Tag: традиції

  • Конкурс “Історія і традиції українців”

    Конкурс “Історія і традиції українців”

    1-2 квітня у Національному коледжі імені Міхая Емінеску в місті Сучава, відбувся конкурс Історія і традиції українців. У конкурсі взяли участь понад 150 учнів, дошкільнята та вчителі із чотирьох повітів: Марамурешу, Тімішу, Ботошан та Сучави, які представили або надіслали поштою цікаві есе та фотографії, виконали пісні, танці та представили коротенькі вистави про великодні традиції та обряди, такі як: Шуткова неділя, великодні ігри, а також про різдвяні традиції: Вифлеєм, колядування та не востаннє весільні звичаї, яких вони успадкували від своїх дідів та прадідів.

    Учні розповіли й про різні українські символи: калину, рушник, вінок, вишивку, писанки та про народний одяг. Вперше був влаштований майстер-клас із розпису писанок, координатором будучи Єлизавета Саучук із школи села Палтін Сучавського повіту. Вчителька Марія Папарига із села Вишавська Долина Марамуреського повіту із своїми учнями представили великодні ігри, учні із села Вишня Рівна, координовані Джетою Петрецькою представили гарні українські танці. Учні із села Шербіців під керівництвом вчительки Аліни Мазуряк представили виставу «Різдвяний вертеп», гурт Гуцулка із Бродини Сучавського повіту виступили із гуцульськими танцями, сучавський гурт «Вишивка» із народним українським танцем, учні Школи Балківці, під керівництвом вчительки Анки Штюбяну виконали давні українські пісні, а дошкільнята із села Вишавська Долина Марамуреського повіту, під керівництвом виховательки Нарциси Греченюк, представили звичай: запрошення на весілля.

    Метою конкурсу було збереження етнічної та культурної ідентичності української меншини, заохочення молоді до вивчення традицій своїх батьків та дідів, заохочення їх писати есе про традиції та обряди специфічні їхньому селу, місту або повіту. Конкурс мав три розділи: есе, фотографія та представлення звичаїв рідної місцевості. Всі учні отримали диплом за участь, а найкращі есе, фотографії та виконання були премійовані. Конкурс завершився артистичною програмою. Виступили гурт «Надія» з Келіменешть-Купаренку під керівництвом Лоредана Миндріштяну та учениця Йоана Корнічук. Конкурс був організований за фінансове сприяння Міністерства освіти та Союзу українців Румунії, – ствердила ініціатор цього конкурсу вчителька Лучія Мігок, яка викладає українську мову в коледжі імені Міхая Емінеску.

    Анка Штюбяну, учителька української мови в селі Балківці Сучавського повіту розповіла про участь своїх учнів у конкурсі: «Конкурс Історія і традиції українців це прекрасна ініціатива організаторів, оскільки надає можливість учням учасникам краще пізнавати власне походження, культуру власного народу і прищепити у душі молодого покоління почуття любові і поваги до свого рідного. Восьмирічна школа Балківці взяла участь у всіх трьох розділах, де учні отримали гарні результати. У розділі «Фотографія» учень сьомого класу Едуард Найда був нагороджений першою премією, у розділі «есе» учениця сьомого класу Емануела Нікіфорюк отримала другу премію із роботою «Народний костюм із села Балківці. У розділі «представлення звичаїв рідної місцевості» учениці четвертого класу Ана Шойман та Анастасія Гоменюк отримали третє місце виконуючи давні пісні із рідного села. Конкурс пройшов гарно та коректно для всіх учасників. Ми мали нагоду милуватися народними душевними скарбами із різних місцевостей, де проживає українська меншина та усвідомити, які гарні наші традиції та звичаї. Наші учні мали нагоду побачити виступи учасників із різних регіонів держави та поспілкуватися із ними. Також для учнів був приємним сюрпризом той факт, що вони отримали грошові нагороди і від Міністерства освіти, крім тих отриманих з боку Союзу Українців Румунії. На мою думку такого роду конкурс є головним кроком по збереженню рідної мови.»

    Нарциса Греченюк, вихователька у селі Вишавська Долина Марамуреського повіту поділилася своїми враженнями від участі у конкурсі Історія і традиції українців: «Спочатку ми надіслали фотографії та есе на тему «Шануємо наші скарби у дитячому садку», в якому ми розповіли як ми шануємо скарби наших предків, як можна зберігати їх починаючи ще із раннього віку та що це можна робити навіть граючись у дитячому садку. Ми представили в конкурсі звичай «запрошення на весілля». У нашому селі збереглися гарні звичаї і традиції. Після Великоднього посту, в селі починаються весілля, а на весілля у нашому селі запрошується все село. Дружки та дружби разом із нареченою та нареченим ходять від хати до хати запрошуючи людей на весілля. Цей звичай наші діточки представили на конкурсі в Сучаві, хоча їм лише 4-5 років. Вони виступили дуже гарно і отримали першу премію. Ми представили також і народні костюми, щоб показати і ношу нашого села. Дружби мали на голові капелюхи прикрашені пахучим розмарином та квіточками, а в руках тримали топірець прикрашений домашнім калачем і вишитими хустинками, дружки мали на голові віночки, носили вишиті сороки та спідниці. Для того, щоб відрізнити наречену від дружки, вона тримала в руці прив’язною червоною ниточкою домашній калачик. Ми дуже вдячні організаторам за такий цікавий корисний конкурс за теплий прийом за подарунки, які наші діти отримали. У нас була нагода познайомитися із різними традиціями та звичаями повіту Сучава, зокрема звичаєм розпису писанок. Ми бачили, як малі діти вміють так гарно розписувати писанки і ми переконані, що цей звичай збережеться. Дуже добре, що у конкурсі мали нагоду брати участь і дошкільники, тому що ще з раннього віку ми можемо прищепити їм цю любов та повагу до всього рідного. Я рада, що діти із нашого села мали можливість відчути, побачити та зрозуміти красу українського народу і глибше усвідомлювати духовні надбання та культурну спадщину. Такого роду конкурс має і значний емоційний вплив на діти, зачіпає найтонші струни серця. Діти були дуже щасливі і задоволені, тому що й подорож до Сучави була цікавою. Коли повернулися додому вони із задоволенням розповіли своїм колегам по групі як гарно провели час, що пізнали інших дітей, інші звичаї і як було цікаво все для них. Сподіваємось, що і наступного року ми візьмемо участь у цьому конкурсі.»

  • Конкурс “Історія і традиції українців”

    Конкурс “Історія і традиції українців”

    1-2 квітня у Національному коледжі імені Міхая Емінеску в місті Сучава, відбувся конкурс Історія і традиції українців. У конкурсі взяли участь понад 150 учнів, дошкільнята та вчителі із чотирьох повітів: Марамурешу, Тімішу, Ботошан та Сучави, які представили або надіслали поштою цікаві есе та фотографії, виконали пісні, танці та представили коротенькі вистави про великодні традиції та обряди, такі як: Шуткова неділя, великодні ігри, а також про різдвяні традиції: Вифлеєм, колядування та не востаннє весільні звичаї, яких вони успадкували від своїх дідів та прадідів.

    Учні розповіли й про різні українські символи: калину, рушник, вінок, вишивку, писанки та про народний одяг. Вперше був влаштований майстер-клас із розпису писанок, координатором будучи Єлизавета Саучук із школи села Палтін Сучавського повіту. Вчителька Марія Папарига із села Вишавська Долина Марамуреського повіту із своїми учнями представили великодні ігри, учні із села Вишня Рівна, координовані Джетою Петрецькою представили гарні українські танці. Учні із села Шербіців під керівництвом вчительки Аліни Мазуряк представили виставу «Різдвяний вертеп», гурт Гуцулка із Бродини Сучавського повіту виступили із гуцульськими танцями, сучавський гурт «Вишивка» із народним українським танцем, учні Школи Балківці, під керівництвом вчительки Анки Штюбяну виконали давні українські пісні, а дошкільнята із села Вишавська Долина Марамуреського повіту, під керівництвом виховательки Нарциси Греченюк, представили звичай: запрошення на весілля.

    Метою конкурсу було збереження етнічної та культурної ідентичності української меншини, заохочення молоді до вивчення традицій своїх батьків та дідів, заохочення їх писати есе про традиції та обряди специфічні їхньому селу, місту або повіту. Конкурс мав три розділи: есе, фотографія та представлення звичаїв рідної місцевості. Всі учні отримали диплом за участь, а найкращі есе, фотографії та виконання були премійовані. Конкурс завершився артистичною програмою. Виступили гурт «Надія» з Келіменешть-Купаренку під керівництвом Лоредана Миндріштяну та учениця Йоана Корнічук. Конкурс був організований за фінансове сприяння Міністерства освіти та Союзу українців Румунії, – ствердила ініціатор цього конкурсу вчителька Лучія Мігок, яка викладає українську мову в коледжі імені Міхая Емінеску.

    Анка Штюбяну, учителька української мови в селі Балківці Сучавського повіту розповіла про участь своїх учнів у конкурсі: «Конкурс Історія і традиції українців це прекрасна ініціатива організаторів, оскільки надає можливість учням учасникам краще пізнавати власне походження, культуру власного народу і прищепити у душі молодого покоління почуття любові і поваги до свого рідного. Восьмирічна школа Балківці взяла участь у всіх трьох розділах, де учні отримали гарні результати. У розділі «Фотографія» учень сьомого класу Едуард Найда був нагороджений першою премією, у розділі «есе» учениця сьомого класу Емануела Нікіфорюк отримала другу премію із роботою «Народний костюм із села Балківці. У розділі «представлення звичаїв рідної місцевості» учениці четвертого класу Ана Шойман та Анастасія Гоменюк отримали третє місце виконуючи давні пісні із рідного села. Конкурс пройшов гарно та коректно для всіх учасників. Ми мали нагоду милуватися народними душевними скарбами із різних місцевостей, де проживає українська меншина та усвідомити, які гарні наші традиції та звичаї. Наші учні мали нагоду побачити виступи учасників із різних регіонів держави та поспілкуватися із ними. Також для учнів був приємним сюрпризом той факт, що вони отримали грошові нагороди і від Міністерства освіти, крім тих отриманих з боку Союзу Українців Румунії. На мою думку такого роду конкурс є головним кроком по збереженню рідної мови.»

    Нарциса Греченюк, вихователька у селі Вишавська Долина Марамуреського повіту поділилася своїми враженнями від участі у конкурсі Історія і традиції українців: «Спочатку ми надіслали фотографії та есе на тему «Шануємо наші скарби у дитячому садку», в якому ми розповіли як ми шануємо скарби наших предків, як можна зберігати їх починаючи ще із раннього віку та що це можна робити навіть граючись у дитячому садку. Ми представили в конкурсі звичай «запрошення на весілля». У нашому селі збереглися гарні звичаї і традиції. Після Великоднього посту, в селі починаються весілля, а на весілля у нашому селі запрошується все село. Дружки та дружби разом із нареченою та нареченим ходять від хати до хати запрошуючи людей на весілля. Цей звичай наші діточки представили на конкурсі в Сучаві, хоча їм лише 4-5 років. Вони виступили дуже гарно і отримали першу премію. Ми представили також і народні костюми, щоб показати і ношу нашого села. Дружби мали на голові капелюхи прикрашені пахучим розмарином та квіточками, а в руках тримали топірець прикрашений домашнім калачем і вишитими хустинками, дружки мали на голові віночки, носили вишиті сороки та спідниці. Для того, щоб відрізнити наречену від дружки, вона тримала в руці прив’язною червоною ниточкою домашній калачик. Ми дуже вдячні організаторам за такий цікавий корисний конкурс за теплий прийом за подарунки, які наші діти отримали. У нас була нагода познайомитися із різними традиціями та звичаями повіту Сучава, зокрема звичаєм розпису писанок. Ми бачили, як малі діти вміють так гарно розписувати писанки і ми переконані, що цей звичай збережеться. Дуже добре, що у конкурсі мали нагоду брати участь і дошкільники, тому що ще з раннього віку ми можемо прищепити їм цю любов та повагу до всього рідного. Я рада, що діти із нашого села мали можливість відчути, побачити та зрозуміти красу українського народу і глибше усвідомлювати духовні надбання та культурну спадщину. Такого роду конкурс має і значний емоційний вплив на діти, зачіпає найтонші струни серця. Діти були дуже щасливі і задоволені, тому що й подорож до Сучави була цікавою. Коли повернулися додому вони із задоволенням розповіли своїм колегам по групі як гарно провели час, що пізнали інших дітей, інші звичаї і як було цікаво все для них. Сподіваємось, що і наступного року ми візьмемо участь у цьому конкурсі.»

  • Укріплена церква у селі Аксенте Север (Сібіуський повіт)

    Укріплена церква у селі Аксенте Север (Сібіуський повіт)

    Назва Трансільванія походить від латинського ultra silvam (за лісом). Це один з найдивовижніших регіонів Румунії. Культурні традиції німців, угорців та румунів грають дуже важливу роль в культурному та етнічному різноманітті регіону. У середині ХІІ століття, угорський король Геза II покликав більше 2.500 німецьких поселенців розвинути і захистити південно-східну Трансільванію (землю за лісами), плато оточене Карпатськими горами, що знаходиться сьогодні на території Румунії. Це була перша хвиля колоністів німців, які поселилися тут створюючи саксонські громади. Приблизно в той же період прибувають сюди тевтонські лицарі, вигнані зі Святої Землі після відвоювання Палестини арабами. Французький орден ченців цистерціанців побудував два монастирі, що сильно вплинуть на архітектуру саксонських церков регіону.

    Документ, виданий в 1224 році королем Андрієм II, званий Золотий лист свободи або Andreaneus дав колоністам певні права і привілеї, які забезпечували їх незалежність і мали значний вплив на розвиток сіл. Церкви з самого початку відігравали важливу роль в нових громадах, які зуміли побудувати мінімум, аби почати нове життя, зазнаючи в густонаселених районах сильний соціальний і комерційний розвиток протягом відносно короткого періоду часу. Однак, родючі землі Трансільванії та розташування між Сходом і Заходом приваблюють багатьох завойовників. В церкві, середньовічна людина відчувала себе захищеною Богом. Саме тому церква вважалася притулком максимальної безпеки.

    Друга світова війна позначила початок та кінець понад 800-річної історії громад трансільванських саксонців. Їх число постійно скорочується через численні депортації, еміграцію та суворі умови комуністичного режиму. Відкриття кордонів у 1989 році після повалення диктатури Чаушеску було останнім актом еміграції саксонців. Масивна еміграція в Німеччину залишила за собою лише кілька літніх німців, які стараються дбати про церкви та їх скарби. Лише 7 з більш ніж 150 саксонських церков з Румунії було внесено до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

    Маючи понад 700-річну давність, місцевість Аксенте Север подарувала археологам багато залишків з доби бронзи і римського періоду. Назва місцевості походить від румунського патріота, учасника революції 1848 року Аксенте Севера. Раніше село називалося Фрауендорф (Frauendorf) або Жіноче село, за тутешнім монастирем католицьких чернець. Церкву почали будувати з каміння саксонці у XIV ст. Товщина стіни башти становить понад півтора метра. Церква має оборонну башту, з нішами для рушниць на горищі та оборонну стіну, зміцнену потужними контрфорсами. На укріпленій стіні було улаштовано вартовий шлях, який піднімається вище комор, для зберігання продуктів.

    Село Аксенте Север розташоване на півночі Сібіуського повіту, на плоскогір’ї Тирнавелор. З нагоди реставраційних робіт, у башті було виявлено ряд документів, що містять інформації про кількість домогосподарств села. З цих документів дізнаємося, що в 1819 році у селі були 132 домогосподарства. Відповідно до перепису населення від 2004 року у селі проживали лише троє саксонців. Укріплена церква у формі залу вперше згадується в 1322 році. Святилище, присвячене Всім Святим, є одним із небагатьох у Трансільванії, в яких вежа-дзвіниця розташована над хором. Хор церкви є найдавнішою структурою в усьому укріпленому комплексі, побудований з бутового каменю і має форму хреста.

    В кінці XV століття до церкви було внесено змін для кращої оборони: були зведені апсида, оборонна висока стіна, комори і вежа біля воріт. Вздовж стіни, що оточує церкву було зведено декілька приміщень, де мешканці села могли сховатися на випадок облоги. Ці приміщення були недавно перетворені на гостьові номери. У вежі є три дзвони, найстаріший датується 1699 роком. Бароковий орган датується з 1777 року. З того ж періоду є 1 бароковий вівтар, здійснений художником Стефаном Валепадьєм. До тому ж стилю селянського бароко належать балкони і амвон, прикрашені фігурами святих, ангелів, що грають на музичних інструментах та з квітковими орнаментами. Реставрація церкви села стала можливою завдяки зусиллям фінансування і просування голландця Антуана ван Раєна, який залучив до проекту кошти з боку різних організацій з Німеччини, Швейцарії, Голландії і Великобританії.

    Іншою гордістю тамтешніх мешканців є музей села, здійснений так само за допомогою спонсорів. Однак, не сільські жителі чи міська мерія зайнялися збиранням всіх предметів, документуванням або реставрацією приміщення, але той самий голландець на ім’я Антуан ван Раєн. Музей є відносно новим – від 2009 року. На устах всі постає запитання, чому цей голландець взявся за таку важку роботу як відновлення укріпленої церкви 700-річної давності? Відповідь можна знайти у кожному куточку цього музею: коли голландець дістався до трансільванських сіл, він був вражений схожістю місцевої культури і традицій із традиціями та культурою його країни, так що він почав ритися в архівах і будинках мешканців села. Так йому вдалося продемонструвати, що саксонці є за походженням з Нідерландів і сучасної Бельгії і докази цього, тобто народні костюми, мова і т.д., знаходяться в музеї укріпленої церкви Аксенте Север.

    Церква і музей відкриті щодня протягом сезону, тобто з квітня по жовтень, з 10 до 18 годину вечора і в неділю з 12 (тобто після релігійної відправи) до 18 години. Після реставрації укріпленої церкви, яка була завершена в 2009 році, комори для харчів були перетворені на музей і гостьовий будинок. Отже, туристи можуть поселитися між стінами укріпленої церкви 700-річної давності і випивати свою ранкову каву на сходах фортеці, яка багато пережила протягом історії. Влітку ще гарніше, двір переповнений квітами, а в нічний час, після того, як пам’ятник покидає останній турист і масивні дерев’яні ворота зачиняються, ніби-то вся ця територія стає твоєю. За 15 євро в добу турист може провести незабутні моменти.

    Сансонці цього села мають специфічне весняне свято, яке не можна знайти ніде інше у країні. Свято називається Blumenfest / Фестиваль квітів. Ніхто не знає точно, коли почався цей ритуал святкування весни. Раніше фестиваль квітів тривав як у казці, три дні і три ночі, а підготовка починалася ще в січні. Традиція почала слабшати після світових воєн, а потім, під час комуністичного періоду, свято проводилося спорадично до 1984.

  • Різдвяні традиції

    Різдвяні традиції

    Різдво
    є одним з найочікуваніших та найулюбленіших свят року, яке святкується з великою радістю, колядками, подарунками, прикрашеною
    ялинкою, святковим столом, навколо якого збирається родина. У румунських
    традиційних громадах, Різдво зберегло дохристиянські обряди стародавнього
    культу сонця. Етнолог Флорін Філіп подає деталі: У румунських традиціях, за оцінками
    більшості етнологів та етнографів, Різдво співпало з стародавнім дохристиянським святом, присвячене
    народженню Сонця, яке припадає на зимове сонцестояння. Ймовірно, це свято відзначали, як
    індоєвропейські племена, так і фракійці та гето-дакські племена, а це мало
    місце тоді, коли сонце починало знову набирати сили. Свято було перебране
    першими християнами, оскільки представники Церкви бажали об’єднати найбільш
    важливі язичницькі свята з найбільш важливішими християнськими святами. Доказом є той факт, що в румунських селах і сьогодні
    зберігся дохристиянський обряд колядування на Святий вечір.








    Різдвяний
    стіл є, можливо, найсильнішим символом святкових днів, будучи центром, довкола
    якого збираються докупи всі члени сім’ї, щоб розділити радість Народження Ісуса
    Христа. Знову біля мікрофону етнолог Флорін Філіп: Крім звичаю
    колядування, існують чимало традицій пов’язаних з стравами, які готуються на це свято. Наприклад у Молдові,
    Буковині та у великій частині Бессарабії на Святий вечір, коли люди ще постять
    випікаються своєрідні пряники, яких їсть вся родина на Святий вечір, після того
    як священик посвячує їх. Того ж вечора, діти ходять від хати до хати
    колядувати із звіздою. Це інший стародавній звичай. Це символ зірки, яка
    появилась на небі та показала дорогу царям до малого Ісуса, який народився у
    Вифлеємі.






    Зазвичай,
    на Різдво румуни, як до речі, всі жителі балканських країн їдять свинину,
    звичай який також пов’язаний зі дохристиянським культом сонця, який також
    зберігся. Делія Суйоган, етнолог Баямарського
    Університету стверджує: По-перше, існує цей зв’язок з культом кабана. Все
    обходиться навколо свині, яка згідно біблії
    є нечиста тварина. Але, на Різдво ми споживаємо свинину, тому що це
    стародавній символ культу сонця, символ, якого ми зберегли.






    Мало
    хто знає, що традиція прикрашення ялинки не є специфічною для румунського
    простору, це звичай запозичений від німців, спочатку в Банатах, а потім в
    Трансільванії. Делія Суйоган: Більш ніж двох сотень років тому, румуни
    перебрали німецький звичай прикрашення
    ялинки та звичай подарунків. Різдво є великим християнським святом, яке
    відзначається вже понад 2000 років. Спочатку румуни відзначали Різдво 6 січня,
    поступово це свято було переміщене на 25 грудня, щоб замінити дохристиянське
    свято бога Мітри, Deus Sol Invictus від, непереможного сонця.





    Незалежно
    від джерела звичаїв, яких як румуни та й інші народи зберегли, Різдво є,
    насамперед, найбільше свято радості.

  • Іншого роду  художня освіта

    Іншого роду художня освіта

    Сільські околиці Бухареста стали в останні роки, надзвичайно привабливими для деяких молодих сімей, які прагнуть змінити забруднення і метушню столиці на спокійне життя, і чому ні, ближче до багатьох селянських традицій, серед яких і деякі старовинні ремесла. Наприклад, скульптор Вірджіл Скріпкаріу і його дружина, мистецтвознавець Адріана Скріпкаріу живуть з 2006 року в селі Піску, в 36 км від Бухареста, яке в минулому, славилось великою кількістю гончарів, які жили тут. Ця художня традиція зони, тиха навколишня рівнина, чисте повітря, як і недалеко розташований монастир Цігенешть були достатніми, щоб переконати цих людей з художніми турботами побудувати у селі Піску, хату для себе і своїх шістьох дітей.

    Адріана Скріпкаріу розповідає чому вона залишила Бухарест: Для нас, залишити Бухарест було дуже необхідно. Коли ми прийняли це рішення, у нас уже було двоє дітей, і ми відчували, що у місті не можемо запропонувати їм те, що існує тут: менш забруднене навколишнє середовище, екологічні продукти та чисте повітря. Більше того, мій чоловік, скульптор, і йому була необхідна майстерня де б він працював. Отож ми шукали затишне місце недалеко від Бухареста, тому що ми хотіли осилитись недалеко від міста. І ми знайшли це село, і що в ньому було багато гончарів, нам дуже сподобалося. Ґрунтуючись на цих даних, ми створили все що ви тут побачили, через вісім років після нашого переїзду.

    Після того, як оселились в Піску, в 2006 році, Адріана і Верджіл Скріпкаріу заснували асоціацію Гашпар, Мельхіор і Бальтазар, а потім почали впроваджувати освітні та культурні проекти, присвячені особливо дітям сільської громади. Дивно, але гончарні майстерні були серед основних проектів, що впроваджувались в Піску. Адріана Скріпкаріу: Для нас це було недоліком, що покоління дітей, яке ми знайшли тут нічого не знало про історію села. Вони нічого не знали про гончарство. Хоча їх бабусі й дідусі були всі гончарями, вони ніколи не поклали руку на гончарне колесо. Ми з цим ніяк не згодились, так що почали організовувати літні школи за темами ремесел, гончарство, головним чином, у яких діти села з ентузіазмом брали участь. Заняття у гончарних майстернях ми продовжували короткими уроками про історію мистецтва. Потім ми запровадились й інші ремесла. Між часом нам просили влаштувати гончарні майстерні для дітей з інших сіл та дорослих. Коло було розширене.

    Улюблений студент видатного скульптора Васіле Гордуза, Вірджіл Скріпкаріу, якому 40 років, є визнаним скульптором в країні і за кордоном. Учасник Венеціанської архітектурної бієнале (2008), і фіналіст Гран прі Прометеус у 2009 році з Opera Prima, Скріпкаріу є автором роботи Материнство, що знаходиться перед англіканською церквою в Бухаресті. Крім того, материнство було темою його останньої виставки Супермен, яка нещодавно відкрилась в Лондоні. У селі Піску, Вірджіл Скріпкаріу знайшов спокій і стимули, для його творчості, оточений традицією ремесел подібного до його ремесла. Вірджіл Скріпкаріу: Відколи ми переїхали в Піску, я виявив особливі навички тутешніх людей, здатність розуміти і завершити роботу в різних техніках. Це відбувається через генетичну спадщину цього села, що вони займаються гончарством з покоління в покоління. Я вважаю, що це дуже цікаве явище, і думаю, що є такі громади в Румунії, чий творчий потенціал не оновлюється і не використовується достатньо.

    Відсутність рентабельності ремесла, призвело до того, що упродовж часу більшість сімей гончарів з Піску відмовилися від цього ремесла. На жаль, навіть гончарні майстерні, організовані родиною Скріпкаріу, ані дитячий ентузіазм, не переконали жителів відновити цю традицію. Вірджіл Скріпкаріу розповідає: Я працював з гончарем, який не займався цим ремеслом більше 25 років. Працюючи з ним, я констатував, що це один з найбільш талановитих і досвідчених гончарів. Є багато тих, хто, знає це ремесло, але більше не займаються ним, тому що, не мають для кого це робити. Немає ринку, втрачений інтерес та їхні навички. Деякі старші люди зберегли колеса і печі і працюють іноді, за інерцією. Є ті, кому 50 років, які б могли продовжити займатись цим ремеслом, але взяти все з нуля без будь-якої перспективи складно для всіх. Немає підтримки і оцінки за ці речі, тому що люди не вважають ці види діяльності як можливості. Я переконаний, що через 20 років, люди, які знатимуть ткати та гончарювати за традиційними методами вважатимуться художниками.

    У 2011 році нова можливість з’явилась для Адріани і Вірджіла Скріпкаріу. Сільська школа була закрита, і вони мали можливість відкрити нову початкову школу. Хоча це приватна установа, перші три роки працювала безкоштовно. У минулому році, проте, деякі податки були введені тільки для тих, хто міг платити. І теж в цьому році у Школі Агатонія перше покоління закінчило четвертий клас. Що навчилися діти у Піску дізнаємось від Адріани Скріпкаріу: Школа Агатонія звичайна з огляду на знання, що ми намагаємося передати дітям. Що робить її більш особливою є те, що ми знаходимося в селі гончарів, село з сильною специфічною спадщиною, і що ми координатори школи маємо художні турботи. Я мистецтвознавець, і мій чоловік скульптор. Школа знаходиться близько до скульптурної майстерні, і недалеко від монастиря Цігенешть і, таким чином, діти перебувають у безпосередньому контакті з багатьма формами художнього вираження. Я сподіваюся, що з часом це пробудить у них почуття розвивати художні смаки і зберігати спадщину. Адже контекст трохи допомагає нам мати цю невелику школу, де діти стають більш прив’язаними до мистецтва .

    Адріана і Вірджіл Скріпкаріу планують продовжувати проекти, розпочаті в Піску, сподіваючись, що гончарське мистецтво буде залучати все більше і більше дітей і молодих людей.

  • Фестиваль “Гуцульська міра”

    Фестиваль “Гуцульська міра”

    У мальовничому гуцульському селі Бистрий Марамуреського повіту, 2 травня, відбувся XIV-ий фестиваль весняних обрядів Гуцульська міра. Разом із місцевими жителями відзначили це свято гості з України, серед яких заступник голови суспільно-культурного товариства Гуцульщина Олександр Масляник, поетеса Юлія Драгун, підприємець Ярослав Рушчишин, а з Румунії, генерал-полковник Михайло Нагорняк, політичний діяч Ніколає Мішулек, голова асоціації Драгош Воде з м. Клуж-Напока Васіле Юга.


    Ми запросили ініціатора
    фестивалю Гуцульська міра Дмитра
    Коренюка, відомого українського письменника-гумориста, вчителя, та голову Гуцульського товариства з села Бистрий, який докладає
    багато зусиль на українській ниві, розповісти як пройшов цей фестиваль: Міра
    це робоче свято, коли збираються люди,
    вівчарі доять
    та міряють молоко овець,
    господар позначує фарбами кожну свою вівцю, щоби міг розпізнати восени. Це вихід овець на полонину
    на пасовище. Це свято відбувається не тільки у селі Бистрий, а й у інших
    українських селах таких як: Вишавська Долина, Вишня Рівна, Рускова, Поляни
    навіть і сьогодні. Пов’язане це свято з вівчарськими звичаями, які на жаль почали трохи
    забуватися. Саме тому 14 років тому, я та колишній радник у Міністерстві
    культури Ярослава Колотило започаткували у селі Бистрий Фестиваль Гуцульська
    міра, щоб відновити, представити і зберігати давні обряди і традиції, щоб заохотити сопілкарів, трембітарів, народних виконавців. До Гуцульського товариства залучився і
    наш мер Василь Дутчук, сільська рада, Будинок культури, місцеві спонсори, які
    дуже корисно працюють для успішного проведення цього фестивалю. Свято почалося панахидою з вшануванням пам’яті героїв світових війн, біля пам’ятника героям, яку
    відправили священики Іван Арделян та Іван Юрча. У
    рамках фестивалю відбулася презентація книг поетеси Юлії Драгун з України. Потім почалася артистична програма, а
    на другий день відбулося посвячення овець отцем Іваном Юрчею. На
    сцені Будиннку культури спочатку
    виступив гурт Веселі гуцули з Бистрого з піснями і танцями, потім солісти
    Анамарія Маркіш, Роксана Баненські та Марія Дутчук, які виконали українські
    народні пісні, потім виступив Юнуц Бледя, який заспівав румунські народні пісні,
    а наприкінці гурт Юркуци з Вишавської долини. Я був дуже зодоволений тим
    фактом, що майже всі виконавці були моїми учнями. Після артистичної програми, відбулося народне гуляння, в якому взяло участь майже все
    село. Присутні мали нагоду скуштувати вівчарські страви: сир, урду, бриндзю, бануш, ягнятину.
    Ми мріємо зберегти цей фестиваль та ще більше розвивати його. Ми також дуже
    задоволені тим, що до нас приїхали делегації з Львова та Ужгороду, які високо
    оцінили наш фестиваль, снімали, робили фотографії. Ми раді, пані Христино, що Ви, як моя односильчанка, не
    забуваєте Бистрий і транслювате передачі про наше село.







    Настоятель
    бистрянської парафії Іван Юрча розповість детальніше про весняний обряд гуцульської міри: Нам відомо, що з давніх-давен наші предки працювали лісорубами або вирощували худобу, забезпечуючи таким чином повсякденне життя.
    Також нам відомо із історії нашого села, що майже
    кожна сім’я
    тримала овець. Під час зими кожен господар тримав вівці вдома, а з приходом весни, вівці збиралися до купи до однієї стайні,
    де їх перебирав вівчар, який мав виганяти їх на високогірні пасовиська. У день коли збиралися вівці, вівчарі доїли і
    вимірювали молоко овець, щоб знали як ділити
    сир людям. Ця подія тривала весь день. Між часом, бистряни почали працювати і в
    інших галузях, вже не кожна сім’я
    тримає овець, але день міри далі зберігся. Таким чином, і ті хто мав і ті хто
    не мав овець приходив у день міри з кошиками, так як на Великдень, а після
    вимірювання молока овець, всі сідали за спільний стіл,
    співали і танцювали. Як вечеріло, люди ішли до свого
    дому. На жаль, останнім часом міра не має те саме значення як колись. Переважна
    частина дійства проводиться довкола фестивалю, артистичної програми, але далі робиться молитва за овець та вівчарів. Цього року я відправив цю молитву у Чорній Долині, у господаря-вівчарая ІванаТуруса. Молитва за овець та вівчарів читається, щоб вівці та вівчарі були
    захищені від всього лиха та щоб здоровими повернулися восени додому. Важливим
    є, що наші люди даді зустрічаються у цей день у єдності та любові.

    Село
    Бристрий багате на надзвичайно мальовничі краєвиди, край де гори оточуються
    густими лісами, що розташоване у Марамурешсьому повіті на кордоні з Україною, де майже
    всі жителі етнічні українці. Зразок гармонійного співжиття людини з природою.
    На маленькому горбі розташована українська православна церква, по дорозі від
    церкви, до центра села, можна побачити гарні помешкання споруджені працьовитими
    господарями. В центрі села знаходиться мерія, магазини, культурний будинок, пам’ятник
    героям та бібліотека. На 500
    метрові відстані від центру розміщена нещодавно ремонтована восьмирічка, в якій
    викладається й українська мова. В селі Бистрий два пансіонати, банк, пекарня.
    Майже всі місцеві жителі розмовляють українською мовою та дуже гарно зберігають прадідівські звичаї та обряди, чи йде мова про різдвяні або великодні звичаї або про весняні обряди Гуцульська міра, про що ми сьогодні розповіли. Пишаюся тим, що я дочка села Бистрий, де живуть прекрасні щирі люди.

  • Фестиваль “Гуцульська міра”

    Фестиваль “Гуцульська міра”

    У мальовничому гуцульському селі Бистрий Марамуреського повіту, 2 травня, відбувся XIV-ий фестиваль весняних обрядів Гуцульська міра. Разом із місцевими жителями відзначили це свято гості з України, серед яких заступник голови суспільно-культурного товариства Гуцульщина Олександр Масляник, поетеса Юлія Драгун, підприємець Ярослав Рушчишин, а з Румунії, генерал-полковник Михайло Нагорняк, політичний діяч Ніколає Мішулек, голова асоціації Драгош Воде з м. Клуж-Напока Васіле Юга.


    Ми запросили ініціатора
    фестивалю Гуцульська міра Дмитра
    Коренюка, відомого українського письменника-гумориста, вчителя, та голову Гуцульського товариства з села Бистрий, який докладає
    багато зусиль на українській ниві, розповісти як пройшов цей фестиваль: Міра
    це робоче свято, коли збираються люди,
    вівчарі доять
    та міряють молоко овець,
    господар позначує фарбами кожну свою вівцю, щоби міг розпізнати восени. Це вихід овець на полонину
    на пасовище. Це свято відбувається не тільки у селі Бистрий, а й у інших
    українських селах таких як: Вишавська Долина, Вишня Рівна, Рускова, Поляни
    навіть і сьогодні. Пов’язане це свято з вівчарськими звичаями, які на жаль почали трохи
    забуватися. Саме тому 14 років тому, я та колишній радник у Міністерстві
    культури Ярослава Колотило започаткували у селі Бистрий Фестиваль Гуцульська
    міра, щоб відновити, представити і зберігати давні обряди і традиції, щоб заохотити сопілкарів, трембітарів, народних виконавців. До Гуцульського товариства залучився і
    наш мер Василь Дутчук, сільська рада, Будинок культури, місцеві спонсори, які
    дуже корисно працюють для успішного проведення цього фестивалю. Свято почалося панахидою з вшануванням пам’яті героїв світових війн, біля пам’ятника героям, яку
    відправили священики Іван Арделян та Іван Юрча. У
    рамках фестивалю відбулася презентація книг поетеси Юлії Драгун з України. Потім почалася артистична програма, а
    на другий день відбулося посвячення овець отцем Іваном Юрчею. На
    сцені Будиннку культури спочатку
    виступив гурт Веселі гуцули з Бистрого з піснями і танцями, потім солісти
    Анамарія Маркіш, Роксана Баненські та Марія Дутчук, які виконали українські
    народні пісні, потім виступив Юнуц Бледя, який заспівав румунські народні пісні,
    а наприкінці гурт Юркуци з Вишавської долини. Я був дуже зодоволений тим
    фактом, що майже всі виконавці були моїми учнями. Після артистичної програми, відбулося народне гуляння, в якому взяло участь майже все
    село. Присутні мали нагоду скуштувати вівчарські страви: сир, урду, бриндзю, бануш, ягнятину.
    Ми мріємо зберегти цей фестиваль та ще більше розвивати його. Ми також дуже
    задоволені тим, що до нас приїхали делегації з Львова та Ужгороду, які високо
    оцінили наш фестиваль, снімали, робили фотографії. Ми раді, пані Христино, що Ви, як моя односильчанка, не
    забуваєте Бистрий і транслювате передачі про наше село.







    Настоятель
    бистрянської парафії Іван Юрча розповість детальніше про весняний обряд гуцульської міри: Нам відомо, що з давніх-давен наші предки працювали лісорубами або вирощували худобу, забезпечуючи таким чином повсякденне життя.
    Також нам відомо із історії нашого села, що майже
    кожна сім’я
    тримала овець. Під час зими кожен господар тримав вівці вдома, а з приходом весни, вівці збиралися до купи до однієї стайні,
    де їх перебирав вівчар, який мав виганяти їх на високогірні пасовиська. У день коли збиралися вівці, вівчарі доїли і
    вимірювали молоко овець, щоб знали як ділити
    сир людям. Ця подія тривала весь день. Між часом, бистряни почали працювати і в
    інших галузях, вже не кожна сім’я
    тримає овець, але день міри далі зберігся. Таким чином, і ті хто мав і ті хто
    не мав овець приходив у день міри з кошиками, так як на Великдень, а після
    вимірювання молока овець, всі сідали за спільний стіл,
    співали і танцювали. Як вечеріло, люди ішли до свого
    дому. На жаль, останнім часом міра не має те саме значення як колись. Переважна
    частина дійства проводиться довкола фестивалю, артистичної програми, але далі робиться молитва за овець та вівчарів. Цього року я відправив цю молитву у Чорній Долині, у господаря-вівчарая ІванаТуруса. Молитва за овець та вівчарів читається, щоб вівці та вівчарі були
    захищені від всього лиха та щоб здоровими повернулися восени додому. Важливим
    є, що наші люди даді зустрічаються у цей день у єдності та любові.

    Село
    Бристрий багате на надзвичайно мальовничі краєвиди, край де гори оточуються
    густими лісами, що розташоване у Марамурешсьому повіті на кордоні з Україною, де майже
    всі жителі етнічні українці. Зразок гармонійного співжиття людини з природою.
    На маленькому горбі розташована українська православна церква, по дорозі від
    церкви, до центра села, можна побачити гарні помешкання споруджені працьовитими
    господарями. В центрі села знаходиться мерія, магазини, культурний будинок, пам’ятник
    героям та бібліотека. На 500
    метрові відстані від центру розміщена нещодавно ремонтована восьмирічка, в якій
    викладається й українська мова. В селі Бистрий два пансіонати, банк, пекарня.
    Майже всі місцеві жителі розмовляють українською мовою та дуже гарно зберігають прадідівські звичаї та обряди, чи йде мова про різдвяні або великодні звичаї або про весняні обряди Гуцульська міра, про що ми сьогодні розповіли. Пишаюся тим, що я дочка села Бистрий, де живуть прекрасні щирі люди.

  • Великодні звичаї

    Великодні звичаї




    У
    християнському календарі одним з найважливіших святом є Воскресіння Господнє.
    Свято Великодня зберігає ряд традицій, що в різних регіонах мають певну
    специфіку, але які містять у своїй структурі духовне значення події.

    Дата
    Великодня обчислюється по-різному у православних та католиків, цього року віряни
    східного обряду святкують Воскресіння Господнє на тиждень пізніше. Делія
    Суйоган, етнолог Північного університету міста Бая Маре розповідає: Весняне
    рівнодення є загальним елементом для обчислення дати Великоднього свята у всіх видах календарів. Ми,
    православні, використовуємо юліанський
    календар, а католики – григоріанський. Різниця між цими двома календарями
    складає 13 днів. Весняне рівнодення за григоріанським календарем випало на 8
    березня, а за юліанським календарем – на 21 березня. Таким чином, точкою
    відліку прийнято вважати найближчий до весняного рівнодення повний місяць. У
    православних, якщо повний місяць припадає на неділю, то Великдень святкується
    через тиждень. Так само розраховується і за григоріанським календарем, з
    різницею в 13 днів, що призводить до зміни дати. Важливо запам’ятати, що
    Великдень – це свято, пов’язане з місяцем, а не із Сонцем, як це відбувається
    на Різдво. Звичайно ж, що це має прямий вплив на традиції і звичаї. Як правило,
    католицький Великдень святкується раніше православного.





    Чистий
    тиждень перед Великоднем сповнений глибокого змісту. Про це розповідає директор
    Бухарестського Інституту етнографії та фольклору ім. Константіна Бреїлою Сабіна
    Іспас: Є два дні, дуже насичені смислами та ритуальними діями й жестами, які
    для традиційного суспільства були абсолютно обов’язковими. Це Чистий четвер,
    під час якого проводилося останнє згадування померлих. Раніше, в деяких районах
    на півдні Румунії, як зазначено в деяких документах XVI-го століття, проводилося оплакування та обкурювання могил
    ладаном, запалювалися вогні. Це не вогонь, який горить і споживає, а той, який
    несе значення світла. Це форма вираження божественної енергії, яка буде
    проявлятися протягом подій, що відбудуться в наступні дні й ночі. Це період,
    коли щовечора після заходу сонця відправляються літургії (прим.ав. -
    богослужіння Страсного тижня). На Страсний Четвер проводиться літургія з
    читання 12 Євангелій. За традиціями, у цей четвер люди фарбують яйця, ріжуть
    ягнят та печуть паски. Це несло символічний заряд, алегоричний для всіх тих
    дій, які мали місце в домашньому господарстві й описувало все те, що означає
    Воскресіння в суботню ніч. У Страсну п’ятницю відзначають поховання Ісуса.
    Зазвичай люди менше їдять або дотримуються найсуворішого посту, що називається
    чорним постом. У дворах церков запалюють вогнища, як і в ніч Воскресіння.




    Дуже
    важлива ніч із суботи на неділю. В цю ніч не сплять, запалюють вогнища, а
    опівночі всі повинні бути присутніми в церкві, аби взяти світло. Це світло,
    принесене додому, захищає сім’ю весь рік. Це унікальна картина – дорога додому
    всіх членів традиційної громади із запаленими свічками. І свято не завершується
    цією процесією. Сабіна Іспас: У традиційному суспільстві в суботу не
    працювали, люди готувалися морально і духовно. Не до розваги, яка все одно не
    означала пісні, ігри, веселощі та багато їжі. Це зовсім інше. Люди готувалися
    до цієї виняткової події, готували великодні кошики. Ніколи в народній
    румунській традиції на це свято не вживали жодний продукт, незалежно від його
    виду, перш ніж його освятити. Отже, цей великодній кошик був формою
    благословення всього того, що повинні були споживати за святковим ритуальним
    великоднім столом, на якому обов’язково мають бути фарбовані варені яйця.




    Писанки
    і крашанки є, мабуть, найважливішим великоднім символом. З подробицями Сабіна
    Іспас: Фарбоване яйце походить, звичайно ж, із єврейської традиції. На
    єврейському великодньому підносі в центрі клалося жовте яйце поруч із гіркими
    травами. У нас яйце традиційно фарбується в червоний колір. Радість різних
    відтінків жовтого, зеленого, синього та інших кольорів, як і прикрашання яйця,
    зараз все дивнішими мотивами як кішками, цуценятами та героями мультфільмів, не
    мають нічого спільного зі специфікою свята. Яйця фарбувалися в червоний колір,
    а якщо вони прикрашалися, то лише зображенням хреста, колоска, риби і, зовсім
    віднедавна, листками рослин.






    Незалежно
    від того, як його святкують, у всіх районах Румунії Великдень залишається
    нагодою для розділеної радості, дуже важливою подією, що об’єднує докупи членів
    родини.

  • Гуцульські писанки

    Гуцульські писанки

    Писанка це найбільш витончений витвір народу, який чарує дивовижною, незвичайною красою. Вона є символом весни, сонця, повернення природи до життя. Писанка від писанки відрізняється, але гуцульську писанку знає весь світ. Про техніку розпису писанок, чудовий колорит, про широку гаму зображених мотивів, символіку, а також про традиції та обряди пов’язані з ними розповість гість нашої передачі, вчителька Віоріка Негуре з села Палтину Сучавського повіту.



    Учителька Віоріка Негури стверджує, що людина, яка милується писанками стає добрішою та ласкавішою: ”Упродовж століть звичай розписувати курячі, каченяті, гусячі яйця переріс у чудове народне мистецтво. Із писанкою на Великдень пов’язують сподівання на краще життя, добробут, силу та здоров’я. Мистецтво писати писанки приходить від серця, від душі та Бога. Дивуєшся як звичайні люди за допомогою воску, фарби, писачка створюють високохудожні твори. Якщо людина бере у руки писанку, вона стає добрішою та ласкавішою. Гуцульські дівчата на Великдень дарують парубкам біля церкви найкращі писанки, віруючи у кращу долю. У писанці закладена магія наших жінок, яка приносить здоров’я, довголіття, силу, щастя та багатство. Ще у давні часи у нашому селі Палтин перед Великодніх свят, жінки намагалися придбати якомога більше яєць з якими йшли до писанкарки. Давно писанкарки старалися розписувати яйця до сходу сонця. Мотиви, елементи розпису пов’язані із життям, побутом, звичаєм та фольклором гуцулів. Назва писанки походить від писати, тобто прикрашати орнаментом.”



    Далі ми дізнаємось про кольори, які вживали гуцули у минулому: ”Для розмальовування писанок у давнину вживали фарби рослинного походження, наприклад жовту фарбу виварювали із кори дикої яблуні, зелену варили із луски молодого соняшника, темній колір із дубової кори, фіолетовий із кори чорної вільхи. Існувало таке повірювання, що борони Боже, аби хтось увійшов до хати, коли розписували писанки. Ґаздиня відразу шепотіла: “Сіль тобі в очах, кремінь у зубах. Як не шкодить земля воскові, так аби не пошкодили твої очі моїм писанкам.”



    Гуцули зберегли давню воскову техніку розпису яєць: ”Техніка розпису писанок — воскова. Контури орнаментальних мотивів наносяться на яйця розтопленим воском за допомогою писачка або кірки (як кажуть гуцулки). Давно виварювали яйця, а тепер вибирають жовток і білок, а потім вимивають дуже добре яйце водою та оцтом, витирають його і малюють контур воском. На біле яйце наносять мотиви, після чого його опускають у різні фарби. Спочатку наприклад, у жовту фарбу, потім робиться інший мотив по жовтій фарбі і яйце опускається у червоний колір, робиться інший мотив на червоному кольорі і на кінець на чорному. Наприкінці яйця розігрівають, з нього обережно стирається віск хусткою або білим полотном. Давно хусткою, якою витирали писанки зберігали, щоб обкурювали для лікування хворих на пропасницю. Потім писанки складають у черепну посудину. “



    Розпис яєць у гуцулів характеризується багатством рослинних і тваринних мотивів, а останнім часом багато інших, які мають свою символіку: ”Всі ці мотиви у природі мають свої назви: дубовий лист, баранячі роги, колосок, баранці, олені, коні, птахи. Кривулька символізує нитку життя, вічність сонячного руху. Безконечник означає повторення, вічність. Знак сонця та вогню є символами величності Бога. Трикутник є символом чоловічої та жіночої сили у сім’ї. Блискавка значить Небесний вогонь, драбинка символізує устремління людини до вищого, дерево відоме як дерево життя, риба є символом душі Христа. Як новина, у нашому селі писанкарки почали писати нові мотиви, як на приклад образ святих, Ісуса Христа та Пресвятої Діви. На яйцях також малюються ікони. Окремі писанкарки переплітають ці мотиви з геометричними розписами, таким чином писанки стають дорожчими. Вони вимагають спеціальної підготовки, але користуються великим успіхом.”



    Кольорова гама розписів писанок будується переважно на жовтих кольорах, але в останні роки традиційна їхня кольорова палітра поповнилася голубими, ліловими, червоними, рожевими та фіолетовими фарбами: ”Вживаються теплі кольори жовтий, оранжевий, червоний. Тепер менше вживаються природні кольори, а більше хімічні. Останнім часом вживаються і голубі та зелені кольори. Символіка кольору писанок у нашому селі мала і має велике значення, темний колір це символ святої землі, червоний символізує життя — вогонь небесний це символ сили, здоров’я, любові, білий колір символізує чистоту — символ безгрішного життя, жовтий колір це достаток, колір сонця, який охороняє від злих сил. Зелений колір символізує весну, воскресіння природи. “



    Гуцульські писанкарки зі усією душею й любов’ю ставляться до цього мистецтва, пишуть писанки, але й передають свої безцінні знання й уміння дітям, зберігаючи давні традиції: Якщо давно у селі було лише кілька жінок, які займалися писанкарством, тепер у нашому селі майже у кожній домівці пишуться гарні писанки, тому кількість писанкарок постійно зростає. Цей звичай перебирають і малі діти, які стараються зберігати і продовжити його. Окремі жінки, як Анич Віоріка, Askjantz Дражміч Філофтея, Феркал Валерія, Петронела Ясіновська беруть участь у ярмарках народної творчості не лише у Румунії, але і закордоном у Парижі, Берліні, Гамбурзі. Їх імена знаходяться у каталогах європейських писанкарок та використовуються у канадських рекламах. Роботи гуцульських писанкарок експоновані і у монастирях, музеях, церквах. Наші гуцулки здобули міжнародної слави.“



    Які традиції та легенди пов’язані з писанками ми дізнаємось від Віоріки Негури: ”У нашому селі, давно розпис писанок був пов’язаний з різними легендами, магічними силами і символами. Наприклад, воду треба було брати лише до сходу сонця з трьох джерел, варити яйця у трьох глиняних посудинах теж до сходу сонця. Тепер вже майже ніхто не вірить у ці стародавні звичаї та пишуть писанки майже протягом всього року, яких продають туристам з Франції, Австрії, Італії, Німеччини і навіть з Америки.”



    Уже стало традицією, щоб з нагоди Великодніх свят у селі Палтину розгорталися конкурси писанкарства та різні фестивалі звичаїв, традицій та обрядів : “У нашому селі часто організуються конкурси писанкарства та різні фестивалі великодніх звичаїв, традицій та обрядів в гуцулів. Також, цього року з нашого села багато писанкарок взяли участь у виставці, яка відбулася у місті Гура-Гуморулуй на тему” Великодні звичаї і традиції”. Вони представли і продавали найкращі писанки.”



    Пані Віоріка Негури стверджує, що найважливішим є той факт, що гуцули завжди приділяли особливу увагу розпису писанкам, які є символом українського мистецтва: ”Писанкарство має зараз масовий характер, виникла навіть конкуренція, багато стародавніх звичаїв зберігаються у гуцулів, але писанку у наші дні використовують як символ українського мистецтва і головне, що сьогодні відроджується традиція писанкарства. У селах де проживають гуцули ніколи писанкарство не забороняли і навіть до грудневої революції організувалися місцеві, повітові та національні виставки. “Доки будуть писаночки на світ писати, доти люд наш буде жити і край наш процвітати.”



    Шановні радіослухачі, бажаємо Вам життя прекрасного як великодні писанки, світла і добра, міцного здоров’я, миру, злагоди та щасливих Великодніх Свят!

  • Гуцульські писанки

    Гуцульські писанки

    Писанка це найбільш витончений витвір народу, який чарує дивовижною, незвичайною красою. Вона є символом весни, сонця, повернення природи до життя. Писанка від писанки відрізняється, але гуцульську писанку знає весь світ. Про техніку розпису писанок, чудовий колорит, про широку гаму зображених мотивів, символіку, а також про традиції та обряди пов’язані з ними розповість гість нашої передачі, вчителька Віоріка Негуре з села Палтину Сучавського повіту.



    Учителька Віоріка Негури стверджує, що людина, яка милується писанками стає добрішою та ласкавішою: ”Упродовж століть звичай розписувати курячі, каченяті, гусячі яйця переріс у чудове народне мистецтво. Із писанкою на Великдень пов’язують сподівання на краще життя, добробут, силу та здоров’я. Мистецтво писати писанки приходить від серця, від душі та Бога. Дивуєшся як звичайні люди за допомогою воску, фарби, писачка створюють високохудожні твори. Якщо людина бере у руки писанку, вона стає добрішою та ласкавішою. Гуцульські дівчата на Великдень дарують парубкам біля церкви найкращі писанки, віруючи у кращу долю. У писанці закладена магія наших жінок, яка приносить здоров’я, довголіття, силу, щастя та багатство. Ще у давні часи у нашому селі Палтин перед Великодніх свят, жінки намагалися придбати якомога більше яєць з якими йшли до писанкарки. Давно писанкарки старалися розписувати яйця до сходу сонця. Мотиви, елементи розпису пов’язані із життям, побутом, звичаєм та фольклором гуцулів. Назва писанки походить від писати, тобто прикрашати орнаментом.”



    Далі ми дізнаємось про кольори, які вживали гуцули у минулому: ”Для розмальовування писанок у давнину вживали фарби рослинного походження, наприклад жовту фарбу виварювали із кори дикої яблуні, зелену варили із луски молодого соняшника, темній колір із дубової кори, фіолетовий із кори чорної вільхи. Існувало таке повірювання, що борони Боже, аби хтось увійшов до хати, коли розписували писанки. Ґаздиня відразу шепотіла: “Сіль тобі в очах, кремінь у зубах. Як не шкодить земля воскові, так аби не пошкодили твої очі моїм писанкам.”



    Гуцули зберегли давню воскову техніку розпису яєць: ”Техніка розпису писанок — воскова. Контури орнаментальних мотивів наносяться на яйця розтопленим воском за допомогою писачка або кірки (як кажуть гуцулки). Давно виварювали яйця, а тепер вибирають жовток і білок, а потім вимивають дуже добре яйце водою та оцтом, витирають його і малюють контур воском. На біле яйце наносять мотиви, після чого його опускають у різні фарби. Спочатку наприклад, у жовту фарбу, потім робиться інший мотив по жовтій фарбі і яйце опускається у червоний колір, робиться інший мотив на червоному кольорі і на кінець на чорному. Наприкінці яйця розігрівають, з нього обережно стирається віск хусткою або білим полотном. Давно хусткою, якою витирали писанки зберігали, щоб обкурювали для лікування хворих на пропасницю. Потім писанки складають у черепну посудину. “



    Розпис яєць у гуцулів характеризується багатством рослинних і тваринних мотивів, а останнім часом багато інших, які мають свою символіку: ”Всі ці мотиви у природі мають свої назви: дубовий лист, баранячі роги, колосок, баранці, олені, коні, птахи. Кривулька символізує нитку життя, вічність сонячного руху. Безконечник означає повторення, вічність. Знак сонця та вогню є символами величності Бога. Трикутник є символом чоловічої та жіночої сили у сім’ї. Блискавка значить Небесний вогонь, драбинка символізує устремління людини до вищого, дерево відоме як дерево життя, риба є символом душі Христа. Як новина, у нашому селі писанкарки почали писати нові мотиви, як на приклад образ святих, Ісуса Христа та Пресвятої Діви. На яйцях також малюються ікони. Окремі писанкарки переплітають ці мотиви з геометричними розписами, таким чином писанки стають дорожчими. Вони вимагають спеціальної підготовки, але користуються великим успіхом.”



    Кольорова гама розписів писанок будується переважно на жовтих кольорах, але в останні роки традиційна їхня кольорова палітра поповнилася голубими, ліловими, червоними, рожевими та фіолетовими фарбами: ”Вживаються теплі кольори жовтий, оранжевий, червоний. Тепер менше вживаються природні кольори, а більше хімічні. Останнім часом вживаються і голубі та зелені кольори. Символіка кольору писанок у нашому селі мала і має велике значення, темний колір це символ святої землі, червоний символізує життя — вогонь небесний це символ сили, здоров’я, любові, білий колір символізує чистоту — символ безгрішного життя, жовтий колір це достаток, колір сонця, який охороняє від злих сил. Зелений колір символізує весну, воскресіння природи. “



    Гуцульські писанкарки зі усією душею й любов’ю ставляться до цього мистецтва, пишуть писанки, але й передають свої безцінні знання й уміння дітям, зберігаючи давні традиції: Якщо давно у селі було лише кілька жінок, які займалися писанкарством, тепер у нашому селі майже у кожній домівці пишуться гарні писанки, тому кількість писанкарок постійно зростає. Цей звичай перебирають і малі діти, які стараються зберігати і продовжити його. Окремі жінки, як Анич Віоріка, Askjantz Дражміч Філофтея, Феркал Валерія, Петронела Ясіновська беруть участь у ярмарках народної творчості не лише у Румунії, але і закордоном у Парижі, Берліні, Гамбурзі. Їх імена знаходяться у каталогах європейських писанкарок та використовуються у канадських рекламах. Роботи гуцульських писанкарок експоновані і у монастирях, музеях, церквах. Наші гуцулки здобули міжнародної слави.“



    Які традиції та легенди пов’язані з писанками ми дізнаємось від Віоріки Негури: ”У нашому селі, давно розпис писанок був пов’язаний з різними легендами, магічними силами і символами. Наприклад, воду треба було брати лише до сходу сонця з трьох джерел, варити яйця у трьох глиняних посудинах теж до сходу сонця. Тепер вже майже ніхто не вірить у ці стародавні звичаї та пишуть писанки майже протягом всього року, яких продають туристам з Франції, Австрії, Італії, Німеччини і навіть з Америки.”



    Уже стало традицією, щоб з нагоди Великодніх свят у селі Палтину розгорталися конкурси писанкарства та різні фестивалі звичаїв, традицій та обрядів : “У нашому селі часто організуються конкурси писанкарства та різні фестивалі великодніх звичаїв, традицій та обрядів в гуцулів. Також, цього року з нашого села багато писанкарок взяли участь у виставці, яка відбулася у місті Гура-Гуморулуй на тему” Великодні звичаї і традиції”. Вони представли і продавали найкращі писанки.”



    Пані Віоріка Негури стверджує, що найважливішим є той факт, що гуцули завжди приділяли особливу увагу розпису писанкам, які є символом українського мистецтва: ”Писанкарство має зараз масовий характер, виникла навіть конкуренція, багато стародавніх звичаїв зберігаються у гуцулів, але писанку у наші дні використовують як символ українського мистецтва і головне, що сьогодні відроджується традиція писанкарства. У селах де проживають гуцули ніколи писанкарство не забороняли і навіть до грудневої революції організувалися місцеві, повітові та національні виставки. “Доки будуть писаночки на світ писати, доти люд наш буде жити і край наш процвітати.”



    Шановні радіослухачі, бажаємо Вам життя прекрасного як великодні писанки, світла і добра, міцного здоров’я, миру, злагоди та щасливих Великодніх Свят!

  • Принади міста та повіту Сібіу

    Принади міста та повіту Сібіу

    Дорогі друзі, сьогодні ми запрошуємо вас відвідати центр Румунії, зокрема повіт Сібіу.



    Місто Сібіу було в 2007 році культурною столицею Європи та заслуговує на це звання й до тепер. Гори Фегераш та Чіндрел створюють надзвичайні природні умови для розвитку як міжнародного, так і внутрішнього туризму у всі пори року.



    Дьонді Токач, член Повітової асоціації з питань туризму Сібіу розповіла чому варто відвідати цей регіон зараз: «Восени проводяться найцікавіші маршрути в пяти етно-географічних зонах повіту Сібіу. Запрошуємо вас пройтися Дорогою бринзи, на півдні повіту в регіоні, відомому під назвою Мерджінімя Сібіулуй, де цієї пори з полонини чабани з отарами повертаються у села перезимувати. Запрошуємо всіх сюди на незабутню прогулянку горіховими та яблуневими садами, звідки відкривається один із наймальовничіших краєвидів на гори Чіндрел. Тут можна відвідати і найвідоміший музей ікон на склі імені священика Зосима Оанчі в місцевості Сібієл або побачити Колекцію вівчарського побуту в місцевості Жіна. Любителів велосипедного спорту може зацікавити один з багатьох гірських маршрутів, а велосипед можна взяти в прокатному центрі. Не можна побувати в повіті Сібу і не перепочити один або декілька днів на гірському курорті Пелтініш та отримати інєкцію адреналіну в розважальному Арка-парку.»



    Слідуючи уверх вздовж річки Олт можна відвідати Палац і Ботанічний сад барона Самуеля фон Брукенталя в місцевості Авріг та Цистерсіанське абатство — давній монастир в селі Кирца. А якщо ви захочете піднятися на підйомнику до озера Биля побачете з висоти пташиного польоту одну з найгарніших гірських доріг Румунії — Трансфегерешан та навколишню природу.



    Сібіуський регіон багатий і з точки зору гастрономічних пропозицій. Більше подробиць ми дізнаємося від Дьонді Токач: «Дорога природи, що пролягає вздовж річки Хиртібач запрошує гурманів на різні заходи: вийти на пікнік-застілля з традиційними стравами на місці звідки відкривається казкова панорама на гори Фегераш. Туристи можуть зупинитися і насолодитися самчними традиційними хлібобулочними виробами у Старому млині в Хосмані. А в Агніті, піднявшись у вежу місцевої укріпленої саксонської церкви можна дегустувати різні страви і особливо місцевий десерт “хенклеш”, тобто своєрідний саксонський каравай.»



    У долині річки Тирнава, вздовж якої пролягає «Дорога фортець», місцеві укріплені церкви виглядають ще краще на тлі гарного осіннього пейзажу. Долина виноградників та Б’єртан, які входять до Списку обєктів світової спадщини ЮНЕСКО, чекають на вас, щоб показати одну з найоригінальніших церковних дверей та найгарніший вівтар в Трансільванії.



    У місті Сібіу, перша письмова згадка про яке датується 1191 роком,можна побачити чимало памяток середньовічної архітектури. У XIII – XVI століттях тут було зроблено не менше чотирьох рядів укріплень. Старе місто Сібіу, розміщене між трьома площами: Хуєт, Велика і Мала, стала найбільшим середньовічним комплексом Румунії. В районі Великої площі переважають надзвичайні будівлі, емблематичні для найбагатших місцевих сімей XV — XVIII століть. Найбільш відомим є палац барона Самуель фон Брукенталь, в якому працює перший музей мистецтва відкритий для широкого загалу в 1817 році. Палац, побудований в 1778 і 1788 роках в стилі бароко, був офіційною резиденцією барона Самуеля фон Брукенталя. У ньому досі збереглися оригінальні елементи та інтерєр.



    Якщо ви вирішите відвідати місто самостійно, можете отримати необхідну інформацію в численних туристичних інформаційних центрах, деякі міські, інші приватні. Усі працівники володіють англійською, німецькою, іспанською чи французькою мови. І якщо ви хочете побувати на одному із численних традиційних заходів — пропозиція дуже багата. Біля мікрофону Дьонді Токач: «Ви можете обрати комплексний пакет, що включає дегустацію у Башті сала укріпленої фортеці Мошта та можливість переночувати в церкві-фортеці Аксенте Север. Обовязково замовте дегустацію вин у льоху Траубе, що в старому центрі. Так само вам варто відпочити і підлатати здоровя на курорті Базна. У Сібіу восени цього року на вас чекають численні події: відкриття нового сезону Театру ім. Раду Станки та Мозаїкджазфестиваль з 13 по 16 листопада. З 15 по 17 листопада в Сібіу пройде фестивалі традиційних тутешніх хорів. Так само варто відвідати музей під відкритим небом «АСТРА» де можна скуштувати свіже вино та різні традиційні страви.»