Category: Сторінки історії

Секлери належать до самої давньої меншини, що мешкає на румунській території. Відомо, що ще з 1116 року вони, разом з печенігами, іншим народом тюркського походження, згадуються як авангард угорської кавалерії. Спритні вояки Середньовіччя, секлери були колонізовані Угорським королівством на східному кордоні, яким були Східні Карпати, з метою захисту цього кордону від навали інших кочових народів, що пересувалися з Азії. Уперше про їхнє розташування на території Карпатської дуги згадується у документі, датованому 1210 роком, у якому написано про придушення повстання, спрямованого проти болгарського царя Боріли, військом у складі секлерів, саксів, румунів та пеленгів. Інший документ, датований 1217 роком, відмічає, що секлери брали участь у П’ятому хрестовому поході угорського короля Андрія ІІ проти арабів. Відтоді секлери безперервно мешкають на території так званого Секлерівського краю, у складі сучасних повітів Харгіта, Ковасна та Муреш. Нині, вони нараховують 650.000 осіб, що становить приблизно 45% від загальної кількості населення угорської меншини, яке становить 1.430.000 осіб, тобто 6,6% населення Румунії.

Ми звернулись до академіка Пала Антала Шандора, історика за фахом, з питанням, яке місце посідали і якими були соціальні умови життя секлерів середньовічної Угорщини та потім Угорщини окупованої австрійцями: ”Оскільки секлери несли тягар військової справи, весь цей період вони не платили податки. Перші податки королівському двору Угорщини сплачувалися з нагоди: коронації монарха, народження спадкоємця та його одруження. Цей звичай існував до 1555 року. Якщо господар мав шість волів, один з них давав у дар. Податкові зобов’язання до скарбниці держави не існували до 1657 року, коли був введений податок на користь Османської Порти, внаслідок катастрофічної поразки військової кампанії Юрія Ракоці II (угорcькою. György Rákóczi), здійсненої проти Польщі. Як кара, був застосований цей харач, тобто важка данина на користь Туреччини. Під час панування австрійців, у 1711 році військові зобов’язання секлерів були скасовані, оскільки їхній спосіб ведення військових дій був застарілим. Тепер, і вони стали платниками податків, однак, будучи вільними людьми та користуючись давніми правами. Вони мали ті самі права як дворянство.”

Після 1989 року, секлери неодноразово прилюдно виявляли явний націоналізм, джерелом якого є сприйняття ними минулого. Останній подібний факт мав місце у лютому 2013 року, коли у місті Сфинту Георге повіту Ковасна, де секлери підняли секлерівський прапор, що викликало новий скандал, оскільки цей факт вважається виявом домагань територіальної автономії секлерів на основі етнічних критеріїв. Незважаючи на коротку історію існування, цього сучасного cеклерівського прапора, він має давніше джерело. Пал Антал Шандор коротко розповість його історію: ”Прапор був створений у 2004 році із ініціативи Національної Ради секлерів. Його творцем був музеограф з м. Сфинтул Георге, Конья Адам. В основі цього прапора знаходиться прапор від 1601 року військової кампанії секлерів-піхотинців, очолених Мойсе Секеєм, що був єдиним трансільванським князем секлерівського походження. Кольори прапора — жовтий та блакитний — надихані кольорами прапора Мойсе Секея, у той час як восьмикутна зірка є новиною. Дотепер жоден з існуючих прапорів не мав серед символів восьмикутної зірки, існували прапори з п’ятикутними або шестикутними зірками. Ця нова зірка уособлює вісім регіонів де мешкають секлери, а півмісяць це традиційний символ.”

Національні символи, незважаючи на давню історію, не застосувалися секлерами постійно. Ця символістика припасовувалася у залежності від історичних обставин, відмічає Пал Антал Шандор: ”Протягом століть секлери були змадяризовані, внаслідок військових зобов’язань. Вони мали у середовищі угорського населення особливий статус. Секлери населяли чітко визначену територію. Під час революції 1848 року, вони відмовилися від прав, що відрізняли їх від решти угорців, об’єдналися з ними в єдину націю. У жовтні 1848 року, після загальних зборів секлерських регіонів у Лутіці, секлери визнали усі закони Угорщини, ствердили свою належність до єдиної угорської нації. З того часу, секлери не піднімали в Угорщині секлерівського прапора.”

Після 1918 року, коли утворилася Велика Румунія, на гербі країни з’явилися й секлерівські символи. Однак, небагатьом відомо, що окремі секлерські символи спільні з символами гербів румунських середньовічних князівств. Ось, що відмічає Пал Антал Шандор: ”Сподіваюсь довідатися, якої думки дотримуються стосовно цього румунські історики. Власне, яке походження цієї символіки? Напевне — східне, тюркське. Тюркське населення вживало ці символи, слід пам’ятати, що територія Волощини протягом двохсот років знаходилась під владою куманів. Природно, що символи з’явилися у геральдиці Волощини. Можливо, що подібні впливи існують і в символіці Молдови. Я не тверджу цього, а ставлю лише це питання, як можливість. Щодо півмісяця, з ним як символом, ми стикаємось повсюди, однак, замість сонця могла б бути зірка.”

Секлери це меншина з досить розвиненою етнічною свідомістю, яку мають намір зберегти. Отже, вони приділяють власній національній символиці таку ж увагу, як й інші нації та етнічні меншини.

Аеронавтика була дуже популярною в Румунії в період 1920-1940 рр. Це був період, коли представники молодого покоління бажали змагатися між собою, будучи членами авіаклубів, спеціальних авіашкіл, беручи участь у різних програмах, тренувальних заходах, конкурсах. Деякі навіть домоглися успіху, змагаючись із суперниками із закордону. Однією з представниць цього покоління льотчиків Румунії була Смаранда Бриєску, а це тим більш гідніше, якщо враховувати, що вона була жінкою і не походила з рядів еліти.

Смаранда Бриєску була першою жінкою-пілотом, першою жінкою-парашутистом і першою жінкою-інструктором військових льотчиків у Румунії. Вона була людиною дуже сильного характеру, яка наслідувала пристрасті з надзвичайною завзятістю. Вона стала чемпіонкою Європи з парашутного спорту в 1931 році, на 34 році життя, коли зістрибнула з 6000 метрів і встановила рекорд Європи. Чемпіонкою світу стала вона у 1932 році, коли стрибнула з висоти 7400 метрів, в ході спортивного змагання в Сакраменто США і встановила світовий рекорд, якому нікому не менше 20 років не вдалося здолати. Смаранда Бриєску була випускницею Бухарестської академії витончених мистецтв, відділу декоративно-прикладного мистецтва та кераміки.

Ана Марія Сіретяну є правнучкою великої чемпіонки, і вона пригадує, що сила характеру Смаранди Бриєску не могла бути порушена ані дуже серйозним пораненням, отриманим під час стрибків з парашутом: “У місті Сату Маре, після стрибка з парашутом, вона отримала серйозні поранення на обидвох ногах. Вона пробула пять місяців у лікарні, протягом яких надзвичайний лікар прооперував її, і вона змогла оздоровитися. Після ще сім місяців, людина Смаранда Бриєску, яка була настільки серйозно поранена, здобула два рекорди, один європейський, а інший світовий, у 1931 і, відповідно, 1932 рр. Це є доказом надзвичайної впертості і бажання принести славу для своєї країни“.

Про особистості, особливо про особистості минулого, дізнаємося з письмових джерел. Але деякі з нас хотіли б дізнатися й якими були ці виняткові люди і у повсякденному житті. Для цього залишаються нам щоденники, а щоденник Смаранди Бриєску показує нам, якою сильною особистістю була вона. Ана Марія Сіретяну: “В особистих замітках, які вона не бажала оприлюднити за життя, а лише посмертно, ми бачимо людину Смаранду Бриєску як дуже пристрасну натуру. Найчастіше вона розповідає, однак не шанобливими словами, про деяких особистостей у сфері аеронавтики, які ставили її всілякі палиці в колеса. Співпраця та її діяльність в рамках Румунської асоціації аеронавтики та стрибків з парашутом менш відомі широкій публіці. Однак ця її діяльність була дуже інтенсивною, тому що Смаранда Бриєску була дуже популярною і дуже улюбленою серед всіх категорій людей, а не тільки серед її колег-льотчиків.“

Ана Марія Сіретяну згадала про один цікавий епізод, коли Смаранда вкрала власний літак, на якому з нетерпінням чекала літати: “Літак типу “Milles Hawk”, який був побудований в 1935 році в Англії, був дуже легким і дуже добрим для того часу. Кабіна була, зрозуміло, відкрита. Смаранда Бриєску була схожа на королеву. Вона купила літак, оскільки Державний секретаріат і тодішня влада видали дуже хороший закон: а саме, хто доводив, що мав хороші результати, отримував грошову допомогу, яка покривала майже половину вартості літака. Решти грошей отримала вона за допомогою газети Універсул (укр. мовою — “Всесвіт”), яка провела для цього кампанію пожертвування. Вона замовила літак, який був майже готовим, однак виробник літака вимагав додаткових грошей на керосин. Тоді вона вкрала літак і втекла з Англії через Англійський канал. Пролетіла крізь туман і прибула до Франції, де на неї вже чекала преса. Полковник Андрей Попович, секретар Румунського Аеронавтичного клубу вибачився перед англійцями, і не хотів дати її дозволу на проліт у повітряному просторі через європейські країни. Зрештою вона отримала дозвіл від Французького аеронавтичного клубу, оскільки у неї було свідчення пілота США, яке вона отримала восени 1932 року, саме на знаменитому аеропорті “Рузвельт Філд”, звідки Чарльз Ліндберг рушив у свій трансатлантичний політ. Тоді США мали виняткову школу пілотів.”

Під час війни, Смаранда була активним пілотом в знаменитій “Білій ескадрильї” медичних літаків на Східному фронті, а потім на Західному фронті в Трансільванії, Угорщині та Чехословаччині. Вона, разом з 11 іншими особистостями, підписала меморандум, який засуджував фальсифікацію виборів у листопаді 1946 року. Будучи переслідувана комуністичною владою Смаранда Бриєску пропала безвісті. Здається, вона знайшла собі притулок у жіночому монастирі, де і була похована під іншим імям, тоді коли померла 2 лютого 1948 року, на 51 році життя.

Сучава є одним з найстаріших і найбільш важливих міських поселень середньовічного Молдовського князівства є, першою офіційно зафіксованою столицею Молдови, офіційним центром якої була протягом двох століть. Розташоване на крайній півночі сучасної Румунії, місто розвинулося на шляху розширення середньовічного Угорського королівства в напрямку на північ від Карпат.

Створення міста має безпосередній зв’язок з виникненням середньовічної держави Молдова. У середині XIV-го століття, румуни з Мараморощини, на чолі з місцевим лідером Драгошем, отримали наказ від угорського короля Людовика I-го захистити буферну територію Молдову від татарської загрози зі сходу.



Таким чином після консолідації Молдовського князівства упродовж останньої чверті XIV-го століття Сучава стала княжою резиденцією Петра I Мушата (1375-1391 рр.) і залишилася столицею князівства протягом двохсот років.

Є дві версії щодо походження назви міста. Одна із версій така. Літописець Семен Диякон, який написав в XVІІ столітті “Літопис Молдови до Арона Воде”, в якому він цитує Григорія Урекє, розповідав, що в Сучаві оселилися кожухарі з Угорщини. В угорській мові “кожух” означає szücs (вимовляється суч). Отож назва міста є результатом поєднання угорського слова суч та румунського суфіксу – ява, і означало ” кушнірська майстерня”. За іншою версією назва міста походить від поєднання назви дерева бузини [румунською “сок”] зі словянським суфіксом -ва, тобто бузиновий ліс.



Про середньовічну Сучаву в наші нагадують дві фортеці, навколо яких розвинулося місто. Перша фортеця, яку називають Шкея або Західна фортеця Сучави, знаходиться на північний захід від міста. Вона розташована на пагорбі заввишки 384 метрів, на висоті 80 метрів над рівнем моря і була складовою оборонних споруд, побудованих князем Петром І Мушатом в кінці XIV-го століття. У часи господаря Александра Доброго, на початку XV-го століття, фортеця була занедбана. В даний час руїни фортеці є важливим археологічним обєктом і представляють особливий інтерес для істориків і просто любителів історії. Так само вони були включені до Списку памяток історії повіту Сучава.

Друга фортеця — Тронна фортеця Сучави, розташована на схід від міста, на пагорбі заввишки 70 метрів. І ця фортеця була побудована в кінці XIV століття молдовським господарем Петром I Мушатом, але на відміну від першої була збережена і розбудована його наступниками. Ця кріпость була місцем коронації молдовських господарів. У XV столітті вона була істотно зміцнена молдовським господарем Штефаном Великим.

Проте в XVII столітті, а саме в 1675 році за наказом турків господар Думітрашку Кантакузино зруйнував фортецю. Турки боялися, що вона може бути використана проти них молдовськими господарями, які не хотіли підпорядковуватися Османській імперії або польською армією. Кажуть, що її заповнили гарматним порохом та підірвали, але стіни витримали. Потім покликали грецького фахівця, який констатував, що розчин, що з’єднував каміння і цеглини являв собою суміш вапна та піску, і велів наповнити фортецю дровами та підпалити їх. Фортеця згоріла, мури звалились і тому мало що залишилось від колишньої оборонної споруди.

Про неї забули до того часу, коли її побачив австрійський архітектор Карл Адам Ромшторфер та розповів імператору про давню фортецю Молдови. Теж він провів тут перші археологічні розкопки в період 1895 — 1904 роки.

Реставрація Сучавської фортеці почалася в другій половині ХХ сторіччя, коли її стіни були частково відбудовані, до рівня, що дозволяв уникнути подальшу руйнацію оборонної споруди. Біла демаркаційна лінія, яку можна побачити на стінах старої фортеці зараз відмежовує колишнб основу від відбудованих стін. І Тронна фортеця включена до Списку історичних памяток Сучавського повіту. В даний час Тронна фортеця знаходиться на реставрації.

Отже понад двісті років, у XV — XVI століттях, Сучава займала центральне місце в історії Молдовського князівства, будучи найбільш важливим торговим центром того часу. Піку своєї могутності місто досягло в часи великого господаря і полководця Штефана Великого (1457-1504 рр.), який укріпив та розширив фортецю, побудував Господарський двір та інші будівлі в місті, піклуючись і про економічний та культурний розвиток Сучави.

У 1775 році взамін на позицію нейтралітету під час військового конфлікту між Росією і Туреччиною (1768-1774 рр.), Австрія отримала частину молдовської території в тому числі й місто Сучаву. Протягом півтори століття ця територія входила до складу Австро-угорської імперії, отримавши назву Буковина. Сучава була другим за величиною і важливістю буковинським містом після Чернівців.

Зараз місто є центром Сучавського повіту і його населення становить приблизно 86 тисяч осіб. Слід відзначити, що в Сучаві народився Петро Могила, а професор Костянтин Мандичевський у 1884-1893 рр. працював вчителем у Сучавському ліцей де читав історію та німецьку мову. І теж у Сучаві певний час мешкала з родиною видатна буковинська письменниця Ольга Кобилянська.

Незважаючи на свою пихату риторику щодо переваги над капіталістичним режимом, комуністичний режим був упродовж свого існування залежним від нього. Комуністичні економіки намагались здобути від звязків з капіталістичним світом максимального прибутку за умови, коли вони не сягали навіть половини з ефективності капіталістичної економіки. Валютний голод був постійним у всіх країнах соціалістичного табору. Румунія не була винятком. З огляду на те, що соціалістична економіка не могла задовольнити потребу в ресурсах, комуністичний режим в Бухаресті змусив репресивний апарат, тобто Секурітатю, “заробляти” гроші.

У карпатському і позакарпатському просторах є найбільші поклади солі з Європи. Археологи дійшли висновку, що сліди доісторичного періоду соляних шляхів карпатського басейну в напрямку заходу й півдня Європи стверджують достовірність теорії, згідно якій початкова європейська ідентичність пов’язана саме із торгівлею солі.

У Римі існував шлях солі — via salaria — що забезпечував місту постачання солі. Існують теорії стосовно того, що римська експансія та завоювання античної Дакії були не лише винятковою політичною ціллю, але й передбачали контроль її ресурсів. Крім золота, римляни шукали ліпшого доступу до покладів солі. Навіть у Бухаресті, вже ближче до нашої епохи, а саме з періоду Середньовіччя існує доказ важливої ролі солі у економічному житті румунського простору, а саме бульвар Drumul Sarii (Соляна дорога).



Сіль, безперервна історія, яка бере свої початки ще в доісторичний період, належить до досить мало численних пам’яток давнини, з якими стикаємось ми нині. Доісторичним періодом ми вважаємо матеріальну і духовну культуру і цивілізацію людини з моменту її появи, створення перших міст та винайдення письма, майже 5 мільйонів років тому. Карпатський простір був головним джерелом солі для європейців.



Разом з професором історії доісторичного періоду Історичного Факультету Бухарестського університету Каролем Кипіце, розглянемо декілька аспектів стосовно важливої ролі солі у житті доісторичних людських громад: ”Сіль обумовлює переважну більшість живих організмів, вона є необхідним елементом процесів електролізу, що забезпечує функціонування організму. Незважаючи на те, що йдеться про процеси окислення або редукції, сіль забезпечує стан здоров’я організмів. Сіль була важливою не лише для людських громад, що проживали на румунському просторі, але й, зокрема для культур французького простору. Ми посідаємо досить солідні археологічні аргументи щодо видобування солі ще 10.000 років до нашої ери, як і спочатку видобування покладів кам’яної солі, завдяки існуванню довгочасної традиції експлуатації скельних порід. Отже, технологія була доступною й на цьому рівні. У румунському просторі, в Трансільванії, у регіоні Ковасна, як і в регіоні Вилча (Волощина) знаходимо докази видобування кам’яної солі, що датується 1.800 роком до нашої ери. Цікавою є асоціація культур бронзового віку досить розвинутих й багатих з присутністю важливих покладів солі. Емблематичною у цьому відношенні є культура Серата Монтеору. Ця культура значно розповсюдилася у напрямі Центральної Європи та Півдня Дунаю. Ще яскравішою є, як нам відомо, досить численно заселена зона Вилча з археологічними розкопками Бурідава.”



Сіль, яку здобували у покладах Карпатської дуги спрямувалася далі у двох напрямках: на захід і північний захід та на південь і південний схід. Більш конкретно про це розповість пан Кароль Кипіце: ”Якщо ми розташуємо на карті центр видобування солі відповідно до центрів виробництва та поширення кераміки, найбільш очевидної форми археологічного доказу, помітимо, що румунський простір забезпечував кам’яною сіллю два важливих у процесі формування європейської культури простори. З одного боку це напрям з Трансільванії в Угорщину, Словаччину, далі у німецький простір, традиційно позбавлений солі. Натомість, це забезпечувало притік міді з Центрального європейського регіону й сприяло формуванню певних цікавих культур бронзового віку на території Румунії, як наприклад, культура Віттенберг. З іншого боку, орієнтуючись також на центри гончарного виробництва, помічаємо зв’язки з південно-дунайським простором. Йдеться, особливо, про регіон Далмації, Західні Балкани, Фракію. Цікавим є й той факт, що ці напрямки зі сходу на захід та з півночі на південь співпадають з напрямком пересування останніх хвиль індоєвропейських кочовиків, що спричинилося до формування індоєвропейських народів на румунському просторі. З досить серйозних досліджень нам відомо, що це були переважно пастуші племена індоєвропейців. Також відомо, що між пастушими племенами й наявністю кам’яної солі існує зв’язок. Отже, все це наводить нас на думку, що солі румунських покладів належить фундаментальна роль у створені культурного горизонту кінця європейського доісторичного періоду.”



Сіль карпатських покладів була не лише необхідністю.Вона вважається одним з початкових форм зв’язків між людськими громадами та окремими особами, що знаходились на великих відстанях одні від одних. Послухаймо пана Кароля Кипіце: ”Можливо румунський простір не займає центрального місця в генезисі європейських народів, існували різні центри етногенезу. Однак, порівняльно із золотом, румускій солі належить переважна роль у процесі культурної дифузії певних спільних європейських культурних рис. Сіль є у певній мірі більш ймовірним чинником створення коридору руху ідей, орнаментальних зразків, предметів, населення. Без золота можна справитися, чого не можемо сказати щодо солі. Крім того, значним для румунської солі є обсяг її покладів, як і доступність досить легкої експлуатації цих покладів, яка не вимагає глибинних небезпечних котлованів. Проблеми з’явилися пізніше, коли у видобуванні застосовували воду, отже почали утворюватися небезпечні котловани. Однак, довгий час добування солі здійснювалося як у звичайних кар’єрах.”



І нині, після мільйонів років експлуатації, резерви солі карпатського басейну ніби невичерпні, отже експлуатація цих покладів продовжується, сіль для сучасної людини є лише харчовим виробом. У сучасних умовах вона втратила свою важливу роль сполучника різних людських громад, залишилась лише припарою до страви.

Рукописи другої половини ХІV століття свідчили про наявність у Південно-Східній Європі майбутньої Османської імперії, найважливішої сили в регіоні між 1500 і 1900 роками. Християнські балканські народи зі всіх сил намагалися протистояти цьому, але їм вдалося зробити це лише протягом короткого періоду.

В останній чверті ХІV століття волоський князь Мірча Старий (1386-1418 рр.) шукав союзників у боротьбі проти турків, які дісталися Дунаю, кордону його держави. І тому, що відносини з Угорщиною на чолі з Сигізмундом Люксембурзьким (1387-1437 рр.), найближчою владою, яка могла прийти на допомогу волохам, були не такими добрими, Мірча намагався встановити звязок з Польщею, очоленою королем Владиславом II Ягайлом (1386-1434 рр.). Після поразки сербської армії в 1389 році, ситуація Мірчі Старого була ще більш складною.

Між 21 і 23 січня 1941 року, Бухарест був сценою боротьби за владу між генералом Іоном Антонеску і Залізною Гвардією. Події відомі в румунській історіографії під назвою “легіонерський бунт”. Легіонерський режим Антонеску встановлено 6 вересня 1940 внаслідок кризи авторитарного режиму короля Кароля II, який зліквідував демократію у 1938 році.

Зазвичай, коли мова заходить про політику, більшість з нас мають до неї негативне, або щонайменше байдуже ставлення. Політика в наші дні ототожнюється з корупцією, зарозумілістю, своєкорисливістю, тобто з найгіршими сторонами людської сутності. Винятки з правил, однак, часто змушують нас подумати двічі, перед тим як робити висновки. Таким винятком став відомий румунський політичний діяч Юліу Маніу, який заперечує більшість наших упереджень про політиків.

Юліу Маніу народився в 1873 році на північному заході сьогоднішньої Румунії. За прикладом батька він став адвокатом. А його мати була дочкою греко-католицького священика. У 1896 році він отримав ступінь доктора юридичних наук у Віденському університеті. З молодих років Юліу Маніу брав участь в політичній діяльності Румунської національної партії. У 1906 році він був обраний до парламенту Австро-Угорщини. У 1915 році, як офіцер австро-угорської армії був мобілізований на італійському фронті, а в 1918 році, після війни, разом з іншими лідерами румунських організацій Трансільванії пийняв рішення про обєднання цього регіону з Королівством Румунії. У 1926 році він заснував разом з Іоном Міхалаке Національно-селянську партію, одну з найважливіших політичних сил у міжвоєнній Румунії. У період 1918 – 1945 роки Юліу Маніу тричі обіймав посаду премєр-міністра Румунії. Переконаний демократ, він відмовився від співпраці як з фашистською, так і з комуністичною диктатурами. Увязнений в 1947 році на 75 році життя, 5 лютого 1953 року Юліу Маніу помер у вязниці Сігет.

Юліу Маніу був одним з найсильніших чинником гуртування румунського суспільства в першій половині ХХ-го століття. Непідкупний, харизматичний, чіпкий, Маніу був справжнім державним діячем, відданим національним цінностям та народу в часи великих труднощів. У памяті всіх Юліу Маніу залишився прикладом чесного політика і великої Людини. З безлічі записів, що збереглися в архівах Центру усної історії Румунського товариства радіомовлення ми вибрали два.

Йоана Беріндей, дочка провідного діяча Націонал-селянської партії Йона Худіце згадувала у 2000 році Юліу Маніу як скромну людину з великим серцем. “Маніу був людиною рідкісної скромності! Дуже доброю людиною з теплим голосом. Він часто приходив до нас в гості. Памятаю одного разу, коли я вийшла йому на зустріч, він сказав нам, мені і моїй сестрі: Доброго дня дорогі панночки. Я помітила пляму на лацкані його піджака і попросила дозволити мені її видалити. Ой, як мені соромно, – сказав він. А я йому відповіла, що з кожним трапляється і наполягала дозволити очистити пляму. Пан Маніу був хворий, коли сідав, майже падав. Це тому, що його сильно боліли коліна, йому було дуже тяжко ходити. Але я ніколи не бачив його нервовим, роздратованим. Він був надзвичайно спокійною людиною. Як політик він був безкомпромісним. За це мій батько його дуже поважав. Він не робив ніяких поступок! Були люди, які говорили, що Юліу Маніу приймав рішення надто повільно. Це дешеві лукавства, всі політики мали ворогів, ніхто не може бути досконалим. Але я кажу вам, і не тому, що мій батько дуже поважав його, а тому, що я знала його. Він був і серед тих, хто виступив проти Кароля II-го. Юліу Маніу був сильно розчарований, коли зрозумів свої помилки. Я маю на увазі те, що коли приїхав до Румунії в 1930 році, король Кароль II прийшов “затуливши хвіст між ногами”, добрий, приємний, і лише потім показав своє справжнє обличчя. Юліу Маніу наполягав на поверненні Кароля ІІ на королівський престол Румунії, але потім визнав свою провину і вимагав від короля добровільно зректись від престолу.”

Серджіу Макаріє, який приймав активну участь в політичному житті націонал-селянської молоді, розповів у 2000 році, як незважаючи на похилий вік і хворобу Юліу Маніу брав активну участь у всіх заходах Націонал-селянської партії. “Щодва-щотри дні ми мали зіткненнях з комуністичними бандами. Щоразу коли проводили великі зустрічі ми знали, що прийдуть і вони. Із партійних лідерів, які завжди були з нами на цих зіткненням можу згадати Іллю Лазера. Наприклад ми збиралися на Палацовій площі, аби вітати короля і король виходив на балкон. І завжди після цього, приїжджали машини з робітниками із палицями в руках. Так, 15 травня 1947 року, було святкування 98-ї річниці від промови на Полі свободи біля міста Блаж румунського політика, історика і філософа Сімеона Барнуціу. На цей захід прийшов і Юліу Маніу. На виході з Атенеуму, де відбулося святкування, повсюди стояли машини з робітниками із палицями в руках. Ми ледве врятували лідера партії, розбивши задні двері аварійного виходу.”

Юліу Маніу був не просто чесним політиком, а й символом демократії. З 1944 по 1947 рік, його роль в румунській політиці була підкреслена й тим, що з одного боку багато румунів покладали на нього свої надії та сподівання, а з іншого — Захід вважав його своїм найважливішим партнером по діалогу. Його непримиренність привела його до смерті. Але це була пожертва собою, на яку була здатна тільки людина такого рівня. Завдяки цьому Юліу Маніу вважається одним з найважливіших політичних діячів Румунії ХХ сторіччя.

Повітряні подорожі є сьогодні доступними будь-кому, так як колись були подорожі поїздом або автобусом. Від статусу військової техніки та елітних транспортних засобів, літак став доступним і пересічній людині разом з відкриттям міжєвропейських кордонів та періодом глобалізації. Дешеві польоти значно сприяли розширенню пропозиції для всіх видів подорожей і їх популяризації. Цивільна авіація також має свою історію, якій майже століття. Під час Першої світової війни, авіація була великою новизною, а ефективність літаків призвела до її розвитку. Однак, після Першої світової війни, була виявлена користь цивільної авіації. Йдеться про перевезення вантажів, послуги і пасажирський транспорт.



Румунія була серед країн, які розвивали цивільну авіацію в третьому десятилітті ХХ-го століття, паралельно з військовою авіацією. Коли були прийняті правила, що регулюють міжнародні польоти цивільної авіації, румунські представники брали участь у їхньому розвитку. Юрист Раду Борош вивчав повітряне право в Італії та міжнародне право у Франції. Він став радником у Міністерстві повітря в 1937 році, як експерт юрист управління цивільної авіації, Департаменту угод, договорів, законодавства і регламентів. У 1995 році, коли Центр усної історії румунського радіо записав з ним розмову, Раду Борош розповів про внесок Румунії до прийняття міжнародного законодавства в галузі цивільної авіації: ”У 1919 році, після війни, з нагоди укладення Версальського мирного договору, була створена так звана Міжнародна конвенція повітряної навігації. Тоді не існував, як сьогодні, принцип свободи польотів в повітряному просторі. Застосовувалась теорія суверенітету держави над повітряним простором. Таким чином, щоб відкрити авіалінію треба було підписати спеціальну угоду з кожною державою з метою здання в концесію цих авіаліній цивільного транспорту. Паризька конвенція 1919 року, хотіла в певній мірі врегулювати це абсолютне право суверенітету над повітряним простором, і встановила певні правила, серед яких головними були ті правила, які повинні були врегулювати питання підготовки льотчиків, міжнародні правила про сигналізацію аеропорту, міжнародний кодекс про погодні інформації та навігацію.”



У ході мирних переговорів у Версалі, міністр закордонних справ Ніколає Тітулеску мав ідею, з якою він поділився з французьким політикам, про створення цивільної авіакомпанії вантажного транспорту, тобто франко-румунської Компанії повітряного транспорту, зі змішаним французько-румунським капіталом, яка офіційно зявилася в 1920 році. Раду Борош коротко охарактеризував діяльність цієї компанії: “Це була перша компанія повітряного транспорту далекого прямування в Європі після Першої світової війни. Але це була авіалінія, яка мала політичний характер. Лінія створена в рамках Малої Антанти. Це була політична лінія шляхом якої Франція хотіла відзначити її присутність в рамках Малої Антанти. Саме тому авіалінія мала дуже дивний маршрут. З Бухареста до Белграда, з Белграда до Праги, з Праги до Страсбургу, а з Страсбургу до Парижа. Звичайно, Румунія, Чехословаччина та Югославія субсидіювали цю авіалінію. У рамках угоди, яку ми уклали з ними, вони повинні були підготувати кількох пілотів.”



З 1924 року, на авіаційному арсеналі в Бухаресті, британські бомбардувальники De Havilland DH 9 перетворюються на пасажирські літаки, а в наступному, 1925 році, відкривається перший внутрішній авіарейс між Бухарестом і Галацом. У 1925 році зникає і франко-румунська авіакомпанія. Замість неї з’являється Міжнародна компанія повітряної навігації предок Air France. У 1930-х роках, румунська цивільна авіація продовжує зростати, не без перешкод, як зазначив Раду Борош: “Коли я почав працювати у цивільній авіації, у нас були міжнародні рейси до Праги та Белграда. Третя авіалінія була відкрита до Варшави. Але ці авіалінії мали свою історію. Ніхто не може уявити собі труднощі, з якими стикаєшся, коли хочеш відкрити авіарейс. Перш за все слід вирішити політичну проблему, право прольоту. По-друге, треба визначити, яку авіалінію бажаєш відкрити та уточнити між якими містами хочеш відкрити регулярний рейс. Виникає питання прольоту без посадки або висадки пасажирів. Ставиться також питання заправки літака паливом. Були дуже високі акцизи на паливо і витрати на аеропортові збори та технічне обслуговування літаків. Тоді постало і питання переказу грошей в країну, отриманих від продажу квитків.”



Розвиток румунської цивільної авіації припиняється на початку Другої світової війни, коли цивільні пілоти стають військовими. Після 1945 року відкривається нова глава в історії румунської цивільної авіації.

Після 1918 року у відношеннях між європейськими країнами у міжвоєнний період превалювали реваншистські ідеї та незадоволення країн, які несправедливо зазнали значних втрат. У 1940 році Німеччина панувала на континенті. Вона прагнула встановити устрій, який забезпечив би її зверхність. Румунія також зазнала територіальних втрат, зокрема 30 вересня 1940 року, коли Північна Трансільванія під тиском Німеччини була відірвана від Румунії та передана до складу Угорщини. Отже розпочалися переслідування євреїв, румунів та ромів. Румуни були серед перших, на яких накинулися винищувачі.

Проте, злочини віддзеркалювали лише потворне обличчя масового убивства. Загальний режим, застосований проти румунського населення, був ворожим, злочини будучи логічним результатом цього режиму. У 2000 році Думітру Пурчелян з міста Бістріца-Несеуд, розповів у Центрі усної історії Румунського товариства радіомовлення про те, як поводилася угорська влада з румунськими селянами, навіть тоді, коли призвала їх до угорського війська: ”У 1941 році почався інструктаж. Якщо траплялося, що солдат не салютував по-угорськи, оскільки ми не знали їхньої мови, ті два жандарми, які перевіряли нас, прикликали “винного” до себе, і все закінчувалося бійкою та мораллю: “Ми навчимо тебе розуму, знатимеш як слід салютувати.” Пригадаю, що один з так званих “laszlos”, тобто офіцер Давид, у супроводі сержанта Бартолі, не оминав жодної можливості бити нас.”

У 2000 році священик Грігоре Зегрян розповів про свій досвід у період 1943 році у парафії Клузького повіту: ”Коли я почав працювати у тій парафії, пам’ятаю, що 120 селян тієї місцевості не з’явилися на призов до військової служби. Отже, під час моєї діяльності там, двоє з цих 120 селян, яких вважали дезертирами, були застрілені угорською жандармерією. Один з них, на похоронах якого я відправив службу, залишив після себе шестеро дітей. Важко передати словами скорботу дітей, що втратили батька, залишилися сиротами.”

Учителька Александріна Нап із місцевості Мойсей, чоловік якої був заарештований угорською жандармерією 14 вересня 1940 року, змушена була переховуватися у сусідньому селі, Розавля, і повернулася до школи лише дев’ятого листопада. Послухаємо її: ”Я була єдиною, яка повернулася, село було піддане вогню, спалено майже 300 осель зі всім майном. Будівлі біля парафії згоріли, залишилися лише парафія та школа. У селі згоріли загалом майже 1.000 будівель. Коли я повернулася, побачила, що школа пошкоджена, шкільні парти були на шкільному подвір’ї, оскільки солдати, розташовані в селі та селяни, що будували каземати, перетворили школу на казарму, спали там. Я знайшла селянина, помешкання якого врятувалося і перенесла до нього парти та решту, що вдалося врятувати, як і архів парафії та школи, що я сховала в селі Розавля. Поступово мені вдалося зібрати 95 школярів, школа почала працювати. Трохи пізніше ми зуміли відбудувати релігійну школу. У такий спосіб закінчився навчальний рік.”

Іляна Ковач, будучи ще підлітком, зазнала заслання в табор, тягаря примусової праці, нелюдської поведінки: ”Уночі угорські жандарми підняли нас з ліжка. Я була старша, моя сестра — молодша, обидві були ще неповнолітніми дітьми. До ранку жандарми тримали нас у сільраді. Ми не знали у чому річ. Селяни, які знали про арешти, переховувалися у лісах. Ми, діти, плакали, батьки також перелякалися й плакали. Пізніше нас сфотографували і випустили додому. Ми з сестрою втекли до Сігету, де мешкала батькова сестра, і переховувалися там протягом двох тижнів. Прийшов батько і повідомив, що замість нас мобілізують на роботу батьків. Тоді, я вирішила, що ліпше буде якщо батьки залишаться вдома з дітьми, так що ми повернулися у село. “Від смерті не втечеш, сказала я — якщо судилося померти – помремо! Якщо судилося вижити — житимемо! Отже, ми повернулися у Мойсей. Жандарми сказали: поїдете на три місяці на роботу до Німеччини, до Австрії. Через певний час жандарми почали збирати людей, прийшли й до нас додому, забрали, посадили у вагон і привезли у Сігет. З Сігета до Відня вагони, у яких були скупчені 700 осіб з усього Марамуреша, були заблоковані. Потім нас висадили і пішки, через ліс привели до барака, у якому було 11 полонених, а також полонена полька. Вони готували страву, а полька крала їжу і залишала нам лише стільки, щоб не померли з голоду. Голодні, ми падали в лісі на землю, гірко плачучи.”

Злочини, яких зазнало румунське мирне населення, здійснювались спорадично, починаючи 13 вересня 1940 року, коли у селі Іп, Селазького повіту угорські військовослужбовці, місцеві угорці та члени угорської екстремістської організації “Сторожа нації” розстріляли 157 румунських жителів. До приходу у вересні 1944 року радянської та румунської армій в Ардялі було вбито майже 1.000 румунів, через різні видумані причини угорською владою та їхніми спільниками.

Світ Секретних служб є одним, в якому живеться небезпечно, особливо у періодах політичних хвилювань і нестабільності. Наше уявлення про служби розвідки є, в значній мірі, спотворене кінофільмами, і хоча здається цікавим бути частиною гри, в якій грають розвідувальні структури, дійсність є найчастіше відразливою. Зречення, брехня, вбивства є лише деякими з темних сторін людської природи, які стають його другою натурою, тоді коли людина є частиною структури, чиї дії мають універсальне виправдання – “державне міркування”.



Одним з членів румунських спецслужб, який жив небезпечно і поплатився життям за цю авантюру був Міхаїл Морузов, керівник Служби розвідки румунської армії у міжвоєнний період. Народившись у 1887 році, в одному з сіл в дельті Дунаю, син священика росіян-липованської громади, Морузов завжди мріяв бути шпигуном. Ніщо не навернуло його з шляху, навіть інцидент, внаслідок якого його перша дружина залишилася паралізованою. Аурора-Флоріна Морузов, його дочка, зізналася у 2008 році в інтерв’ю газеті “Журналул націонал”: “Незабаром після одруження моїх батьків, з моєю матерю стався інцидент і вона залишилася паралізованою. Тоді батьки вирішили розлучитися, щоб вона не заважала йому на роботі”.



Великий шанувальник детективних романів, незважаючи на свій природний розум та надзвичайну память, його організаторські якості та знання пяти іноземних мов, Міхаїл Морузов був слабким учнем. Він навіть не закінчив ліцей. Однак йому вдалося показати свої здібності особливо під час першої світової війни, коли, в якості глави Служби військової розвідки в дельті, йому вдалося перешкодити деяким памятним діям. У 1917 році він захопив 156 з 178 німецьких шпигунів, відправлених до Румунії. Йому вдалося проникнути в одну із російських військових делегацій, яка повинна була проводити переговори щодо капітуляції двох російських дивізій перед німецькою армією, і зашкодив заключенню угоди до коли румунському командуванню вдалося поінформувати командування союзних сил. Він перейняв командування підрозділу Червоної Армії в зоні, а потім його розснував. Він вів переговори щодо закупівлі російського флоту на Дунаї і після війни перешкодив діям російської Служби розвідки, яка планувала кинути на румунський ринок 12 млн. підброблених рублів.



Він зумів створити Секретну розвідувальну службу (SSI), яку очолив до 1940 року. Професійно він був грізним шпигуном, агентам його служби вдалося проникнути у всі великі іноземні дипломатичні місії в Бухаресті. Він втрутився, також, і у внутрішню політику, його найбільшим “придбанням” був Хорія Сіма, лідер Залізної Гвардії, після смерті Корнелія Зелі Кодряну. Сприймаючись як близька людина короля Кароля II і ворогом легіонерів, Міхаїл Морузов був страчений останніми у знаменитій різанині в Жілаві у ніч з 26 на 27 листопада 1940 року. Його заступник Траян Борческу заявив у 1996 році, що доля Морузова була вирішена самим Хорією Сімою: “Їхнім керівником був Хорія Сіма. Він був найбільшим терористом. Насправді, його боявся навіть Корнеліу Кодряну. Серед перших двох тисяч, я памятаю, були Ніколає Йорга, Маджару, премєр-міністр Арманд Келінеску. Сіма був агентом Морузова, тому що Морузов домагався мати інформації, якнайближчі до гітлерівського керівництва. І за допомогою Хорії Сіми він міг бути добре проінформований і щодо війська, керованого Канарісом, і щодо політики Гітлера. Через Хорію Сіму, Морузов був близьким до Гіммлера, і про німецьку армію його проінформовували інші люди. Відносини дружби і співробітництва між Морузовим і Хорією Сіма були очевидними. Морузов злякав короля Кароля ІІ про те, що Сіма може його вбити, і тому він згодився із створенням уряду легіонерів. І замість того, щоб закрити і засудити Хорію Сіма, він був призначений створити уряд. Отже Морузову вдалося врятувати Хорію Сіма і підняти його до рангу віце-премєра. І, звичайно, фінансував його грошима. Морузов знав все про минуле Сіми, як завербував його, чим він займався, і Морузов вважав, що Хорія Сіма відплатить йому за те, що він врятував його. Однак, цього не сталося, тому що в таких випадках всіх тих, хто знає занадто багато, вбивають.”



У момент максимальної кризи, Морузов не міг бути захищеним ніким. Керівник легіонерів Хорія Сіма, ненавидів його, так само і маршал Антонеску, про якого Морузов посідав великий обсяг інформації, не говорячи вже про Рейх, який виявив при окупації Франції велику кількість інформації, що надходила з Румунії про Німеччину. Кінець Міхаїла Морузова був, у великій мірі, очікуваним. (Стеліу Ламбру; Христина Манта)

“Перетворення” було одним з найбільш улюблених слів у часи комунізму. Перетворення мало зробити кращим життя громадянина нового комуністичного ладу. Комуністичне “краще”, що часто робилося проти волі людини, у дійсності було “гірше”, а найкращим доказом цього є політика благоустрою. Офіційно, вона припускала будівництво нових помешкань та розвиток, але насправді стала політикою знесення старого житла, часто пам’яток архітектури, і зведення на його місці нових знеособлених багатоповерхівок.



У румунській суспільній памяті збереглися спогади про ті часи, зокрема про політику благоустрою кінця 1970-их – початку 1980-их років, яку можна описати одним словом “знесення”. Ніколи раніше румунські місцевості не зазнавали такого перетворення, що в дійсності виявилося “каліченням”. Мозковим центром відповідної політики, хоча слова “мозок” не можна використати, щоб описати це явище, були Ніколає та Елена Чаушеску, які приймали остаточні рішення. Щодо цього в Румунії тих часів навіть існував жарт: “Як правильно відмінюється дієслово “будувати”? Відповідь: я будую; ти будуєш; він, вона зносять.”



Про знесення в комуністичні роки можна багато розповідати, для того, щоб охопити все, не вистачить і років. Із цим повязані й інші теми, такі як приватна власність у комуністичний період, масове переселення людей, калічення міст, зловживання держави у відносинах з громадянином. 28 березня 1977 року на засіданні Виконавчого політичного комітету ЦК КПР, було прийняте рішення про початок політики благоустрою території Румунії та її населених пунктів. Що теоретично виглядало як амбітний проект з підвищення рівня матеріальної цивілізації румунського суспільства, на практиці набуло форму безглуздої кампанії по знесенню старих будинків, що привела до урбаністичної катастрофи та знищення пам’яток архітектури.



Історик Діну Джуреску є одним з інтелектуалів, які виступили проти офіційної політики благоустрою. У 2006 році, в інтерв’ю Центру усної історії Румунського Радіо, він розповів про початки благоустрою в комуністичній Румунії. “Я дізнався, що було проведено експерименти в двох містах: у Сучаві, де значна частина старого міського фонду, за винятком церков, була зруйнована, та в Пітештах, де також були масово зруйновані старі будинки. В обох містах було проведено перепланування вулично-дорожньої мережі. Я тільки потім зрозумів, що відбувається насправді. Напередодні землетрусу 1977 року до мене прийшла науковий співробітник Інституту історії мистецтва Іоана Хрістаке-Панаїт і запитала: “Пане професоре, ви не знаєте, що відбувається в місті Римніку Вилча? Там усе зносять, вже немає старого міста.” Я не міг собі цього уявити. Усе це відбувалося до землетрусу 1977 року. Лише потім я зрозумів, що відбувається. У 1974 році був прийнятий закон про благоустрій міст і сіл, який запровадив нову концепцію благоустрою. На перший погляд у цьому не було нічого поганого, оскільки планувалося здійснити комплексні заходи з організації належного утримання та раціонального використання територій, з утримання територій населених пунктів, впорядкування території сільськогосподарських угідь. Цитую закон: визначення висот будівель, щільності забудови, кількості мешканців в будинку, визначення розмірів зелених зон та місць відпочинку у містах – це звучить так гарно! – забезпечення соціально-культурними послугами, розвиток інженерних мереж, комунікацій і транспортних маршрутів — а також увага! – збереження і поліпшення навколишнього середовища, популяризація історичних і мистецьких памяток, пам’ятних місць і т.д. і т.п. Звучить дуже красиво, особливо, коли закінчується словами: для постійного поліпшення умов праці, життя та відпочинку всього населення країни.”



Землетрус від 4 березня 1977 року став кращою можливістю для влади почати політику знесення. І це незважаючи на чинне законодавство. Діну Джуреску: “В 77 році стався землетрус і було проведено ряд заходів, котрі стали початком цілеспрямованої політики знищення традиційної архітектурної спадщини міст і зведення на її місці багатоповерхових будинків, що я назвав міським колгоспом. Першим кроком стало знесення вежі церкви Св. Енея, зведеної в епоху К. Бринковяну (XVII-XVIII ст.). 23 квітня 1977 року відбулося засідання Комісії з питань національної спадщини, за участі багатьох архітекторів. Ми обговорювали там закон про захист культурної спадщини, зокрема статті про збереження памяток архітектори, точніше статтю 6 – «Усі об’єкти національної спадщини підлягають збереженню» і статтю 11, в який держава зобовязувалася вживати всіх необхідних заходів для захисту, охорони, збереження національної культурної спадщини. Ми обговорили статтю 25 закону про збереження національної культурної спадщини, яка передбачала кримінальну відповідальність за знищення предметів та об’єктів, які мають художню та історико-архітектурну цінність, зокрема позбавлення волі строком від 3 місяців до 3 років, а Кримінальний кодекс посилював покарання до 2 – 7 років позбавлення волі.”



Не допомогли ані численні клопотання до Ради з питань культури і соціалістичної освіти та Відділу культури і пропаганди ЦК КПР, а відповідь, отримана від Комісії з питань історичних памяток була однозначною: відтоді порядок денний засідань Комісії мав бути попередньо схвалений Радою з питань культури і соціалістичної освіти. Цим самим комуністична влада закрила рот всім фахівцям і, врешті-решт, закрила рот традиції. (Стеліу Ламбру, Василь Каптару)

Юрист Ніколає Тітулеску є румунським дипломатом з найбільшим успіхом у політиці міжнародних відносин у міжвоєнний період. Він був міністром закордонних справ у кількох урядах з 1928 по 1936 роки. З 1921 року працював постійним представником Румунії в Женеві в Лізі Націй. Тітулеску був одним із основоположників регіонального співробітництва в Центральній та Східній Європі. Він підписав з боку Румунії Малу Антанту з Югославією і Чехословаччиною в 1933 році, і Балканську Антанту з Югославією, Грецією і Туреччиною в 1934 році.



Хоча був шанованою постаттю, обєктивний історичний аналіз показує, що Румунія не скористалась політикою Тітулеску, а навпаки. Це можна було побачити в 1940 році, коли гарантії безпеки, що мала Румунія від Франції та Великобританії провалились після того, як Німеччина запанувала над континентом. Після падіння Франції, в червні 1940 року, Румунія була покарана за необережну політику Тітулеску, який не міг скористатись навіть дружбою з міністром закордонних справ СРСР Максимом Литвиновим. Іншими словами, політика Тітулеску, хоча й похвальна, була занадто великим капелюхом для голови Румунії.



Ніколає Тітулеску взяв участь у масштабному проекті будівництва Великої Румунії, і як реформатор. Він був членом комісії, що провела грошову та освітню реформи в 1921 році. У промові в 1930-у році, що зберігається в архівах Центру усної історії румунського радіомовлення Тітулеську представив із задоволенням успіх шкільної реформи, яка гарантує успіх румунської держави та румунської нації: “Що стосується шкільного питання, з одного боку, існує реформа освіти, яка відповідає сучасним вимогам і стандартам життя, з іншого боку відбулось обєднання навчального процесу, як природний наслідок створеної ситуації. За допомогою Законів про початкову і середню освіту від 1924-ого року, а також Закону про приватну, освіту від 1925 року було досягнуто об’єднання організації навчального процесу в єдину унітарну систему. Чотири типи організації навчального процесу, що існували до війни, які розвивалися в різних умовах створюючи власні традиції, перестали існувати. Замість них була створена румунська сьогоднішня школа, що буде сприяти зміцненню національної свідомості та сили нації. Дві основні демократичні реформи право на голосування і надання селянам у власність землі проведені після війни, введення селянства в політичне життя країни були зроблені з метою просвітити людей, зробити їх свідомими щодо смислу і значення цих прав. Тому абсолютно необхідно збільшити кількість шкіл та приміщень румунської культури.”



Після приходу Гітлера до влади в Німеччині, Тітулеску працював на користь зміцнення європейського співробітництва та безпеки. Торкаючись двостороннього франко-американського пакту Бріана-Келлога від 1928 року, про незастосування сили для вирішення проблем між двома країнами, був розширений потім і підписаний 62 країнами, Тітулеську закликав до обєднання всіх зусиль спрямованих на збереження миру. В уривку знайденому в архівах Центру усної історії румунського радіомовлення, Ніколає Тітулеску усвідомлює слабкість, яка виникла в організації, яку він очолював двічі: ””Це означає, що, аби уникнути війни, ми повинні заздалегідь підготувати ті сили, з якими потенційний агресор зіткнеться, якщо забажає втілити в життя свої плани. Місією Ліги Націй було виконати це завдання за допомогою Товариства колективної безпеки. Несвоєчасне застосування положень пакту, в деяких випадках, відсутність мужності навіть щодо простої згадки про них, в інших випадках, зникнення команд, які зуміли зрозуміти, що може надати Ліга Націй і, що було неможливо вимагати від цієї організації призводять, на жаль, до того, що, Ліга Націй не буде на деякий час організацією, яка може виконати свою місію.”



Звільнення Тітулеску відбулося у контексті різкого погіршення міжнародної обстановки. Ряд міжнародних подій збільшили напруженість у відносинах між ревізіоністськими країнами, та тими, що підтримували Версальську систему: громадянська війна в Іспанії, Антикомінтернівський пакт, анексування Австрії та розчленування Чехословаччини. Маргіналізований після 1936 року, Тітулеску продовжить з екзилю бути захисником Версальської системи. Хоча він написав про те, як могла б виглядати об’єднана Європа на його погляд у книзі “Промови про мир», Тітулеску не був новатором ідеї європейської єдності, а її послідовним захисником.

(Стеліу Ламбру, Микола Онужик)