Category: Сторінки історії

Румуни та інші люди, які цікавились тим, який політичний курс визначить Ніколає Чаушеску для Румунії, чекали з великим інтересом проведення XIV зїзду Румунської Комуністичної Партії (РКП), запланованого на період 20- 24 листопада 1989 року. Цей зїзд єдиної на той час у Румунії партії, чекали з великим інтересом та з певним занепокоєнням.

Зазвичай партійні зїзди та конференції, привертали увагу пересічних людей лише внаслідок агітаційних заходів партійного апарату та репресивних органів. Однак, цей конгрес був з’їздом неспокою, у першу чергу неспокою румунів, які були свідками падіння один за одним комуністичних режимів у сусідніх країнах. Оскільки режим Чаушеску на перший погляд здавався “вічним”, румуни не сподівалися на мирну зміну політичного курсу, а песимісти, взагалі, не вірили у можливість будь-яких змін.

Румунське суспільство було полоненим власного безсилля, відсутності перспективи та дії політичного класу, неспроможного знайти наступника диктатору, який очолював Румунію з 1965 року. Політика надмірної персоналізації, що провадилася, починаючи з 1974 роком, сягнула кульмінаційного ступеня у 80 роки XX століття, коли ситуація у країні стала нестерпною. На тлі хронічної кризи комуністичної системи з’явилася нераціональна амбіція Ніколає Чаушеску щодо необхідності виплатити повністю зовнішні борги. Це призвело до вкрай важких нестаток щодо харчування та опалення.

Інженер Памфіл Ілієску працював на заводі “23 Серпня”, одному з великих підприємств Румунії. Він був лідером профспілки й мав постійний зв’язок з людьми та їхніми потребами. Атмосфера в Румунії дуже погіршувалася, небезпечним був психологічний стан людей. Послухайте в продовженні інтерв’ю з інженером Ілієску, яке було записано у Центрі усної історії Румунського товариства радіомовлення 2002 року: “В останні 5-6-7 років комуністичного режиму, у свідомості людей почало відчуватися переконання, що наша праця немає ніякої вартості. Це досить чітко відчувалося на заводі “23 Серпня”. Люди працювали, аби працювати. Проблеми з’явилися у період масивних капіталовкладень. В останні роки періоду 80 років люди зрозуміли, що всі зроблені інвестиції були безглуздим марнотратством. Навіть, я можу сказати, що капіталовкладення нашого заводу у цей період сягнули половини млрд. леїв. Це була досить велика сума на той час. Нині це становило б сотні або тисячі млрд. Однак, користь від цього півмільярдного капіталовкладення майже не було.”

Румунська промисловість, яка одержала ці величезні капіталовкладення, що в основному походи з позичок Румунії, повинна була забезпечити успіх, процвітання країни. Натомість, ці позики були фактично своєрідним жорном економіки Румунії. Причиною цієї надзвичайної дисгармонії з капіталовкладенням була гіпербюрократична логіка комуністичного режиму, як свідчить про це Памфіл Ілієску: “Майже загальним був наступний недолік: завод наприклад, одержував певне устаткування, яке самостійно не ув’язувалося із загальним виробничим процесом. У період засвоєння цього устаткування було необхідно дещо змінити, пристосувати, однак витрати, пов’язані з цим ніколи не передбачалися. Іншими словами, гроші існували лише для виробництва устаткування таким, яким ми бачимо його, наприклад, на виставці. Проте, щоб включити це устаткування у загальний виробний процес, капіталовкладень не було, вони не передбачалися. У такий спосіб ці дорогі й численні устаткування, одержані заводом ніколи не працювали, оскільки план виробництва залишився незмінним.”

Комерційні відносини з іншими країнами соціалістичного табору постійно ускладнювалися, що спрямовувало Румунію на шлях ізольованої закритої економічної системи. Підприємства виробляли багато зайвої продукції, яка валялася на складах, а керівництва численних підприємств були зобов’язані набувати вироби та устаткування, які не мали жодного зв’язку з діяльністю певного підприємства. Грудневих подій від 1989 року спричинився також й той факт, що тупоголовий до самозабуття Ніколає Чаушеску не уступився на XIV зїзді Румунської Комуністичної Партії з влади. Саме робітники важливих промислових платформ вийшли на вулиці, протестуючи у грудні 1989 року. Ось, що розповів Памфіл Ілієску: “У різних місцях люди висловлювали незадоволення. Розмови на зборах не відповідали розмовам поза зборів. Слова не відповідали вчинкам, оскільки зобов’язання взяті на зборах не відповідали реальній дійсності. Люди були перевтомлені, не існували вільні дні, працювали як у суботу, так і в неділю. Іноді в неділю працювали навіть краще, ніж протягом тижня, оскільки ніхто не стояв над твоєю головою. Чимало справ розвязували саме у неділю. Невдоволених було багато, особливо майстри. У цехах у моменти короткого відпочинку критикували навіть існуючий режим. Робилося це, зрозуміло, не прямо, відкрито, проте існувала велика різниця між тим, що говорили на зборах, й тим, що говорили люди між собою. Кажу, не перебільшуючи, що чимало людей сподівалися на зміни, що матимуть місце на зїзді. Сподівання не здійснилися, а розчарування, коли ми побачили після конгресу, що стан речей залишився незмінним, було безмірним. Загальний настрій сягнув межі терпіння. Отже трапилось, що повинно було трапитись ! Не думаю, що це здивувало багатьох.”

Події, які мали місце у грудні, через місяць після XIV зїзду Румунської Комуністичної Партії, сприяли відновленню свободи, сплаченої кровю борців. “Листопад, останній бал” — це назва кінокартини режисера Дана Піци, назва, що стала синонімом періоду краху будь-якого тиранічного режиму, що неминуче потрапить на смітник історії.

Розпис по тілу або бодіпейнтінг є магічною практикою, що зустрічається у всіх примітивних культурах. Вона проіснувала протягом довгого часу, злободенне татуювання будучи мистецьким проявом, ставши ознакою елегантності і особистої оригінальності. З давніх часів малюнки на шкірі людини мали ритуальне значення. Їх використовували як талісман: наносили для захисту, лікування, підкреслення свого статусу. Фантастичні тварини, екзотичні і езотеричні символи, квіткові мотиви, пейзажі, людські обличчя і т.д. присутні на тілах любителів татуювань.

Історія татуювання є історією розвідування внутрішнього виміру людини. У Румунії, прихильники татуювання переживали спеціальні досвіди, відчували сильні бажання. Історик Адріан Мажуру допоможе нам визначити значення татуювання, як воно виглядало на початку ХХ століття: “Якщо говорити про перші документальні згадки про татуювання, то ми повинні, перш за все, згадати про лікаря Ніколая Міновича. Він опублікував першу монографію про “Моду татуювання в Румунії”. Очевидно, він написав про все те, що спостеріг на терені, перш за все. Він завідував Службою антропометрії при Інституті судової медицини. Там здійснювали всі види антропометричного вимірювання. Його цікавили татуювання, і тому він сфотографував усіх носіїв татуювання. Чимало з тих татуювань були описані в його книзі, будучи намальовані ним самим в масштабі 1:1 і, зрозуміло, класифіковані з наукової точки зору за темами. Книга була видана, водночас, у Парижі та Бухаресті, в 1905 році. Ніколає Мінович антропологічно дослідив цю культуру татуювання, але не приділив уваги минулому. Безперечно, в історії Румунії, навіть в Середньовіччі, були такі персонажі з татуюваннями, повязаними із їхнім соціальним статусом або приналежністю до певної професійної гільдії чи касти. У румунських давніх документах не згадують про це, але ні середньовічне законодавство не забороняло практику татуювання, і тому люди не були обурені наявністю татуювання в румунському середньовічному суспільстві”.

Середовище, в якому проживали люди, впливало на розвиток татуювання. Одно з них було військове середовище. Адріан Мажуру: “В цілому, татуювання здійснювали у військовому середовищі, бо обовязкова військова служба тривала три роки. Це не означає, що усі ті, хто служив в армії, вдавалися до практики татуювання. Це було добровільним рішенням. Але чимало з тих, хто проходив обовязкову військову службу, поверталися у суспільство із татуюванням. Дуже цікавим є приклад столичного хлопця, кравця за фахом, який після Першої світової війни, протягом багатьох років прослужив у Іноземному легіоні в Північній Африці. Його дослідив лікар Франциск Райнер і маємо його фотографії. Цей молодий чоловік, віком до 30 років, мав 3 татуїровки зроблені в країнах Магрибу, в горах Альтас, якимось чехом, який теж служив в Іноземному легіоні. Перший з них був портрет красивої жінки на грудях. На плечах у нього було татуювано дві зірки. Ці татуювання зберігаються в колекції Інституту судової медицини Міни Мінович. Це єдиний виявлений до тепер випадок в плані колекції татуювань, де нам відомо імя носія татуювання, місце і метод нанесення малюнка під шкіру носія.”

Маргінали наносили татуювання їз сильним емоційним впливом, тут йдеться про повії або позбавлені волі особи: “Повії використовували татуювання для доповнення їхньої краси. Вони наносили собі родимки або невеликі квіткові візерунки. Дуже рідко деякі повії хотіли запамятати обличчя певного персонажу чоловічої статі, який відіграв важливу роль у їхньому житті. Це були татуюваннями, які, як правило, представляли еротичні сцени. У своїй книзі Ніколай Мінович описує татуювання, що належало увязненому, який викурює свою останню сигаретку, в той час як охоронець веде його на страчення. Загалом, це були татуювання, що описували важливий момент життя про який люди не хотіли забути”.

Основна складова татуювання була сентиментальна складова. Адріан Мажуру: “Багато чоловіків татуювали імена своїх коханок, дружин, іноді своїх дітей. В архівах Інституту судової медицини зберігається цікаве татуювання з 1873 року, найдавнішого в колекції цієї установи. Це малюнок, що зображує даму одягнену у сукню з криноліном, яку звали Гергіна, і яка тримала за руку хлопчика. Це були прояви любові. На Заході, однак, прикрасою були рельєфні татуювання. Це були, як правило, татуювання браслетів на руці, кільця на пальцях або тату у зоні передпліччя. Мінович описує їх у своїй книзі, зазначивши що їх використовували представники європейської аристократії початку ХХ століття.”

Мода татуювання поширилась у наші дні, коли захоплення цими малюнками під шкірою перейшло від маргіналів до цілком поважних людей. Бо те, що робить людину відчувати себе добре у своїй шкірі, в кінцевому рахунку, є найголовнішим у житті.

Однією з найбільш вражаючих неолітичних культур є культура Кукутені-Трипілля, яка займає територію загальною площею понад 35 тис. км², на північному сході Румунії, Р. Молдова та південному заході України. В Румунії культура отримала назву села Кукутені, біля якого в 1884 році були знайдені перші артефакти — фрагменти кераміки та теракотові фігурки. Розквіт культури Кукутені-Трипілля припав на період між 5500 і 2750 рр. до н.е. Названі і “кукутенцями”, тодішні люди вели сидячий спосіб життя. Займалися полюванням, землеробством, рибальством, побутовим ремеслом, видобутком солі і її продажем.

Одним з найбільш важливих населених пунктів у Румунії, що належить до культури Кукутені є село Подурі, повіт Бакеу, східна Румунія. Тут було знайдено в 1979 році внаслідок археологічних розкопок — землянки, знаряддя, комори для припасів, мальовану кераміку, статуетки, і навіть млин. На пагорбі Гріндару похована історія кукутенців, про яку ми постараємося розповісти вам сьогодні за допомогою Центру усної історії румунського радіо, автор цікавого матеріалу про археологічні розкопки у селі Подурі.

Археолог Дан Монах керував археологічними розкопками: “Перші жителі осілися у селі Подурі біля 4800 року до н.е. Вони побудували перше поселення, яке було зруйновано пожежею. Але вони повернулися на те ж місце і відновили поселення. І таким чином, це явище повторилось не менше 15 разів. Протягом майже 30 років нам вдалось провести розкопки на невеликій площі. Нам вдалось дослідити ділянку близько у 1000 квадратних метрів, у той час як вся площа поселення становить 60000-80000 квадратних метрів. У селі Подурі жили осілі хлібороби. Безсумнівно, вони полювали, ловили рибу і збирали фрукти. Дуже вигідними для них були соляні джерела, звідки вони добували сіль, яку продавали людям, що жили в районах без солі.”

Дан Монах розповів про найважливіші предмети та спорудження знайдені у селі Подурі: “Були знайдені 16 комор для зернових. Це свого роду сховища з глиняної обгорілої цегли де можна було вмістити невелику кількість зернових. Але найяскравішим відкриттям у цій галузі є так званий млин. Це споруда, в якій знаходились чотири свого роду сховища конічної форми, заввишки 1,10 метра, з кришкою і вентиляцією. В момент знайдення близько на третину були заповнені обвугленим зерном. Цікаво, що у двох із сховищ знаходився ячмінь, у той час як в інших двох була пшениця. Також поблизу була розташована квадратна споруда, в якій було пять жорен 3 великі і 2 малі. Це один з найстаріших млинів у Південно — Східній Європі.”

Кукутенці працювали але й молилися. Існує перелік важливих релігійних обєктів відкритих Даном Монахом і його командою у ході археологічних розкопок у селі Подурі: “Було виявлено житло з двома вогнищами. Біля першого вогнища знайдено 7 глиняних жіночих статуеток, трон із обгорілої глини та невелику керамічну посудину. Я назвав усі ці статуетки Свята Родина, які представляють жіночу частину родини. Це матрона і шість інших жіночих фігур, які за розміром і деякими рисами здавались молодшими від матрони. Також дуже цікаве відкриття відбулось в тому ж житлі, біля другого вогнища, де було виявлено велику посудину в якій знаходилась 21 жіноча статуетка, 13 тронів і два обєкти, яких ми назвали тоді невідомими доісторичними обєктами. Посудина в якій були релігійні предмети була прикрита іншою посудиною перевернутою вверх дном. Всі об’єкти були поламані в результаті повалення стін житла. Цей комплекс, який ми назвали Радою богинь є зображенням пантеону жителів Прекукутені, не тільки у селі Подурі. Після 28 років у селі Ісая Ясського повіту, поселенні Прекукутені, було знайдено посудину, в якій знаходилась 21 статуетка, 13 тронів і 42 перфоровані сфери. Ось тісний зв’язок між двома релігійними комплексами, що доводять релігійну єдність племен періоду Прекукутені.”

Лікар Ромео Думітреску колекціонер кераміки Кукутень і фінансист археологічних розкопок підтвердив сказане археологом Даном Монахом: “Найкрасивішими об’єктами можемо вважати об’єкти, що належать до Скарбу Боготін, що складається з 21 божества, з-поміж яких 13 сидять на глиняних стільцях. Також спеціальним, дуже рідкісним для того періоду є скарб, що включає 21 глиняну фігурку. Всі вони дуже красиві, таких фігурок не знайдеш в інших культурах, вони просто прилипають до душі.”

Культура Кукутені-Трипілля є сильним проявом неолітичної людини, чия креативність не поступається сьогоднішній людині. Чудеса, які археологія доношує сьогодні до нас викликають захват, споглядання та приклади здорового глузду.

Видатні постаті румунської діаспори були в центрі уваги репресивно-інформативного апарату Секурітаті. Для їх знищення або для їх використання в інтересах комуністичного режиму, були використані значні ресурси, часто непропорційно великі для досягнутого результату.

На презентації книги Діну Замфіреску “Кроти Секурітаті” про представників румунської еліти у вигнанні, які погодились працювати на комуністичну таємну поліцію, історик Лівіу Тофан торкнувся уваги, яку офіцери Секурітаті приділяли діаспорі. “Румунське вигнання було одним з головних цілей Секурітаті, а підрив його діяльності є одним з небагатьох її досягнень. Секруітатя зосереджувалася на верхівках і добилася успіхів у багатьох випадках, зумівши завербувати до співпраці з комуністичним режимом у Бухаресті провідних діячів вигнання. Як це було зроблено? Які засоби були використані? Які слабкі сторони були використані для вербування провідних діячів румунського вигнання ми дізналися з трьох прикладів. А саме: Вірджила Веніаміна, провідного члена Націонал-селянської партії та паризького вигнання, Єфтімія Германа, колишнього лідера соціалістів і відомого журналіста Памфіла Шейкару. На жаль список значно довший. З-поміж найвідоміших співпрацівників Секурітаті я б хотів ще згадати письменника Вірджила Гьоргіу, автора знаменитого роману “25-та година”, за яким було знято фільм в Голлівуді, Йона Еміліана, який видавав у Мюнхені газету “Стіндардул” і працював на Управління контррозвідки, соціал-демократа Дуїліу Віноградського, Густава Пордю, першого депутата Європарламенту румунського походження та відомого промисловця Йосипа Константіна Дрегана.”

Історик і політолог Стеліан Тенасе торкнувся методів, які використовувала Секурітатя. “Найчастіше це було вербування за гроші, тому, що багато з них, особливо на старість, перебували в дуже скрутному фінансовому становищі. Або їх шантажували, залякували погрозою розголосити деякі факти про них серед членів вигнання або розголосити їх у засобах масової інформації. Або їм пропонували взамін щось інше, наприклад вирішення деяких проблем їх родичів у країні, такі як помешкання, пенсії, закордонний паспорт. Усі ці методи, які здаються дуже простими, використовувалися в різних комбінаціях, щоб переконати ту чи іншу особу співпрацювати з Секурітатею що, на думку більшості людей, які виїхали закордон було найгіршою річчю.”

Найбільших успіхів у вербуванні членів румунського заслання Секурітатя добилася починаючи з середини 60-тих років. Стеліан Тенасе пояснив зміни, які відбулися в комуністичній Румунії після 1964 року і призвели до перегляду відносин румунської діаспори з комуністичною владою у Бухаресті. “Сталося ще щось. Якщо ви подивитеся на документи і хронологію подій, побачите, що ті, хто погодився співпрацювати, зробили це у 60-тих роках. Що сталося в 60-тих роках? Мало місце щось, що спричинило абсолютно видатних і порядних людей, політвязнів в останні роки відбування покарання стати інформаторами – зміна зовнішньої політики Румунії, коли Бухарест показав ознаки віддалення від Москви, почалася дерадянізація румунського громадського простору. Зявляються націонал-патріотичні прояви, можна було співати “Прокинся румуне!” не боячись бути заарештованим міліцією. Багато з них були обмануті цим масштабним маневром. І на Заході виникла ідея підтримувати комуністичний режим у Бухаресті, оскільки він захистить всіх від Москви. Треба сказати, що люди, які не залишили після себе жодного великого твору, залишили великі твори в архівах Секурітаті. Там можна прочитати шедеври портретистики, багато Сен-Симонів можна знайти в архівах румунської Секурітаті. Архіви є геніальними, інформаційні повідомлення та доповідні записки демонструють натхнення і талант.”

Історик і політолог Данієль Барбу вважає, що з архівів Секурітаті можна дізнатися більше про людську природу кожного члена румунської діаспори: “Ми дізнаємося багато про те, хто ми є як люди, про людську природу, про слабкі і вразливі місця, про мінливу людську етику, про виправдання, які ми знаходимо для надання етичного змісту, врешті-решт, абсолютно незначним речам. Чи є технологія, притаманна Секурітаті або загалом подібним секретним службам в радянському просторі? Чи можна говорити про дійсно ідеологічні цілі у цих діях Секурітаті або це просто бюрократична робота, іноді відмінно зроблена, іноді гірше, специфічна для всіх секретних служб? Можливо, що на початку Секурітатя, як і ВЧК була натхненна пролетарським пафосом. Але дуже швидко, через декілька років, головним бажанням Секурітаті було стати важливою, великою, впливовою установою, яка б мала якомога більше важелів контролю, контролювала б якнайбільше громадян.”

Хоча жили у вільному світі, члени румунської діаспори теж відчули жорстокість комуністичного режиму. І дехто з них “зламався” і погодився співпрацювати з ним, хоча не повинен був цього робити.

Голокост — це максимальна форма ненависті, яку виявила людина впродовж історії. Від зневаги та расистської риторики комплексу неповноцінності, професіонали ненависті зробили наступний крок — застосували заслання та методичне масове убивство. Жертвами були зокрема євреї та цигани. Відповідальність щодо таких злочинів у певній мірі має й Румунія, яка у 2003 році в звіті “Візель” визнала свою провину. З цієї нагоди день 9 жовтня став у Румунії Національним днем Голокосту.

Архіви Центру усної історії Румунського товариства радіомовлення зберігають важливі свідчення людей про міжвоєнний період та період Другої світової війни. Лікар Раду Петре Дам’ян в інтерв’ю даному в 1999 році, поділився своїми спогадами щодо антисемітських проявів, які мали місце на Клузькому медичному факультеті: “На першому курсі передбачені практичні заняття, ретельно вивчається мускулатура, остеологія та міологія, студенти розтинають трупи, вивчають внутрішні органи людини. У групі, що працювала разом зі мною за одним столом було два студенти євреї. Одного дня нараз хтось каже: “Гей, бачив хто-небудь з вас труп хоч би одного єврея?” У відповідь, один з вищезгаданих двох, а саме Давідсон каже: “Ми не профануємо наші трупи”. Нараз студенти в залі ніби втратили розум. Кістки, з якими ми працювали почали кидати в євреїв. Перелякані, тремтячи, обидва забилися у куток, незнаюче, що може статися далі. З великим трудом, нарешті, присутні в залі утихомирилися. “Як можеш так казати? Тобто ми профануємо наші трупи?” Студенти зібралися на пригорку в дворі факультету, де вирішували, що діяти надалі, яких заходів слід вжити, чи варто робити страйк. У кінці кінців всі заспокоїлись, ми вирішили не звертати на них уваги при умові, що вони утримуватимуться надалі від подібних висловлювань.”

Раду Богдан, історик образотворчого мистецтва, ще молодості приєднався до комуністичного руху, однак не був догматиком, незважаючи на те, що зазнав чимало проблем у трудовому таборі. В інтерв’ю даному в 1995 році він пригадує коменданта табору, людину, яка сміливо захищала інших людей у випадку безглуздих наказів: “Справжніми рятівниками є люди, подібні коменданту табору, якого я любив і поважав та із яким утримував й надалі приятельські стосунки. Це була надзвичайна, справедлива людина, йде мова про Петре Йонеску, який був радником Апеляційного суду в Бухаресті і походив з престижної сім’ї судових магістратів міста Ясси. На перший погляд цей комендант трудового табору Османча, за прізвиськом “Мікі Маус”, невисокий на зріст, здавався людиною непримітною, однак він посідав багаті моральні ресурси, був непідкупний, гідний поваги. Пригадую непередбачену інспекцію полковника Корбу. Було гаряче літо, комендант у годину відпочинку дозволив собі зняти краватку, розстібнути ґудзик на комірі. Було літо, тепло. Полковник почав кричати на нього, що він розстебнутий і без краватки. Комендант спокійно відповів йому: “Пане полковник, зрозуміло, я лише молодший лейтенант, а ви — полковник, однак це не дає вам права розмовляти зі мною таким чином. Будь-ласка, вважайте перед вами судовий магістрат, радник Апеляційного суду, що вимагає з вашого боку поваги.”

Цей комендант ніколи не брав хабарів, допомагав людям у таборі в разі потреби, давав дозвіл відвідати домівку, залишену на напризволяще тоді, коли вони були примусово відправлені в трудові табори, дозволив навіть їм привезти у табір газові балони тощо. У таборі не було випадків знущання. Я просто захоплювався сміливістю та совістю цієї людини.”

Соня Палті потрапила у табір під час війни. Там вона була свідком дуже зворушливого випадку, про який вона розповіла у 2001 році: “Одного ранку заступник префекта на коні прибув у табір і сказав: Усі жиди повинні зібратися на березі Бугу. Передаємо вас німцям.” Кожен знав, що йде на смерть. Мій батько мав три капсули мишяку. Сім’я Браух також мала миш’яку. Пан Браух дав одну з них моєму приятелю 20 річному Фріцу. Мені було лише 15 років. Браух сказав нам: ”Діти, на паромі під час перепливу через річку кожен з вас проковтне капсулу, це ліпше, ніж потрапити до рук німців.” Тримаючи капсули у руках, ми з Фріцом домовились не вживати їх, ми бажали жити. Потупивши очі у землю, сиділи ми на березі Бугу. Нараз піднявши голови, побачили на березі на відстані 40-50 метрів від нас численні циганські повозки, у які люди запрягалися самі, оскільки їхні коні були конфісковані. Численні жінки й діти почали перевіз через Буг. Коли паром сягнув середини Бугу, матері підняли малят угору й почали кидати їх у Буг, кидаючись й вони за ними. Чоловіки, решта родичів, інші діти підняли страшенний ґвалт, рвали на голові волосся. Ми зрозуміли, що чекає й нас.”

Голокост був проявом ненависті, виразом настирливих ідей, безрозсудності поколінь. Лекції Голокосту, його ідеї й послання є чіткими. Незважаючи на це людство ще не вилікувалося у повній мірі від спокуси радикалізму.

Румунська середньовічна держава зявилася пізно на політичній карті Європи, у другій половині 14 століття. Історики пояснюють її повільне народження політичними аргументами і соціально-економічними перетвореннями, повязаними з нестабільністю, викликаною міграцією. Румунський простір разом із північно-слов’янським були періодично піддані дестабілізуючим наслідкам вторгнень турецько-монгольських народів з Азії.

Початки формування Волощини між Південними Карпатами і Дунаєм, це будучи ядром майбутньої румунської держави створеної у другій половині ХІХ століття, були темою палких дебатів через відсутність джерел. Упродовж часу виникли менш чи більш обґрунтовані припущення, а це робить важким розуміння цього тривалого і складного процесу для середньо освіченої людини. Модною теорією в останні роки про створення Волощини була куманська (половецька) теорія історика Нягу Джувара. Він розраховує на послідовний вплив мігруючої популяції половців щодо виникнення державності Волощини.

Історик Матей Казаку спеціалізувався в середньовічній історії. Він є науковим співробітником Національного центру Наукових Досліджень у Франції і викладачем в Національному Інституті мов східних цивілізацій (INALCO) в Парижі. Матей Казаку показав нам стадію дотеперішніх досліджень про формування Волощини в археології: “Були зроблені розкопки в Куртя-де-Арджеш і Кимпулунг, де були виявлені руїни господарських будівель і старої церкви від 13 століття. Тутешні правителі чи князі мали певний статус. Однак після ретельного дослідження було виявлено, що вони увійшли в світловий конус великої історії. До тих пір, вони жили в “усному” суспільстві, тобто у періоді первісної дописемної культури. Ми дізнаємося про наявність цих волоських князів чи правителів лише після окупації хрестоносцями Константинополя в 1204 році та інтеграції цих територій до величезної папської стратегії залучення язичників і розкольників, які проживали на півночі і півдні від Дунаю. Вони були румунами і православними, і проживали у камяних та деревяних будинках. Половці та інші корівники проживали на берегах Дунаю, на берегах малих річок, що впадають в Дунай, де й залишили слідів. А їхні могили, яких налічується всього 13 по всій Волощині, знаходяться особливо на сході. Звідси й висновок, що центр половецької влади був на сході, в Добруджі та Південній Бессарабії. Якщо Волощина була б заснована половцями, то столиця не могла бути у Куртя-де-Арджеш, в горах, і держава не називалася би Волощиною (румунською мовою – Мунтенія), що означає “земля гірських людей”, а була б десь в Каракалі чи Лехліу, де жили половці, а не в самому серці Карпат”.

Варіантом, на якому зійшлися більшість істориків, є той, що у Волощині чи на півдні сучасної Румунії були два державні утворення: підкарпатське північчя, контрольоване румунськими елітами, і дунайський південь, під контролем половців. На картах вказується назва Куманія на сході і Південна Волощина. Історик Шербан Папакостя розповідає докладно, що саме це означає: “Від ріки Олт на схід, у західній географії латинською мовою фігурує територія під назвою Куманія. Із сучасного Арджешського повіту та Олтенії почалася експансія румунської держави, створеної у часи господаря Басараба І. Ми не розглядаємо зараз його походження, а важливу історичну роль, яку він відіграв. Він ототожнюється з румунською державою і сприяє її створенню. Але назва Куманія фігурує до пізнього періоду як Імперія степів. Протягом тисячоліття, ми були в сфері впливу, іноді навіть домінації, цієї Імперії степів, де почергово проживали азіатські народи. Експансія румунської держави почалася в 13 столітті на схід, до території, що фігурує в західній географії під назвою Куманія, Чорна Куманія будучи західною частиною, а Біла Куманія будучи північно-східна частина Чорного моря. Цей процес розпочався проникненням у Карпати лицарів Тевтонського ордену в 1211 році, а в 14-му столітті цей процес продовжився, у співпраці з сином Басараба, антитатарським альянсом Королівствами Угорщини та Польщі. Цей союз відкинув Золоту Орду на схід. Чорна Куманія була назва, під якою були відомі Волощина, від ріки Олт на схід, і Молдова».

Матей Казаку нагадав і про наявність історичних артефактів, що підтверджують Куманію як важливе державне утворення зони: “Наявність цієї Куманії підтверджується топонімікою. Там де ми зустрічаємо такі назви населених пунктів як Береган, Бурназ, Телеорман, відомо, що там проживали половці, бо це старі турецькі назви. Історик Ніколає Йорга дуже добре запримітив це. З одного боку, йдеться про цю частину на півдні Волощини, Береган, аж до Дунаю і Північну Добруджу. З іншого, йдеться про заселені румунами райони, з такими назвами як Влесія та Влашка. Так само у Банаті (на заході сучасної Румунії) фігурують словяни оселені тут із давніх і нових часів. Половці, перед ними печеніги, та інші народи проживали на рівнині, пасовищах і на берегах малих річок. Вони проживали там і домінували місцевим румунським населенням рибалок і землеробів, вони залишили сліди в топоніміці і були асимільовані”.

Політичне створення Волощини під час останньої чверті 13-го і 14-му ст. залежало, як у більшості випадків, від внеску місцевого населення і міграційних народів. У цьому випадку, румуни та половці створили собі державу, яку самі собі уявили.

Джордже Енеску (1881-1955), вважається найбільшим румунським композитором всіх часів з багатогранною і високо оціненою творчістю. Він посів почесне місце в історії музики ХІХ і ХХ століть, і здобув всесвітньої слави. Але біографія Енеску не зовсім чиста. Він користується , і на сьогоднішній день, культом особистості успадкованим від культурної політики комуністичного режиму. Історики, однак, викрили в архівах, що музикант та інтелектуал Енеску був набагато кращим, ніж людина Енеску, співробітник комуністичного режиму, встановленого в Румунії за підтримки Радянської армії, починаючи з 1945 року.

Незважаючи на показану дружбу окупанту та його режиму Джордже Енеску був мішенню для політичної поліції комуністичного режиму, яка стежила за ним. Історик Адріан Чорояну професор історії історичного факультету Бухарестського університету, пояснив цей парадокс: “Енеску був мішенню, тому що більшість інтелектуалів, якщо не всі, були мішенню на початку 50-х років. Він був мішенню, навіть якщо Джордже Енеску залишив країну не так як залишали інші відомі інтелектуали румунського вигнання в кінці 40-х років. Його виїзд був узгоджений. Енеску, який не розбирався у політиці, був маніпульований комуністичним режимом, починаючи з відвідин СРСР в 1945 році та наполяганням його дружини, яка казала йому, що він повинен робити по відношенню до Петру Гроза. Енеску був використаний без скрупулів. Він також був і депутатом першого обраного парламенту після масової фальсифікації виборів, що відбулись 19 листопада 1946 року, на списках Блоку демократичних партій, очоленого Комуністичною партією. Після чого він виїхав, або йому дозволили виїхати до Америки, після чого він залишився на Заході. Саме тому за ним стежили. За всіма стежили, і за ним були стежили, якщо він був залишився в Румунії. Головне, що за ним стежили, хоча він емігрував із дозволу режиму, та листувався з Петру Гроза.”

Утвердження неоднозначності як щодо друзів, так і до ворогів, було сутністю сталінізму. Чорояну вважає, що політична наївність, яку, проте, важко виміряти у Джордже Енеску, є прикладом ставлення до інтелектуала, коли він перебуває в оточені злочинного режиму: “Джордже Енеску був запрошений у 1945 році, і заохочений режимом у Бухаресті, здійснити турне по Радянському Союзу. Він був вражений, як його прийняли там. Люди приходили, заповнювали зали, щоб побачити його виступ з Давидом Ойстрахом. Повернувшись в країну, був використаний у злочинній манері. Він повинен був зустрічатися з людьми, у приміщеннях Румунської асоціації зі звязків з Радянським Союзом, і розповідати їм про успіх культури в Радянському Союзі. Це сталося восени 1945 року. Саме тому я стверджував, що він був наївний. Його не можна порівняти з письменником Садовяну, який співпрацював з владою щодо всіх проблем. Садовяну був спекулянтом та інтелектуалом, який жив у симбіозі з режимом. Ми не можемо підозрювати Садовяну у наївності. Це був лихвар свого власного таланту, проданий за гроші, що не можна сказати про Енеску. Гроза зрадів, що Енеску відїжджає, тому що у нього не було ніякого політичного чуття, і я не жартую, коли стверджую, що його дружина казала йому, що він повинен робити і до кого звертатися. Він творив, і ефективно жив у світі музики. Режим був зацікавлений, щоб він емігрував, за умови, щоб не говорив лихо про нього. Я не бачу його пишучи оди Сталіну і Радянському Союзу. Якщо він був залишився в країні, мав усі шанси померти у вязниці. Він був щирим монархістом і чесним прозахідним демократом, але настільки наївним, що вірив, що влада у Радянському Союзі любить мистецтво. Але не бачив й іншу сторону, що там не було чого любити. Або любиш Сталіна і кланяєшся йому, або поринаєш у світ мистецтва і намагаєшся чинити опір.”

Але Чорояну вважає, що ідеалізм Енеску не позбавляє його від критичного погляду з боку прийдешніх поколінь: “Що повинен робити інтелектуал? Яка роль інтелектуала в момент, коли країна стикається з труднощами? Який месидж він передає? Коли країна окупована, ми йдемо до Парижу? Що було сталося, якщо б король Фердинанд відправився до Парижа з королевою Марією, під час Першої світової війни? Запитую: який моральний месидж підбадьореного виїзду? Я хочу сказати відверто, що режиму був необхідний диригент Еджіцію Массіно, який виконував все, що казав Петру Гроза. Необхідний був Сокор, який очолював суспільне радіо, що було неймовірним інструментом комунізації Румунії, хоча походив із відомої родини. Комуністам, такі люди були необхідні. З цієї причини хвалили Джордже Енеску, але він повинен був залишитися на своєму місці.”

Привілейовані відносини Енеску з комуністичним режимом були взаємовигідними. І це ще один приклад того, що наївність, як добрий намір може бути допомогою наданою терору.

Бродячі пси стали, завдяки політичній коректності «нічийними» або «бездомними» собаками. Жива, неформальна мова винайшла ще один термін, однак, більш реалістичний, «комунальні» собаки, що певними чином наближений до терміну «бродячі». Бродячі собаки завжди були великою проблемою в Румунії, а пояснень, чому вона залишається невирішеною, дуже багато: від небажання розробити чіткі і строгі закони до нездатності влади втілити у життя чинне законодавство.

Бродячі собаки ототожнюються з бідністю, хворобами, зокрема сказом, а також небезпекою на вулицях. Ця проблема не була поставлена «ребром» навіть коли від укусів псів помирали люди. Така нерішучість влади та невизначеність громадськості дозволили тваринам залишатися на вулицях і розмножуватися. Таким чином вони зуміли навязати свою інстинктивну поведінку раціональній поведінці людей.

Доктор історичних наук Констанца Вінтіле-Гіцулеску, провідний спеціаліст бухарестського Інституту історії ім. Ніколая Йорги розповіла про місце, яке займали бродячі собаки у румунському міському житті першої половини ХІХ-го століття. «Бродячі собаки є постійною проблемою Румунії, але лише усередині ХІХ-го століття постала проблема їх усунення з міського простору. До тих пір вони були постійною присутністю, тому що багато господарств не мали меж, не було парканів, і тоді бездомні собаки були собаками всієї громади. Це й тому, що Бухарест і Ясси тих часів не виглядали як сьогодні, з огорожами і чітко визначеними межами власності, але й тому, що вони є проблемою у всій Європі. Перший документ, який я знайшла датується 1810 роком, коли росіяни осіли в Румунських князівствах під час Російсько-турецької війни 1806-1812 років. Вони відзначили присутність бродячих собак на вулицях міст і найняли собаколовів для їх вилову і знищення. Але це призвело до конфлікту з місцевими жителями. Починають зявлятися офіційні постанови, які рекомендують населенню привязувати псів на ланцюг, тримати у дворі, оскільки в протилежному випадку тварини будуть вбиті. Але після того як росіяни покинули Румунські князівства у 1812 році про це всі забули. Згадку про цю проблему я знайшла і в документі 1850 року, коли почалося впорядкування міст за французьким прикладом санітарії та урбанізації. У сільській місцевості собаки були скрізь, звичайно не привязані на ланцюг. Вони були присутні у всіх місцях великого скупчення люду.»

Іноземці вважали бродячих псів місцевою специфікою. Історик Констанца Вінтіле-Гіцулеску розповіла, що собачі зграї опановували містом після настання темряви. «Консули Великобританії та Франції, присутні в Бухаресті та Яссах до 1859 року розповідали про неможливість виходити вночі на вулиці Бухареста й Ясс, тому що скрізь були собаки. Є документ 1850 року, в якому йдеться про димбовіцських собак. Чому там були пси? Тому, що на березі річки Димбовіца було багато боєнь, шкіряних майстерень і цехів з переробки мяса. Малі підприємці викидали у річку всі відходи. Цим і пояснюється присутність численних собак, тому що вони мали що їсти. Прогулянка в цьому районі дорівнювала самогубству. У 1852 році був виданий наказ муніципалітету міста про вжиття заходів проти цих собак. Тоді виникла ідея будівництва першого притулку, бо не хотіли стріляти собак. Це були перші прояви гуманності до тварин. Люди казали, що не можна масово вбивати собак, засуджуючи дії собаколовів.»

В історії було зафіксовано чимало випадків, коли бродячі пси калічили людей, а часто й загризали до смерті. Особливо жахливими були напади на людей скажених собак. Вкрай агресивні в їх поведінці, наполовину дикі, керовані лише своїм тваринним інстинктом, собачі зграї доповнювали апокаліптичну картину під час епідемій. Констанца Вінтіле-Гіцулеску розповідає: «В одній з газет того часу є стаття про скажених собак, які кидалися на людей у селах, не містах, і насмерть загризали всіх, хто траплявся на їх шляху. Це, а також багато методів лікування сказу, свідчить про велику небезпеку поширення цього явища. Але тоді йшлося і про вовків, не тільки собак. У сільській місцевості, особливо в гірських районах, вовки були постійною присутністю, особливо вночі і в зимовий період, наряду зі скаженими собаками. Собаки ставали дуже агресивними в період епідемій, коли було менше їжі, тому що люди не виходили з помешкання. Видовище було жахливим, тому що під час чуми, померлих ховали неглибоко або хворих на чуму ховали заживо. Люди були настільки налякані, що ніхто не чекав, коли хворий помре. Картина була жахливою, коли собаки викопували трупи або розривали тіла помираючих людей на вулицях. Під час епідемій, годування тварин було великою проблемою, як і в наші дні.»

Ще з тих часів Румунія зазнала невдачі в боротьбі з явищем бродячих собак. А під час комунізму, кількість бездомних собак стрімко зросла унаслідок знесення хат і переселення людей в багатоповерхові будинки. Незважаючи на незручності, які вони викликають, бродячі собаки як і домашні тварини потребують уваги людей.

Після майже двох холодних десятиліть з 1945 по 1947 рр. і в середині 1960-х рр. два військові союзи і дві суперницькі політичні та економічні системи очолені США і СРСР намагалися співіснувати. Кожна сторона намагалася робити дипломатичні жести або навіть здійснювати кроки в напрямок наближення через “колючий дріт.” Румунія Чаушеску прагнула розморозити відносини з США, а візити президентів Річарда Ніксона 2 – 3 серпня 1969 і Джеральда Форда, на початку серпня 1975 року, були важливими сигналами в цьому напрямку.

Мірча Карп був керівником румунського відділу радіостанції Голос Америки, і він супроводжував двох американських президентів до Бухареста. Карп був змушений втекти з Румунії після встановлення комуністичного режиму за радянською допомогою. Він був не просто очевидцем візиту в Румунію Ніксона, він довідався про сприйняття серед румунів щодо того візиту, як він розповів у інтервю Центру усної історії румунського радіомовлення в 1997 році: “Візит Ніксона на початку серпня 1969 був першим візитом президента США в Румунію. Це був момент відкриття румунсько-американських відносин. У той же час румуни сподівались, що візит президента Ніксона принесе поліпшення в країні. Можливо, були навіть такі, хто думав про звільнення Румунії з-під комуністичної окупації. Я хочу уточнити щось, тим більше, що я знаю, що в двох статтях, які були написані про мою книгу була висловлена думка, що Сполучені Штати дали зрозуміти румунам, що візит Ніксона може призвести до звільнення, або в будь-якому випадку, до значного поліпшення ситуації в країні. Я можу з упевненістю сказати, що ніколи, ні Ніксон, ні державний департамент або посольство США в Бухаресті не дали зрозуміти, що візит Ніксона означатиме зміну ситуації в країні. А лише зміну у відносинах між урядами в Бухаресті та Вашингтоні.”

Річард Ніксон був прийнятий з великою симпатією в румунській столиці. Це був справжній тріумф, якого Ніколає Чаушеску розглядав як знак любові населення до себе. Мірча Карп має пояснення що стосується симпатії Ніксона для Чаушеску: “Особливо в світлі цих необґрунтованих надій, Ніксона очікували в країні з великим ентузіазмом. Пізніше було підтверджено в Міністерстві закордонних справ у Бухаресті інформацію, що вийшли на вулиці Бухареста близько один мільйон людей. У звязку з візитом Ніксона була величезна радість! Переговори, які відбулися між Ніксоном і Чаушеску були засновані на симпатіях Ніксона щодо Чаушеску. Ніксон намагався політично використовувати Румунію як місток для поліпшення відносин з Москвою. Я особисто вважаю, що тодішній президент США був трішки наївний, щоб уявити собі, що Чаушеску може зіграти настільки важливу роль у Москві. У всякому разі, я точно знаю, що це було однією з причин його візиту. Чому Ніксон ставився з симпатією до Чаушеску? Після того як зазнав поразки у спробі стати президентом Сполучених Штатів у виборчій боротьбі з Джоном Кеннеді, він був так би мовити незначним в політичному плані. Коли він спробував відновити свою політичну позицію здійснив три візити до країн Східної Європи: Варшави, Москви та Бухареста. У Варшаві був холодний прийом, а в Москві йому показали спину. У Бухаресті, Чаушеску простелив йому червоний килим. Про це Ніксон ніколи не забув. А прийом в Бухаресті був, мабуть, одним з найбільш славних моментів що стосується його відносин із зарубіжжям.”

Після шести років, наступник Ніксона, Джеральд Форд відвідав Румунію. І цей візит був успіхом, але не таким великим, як у 1969 році. Мірча Карп: “Джеральд Форд прибув із Варшави, а до польської столиці із Гельсінкі де брав участь у конференції з безпеки і співробітництва в Європі. Він зупинився у Варшаві, де його дуже гарно прийняли, а потім прибув до Бухареста де його також гарно прийняли, але не на такому рівні як жителі Бухареста прийняли 6 років раніше Ніксона. Я тоді дізнався, що сам Чаушеску і люди його оточення, памятаючи про те скільки людей вийшло на вулиці столиці, з нагоди попереднього візиту, набагато більше, ніж бажав або хотів дозволити режим, все було під строгим контролем. Здається, що не було більше ніж 350-400 тисяч осіб, що з комуністичного погляду було дуже важливо, але нічого надзвичайного. Румуни на цей раз не були ентузіасти, бо 6 років, які пройшли між візитом Ніксона і Форда довели, що Сполучені Штати не були готові зробити більше ніж вимагали політичні інтереси для поліпшення ситуації в нашій країні.”

Візити до Румунії Ніксона і Форда, в 1969, і відповідно в 1974 роках, були жестами зближення між двома країнами, що знаходились у протилежних військово-політичних системах. Вони не призвели до конкретних результатів, оскільки суть їх політичних режимів була різною.

Мало хто з особистостей румунської історії викликав до себе стільки антипатії, тим більш мало хто спричинився до химерної ненависті, як це мало місце у випадку короля Кароля II-го. У політичному житті, від Кароля II-го віддалилися як відомі діячі румунської демократії, зокрема Юліу Маніу, так і праві екстремісти. Король Кароль II-ий був людиною зарозумілою й владною, внаслідок чого результати стилю його правління незабаром були помітними. Під кінець десятиріччя його правління, у період 1930-1940 рр., Румунія Кароля II-го зазнала агонії після анексування частини території на сході, заході та півдні країни.

Кароль II вступив у конфлікт навіть із членами власної родини. Одним з них був його брат — принц Ніколає. Четверту дитину королівського подружжя, Фердинанда та Марії, Ніколає, хрестив сам цар Росії — Микола II-ий, розстрілений більшовицьким режимом у 1918 році. Завдяки вихованню, принц Ніколає був здатний у разі потреби наслідувати трон у Румунії, однак він постійно відмовлявся від цієї місії, хоча було чимало нагод. Історик Іоан Скурту відмічає, що специфічною рисою принца Ніколає була саме відсутність бажання стати монархом: ”Принц Ніколає — другий син з-поміж шести дітей подружжя Фердинанда та Марії не прагнув зійти на королівський трон навіть тоді, коли в 1918 році йшли дебати щодо ідеї прем’єр-міністра Маргіломана проголосити принца Ніколає спадкоємцем трону, оскільки Кароль одружився із Зізі Ламбріно, внаслідок чого його бажали викинути з королівської родини. Королева Марія мала намір навіть запропонувати принца Ніколає, у період регентства (1927-1930 роки) на посаду повновладного керівника королівської сім’ї. Однак, як я вже відмічав, принц Ніколає не мав таких амбіцій.”

У родині між братами нерідко існують серйозні розбіжності, що трапилося й в королівських родинах. У зв’язку з суперництвом між Каролем й принцом Ніколає, історик Іоан Скурту вважає, що існували дві причини: перш за все — зарозумілість Кароля II-го, який вважав усіх своїми підлеглими, зобов’язаними сліпо підкорятися йому у всьому, навіть тоді, коли йшла мова про власний вибір: ”Шостого червня 1930 року принц Ніколає зустрів Кароля, який повернувся із добровільного заслання, із обіймами у Палаці Котрочень. На мою думку, непорозуміння між ними було суб’єктивного характеру, а саме: одруження принца Ніколає з особою, яка не належала до королівських родин, що вважалося недопустимим для Королівського дому. Кароль прагнув “спрямувати принца Ніколає на вірний шлях”, хоч сам він з Еленою Лупеску були коханцями. Слід уточнити, що Елена Лупеску не належала до королівської сім’ї. Однак, Кароль II не одружився з нею. Натомість, принц Ніколає одружився у грудні 1931 році з Іоаною Долете-Сев’яну. За сугестією Кароля, міністр внутрішніх справ Константин Аргетояну рекомендував голові мерії місцевості Тохань, де мала місце реєстрація шлюбу, замість оригінального реєстру зробити разом з нотаріусом копію реєстру, вилучивши з нього реєстрацію шлюбу принца Ніколає з Іоаною Сев’яну.”

Іншим джерелом суперництва братів були політичні симпатії принца Ніколає. Іоан Скурту вважає, що саме це сприяло у значній мірі наявності конфлікту: ”Інша причина непорозуміння завдячується політичним поглядам Ніколає. Він прихильно ставився до Руху легіонерів, які у 1936 році провели з’їзд, що схвалив створення “команди смерті” з наміром ліквідувати політичних противників, у тому числі й Елену Лупеску. Не будучи доброзичливою до принца Ніколає, Елена Лупеску уникала також його дружини. Щоб відчути його силу, принц Ніколає, у свою чергу, проявив декілька жестів симпатії до легіонерів. З цієї нагоди, Рух легіонерів опублікував маніфест, у якому звеличував принца Ніколає, який прийняв певну позицію щодо цієї жінки, яка вважалася “халепою” у житті країни. Рік пізніше, а саме 1937 року, з ініціативи Кароля II-го Коронна Рада прийняла рішення викинути принца Ніколає з числа членів королівської родини. Справа була досить делікатною, оскільки його звинувачували у тому, що він одружився з особою, яка не належала до можновладних родин, іншими словами знехтував статусом Королівського Дому.”

Кінець війни був також кінцем румунської королівської династії. З 1940 року король Кароль II-ий був уже в екзилі, де згодом зібралися й інші члени королівської родини. Принц Ніколає поступився першим, також він подав руку примирення Каролю, як відмічає Іоан Скурту: ”Незважаючи на те, що його вигнали з родини, незважаючи на те, що король ставився до нього негативно, принц Ніколає був єдиним, хто був присутнім на похоронах короля Кароля II-го, чого не зробили ні його син Міхай, ні сестри або інші близькі родичі. Принц Ніколає є цікавою постаттю румунської політики. Він не прагнув зайняти місце Кароля, бути королем Румунії. Але щоправда, його нудило втручання Елени Лупеску у політичне життя.”

Суперництво між Каролем та принцом Ніколає не сягнуло суперництва між Каролем та Корнеліу Кодряну, який був лідером Залізної гвардії, що призвело до смерті останнього. Щоправда, капризний король нерідко застосовував й проти власного брата всі засоби, прагнучи утвердити свою волю.

Румунія вступила в Другу світову війну в 1941 році поряд з Німеччиною, коли всі зусилля по досягненню миру провалилися. 22 червня 1941, коли румунська армія, разом з німецькою перетнули річку Прут, щоб звільнити Бессарабію, анексовану СРСР на рік раніше, держави-переможниці у Першій світовій війні були самі в безвихідних ситуаціях. Франція була окупована в червні 1940 року, в той час як Англія з труднощами оборонялась від повітряних нападів Вермахту.

Румунія вступила в Другу світову війну в 1941 році поряд з Німеччиною, коли всі зусилля по досягненню миру провалилися. 22 червня 1941, коли румунська армія, разом з німецькою перетнули річку Прут, щоб звільнити Бессарабію, анексовану СРСР на рік раніше, держави-переможниці у Першій світовій війні були самі в безвихідних ситуаціях. Франція була окупована в червні 1940 року, в той час як Англія з труднощами оборонялась від повітряних нападів Вермахту. Румунія, покарана Гітлером за її франкофільну і англофільну політику, приєдналась до нового німецького порядку в Європі.

Румунська армія почала наступ проти радянської армії на фронті, що простягався від Чорного моря до Карпат Буковини. Після невеликого тритижневого опору радянців румунські війська повністю звільнили Бессарабію і Північну Буковину. 27 липня Гітлер направив вітальну телеграму маршалу Антонеску з приводу визволення румунських територій і закликав його перетнути Дністер і окупувати Придністровя. Румунські війська поряд з німецькими продовжили антирадянський наступ на півдні України і прибули, нарешті, до Сталінграду.

Молодший лейтенант Ахіле Сарі розповів у 1993 році Центру усні історії Румунського радіо, що проходячи через південь Радянського Союзу побачив такі жахи, які перевищили його уяву: “Я вперше побачив поїзд з радянськими депортованими. Вони не були увязненими, це були мирні громадяни, яких, ймовірно, депортували до Німеччини. Тоді я вперше зіткнувся з цим життям і драматичною ситуацією в якій знаходились ці люди, які просили нас дати їм що-небудь поїсти. Це була сумна картина для мене. Наші солдати і офіцери дали їм те, що могли.”

У Сталінграді почався крах румунської армії на сході. 19 листопада 1942 року, у ході операції Уран радянська армія завдала ніщивного удару по північному флангу німецьких військ у Сталінграді, який обороняли угорські та румунські війська, що не були так добре озброєні, як німецькі війська. Але румуни довідались про наступ і просили допомоги від німецьких військ, яка не була надана. Молодший лейтенант Ахіле Сарі розповів про те, що відбулось за кілька днів до радянського наступу: “До бункера командуючого батальйоном привели воєннополоненого радянського солдата, який сказав нам, що через день або два почнеться великий радянський наступ, і щоб ми були обережними та вжили відповідних заходів. Наші війська добре озброєні сказав росіянин. Я повідомив про це наших командирів, але ніхто не хотів повірити, що після тривалих боїв серед зими, ще може щось статися. Це було 17 листопада. 19 листопада 1942, о 4 годині ранку, почався великий наступ у Сталінграді.”

На закруті Дону румунська армія втратила 300 000 солдатів. Нотаріус Мірча Мунтяну, в 1998 році, розповів про свою участь у війні. Він був поранений, змушений відступити і отримати медичну допомогу в екстремальних умовах. Його свідчення підтверджують і інші докази, що і тоді, коли хтось був поранений і, теоретично знаходився в тилу поза небезпекою, страждання не завершувались: ”На березі Дону, атака почалася 29 листопада. Там мене було поранено. І після того як я був поранений, я відступив з німцями на німецькому танку. І я зустрівся з двома майорами, які побачивши мене на таку покликали мене до себе. Я сказав їм, що командира взводу забили росіяни. Мене почали перев’язувати. Опісля ми прийшли в колгосп. Я зустрів там сержанта, який дав мені буханець хліба і м’ясну консерву і сказав, що я повинен піти в інше село де знаходився 16-ий піхотний полк. Я відправився туди верхи на коні і знайшов полк. Було дуже холодно. Кров почала текти крізь бинт. Більше я не міг їздити на коні, оскільки було дуже холодно. Я пішки подався через безкрає поле. У мене не було компаса, не було нічого, я орієнтувався на місяць, я нічого не бачив. Йдучи так полем я побачив вдалині поселення. Мене зупинив вартовий румунської армії. Я запитав його це можу знайти тут санітара, щоб перев’язав мені рану. Він відповів мені, що є тільки ветеринар. Відтак разом з іншими пораненими я подався приблизно 30 км в тил. Там ми знайшли лікарню, а німці дали нам одяг. Потім ми сіли в поїзд, який відвіз нас до Польщі.”

Оскільки вважається військовими істориками найкривавішою битвою в історії, Сталінградська битва була переломним моментом у ході воєнних дій на Східному фронті. Але це те, що ми знаємо з упевненістю сьогодні. Тоді сподівались на інший результат історії, яку ніколи не можна повністю передбачити.

Румунські князівства вступили наприкінці ХІХ-го століття в нову фазу розвитку та модернізації, почавши складний процес політичних, адміністративних, економічних, соціальних та культурних перетворень. Численні історичні джерела, які говорять про стан Румунських князівств, показують, що абсолютно всі сфери потребували глибоких реформ.



Проте життєві умови селянства мали найбільший вплив на соціальних мислителів. Починаючи від житла і гігієни та закінчуючи виглядом сільських жителів, реформатори ініціювали чимало соціальних програм, спрямованих на емансипацію селян. Усе, що було пов’язано з традиціями минулих століть зазнало гострих критик, було дискредитовано і відкинуто, через невідповідність вимогам модернізації. Одним з найбільш улюблених цілей критик соціальних реформаторів стала землянка, заглиблене у землю житло, яке було найбільш поширеною в румунських селах.



Блискуче освічений дворянин і провідний соціальний реформатор Волощини першої половини ХІХ-го сторіччя Дініку Голеску був тим, хто найкраще описав жалюгідний стан румунського села. У 1826 році він так описав становище румунського селянина: «Він не має ні церкви, ні хати, ні конюшні біля хати, ні воза, ні вола, ні корови, ні вівці, ні курки, ні комори для зберігання зерна, аби мати чим годувати свою сімю. Коротше кажучи, він не має нічого. Має тільки заглиблене у землю житло, яке називається землянкою, в якому можна побачити тільки дірку в землі, в якій може поміститися лише дружина і діти навколо печі із сплетених із прутів обліпленим гноєм димарем.»



Землянка стала символом відсталості румунського суспільства. Історик Клузького університету ім. Бабеша-Бойоя Константін Бербулеску розповідає як критику соціальних реформаторів перейняли лікарі. «З усіх типів житла, землянка була піддана найбільшій критиці з точки зору гігієни. Вона вважалася найбільш антисанітарним типом селянського житла, звідси й гостра критика з боку медиків. Загалом цей тип дискурсу був негативним, тобто медики описують селянські реалії виключно в негативному світлі. Доктор Константін Каракаш у 1830 році, перелічив усі кліше медичного дискурсу, тобто скромні розміри хатин, негігієнічні будівельні матеріали, вічні купи гною, бруд у хаті, відсутність окремих споруд для тварин тощо. У другій половині ХІХ-го століття лікарі продовжили будувати свої промови навколо відповідних знакових зображень. Вони продовжили традицію презентації в негативному світлі селянського помешкання, переймають попередню риторику, але намагаються дати їй наукове підґрунтя. Лікар Константін Істрате досліджував наприкінці восьмидесятих років ХІХ-го століття «Негігієнічні умови життя мешканців сільських місцевостей» з точки зору науковця. Він писав про це у своїй роботі, досить відомій в ті часи, яка на його думку мала науковий характер, він стверджуючи, що займається науковою діяльністю. Однак лікар Істрате не робить нічого іншого, крім формулювання науковими термінами проблеми гігієни селянських помешкань, яку порушили його попередники. Уся ця термінологія мала роль надати наукового характеру цій темі та зусиллям медиків.»



Доктор Константін Істрате писав, у свою чергу, про селян, що «більшість із них живуть у гірших умовах, ніж зулуси», наводячи приклад цього африканського племені, щоб краще передати справжні розміри соціальної катастрофи. За всього 50 років, ставлення до селян і мешканців землянок, перетворюється від співчуття на комплекс переваги. Константін Бербулеску розповідає: «Якщо порівняти описання умов життя в сільському середовищі кінця XVIII-го або початку ХІХ-го століття і науково-медичні тексти другої половини ХІХ-го століття, різниця не здаються суттєвою: ті ж жалюгідні землянки, та ж бідність. І все ж таки, тлумачення цих двох типів тексту, що на перший погляд схожі, є зовсім іншим. Дініку Голеску і більшість іноземців говорять про цей тип житла в ширшому контексті експлуатації, в якому селянин був представлений як жертва податкових органів. У своєму тексті Голеску лише висловив «суто християнське співчуття і переживання за долю цих божественних істот», тобто селян. Лікарі другої половини ХІХ-го століття, які були менш проникнуті християнською любов’ю і отримали освіту на Заході в дусі науки і прогресу, перетворили цих «божественних істот» на примітивних людей, до яких ставилися з іронією і погано прихованим презирством. Селяни доктора Істрате завжди жили в повністю негігієнічних і примітивних помешканнях «в таких умовах, що іноді важко свідчать про якійсь прогрес, досягнутий ними з доісторичних часів.» Це був акуратний спосіб сказати, що селяни самі живуть в доісторичному минулому, якому були характерні їхні землянки.»



Соціальні реформатори і лікарі вважали землянку плямою ганьби на обличчі європейської Румунії кінця ХІХ-початку ХХ століття, а нові закони і правила будівництва житлових будинків були розроблені таким чином, щоб стерти цю пляму. Наземна хата, яку мешканці сіл вважали якісно слабшою і дешевшою ніж традиційна землянка, поступово замінює останню не через суворість закону, а через моду нових часів. Таким чином вже напередодні Першої світової війни землянки становили менше 10% житлових помешкань.

На Заході, соціалізм у початковий період свого існування являв собою ідею та програму соціальної реформи, ціллю якої було поліпшення економічного становища робітників. Він був безпосередньо пов’язаний з промисловістю, з рівнем якості життя завдяки соціально-економічним стосункам між власниками фабрик та робіниками. Застосований в умовах аграрних суспільств, соціалізм зіткнувся з серйозними проблемами щодо адаптації та наявності відповідної аудиторії, якій він адресувався.

Зразком цього був саме соціалізм у Румунії, ідеї якого поширилися із Заходу досить швидко. Після революційних подій 1848 року, після утворення та консолідації румунської держави, що мали місце у 1859 та 1866 роках, ідеї соціалізму поступово завойовували місце в румунському соціальному середовищі. Розвиток промисловості сприяв появі соціального прошарку населення, якому були близькі ідеї соціалізму. Соціалістичні публікації, як наприклад: “Telegraful roman” (Румунський телеграв), що почав виходити у 1865 році, “Lucratorul roman” (Румунський робітник), Analele tipografice “Друкарські літописи” та Contemporanul (Сучасник) створили для інтелегентів-соціалістів та прогресистів можливість публічного вираження власних ідей. З-поміж них найбільш відомими були брати Іоан та Георге Недежде, Панаіт Мушою, Замфір Арборе, Тітус Дунка. Румунський соціалізм зазнав впливу народників-імігрантів, яких переслідував царський уряд, а саме: Доброджану Геря, Ніколає Зубку-Кодряну, Ніколає Руссел.

Місія Доброджану-Геря, найбільш плідного та впливового румунського теоретика-соціаліста XIX століття, була нелегка, оскільки він у відповідь на твердження, що соціалізм є чужим, невідповідним румунському духу, тобто способу мислення, повинен був застосувати марксистську теорію, яка у цьому випадку адресується не промисловому, а аграрному суспільству. Соціолог Келін Котой визначив місце, яке займали соціалісти у рамках румунського простору ідей, й особливо Доброджану-Геря: ”Позиція Доброджану-Геря цікава тому, що саме його ідеї найбільше відтворюють напруження між теорією форми позбавленої основи, й марксистською теорією. Більшість аргументів Доброджану-Геря стосуються чітко визначеної цілі, а саме: необхідність легітимності місцевого соціалізму. На його думку, критика румунського соціалізму синтезована у наступному вигаданому ним вислові: соціалізм у Румунії — екзотична рослина, тобто соціалісти — це химерні люди, зрозуміло, досить симпатичні з моральної й прогресивної точки зору, ідеї яких, однак позбавлені змісту. Соціалістична риторика не мала успіх у румунському суспільстві. Стратегія Доброджану-Геря, цікава у певній мірі, передбачала перетворення суспільства на щось екзотичне, а соціалізм — на щось нормальне. “

Доброджану–Геря вважав румунське суспільство потворним, своєрідним неокріпацтвом, чимось, що виходило за межі нормармального суспільства. Він настирливо наголошує на анормальності румунського суспільства. Значну трудність, відмічає він, становить необхідність застосовувати, аналізуючи румунське суспільство, ті ж орієнтири, що й на Заході, які там мають певний смисл, а у нас інший. Прагнучи пояснити анормальність, Доброджану-Геря розробив закон у цому сенсі. Створення першої соціал демократичної партії — Соціал Демократичної партії робітників Румунії — було нелегкою справою. Навіть після її появи, 31 березня 1893 року, труднощів було чимало. В умовах існування виборчої системи, електоральна база партії була досить незначною.

Програму партії склав Доброджану-Геря. Зразком для неї він обрав Ерфуртську програму Соціал-демократичної партії Німеччини. Доброджану-Геря сподівався, що форма, тобто ідея, поступово призведе до створення основи, тобто маси прихильників партії. Ось, що відмічає Келін Котой: ”Його стратегія полягає у намірі віднайти соціальну анормальність в Румунії, щоб зберегти нормальний соціальний стан, що діє поодиноко. У певний момент Геря зауважив: соціалізм в Румунії тотожний лібералізму. Коли б в Румунії не було лібералізму, не було б й сучасної Румунії. Соціалізм — це наступний етап розвитку суспільства. “Уявіть собі – каже він – становище, коли б румунські ліберали почали застосовувати реформи у 1770 замість 1848 року. Це – головний аргумент Доброджану–Геря. Цікаво відмітити, що Доброджану-Геря, змушений у якійсь мірі довести необхідність наявності соціалізму, застосував аргументи запозичені у народників. Він твердить, що соціалізм — це наш борг перед трудовим народом, який утримував, доглядав й одягав нас й наших прихильників. Соціалізм фактично є емоційним і моральним фактором. Ці ідеї відтворювали дух, настрої румунського соціалізму кінця XIX століття, коли невеликі групи інтелектуалів студіювали природознавчі науки, що у значній мірі грунтувалися на емоційних почуттях. Якщо ми звернемо увагу на численні статті, присв’ячені природознавчим наукам, що друкувалися у журналі “Сучасник” (Contemporanul), журналі, що у певній мірі дотримувався соціалістичних поглядів, констатуємо своєрідну суміш, а саме: моральність і соціальні зміни.”

Незважаючи на досить значні зусилля, соціал-демократія й соціал-демократична партія залишалися ще й після закінчення Першої світової війни на периферії румунського суспільства й сприймалися у першу чергу, як своєрідне вираження пристрастей інтелегентів-фантазерів, і у меншій мірі, як серйозний фактор соціальних проблем.

У горах Румунії сформувався ще з осени 1944 року збройний опір антирадянської та антикомуністичної боротьби. Карта зон, де діяли групи партизанів позначена, особливо в Карпатах, слідами, якими лідери і ті, хто пішов за ними, залишили в історії Румунії, щоб майбутні покоління не соромилися минулим та своїми предками. Сторінки збройного антикомуністичного опору в Румунії були написані солдатами, студентами, селянами, робітниками, чоловіками і жінками.

Про участь жінок в опорі, румуни дізналися тільки після 1989 року, коли мовчання, що спустилося як завіса над країною, було знято. Знаковою постаттю героїни, яка зберегла свою вертикальність, була селянка Єлізавета Різя, мешканка села Нукшоара, Арджешського повіту (центральна Румунія), чия постать стала відомою завдяки документального фільму “Меморіал болі”.

Відверто кажучи, Єлізавета Різя не зробила нічого такого, що ми б сьогодні вважали героїзмом. Вона не воювала на жодному фронті, не врятувала нікого від смерті, не принесла себе в жертву на користь іншого. Вона, однак, зробила те, що ми сьогодні зовсім не цінуємо: дотримувалася своїх принципів. Єлізавета Різя не брехала, не “видала” свого сусіда або знайомого Службі безпеки, і завжди мріяла, що справедливість переможе врешті-решт. Єлізавета Різя була на боці тих, хто боровся за справедливість та істину і зробила мало для них: носила їм їжу і захищала від ворогів. Але це багато чого означало для партизанів.

Єлізавета Різя була найкращим символом гідного селянина, який захистив свій маленький всесвіт, починаючи від майна, сімї, віри. І поплатилася вона за це 12-річним увязненням. Центр усної історії Румунського радіомовлення мав честь взяти інтервю у Єлізавети Різі у 2000 році, на 88 році її життя. Першим запитанням для неї було як її вдалося підтримувати звязок з партизанською групою Арсенеску-Арнеуцою: ”Я не є жінкою політиком, я є справедливою жінкою. Якщо ти румун, ти повинен служити своїй країні, а не іншій? Я не зустрічалася з ними. У полі була верба з отвором, і це було нашою поштовою скринькою. Це те, що я робила. Якщо я бачила, що минало військо, писала про це записку: «Будьте обережні, минають військові!”. Коли приходили до мене працівники Служби безпеки, я слухала за допомогою чашки все що вони говорили у сусідній кімнаті. І швидко відходила стежкою. Там були сходи і я спускалася вниз сходами, підходила до отвору і залишала записку. Хлопці, тобто капітан Арнеуцою, знаходив мою записку і читав. Там я писала де знаходяться військові, де поклала я їм їжу.”

З її власних свідчень дізнаємося, що під час допитів її розвішували волоссям на гачок і били до втрати свідомості. У ті моменти, вона пригадувала про Бога, хрестилася язиком в роті і молилася Богові допомогти її не сказати катам нічого про те, що вона знала. Це клятва яку праведна людина не порушує ніколи. Єлізавета Різя пригадала і про візити, які робили її працівники Служби безпеки перед тим, як арештувати: “Був місток, не бетонний, а деревяний, а працівник Служби безпеки носив чоботи. Коли я дочувала як він ступав цим містком, що я дуже боялася, а серце билося, ніби-то хотіло вийти з грудей. Думала, що візьмуть мене і застрілять. Так я прожила, навіщо брехати? Він входив в хату, піднімав мене вгору і питав про них. А я відповідала, що нічого про них не знаю. І їм нічого й не сказала. Я присягнулася не видавати партизанів, у кімнаті на столі було Євангеліє і хрест. Я взяла хрест у руку, і присягнула на Біблії. Зі мною у кімнаті були і Арсенеску, і пан Томіце (Арнеуцою), і декілька лікарів. І тоді я присягнула, що ніколи не зраджу їх. Так і зробила.”

Понад 200 років тому, ірландський філософ і державний діяч Едмунд Берк (1729-1797 рр.) писав: “для торжества зла досить буде, щоб добрі люди нічого не робили.” У випадку Єлізавети Різі, саме добрі люди підтримували злих. Сусіди слідкували за нею і звітували працівникам Служби безпеки, що вона робила у її власному дворі. Її було увязнено, а потім звільнено у 1963 році. Вона зуміла пережити політичний режим, який позначив її існування.

Вплив Єлізавети Різя на румунську громадськість був дуже важливим, особливо в 1990 і 2000 роках. У конкурсі державного телебачення “Видатні румуни” від 2006 року, постать Єлізавети Різя зайняла 58 місце. Тоді виникла ідея зведення памятника присвяченому національному антикомуністичному опору, Єлізавета Різя будучи першою запропонованою постаттю і найбільш підтриманою більшістю румунськими громадськими організаціями.

У 2003 році, на 91 році життя селянка Єлізавета Різя покинула цей світ, залишивши нам невеличку памятку гідності. Невеликий приклад того, як людина може зазнавати тортур, знущань, але не може бути ніколи переможеною.

4 квітня 1944 року декілька сотень американських бомбардувальників злетіли з італійського аеродрому Фьюджі, у напрям Румунії з метою бомбардування румунських економічних об’єктів. Американці прагнули допомогти радянському союзнику у боротьбі проти коаліції, очоленої нацистською Німеччиною. Ціллю американського бомбардування був також Бухарест, де американці мали намір знищити знищити депо Північного Вокзалу. Але, це бомбардування спричинило також смерть кількох тисяч невинних мирних жителів, у більшості біженців з Північної Молдови, де пролягала лінія фронту. Ось, що занотував у своєму щоденнику 8 квітня 1944 року письменник Міхаїл Себастиян: ”Учора відвідав квартал “Гріивіца”. Від вокзалу й до бульвару “Басараб” незалишилося жодної непошкодженої будівлі. Видовище – жахливе, ще й тепер продовжуються розшуки загиблих, з-поміж руїн. На розі вулиці три жінки голосили і у нестямі рвали на собі одяг та волосся, побачивши щойно віднайдений карбонізований труп, мабуть близької їм людини. Ранком впав короткочасний дощ, повсюди у передмісті важке повітря, насичене брудом та сажею. Видіння-кошмарне, жахливе. Я повернувся додому з почуттям жаху та безсилля в душі.”

Згідно з офіційними підсумками під час бомбардування загинули дві 2942 особи, а інші 2126 отримало поранення. Це бомбардування залишило важке враження у соціальній пам’яті суспільства. Диригент Емануль Еленеску в інтерв’ю Центру усної історії Румунського товариства радіомовлення у 1994 році, розповів про той пам’ятний день, 4 квітня 1944 року: ”За тиждень до бомбардування, було навчання щодо “пасивної оборони” у разі необхідності. Як це трапляється у нас, люди не дуже дисципліновані й не взяли до уваги це рішення. Отже, гудок сповістив: небезпека минула й люди розійшлися кожен по своїх справах. Десь близько до другої години дня знову гудок: повітряна тривога. Проте, на це не звернули уваги, оскільки вважали, що це не що інше як продовження навчання щодо пасивного захисту. Я був у той час поблизу будинку Румунського товариства радіомовлення, що був розташований на вулиці Попа Тату, де зустрівся з моєю матір’ю та братом. Коли гул гудка затих, я почув гуркіт літаків. Маючи досить розвинений музикальний слух, я зрозумів, що йшлося про політ важких літаків, від гуркоту, яких тремтіло навіть небо. “Мамо, запропонував я, швиденько зайдемо у сховище, це вже справжня тривога.” Ми знайшли захист на вулиці “Каля Гривиці” незадовго до початку бомбардування. Літаки здійснили бомбардування трьома нападами. Сховище наше трясло ніби під час землетрусу. Бомбардували літаки “Лібератор”, їх називали ще “літаючими фортецями”. Вони були оснащені кулеметами, розміщеними як на крилах, хвості, так і на чільні частині літака. Коли ми вийшли із сховища, на базарі “Матаке Мечелару” (М’ясник Матаке) жахливе видовище — численні жертви бомбардування — важко вразило зір і душу: трамвайні рейси скорчилися в дугу, в той час як трамвай, що уцілів, опинився біля стіни якоїсь будівлі. Жертви бомбардування загинули внаслідок вибухової хвилі. На обличчях померлих були краплі крові через імплозію. ”

Про нове місцезнаходження румунського державного радіо та про те, у яких умовах працювала ця установа під час бомбардування американців розповість далі Емануель Еленеску: ”У вечірні години транслювалися радіопередачі Оркестру Радіо. Я працював у цьому оркестрі. Після цього важкого бомбардування майже все було знищено. Щоденно шум гудка повідомляв про тривогу, навіть й тоді, коли бомбардири не були у повітрі. Не маючи змоги транслювати, ми одержали наказ Маршала Антонеску розійтися. Членів Оркестру Радіо розмістили на півдні Трансільванії, у селі Бод. Більшість жителів села становили сакси, поряд з якими мешкала невеличка кількість румунських родин. Село знаходилось на відстані двох кілометрів від пересильної станції. У корчмі сакса Шустера ми обладнали радіостудію. Щоденно безпосередньо транслювалися дві передачі у прямому ефірі. Сигнал тривоги “Achtung! Achtung! (Увага! Увага!) означав появу перших рейдів літаків, тоді праця в студії припинялася й ми йшли у поле, неподалік села Бод. Одного дня, коли диригував “Патетичну симфонію” Чайковського, я почув звук литаври. Здивовано дивлюсь на литавриста, литаврист у свою чергу на мене. У чому справа? У небесному просторі з’явилися американські літаки, які літали над селом досить низько та прямували до Брашова. Один з членів оркестру не повідомив нас завчасно про небезпеку. Згодом всі втекли у поле.”

Професор Олімпіу Борзя, також свідок бомбардування, розповів у 2001 році Центрі усної історії про пережиті ним події: ”У квітні-травні 1944 року мені довелося зробити разом із польовими госпіталями справжнє турне по країні. Спочатку ми працювали у Соколі, згодом були переведені у Васлуй, звідти у Бухарест. Під час бомбардування довелося переховуватись у підвалі, до якого доносився шум падаючих бомб, що розривалися із жахливим гуркотом. “Бідна моя головонько” бідкався якось один солдат у розпалі бомбардування. “Тобі несоромно — сказав я йому — поглянь на медсестри працюють спокійно, не скаржаться, а ти бідкаєшся, який з тебе вояка!.”

Бомбардування американців, зрозуміло відповідало умовам, логіці війни, що передбачали необхідність деморалізації та знищення супротивника. Однак, мирне цивільне населення, яке немало безпосередньої відповідальності щодо цих конфліктів, заплатило життя.