Category: Подорож

Менш відомий, ніж замок Пелеш, але з не менш цікавою історією, замок
Кантакузіно на н.п. Буштень є туристичним суперником колишньої
літньої резиденції короля Румунії Кароля I в Сінаї. Замок був побудований одним
із найбагатших людей Румунії наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, Георге Грігоре
Кантакузіно, найважливішого в Румунії земельного власника, на землях якого було
знайдено навіть родовище нафти. Будучи тоді прем’єр-міністром, він захотів мати
красиву і розкішну резиденцію на курорті Буштень, неподалік замку Пелеш, що й
зробив. Про нього легенда свідчить, що він хотів покрити двір і дах замка золотими
монетами. З чудовим видом на
Долину річки Прахова та Карайманський хрест, замок Кантакузіно з Буштень гордо
підноситься у підніжжі гори Замора, в однойменному районі курорту.

Палацово-замковий комплекс на курорті Буштень побудований у нео-руминскому стилі, будівельні роботи були розпочаті у 1901 і завершені в 1911 році за проєктом архітектора Грігоре Черкеза. Загальна площа
комплексу становить понад три тисячі квадратних метрів. Будівля оточена парком,
на території якого знаходяться водоспад з невеликою печерою і фонтани. У центральному павільйоні експонується колекція унікальної румунської
геральдики, що представляє сім’ї, пов’язані з родиною Кантакузіно,
а також портрети членів цього роду. Діана Пирвулеску, пресс-секретар
замку Кантакузіно, розповідає, що чудова споруда
з’явилася на замовлення принца Грігоре Кантакузіно, а роботи тривали десять років: «Замок
розташований на колишній території
мисливського будиночку, що також
належав родині Кантакузіно. По дорозі до Брашова сім’я зупинялася тут для
полювання. Архітектором замку був Грігоре Черкес, який також спроектував будівлю
Архітектурного університету в Бухаресті. Таким чином, замок є архітектурним шедевром з
різьбленого каміння у нео-румунському стилі. Туристи, які відвідають нас, помітять, минувши
величезних воріт з кованого заліза, що з лівого боку піднімаються чудові гори Бучедж. Ними також
можна милуватися за кавою на нашій терасі. Нашим гостям сподобається вся
територія, на якій є фонтани
та печера, побудована в 1900-х роках.»

Отже, замок був зведений на замовлення принца Георге Грігоре Кантакузіно (1832-1913
рр.), один з найбагатших людей свого часу, який двічі був мером Бухареста і
двічі прем’єр-міністром Румунії, в 1899-1900 та
1904-1907 рр. Він походив зі
старої шляхетської родини Кантакузіно, будучи нащадком румунських воєвод та
візантійських імператорів Кантакузіно. Через його колосальне майно, яке
дозволило йому побудувати три палаци (два повіті Прахова та один у Бухаресті,
на бульварі Каля Вікторієй, нині Національний музей імені Джордже Енеску),
принца Георгія Грігоре Кантакузіно прозвали Набабул. На той час він
був найбільшим землевласником у Румунії і міг навіть змагатися з королем
Каролем I, як що стосується багатства, так і походження.

Замок має центральний корпус, що складається з підвалу, першого та другого
поверхів, з бетонного фундаменту, кам’яних стін та черепичного даху, із
службового павільйону, адміністративної вілли та каплиці. Усередині, навіть якщо
в ньому майже нічого не залишилося від оригінальних меблів, замок має достатньо
цікавих елементів для шанувальників історичних пам’яток. Вітражі, мармур, консолі,
стелі з відкритими та пофарбованими балками, дерев’яні, кам’яні чи ковані
перила, бронзові виливки надають інтер’єру яскраво виражений романтичний
характер, навіть якщо структура внутрішніх колон та скульптура дверних панелей
нагадують про декоративний бринков’янський архітектурний стиль. У залі прийому
зберігається унікальна в Румунії колекція геральдики, що представляє герби
боярських родин, що через шлюбні стосунки стали родиною Кантакузинів, і портрети,
виконані на замовлення у Венеції, зі знаменитими членами родини Кантакузіно.
Під кожним вітражним портретом написано латиницею Що не болить, навчає.

Туристи можуть прогулятися брукованими алеями маєтку,
зупинитися, щоб сфотографуватися біля фонтанів, а також побачити скульптури,
привезені до парку замку в 2018 році. Діана Пирвулеску: «На даний момент
на подвір’ї замку експоновані понад 30 скульптур. Після цієї прогулянки можна перейти
на внутрішній дворик, де можна зайти до мисливської вежі, звідки відкривається вся панорама, гори,
сусідній пригодницький парк. Потім
можна почати тур по маєтку.
Відправним пунктом є нижня
частина замку, де колись сім’я
Кантакузіно влаштовувала вечері, музичні вечори. Навіть композитор Джордже Енеску виступив на
маленькій сцені в бальному залі замку Кантакузіно. Тур триває
близько 35 хвилин і, на запит, може бути проведений
англійською, французькою мовою. Потім наші гості піднімяться, щоб побачити колишні
спальні родини Кантакузіно, які були перетворені в 2015 році на
картинну галерею.»

Замок належав родині до
насильницької націоналізації в 1948 році, коли в ньому розмістили санаторій для
працівників Міністерства внутрішніх справ. Під час комуністичного режиму
оригінальні меблі були винесені із замку. Частина внутрішніх стін будівлі була
пофарбована. Після 1989 року замок був повернений нащадкам роду Кантакузіно,
які продали його приватним особам в 2004 році. Після реставраційних робіт,
замок був відкритий для туристів
у 2010 році і сьогодні є однією з
визначних пам’яток регіону. До речі,
ще від самого відкриття у 2010 році, замок став місцем проведення важливих
культурних заходів, концертів, фотосесій, презентацій колекцій, конференцій, та
прийомів. У замку також є вишуканий ресторан з терасою, де ви можете
насолодитися кавою та найкрасивішою панорамою гір Бучедж.

Буковина багата
на традиції та звичаї, середньовічні пам’ятники та специфічні ремесла, що
свідчать про духовну та історичну безперервність в цих краях. Зона перенасичена
церквами та монастирями знаменитими своїми зовнішніми та внутрішніми настінними
розписами. Це – пам’ятки єдині у світі, яким в 1975 році Міжнародна асоціація
журналістів та письменників у сфері туризму присвоїла премію Золоте яблуко.
Майже всі буковинські монастирі були побудовані в ХV-XVI ст. під час господарів
Штефана Великого та Петра Рареша. Сьогодні розповім вам про два монастирі з
когорти розписаних монастирів Південної Буковини, пам’ятки включені
до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО – Гумор та
Воронец.

Перший, тобто
монастир Гумор розташований він у 5 км на північ від міста Гура Гуморулуй. Назву
монастир отримав від села Гумор, неподалік якого він розташований. Найкраще з
усієї історії монастиря Гумор запам’ятовується те, що Успенську церкву обителі
було зведено в 1530 році на щедрі пожертви боярина Теодора Бубуйока (Teodor
Bubuioc) і його дружини Анастасії. Успенська церква не така молода, як здається
з вибитої над входом дати 1530 рік, бо споруда стоїть на фундаменті
своєї попередниці з XV сторіччя. У 1535 році стіни храму ззовні і всередині
були розписані Томою із Сучави. Він є, також, автором розписів церкви монастиря
Молдовіца. В Гуморі, на стіні церкви навіть зберігся автопортрет художника: він
змалював себе солдатом в молдовському одягу, який захищає Константинополь
(тобто християнство) від турків, що нападають на нього.

Ця тема – розписувати турків,
тобто ворогів Молдови, в релігійних сюжетах зустрічається й на фресках інших
буковинських храмів: Воронец, Сучевіца, Молдовіца, Арборе. На іншій стіні монастиря
можна милуватися притчею про блудного сина – одну з найбільш відомих притч
Ісуса Христа. Слід зазначити що, давно, тамтешні монахи створили школу, де
навчали бажаючих каліграфічного письма та графічної мініатюри. На жаль, в
Карпатах зими холодні і сніжні, а весна найчастіше дощова. Вітри переважно дмуть
з півночі. Тому з північного боку храму, настінні розписи зберіглися у дуже
поганому стані. А на південній сторони церкви біблійні сюжети розписані
яскравими фарбами, переважають червоний, синій і зелений кольори. Кам’яний мур навкруг
монастиря зведено 1641 року, пожертвування для цього зробив молдовський
господар Васіле Лупу, сват Богдана Хмельницького.

Оборонних башт
колись було більше, до наших днів зберіглися лише одна, проте дуже красива.
Використовується вона також в якості дзвіниці, з неї відкриваються гарні
краєвиди, село Гумор та гори покриті смерековим лісом. Під час австро-угорської
імперії монастир Гумор був закритий на довгі десятиліття, діяльність будучи
відновлена тільки після 1990 року.

Монастир Воронец
– ще називають Сікстинською каплицею Сходу, особливо через
унікальні настінні розписи, що вкривають його стіни не лише всередині, а й
зовні. Церква цього монастиря поєднує елементи візантійського, готичного та
римського стилів, а також раннього Ренесансу. Прекрасний Воронецький
блакитний колір залишається до цих пір загадкою, бо секрет його виробництва
до цього часу не був розгаданий. Однак, на жаль, через сніги, вітри і дощі,
деякі фрагменти стінопису не зберіглися або зберіглися у поганому стані.
Книжник Іон Некулче (1672-1746 рр.) писав, що монастир Воронец був побудований господарем
Штефаном Великим 1488-го року на прохання Даниїла Самітника на
місці дерев’яної келії цього святого. За легендою, якраз у той час на Молдову
знову нападало турецьке військо, а Штефан Великий їхав з Нямцу до Сучави
(столиці Молдови). По дорозі заїхав до Даниїла Самітника аби порадитися. Даниїл
не відчинив двері келії Штефану Великому, бо молився. Штефан почекав аж нарешті
Даниїл вирішив з ним поговорити. Святий порадив господарю сміливо йти у бій. З
невеликим військом він розгромив турецьке військо, а в пам’ять про перемогу
збудував за три з половиною місяці монастир Воронець.

До реформи
вжитої Австро-угорською імперією в 1785 році, Воронец залишався діючим
монастирем. У кінці XVIII ст. були зруйновані келії. Знову відродилося життя в
монастирі після 1991 р. За деякими документами, настінні розписи датуються з
часів побудови обителі. За іншими, стіни було розписано у 1534-1535 рр., під
час правління господаря Петра Рареша і митрополита Грігоре Рошки. Ім’я
майстрів, які розписали монастир невідомі – окрім одного, Марку, який залишив
свій підпис на лівому боці вхідних дверей. А у 1547 році митрополит Рошка
добудував до церкви красивий вхід.

Хоча
всі стіни церкви розписані, найбільш вражаючим є Страшний суд. Від
ніг Христа починається червоне полум’я пекла, в якому плавлять грішники -
королі і папи римські, які з останніх сил намагаються вирватися з пекучого
пекла. По бокам, крім Адама й Єви, пророків та інших біблійних персонажів,
зображені чвари демонів за те, що залишилося після грішників. Грішниками є
турки і татари. У монастирі Воронець, як і в інших церквах Південної Буковини,
можна часто бачити зображення звірів, які їдять людей. А перед раєм завжди
стоїть довга черга. На південній стіні зображено портрет Даниїла Самітника. Північна
стіна церкви найбільше постраждала від негоди, однак на ній все ще можна
побачити елементи настінного малюнку Сотворіння світу та популярної
в Молдові легенди Спокушення Адама (подібні малюнки розписані також
на монастирях Сучевіца та Молдовіца). Всередині, на стінах зберіглися портрети
самого князя Штефана Великого, його дружини Марії і сина Богдана – у розписах
на тему Остання вечеря.

У 1989 році, після фіаско комуністичного режиму в Румунії
багато історичних місць залишилися кинутими напризволяще. До них належало й
невелике саксонське село Віскрі в Трансільванії, розташоване у 60 км від м.
Брашов. Нове життя в це місце вдихнув спадкоємець британської корони Чарльз,
який купив собі тут хатину. У покинуті будинки почали поселятися люди і
об’єдналися з рештою саксонцями для відновлення села.

Село, збудоване
саксонськими колоністами, набуло сьогоднішнього вигляду у ХVIII ст. і зберігає
його завдяки традиціям. Головна вулиця села оточена стінами з високими брамами
під дашком. На фасадах чарівних будиночків у пастельних тонах стоять готичні
надписи з іменами власників хати або оcнови будинку. У Віскрі все ще існує,
добре збережена, одна з наймальовничіших і монументальних саксонських
селянських фортець, між стінами якої міститься одна з небагатьох римо-католицьких
церков XУ століття, яка, до речі, фігурує на списку шести таких церков
Тральсіванії перелічених у списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Особливості
пам’ятника зацікавили багатьох вчених і загадки його були розв’язані лише після
розкопок, проведених у 1970-1971 роках. Стіни фортеці, висотою сім метрів, були
споруджені на початку XVI ст., а в XVIІ столітті її було забезпечено
укріпленими будинками, оборонними вежами та вартовими дорогами, які зберіглися до
наших днів. У мирні часи, після 1743 року, вартову дорогу знесли, а на її місці
побудували хлібні комори для мешканців села.

Відвідання цього брашовського села надає можливість повернутися назад у
часі. Будинки дуже старі, пофарбовані в бліді кольори, а найпоширенішим засобом
пересування, який ви побачите на сільській дорозі, нерівній та запиленій, буде запряжений
кіньми традиційний віз. Міхай Грігоре відкрив тут гостьовий будинок. Він
переїхав у село десять років тому і з тих пір гордо просуває цю зону: «Віскрі – типове саксонське село, яких багато в
Трансільванії. Однак різниця полягає в тому, що все село Віскрі є об’єктом ЮНЕСКО,
і тут немає будинків з модифікованими структурами чи фасадами. Під час ремонту
використовуються лише традиційні матеріали, і тому село виглядає так, як
виглядали всі села 100 років тому. Це щось дуже цікаве для гостей, які
приїжджають в основному з-за кордону, оскільки цей унітарний стиль рідше
зустрічається. У нас одна з найкрасивіших укріплених церков Трансільванії. Це
стара церква, оточена оборонними стінами, історична пам’ятка».

В церкві все ще зберігається обкладена стеля з 1743 року та меблі. Але у
Віскрі, крім укріпленої церкви та традиційних будинків, туристи також ознайомлюються
із місцевою кухнею. Міхай Грігоре, власник гостьового будинку: «Віскрі – це справді саксонське село із
саксонською традицією, але тут, крім саксонців, мешкають кілька громад: роми,
румуни, угорці. У Віскрі можна дуже добре поїсти, все виготовлено з місцевих
продуктів, а в більшості гостьових будинків є власний сад. Тут у Віскрі, нам
пощастило в цьому році. Більшість заходів проходили на свіжому повітрі. Тому
нам вдалося забезпечити як наш захист, так і захист наших гостей, все ще організуючи
заходи. Нещодавно закінчився дуже приємний фестиваль камерної музики «Sonoro
Musikland». Він
проходить щороку у Віскрі. Концерти проходили не всередині укріплених церков, а
у їхньому дворі. Учасників було багато, але навколишнє середовище було
безпечним. Цього року були відмінені великі заходи, такі, як захід на
велосипедних трасах. На таких заходах брали участь щонайменше 1000 учасників.
Але їздою на велосипеді можна проводити також індивідуально. Існує велосипедний
маршрут, що з’єднує всі саксонські села Трансільванії за 100 км. Цей маршрут
можна проходити самостійно, не потрібно
організовувати захід.»

У селі Віскрі проживають зараз менше 1000 мешканців.
Краса місць звернула увагу і членам фонду Міхай Емінеску з-під патронажу
принца Чарльза, який відремонтував церкву і декілька селянських будинків у
цьому районі, повернувши їм минулу славу і красу. Ізоляція, але й відсутність
інших занять, окрім сільського господарства, призвело до появи в кінці 90-х
років проекту Шкарпети з натуральної вовни виплетені у Віскрі,
ініційований двома німцями, які поселилися тут. Шкарпетки в’язали жінки зі
старих шерстяних светрів і давали їх спочатку в обмін на продовольство (цукор,
масло і хліб). Тому що купа шкарпеток почала рости все більше й більше протягом
часу, бартер перетворився на реальний проєкт за участю 125 жінок села. Селянки
в’яжуть близько 10.000 пар шкарпеток, рукавичок, шапок, светрів або тапочків,
які дістаються центрального складу в Наумбургу (Німеччині), звідки продають їх
по всій країні.

Віскрі був включений на світову карту традиційних сіл,
будучи занесене й до спадщини ЮНЕСКО. Село це було темою декількох репортажів у
британській пресі, а особливо в The Telegraph. Газета писала, що,
практично, село процвіло і стало одним з улюблених місць відпочинку для
туристів з усього світу. Крім того, в останні роки тут було побудовано
пансіонати і ресторан, який запрошує туристів куштувати традиційні продукти. За
одну ніч проведену у Віскрі турист витрачає між 40 і 60 леїв (10-15 євро). Там
можна спати лише на солом’яних матрацах, а опалення робиться лише дровами. Крім
того туристи не пропустять страви, приготовлені господинями тільки з органічних
продуктів. Смачним є курячий суп з локшиною і зварені тут джеми. Хліб спечений
за традиційними рецептами є іншим делікатесом у Віскрі. А якщо ви приїдете сюди
взимку, то радимо вам не пропустити солонину, традиційну ковбасу та цуйку.
Міхай Грігоре: «Щороку до нас
приїжджають туристи з Норвегії, наприклад. Є групи, які щороку приходять спостерігати
за птахами. Багато людей приїжджають із Великобританії на велосипедні маршрути.
Туристи з Німеччини приїжджають заради саксонської культури та спадщини. Багато
родин з дітьми приїжджають з Франції.»

Восени 2012 року, жителі села почали виробляти джем Віскрі і продавати його як бренд.
Банка цього джему коштує 365 євро. Вона продається в комплекті з сумкою і
срібною ложкою. Презентація продукту відбулася в Парижі. Рецепт є секретним,
але виробники дали декілька підказок. «Історія мертвої Меви – фільм, який розповідає про останні дні життя
Казанови зі своїм новим слугою, був знятий у 2011 році у Віскрі. Зіграли у
фільмі особливо непрофесійні актори і більшість жителів села Віскрі. Режисер
навіть зберіг своєрідний діалог на румунській мові для додаткової таємничості,
зазначив каталонський режисер Альберто Серра. Фільм отримав Золотого Леопарда
на 66-му Кінофестивалі в Локарно і був обраний для Міжнародного кінофестивалю в
Торонто.

На березі озера Херестреу, у серці румунської столиці, відвідувач має можливість побачити справжнє «село», з пам’ятниками та артефактами XVII-XX століття; представницькі споруди з важливих етнографічних районів, що отримали друге життя в Національному музеї села Дімітріє Густі.

Ідея
музею під відкритим небом в Румунії зароджується у другій половині ХІХ ст. У
1867 році, відомий культурний діяч Александру Одобеску пропонує представити на Всесвітній
виставці в Парижі в спеціально облаштованому павільйоні, кілька пам’яток народної
архітектури. Трохи пізніше вченому Александру Самуркашу довелося перемістити на територію створеного
ним у 1909 році Бухарестського етнографічного музею національного,
декоративного та промислового мистецтва, кілька автентичних «селянських господарств
з найважливіших регіонів, населених румунами».

Однією
з прогресивних тенденцій сучасної музейної справи на терені збереження об’єктів
культурної спадщини є створення музеїв під
відкритим небом.Першим музеєм, який почав збирати та
експонувати нерухомі пам’ятки на спеціально відведеній для цього території, був
Скансен, створений у 1891 р. на околиці Стокгольма у Швеції. У 1930-х роках ХХ
століття, у Європі були лише два музеї під відкритим небом: музей Скансен у
Стокгольмі (Швеція) та музей Бігде в Ліллехамері (Норвегія). У нашій країні, у
ті роки (1929 році), клузький професор Ромул Вуя відкрив для публіки ворота Етнографічного
музею Трансільванії з регіональною специфікою, а в 1936 році Дімітріє Густі
поклав основи Музею румунського села (нині Національний музей села Дімітріє
Густі в Бухаресті. Нині у різних країнах існують тисячі таких музеїв, колекції яких
формуються з перевезених з різних місць побутування пам’яток. Ці музеї можуть
поєднувати різні види пам’яток: археологічні, пам’ятки дерев’яної архітектури, побутові,
виробничі, етнографічні тощо. Досвід створення та функціонування музеїв під відкритим небом свідчить про їх значну роль у збереженні та популяризації
історико-культурної спадщини, розвитку туризму. З ’60-их років минулого століття, у Румунії існує важлива мережа музеїв просто неба.Національний
музей села став складовою столичного пейсажу особливо тому що він є частиною
душі бухарестських жителів, котрі віднаходять тут свої коріння, всесвіт
дитинства та місце гарних казок. У Музеї села світ змінюється, а час
набуває іншого значення. Там не має
техніки для вимірювання часу.

Створення
Музею села є результатом інтенсивних і постійних досліджень, теоретичних та польових, експериментів, координованих професором Дімітрієм Густі,
засновником Бухарестської соціологічної школи. Як керівник відділу соціології
Бухарестського університету, з 1925-го по 1935-ий рр. Дімітріє Густі разом із спеціалістами
з різних галузей (соціологами, краєзнавцями, фольклористами, географами, лікарями)
та зі своїми студентами, організував монографічні дослідницькі кампанії з
міждисциплінарним характером у відносно великій кількості сіл (понад 60) у
різних регіонах Румунії. Роботи з улаштування музею розпочато в березні 1936
року, а офіційне відкриття для публіки відбулось 9 травня того ж року.
Територія його займає 4,5 га. Проект був підтриманий як морально, так і
матеріально Королівським культурним фондом Принц Кароль.

Дослідницькі
кампанії останніх років збільшили спадок виставки та колекцій просто неба. На
даний момент, постійна виставка складається з понад 120 різних комплексів, що
налічують 363 пам’ятники, а фондова
колекція музею налічує понад 50 тисяч творів народного мистецтва. Це означало не лише збільшення спадщини, а й її диверсифікацію. Серед
пам’ятників, нещодавно подарованих музею, відповідно на початку 2003 року, була
церква з Тімішень (Горжанський повіт) від 1773 року.

Щоб на
власні очі побачити, як жили попередні покоління на території Румунії, неодмінно
треба завітати до цього музею. У ньому зображується побут, основні ремесла румунів у різні епохи
та у всіх етнічних регіонах Румунії. У музеї представлені унікальні пам’ятки народної архітектури, перевезені із основних історико-етнографічних
регіонів Румунії: Молдови, Волощини, Трансільванії,
Банату, Буковини, Мараморощини та Добруджі.В інтер’єрах
представлені безцінні пам’ятки народної творчості – вітряки та водяні млини,
ціпи для молотьби, веретена, ткацькі верстати. Всі ці музейні експонати організовані в колекціях за принципами сучасного музеєзнавства.
Багатий матеріальний та нематеріальний скарб стає яскравішим під час культурних
заходів, які організовує музей з нагоди релігійних свят (Драгобете, Вербна
неділя, Різдво тощо), коли відбуваються ярмарки народних майстрів та
вечорниці.

Щороку
Національний музей села в Бухаресті відвідують понад 500 тисяч відвідувачів.
Музей села став школою, де велике число учнів приємно вивчають історію, а
виховна пропозиція є широкою, від майстерень до творчих таборів. Бухарестський
музей села став, також, визнаною в
країні та закордоном школою музеєзнавства, це місце де турист може ознайомитися з
Румунією за кілька годин, може зустрітися з традицією, може радіти прогулянкою
по світу румунського села.

Констанца – столиця однойменного повіту, розташована на
плоскогір’ї Південної Добруджі, найбільший порт Чорноморського побережжя. Клімат тут
помірно-континентальний. На заході впродовж 37 км. протікає Дунай, а на сході курорт граничить з
водами Чорного моря.Місто Констанца сьогодні є великим портом, а колись носило назву Томіс.
У стародавніх легендах згадується про те, що Аргонавти на чолі з Ясоном
висадилися на берег, що відноситься саме до цієї території, з метою знайти
Золоте Руно. Насправді, місто було засноване грецькими колоністами. У VII столітті до нашої ери греки з Мілета заснували тут свою
першу колонію на Чорному морі, побудували храми. Свідоцтвом тих часів є
знаменита Істрійська фортеця та її символ – орел над дельфіном.

Римляни
теж жили в цій місцевості, але недовго, через набіги варварів. Ці два великі народи – греки і римляни
заснували в центрі Добруджі порт Томіс, який став справжньою столицею грецьких
міст західного побережжя Чорного моря. У X столітті, під час візантійської епохи, місту дали інше
ім’я – Констанца, на честь візантійського імператора Костянтина Великого.
Протягом сотень років місто було свідком знаменних подій, а їх кам’яні
свідоцтва сьогодні туристи оглядають під час екскурсій.Протягом 1200 років після спустошення, місто було віддане забуттю до
того моменту, коли король Кароль І не вдихнув у нього нове життя в кінці ХІХ -го століття, завдяки чому місто стало портом і
водолікувальним курортом. Тоді і були побудовані красиві будівлі, казино, готелі і одночасно з цим
почалася для Констанци новий період.

Набережна вважається одним з красивих і
романтичних місць Констанци. На одній стороні набережної, поряд із старовинним маяком і
старою будівлею адміністрації порту височіє пам’ятник відомому румунському поетові Міхаю Емінеску, а
поруч – музей Акваріум. Окрім риб в цьому акваріумі,
видовищними спектаклями зустрічають туристів зірки місцевого дельфінарію. Атмосфера античності властива цьому місту
завдяки чисельним пам’ятникам тієї епохи просто неба: залишки древніх
споруд, колони, статуї. А в Національному
музеї історії і археології міста Констанци представлена колекція артефактів, знайдених під час
розкопок в цій місцевості: амфори, ювелірні вироби і прикраси, статуетки,
мармурові саркофаги і сотні інших предметів. У інших міських музеях також представлена історія і
культура Констанци: Музей образотворчого мистецтва з колекцією картин румунських художників і робіт відомих
скульпторів, Музей румунського морського флоту.

Цікавим для туристів є ще один історичний факт, а
саме що, по дорогах Добруджі ходив поет-лірик Публіус Овідіус Насо, відправлений сюди на заслання.
Римський поет прожив тут велику частину свого життя. Його страждання в засланні
він описав в таких своїх творах як «Листа з Понта», «Смуток», «Мистецтво любити». Його статуєю, створеною в 1887 р. скульптором Етторе Феррарі, можна
захоплюватися і теперна площі Овідія. Головними пам’ятками міста є Казино, побудоване на початку
ХХ століття, Акваріум, Дельфінаріум, Планетаріум. У Констанці можна відвідати музей
природознавства і археології,
музей етнографії, музичний і драматичний театри.Примітними міськими спорудженнями Констанци є й Будинок з
левами (зараз тут ресторан), а також свідки космополітизму місцевого населення
– православний храм, римсько-католицька церква та мечеть. Остання,побудована
на початку XIX століття, є єдиною мечеттю подібного роду
в Добруджі і
головним
культовим
спорудженням
мусульманської громади в Констанці, в якому зберігається найбільший східний килим в країні. Ще мечеть
відрізняється високою 47-метровою баштою, звідки відкривається прекрасна панорама міста.

Іншою головною визначною
пам’яткою міста-порту є Генуїнський маяк, що розташований поруч зі статуєю Міхая
Емінеску та біля набережної Констанци. Був побудований в 1860 році на місці старого
маяка з XIV
століття французьким інженером вірменського походження Артіном Асланом, який
закохався в Міріам і більше не покинув Констанцу. Історія назви маяка все ще
залишається загадкою, в тому сенсі, що невідомо точно, чи маяк був споруджений
у ХІУ генуезцями, або чи назва була надана турками враженими високими будівлями
з товстими стінами, які вони бачили по вулицям Констанци, і яких назвали GenevisCalee (генуїнська
фортеця). Маяк має 12 метрів заввишки, і тому що розташований він на більш
високій точці, ніж рівень моря, він здається набагато вищим. Був побудований з
великих кам’яних блоків і має зверху восьмикутний металевий купол. Світло на
маяку не поверталося, на відміну від інших подібних споруд, маючи тільки один
напрямок. Працював він протягом 53 років, з 1860 по 1913 рр., коли під час
правління короля Кароля І був збудований більш потужний і сучасний маяк, розташований
в кінці причалу в морському порту. Напочатку цього року маяку повернули життя
за допомогою повітового відділення Союзу вірмен у Румунії.

Румунське
побережжя Чорного моря вельми привабливо для румунських та іноземних туристів. Все
тут сповіщає
чарівний відпочинок: сухий м’який клімат, широкі піщані пляжі, а завдяки
сапропелевій грязі на курортах узбережжя можна вилікувати ревматичні, гінекологічні і
метаболічні захворювання. По оздоровчому ефекту їх часто порівнюють з цілющими
властивостями Мертвого моря.

Сьогодні завітаємо до Трансільванії – містичного куточку Європи, оточеного з усіх
боків Карпатами. Цей край є одним із найбільш загадкових в Європі. Замки,
монастирі, саксонські оборонні фортеці, скелясті і високі гори, неймовірні
краєвиди. Це місце де на невеликій території органічно поєднюється румунська,
угорська та саксонська архітектури. Багато краси, і все це зовсім недалеко від
вашої країни. Серед гір тут повно маленьких, дуже привабливих середньовічних
куточків. Одним з таких куточків є й село Аркалія, у Бістріца-несеудському
повіті (центр країни). Тут можна відвідати єдиний з 12 замків повіту, яким в
останні роки судилося мати кращу долю, після того як його було перейнято
клузьким Університетом Бабеша-Бойої, який перетворив його на Регіональний центр
франкофонії. Про цей замок розповім я вам сьогодні.

Село Аркалія розташоване на відстані 15 км від повітового
центру Бістріца. Туди можна дістатися на автомобілі дорогою державного значення
15 А, або потягом Бістріца-Клуж. Парк та замок, про який йтиме мова в наступні
хвилини, розташовані в самому центрі села, де височіє й стара Євангельська
церква. Мауро-візантійський замок не є звичайним явищем або специфічним для
Румунії, особливо для Трансільванії. Екзотичний вигляд датується приблизно 1880
роком, але вся територія домену Аркалія, на якому сьогодні височіє замок,
згадується в документах ще в ХІV столітті. В кінці XVII століття він переходить
у володіння родини Банфі, і через шлюб однієї з дочок губернатора Георгія Банфі
з представником сім’ї Бетлен, маєток переходить у власність родини Бетлен.

Інформація про будинок в цій місцевості з’явилася теж в той період, наприкінці
XVII – початку XVIII століття. А у 1880 році був споруджений нинішній замок -
єдина відома в Трансільванії будівля у мавритано-візантійському стилі. Назва
цього стилю дається одним із архітектурних елементів на даху, що має форму
цибулини, що нагадує форму шоломів, які носили воїни мусульманської чи османської армії. На жаль,
ім’я архітектора не відоме, відома лише назва будівельної компанії з міста
Клуж.



Здається мавро-візантійський був одним із архітектурних
стилів, використовуваних в Австро-Угорській імперії наприкінці ХІХ століття.
Наприклад, є ще одна споруда, зведена в подібному стилі, а саме Митрополичий
палац у Чернівцях, у місті, що тоді було частиною імперії. Можливо це був і
особистий вибір власника маєтку, він будучи приватною резиденцією, бо сім’я
Бетлен мала більше таких доменів по всій Трансільванії.

Але зважаючи на розміри
будівлі та парку, здається ця родина провела там багато часу. На жаль, меблі та
книги, що належали родині Бетлен не збереглися до сьогодення, оскільки замок
мав долю багатьох подібних будівель після встановлення комунізму, будучи
націоналізований. Комуністи змінили його призначення, перетворивши на сільський
магазин, тракторну бригаду, а потім на піонерський табір. Єдині речі, що
збереглися – це теракотові печі, що мають на них герб родини. Фактично замок
складається з центральної будівлі та двох прибудованих будинків. З 1963 року
він належить Клузькому університету Бабеша-Бойої. Упродовж трьох десятиліть тут
діяв Центр біологічних та геологічних досліджень. Тут є конференцзал на 80
кв.м, в якому можуть вміститися близько 70 осіб, конференцзал на 40 кв.м.
розрахований на 20-25 осіб, читальний
зал розміром 40 кв.м., і франкомовна бібліотека, розміром 25 кв.м.

Мавританський замок оточений дендрологічним парком, який
також має своє історичне значення. Парк був частиною первісної території
маєтку, але його улаштування здійснилося протягом двох етапів. На початку XIX
століття, у 1801 році, у графа Яноша Бетлена виникла ідея спроектувати
англійський парк, це будучи іншою прем’єрою для Трансільванії тих часів. У
лісі, що оточував замок на той час, він починає будувати алеї та влаштовувати
невеликі куточки, де гості могли б провести час. Наприклад, там було місце
відпочинку, де розташована лавка, вкрита колодним склепінням, звідки можна було
милуватися будинком графа. В іншому місці в парку було збудовано прибудову під
назвою «Будинок відлюдника».

Це було тихіше місце, придатне для медитації. Це
типові елементи англійського парку початку ХІХ століття. Поступово були
привезені сюди екзотичні дерева, лимони та апельсини. Другим етапом було
перетворення цього саду на дендрологічний парк, коли замок був побудований у мавро-візантійському
стилі.



На
жаль, під час другої світової війни, радянське військо увійшло у село,
заарештувало сім’ю графа, спустошило парк і замок: спалило цінні книги, вкрало
цінні речі і вирубало близько 150 з найкрасивіших ялин парку. У роки після
Другої світової війни, граф і один з його синів померли (будучи поховані в
парку), а решти членів його сім’ї переїхали жити закордон.

Велике біорозмаїття
дендрологічного парку Аркалія, наявність рідкісних квітів та рослин з інших
регіонів планети, перетворили цей куточок зелені на справжню наукову
лабораторію, під відкритим небом, де учні та студенти можуть відвідувати та
досліджувати екологію видів рослин. Відповідно до останньої
інвентаризації дендрологічного парку в Аркалії, проведеної у 2014 році, в парку
ростуть 101 вид рослин та 3500 дерев і кущів. Більшість – хвойні, але також є 6
видів клена та 8 видів дуба. Коли парк був облаштований, хотілося, щоб
різноманітна палітра кольорів зберігалася впродовж сезонів. Найбільш красивішими
видами є тюльпанове дерево, кипарис, дуб повнолистий, кавказький дуб, а також канадська
скручена сосна Дуглас. У
центрі Аркалія організовані наукові симпозіуми, семінари, літні курси,
виставки, творчі табори, але він відкритий і для відвідувачів, які, однак, не мають доступу до
замку,а лише до дендрологічного парку.

Кажуть, що той,
хто не побував у Бухаресті, не пізнав і не відчув Румунію. За легендою,
поселення заснував пастух Букур. Саме його ім’я знаходимо в топонімі румунської
столиці. За вишукану красу архітектури і мальовничих бульварів Бухарест ще до
Другої світової війни метафорично називали малим Парижем. У столиці Румунії,
як в Парижі, є Тріумфальна арка, так звані емблематичні споруди: Румунський Атенеум, Палац ощадбанку, Університет (на тридцять років молодший за
київський), Палац юстиції, Палац парламенту і Будинок мерії, зведені на початку
минулого століття, а також трьохсотлітній будинок Патріархії і церква
Ставрополеос вісімнадцятого сторіччя.

Які найцікавіші
бухарестські орієнтири? Музей села на березі озера Херестреу й Музей румунського
селянина, що був оголошений Найкращим європейським музеєм 1994 року. Це
справжні оазиси, де можна почути мало не всі мови світу. А ще іноземні
пілігрими з особливою цікавістю відвідують Палац Парламенту. Відомий під назвою
Будинок народу, Палац парламенту став одним із символів Бухареста. Його було
внесено до Книги рекордів Гінесса, будучи другим за величиною адміністративним
будинком у світі, після Пентагону. Площею 330.000 кв.м і об’ємом 2.550.000
куб.м, будинок займає третє у світі місце після Космічного центру в
Кейп-Канавералі, США та піраміди Кецалькоатля в Мексиці.

У 70-ті роки
колишній комуністичний президент Румунії Ніколає Чаушеску здійснив декілька
офіційних візитів в Азію. Під враженням величності тамтешніх місцевих
конструкцій він повернувся до Румунії, бажаючи побудувати хоча б одну таку
будівлю. Коли землетрус в 1977-му році завдав серйозних шкод будівлям старої
зони міста, було прийнято рішення про їх знесення. Тисячам людей довелося
переміститися в інші бухарестські квартали, а 30 церков, які знаходилися тут -
зникли. Будівництво Будинку народу почалося в 1984 році. У 1989 році будівля
була закінчена на 60 відсотків. Роботи були відновлені і сьогодні до
остаточного доопрацювання будівлі залишилися лише близько 10 відсотків. Над
будівництвом будівлі працювали більше 20.000 робітників.

Проектувальними роботами
займалися 300 архітекторів, під керівництвом Анки Петреску. Будинок народу
відрізняється величезними розмірами: довжина головного фасаду 270 метрів, бічних
– 240 метрів, висота – 84 метри і глибина – 92 метри. У будівлі 12 поверхів, 4
підземних бункерів на випадок ядерної атаки, 1100 приміщень: 440 офісів, зали
для прийомів, зали для наукових, культурних і політичних заходів. Розміри
найбільших конференц-залів – від 1000 до 1500 кв.м. У двох залах для засідань
вміщаються 1200 і, відповідно, 850 осіб. У будівлі є і дві монументальні
галереї завдовжки 180 м. і заввишки 18 метрів. Найбільшим залом є зал
Об’єднання.

Всі використані
для будівництва палацу матеріали – румунські: білий, рожевий і жовтий мармур з
Рушкіци, Моняси, Гура Виї. Для канделябрів доставлено приблизно 3500 тонн
кришталю з Медіаша. Найбільший з них важить три тонни і має 7000 лампочок. Щоб
підсилити враження великого простору, в холах встановлені кришталеві двері. На
одній з мармурових підлог інкрустована спрощена карта палацу. У будівлі Будинку
народу розташований Парламент Румунії. Вхід в Палату Депутатів знаходиться на
вулиці Ізвор, біля входу для туристів.

Постановою
Палати Депутатів, в травні 1994 року був заснований Міжнародний центр
конференцій, де пройшов Форум Кранс Монтана. У цій дивній будівлі
об’єдналися, ціною величезних жертв, після багатьох років, всупереч будь-якій
логіці і всім, мистецтво і творчі здібності румунського народу. Давайте
забудемо того, хто його замовив, і прославимо людей, що побудували його, сказав
на конференції Жан-Поль Картерон, голова Форуму Кранс Монтана. Теж у Палаці
парламенту знаходиться Національний музей сучасного мистецтва, де організуються
тимчасові художні виставки. Можна орендувати зали і організовувати різні заходи,
а туристи можуть пройтися деякими залами палацу лише у супроводі гіда. Пам’ятки
зони: Церква і Палац патріархії, Церква Міхай Воде, Торговельний центр Уніря,
річка Димбовіца.

Румунія має близько 250 фортець і
укріплених церков. Серед них і місто-фортеця Сігішоара або Шасбург, розташоване
в центральній частині Румунії, що було побудоване в ХІІ столітті і вважається
перлиною Трансільванії. У 1999 році місто було занесено до Списку
Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, оскільки є одним з небагатьох населених
міст-фортець Європи. Сігішоара – це
найгарніший та найкраще збережений середньовічний населений пункт
Румунії, що оточений високим муром та 14 оборонними вежами, 9 з яких у
досить доброму стані. Вони мають назви гільдій і, таким чином, тут можна
побачити башти дубильників, лудильників, канатників, м’ясників, кушнірів,
кравців, шевців, ковалів, ювелірів або золотарів і Годинникову башту.

Середньовічна фортеця знаходиться на пагорбі, посередині сучасного міста і
була зведена для захисту й оборони дороги в Долині Великої Тирнави, річки, що
перетинає місцевість зі сходу на захід. Головний вхід до фортеці пролягає крізь
Годинникову вежу. Увійшовши всередину, можна побачити старі заселені будинки та вузькі старі вулиці, що відтворюють атмосферу
Середньовіччя. Найвищою у фортеці є Годинникова вежа заввишки 64 метри, усередині якої діє
Музей історії міста, а у минулому тут збиралася Міська рада. До верхніх залів
можна дістатись лише по вузьким сходинкам, а на останньому поверсі можна
побачити механізм старого годинника, що працює й досі. Окрім власне великого
годинника, вся система включає й 7 дерев’яних статуеток, що символізують сім
днів тижня. Кожного дня тижня із вежі виходить статуетка, яка зображує колишніх
богів римської міфології: Діану, Марса, Меркурія, Юпітера, Венеру, Сатурна та
Сонце. З іншого боку, башта модернізована двома ангелами: День і Ніч, які
змінюються залежно від часу доби. У годинниковій вежі є золота земна куля, і
легенда говорить, що її зможе взяти додому лише та особа, яка є досить високою
і може досягнути її рукою. І теж легенда розповідає, що цей годинник ніколи не відстає,
а мешканці та туристи встановлюють їхні годинники відповідно до показаного часу
на цьому годиннику. Годинник на вежі вперше
з’явився в 1648 році, але нинішній металевий механізм був змонтований в 1906
році. Діаметр циферблата становить 2 метри. До речі, мешканці Сігішоари пишаються
тим, що в середині XVI століття першим відомим
годинникарем був слюсар родом із Сігішоари.

З 1999 року,
годинникову башту було перетворено на музей, який щороку відвідують понад 150
тисяч туристів. Прямокутна площа фортеці, на якій у минулому проживала
аристократія міста, пізнала упродовж часу численні перетворення. У наші дні,
звідси туристи можуть милуватися красою місця з кокетних терас. Теж тут
проходять основні культурні заходи міста: у лютому – Сігішоара Блуз Фестівал,
в травні – Дні міста, у червні – Сігішоара фільм фест, в липні – Фестиваль
середньовічна Сігішоара, найвідоміший місцевий захід, у серпні – Академія
Сігішоара, у вересні – Фестиваль духових оркестрів, а в листопаді -
Фестиваль звичаїв. Із дерев’яної галереї, використаної в минулому для варти, відкривається
чудова панорама середньовічної фортеці та сучасного міста. Біля Годинникової
вежі знаходиться Монастирська церква у готичному стилі, зведена у 1298 році, у
якій окрім численних релігійних предметів, зберігається колекція 35 східних
килимів XVI та XVII ст. Найбільш цінною пам’яткою архітектури Сігішоари є
Церква На пагорбі, будівництво якої було розпочате у 1345 році. Вона славиться
своїми настінними розписами, зовнішніми кам’яними статуями XIV сторіччя.

Усі, хто відвідав Сігішоару вражені критими сходами або сходами школярів,
як їх ще називають. Це кам’яні сходи, що ведуть до верхньої частини міста і
покриті дерев’яним ґонтом та виглядають як тунель. Вони були зроблені, аби учні
могли ходити до школи взимку. Початковий проєкт від 1662 року налічував 300
сходинок, але після ремонту в 1849 році їх залишилося 175. Підйом сам по собі
досить складний, тому що сходи круті, але вид, що відривається зверху є
заслуженою нагородою за докладені зусилля. Зверху можна сфотографувати панораму
Сігішоари. Усе місто Сігішоара є практично живим музейним комплексом. Тут є й
гарні, затишні кав’ярні та чайні, де туристи можуть перепочити, обмінятися враженнями
від побаченого. Але є певні періоди року, коли вулиці міста оживають і
переповнені людьми.

Уявіть собі, що ви прогулюєтесь
переповненими людьми вулицями фортеці та зустрічаєте барабанщика,
супроводженого вартовим. Барабанщик зупиняється та намагається розвеселити всіх
присутніх та вказати місця де відбуваються різні розважальні заходи. Він володіє
кількома мовами, в тому числі японською. На вулицях продають багато сувенірів
на будь-який смак і колір. За 3 євро молоді художники готові намалювати портрет,
а за півтора євро можна придбати лицарські обладунки, щит чи меч або
середньовічний одяг. Якщо хтось втомився, то краще всього відпочити на терасі
кафе та замовити каву чи пиво. А якщо зголоднів, радимо скуштувати місцеві
страви саксонського впливу, населення німецького походження, яке оселилось на
півдні Трансільванії приблизно тисячу років тому. Місто має близько 1.500 місць
для розміщення туристів у готелях та пансіонатах усередині та навколо
Сігішоари. На період фестивалів рекомендуємо забронювати собі номер завчасно.
Якщо ви цього не зробили у будинку мерії працює диспетчерська, у базі даних
якої, окрім готелів та пансіонатів, є й прізвища тих, у кого можна
переночувати.

Розташований в центральній частині Румунії, Сібіуський
повіт має дуже цікаві туристичні пропозиції на всі смаки. Старі укріплені
церкви, зимові курорти і місто Сібіу, яке зазнало неабияку міжнародну
відкритість, через те, що e 2007 році було оголошене «європейською культурною
столицею», є лише деякими атракціями, які ви не повинні пропустити. Також
список рекомендацій доповнюємо Природним парком Альпійське плато
Фегераш, яке перетинає найвища і одна з найбільш захоплюючих доріг на
території Румунії – Трансальпіна, що звивається на висоті більше 2000 метрів, а
також казковий край «Долина фей».

Чи уявляєте ви собі як насправді виглядає замок із казок дитинства? Або будинок гномів у казці Білосніжка? Якщо хочете отримати відповідь, запрошуємо вас відвідати казковий край «Долина фей», що розташований у 40 кілометрах від міста Сібіу, у підніжжі Фегерашських
гір, де знайдете казковий глиняний замок…

Історія глиняного замку
почалася 12 років тому, коли двоє бухарестських корпоратистів, подружжя,
вирішили переїхати жити кудись у країну, в тихе місце. Казкове місце, де
збудували би собі казковий будинок. Так прийшла їм ідея побудувати глиняний
замок, який нагадував би їм про казки, але також вписувався би в ландшафт. Вони
заміняли протягом часу п’ять архітекторів, поки знайшли того, який мав
перетворити їх мрію на дійсність. Але дочекатися результатів, здається вартувало. Накінець їм пощастило зустріти пристрасного архітектора споруд у гармонії з природою, який
запровадив проект «Каса Верде/Зелена хата» і з любов’ю будує будинки із суміші
глини, води, соломи та піску.

Глиняний замок
Долина фей – це приватний проект, який розпочався в березні 2014
року, в основі якого лежить концепція казковий природний будинок.
Проект охоплює приміщення для поселення, глиняний замок в готельному режимі, кам’яний
ресторан із зеленим дахом з квітами, сувенірний магазин, дитячі
майданчики та багато інших казкових заходів для дорослих, з-поміж яких верхова
їзда та гірський велоспорт у партнерстві з місцевими пансіонатами. Долина річки Порумбакулуй, у підніжжі
Фегерашських гір, приховує замок, побудований виключно з природних матеріалів,
увінчаний висотами піку Негою – другого за висотою піком Румунії (2.535
метрів). Кожний номер чи квартира готелю має власний вхід та вид на річку
Порумбакулуйта гори Фегераш.

Отож, будинок повністю
споруджений з традиційних еко-матеріалів: глини, соломи, дерева, каменю та
вапна, і все було зроблено вручну майстрами, привезеними з Мараморощини. Маєток
розкидається на близько 8.000 квадратних метрів і є однією з найбільш популярних
туристичних пам’яток в цьому регіоні. Слава замку також розкинулася світом.
Британські журналісти BBC писали про нього, що він нагадує про будинок серіалів
«Хоббіт» і порекомендували його як преміальне туристичне місце. Збудування
ансамблю було титанічним зусиллям протягом близько чотирьох років, поки проект
не ожив. Для даху, будівельники використали 80 тис. штук черепиці та 200 кг.
цвяхів. «Долина фей» має 10 номерів,
розташованих на двох поверхах та дві вежі, з яких можна милуватися дивовижним
видом на Фегерашські гори.

Завдяки соцмережам це
місце перетворилося на міжнародну сенсацію. До тепер багато
людей цікавилися цим проектом, глиняний замок вже відвідали туристи з усього
світу – США, Мексики, Канади, Китаю, Нової Зеландії та всієї Європи. На
сторінці у Facebook, глиняний замок «Valea Zânelor» (Долина Фей) перевищив 130.000 лайків, тисячі
фотографій в instagram, а відео про нього перевищують сотні тисяч переглядів. У
власників замку немає облікового запису в instagram, але є 5.600 публікацій з
хеш-тегом #casteluldelut. Тож чому він такий популярний серед туристів? Відповідь проста: виглядає
дуже добре і чарує своїм казковим виглядом.

Споконвіку людей приваблювали гори -
особливо їх неповторна краса і розмаїття витворів природи. У горах, здається,
відступають усі проблеми, з нами залишаються тільки простір і висота, вершини
оповиті таємничими легендами. Румунські Карпати – неповторний та мальовничий
витвір природи. Сьогодні пропонуємо сходження на найвищу вершину румунських гір
Бучеджь – Ому. Теж сьогодні розповім вам про кам’яні витвори природи – Сфінкс
та Бабеле, про канатну дорогу зведену в горах Бучеджь, а також про
Карайманський Хрест.

Домінуючи з висоти Долину Прахови, зі своїми
відомими у світі курортами Сіная, Буштень, Пояна Цапулуй та Предял, Гори
Бучеджь є справжнім центром гірських походів як для туристів, так і для
альпіністів. Визначними атракціями цих гір є, зрозуміло, Сфінкс та Бабеле,
однак Гори Бучеджь мають багато чого подарувати як очам, так й душі. У цьому
масиві є чимало дерев’яних котеджів, розташованих на різних висотах і повсюди.
Головний заповідник датується 1953 роком і простягається на приблизно 7.000
гектарів.

Кожний турист, котрий відвідує гори Бучедж,
бажає хоча б раз в житті побачити дивакуваті гірські споруди, створені природою
– Сфінкс і Бабеле і дуже гарні краєвиди. Тут здається, що ти вільний птах, і
весь світ під твоїми ногами. Сфінкс височіє на 2216 метрів над рівнем моря.
Це скеля, на одній із сторін якої абсолютно чітко окреслюються риси чоловічого
обличчя. Розуміється, найпростіше та звичайно було приписати ці форми гри
природи, і здається такою й є офіційна версія їх появи. Однак страшенна
точність, з якою таємнича скеля передає риси чи то жорстокого, чи то
нещасливого чоловічого обличчя, примушує нас вагатись в тому, що карпатський Сфінкс
є суто природнім витвором. Є припущення, що тут знаходився один із центрів
Антлантіди, і розуміється, один з центрів приземлення інопланетян.

На околиці міста Буштень, за готелем Сільва
розташована найкраща в регіоні канатна дорога (кабінний підйомник), яка
піднімає туристів на висоту 2200 метрів. На неї радимо вам піднятись на гору у
будь-якому випадку, навіть якщо у вас є дуже мало часу для екскурсії по масиву
Бучеджь. Картини, що відкриваються із кабіни, викликають величезні емоції.
Канатна дорога веде повз неймовірних нагромаджень скель, то грізно
приближуючись до вікон кабіни, то спускаючись раптово в ущелини, вниз на
десятки чи сотні метрів.

Бабеле

Від канатної дороги можна дістатися до найвищої
точки масиву Бучеджь – гори Ому (2505 м), яка лише на 39 м уступає найвищому
піку Румунії – Молдов’яну (2544 м). Від кінцевої станції канатної дороги до Ому
– близько двогодинний шлях. Взимку дорога ця дуже небезпечна, однак тоді коли
немає снігу (тобто з середини червня до жовтня) туристи можуть добратись до
найвищої точки масиву Бучедж без спеціальної підготовки. Але у вас все повинно
бути гаразд з нервами. Звідси можна побачити надзвичайний ланцюг відрізаних
скель, що увінчують східний схил Ому. На самій горі стоїть невеличка турбаза,
де можна відпочити а, якщо у вас вистачить сил ви зможете відправитись у
шестигодинну дорогу, що веде через альпійські поляни, ущелини, густі ліса і
навіть село, і виведе до замку Дракули в Брані.

Карайманский хрест чи Хрест Героям Вітчизни
стоїть на самому краю велетенського обриву, що спускається в місто Буштень.
Знизу із Буштень цей хрест виглядає зовсім невеличким. Утім він вражає зокрема
вночі, коли вмикаються лампочки, що покривають його, і хрест здається летючим в
пустині чорного неба. Цей монумент виглядає малим лише знизу, він розташований
на висоті 2291 м, і насправді Карайманський хрест є вражаючою спорудою, висота
якої становить 35 м, а довжина перекладини 14 м. Хрест стоїть на кам’яній
основі. У 1928 році, у момент його офіційного відкриття, Карайманський
хрест був найвищою металевою структурою в гірській місцевості. Його
порівнювали, ще з моменту фіналізації будівельних робіт з Ейфелевою вежею в
Парижі, Статуєю Свободи в Нью-Йорку або Христом Спасителем в Ріо-де-Жанейро. У
2013 році він був офіційно затверджений представниками Книги рекордів Гіннесса
як найвищий хрест у світі, піднятий на висоті понад 2.291 м. Пам’ятник є
унікальним у світі, як що стосується висоти місця розташування, так і за
розмірами.Королева Марія мала не
тільки ідею зведення пам’ятника, але також уважно стежила за будівельними
роботами, що фінансувалися за рахунок пожертвувань приватних фірм або державних
установ. Весь проект був результатом праці румунських архітекторів та
інженерів. Хрест, виконаний зі сталевих профілів, був встановлений на
залізобетонній плиті заввишки 7,5 м, всередині якої знаходиться приміщення, в якому спочатку розміщувався генератор, який
постачав електроенергією тих 120 лампочок пам’ятника. Пам’ятник був збудований у
пам’ять про румунських солдатів, захисників перевалу від німецьких та
австрійських військ під час Першої світової війни. Хрест на Караймані й зараз
викликає сильні враження, зокрема тоді коли туристи добираються до вершини, на
якій він стоїть. І це не так важко.

Вважається що з
усіх румунських повітів, у двох з них -
Марамуреші і Сучаві – найкраще можна відчути духовне життя, бо тут найкраще
збереглися цікаві старовинні обряди та звичаї. Столітні
традиції прадідів є у них частиною повсякденного життя, бо місцеві жителі досі
вдягаються у барвистий народний одяг і носять незвичайні традиційні головні
убори.

Марамурешський
край відомий в Румунії не тільки завдяки народному одягу, а й дерев’яним
виробам, а особливо килимам, традиційним солом’яним капелюхам, керамічним
виробам, іконам на склі та дереві, традиційним алкогольним напоєм – хорінкою,
народним танцям, фольклорним фестивалям і не востаннє гостинності мешканців.
Ізольоване розташування цього краю сприяло збереженню традицій та народних
ремесел, а народний одяг виготовлений вручну це гордість цього регіону. До
наших днів збереглася там традиція дерев’яної архітектури. Різьблення по дереву
вже давно набуло слави і вражає туристів. Майже немає господарства, двору
неприкрашеного орнаментами, кожен будинок марамурешських сіл будучи частиною музею
села. Все прикрашено орнаментами: ворота,
паркан, хата, прибудови, і навіть трійці на перехрестях доріг. Туристам
надається шанс здійснити подорож у часі, у минуле, і бути свідками ніби-то
іншої доби. Життя тут надзвичайно просте, а церква продовжує бути душею села.

У повіті велика
кількість культурних, природних та історичних пам’яток. Серед них особливі
дерев’яні церкви, 8 з яких було включено до пам’яток Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО
ще в 1999 році. Всі були побудовані в XVII і XVIII століттях, але трохи
різняться архітектурним стилем. Вони додаються до решти 85 дерев’яних церков
повіту. В чому полягає оригінальність архітектури цих церков? У поєднанні
елементів візантійської і західно-європейської архітектур, однак будівельний
матеріал – дерево – зображує майстерність і вміння місцевих різьбярів по
дереву, тобто народних майстрів. Хоча не входить до спадщини ЮНЕСКО дерев’яна
церква в н.п. Бреб є однією з найбільш відвідуваних релігійних обитель повіту.

Отже, невелике
село в Марамуреші, але багате на унікальні в Румунії традиції та
звичаї, є однією з найбільш цінованих туристичних атракцій Румунії. Село було
включено до списку найкрасивіших сіл Румунії, будучи одним з найбільш сфотографованих
місць нашої країни. І це не дивно, якщо думаємо, що туристи, які приїжджають до
цього мальовничого куточку Румунії, особливо під час зимових свят, мають
враження, що вони повернулися в часі. Перші сніжинки, що вкривають традиційні будинки, а також старі дерев’яні
паркани та пагорби, перетворюють село на казкове місце. Більше того, у туристів,
які приїжджають сюди проводити зимові свята, складається таке враження, що ніде
колядки не звучать красивіше, і що немає ніде у світі смачніших та пухнастих
калачів, ніж ті, які приготовляють господині села Бребу.

Дерев’яна церква
Бреб, присвячена Св. Арх. Міхаїлу та Гаврилу, є цінною
з багатьох точок зору: це одна з найдавніших дерев’яних церков у нашій країні
(будучи побудована в 1622 році), в ній зберігається найстаріша вежа дерев’яної
церкви (датована 1531 роком), зберігає красиву колекцію ікон (з XVII і
XVIII ст.) і одну із найдавніших настінних фресок. Іншим цікавим аспектом
стосовно дерев’яної церкви н.п. Бреб є те, що вона зберегла свою внутрішню
організацію протягом століть. Таким чином, жінки стоять на передній частині
церкви, тобто у пронаосі, а чоловіки – в задніх частинах церкви. Обитель ця є
частиною архітектурного ансамблю, що складається з кладовища, чиї хрести
виготовлені з кованого заліза або каменю, парафіяльного будинку, дерев’яних
воріт та дзвіниці.

Хоча оригінального
документа про будівництво церкви не збереглося, історичні дослідження
виявили, що деревина, використана для
будівництва церкви в н.п. Бреб, була вирубана взимку 1621
– 1622 рр. Історики
також вважають, що церква була споруджена на місці іншої старішої церкви, гіпотеза, підтверджена письмовими
свідченнями, але також церковною вежею, датованою 1531 роком. Церква викликала інтерес багатьох
істориків, які намагалися дізнатися якомога більше інформації про її історію. Таким
чином, елементи, що складають церкву та архітектурний ансамбль, були
проаналізовані та згадані у найважливіших книгах про дерев’яні церкви Марамурешу,
про дерев’яні ворота цього краю, а також у книгах про настінні розписи церков.

Рідкісна краса села
зачарувала навіть принца Чарльза, спадкоємця британської корони, який вирішив придбати
тут кілька традиційних дерев’яних будинків. Дізнавшись історію дерев’яної
церкви села, він приєднався до акції з реставрації цього релігійного пам’ятника
Румунії. Акція з реставрації дерев’яної церкви в селі Бреб стала можливою з
ініціативи неурядової організації Швидка допомога пам’ятникам, яка
є частиною Асоціації Monumentum, організації, що втручається для врятування
історичних будівель, що перебувають у деградованому стані. Минулого року,
спадкоємець Британської корони пожертвував 5 тисяч фунтів стерлінгів на врятування
дерев’яної церкви, яку він відвідав ще у 2004 році. За підтримки «Швидкої
допомоги пам’ятникам», а також майстрів села, ця історична церква отримала за
два тижні новий дерев’яний дах.

Дунай – друга за розміром ріка в Європі,
після Волги, народилася близько чотири мільйони років тому. Це одна з
небагатьох європейських річок, що тече із заходу на схід. Перетинаючи велику
кількість країн, в яких проживає розмаїття народів і культур, Дунай єднає не
менш ніж 80 мільйонів людей. Імена геніальних представників європейської
культури, такі як Альберт Ейнштейн, Еліас Канетті, Франц Кафка, Франц Ліст,
Вольфганг Амадей Моцарт, Йоган Штраус, тісно пов’язані з цим символом. Вальс
На чудовому блакитному Дунаї та Пісня про Нібелунгів є формами вираження
багатого натхнення. У тихих водах Дунаю віддзеркалюються будівлі не менш як
чотирьох європейських столиць: Відня, Братислави, Будапешту та Белграда, але й
інші придунайські порти.

При впаданні в Чорне море, де річка завершує свою
2.860 км подорож, що бере початки у горах Чорний ліс, в Німеччині, Дунай
створив дельту унікальної краси. Сьогодні ми пропонуємо вам подорож,
пристосовану до реалій сьогодення: віртуальну мандрівку дельтою Дунаю, природним
раєм, зі східної частини Румунії. Територія дельти постійно розширюється через намул,
нанесений річкою, утворюючи мережу каналів, озер, островів, покритих очеретом,
лісами, пасовищами і піщаними дюнами. Наш сьогоднішній напрямок, друга за
величиною дельта Європи, але яка вважається найкрасивішою, і була включена до
спадщини ЮНЕСКО в 1991 році.

Ще з 2018
року Дунайська дельта стала атракцією, яку можна відвідати за допомогою Google
Street View, завдяки ентузіазму групи, створеної Google Romania. Зйомки
проводилися за допомогою «Трекера». Трекер – це пристрій Google, у його мобільній версії, тобто камера у
портативній системі, у рюкзаку, та підставка, яка повинна бути адаптована до використаного
транспортного засобу. Важить вона трохи більше 20 кілограмів, має 15 камер,
орієнтованих у різні сторони, так щоб зробити 360-градусні зображення, а
зображення здійснюються кожні 2 з половиною секунди. У дельті, трекер
перевозили на спині, на возі, на коні або на човні по дельтових каналах, як ми дізналися
від самого Крістіана Мітітелу Реїляну, який носив цей трекер дельтою:«Якщо об’єднати всі канали і все, що ви бачите синім кольором на StreetView,
здається, не йдеться там про 1.500 пройдених та знятих кілометрів, але я можу
вам підтвердити, що я пройшов набагато більше кілометрів, тому що певними
шляхами я повторив прогулянки двічі або тричі, щоб не пропустити цікавого. Зображення виняткові і барви
дельти красиві, і я можу сказати вам, що це вийшло так, як я цього хотів. Одним
з дивовищних для мене моментів стався тоді, коли прогулюючись каналом, побачив безліч
пеліканів і бакланів, і на мить подумав, що ці зйомки можна буде побачити на Google.»

Віртуальний дослідник може милуватися пеліканами, які вилітають з невеликого
каналу Трофілка, що в’ється затопленим водою лісом, болотами і озерами. Потім він може
прогулюватися на човні каналом Шонтя тунелями, створеними зарослою рослинністю. На відстані кількох кліків ландшафт змінюється: озеро з ліліями, чепурами та пеліканами. Любитель птахів може стежити за бакланами, які годуються на озері Пую, а також може завітати в лагуну Сакалін, що розташована при впадані Дунаю в Чорне море, а на суші може милуватися традиційною
архітектурою домогосподарств у населеному пункті Летя або може прогулюватися вузькими вуличками села Міла 23. І, нарешті, може відпочити на дикому
пляжі в селі Св. Георгій або може побачити прекрасну панораму зі старого маяка Суліни.

Крім того, що Дунайська дельта є одним з найкрасивіших природних та антропних
місць призначення в Румунії, тому що тут проживає велика кількість громад,
з-поміж яких українська та липованська громади, дельта є місцем унікальних у світі природних ландшафтів та
великого різноманіття фауни та флори. Камелія Йонеску, керівник проекту WWF Румунія, пояснила нам: «У дельті є більше 30 екосистем, понад
10.000 видів тварин та рослин, багато з них захищені, ми можемо говорити про
дельту як про регіон з найбільшою компактною територією очерету в світі. Тому що я представляю природоохоронну
організацію, хочу вам сказати, що ми звертаємо увагу й на те, що в дельті проживають
людські громади, кожна зі своєю своєрідною культурою. Люди використовували
природні ресурси як у мистецтві, так в і домогосподарствах. Дельта є важливою також
з економічного погляду, очерет, і не тільки, може бути використаний в якості
ресурсу, а рибний ресурс може бути головною атракцією для туристів. Люди
прибувають сюди, щоб милуватися природою, рибалити, а й скуштувати справжній
рибний борщ.»

За допомогою цієї технології кожен бажаючий на
планеті, який має доступ до Інтернету, може дістатися будь-якого куточку світу,
а особливо Дунайської дельти.

По дорозі між містами Бухарест і Брашов розвинувся в Долині ріки Прахова, у другій половині
ХІХ століття, курорт Сіная. Його виникненню посприяли постоялі двори,
побудовані на схилах, що піднімалися по двом бокам дороги для відпочинку подорожників, особливо
торговців. Скит Св. Миколи, засвідчений ще в XVI столітті, а також Монастир
Сіная, що датується 1695 роком, внесли свій вклад в розвиток цього населеного
пункту. Але найголовнішим стимулом для перетворення населеного пункту Сіная на
перлину курортів румунських Карпат, було зведення Палацу Пелеш.

Найбільш оригінальна,
грандіозна і популярна королівська резиденція була побудована королем Каролем I між 1875 і 1883 роками. Замок є символом міста Сіная, розташований всього в 123
кілометрах від Бухареста (столиці Румунії). Перший камінь до фундаменту замку було закладено 22 серпня 1875 року. Замок
був літньою резиденцією королів Румунії та був побудований за бажанням короля
Румунії Кароля I (1866-1914 рр.) за планами архітекторів Йоганнеса
Шульца, Карола Бенеша та Карела Лімана, та декорований відомими декоратори Дж.
Д. Гейманном з Гамбурга, Августом Бембе з Майнца та Бернхардом Людвігом з
Відня. У 1883 році відбулася офіційне відкриття замку, якого король розглядав
як штаб-квартирою нової династії.

У першому в Європі електрифікованому замку, що
налічує 170 кімнат, можна побачити одну з найцінніших колекцій картин, зброї та
рідкісних книг. Замок Пелеш
є, не лише символом румунського королівства, а й мрією короля Кароля І-го,
котрий вбачав у монархії нову долю сучасної Румунії у відповідності до
європейських стандартів. З архітектонічної та декоративної точок зору, замок
Пелеш є одним з найважливіших та найбільш репрезентативних європейських
пам’ятників історизму, що виникає у середині XIX століття і відзначається
особливим ставленням до археології, артефактів та архітектонічних елементів
минулого. Мистецтвознавець Руксандра Белдіман,
автор книги Замок Пелеш. Вираз історіцистського явища німецького впливупояснила (цитую): Що стосується стилістики,
Пелеш є представницьким для того, що відбувається в Європі кінця XIX
століття. Фасад є поєднанням німецького та італійського стилів: німецького
нео-ренесансу, якщо говорити про дерев’яну структуру, вбудовану у верхній
частині будівлі, а в нижній частині маємо італійський стиль архітектури.
Усередині стилістична палітра є різноманітною. І тут бачимо елементи німецького
неоренесансу, який був улюбленим архітектурним стилем короля Карола І, а й
інших стилів: флорентійського неоренесансу, австрійського необароко, зали в
османсько-мавританському стилі і, не в останнє, арт-нуво.

Замок Пелішор доповнює
красу регіону. Він знаходиться у кількох сотень метрів від замку Пелеш, і мав бути скоріше швейцарським шале, а
не замком. Утім, замок Пелішор, через його архітектурний стиль ренесанс, з вежами покритими
глазурованою різнокольоровою черепицею, з 70-ма кімнатами є справжнім замком.
Тому він став резиденцією спадкоємців монаршого престолу: Фердінанда та його
дружини Марії. Тут виросли їхні діти: Кароль – майбутній король, Єлізавета -
королева Греції, Меріоара – королева Югославії та принц Ніколай. З 1993 року й
до тепер відвідувачі замку мали нагоду побачити колишні королівські покої, дитячі
кімнати, кімнату в якій малювала картини колишня королева Марія, а також малу
візантійську каплицю розміщену всередині будівлі. Після революції 1989 року,
інтер’єр замку Пелішор було відреставровано унаслідок чого була відновлена
атмосфера 1900 року.

Оскільки
з середини минулого року замок Пелеш є одним із нових партнерів Google Arts & Culture, платформи Google, яка
пропонує доступ до історичної та культурної спадщини світу через Інтернет, ми
пропонуємо вам відвідати сьогодні цей замок за допомогою цієї платформи. На платформі ви маєте можливість
побачити панораму замку та всі елементи зовнішнього вигляду будівлі, у літньому
чи зимовому дні, залежно від ваших уподобань.

Всередині замку віртуальним відвідувачам представлено 5 виставок. Йдеться,
насамперед, про оглядовий тур палацу, потім про художні колекції, які зберігаються
тут, від картин до срібних виробів та дерев’яних предметів. У центрі уваги дві
виставки, що представляють історію Пелеша, архітектуру та інтер’єри: «Простір
краси» та «Перлина румунської архітектури». Виставка Простір краси,
наприклад, представляє інтер’єр палацу, пропонуючи віртуальному відвідувачу
прогулянку по всім залам. Рушаємо, як у реальному турі, з центрального холу,
піднімаємося по сходах червоним килимом і досягаємо першого поверху прийому
гостей.

Чотири роки тому в замку Пелеш розпочалася програма відновлення музейних
колекцій, яка зібрала близько 60 тисяч експонатів. Ви можете милуватися
практично колекцією срібних предметів, колекцією скляних предметів, керамічною
колекцією, що супроводжуються поясненнями. Ви можете, таким чином, дізнатися,
де саме був придбаний кожен предмет, а експонатами можна милуватися з різних
ракурсів і з дуже невеликої відстані.

Таємниця та
легенди, які оточують гори Рареу та Джумалеу в Сучавському
повіті, приваблюють туристів, захоплених пригодами, а історія про величезний
скарб, схований під скелями природного заповідника «П’єтреле
Доамней – Рареу» збуджує уяву мандрівників.

Гори Рареу та Джумалеу
мають велику мережу маркованих туристичних маршрутів та доріг для доступу
автомобілів, які дозволяють туристам дістатися до найважливіших туристичних
визначних пам’яток району. Гори Рареу є одними з найбільш мальовничих у регіоні та
серед найбільш відвідуваних туристами саме через легкий доступ до них по
частково модернізованій альпійській дорозі. Головною визначною пам’яткою цих
гір є вражаючий набір скель «П’єтреле Доамней», які піднімаються білими і
стрункими до неба. Про ці гори румунський письменник Джео Богза писав: «В інших
місцях можуть бути набагато вищі гори або бурхливіші ріки, море чи океан, однак
тут Рареу являє собою фундаментальний вимір світу, космічну частину життя та
історії». Найвідоміша туристична пам’ятка в горах Рареу, П’єтреле
Доамней, легко доступна для туристів. Від міста Кимпулунг Молдовнеск до турбази
Рареу на висоті 1538 метрів над рівнем моря туристи можуть дістатися по вражаючій
модернізованій дорозі завдовжки 14 км. Від турбази можна дістатися до П’єтреле
Доамней стежкою завдовжки близько кілометра.

Оповита
таємницею, поява набору скель П’єтреле Доамней пояснюється місцевими жителями
численними легендами. Найвідоміша з них пов’язана з княгинею Еленою, дружиною князя
Молдови Петра Ререша, так як і сама назва гір Рареу походить від князя Петра Рареша.
Кажуть, що в бурхливі часи історії, у 1541 році, під час другого правління Петра
Рареша, він знайшов у горах Рареу місце для притулку своєї родини та частини
свого статку. Ховаючись від татарських нападів, пані Елена та син Штефеніце
знайшли притулок у печері, де вони почали молитися. Під час молитви вони почули
гучний шум. В легенді розповідається про те, що великі скелі відламалися і
впали саме на те місце, де були заховані статки князя, розвалившись на нападників.
Побачивши це пані Елена сказала – це
сплата за наш порятунок, і з тих пір скелі називаються П’єтреле
Доамней (укр. Мовою «Каміння княгині»), а скарб все ще захований
величезними скелями.

У іншій легенді
розповідається про те, що задовго до того, як хтось може згадати, на цих
землях жив дуже багатий король. Він був настільки багатим, що палац, в якому
він жив, вже не міг містити його багатство. Більше того, це багатство привернуло
увагу диявола, який перекидався цими землями. Але королю було все одно. Він був
одружений із найкрасивішою жінкою у світі, їх щастя будучи вище золота та
срібла. Королева, однак, знала про злі наміри ворогів королівства. Тому вона
переконує короля сховати це багатство, щоб захистити його від рук злодіїв. Так що,
король наказав своєму найвірнішому підлеглому знайти
місце, куди він міг би сховати свій статок від жадібних очей людей. Чоловік
перетнув королівство з початку від кінця. Після багатоденних подорожей він
досяг вершини гори, на якій група вражаючих скель чіплялася одна до одної. Тоді
почалася страхітлива буря, яка так злякала його, що він знайшов притулок у
тріщині біля підніжжя скелі. Чоловік зробив ще крок далі, і цього було
достатньо. Він провалився убік і упав у глибоку темну печеру. Радий, що
врятувався живим, він підпалив вогонь, сподіваючись, що знайде вихід з печери. Світло
полум’я допомогло мандрівникові побачити величезну печеру, приховану від допитливих
очей перехожих. Він нетерпляче почекав закінчення шторму, піднявся на поверхню
і відправився в дорогу, щоб дати королю добру вістку. Радий, король наказав
перемістити величезну частину свого статку до печери нижче скелі. За весь цей
час, проте, диявол чекав захованим у лісі і бачив як солдати ввозили золото та
срібло в печеру. Після того, як солдати
закінчили свою роботу, королева також прийшла до печери, щоб побачити плід
роботи її підлеглих. Рада, що робота була зроблена відповідно до побажань її чоловіка,
вона хотіла вийти з печери, але чорт перерізав її шлях. Він вбив тих кілька
солдатів, які супроводжували її, і викрав королеву, повершувшись з нею в печеру.
Решти солдатів перекрили вхід у печеру і обвалили його кількома величезними
скелями, не знаючи що там знаходиться королева. Розлючений диявол вирішив
розбити каміння блискавками. Рушив руйнівну бурю і кинув об скелю блискавку, що
мала розрізати на дві скелю. Однак каміння попадало з дивовижною силою на
Диявола і Королеву, котрі не встигли врятуватися. Величезні скелі розчавили їх
під їхньою вагою, ще краще закривши печеру, в якій розміщувалося королівське багатство,
тепер загублене назавжди. Надзвичайно засмучений смертю дружини, король
вирішив, що це місце отримає назву «П’єтреле Доамней», щоб люди ніколи не забули
про красу його королеви.

«П’єтреле
Доамней» розташовані на висоті 1634 метри, в горах Рареу. Найвища скеля досягає
1651 метр висоти. Це змішаний природний заповідник площею 933 гектари і, водночас,
частина «Натура 2000». Регіон славиться багатством ендемічної рослинності.
Перші геологічні дослідження були проведені австрійськими геологами, які
виявили, що територія створена з вапняків з кораловими вкрапленнями, амонітами,
водоростями та іншими рифоутворюючими елементами, яким понад 140 мільйонів
років. Серед них виділяються скам’янілості родів Requenia та Matheronia. У
крейдовому періоді, територія ця була вкрита морською водою. Після тектонічних рухів
вода відступила і рифи піднялися на поверхню. Гори Рареу складаються з шарів
різних гірських порід, переважно осадових. «П’єтреле Доамней» – улюблене місце
для любителів альпінізму. Вони вперше були підкорені любителями скелелазіння в
1921 році.