшли представники від українських громад країн перебування еміграції, у тому чис лі К. Мацієвич і Д. Геродот від Румунії. Через технічні й організаційні проблеми наступна конференція не скликалася два роки і відбулася лише 24–25 вересня 1932 р. у Празі. Впродовж цих трьох років сталися певні зміни на міжнародній арені та в емігрантському середовищі. Напередодні Другої конференції ГЕР відбулися зїзди і конференції обєднаних організацій української еміграції у Польщі, Румунії, Чехословаччині і Франції та зібрання українських громад в інших країнах перебування еміграції, на яких було схвалено доповіді про становище української еміграції в різних країнах. Машинописну копію доповіді делегата від української еміграції в Румунії на Другу конференцію Головної еміграційної ради було виявлено у Центральному державному архіві Болгарії. Вона зберігається в особовому фонді відомого українського громадсько-політичного і культурного-освітнього діяча, скульптора, одного з лідерів української еміграції в Болгарії, делегата від обєднання українських громад у цій країні на конференцію, Михайла Паращука. Авторство доповіді у документі не зазначено, проте з матеріалів конференції випливає, що делегатами від української еміграції у Румунії були члени ГДК професор К. Мацієвич, полковник Гнат Порохівський (одночасно голова Товариства вояків колишньої Армії УНР у Румунії) і поручик Василь Трепке. Саме останній делегат і виголосив доповідь. Його перу належить низка наукових праць, присвячених питанню перебування гетьмана Івана Мазепи на території Румунії. Його доповідь відображає становище української політичної еміграції у період між І та ІІ конференціями Головної еміграційної ради (1929–1932). У ній змальовано різні аспекти діяльності української еміграції у Румунії та її ГДК як всередині країни, так і назовні.

Джерело: “З історії організованого життя української політичної еміграції в Румунії у 1929–1932 рр. – Власенко Валерій

Серед чималої когорти українських дипломатів початку ХХ ст. ім’я Миколи Василька займає особливе місце. Він зробив вагомий внесок в розбудову української зовнішньої політики, стояв біля витоків багатьох важливих міжнародних ініціатив молодої української держави, був засновником кількох дипломатичних представництв закордоном, впливовим політиком європейського рівня.

Васильки — давній боярський буковинський рід з періоду Молдовського князівства. З часів середньовіччя вони володіли маєтком Лукавець. Відомо, що господар Молдови Олександр Добрий, 1428 року підтверджував синам Станіслава Лукавецького, Юрію та Кузьмі, право на володіння маєтком Лукавець. Саме від цих Лукавецьких походив рід Васильків. 24 березня 1868 року в родині Васильків, в селі Слободзія-Комарівці Сторожинецького повіту, народився син Микола. 1878 року батьки відправили Миколу Василька до Відня для навчання в престижному навчальному закладі Терезіанум. Навчання у Відні закінчив він успішно 1887 року. Після Терезіануму, Василько проходив однорічну військову службу при 16 гусарському полку в Чернівцях. У цей же час і в цьому ж полку служив і Янку Флондор, який пізніше став одним з лідерів румунського національного руху на Буковині. Потім вступив до Чернівецького університету і став студентом правничого факультету, де навчався до 1891 року.

Майже 20 років він був депутатом буковинського крайового сейму та австро-угорського парламенту. Під час Першої світової війни Микола Василько став одним із співзасновників і членом Головної Української ради (1914 рік) і Загальної Української Ради (1915 року). Він був одним з організаторів Гуцульсько-Буковинського Легіону, який у 1915-1916 рр. брав участь у бойових діях у складі австро-угорських військ. Барон Василько був прихильником так званої австро-угорської концепції вирішення української проблеми в імперії Габсбургів, яка передбачала в разі перемоги країн Чертвертого союзу відновлення Галицько-Волинської держави, як національно-автономного краю. Завдяки своїм звязкам з австро-угорськими дипломатами, він сприяв виробленню вигідних для України умов Берестейського миру, а також укладанню таємного договору про виділення Східної Галичини в окремий коронний край. З жовтня 1918 року Василько входив до Української Національної ради. Після проголошення ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки) був її першим дипломатичним представником у Відні. Наприкінці 1919 р., після приходу до влади Директорії УНР, барон Микола Василько був призначений послом УНР у Швейцарії в ранзі міністра.

Незважаючи на те, що М. Василька вважали “Германофілом”, і ставлення до нього у Швейцарії могло бути насторожено-вичікувальним з боку представників країн Антанти, він розпочав активну дипломатичну діяльність, прагнучи якомога швидше налагодити стосунки з дипломатами Польщі, Румунії та Чехословаччини. З цією метою Василько робив не лише офіційні, але й приватні візити , стежив за тим, щоб утримувати “на відстані” від Швейцарії ті особи з числа ураїнських державних службовців, які могли зашкодити діяльності місії. У перші місяці на посту голови бернської місії М. Василько найбільше уваги приділяв зміцненню відносин з Румунією та Польщею. У зв’язку з цим значно активізувалося його спілкування з новим головою Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Румунії Констянтином Мацієвичем.

У липні 1919 року Микола Василько за дорученням міністра закордонних справ розвинув відносини з румунським послом у Швейцарії Міхаїлом Пакліану. Вже перші зустрічі з ним дали українському послу інформацію про можливість надання Румунією допомоги Україні. Від Румунії сподівалися допомоги у справі захисту інтересів України перед Францією та у примушені країн Антанти змінити рішення стосовно ЗУНР. Після обіду з румунським послом 31 липня 1919 року мав місце візит Миколи Василька до Міхаїла Пакліану 8 серпня 1919 року. Під час зустрічі Василько добився обіцянки, що Румунія буде морально підтримувати боротьбу за визнання суверенітету України.

Микола Василько вважав, що лише визнання України Чехословаччиною, Польщею й Румунією дозволить їй справді відродити державне життя. Проте Микола Василько міг і помилятися у ряді випадків, зокрема, тоді коли інформація була неповною чи навмисне перекрученою. У цьому випадку показовим є лист від 2 грудня 1919 року, лист без підпису, але за його змістом можна припустити, що це відповідь Костянтина Мацієвича Миколі Васильку на лист, переданий через М. Пакліану. Костянтин Мацієвич переконував, що стриманність Румунії у ставленні до України визначається виключно впливом Антанти, представники якої не були вдоволені постачанням зброї України.

Джерело: Стаття “Микола Василько – видатний український дипломат і політик” в книзі “Буковинці на дипломатичній службі УНР та ЗУНР”, Видавництво “Золоті Литаври”, Чернівці, 2007

Якщо у фанаріотський період, румунські князівства все більше втрачали із автономії, румунська культура й духовність, а також церковно-релігійне життя зазнали справжнього блиску. Життя і діяльність єпископа Роману Пахомія була на початку ХVIII-го ст. таким моментом. Тому 14 квітня в румунському православному календарі святкується Святий Пахомій з Гледіна, єпископ Роману, якого румунська правлославна церква канонізувала у 2007-му році, 14 квітня, саме в день, коли святий Пахомій Романський закінчив свій земний шлях у Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі. Рішення про канонізацію було прийнято 14-15 листопада 2006 року Священним Синодом Румунської Православної Церкви. Чин канонізації відбувся 14 квітня 2007 року в селищі Гледін (Румунія). А Ураїнська православна церква відзначає память святителя Пахомія 1/14 квітня та в день памяті всіх преподобних Печерських у II-гу Неділю Великого посту. Про людину, яка любила і формувалася в Печерській Лаврі — Романського єпископа Пахомія – розповім я вам сьогодні.

Інформації про життя і діяльність Святого Пахомія дізнаємось із книги написаної одним з його учнів, ім’я якого невідоме до сих пір. Відомо, що Святий Пахомій народився 1674 року, у місцевості Гледін, у повіті Бістріца-Несеуд. Своє чернече життя він почав у Молдові, в монастирі Нямц, де прийняв постриження в ченці 1697–го року. 1700-го року, Пахомій стає священником, а в 30-річному віці – старцем монастиря Нямц, яким управляє до 1704-го року, коли вирушає до Києва, до Печерської Лаври, де познайомлюється з Святим Дмитром, митрополитом Ростову, підопічником якого стає. Здається, Пахомій провів у Києві два роки, з 1704-го по 1706-ий рр.. Повернувшись в Молдову, він вирішує обрати аскетизм, і будує собі колибу в одній поляні неподалік Нямцького монастиря, у підніжжя гори Кіріаку. Чутки про його надзвичайне буття поширились аж до двору господаря Антьоха Кантеміра (1705-1707 рр.), який призначив його єпископом Роману, чин який обіймає упродовж 7 років. 1 березня 1714-го року Пахомій знов повертається до монастиря Нямц, а звідти рушає до Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври, де закінчив свій земний шлях 14 квітня 1724-го року, а мощі його й сьогодні ще зберігаються в каплиці “Св. Стефана ” з Печерської Лаври.

Знавець російської мови Пахомій Романський був палким прихильником слов’янської писемності та культури. Під час перебування у Києві він збирав книги, з-поміж яких слов’янський рукопис, старий архієрейський молитвенник з XVIII-го століття, який не існував у жодній слов’янській бібліотеці. Св. Пахомію подобалось писати й читати, а цю любов до книг він шукав посадити і в душах своїх учеників. Під час своїх подорожів до Києва, Святий Пахомій купив релігійні книги, які вислав чи сам привіз до нямцського монастиря, а також продовжив у нямцькому монастирі давню школу перекладачів та копіювальників. Своєю діяльністю, подорожами до Росії та його просвітницькими та релігійними стосунками, Святитель Пахомій був занесений до галереї видатних святителів, що творили живу історію в цих краях.

Балет – це одна з найкрасивіших, і, водночас, найжорстокіших і найнебезпечніших професій, це мова тіла, що удосконалилася до унікального мистецтва, для розуміння якого не потрібні ніде у світі перекладачі. Сьогодні я розповім Вам про одного з основоположників румунського балетного мистецтва, коріння якого походять в України. Олег Дановські, видатний артист балету і хореограф, засновник сучасної школи балету в Румунії, засновник і перший директор балетного театру в Румунії, установи, яка сьогодні носить його імя – Національний театр опери та балету імені “Олега Дановського” в місті Констанца. Він виступив на всіх великих світових сценах, такі як Большой Театр, Оперний театр в Мілані або Нью-Йоркська Метрополітен-опера. Під його керівництвом румунський балет користувався небувалим успіхом і закордонним визнанням.

Той, кого звали “Слов’янським сфінксом”, народився 9 лютого 1917 року в місті Вознесенську, в Україні, але мав німецьке коріння: його батько, фон Хільденбранд, належав до родини баронів завезених Петром Великим з Німеччини. Під час Жовтневої революції батько його був офіцером і боровся проти більшовиків, що спричинило його відправити свою дружину Джульєтту до Чернівців. З 1920 року вона почала працювати балетмейстером Чернівецького театру, так що син, Олег Дановські, виріс змалку в мистецькому середовищі. Спочатку він показав особливої схильності до скрипки, інструменту, який він вивчав протягом семи років. Пізніше присвятив себе танцю.

У 14-річному віці Олег вирішив втікти до Бухареста з однією з учениць його матері. Після періоду поневірянь, коли він опинився на вулиці, будучи змушений спати у парку Чішміджіу та годуватися лише хлібом, був найнятий артистом балету до Театру Керебуш. Дуже швидко по цьому Олег Дановські став першим солістом цього театру, погодившись навіть замінити одного балетного артиста, який захворів. У 17 років став наймолодшим хореографом в світі, працюючи деякий час в Єврейському театрі, де навчався постанові у Якоба Штернберга. Потім найнявся солістом в Бухарестському оперному театрі, де почав ставити чудові балетні вистави.

Олег Дановські мав честь працювати з такими видатними митцями часу як Джозефін Бакер та Борис Князев, педагог, який сформував прославлених танцівників Паризької опери. Знаменитий Роберт Хелпман запросив Олега Дановського до Лондона поставити на сцену “Лебедине озеро” – його шедевр будучи одним з найвідоміших у світі. Він створив ансамбль з 150 балетних артистів і в 1949 році став деканом Академії балету. Виступав за відокремлення балету від опери в нашій країні, але безуспішно. Нарешті подав заяву вийти на пенсію з Бухарестського оперного театру, але йому відмовили. У 1978 році, на шляху до Варни, де він мав бути членом журі на міжнародному фестивалі балету, зробив зупинку в місті Констанца, де зустрівся з директором місцевого театру «Fantasio” Аурелом Манолаке, який запропонував співпрацю.

Олег Дановські переконав останнього створити балетний відділ в Констанцькому театрі “Fantasio”, якого назвав “Ансамблем класичного і сучасного балету”, до складу якого входили спочатку випускники хореографічних ліцеїв міст Бухарест і Клуж, а перша поставлена на сцені театру Фантазіо вистава була “Шопеніана”. Тут Олег Дановські поставив на сцену трилогію Чайковського “Лебедине озеро”, “Спляча красуня” і “Лускунчик”. Через близькі контакти з німецьким імпресаріо Ландграффом, слава румунських балетних артистів вперше здолала кордони країни, а щорічний турнір до Німеччини Балетного театру з Констанци став вже традиційним і триває до наших днів. Вистави, що носять відбиток його геніальної хореографії є “Лускунчик”, “Лебедине озеро”, “Попелюшка”, “Жизель”, “Рапсодія Енеску” або “Шопеніана”. Останньою виставою, поставленою незадовго до смерті в 1996 році, була “Снігова королева”, і хоча Олег Дановські був серйозно хворим, йому вдалося поставити цей спектакль всього за два тижні.

У 1990 році, рішенням міністра культури, виняткова культурна установа з міста Констанци, заснована Олегом Дановським, нарешті, отримала автономію, називаючись “Театром балету імені Олега Дановського”.

На заході України, в 20 км. від українсько-польського кордону, неподалік міста Борислава, на Бойківщині, знаходиться давній грецько-католицький Лаврівський Святоонуфріївський монастир. Монастир заснований у середині ХІІІ–го століття.

Перша документальна згадка про нього походить з початку ХV ст. (1407 р). Згідно з переказами, цей монастир був усипальницею князя Лева Даниловича. Найбільшого розквіту досяг у другій половині ХVІІ ст. У той період Лаврів обєднує не лише галицьких, а й волоських вельмож. Скит підтримує відносини з Молдовою. У підземеллях Онуфріївської церкви знаходиться некрополь, відомий упродовж багатовікового існування Лавріського монастиря. У 1675 році тут був похований один з молдовських господарів Штефан Петричейку (1685 р), а також господар Волощини Констянтин Шербан Басараб (який помер до 1695 р.) та їхні дружини. У криптах Лаврова спочивають православні митрополити і уніатські єпископи, а також є згадка про те, що в 1681 році тут поховано єрусалимського митрополита Макарія.

Кажуть, що саме в Лаврові начебто з кінця ХІІІ ст. зберігалися мощі св. Онуфрія, які були викрадені під час турецько-татарських нападів XV cт. Деякі перекази говорять про існування тут печерного скиту вже у VIII-ІХ ст., а інші говорять про вже згаданого ченця Лавра, учня архімандрита Григорія, посла Лева Даниловича до папи Інокентія IV. За грамотами князя Лева (XVI ст.) фундатором Лаврова був саме Лев Данилович. В одній з грамот, яка збереглася в обителі до 1939 р., згадано, як князь Лавр продав монастир перемиському владиці Антонію. Про ХІІІ ст. говорять і знайдені археологами в 1986 р. уламки тогочасної кераміки.

Протягом більш ніж ста років у Лаврові функціонувала зразкова німецькомовна школа (1788-1911 рр), саме в цей час Лаврів стає не лише духовним, але значним освітнім осередком Бойківщини. Вже у ХХ ст. Лаврівський монастир мав одну з найбагатших бібліотек в Галичині, адже монастир передплачував практично всі видання, що виходили в тодішній Австро-угорській імперії. У фондах його бібліотеки зберігались стародруки XVI — XVII століть, а також цінна німецько і польськомовна періодика XIX — XX століть. Лаврівський монастир є також важливою архітектурною та мистецькою пам’яткою. Зокрема найдавніша частина храму датується ХІІІ ст..

Штефан Петричейку, господарь Молдови, та Констянтин Шербан Басараб, господар Волощини, були вигнані зі своїх земель і змушені жити на засланні наприкінці XVII-го ст. в польських краях. Тут на цих землях, що тоді належали до Польщі, отримали вони від великого гетьмана Яна Соб’єського села, де і оселились разом з родинами, з вірними їм боярами та військом, створивши справжній “румунський куточок” в самому серці Галичини. Константин Шербан Басараб помер 1685 року, а Штефан Петричейку 5 років по тому. До речі, вся родина Басараба була похована тут, навіть одна з його молодих дочок, віком 22 роки.

Штефан Петричейку був господарем Молдови протягом кількох етапів, з серпня 1672 до листопада 1673 рр, а потім з лютого 1674 року, і ще пізніше з листопада 1683 по березень 1684 рр. Він знайшов притулок в Польщі разом з синами його сестри, Іоном та Миколою Хаждеу, які і успадкували пізніше його майно. Штефан Петричейку помер в 1690 році, а наслідники його залишилися в Польщі до XIX-го ст.. Одним з його наслідників був видатний в румунській літературі письменник Богдан Петрічейку Хашдеу. Надмогильні плити на могилах господарів Штефана Петричейка та Константина Шербана Басараба були знищені під час другої світової війни, а їх тлінні останки знаходяться в Росії. За іншими переказами, останки двох господарів було перенесено на цвинтар церкви Св. Івана на горбі.

Найважливішою культурною особистістю середини ХІХ-го століття у сфері румунсько-українських культурних стосунків є Георге Асакі — письменник, поет, художник, історик, драматург та перекладач. 12 листопада цього року виповняться 145 років з дня його смерті. Інтерес Асакі до спільних моментів румунської та української історії є результатом певних обставин біографічного характеру.

Георге Асакі народився в селі Герца (зараз Герцаївський район, Чернівецької області України) у 1788 році, в родині священника Лазаря Асакєвича. Із політичних причин, разом з родиною, Асакі змушений був переселитись до Львова. Там батько став священником воєнного шпиталю, а син учився в єзуїтському колледжі, а потім на філософському факультеті Лвівського університету. Продовжить навчання у Відні та Італії. Італійський вплив переважає як в тематиці його творів, так і в використаній ним мові. Однак спостерігаються й сліди польського впливу, зокрема творів Міцкевича. Водночас “Польська хроніка” Йоахима Бєльського стає для Асакі невичерпним джерелом інформації про історичні події, в яких долі Польщі, України та Молдови пересікалися. Асакі не спізниться використати цей матеріал у своїх історичних новелах.

Історичні новели письменника читаються з великим інтересом. Щоправда, вони є цікавими більше з історичного погляду ніж літературного, однак винахідливість автора та драматичне почуття наділяють їх специфічним відтінком. Історичні особистості України, відомі в історії Молдови, набувають надзвичайного значення. Таким чином з новели “Мазепа в Молдові” дізнаємось дуже цікаві інформації про обставини смерті та поховання Мазепи, а також про долю його надмогильної плити. Події описані Асакі в новелах “Княгиня Руксандра” та “Мазепа в Молдові” добре відомі історикам, і вони мають нагоду відокремити історичну правду від уяви.

Асакі започатковує вищу освіту румунською мовою, за його ініціативою відбувається перша театральна вистава рідною мовою, він організує клас інженерів-землевпорядників. У 1829 році почав видавати першу румуномовну газету «Албіна роминяске» («Румунська бджола»). А у 1835 році було відкрито Михайлівську академію, на базі якої було засновано, у 1860 році, перший румунський університет. Г. Асаке засновує в Яссах свою типо-літографію під назвою “Їнстітутул Албіней” («Інститут Бджоли»). Останні двадцять років життя Г.Асакі цілком присвячує літературній праці. Він пише історичні новели «Свидригайло», “Богдан-войвода», «Петру Рареш», «Олена Молдованка», «Біла долина», «Мазепа в Молдові» тощо. Земне життя Г.Асакі завершилося 12 листопада 1869 року.

На правому березі Тиси, у місцевості Грушово (рум. Перь), на початку XIV чи навіть у XIII ст., був монастир, збудований воєводською родиною Драгошештів. Перед тим як Сас Воде та його сини Балку і Драг звели перший монастир у Грушово, в цих місцях, з давних часів жили ісихастські громади; вкінці XIII ст. був завнований невеличкий скит, під покровительством попередників Драгоша Воде. У першій половині XIV ст. зібралися тут кілька монахів, скиту подаровано землі і будівлі і упродовж часу він стає важливим марамуреським монастирем. Воєводи Балку і Драг, племінники Драгоша Воде, подарували монастирю майно, землю і звели тут кам’яну церкву, а 13 серпня 1391 року, на їх звернення, монастир отримав ставропігійський статус від патріарха Константинополя Антонія IV. Від тоді, упродовж 312 років, Єпископство румунської православної церкви на Мараморощині діяло в монастирі Грушово.

Зараз Грушово це село в Україні, Тячівському районі, Закарпатській області. Коли виникло село і звідки походить його назва, невідомо. Село Грушово та Грушівський монастир на його території вперше згадуються в історичних документах як спалені золотоординськими нападниками у ХІІІ столітті, а в 1307 році – як відроджені. Впродовж ХІV століття Грушово належало марамуреським воєводам, а від 1404 р. – Грушівському православному монастирю (в 1390 році засновано Грушівське абатство).

На думку окремих вчених, монастир у Грушові міг бути заснований ще в ХІ ст. За свідченням істориків ченці Грушевського монастиря після відходу татар скаржилися королеві Угорщини Бейле ІV (1215-1270), що при нападі татар пропали всі їх документи і грамоти і було пограбовано монастирське майно”. У 1391 р. монастир отримав від Константинопольського Патріарха Ставропігію. Згідно з цим документом монастирю були підпорядковані всі русини і волохи, які жили в Марамороському і Угочанському комітатах. Таким чином, з ХІІІ століття існує письмова згадка. У 1491 р. угорський король Владислав ІІ видав грамоту, якою підпорядкував Грушевський монастир Мукачівському єпископові.

В історії румунської літератури, Грушівська друкарня займає видне місце: заходами й коштами семигородського князя Юрія І Ракоці (Rаkoczy 1631 — 1638 рр.) видано в цій друкарні першу волоську книжку — переклад Нового Завіту. Теж тут діяла школа для оволодіння майтерністю каліграфії, і де були вперше скопійовані та перекладені на румунську мову “Псалтирь”, “Євангеліє” та “Діянна Апостолів”. У ХVІІ столітті монастир перетворився на центр першодрукарства “руською” мовою на Закарпатті. Його заснував Фіоль Івайполь – словянський першодрукар, котрий видав в 1483-1491 рр. в Кракові перші східно-словянські книги кирилічним шрифтом.

Грушевський монастир перестав існувати в кінці ХVІІІ ст. Тоді він був захоплений кальвіністами, пограбований і повністю знищений. Після цього село перейшло у власність феодалів Довгаїв. У січні-грудні 1919 року Грушово перебувало у складі Румунії, з грудня 1919 року – Чехословаччини. З 1945 року – у складі України. Зараз тут діє чоловічий монастр. З 2006 року в Грушові постійно проживають монахи. Нині на місці монастиря стоїть кам’яний хрест. Кажуть, що 1997 року на цій горі почали з’являтися чуда. Один із мешканців Грушова зрубав 150-річну яблуню, яка росла на тому місці, де стояв монастир, а коли розколов її, то побачив усередині хрест. Це був знак, що руїни потрібно розкопати. Розкопки монастиря розпочалися 1997 року, коли науковці з Ужгороду та Бая Маре (Румунія) віднайшли фундамент і підвальне приміщення. Також були знайдені 4 богословні книги й “Буквар” закарпатських послушників. На півтораметровій глибині також виявлені старовинні фрески, коричневі уламки стін, залишки кераміки та нетлінні останки.

Місцевість Грушово належить зараз Україні, але на лівому березі Тиси, у Румунії на околиці села Сепенца, мешканці Мараморощини збудували у 1997 році дерев’яну церкву, яка б згадувала про давній монастир та єпископство. В гарному дендрологічному парку була зведена найвища в Європі дерев’яна церква, 75-метрової висоти. Збудований священником Григорієм Луцай за проектом архітектора Дорела Кордоша, Монастир Сепинца-Перь прийняв в 2005 році, громаду черниць, яка продовжила будівельні роботи. Вежа монастиря видна з відстані пять кілометрів і через Тису і нею можуть милуватися також румуни з Закарпаття, частини Мараморощини що зараз в Україні. Сьогодні в монастирі проживають шість монахинь. Заввишки 75 метрів, церква монастиря Сепинца-Перь займає зараз 3-е місце серед церков Румунії, після Тімішорського православного собору та Клузької Церкви Святого Михайла.

Сьогодні поринемо у світ румунського письменника Панаїта Істраті, котрий неодноразово висловлював у своїх творах почуття до України. Його твори, однак, не друкувались так українською, як російською мовою.

Панаїт Істраті народився у м.Бреїла (Румунія) в 1884 році, його справжнє імя Панагіс Вальсаміс. Він був сином кефалонійського торговця Георгоса Вальсаміса і румунської селянки Зоїци Істраті. Його освіта обмежувалася лише початковою школою, проте саме в ці роки йому виникає любов до літератури. З 12 років він починає подорожувати по балканським країнам абсолютно без грошей, а також відвідує Францію і Росію. За цей час він виконує різні професії: службовця готелю, докера, нічного сторожа, фотографа і ін.

У 1921 році він здійснює спробу самогубства в одному з парків у Франції, перерізавши собі горло бритвою. При цьому він залишає поряд з собою передсмертну записку, про яку стало відомо Ромену Ролану. Він переконав Істраті почати писати твори французькою мовою. У 1923 році видається його перша книга «Кіра-Кіраліна». Пізніше виходять книги «Дядечко Ангел», «Михаїл», «Помаранча» та інші твори, де, зокрема, Істраті висловлює свої критичні зауваження з приводу сталінської моделі соціалізму.

Період з 1927-1928 рр. він проводить в Радянській Росії, зокрема у Києві, Харкові та Москві, де бере участь навіть на зйомках кінофільму про його подорож до СРСР. У Москві він знайомиться з грецьким письменником Нікосом Касандзакисом, який називає його “балканським Горьким”. Істраті стає першим, хто пропонує французькій громадськості твір «Грек Зорба». Згодом, під час їх спільної подорожі по Росії їх стосунки холоднішають, бо Істраті звинувачують в троцкізмі, а Казандзакис певної позиції з даного питання не займає. У 1928 році, після того як відвідує Києв, Істраті прибуває до Греції на запрошення газети «Вільна Трибуна». 11 січня «Освітній Кружок» запрошує його в театр «Аламбра», щоб розповісти про свої враження про поїздку в СРСР. Виступають Глінос, Касандзакис і, нарешті, Істраті, який настільки надихнув публіку, що закликав всіх влаштувати маніфестацію на площі Канігос. І лише втручання поліції не дозволило цим задумам здійснитися. У результаті інциденту Істраті був висланий з Греції.

Незалежна Україна народилась 1991-го року, однак нас може лише здивувати те, що Істраті пророкував це у 1928-му році, бо саме тоді він її відвідав. Українська преса уважно стежила за його подорожжю до країн СРСР. Харківський літературний журнал “Плужанин”, під заголовком “Твори Панаїта Істраті українською мовою”, повідомляв, що “найближчим часом у видавництві “Книгоспілка” з’явиться новий роман “Міхаїл” видатного письменника Панаїта Істраті“. Цей роман письменник присвятив українським письменникам, з якими подружився він під час подорожжі по Україні. Українська літературна критика схвально сприймає твори Панаїта Істраті, статті про нього, а також фрагменти із його творів видавались в російськомовних журналах та газетах України. У травні 1928-го року Панаїт Істраті відвідав могилу Т.Г.Шевченка, після чого й написав літературну статтю під назвою “Свято Тараса Шевченка”. Рукопис зберігається в Бухарестському музеї літератури. У цьому репортажі Істраті навіть переклав на французьку мову перші дві строфи шевченківського “Заповіту”. Істраті багато перекладали в Україні, зокрема друкуючи в журналі “Всесвіт”.

У 1928 році у статті “Панаїт Істраті в Києві”, український письменник Валеріан Підмогильний описав як саме познайомився він з румунським письменником: ”Зайшовши якось на початку грудня до Редакторату ВУФКУ, де бувати раз на тиждень є ніби неписаний обов’язок кожного українського літератора, був познайомлений з худим чоловіком середнього зросту, у великих окулярах, з досить грубими рисами обличчя, поритого глибокими зморшками, та відкинутим назад волоссям, де блищить уже сивина. Це й був Панаїт Істраті, один з найвідоміших сучасних романістів, греко-румун за походженням, француз культурою, а з професії — незалежна людина. Йому сорок чотири роки, але він жвавий і наскрізь емоційний.” Далі Валеріан Підмогильний розповів про літературний доробок румунського письменника, про те що на заклик Ромена Ролана, “Істраті почав писати свої романи” і що “вони почали перекладатись на шістьнадцять мов, до яких 1928 року додається ще одна — українська”. “До радянських країв, пише Підмогильний, Істраті приїхав на світовий когрес друзів СРСР, а з Москви ВУФКУ запросило його до Київа для спільної наради про долю фільму “Кіра-Кіраліна”, поставленого за його романом”.

У 1929-му році Панаїт Істраті повертається до СРСР і бачить власними очима правду про сталінську комуністичну диктатуру. У його душі пробуджується серйозна криза свідомості, зокрема тому що його колишні комуністичні друзі звинувачують у фашизмі. Він сильно захворів у 1930 році, однак помер від туберкульозу в 1935 році на 51 році життя, залишивши за собою 12-річну літературну спадщину.