Tag: Клуж

13 травня
виповнилося 170-ть років з дня народження Панаса Мирного (справжнє ім’я Панас Якович
Рудченко, 1849-1920)-письменника реаліста другої половини ХІХ-ого століття, автора
реалістично-психологічної прози, драматурга, перекладача, поета, публіциста і
громадського діяча. Його великі епічні полотна склали цілий етап у розвитку
української літератури. За загально визнаною думкою до Мирного «українська проза перебувала в рамках
«селянської оповіді» – поетичної, високохудожньої і багато чим взірцевої, але
вузької і тематикою, і своїми виражальними засобами.» До кола «класиків
української літератури» Панаса Мирного увів його роман «Хіба ревуть воли,
як ясла повні?», написаний у 26-річному віці. Цей та інші твори перекладено
багатьма мовами світу, їх продовжують вивчати і досліджувати у освітніх та
наукових закладах. За їх сюжетами ставлять п’єси та знімають фільми (наприклад,
за повістю «Повія»). Одним із прекрасних незнайомців уважали
сучасники найвизначнішого українського
повістяра, чиє двійне життя могло би послужити темою для
авантюрно-пригодницького роману чи магічної казки. Надзвичайна скритність
письменника Мирного – жодного інтерв’ю, жодної фотографії за життя – насправді була винятковою скромністю людини,
яка не любила і не шукала слави. Про свої правдиві цілі і прагнення у
літературі він сам сказав так: «Уся моя
слава – Україна, якби я їй добра хоча би на мачину, то б мені й була слава, я
більшої не хочу.»

Вшанувати Панаса Мирного зібралася українська громада
міста Клуж-Напока 18 травня у місцевому університеті імені Бабеша-Бойоя. Подія
відбулася на кафедрі слов’янських мов, а її організаторами були викладачі відділу
української мови та літератури – подружжя Гербіль. Союз українців Румунії надав
незмінну у таких випадках фінансову підтримку. Першу роботу на тему: «Панас
Мирний – початківець соціально-психологічного напрямку в українській
літературі» зачитала румунською мовою Рус Мара-Деніса. У своєму виступі
студентка-третьокурсниця перерахувала найголовніші
твори П.Мирного, а також дала коротку характеристику всієї його творчості. «…Мирний прагнув не просто передавати
картини того, що відбувається, але і досліджувати душу людини в різних життєвих
ситуаціях, …на основі реалістичного методу зображення ….» – наголосила
дівчина. Промовиця також розповіла про демократичні настрої Панаса Мирного, про
його етичні та естетичні погляди. На їх формування великого впливу мав Панасів
старший брата Іван (письменник Іван Білик). Це він «настоював на потребі соціально-психологічного аналізу у реалістичній
прозі», у дослідженні внутрішнього світу героя і його психічного стану.
Саме цей підхід і застосовував практично у кожному своєму творі Панас Якович
так вдало і вперше в українській літературі. Його досягнення у цьому напрямку
стоять на тому ж рівні з роботами такого самого характеру широко відомих митців
світового рівня (Л.М.Толстой).

Цікавим екскурсом у особисте та творче життя Панаса Мирного
став перегляд документальної стрічки. Майбутній письменник, народжений у
Миргороді (Полтавщина),у 13-ть років закінчив освіту відмінником. А вже у 14-ть за
прикладом батька став працювати в адміністративному апараті – писарем. Йому вдалося
поєднати протилежності – реалізувати себе в літературі і одночасно побудувати
блискучу державну кар’єру, ставши дійсним статським радником (1914) – чин
цивільного генерала. Працював Панас Якович Рудченко на державній посаді
практично до самої смерті. Жовтневий переворот 1917 року і пролетарську
революцію Панас Мирний не сприйняв. Марксизм для нього був абсолютно чужий і
незрозумілий. Він підтримував Центральну Раду і був палким шанувальником Симона
Петлюри. Свої твори П.Я. Мирний писав в основному ночами через брак вільного часу. При
чому, багато з його робіт були записані в бухгалтерських книгах. Ніколи нічого
не видумував – всі образи, сюжети і почуття були або почутими «з народу» або
особистим досвідом. За життя ні колеги і знайомі ні коло читачів і
шанувальників не знали про те, що працьовитий і безконфліктний чиновник
Рудченко та україномовний письменник Мирний – та сама особа. А тому, коли в
1915 р було оголошено у
всеросійський розшук політично підозрілу особу письменника Панаса
Мирного, який активно публікувався за кордоном та критикував російську
владу, царська поліція не змогла його розшукати. В той же час Панас Мирний підтримував
дружні та професійні зв’язки з багатьма діячами тогочасної української культури
– Лисенком, Коцюбинським, Лесею Українкою, Карпенком-Карим, Заньковецькою та
іншими. Пізніше М. Зеров оцінив спосіб життя Панаса Мирного-письменника й Панаса Рудченка-чиновника як «постійне роздвоювання на урядовця коронної
служби та українського письменника-народовця».

У наступній доповіді «Панас Мирний – епічний геній
української прози» та слайдовій візуальній презентації цьогорічна
випускниця Сара-Марта Деак виділила головні творчі здобутки митця як в прозі,
так і в поезії та на перекладацькій ниві, згадала про його громадську
діяльність. Вершин мистецтва П.Мирний
досягнув у прозі, де він увів в українську літературу нові теми або ж новий
погляд на вже всім відому тематику, а також створив нові, не стереотипні
соціальні типи (селянин, торговець, міщанин, інтелектуал, поміщик). Крім того письменник-новатор
започаткував «нову жанрову систему:
психологічне оповідання й новела, соціально-психологічний роман і повість,
художній нарис, сатирична казка». До особливостей творчості Мирного
належить схильність «реалістично
осмислювати усі складності життя людини», приділяти увагу «духовному світу особистості, яка прагне
повноцінного буття», творити «глибоко
психологічні характери персонажів» тощо. Після огляду відгуків на прозову діяльність
Мирного критиків та видатних колег-митців, промовиця підкреслила: «Літературна спадщина Панаса Мирного – це
унікальні для свого часу твори, …в яких, …відображалась правда життя, реальність
зображувалася такою, якою і була.» Його
заслуга – «створення яскравих людських
особистостей, показ глибоких психологічних процесів», не дивлячись на,
існуючі в той час, уявленні на рахунок представника того чи іншого соціального
прошарку.

Панас
Мирний заявив про себе як майстер реалістичного психологічного аналізу в романі
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1880, Женева). На думку критиків «у романі розкрито соціальну дійсність у всіх
її суперечностях, у найрізноманітніших виявах – соціальних, національних,
історичних, побутових; показано, як соціально-економічні умови формували
характер особистості, визначали її поведінку.» Про висвітлення у цьому
романі життя українського суспільства протягом 150 років, про його тематику і
проблематику, про композиційну структуру
і сюжетні лінії детективного типу йшла
мова у виступі доктора-лектора М.Гербіль на тему: «Хіба ревуть воли, як ясла
повні?» – шедевр реалістичної української літератури». Доповідач детальніше
зупинилася та підтвердила цитатами і слайдами авторські методи зображення головних
та другопланових образів. Прозаїк ставить свої персонажі у різні життєві
ситуації і слідкує за змінами в їхньому психологічному стані. Йому вдається тонко
і правдиво змальовуються складний і суперечливий внутрішній світ своїх героїв, а особливо головної постатті Чіпки Варениченка
– «суспільного типа свого часу». Йшлося
і про виявлення та дослідження суперечностей і їх причини у внутрішньому світі
молодого селянина, про багатогранність його характеру, про фактори, що вплинули
на трагічну долю Чіпки. «Психологічне
досліджування Панаса Мирного – це справжнє експерементування, коли внутрішній
світ дійової особи – таємниця не тільки для автора, а й для самого персонажа.»
– зазначила пані вч на завершення.

Чудово виконаними зразками такого психологічного
досліджування стали два уривки, чутливо і вправно зачитані студенткою третього курсу Іонелою- Пауліною Каїл.
Внутрішній монолог Наталки з драматичної п’єси «Лимерівна»
(1892) не тільки розкриває її погляд на життя і волю. А роздуми Чіпки з роману
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» мають не тільки пізнавальне чи розповідне
значення. Ці невеличкі уривки показали, що твори Панаса Мирного не не втратили своєї «привабливості і для сучасного читача» – знайомлять з минулою епохою
та з усіма її соціальними процесами, «хвилюють
долею своїх героїв», впливають на нас і виховують. Твори і досягнення цього
корифея ніколи не втратять свого значення для української літератури і своєї ваги для українського суспільства. (Автор: ОЛЬГА СЕНИШИН)

Остання у цьому навчальному році зустріч української
громади у Клуж-Напоці відбулася 29 червня. Її організували викладачі та
студенти українського відділу на кафедрі слов’янських мов при місцевому університеті імені Бабеша-Бойоя за постійної фінансової підтримки Союзу українців у Румунії.Захід
було присвячено 155-ій річниці від дня народження Михайла Михайловича Коцюбинського
-значного європейського прозаїка свого часу, класика української літератури і одного
з її «найоригінальніших» прозаїків,журналіста
і громадського діяча,послідовного
письменника-громадянина і яскравого гуманіста,великого правдолюба і«сонцепоклонника».На
думку критиків його повісті, оповідання та новели створюють «єдиний барвистий і складний гобелен
українського життя кінця 19 – початку 20 століть».Людина надзвичайно чутлива і чуйна, талановита та
обізнана він створив полотна переповнені «красою,
людяністю і добротою», в яких переплітаються «життя і мрії, казки і дійсність».Все своє життя Коцюбинський прожив за законами «Божої
любові», які постійно проповідував і в своїй літературній діяльності.

Він володів 9-ма мовами(серед яких татарською, турецькою, циганською та
румунською), а також вражав своїх сучасників глибокими знаннями філософії та природничих наук.Коцюбинський належить до тих небагатьох щасливих у творчості, чиї
роботи (крім однієї) були надруковані ще за життя. Його працю було широко
визнано на Батьківщині та за кордоном, його роботи було перекладено на більш
ніж 40 мов світу,про
нього багато писали європейські дослідники і журналісти. На початках
радянського панування під час сталінської «чистки» у 30-і роки система позбавила
життя дітей, друзів, соратників та однодумців Коцюбинського, серед яких були і
ті, хто її критикував, як і ті, хто за неї боровся і вірно їй служив. Та художній доробок Михайла Коцюбинського,
його ідеї, нововведення і досягнення зайняли своє місце в історії нашої літератури,вплинули
на формування цілого ряду представників української культури.

Перша доповідь на тему: «Михайло Коцюбинський – від
реалізму до імпресіоналізму» зачитала пані доктор-лектор М.Гербіль. «Стилістична манера письменника проходить через два великі етапи
допоки стає тим стилем, який його відрізнятиме і який забезпечить йому особливе місце на
літературній і культурній українській арені» – зазначила промовиця. Було проаналізовано твори
Коцюбинського етнографічного і натуралістичного етапів, підкреслено його
становлення як імпресіоналіста – « стилю,
що його повністю характеризує».На завершення викладач згадала особливу творчу манеру прозаїка, що містить «глибокий
ліризм, ритміку і гармонію мови, майстерний опис пейзажів, а також глибокий
психологічний аналіз характерів. Іншими словами – … пошук краси у всьому і
повсюди, але не забуваючи про інші природні явища життя».

У документальній стрічці та рефераті «Михайло
Коцюбинський – майстер імпресіоністичної новели», який студентка А.-Є.
Бурлаку прочитала румунською мовою, в першу чергу було згадано про сім’ю і
дитинство, роки навчання та творчий ріст і становлення Михайла Михайловича. Вартує
поваги самоосвітня праця митця, який постійно слідкував за літературними
процесами та новинками того часу і дуже багато читав. Разом з іншими творцями у
відозві 1903 р. до українських письменників він закликає їх«не обмежуватися лише селянською тематикою,
порушувати історичні, філософські, психологічні проблеми, сюжети будувати
по-новому – оригінальніше, орієнтуючись на досвід європейської літератури».
Більше того, М. М. Коцюбинський й сам у своїх працях йшов шляхом нововведень і приніс
в українську літературу «елементи
декадентства, символізму, неоромантизму, – усього того, що за аналогією з німецькою
та польською літературою дістало назву модернізму». Та завжди залишаючись
реалістом він у своїх повістях, оповіданнях та новелах «змальовує
найпростіші зовнішні подробиці, бачені в житті, …а також відтворює глибинні
соціальні зрушення в суспільстві кінця XIX – початку XX ст.»

Саме такою реалістичною, але в той же час сповненою
магічності і чар, є твір про який йшлося в рефераті П.-І.Каіл «Чарівний світ
Гуцульщини у повісті «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського». В ньому
випускниця розповіла про те, як автор потрапив до гуцульського краю і як ним
захопився, як збирав інформацію для створення майбутнього твору і як довго
вибирав точну назву для нього.У «Тінях забутих предків»(1911) М. Коцюбинський
звертається до «неоромантичної поетики,
яка на той час стала вельми популярною.» По завершенні аналізу цього твору
і його головних героїв доповідач підсумувала: «Герої Коцюбинського сповнені ненаситної жадоби життя – найдивовижнішої
загадки людини й усього живого. З’явився на світ – отже, маєш набутися в ньому,
бо сенс і краса життя – у самому акті життя, його індивідуальній неповторності.» У 1965
році цю повість про гуцульське життя, звичаї і культурні межі 19 і 20 ст. було
екранізовано геніальним режисером радянських часів Сергієм Параджаном.
Кінострічка під такою ж назвою захоплює глядачів, як вічною і незабутньою «трагедією шекспірівського типу»,
неперевершеними описами з життя і характерів українського селянина-гуцула, майстерністю
режисера та вправною грою акторів. Цей визнаний шедевр світового кіно приніс подільському
класику нову хвилю популярності серед широкої сучасної аудиторії та міжнародну
славу режисерові.

Не менш цікавою стала друга частина заходу, де голова
Клузької повітової організації СУРу пан І.Гербіль розповів про декілька книг,
виданих цією організацією у цьому році. Перші дві книги належать невтомному
представнику старшого покоління українців в Румунії, обдарованому письменникові
та перекладачеві панові Корнеліу Іроду. Його переклад монографії відомого
українського літературного дослідника і критика, історика Тамари Носенко під
назвоюRomanele lui Liviu Rebreanu. Dinamica viziunii artistice(«Романи
Лівіу Ребряну. Динаміка художнього мислення» надають можливість
ознайомитися з поглядом «одного слов’янина
на творчість румунського романіста 20 ст.». На думку пана І.Гербіля ця
робота показує те, «чого самі румуни у
Л.Ребряну не побачили». Другим перекладом пана К.Ірода є збірка поезій відомого
львівського письменника, поета і барда Олеся Дяка під заголовком «Nebiruitelesunete» («Звуки непереможні»). У передмові пані М.Гербіль описує враження від збірки
так: «Зі «Звуків непероможених» виплескується
море почуттів і емоцій…, які обіймають і цілують ноги подорожнього, який
зупинився подихати морською бризою…».

Михайло Волощук, автор збірки поезій «Душі моєї оберіг»,
теж належить до вже не молодого, але ще активного покоління письменників
українського походження. На думку М.Михайлюка- автора передмови – пан М.Волощук
«сповідається людям: Я з піснею зайшов у
кожній дім; Прийміть, любіть, вітайте; Я вам належу.» Поетичним дебютом
української поезії в Румунії стала збірка «Калинова душа моя» молодого автора
Лариси Михаєли Трайсти. «Автор
зосереджується не на зовнішніх ефектах, а заглиблюється в їхню суть» -
підкреслив у передмові пан В.Антофійчук.«Вражають
яскраві барви віршів, свіжість та сучасне ставлення до класичних тем,
витончений ліризм, що підкреслює чутливу натуру поетеси і її калинову поезію.»
– зазначила у післямові пані М.Гербіль. Останньою представленою книгою стала наукова
праця пана доктора-лектора І.Гербіля під назвою «Офіційна антропонімія
українців Мараморощини». Вона є результатом довгої і кропіткої пошукової
роботи у царині мовознавства, яка вивчає власні назви людини. «Перед нами пристрасна робота досвідченого
лінгвіста, що повністю володіє не тільки рідною мовою, але й досліджуваною
сферою, і який хотів розкрити своїм читачам, чи то фахівцям чи ні, частину з
українського антропонімічного скарбу…» – вважає професор Клузького
університету імені Бабеш-Бойоя пан Адріан Кірку-Буфтя.

Всі ці видання, книги і автори (поети, письменники,
перекладачі і науковці) – це ті краплини, з яких складається потік здобутків
українців у Румунії, з моря української національної культури, де перебувають
всі видатні діячі нашого минулого. Без них – колишніх і теперішніх – тяжко
уявити наш розвиток і наше життя. А тому так важливо для всіх нас не забувати тих
колишніх та підтримувати тих теперішніх. (Автор: Ольга СЕНИШИН).

Ім’я геніального українського митця середини ХІХ-го століття, поета, письменника, художника, а
також фольклориста,етнографа, філософа і мислителя,громадського та політичного
діяча –
Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861) стало відомим на території Батьківщини
та поза її межами ще за його життя. Універсальність і вічність Шевченкових творів,
вразливість слова і незвична сила образів, особиста людяність і близькість до
простого люду відкрили шлях його творчості до відкритих і волелюбних сердець по
всьому світу, на всіх материках.«Є поети
одного міста, одного села, одного народу. Але є поети всіх міст, всіх сіл, всіх
народів. Шевченко саме такий поет» – сказав турецький поет, прозаїк і
сценарист Назим Хікмет.

У Румунії про Шевченка знають з 1886 року і продовжують його
відкривати, читати, вивчати та цитувати, перекладати та видавати і в наші дні. А
в березні в цій країні, як і в інших, у кожному українському осередку вшановують
пам’ять національного поета України, «лицаря свободи» та «пророка
української нації». «На території Румунії
поставлено 6 монументів і пам’ятників, присвячених Шевченку: у Бухаресті, Лугожі, Сату- Маре,
Негостині, Тульчі і Сігету -Мармацієї. Після України це найбільша кількість в
Європі.» – підкреслив у
вступному слові пан доктор-лектор І.Гербіль, голова Клузької повітової організації
Союзу українців Румунії. Українська громада цього міста відсвяткувала 205-ту
річницю від дня народження Тараса Григоровича 16 березня на факультеті
іноземних мов, кафедра слов’янських мов при університеті імені Бабеша-Бойоя. ЇЇ
незмінними організаторами є викладачі українського відділення за постійної
фінансової підтримки Союзу українців Румунії.

Яскравим і стислим переказом життєвої і творчої долі «найважливішого класика української
літератури» стали документальні стрічки, які було запропоновано нашій
увазі. В них увага зфокусована на незвичайній постаті Т.Г.Шевченка з дивовижною
долею – народжений у родині кріпаків-рабів, з 12-ти років круглий сирота, що
ріс у цілковитій бідності й тотальному безвиході.В 24 за волею долі талановитий
хлопчина став вільним. Завдяки наполегливості і працелюбності, вмінню дивитися
на речі під власним кутом зору і майстерному відображенню свого бачення Шевченко
став автором невмирущих шедеврів у різних жанрах, які принесли йому всесвітню
славу. Його погляди, мрії і заклики до здобуття особистої волі і незалежності Україні,
а також сатиричне зображення царських правлячих осіб, стали причиною 10-річної
каторжної солдатської служби в Мангишлаку. Йому випали лічені роки відносно
спокійного життя із 47-ми прожитих, які він «присвятив боротьбі і просвіті, пошуку правди і творенню вічного в мистецтві.»

Першу роботу на тему: «Тарас Шевченко – національна
свідомість українського народу» зачитала румунською мовою студентка Кіара
Цигурян. Крім загального огляду біографії та багатогранної діяльності Кобзаря,
авторка нагадала історію видання та перевидання його художніх творів і збірок
за різних часів під час різних політичних режимів. Було звернуто увагу на
нечувану до тих пір популярність поета серед читачів з усіх прошарків
українського тогочасного суспільства – інтелігенції та академіків мистецтва,
аристократів і простих селян .Шевченкова боротьба за «національне та соціальне визволення і процвітання рідного народу» стала причиною утиснень, вигнання і занепаду
здоров’я, що привело до його передчасної смерті. Небайдужі сучасники в знак
особливої любові і поваги, виконуючи Шевченкову волю, на плечах перенесли його
залишки до Канева. А сьогоднішні покоління, виражаючи ті ж почуття, практикують
паломницькі подорожі до його могили над Дніпром. На завершення промовиця
підкреслила значення і вплив всієї літературної діяльності Тараса Григоровича:
«Шевченко підняв українську мову на
рівень найрозвинутіших мов світу, а своїми творами…демократизував українську
літературу і європейську…».

Слухати й насолоджуватися вічною та завжди актуальною
творчістю Тараса Шевченка нам надала можливість група молоді і студентів та хор
при місцевій повітовій організації СуР. Було чутливо зачитано уривки з
найвідоміших його поетичних творів на українській та румунській мовах, чудово
прозвучали декілька пісень на Шевченкові
вірші.З цієї нагоди ще раз переконуєшся, що не має значення наскільки далеко
живеш від України і скільки знаєш про її культуру чи історію-Шевченкові вірші
зачаровують людські серця своїм ліризмом і ритмікою, тематикою, правдивістю і
простотою.

У наступній доповіді «Кобзареве слово на дитячих устах»
Сара-Марта Деак підкреслила Шевченкову «особливу увагу …до дітей.» Показовим є
те, що серед небагатьох прижиттєвих видань Тараса Шевченка особливе місце
посідає остання його книжка – Буквар південноруський. Це був перший підручник
із задуманої серії для навчання дітей грамоті українською мовою у народних недільних
школах. Шевченко склав його із кращих зразків фольклору та частково з власних
творів. Буквар вийшов на кошти самого автора. При чому гроші
від продажу цієї книги часто йшли на потреби недільних та сільських шкіл. Цей
факт найкраще ілюструє Шевченкове відношення до проблем освіти і долі
підростаючого покоління, його «любов і
турботу про майбутнє народу». Доповідачка також коротко розповіла про мету,
реалізацію і зміст видання збірки «Малий Кобзар» (1911). Цей задум належав відомому громадському діячеві О. О.
Русову, який запросив до співпраці не менш відомого композитора Миколу Лисенка.
Збірка складається з віршів та поетичних уривків Шевченка, що «були б цікавими і доступними для дітей». Цікаво,
що наш Кобзар не писав жодного твору спеціально для дітей. Але «і в поетичному, і в малярському доробку
Тараса Шевченка твори про дітей посідають значне місце». Особливо багато він
створив образів дітей – сиріт, бо й сам залишився рано сиротою. «Він знав, як важко жити без батьків, без
будь-якої підтримки серед людей. Читаючи рядки таких творів, розумієш, яка
тяжка доля у дітей, які залишилися на світі самотніми.» – підкреслила
студентка.

Тема, заторкнута у виступі пані доктора-лектора М.Гербіль,
пов’язана з виходом у
світ у 2017 році перекладу на румунську мову Шевченкового «Щоденника»,
здійсненого Корнелієм Іродом. У короткій передмові на румунській для тих, хто
не володіє українською, викладач коротко ознайомила присутніх з історичними
обставинами створення цього виняткового документу, написаного російською мовою
на засланні в Орській фортеці. У своїй роботі «Щоденник Шевченка -
недооцінене джерело у висвітленні індивідуальної та творчої постаті Кобзаря
українського народу» автор звернула
нашу увагу в першу чергу на глибину Шевченкових фізичних і душевних страждань під
час перебування у солдатщині при суровій казематній системі царської армії.
Було наведено декілька цитат, які виразно відображають почуття болю, самотності
і безнадії «незвичайної людини, …людини
в розквіті свого генія, сповненого надії, бажання жити і творити, людини, яка
так тонко відчуває все прекрасне в житті і так тяжко переживає всі
несправедливості.» Текст щоденника, який було створено за неповний рік
часу, можна умовно поділити на чотири часові частини. Шевченко тут описує не
тільки події, місця і людей. Цей документ переповнений записами про особисті
почуття і мрії, міркування і роздуми; містить листи до друзів і навіть
літературні твори. Він вартує більш пристальної уваги як фахівців так і
зацікавлених читачів. « Для нас…
«Щоденник» є джерелом відомостей про життя поета, його художньо-філософських
поглядів, скрутних обставин, у яких він опинився, та суспільно-політичних умов
тогочасної дійсності.» – підкреслила автор реферату.

На думку сучасних дослідників Тарас Григорович Шевченко є
набагато різноманітніший і цікавіший ніж христоматійний борець і символ, яким
нас навчали його сприймати. Він був різним у поглядах і настроях протягом
різних етапів у своєму житті, не раз помилявся. Він любив гарне товариство, віддавав
перевагу смачним стравам і напоям, дорогим і гарним речам.Та крім того він до
кінця своїх днів писав про все прекрасне, вірив у неминучу перемогу правди і
добра, про наше незалежне і квітуче майбутнє, незважаючи на тяжкі випробування у
минулому. Варта знати Шевченка таким як він був, щоб зрозуміти його людську
сутність, його доброту,простоту і чутливість. Варта повторювати про чорний безпросвіт
його початків і велич його досягнень для того, щоб зрозуміти безмежність
наших можливостей. Варта вірити у його
мрії про перемогу простих людських цінностей і додати їх до наших сподівань на
краще, щоб побачити їх реалізованими. (Автор: Ольга Сенишин)

Давній центр румунської культури й цивілізації, місто Клуж-Напока розташоване в центрі повіту Клуж, на перехресті важливих національних і
міжнародних шляхів. В римську епоху тут був військовий табір Напока, якому
згодом було надано статус міста, а потім колонії. При переселенні народів місто
не вціліло. Походження назви Клуж має дві версії: німецьку – klause, «гірський перевал», або clusa, «загата»; латинську – Clus, «закритий», тобто
місто закрите пагорбами. Назва Клуж (Castrum Clus) постала в ХІІ сторіччі. Угорці називають місто Колошвар
(Kolozsvár).
Назва міста була змінена комуністами в 1974 році на Клуж-Напока. На даний
момент в місті розгортають свою діяльність 23 дослідні інститути, два
драматичні театри, два оперні театри, два лялькові театри, чотири будинки
культури, філармонія, шість музеїв, з-поміж яких найважливішим є Національний
музей історії Трансільванії, що датується ХІХ століттям.На
одній з вулиць розташованих поблизу центра міста, в будинку в готичному стилі
народився король Угорщини Матіаш Корвін (рум. Матей Корвін).

Місто Клуж-Напока
можна насправді вважати столицею Трансільванії, це місто навантажене історією
і визнане архітектурною красою. Своєю величністю вражає римо-католицький собор
святого Михайла, будівництво якого почалося в 1350 році і тривало 200 років.
Мешканці міста пишаються зокрема Ботанічним садом, в якому ростуть унікальні
експонати.Серед великих університетів Румунії числиться й
Університет імені Бабеша-Бойої, заснований в 1959 році внаслідок злиття
університетів Victor Babes та Bolyai Janos. Назва університету походить від
двох відомих імен Трансільванії. Віктор Бабеш був лікарем та професором
патології та бактеріології і членом Румунської Академії. Він є одним із
засновників сучасної мікробіології, автором першого трактату бактеріології у
світі. А друга назва клузького університету походить від прізвища угорського
математика, за походженням з Трансільванії.

Ніби-то ізольована від суєти найбільшого району міста – Менештур,
церква Кальварія є таємничим місцем, повним
історією і легендами, що зберігаються як в старих документах та історичних книгах, так і в пам’яті літніх мешканців цього району. Старий монастир був, мабуть, ще більш
імпозантним до зведення шосе в 1987 році, коли були встановлені в цьому районі
трамвайні колії. Пагорб, на якому він побудований, прихистив ніби-то князя Джелу
після поразки в Алмаші, за менш
вірогідною легендою, і був місцем, де був побудований перший і єдиний
бенедиктинський монастир у Трансільванії, в XI ст. Історія монастиря була позначена серією трагедій, які призвели до
її руйнування кілька разів. Тому дуже мало елементів свого початкового вигляду
збереглися до наших днів.

Після зведення, дуже
потужний монастир не був підпорядкований єпископам Трансільванії королем
Угорщини, а безпосередньо архієпископу, вважають історики. Рішення короля
засмутило трансільванських єпископів, які неодноразово нападали на
бенедиктинський монастир в Менештурі, обкрадали його і знищували документи, що
свідчили про його права. Після нападів єпископів слідувало вторгнення татар, у
1241 році, коли монастир був повністю зруйнований, а потім перебудований в 1290
році. Після цієї дати монастир отримує право на завірення документів і став
найбільшим нотаріальним центром Трансільванії, після Алба Юлії. На жаль, за
свідченнями істориків, з рук ченців монастиря вийшла й серія підробок, тому
печатка монастиря була знищена, і ченцям було призупинено право завірення
документів на певний період. Не відомо, як ігумену Антонію (1424-1451 рр.)
вдалося омити репутацію підробників документів ченців монастиря, але йому
вдалося відновити право на завірення документів для монастиря. Це, мабуть, одна
з причин, чому його ім’я з’являється на сонячному циферблаті, який сьогодні
знаходиться на стіні церкви Кальварія. У 1598 році по монастирю вдарила інша
трагедія: він був влучений блискавкою і знищений, а потім знищили його напади
турків і татар в 1658-1661 рр. Протягом бурхливої історії, у 1780 році колишній
монастир став забутим складом, ще потім греко-католицьким, православним і,
нарешті, римо-католицьким храмом, яким залишився до нині.

Історики кажуть, що після єпископства в Алба-Юлія, цей монастир був
найважливішою середньовічною церковною установою в Трансільванії, а минуле
клузького району Менештур пов’язане із угорським словом «моностор», що означає
монастир. Очевидними є докази того, що бенедиктинське абатство існувало близько
1.100 року. Спочатку побудована в
романському стилі, з товстими стінами і арочними вікнами в склепі, церква була
перебудована в готичному стилі. Інші отвори витягнуті, а вежа – готична.
Вітражі, як декоративні елементи, характерні для готичного архітектурного
стилю. Це красива церква, так що варто вам поїхати туди, якщо ви захоплюєтеся старими
церквами із високими добре збереженими кам’яними стінами. Вітражі, статуї та
парк, що оточує церкву, найстарішу у місті Клуж, сподобаються вам. Церква
отримала нагороду EuropaNostra у 1998 році, яка щорічно виділяється за виявлення
та утвердження передового досвіду у догляді за пам’ятниками. Найстарішою
частиною церкви є захристія з 1300-их років. Святилище є спадщиною церкви від
1400-их років, де зараз знаходиться старий орган 1792 року. Акустика цього інструменту в церкві неймовірна,
коли доторкаєшся до нього, ніби-то величезний трепет трясе цілу церкву. Теж з
1700-их років датуються дві статуї, які втілюють угорських королів Св. Штефана
I і св. Ладислава, розташовані зліва і справа входу. Після реставрації були
виявлені також численні пам’ятні таблички.

19 січня цього року у Клуж-Напоці вже в котрий раз традиційно
відсвяткували зимові свята за старим стилем. Учасниками і гостями заходу в першу
чергу стають декілька поколінь місцевої української громади, їхні колеги і
знайомі. Цього разу до вже визнаної плеяди професорів та членів їхніх родин, викладачів,
студентів, приєдналися наймолодші і найщиріші українці – дітки дошкільного віку.Організували цю подію
викладачі української мови та літератури – подружжя Гербіль – у співпраці з
факультетом іноземних мов при університеті імені Бабеша-Бойоя. Союз українців
Румунії надав незмінну фінансову підтримку.

Відкрило урочисту частину клузького заходу дружнє колядування
молоді- символічний прихід свят і святкового настрою у наш повітовий осередок. А
першу доповідь на тему: «Святкування за старим календарем. Чому називають
«невиправленим» юліанський календар?» запропонував нашій увазі голова клузького
відділення СУР-у пан І.Гербіль. Він зізнався, що протягом часу не раз зустрічав
цей термін «невиправлений» у літературі різного рангу. Шукаючи пояснення
такого визначення доповідач занурився у деталі відліку за юліанським та за
грегоріанським календарем. В свій час юліанський календар (прийнятий ще Юлієм
Цезарем у 46 році до н.е.) був визнаний не зовсім точним. Було поступово введено у вживання більш
коректний з точки зору астрономії варіант – грегоріанський календар. Через це часто
юліанський календар називають ще й «невиправленим». Та ось за новими
дослідженнями григоріанський календар теж є хибним і на сьогоднішній день в
році зібралося за різними джерелами від 4 до 7 додаткових днів. Виявляється
«виправлений» календар потребує удосконалення або заміни. А тому промовець
запропонував називати юліанський варіант відліку часу хоч як, лише не
«невиправленим».

Не
секрет, що крім українців за старим стилем – юліанським календарим – релігійні
свята святкують і інші слов’янські народ. Пан
Гербіль коротко розповів про Різдвяну звичаєвість кожної з цих національностей
– дотримування посту, Святу вечерю, відвідування церковних служб, традиційні види святкування та колядування. У порівнянні
з українцями наші сусіди на свята співають менше, їдять та й веселяться менше. «Принаймі на Мараморощині та у частині
Буковини, бо частина святкує за новим стилем, Різдво святкується саме так як це
відбувалося 200-і, а може і 300-а років тому. …Колядування в українців є
ідентичним з тим, яке було 4-5 століть тому.» – підкреслив викладач. На
його думку, українцям вдалося зберегти стару, прабатьківську обрядовість і
традиції, які вони практикують протягом 3-ьох денного святкування Різдва
Христового, а також таких зимових свят як Новий Рік і Водохреща.

Студент третього курсу П. Панчик у роботі «Цікаві факти
про Різдво Христове» показав нам це свято, як одне з найзагадковіших та овіяних
різними віковими традиціями. «Для православних
Різдво належить до найбільших свят в історії людства, свято на честь того, що сам Бог, Творець неба і землі, Всемогутній, втілився, став людиною, щоб
спасти людей усього світу, допомогти їм побачити правильний шлях у житті.»
– зазначив студент. У роботі йшлося в першу чергу про маловідомі біблійні факти
і їх значення чи сучасну інтерпретацію. До таких можна віднести і те, що 25
грудня як день народження Ісуса Христа«було
затверджено у 320 році нашої ери Папою Юліусом Першим, єпископом Риму. Точна
дата народження сина Божого в Біблії не згадується. Науковці досі не з’ясували,
яка дата достовірна, і навряд чи дізнаються.» Ми почули багато нового про ранньохристиянський
звичай ставити ялинку та про виникнення і значення її прикрас. До речі, ялинка
стала новорічною, а не різдвяною, тільки у 30-их роках 19 століття. Було
перелічено і коротко описано найголовніші українські звичаї та традиції пов’язані з Різдвом – дотримування 40-а денного посту, Святвечір
з 12-ти пісних страв, «віншування» та колядування, тощо. Та найголовніше
доповідач не забув підкреслити: «Різдво
чудове свято сім’ї, любові та надії. …У цей день прийнято вибачати образи
минулого та дякувати тим, хто підтримував людину увесь рік.»

Реферат «Водохреща: історія, традиції та вірування»,
зачитаний першокурсницею Аною-Світланою Онужик, розповідав про появу та релігійну багатозначність цього «суто
християнського свята». Промовиця зупинилась на українських традиціях на
Щедрий вечір та їх відмінностях від Святвечірніх, житті
українського села під час цих свят і по їх закінченню. Завжди святкування у цей день супроводжувалися різними магічними діями та повір’ями.Але центральне місце на Водохреща (або Богоявлення)в українців займали обряди і вірування, пов’язані з водою. «Вважається,
що в день Водосвяття, з опівночі до опівночі, вода набуває цілющих властивостей
і зберігає людей протягом року, лікуючи тілесні й духовні хвороби. Віддавна в
народі посвячену на Водохреще воду вважають своєрідним спасінням від багатьох
недуг. Знайомий той факт, що водохрещенська вода не псується, не має запаху і
може зберігатися протягом року. Дехто схильний вважати, що цьому сприяє срібло
від хреста, який священик занурює в воду під час обряду.» – ділилася
студентка найвідомішими переконаннями.

Зовсім інший підхід до періоду зимових святок застосував
замісник декана факультету іноземних мов пан Д.-І.Кіра. Він запропонував нашій увазі свою доповідь
«Craciunul» (Різдво) – етимології слов’янські і латинські» в якій коротко описав декілька теорій походження цього слова. На жаль ні одна з них не є
досконалою. Цей народний термін для одного з найважливіших
свят у нашому календарі широко розповсюджений в румунській мові. І це не
дивлячись на те, що церква його практично не вживає, надаючи перевагу фразі
«народження Христа». Все таки походження цього слова не достатньо вивчене. «Для мене особисто є зрозуміло, що цей термін
«Craciun» маємо
пов’язати з
впливом сусідніх слов’янських
народів, що оточують Румунію. Не можемо повністю і цілком виключити думку про
їхні впливи»- підсумував пан
професор

У продовженні приємним і смачним сюрпризом для всіх
присутніх стала ініціатива пані Мотрі Крамар, яка приготувала традиційну
солодку кутю – страву обов’язкову на такого типу українських святкуваннях.«І моя
бабуся і моя теща завжди готували кутю, та й я її готую. Та й у ваших родинах
напевно теж так прийнято… Раніше ніколи не готувала для таких заходів, але
вчора, коли дізналася, що буде захід, то вирішила,що і ми мали би мати на столі
кутю… На жаль, у мене не було маку, то ж моя кутя без маку… Але надіюсь, що
вона вам сподобається» -
пояснила свій вчинок пані Крамар. Кутя вдалася і нам тільки залишається
надіятися, що її приготування стане новою традицією для нашої громади у Клужі.

Іншою відомою традицією українців на зимові свята є наявність старшого
і досвідченого оповідача, який у родинному колі ділиться згадками, переказами, повчаннями.
Тому мені здалось дуже слушним, що наприкінці
заходу слово було надано професору М.Семенюку, який поділився своїми згадками
про особистість та творчість видатного і талановитого українського письменника
з Румунії пана М.Небеляка. Збірку романів цього автора було зовсім недавно
перевидано Союзом українців Румунії. «Хочу
похвалити СУР за те, що вони згадали про Михайла Небеляка і повернули його до
життя. Тому що він є і нині одним з найкращих українських письменників у
Румунії. І добре, що ми не забули про нього.» – наголосив колишній викладач
українського відділення. Разом з односельчанином І.Федьком, Михайло Небеляк
відтворював «атмосферу українського села
на Мараморщені у період Другої Світової Війни»та так
достовірно, що «їхні твори можна вивчати
як наукові праці». На думку промовця, в знак поваги до творця і його внеску
до української літератури у Румунії треба відновити могилу М.Небеляка та
поставити йому пам’ятник. Адже
за українськими поглядами, нашими традиціями
тільки шануючи минуле можливо відчути вдячність за сьогодення і будувати
плани на майбутнє!

(Автор: Ольга СЕНИШИН).

8 грудня у Клуж-Напоці за фінансової підтримки Союзу
українців Румунії пройшов захід присвячений 125-тій річниці від дня народження
одного з найяскравіших представників так званого Розстріляного Відродження -
поета, прозаїка і публіциста Миколи Хвильового (1893-1933).Подія відбулася на факультеті іноземних мов при
університеті ім. Бабеша-Бойоя, відділ української мови та літератури.Ця тематика у нашому осередку викликає постійну зацікавленість і підкреслену вдячність зі
сторони учасників і присутніх особливо старшого віку – покоління, яке детально
не вивчало цей період найвищого злету молодої радянської літератури й
тотального знищення її творців. Відтак організатори -викладачі подружжя Гербіль
– не забувають надати нашій увазі поокреме детальне обговорення найвидатніших її
представників.

За майже 20-ть років бурхливої творчої активності Микола Хвильовий
проявив себе як «складний і вишуканий,
вибагливий поет», «першорядний письменник
і талановитий публіцист»,багатошарова і різногранна постать. Він вважається «основоположником
пореволюційної української прози»,який з обдарованого літератора «виріс у першорядного мислителя, справжнього ідеолога, з високим рівнем
національної свідомості» і став безперечним «лідером літературного покоління середини 20-тих років». Його
називають «чільною фігурою
художньо-естетичного поступу» свого часу, яка мала неабиякий вплив на«розвиток українського письменства, культури,
суспільно-політичної думки всього неспокійного XX віку».Ще за життя його то ганили то ним захоплювалися. Дехто зараховував його до лику мучеників та обдарованих митців, інші – звинувачували його в усіх смертних гріхах і намагались викреслити з історії літератури. На щастя,увага до постаті Хвильового, незважаючи на довготривалу
заборону його творчості в підрадянській Україні, не зменшується й сьогодні.Тепер дослідники наголошують: «все, здійснене ним, зосталося у скарбниці української культури як одна
з неперевершених її сторінок, як запорука майбутнього розквіту.» Феномен
Миколи Хвильового залишається в полі зору фахівців, викликає запальну полеміку
серед представників українського наукового, культурного і громадського життя.

Біографія Миколи Григоровича Фітільова (справжнє прізвище
письменника) є типовою для його покоління: початкова освіта, ідейний ріст та
становлення демократичних поглядів перед та під час Першої світової війни, участь
у бойових діях на території України і аж до Польщі і Румунії, причетність до
революційного і політичного процесу на Україні в складі різних за напрямками
організацій, партій і угрупувань, активна політична і громадська діяльність у
післявоєнні роки. Такий багатий життєвий досвід формує Хвильового як відповідального
і рішучого громадянина нового ладу – «революційного романтика». Після
завершення військових дій Хвильовий вчителює та береться до створення нових
мистецьких творів для нового читача. У столичному Харкові поступово виходять
його перші вірші. Критики помітили його і зарахували до пролетарських митців. Та
невдовзі Микола Хвильовий вдається до публіцистики, памфлетів і прози, де
найкраще розкрився його неабиякий хист і запальна натура.

Про це йшлося в документальній стрічці та в першій
доповіді «Микола Хвильовий – ексцентричний ідеолог українського авангарду (20-ті
роки 20-ого століття)», яку зачитала румунською Біанка-Лєна Міхня. Хвильовий
мав активну громадянську позицію й без вагань афішував її у тогочасній
періодиці. Його публіцистика стала видатним явищем у духовному житті України. Неймовірний
інтерес викликали неординарність його світогляду й оригінальне відтворення
ідей. Його праці переповнені сміливими закликами, рішучими висновками і
неочікуваними теоріями, які принесли йому
титул ексцентрика. Деякі з них сьогоднішньому читачеві видаються просто
шокуючими (наприклад про прогресивну силу фашизму). А от заклики типу «Геть від
Москви!» чи тези на зразок «Росія самостійна? Самостійна! Ну так і Україна
самостійна!» були занадто радикальними. Хоча тепер вони виглядають дуже
адекватними і зрозумілими. Так як більшість робіт Хвильового цього типу
переповнені щирим, «впевненим націоналізмом», тому і в наші дні їх обговорення
і розгляд викликають зацікавленість і полярність вражень.

У продовжені група студентів зачитали декілька ранніх
поезій Хвильового, сповненних надії і оптимізму. З часом тональність творів
цього автора змінюється, а з нею і проблематика. Все частіше у своїх художніх
творах митець звертається до трагічних сторін у житті свого покоління – тих, на
чию молодість випали фронти і громадянські війни. Особливою і достатньо особистою
є тема втрати людських цінностей тими, хто бере на себе відповідальність
перебудовувати світ шляхом убивства інших. Її Хвильовий найкраще розкриває у
новелі «Я (Романтика)» (1924). Сара-Марта Деак у своєму виступі на тему: «Роздвоєння
людської особистості в тоталітарному суспільстві» зосередила увагу на
порівнянні долі і вибору головного героя цієї новели та автора твору. Хвильовий
переконує, що побудувати щастя одних на стражданні і смерті іншихне можна, бо «ідея насильства, яка лежить в основі всіх
революцій, бумерангом повертається до тих, хто її сповідує, і карає безжально
та невідворотно». В новелі революціонер-чекіст повинен зробити вибір між
синівською любов’ю і революційним обов’язком, служінням найдорожчій ідеї. Виконуючи
наказ і вбиваючи рідну матір герой остаточно зазнає моральної деградації і
спустошення, перестає бути особистістю. Він поповнює ряди фанатиків, стає безсилим
і покірним гвинтиком могутньої системи. Подібне відчував і сам митець, який «як революціонер повинен славити насильство,
а як письменник і людина – засуджувати його» – наголосила промовиця.
Хвильовий опинився у складній ситуації в період наближення тоталітарного режиму:
«відстоювання своїх переконань
загрожувало фізичною загибеллю. Зрадити ідеалам свободи, правди, рівності
означало для Хвильового моральну смерть». 13 травня 1933 року М. Хвильовий
вдається до вчинку, на який його герой був неспроможній – самогубство.«…Між фізичною і моральною смертю Хвильовий вибере першу, як менш
страшну» – напише дослідник Дмитро Донцов.

Від часу більшовицької перемоги на території України поступово
встановлювалася влада «модифікованої
російської імперії» завжди такої чужої і ворожої народу. Вже на початку
20-их років перед українською елітою повстало питання: «бути чи не бути українській нації? Як їй вижити в межах СРСР? Як
зберегти свою національну й духовну самобутність?» Ці теми вийшли за межі приватних
обговорень 30 квітня 1925 р., коли на сторінках «Культури й побуту» з’явився памфлет Хвильового
«Про сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян» (1925).
Тпер цю відкриту дискусію, що переросла у суспільне обговорення, називають «літературною
дискусією 1925 – 1928 рр.». Її ідеологом і рупором вважають креативного і
красномовного Миколу Хвильового.

У доповіді «М.Хвильовий – засновник літературної дискусії
1925-1928 рр.» доктора-лектора М. Гербіль саме йшлося про памфлетичні роботи
цього циклу. Найголовніші з них було перераховано, а також розглянуто їхні найважливіші
питання і тези, ідейні напрямки, цікаві гасла і заклики. Промовиця пояснила оригінальну
теорію Хвильового про «четверте відродження
людства» та «азіатський ренесанс», концепцію «вітаїзму» та новий український
стиль: активний романтизм. Виступи Хвильового цього етапу заторкували не тільки
проблеми розвитку стильових напрямів чи літератури, а й культури в цілому,
ідеології та подальшого майбутнього української нації і держави. Його заклик
відірватися від «міщанської Росії», від колоніального минулого, від відчуття
позадництва і орієнтуватися на європейське мистецтво, проповідування загальної
політики українізації суспільства та розгляд Української республіки як окремої
державної одиниці підтримали «академіки,
вчителі, студенти, неокласики… До його тез приєдналась Українська Академія
Наук (УАН), політики, економісти, інженери.» Такий широкий суспільний рух молодої
української нації під лозунгами національної важливості і незалежності не міг
знайти підтримку керівної партійної верхівки. Було галасливо і різко засуджено
головних початківців дискусії, розпочалося цькування зі сторони недавніх
товаришів, яке перейшло у придушення і репресії всієї української інтелігенції.
Хвильового звинувачували в антипартійності, українському буржуазному націоналізмі, намаганні відірвати українську культуру та
літературу від культури російської.

Ані визнання своїх помилок ані самочинне
засудження ні клятви у вірності комуністичній ідеології не змогли змінити
опального становища – його тримали під наглядом, не друкували і не видавали.
Глибоке розчарування колись «найщирішого комуніста» у вірі в прекрасну комуну
та численні компроміси, на які він вважав за потрібне йти, щоб не порвати
остаточно з більшовицькою партією, стали причиною глибоких страждань Миколи
Хвильового. Суперечності в особистій долі та його безвихідне положення як
творця та громадського діяча в умовах фізичного винищення найкращих
представників нації і розправи над селянством за допомогою сфабрикованого
голоду підштовхнули його до трагічного кінця. Постріл у скроню Хвильового був
чи не єдиною можливістю зберегти власну гідність у відстоюванні права нації на
самостійність, а також права особистості на індивідуальність. «Своєю кулею
Хвильовий ствердив ідейну перемогу фізично розстріляного відродження над силами
зла й мракобісся» – завершила пані
М. Гербіль.

Завдяки таким особистостям як Микола Хвильовий українське
слово, українська традиція і література збереглись і розвиваються як в Україні
так і за її межами. Завдяки таким, як він, протягом нашого заходу було можливе
прослуховування чудових зразків оригінальних колядок українців з Мараморщини у
виконанні молодіжного хору клузької повітової організації СУР. Завдяки його
мріям, ми маємо можливість писати і видавати книги рідною українською мовою.
Про вихід в світ однієї з таких книг – збірки віршів Михайла Небеляка, талановитого
українця з Румунії, нам розповів голова клузької повітової організації пан
доктор-лектор І.Гербіль. Ми продовжуємо жити
і творити завдяки тим, хто не боявся мріяти, діяти і помилятися. Ми
розвиваємося і шукаємо тільки нам «властивого шляху» розвитку завдяки таким як
Микола Хвильовий, які заради майбутніх поколінь боролись пером, словом, зброєю
і віддали за них найдорожче – своє життя. (Автор: Ольга Сенишин)

22 грудня виповнюється 185
років від дня народження визначної української письменниці Марії Олександрівни
Вілінської. Під літературним псевдонімом Марко Вовчок в українській літературі кінця
50-х – початку 60-х вона стала новим подихом: «заклала
основи реалістичного оповідання й повісті», створила дитячу прозу, ввела нову тематику та новий тип оповідача, розвинула її мову, тощо. Її твори
продовжують і тепер цікавити своєю актуальною проблематикою, будовою і засобами
вираження. Навколо цього імені не стихають суперечки про автентичність її української
прози або про подробиці плагіаторства у перекладах. Та найбільшого розголосу набули
скандальні чутки та плітки про її яскраве особисте життя, переповнене
пристрасними стосунками.

Фахівці не перестають повторювати: «чоловіки
нею захоплювалися, боготворили, кохали й проклинали. Через неї накладали на
себе руки. Жінки пліткували, ревнували, заздрили, осуджували й ненавиділи.» Вона
була особисто знайома з Т. Шевченком, П. Кулішем, Миколою Костомаровим, І.Тургенєвим,
Дмитром Менделеєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим, О. Герценом, Л. Толстим, а
також з не менш видатними представниками тогочасної культурної еліти Франції,
Польщі, Чехії. Практично на всіх справила сильне враження як особа і як митець,
вплинула як на літературу так і на чоловіків-літераторів. Марко Вовчок у вищих
навчальних закладах не вчилася, але була широкоерудованою людиною і все життя
займалася самоосвітою.Виділялась знанням близько 10-ти іноземних мов, незаперечним
талантом у літературі, спокійною красою, силою характеру та мовчазною
поведінкою. Росіянка за походженням стала «українським
Жорж Сандом», а її творчість в усі
часи мала «велике значення для розвитку
національної гідності і української культури».

У Клужі цю річницю видатної української жінки-прозаїка відсвяткували 17
листопада на кафедрі слов’янських мов, у Клузькому Університеті імені Бабеша-Бойоя,
відділ українистики. У вступному слові організатор цього заходу, а також голова
Клузької повітової організації СУР-у пан І.Гербіль в першу чергу урочисто привітав
усіх присутніх з новим і важливим для нас всіх святом – Днем української мови у
Румунії. Надалі заступник декана факультету іноземних мов, професор Д.-І.Кіра поділився
своїми враженнями від святкування цієї події та від участі у Міжнародній
конференції «Українці Румунії: історія, сучасність та перспективи», що мали
місце у Бухаресті. Він подякував за можливість приймати участь в житті
української громади та підсумовуючи сказав: «Думаю Румунія може стати зразком для інших у плані вирішення проблем
меншостей у нашій країні».

Наукову частину зустрічі розпочала студентка
першокурсниця Соня Клемпушак доповіддю на тему: «Марія Олександріна Вілінська -
«продовжувач» великого Кобзаря в напрямку пробудження національної свідомості
українського народу». Про нетиповий тому часу життєвий шлях цієї жінки та етапи
її творчості йшлося і в документальних стрічках. На долю Марії Вілінської з
раннього дитинства випало чимало страждань і негараздів. В 16-ть сіроока
красуня наперекір родині обрала собі в чоловіки набагато старшого за себе
Опанаса Марковича – майбутнього відомого українського фольклориста, етнографа
– і переїхала з ним до тодішньої Малоросії. А у 24-ри роки нікому не відома
провінціалка під чоловічим іменем публікує першу збірку «Народні оповідання»
(1857) на чудовій українській народній мові, яку вона опанувала за 8 місяців. З
цього часу сильні захоплення і розчарування чередувалися з подорожами Європою і
безліччю цікавих знайомств.Все це сприяло розвиткові неповторної, талановитої
особистості прозаїка, яка належала до найвищих і найпередовіших прошарків європейської
інтелігенції свого часу. ЇЇ творчий спадок нараховує понад 100 літературних
творів і стільки ж перекладів. Ще за життя Марко Вовчок перекладали на
російську, французьку, німецьку, італійську, польську, чеську, болгарську і угорську
мови, що «сприяло зміцненню зв’язків між
українською та літературами інших європейських народів.»

Одним з найкращих творів
Марка Вовчка вважають повість «Інститутка». Цим твором письменниця започаткувала соціально-проблемну
повість в українській літературі. Т.Г.Шевченко, якому вона присвятила цю роботу,
та І.Франко високо оцінили цей перший
реалістичний, антикріпосницький твір української прози. Студент Петро Панчик у
своїй роботі ««Інститутка»-найяскравіший зразок індивідуальної творчої манери
Марка Вовчка як українського прозаїка» розглянув тему повісті, сюжетну лінію і
проблематику, динаміку характерів, почуттів і дій головних героїв, тощо. Провідним
мотивом у творі є думка: «Любо на волі дихнути!», яку волелюбна авторка вкладає
в уста Устини -однієї з головних персонажів. Цій простій селянській дівчині
належать загальнолюдські моральні цінності на відміну від її «освідченої»
панночки. Студентки Іонела-Пауліна Каїл та Діана Марія Співалюк виконали уривок,
у якому відкривається обманлива і хижацька натура цієї представниці пануючого
тоді класу. Фахівці схильні думати, що у цьому творі авторка «досягла класичної довершеності
сюжетно-композиційної організації, гармонії змісту й форми» – зазначив
доповідач.

У доповіді «Становлення індивідуального стилю Марка Вовчка» пані
лектор-доктор М.Гербіль підкреслила сильно помітні впливи на творчість цієї
письменниці попередників і сучасників не тільки української, але і європейської
літератури. ЇЇ українські оповідання та повісті- це «характерне
явище переходу української прози від просвітительського реалізму до реалізму
класичного.» Для Марка Вовчка та її праць притаманні «цілісність суспільно-політичних і літературно-естетичних переконань,
послідовність демократичних позицій,… вірність дійсності.» Саме з позиції
вірності дійсності авторка постійно відображає народне світорозуміння, його
визвольні бажання, його бачення дійсності. Ще М. Добролюбов підкреслював: «Їй вдається так різнобічно, живо й
достовірно зобразити наше народне життя, так глибоко проникнути в душу народу».
Важливою рисою її творчої манери вважається народність, виражена «в народній манері висловлення, однак без
стильової простакуватості «під народ», у використанні елементів українського
фольклору та живої мови,побуту українського народу. Письменниця-новатор зачіпає
болючі нові теми того часу, пропонує нові жанри, доводить до досконалості
спосіб монолога-оповіді, використовує так звану я-розповідь та інше.Всі ці
особливості будують її власний письменницький стиль і дають їй можливість
зайняти своє почесне місце в літературному русі – між таких титанів, як Тарас
Шевченко і Пантелеймон Куліш.

Крім того Марія Олександрівна Вілінська, за свідченнями
сучасників, як особа виділялася і
притягувала великою силою волі, не боялась жодних звинувачень, зневажала всі
умовності та пересуди, руйнувала стандарти свого часу. На мою думку, саме ці
риси в поєднанні з непересічним здібностям, надзвичайним якостям характеру і
вдачі стали секретом чаруючої і загадкової Марко Вовчок – першої української
жінки-письменниці, яка здобула успіх у своїй кар’єрі. (Автор: Ольга Сенишин).

Першу
осінню зустріч клузької української громади організатори присвятили знаменній
і такій загостреній в наш час темі – 1030-тій річниці від впровадження
християнства у Київській Русі. Захід відбувся 27 жовтня на факультеті іноземних
мов Клузького Університету імені Бабеша-Бойоя на кафедрі слов’янських мов,
відділі україністики. Фінансову підтримку в проведенні, як завжди, надав Союз Українців
Румунії. Організаторами стали викладачі української мови та літератури -
подружжя Гербіль, за допомогою та участю студентів, колег та просто
зацікавлених.

Загальноприйнятим є описаний у літописі Нестора факт хрещення
давньослов’янської Русі у 988 році у Києві проведене князем Володимиром
Святославичем з варязького роду Рюриковичів(р.н. невідомий – 15 липня 1015 р.).
Існують письмові джерела, де князя народ ще за життя величає Володимиром -
Красне Сонечко або Ласкавим батьком. Потомки шанобливо називають його
Володимиром Великим або Володимиром Святим. Тим не менше це одна з тих
неоднозначних постатей нашої історії, яку можна подавати і розуміти по-різному.
Його вчинки і діяльність раннього періоду пояснюють енергійним і імпульсивним
характером, підкреслюють його потяг до насолод життя. Та завдяки тій ж таки бурхливій
натурі і багатогранній діяльності його правління вважають «справді славною, «золотою» сторінкою нашої історії». Фахівці
називають цей час «богатирською добою в
історії Київської Русі» за звитяжні успіхи, що прославили країну на увесь
середньовічний світ, а також залишили такий помітний слід у народному
фолькльорі, легендах та переказах. За досягнення під час свого князювання та за
їхній вплив на подальшу долю давніх слов’ян та українців, як іхніх прямих
нащадків, тепер його вважають національним героєм України. Саме від тризуба
Володимира й Рюриковичів веде свій початок сучасний український герб.

Першу роботу на тему: «Володимир Святославович -
Хреститель Київської Русі» зачитала студентка першого курсу Флорентина Таку. В
ній, як і в декількох уривках з документальних стрічок на цю тему, йшлося про
те яким був і як жив Володимир Святославич: його позашлюбне князівське походження
і традиційне для того часу виховання, Князювання у Новгороді та Полоцьку, братовбивчу
війну як частину підступного та кривавого шляху до київського престолу. Було
згадано і про його розпусний спосіб життя до хрещення та перетворення на
стриманого, доброго і уважного до потреб народу керівника після прийняття нової
християнської віри. Авторка коротко розказала і про його найвідоміші військові
походи та історію одруження з принцесою Анною, сестрою Візантійського
імператора Василя ІІ. Більшості з нас ці факти були відомі ще з шкільних часів
і вони видаються нам достовірними. На жаль, за останні роки все частіше згадується
про те, що більшість з цих вже христоматійних оповідей не вважаються підтвердженими
чи правдивими у науковому світі. А деякі згадки з такого широковідомого історичного
документу як «Повість минулих літ» літописця Нестора вже визнано швидше
звичайною вигадкою.

У наступному
рефераті «Про вибір і прийняття християнства Володимиром-Хрестителем» його
авторка Іонела-Пауліна Каіл зосередила увагу на передумовах хрещення, легенді
про вибір православ’я і на впливі цього нововведення на державне та суспільне
життя. Важливо зазначити, що християнство було відоме на Русі-Україні і до
Володимира. Існують свідчення про хрещення київських князів Аскольда та Діра.
Загальновідомим є офіційне прийняття християнства княгинею Ольгою у 958 році,
бабусею Володимира Великого. Тому є підстави вважати, що «хоча русичі не дуже радо зустрічали нову державну релігію, для неї був
певний ґрунт у руському суспільстві.» На жаль легенда про вибір нової віри
як і літописний опис проведення хрещення руського люду у Києві на думку
істориків не є вірогідними по цілому ряду причин. Але це не зменшує значення прийняття
християнської віри, як офіційної, на життя і розвиток князівства тоді і
протягом наступних століть. Це була безумовно найпотужніша реформа того часу на
Русі-Україні. Вона сприяла «консолідації
населення величезної держави, зміцненню державності, централізації князівської
влади, визнання Київської Русі як рівноправної держави у Європі». Запровадження
християнства сприяло розквіту освіти та культури: організовувалися прицерковні
школи, поширилась писемність, створювалися визначні пам’ятки літератури,
розвивалися живопис, кам’яна архітектура, музичне мистецтво тощо.

Прийнято вважати, спершу князь Володимир прийняв хрещення
під іменем Василь. А по поверненню з новою дружиною Анною з Візантії християнство
запровадив і поширив на всі підлеглі Києву землі. За ці дії заслужив право
називатися Великим і Святим. У 1635 році
православна церква канонізувала його як рівноапостольного і зарахувала до лику
святих. Вона вшановує його пам’ять 28 липня, а з 2008 року в Україні в цей день святкується день хрещення Київської Русі.

Було б не справедливо не згадати і інші Володимирові нововведення,
які у своїй сукупності призвели до піднесення і розквіту давньоруської держави.
Він прийняв владу у віці 18-20 років (приблизно 980 рік) і правив своєю
імперією уміло й успішно понад 35 років. На той час Русь-Україна страждала від
безперервних міжусобиць і внутрішніх протиріч. Молодий і енергійний князь вибрав
шлях трошки відмінний від своїх попередників у внутрішній і зовнішній політиці.
Він впровадив ряд радикальних змін, спрямованих на зміцнення країни і покращання
добробуту своїх підлеглих. Володимир
Великий ліквідував кабінет місцевих ясних князів, роздав
землі своїм 12-ьом синам, а до ради і керівництва залучив місцеву аристократію.
Він започаткував карбування власної монети з золота та срібла із зображенням Христа
та князівської монограми у вигляді тризуба. Крім того Володимир відмовився від
найманих військ і сформував власне воїнство. Він практично не проводив далеких
загарбницьких походів і «зосередився на
збереженні та захисті власних володінь». Він жив у злагоді з сусідніми
народами, розпочав і налагодив зовнішньополітичні відносини із низкою держав
(Польщею, Угорщиною, Чехією та Візантією). Клопоти мав лише з печенігами, які
часто нападали на українські землі та знищували села, міста і часто підходили
навіть до Києва. Як писав літописець Нестор:«йшла боротьба велика без перестанку». Для зміцнення кордонів своєї
держави від цих войовничих кочових племен «витратив
багато зусиль на укріплення південного кордону: збудував розгалужену мережу
укріплень, заклав нові міста, розбудував фортеці», тощо. Це лише невелика
частина тих реформ про які йшлося в виступі пана доктора-лектора І.Гербіля
«Реформи князя Володимира Великого». Особливо автор виділив приєднання земель
сучасної Західної України до складу давньоруської держави. Зокрема про
включення у 993 році племен білих хорватів, які проживали по дві сторони Карпат
і які є, на його думку, пращурами так званих сьогодні «русинів» або «рутинців».
«Ціле тисячоліття асиміляції закарпатців
не зруйнувала їхню етнічну самоназву, отриману з Києва, та їхнє усвідомлення зв’язку
з етнічними братами по другу сторону Карпат. Закарпатські русини – це
органічна частина українського народу, що зберегла і законсервувала досить
багато архаїчних рис з часів Київської Русі» – підкреслив промовець.

Володимира Великого справедливо відносять до числа
основоположників давньоруської державності. Роки князювання Володимира в Києві
історики вважають завершенням «збору і
об’єднання нових земель». На момент смерті князя «Київська Русь перетворилася у найбільшу європейську державу, яка
простягалася від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного моря». Більше того
– вона була могутньою, процвітаючою державою, яка стояла на одному рівні з
іншими розвиненими європейськими країнами, і з якою вимушені були рахуватися
близні та далекі сусіди, колишні зазіхальники. За керування Володимира
Святославича успішно й швидко «творилася
яскрава й самобутня культура її народу». Його одностайно визнають важливим
руським державним і політичним діячем, успішним полководцем, один із
найяскравіших політичних діячів Європи того часу. «Важко давати характеристику політиці князя Володимира тепер через 1000 років після його смерті. Але
можна сказати зі сто процентною впевненістю, що вона була направлена на
здобуття величі Київської держави» – зазначив пан І.Гербіль на завершення.

Залишаються без відповідей багато питань пов’язаних як з самою
особою Володимира Святославовича і його діяльністю, так і з процесом введення
християнства як провідної державної релігії. Але в українській
історії київський князь Володимир Великий і Святий на завжди залишиться як
один із засновників і покровителів української державності. А день хрещення Київської
Русі для українців це – в першу чергу
символ спадкоємності тисячолітньої історії нашої держави, соборності усіх
українців і всіх українських земель навколо духовної столиці – Києва. (Автор: Ольга Сенишин)

3 березня 2018 року у Клуж-Напоці представники української
громади і гості святкували 240 років від дня народження Григорія Федоровича
Квітки (літературний псевдонім Грицько Основ’яненко, Квітка-Основ’яненко). Його
вважають класиком української літератури, великим письменником і визначним
драматургом, журналістом, літературним критиком, популярним російськомовним
письменником. Він виступав у всіх літературних родах і жанрах, брав
безпосередню участь у тогочасній літературній полеміці, а також був надзвичайно
активним громадсько-політичним діячем. Серйозною творчою діяльністю він почав
займатися аж у 40 років і чергових 25 років успішно поєднував службову
діяльність з літературною. Кращі з його прозових творів представляли українську
літературу читачам Європи та за її межами. Починаючи з 1837 р. ряд його
оповідань і повістей друкується в перекладах на російську,
французьку, польську, болгарську, чеську та інші мови.

Захід, організований викладачами української мови та
літератури подружжям Гербіль, було проведено на факультеті іноземних мов
Клузького Університету імені Бабеша-Бойоя на кафедрі слов’янських мов, відділі
україністики. Привітальне слово проголосив голова Союзу Українців Румунії,
депутат Микола Мирослав Петрецький. Він
підкреслив крайню необхідність проведення
таких подій та наголосив на важливості знати історію для того, щоб знати хто є українці і не тільки. Користуючись нагодою він також
привітав жінок з 8-им березня.

Пані М. Гербіль розпочала виступ декламуванням шевченкового
вірша «До Основ’яненка», який, на її думку, поєднує ці дві непересічні
постатті. В своїй роботі «Новаторство художньої прози Г. Квітки-Основ’яненка»
вона наголосила на справедливому зарахуванню цього митця до «видатних українських письменників
дошевченкової епохи».В історію літератури Квітка увійшов як явище цілком
оригінальне, багато в чому по-справжньому новаторське. Він «засновник
та представник нової української прози – повісті, оповідання, реалістичної
трагедії і соціально-побутової комедії», автор перших серйозних художніх
творів, написаних літературною українською мовою. До появи його перших прозових
робіт в період становлення класичної української літератури активний розвиток
було зафіксовано переважно в поезії і драматургії. Тому, на думку літературних критиків, «появу свого часу повістей і оповідань Квітки-Основ’яненка українською
мовою можна вважати важливим етапом у розвитку не тільки творчості письменника,
але і української літератури». Одним з перших в українській (і в
російській) естетиці Квітка-Основ’яненко виступив з пропагандою «теми народу».Прозаїк поставив у центрі
своїх повістей образи трудівників-селян, прагнув правдиво відображувати життя
та побут селян, яскраво й точно описав народні звичаї і обряди. Він показав «не лише українському суспільству, а й
читачам з усього світу глибину душі простої людини-хлібороба, яка вміє не
тільки працювати, але й любити всім серцем.» Його твори входять до того
фундаменту класичної української літератури на якому згодом виросли такі імена
як І.Нечуй-Левицький, Марко Вовчок, Панас Мирний, Леся Українка, І.Франко,
М.Коцюбинський та інші.

Cтудентка-першокурсниця Теодора Кравчук у своєму рефераті
на румунській мові «Сентиментальна орієнтація прози Григорія Квітки-Основ’яненка»
розповіла про передумови появи перших повістей цього автора. На той час
більшість вважала українську мову «мужицькою», обмеженою, непридатною для
створення серйозної літератури. Визнавали її придатність тільки для творення
жартівливих творів у бурлескно-гумористичному дусі. Щоб довести глибинну
помилковість таких тверджень, Г.Квітка-Основ’яненко створює ряд неперевершених творів, які ввійшли до збірки
«Малоросійські повісті» (книга перша – 1834 p., книга друга – 1836- 1837
pp.) Його головні герої – прості люди,
яких він наділяє найкращими рисами і яких вважає природнімиу житті, поведінці і почуттях.Образи цих чесних трудівників
в українських повістях – велике творче досягнення Квітки. У збірці до так
званих сентиментально-реалістичних відносять повісті «Маруся», «Козир-дівка»,
«Сердешна Оксана», «Щира любов». В кожній з них центральним персонажем виступає
сільська дівчина з найбільш
типовими рисами: скромність, працьовитість, простота, ніжність, щирість.
Промовиця зупинилася на детальному розгляді персонажів та головних
характеристик повісті «Маруся» (1832). Це перша робота прозатора стала широко відомою і була високо
оцінена критиками і сучасниками.Сам Г.Квітка все життя пишався успіхом першої своєї
повісті й з гордістю твердив, що йому не треба іншої епітафії, як: «Він написав
«Марусю».

З
документальної стрічки та доповіді на тему: «Григорій Квітка-Основ’яненко -
життєвий і творчий шлях», зачитаний Іонелою-Пауліною Каіл, ми дізналися багато
цікавого про Квіткове походження, сім’ю, дитинство і юнацькі роки; про
захоплення театром, музикою (особливо флейтою) та філософією Сковороди.
Перебуваючи у пошуку свого покликання він був коли капітан, коли комедійний
актор-аматор. А після перебування у монастирі став директором дворянського танцювального
клубу. Практично все своє життя
Г.Квітка проводить у Харкові або поблизу (батьківське помістя у с.Основа). Він зробив чимало для
розвитку свого міста, як культурного центру, за що стає одним із найвпливовіших
там людей. Г.Квітка став ініціатором відкриття приватного театру (він був там
актором, режисером, директором і істориком), організував благодійне товариство,
взяв участь у відкритті інституту шляхетних дівиць,відкрив губернську публічну бібліотеку та заснував кадетський корпус
у Полтавi. Він
був організатором видання перших журналів і альманахів в Україні, видавцем
першої збірки українських прислів’їв та приказок. Крім того – постійно
допомагав молодим талантам матеріально. Окрім
благодійницької та просвітницької діяльності Григорій Федорович займається ще громадською
та державною: обіймає посади судді, повітового предводителя дворянства, головує
палатою карного суду, тощо.
Така його причетність до низки важливих і різних подій, на мій погляд, це – приклад особистої
активної життєвої і громадянської позиції, це – дороговказ майбутнім поколінням
та заклик не чекати і не плакатися, а діяти.

Творча спадщина Г.Квітки-Основ’яненка нараховує близько 80
прозових і драматичних творів. Більшість з них не втратила своєї принадливості
для широкого кола. Його п’єси Шельменко-денщик і Сватання на Гончарівці і
досі користуються популярністю, не сходять зі сцен українських та зарубіжних
театрів. Ці твори імпонують аудиторії різного рівня не тільки комічністю,але й проблематикою. Саме сценку з широко відомої
соціально-побутової комедії у 3-ьох актах «Сватання на Гончарівці» виконали на
заході учасники театрального гурту «Жар-птиця»: Сара-Марта Деак, Серйожа-Іоан
Грінь та Петро Панчик. Студенти вдало передали настрій героїв і почуття,їхній характері наміри. Цей виступ був
емоційно сильним та говорить про неабияку підготовку, відданість та захоплення
театральною справою її учасників.

Орієнтація
Квітки-Основ’яненка на «живомовну народну
практику, на усну народну творчість і здобутки попередників» привела до утворення своєрідного живописного письменницького стилю. Літаратурні
критики говорять і про ряд просвітницько-гуманістичних ідей, притаманних його
світогляду і творчості. Більшість зазначають, що Квітки-Основ’яненка збагатив
українську літературу «суспільною та
морально-етичною проблематикою, яскравими характерами»,відобразив «багато типових рис історичної епохи, життя майже всіх прошарків
українського суспільства», критикував і
«викривав вади та недоліки існуючого суспільства.» Йому вдалося покращити
якість творів українською мовою, зробити літературу більш реалістичною і
наближеною до народу за допомогою ряду літературних та фольклорних прийомів.В загальному Григорія
Квітку-Основ’яненка вважають «письменником
першорядним, знаковим», йому
присвячено велика кількість дослідницьких робіт. Та не дивлячись на це сучасні
потреби і нові погляди вимагають перегляду і переоцінки творчої спадщини
Г.Квітки. Зараз, наприклад, його віра у силу розуму, освіти та
самовдосконалення не видається нам «занадто
наївною». Навпаки,наш ефірний
та віртуальний простір, курси та трейнінги насичені чи не ідентичними
принципами і повчаннями. Нам розказують про небайдужість і відповідальність за
все, що відбувається; нас переконують у цілющій силі добротворення; нас
спонукають до особистого і професійного удосконалення; нам радять шукати
задоволення і радість у простому і звичному; пізнавати інших пізнаючи в першу
чергу самого себе; та зачинати змінювати і покращувати весь світ із покращань у
собі. На даний момент без сумнівним є те, що Григорій Федорович
Квітка-Основ’яненко зробив надзвичайно багато для рідного міста, для
української мови, літератури і культури, для підняття свідомості української
нації і її престижу, для національного відродження України. Він вартує не
меншої шани і визнання, ніж його сучасники чи послідовники.

(Автор:Ольга Сенишин)

У 1999-му році на 30-й сесії Генеральної конференції Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, було прийнято рішення заснувати Міжнародний день рідної мови. Його мета – захист мовної та культурної багатоманітності. Датою щорічного свята вибрано 21-е лютого- день трагічної загибелі студентів-мітингувальників у місті Бангладеш (тоді Пакистан) за право використання рідної бенгальської мови. В Україні це свято відзначають з 2002 року «для зміцнення державотворчої функції української мови та сприяння вільному розвитку і використанню інших мов національних меншин України». В цей день шанують рідну мову в кожному освітньому закладі, у бібліотеках, культурних центрах, просвітницьких організаціях України та в українських осередках за кордоном.

У Клуж-Напоці святкування присвячені цьому дневі серед українців проходять вже в 5-те. ЇЇ постійними організаторами виступають викладачі відділу україністики на кафедрі слов’янських мов при Клузькому Університеті імені Бабеша-Бойоя – подружжя Гербіль. Фінансову підтримку надає місцева повітова організація СУР. Вже традиційно молодіжний хор цієї організації урочисто розпочинає захід, виконуючи державні гімни Румунії та України. Та ж молодь цитує найвідоміші українські і румунські вірші, присвячені рідній мові, співає українських народних пісень. На відкритті слово було надане голові Союзу Українців Румунії та керівництву кафедри і деканату. «У Клужі це свято вже традиція і ми хочемо зберегти її. В останній час СУР акцентує свою увагу на проведенні заходів, спрямованих на збереження святих цінностей, які нам передали наші прадіди. Дивлячись на вас я переконуюсь, що ми успішно передамо їх і нашим нащадкам» – зазначив пан депутат і голова СУР М.М.Петрецький. Замісник декана, пан професор Д.І.Кіра нагадав, що «мова є суттєвою складовою у визначенні національної ідентичності». А директор кафедри слов’янських мов, пані доктор-лектор К.Балош (Katalin Balazs) звернула увагу на особливість цього свята для тих, у кого рідна мова відрізняється від державної. «Не забувайте свою мову, відкривайте для себе цю мову, цікавтися на цій мові, вивчайте і багато читайте на цій мові – для того, щоб володіти нею на високому рівні» – закликала вона.

Родзинкою цьогорічної зустрічі став виступ представника білоруської національності, аспіранта Білоруського державного університету пана Андрія Калавура. Свою роботу на тему: «Мова, література, влада: нариси з історії білоруської культури з часів повстання 1863-1864 рр. до «кривавої ночі» 1937 року» він зпрезентував на своїй рідній білоруській мові, яка за лексичним запасом є найбільш близькою до української – 84% спільної лексики. Автор розпочав з історичних та соціальних передумов виникнення повстання Калиновського, розказав про зародження ідеї здобуття незалежності для Білорусії, про походження і долю її найвідоміших учасників. Особливу увагу було приділено героїчності і відданості жінок під час повстання та після нього. Російська імперія жорстоко притиснула повстання – біля тисячі учасників було розстріляно, а ватажків (в тому числі і К.Калиновського – публіциста і поета) повішано у Вільнюсі. Небагатьом вдалося заховатися або виїхали за межі країни. В цей час така культова для білорусів особа, як Ф.Богушевич, написав: Можа, хто спытае: гдзе ж цяпер Беларусь? Там, братцы, яна, гдзе наша мова жывець… («Може хто спитає: -Де ж тепер наша Білорусь? Там вона, браття, де наша мова живе…»)

Нова творча еліта білоруського народу у 20-30-і роки минулого століття обговорювала національні особливості, реалістично відображала білоруську громадськість і її життя під час тоталітарного сталінського режиму. Їх доля була тяжкою і трагічною, як і представників інших національностей на території Радянського Союзу. В цей період у Білорусі було знищено до 200 тисяч людей. Тільки в ніч «з 29 на 30 жовтня 1937 року у підвалі мінського НКВД було розстріляно більше 130 представників білоруської інтелектуальної еліти – літератори, державні діячі і науковці» – наголосив промовець. Розповідаючи про особливості цих часів, він зосередив свою увагу в основному на творчості і долі таких видатних представників білоруської культури як Янка Купала, Андрій Мрій та Францішек Аляхнович. Вони працювали в різних жанрах і по-різному оцінювали дійсність, по-різному пройшли земний шлях. Та їх не оминули типові для того часу репресивні урядові методи: заборони, цькування, переслідування, заслання, розстріл або смерть за підозрілих обставин. Їхні імена не забуто, їхня діяльність набула міжнародного розголосу і значення, їхня творчість стала основою для появи і розвитку чергових поколінь національних митців в найрізноманітніших галузях культури. Це завдяки їхній діяльністі білоруська громада сьогодні гордо повторює ім’я талановитої Світлани Алексієвич – лауреата Нобелівської премії з літератури у 2015 році. Пан А.Калавур на прикладі розгляду цих двох жахливих історичних подій дійшов до висновку: «Влада, як політична структура, не змогла перемогти ні мову, ні літературу. Бо мова та література – це щось вічне, на відміну від влади».

Скорочена презентація з курсу про історію української мови пана доктора лектора І.Гербіля мала назву: «Українська мова в період Київської Русі» і повернула нас до українського простору. Тут йшлося про походження та розселення слов’ян на території України, про перші фрагментарні свідчення про пращурів слов’ян (антів) у античних авторів. Далі так зване «Велике розселення слов’ян» привело до формування праукраїнських слов’янських племен, які переростають в 12-14 феодальних князівств. В результаті їх об’єднання на рубежі VIII – IX ст. виникла могутня держава Русь. Вона дістала назву Київська Русь в історіографії аж у XIX ст. Відомий князь Ігор син Олега «підкорив племена уличів і тиверців від яких тягнуться гуцули, закарпатці, буковинці та покутяни» – зазначив автор. Племена того часу швидше за все користувалися «близькоспорідненими діалектами, які дали підставу вченим ввести в науковий обіг поняття праслов`янська мова». Але «повного й остаточного злиття колишніх союзів у так звану давньоруську народність не сталося, спільної давньоруської народнорозмовної мови ніколи не було.» – виділив пан І.Гербіль. Він згоден з думкою видатного українського мовознавця, професора і академіка Г.П.Півторака про те, що термін давньоруська мова можна вживати лише щодо «писемно-літературної мови, яка, поряд із церковнослов’янською, обслуговувала всі сфери державного життя і була справді спільною (хоч і з певними регіональними мовними особливостями) для всієї території Київської Русі.» На думку промовця є достатньо доказів для того, щоб рубіж XI-XII ст. можна «умовно визнати часом завершення формування української мови і початком нового етапу її історії, коли вона в народнорозмовному варіанті вже набула в основному всіх притаманних їй мовних рис. Це початок самостійної історії української мови як мови українського народу.»

У доповіді «Важливість рідної мови» пані доктор лектор К. Балош виділила: «Ми можемо знати і розмовляти декількома іноземними мовами, але на рідній мові формуються наші думки… найлегше сприймаються або висловлюються погляди.» Крім того рідна мова відображає наші концепції про світ, являється емоційним зв’язком з тим чи іншим лінгвістичним суспільством, а також є мовою більшості винаходів та досягнень. Автор підкреслила сучасну зростаючу потребу у вивченні і використанні на високому рівні все більшої кількості іноземних мов. Та все таки у більшості випадків «рідною мовою ми завершуємо осмислення реальності, відточуємо розуміння значень – тобто переводимо світ у слова і ідеї».» Вона наголосила, що її присутність на заходах, присвячених рідній мові, протягом останніх вже 4 років є «проханням і наказом в першу чергу до студентів українського відділення: …Якщо не іншою, то хоч рідною писати і говорити у відповідності з її вимогами». На завершення промовиця розкрила деякі граматичні особливості рідної для неї угорської мови.

Цікавий аспект заторкнув виступ пана професора Д.-І.Кіра у роботі «Рідна мова – природній інструмент у спілкуванні і освіті». Тут йшлося про лінгвістичне планування на рівні країни або правильний вибір мови для освіти і спілкування в освітніх закладах. Не секрет, що питання мови освітнього процесу є болючим і актуальним для багатьох багатонаціональних країн у всьому світі. Не так давно і український закон про освіту образив декілька країн-сусідів. Було розглянуто три аспекти, які треба мати на уваз під час прийняття таких важливих і непростих рішень. Цікавими були наведені приклади успішних та не зовсім успішних країн з точки зору вибору освітньої мови – Танзанія, голландська провінція Фрисландія, Філіпіни. Безумовним є те, що «освітні переваги не мають бути єдиним і навіть не самим важливим фактором, який береться до уваги при визначені мови у освітньому процесі.» Не менш важливими є, наприклад, соціальні і політичні рухи та ідеї. Виявляється, ще у 1951 році ЮНЕСКО створив спеціальний комітет фахівців, які зосередилися на вивчені проблеми вибору мову для навчальних закладів. Їхні висновки: «Мова, якою розмовляють діти, має стати першою в процесі відбору для освіти». Нічого дивного чи нового – найкращим середовищем для навчання дитини є її рідна мова. Але уже через 20-ть років та ж організація зазначає, що «рідна мова не має бути обов’язково мовою батьків або першою мовою, на якій дитина навчилася говорити». Практично це означає, що і на даний момент питання чи є рідна мова завжди необхідною в освітньому процесі є відкритим. Це питання, на думку автора, потребує подальшого вивчення і обговорення.

Цього разу у Клужі було зачеплено всього декілька аспектів такої простої, але водночас багатогранної теми як рідна мова. На різних мовах представники різних культур висловили спільну турботу і закликали до одного і того ж: зберігати спадщину і цінності закладені у рідній мові кожного з нас, знати їх історію і особливості. А головне – вдосконалювати власні знання рідної мови, покращувати її рівень вживання. Це ті прості і доступні кожному кроки, що приводять людей до вершин особистого успіху , а народи – до підвищення національного процвітання і престижу. (Автор: Ольга Сенишин)

Січневі зустрічі у Клужі вже протягом років присвячуються традиційному святкуванню українцями низки найповажніших у народі зимових свят (Різдво, Новий Рік та Водохреща). Народна звичаєвість у цей період є дуже багатою, різноманітною і своєрідною. З давніх пір в Україні на зимові свята обов’язково має бути обрядове застілля, вшанування предків, ритуальні поздоровлення і обходи, господарські магічні ритуали, рядження, маскування, розваги та таке інше. Все це робить нашу країну унікальною і цікавою, бо вирізняє нас серед інших і робить неповторними. Напевно всі чули про карнавали в Ріо-де-Жанейро чи Венеції, День святого Патріка в Ірландії. Для нас це екзотичні події, на яких не один мріє побувати. Те саме відбувається і з нашими зимовими святкуваннями, які представники інших культур вважають магічними, захоплюючими театралізованими дійствами.

На клузьських зустрічах роботи з академічним розглядом і аналізом тем поєднуються з фактичними елементами святкування. Вже очікуваною є традиція відкривати і завершувати перший зимовий захід колядками у виконанні наймолодших учасників. Офіційну ж частину розпочала цього разу робота «Колядки давніші за хрещення Русі» зачитана Іонелою-Пауліною Каіл. В ній було розкрито декілька аспектів Різдвяних святок – їх історію на Україні, звичаї і обряди пов’язані з цим святкуванням, а також декілька теорій походження самого слова «різдво». На думку авторки: «Різдво сьогодні – це християнське свято, … в святкуванні якого збереглося багато традиційних дохристиянських елементів». До таких відноситься звичай ставити дідуха чи колядувати, які було розглянуто більш детально. Не всього ми зараз дотримуємося, не все можемо пояснити, не все зберігаємо як належиться. Але: «попри різні радикальні прогнози скептиків, я переконана, що більшість українців на Різдво готують 12 пісних страв, сідають за стіл після того, як зійшла перша зірка та розпочинають вечерю з традиційного вживання куті» – підсумувала автор.Коли ж ми просто споглядаємо ці дійства або приймаємо участь у них – ми вивчаємо, славимо і приєднуємося до одвічних моральних і духовних чеснот наших родин, наших громад, наших націй. Тим самим ми підєднуємося до вікової мудрості предків, шукаємо у ній зміст всього земного, черпаємо свою силу, натхнення і рівновагу там. «Українці не йдуть на гостину до реставрації, а збираються в родинному колі. Згадують минулий рік,… померлих родичів та тих, які живуть далеко. Вони не забувають бажаючи одне одному щасливого нового року. І це найголовніше» – завершила студентка.

Докторант Теологічного факультету Михайло Боднарюк виступив з доповіддю: «Хрещення Господнє. Історія, теологічні пояснення та традиції». В ній він нагадав присутнім умови і наслідки хрещення Іваном Хрестителем Ісуса в річці Йордан, прослідкував значення та роль води від створення світу за біблійними переказами і аж до народних звичаїв і увіруваннь пов’язаних з нею. Для українців Водохреща або Хрещення,Йордан «є свято присвячене очищенню всієї природи». Християнський по своїй суті обряд водосвяття доповнюють і зараз народні звичаї. Відомо, що велика кількість різноманітних ритуалів та дій у цей день спрямована на захист від нечистої сили. А від так погань викурюють димом чи ладаном, проганяють свяченою водою чи маком, лякають масками, дзвіночками, галасуванням і співом. Промовець підкреслив, що Водохреща вважається великим християнським святом, бо Ісус Христос показав, серед іншого, що він є близьким до нас, що «царство Христове наблизиться до нас, якщо і ми наближатимемося до нього», намагаючись жити за законами Божими. Було наголошено «на Водохрещу нам дарується мир, великодушність і краса … для того, щоб ми їх зберігали, поважали і розмножували».

На завершення слово взяв заступник декана факультету іноземних мов пан Дорін-Іоан Кіра. Пан професор зізнався в усе більшій обізнаності з українською літературою, історією, перекладацькими роботами таких постатей як Федькович, Гребінка, Куліш, Франко, Леся Українка та інші. Це пов’язано з його постійною присутністю на зустрічах української громади та завдяки тісним зв’язкам з їхніми організаторами, викладачами української мови та літератури на факультеті іноземних мов – подружжям Гербіль. Виступ пана Д.-І.Кіра був побудований на основі повісті Чарльза Діккенса«Різдвяна пісня у прозі». Може це видатися дивним, але існував період, коли в Англії майже не святкували Різдво. До його відродження причасна сама королева Вікторія, яка ввела звичай прикрашати ялинку і роздавати подарунки. В цей період Ч.Діккенс, відомий на той час творами про дітей, започаткував різдвяну тематику в англійській літературі. Першою у цьому напрямку стала повість «Різдвяна пісня у прозі» («A Christmas Carol»1843) перенасичена фантастичними привидами і чарівною символікою. На думку доповідача повість повна «концепції вивільнення, очищення від гріхів», що робить її актуальною і цікавою донині. Це одна з причин через яку цю повість починаючи з 1890 було неодноразово перекладено на українську. Головний герой з жадюги і злючки перетворюється у доброго, щирого і щедрого дядечка, що допомагає бідним і сиротам. Так Діккенс підкреслює «притаманні різдвяному духу риси -милосердя, щедрість і співчуття» – зазначив пан Д.-І.Кіра.

То ж для чого нам традиційне святкування? Що нам дає християнська віра? Для чого ділитися радістю святкування? Чого би то роздавати своє майно іншим і турбуватися про знедолених, сиріт і одиноких??? Як не дивно, але відповіді можна знайти в тих давніх традиційних святкуваннях, в нашій вірі і духовності, наших вікових моральних засадах, які є фундаментом нашого життя, наших прагнень і досягнень. Кожен з нас різниться навіть від своїх найближчих. Ми по-різному думаємо, живемо, відчуваємо. Та не дивлячись на це в нас є так багато спільного в найпростішому.Ми переконані, що розділена з іншими радість примножується. І тільки той, хто цього не відчув може не погоджуватися. За нашою українською ментальністю вдала забава чи святкування, це тоді, коли люди зібралися, посиділи, поговорили, пожартували, повеселилися. А відхилення за звичай в тій чи іншій мірі обговорюються, не одобрюються, засуджуються.Чи не так?

А скільки всього можна навчитися у тих давніх ритуальних звичаях чи обрядах, навіть якщо ти не маєш землі чи домашніх тварин! Тут і як себе вести, як поважати і як добитися поваги; як сприймати навколишніх такими як вони є, а не засуджувати; як і коли просити прощення, вибачати і про силу злагоди.Тут про те чого остерігатися і як захищатися; як зберегти здоров’я і як правильно харчуватися. Тут і як працювати і відпочивати; як заробити, зберегти, примножити. Тут і про те, як рівень життя навколишніх впливає на твій власний, про вигоди здорового оточення друзями, а не ворогами і про переваги благочинності, меценатства і філантропії. І про те, як повернутися від земної буденності до вічного, до духовного, до того, що ніколи не минає. Це, якщо хочете, столітньої давності team building, leadership і різноманіття психотерапевтичних методів. Це всі необхідні інструменти для досягнення врівноваженого і комфортного життя, для того, щоб відчути себе щасливим там де ти є.

Тому, хай у наших домівках панують піднесені святкові настрої, не пропадають національні чи родинні традиції, живе і квітне міцна сім’я у сильній країні!

(Автор: Ольга Сенишин)

У Клуж-Напоці 16 грудня
відбулась остання у 2017 році зустріч української громади, що пройшла на
факультеті іноземних мов Клузького Університету імені Бабеша-Бойоя, на кафедрі
слов’янських мов, відділ української мови та літератури. Серед присутніх були
голова Союзу Українців Румунії і депутат М.М.Петрецький та голова тієї ж
організації у селі Вишна Рівня, що на Мараморощині, з дружиною і письменницею
– подружжя Опришан. Вступне слово було надане заміснику декана факультету
іноземних мов, пану професору Д.І.Кіра, який кожного разу нас тішить все
більшим українським словниковим запасом. В якості майже постійного гостя наших
заходів, пан професор зробив огляд річної діяльності своїх колег, засвідчуючи
свою повагу і захоплення їхньою роботою. Він закликав усіх присутніх
«використовувати здоровий глузд і розум, як щит супроти злості і моральної
розпусти наших днів», а також «леліяти, захищати свою мову, традиції і звичаї»,
щоб з впевненістю унеможливити повторення ситуацій, коли українську мову
називали «мовою, яка не існує, ніколи не існувала і не може існувати.»

Клузька повітова
організація СУР, яка виступає організатором і спонсором місцевих подій, не забуває фокусувати
тематику на ключових явищах чи постатях суспільного життя та історії України. Саме до таких відноситься
груднева зустріч присвячена 330-ій
річниці від обрання гетьманом Івана Степановича Мазепи (Калединського) -одного з найвидатніших діячів
України, «відомого державного
діяча і політика найвищого гатунку», можливо «найвправнішого дипломата тодішньої
Європи»,професійного
військового, видатного воєначальника і непоганого військового інженера, людини
виняткових стратегічних та адміністративних здібностей. 25 липня 1687 року Іван
Мазепа отримав гетьманську булаву на раді під Колмаком і став першим, хто її незмінно тримав протягом майже
22 років. Йому було тоді вже 50-ть і його не безпідставно вважали людиною з
величезним життєвим та політичним досвідом.Різноманітна природна «обдарованість поєднувалася в
ньому з високою освіченістю. Він міг вільно
порозумітися з багатьма співрозмовниками, оскільки володів 8-ма мовами».
Історична ерудиція І. Мазепи викликала «захоплення тих державних і військових
діячів, з якими він спілкувався».Його справедливо відносять до числа найвидатніших
постатей кінця XVII – початку XVIII століття, називають українським лицарем
доби Середньовіччя. Це людина-явище і представник довголітньої феноменальної
боротьби за державну незалежність України.

Голова місцевої
повітової організації Союзу українців Румунії, пан доктор лектор І.Гербіль,
розпочав зустріч оригінальною темою – зовнішність І.С.Мазепи. Виявляється
зовнішній вигляд відомого українського гетьмана є темою досліджень ще з кінця
19 ст. Нашій увазі було надано фрагмент документального фільму-розслідування
про історичну реконструкцію правдивого зовнішнього вигляду Мазепи. Як відомо,
ім’я і зображення Мазепи були знищені, стерті і заборонені за особливим указом
Петра І. А ті образи, що дійшли до наших днів, зовсім не схожі одне на другого.
Тільки 15-ть з них можна вважати автентичними – створеними за життя І.Мазепи чи
зразу після його смерті. Було цікаво спостерігати, як учасникам розслідування
довелося вивчати історичні джерела за
допомогою фахівців з історії та мистецтва, застосувати сучасні методи судово-медичної експертизи
(реконструкція обличчя). Навіть було потайки сфотографовано гравюру на дзвоні у
церкві в Оренбурзі, на якій залишилось недоторкане прижиттєве зображення
гетьмана. В результаті було встановлено
«гіпотетичний образ, що досить сильно відрізняється від того, яку більшість
вважала історично достовірним.

«Іван Мазепа – між
легендою і символом» – робота румунською мовою, яку презентував Чіпріан Михайло
Лушкан, присвячена життєвому шляху нашого великого земляка. У ній як і в
документальному фільмі, що ми переглянули, було звернуто увагу на важливі і
цікаві факти з шляхетного походження Мазепи і долі його родини, про високу
світську та військову освіту здобуту в Україні та за кордоном. Йшлося і про
значення перебування у юнацькі роки при польському дворі короля Яна ІІ
Казимира, про перші кроки у виконані секретних дипломатичних доручень та багато
іншого. У 1669 році Мазепа повертається на Правобережжя і залишається там. Його
довголітня діяльність в управлінні країною розпочалася під
булавою двох видатних гетьманів: Дорошенка та Самойловича. З 1687 року він
перейняв важелі керування Лівобережною Україною, а у 1704-1709 керував
Українською Гетьманською Державою (уся Наддніпрянська Україна) . В цій роботі
доповідач зазначив присутність гетьмана на території Румунії, його зв’язки з
представниками молдовської інтелігенції.Іван Мазепа разом зі своїми прибічниками знайшов
політичний притулок у Бессарабії після поразки під Полтавою, ставши першою
політичною еміграцією України. Помер гетьман 21 вересня 1709 року у містечку
Бендери. Похований він був у місті Галац, де його ім’я носять два житлові
квартали. Йому встановлено погруддя, яке цього року було відновлено за рахунок
СУР. На жаль доля заховання І. С. Мазепи у місті Галац є неспокійною, трагічною. Її не раз досліджували і
описували як румунські так і українські дослідники.

Наступна доповідь «Роль
Івана Мазепи в історії України», зачитана Мартою Сарою Деак, підкреслила
історичні передумови до обрання Мазепи гетьманом. Проміжок після
Б.Хмельницького і до І.Мазепи називають Руїною
– період політичного безладдя та громадянської війни. За той час
українську автономію, самостійність, вольності та права було сильно обмежено
московським царизмом.Крім
того гетьманська влада, яку втілював Іван Степанович, а також його особистість та досягнення викликали
протиречливі почуття в його оточені -
одні любили його, інші ненавиділи, його поважали і побоювались, цінували і
остерігались, прославляли і оббріхували.В таких досить складних зовнішніх і внутрішніх умовах
новому гетьманові вдається «сформувати нову еліту, створити умови до потужного
культурного відродження, консолідувати свою владу для відбудови сильної і
незалежної України». Мазепі доводилося постійно маневрувати між трьома
«найпотужнішими силами того часу – Росією, Польщею та Туреччиною.» Йому
доводиться застосовувати державний розум, високий інтелект, дипломатичну
гнучкість, неабияку хитрість, а часом і не зовсім праведні засоби, для збереження
миру і уникнення людських та матеріальних втрат.

Гетьманування Івана
Мазепи стало вирішальним моментом у стосунках між Україною та Московією. Мудрий та досвідчений політик,
дипломат і патріот збагнув: зв’язок України з Російським царизмом завжди залишатиметься
позбавленим будь-яких сподівань на краще.В умовах Північної війни (1700-1721) московський цар
Петро І знову порушив ряд обіцянок і домовленостей, а відтак практично розв’язав гетьманові руки від попередньо підписаних з ним
угод. Мазепа пішов на союз з польським королем Станіславом Лещинським та
шведським королем Карлом ХІІ. Умови тої домовленості дали б йому можливість
реалізувати свою мету – об’єднати Україну в одну «незалежну державу
західноєвропейського типу зі збереженням традиційного козацького укладу та з
абсолютною владою правителя – гетьмана чи князя». Ця спроба вирвати Україну
з-під московської залежності по ряду причин зазнала поразки. Петро І розпочав
жахливу по масштабах та звірствах каральну операцію проти козаків і мирного
населення. Було винищено кілька поселень, серед яких і гетьманську столицю
Батурин з усіма без винятку його жителями, колекціями, дорогоцінностями і
скарбами. 210-ть років Мазепу проклинали в православних церквах, і практично до
1990 описували не інакше як негативними, лайливими епітетами прикріпленими до
звання «зрадник».

Не раз згадувалось про
належність Мазепи до найбагатших людей Європи того часу. Та за свідченнями
сучасників Мазепа належав і до цінувальників високого мистецтва, володів
витонченим художнім смаком, схилявся перед красою жінок.Він був незрівнянним красномовцем, непоганим музикою
та поетом, який і в більшості своїх творів уболівав за долю України. Існує не
одне свідчення про «чудову колекцію зброї та найкращу в Україні велику і цінну
бібліотеку з інкунабулами, старовинними рукописами, раритетними виданнями на
багатьох мовах». Більше того, Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і
меценат національної культури, освіти, мистецтва, архітектури, науки та
православної церкви протягом всього свого життя.Перелік заснованих, відреставрованих чи
удосконалених освітніх інституцій, церков, лікарень та фортифікаційних укріплень, зроблених за власні та державні кошти, просто вражає. А
цілеспрямована культурно-просвітницька політика за часів гетьманування призвела
до «загального відродження в уciх галузях мистецтва – в сферi фiлософії,
теологiї, суспільних та природничих наук».Вчені-мистецтвознавці говорять навіть про
виникнення в Українi того часу унiкального і глибоко оригінального стилю -
«мазепинського бароко» або «українського козацького бароко».

На заході було
неодноразово наголошено, що І.С. Мазепа є найбільш відомим в Європі та Америці
представником України. Імя Мазепи набуло розголосу і на Сході, де він
«став відомим саме через те, що робив щедрі дари.» Йому присвячено багато
мистецьких творів: 186 гравюр, 42 картини, 22 музичні твори, 17 літературних
творів, 6 скульптур. Про нього писали «Вольтер, Байрон, О.Пушкін, Б.Залеський,
Ю.Словацький, К.Рилєєв, Б.Лепкий, В.Сосюра та багато інших письменників». Про
все це йшлося у найцікавішій та вдало реалізованій, на мій погляд, проекції:
«Образ Івана Мазепи у художній літературі» пані доктора-лектора Міхаели
Гербіль. Доба популярності Мазепи починається у період романтизму 19 ст.,
представникам якої імпонує «бурхливе і окутане безліччю чуток особисте життя
Мазепи» в поєднанні з «драматизмом долі і трагізмом епохи». Зовсім іншу сторону
життя і особистості зображено у роботах російських та українських митців до
першої половини 19 ст. Тут Мазепа в більшості випадків корисний і хитрий
можновладець-зрадник. І тільки з розвитком ідеї української незалежності образ
Мазепи трансформується у «державного діяча, що прагнув політичної незалежності
України.» Та не дивлячись на багату літературу, присвячену Мазепі, його особистість
залишилася і сьогодні «найзагадковішою у вітчизняній історії.»Ким же ж він був насправді -
гетьманом чи поетом, аристократом чи козаком, меценатом чи можновладцем,
політиком чи культурним діячем? Дискусія, полеміка щодо оцінки його дій, вчинків
і досі триває у науковій і популярній літературі, серед політичної і культурної
еліти. Для мене особисто І. С. Мазепа -
це успішна хоч і не ідеальна людина, в якої особисті інтереси йшли поряд з
інтересами загальноукраїнськими. Можна тільки уявляти якою б стала Україна,
якби кожен з нас жив по такому ж принципу…

Протягом заходу своєрідним подарунком та
даниною витонченому гетьману і передсвятковому періоду стало виконання
аматорською групою «Жар Птиця» колядок на українській та румунській мовах.
Підготовкою цього вдалого музикального моменту займалися І.О.Поліанчук та
С.І.Грінь, а до виконання були причетні майже 20 молодих осіб.Пан М.-М. Петрецький у своєму
підсумковому слові не залишив не поміченою їхню майстерність та репертуар,
підкреслив важливість подібних заходів особливо у молодіжній середі. Прозвучали побажання найкращого від організаторів
та почесних гостей напередодні зимових свят, до яких нас всіх його величність
Час невпинно приближає. У своєму плині ЧАС відсортовує велике від дрібязкового,
потрібне від лишнього, як на особистому так і на історичному рівні. Вагоме
залишається стояти, а нікому не потрібне – як той пісок осідає на дні. В
результаті такі глиби як Мазепа, височіють незалежно від того, як сильно їх
намагалися забути чи прикрити чи замалювати. Такі як він слугують орієнтиром на
шляху людей і націй в часи бездержавності, під час ідентифікаційної кризи. Вони
не дозволяють їм загубитися у просторі і в часі. Треба лиш знати і пам’ятати
про них.

(Автор: Ольга Сенишин)

На початку грудня Угорський
державний театр м. Клуж-Напока
організував вже традиційний мікро-сезон, що
відбувається щодвароки. А з огляду на те,
що в 2017 році театр також відзначив 225-річчя з дня створення
першої професійної театральної трупи угорською мовою, до
програми мікро-сезону були включені найважливіші прем’єри попередніх сезонів, поставлені
режисерами, які зіграли особливу роль в розвитку театру і
сприяли його консолідації.

Режисер Габор Томпа з 1990 року
є директором Клузького Угорського державного театру. Про театральний
мікро-сезон, програма, якого почалася з відомої «Дядько Ваня» у постановці
режисера Андрея Шербана, Габор Томпа сказав: «Я думаю, що у нас була можливість
мати в репертуарі кілька шедеврів. Ми зосередилися на чотирьох великих
режисерах, які поставили кілька виняткових вистав на чолі з п’єсою «Дядько Ваня»
у постановці режисера Андрея Шербана. Цю виставу ми вже 11 років граємо з
аншлагом, квитки продаються за п’ять хвилин від оголошення програми, за два
місяці до вистави. Потім «Віктор або діти при владі», краща вистава року, у
постановці Сільвіу Пуркерете, режисера, який багато працював з угорським
театром. Так само вистава «Ювілей» у постановці Роберта Вудраффа… «Віктора…»
ми зіграли вже три сезони, а «Ювілей» – п’ять, «Дядько Ваня» – одинадцять…
Слід також сказати про виставу «У глибині», яку два роки тому поставив Юрій
Кордонський. Я без побоювання помилитися можу сказати, що це чотири різні
шедеври. Для контрасту з ними ми вибрали виставу, поставлену режисером Ботондом
Надь. Він є виразником молодого покоління режисерів і щойно здобув ступінь
магістра в Тиргу-Муреші. Він поставив дуже цікаву виставу «Сліпі» за
однойменною п’єсою Метерлінка.»

Вистава «Дядько Ваня» Антона Чехова виграла три
нагороди Спілки театральних діячів Румунії (UNITER): Краща вистава 2007 року,
Кращий режисер (Андрей Шербан) та Кращий актор (Андраш Хатзазі), а також
премію театральних критиків Угорщини за кращу виставу сезону 2007/2008 рр.
«Віктор або діти при владі», Роджера Вітрака отримала премію UNITER за кращу
виставу 2013 року, «Ювілей» Томаса Вінтерберга був включений до кількох
номінацій на премії UNITER, а вистава «У глибині» Юрія Кордонського отримала
нагороду UNITER в номінації Кращий режисер 2016 року.

Але як вписуються ці шедеври та
присутність цих великих режисерів в понад 200-річну історію
угорського театру в Клужі? Режисер і директор театру Габор Томпа вважає,
що театр дуже важко віднести до традиції, тому що в наші дні
театр виглядає зовсім інакше ніж 225 років тому. Або навіть 10
років тому… «Театр – це мистецтво моменту,
мистецтво сучасності. Але є щось… Я подумав, чи можна
до чогось прив’язати сучасні моменти, чи
можна якимось чином поєднати їх з
історією, з традицією. І
якщо ми подивимося на всю історію цього театру, то побачимо, що
найбільш важливими були ті моменти, коли кілька
режисерів або театральних діячів принесли
щось нове. Незалежно від того, чи мова йде про цикл Шекспіра в
ХІХ-му столітті, що було чимось зовсім
новим, або про створення кіностудії та
поєднання елементів кіно з театром на
початку ХХ-го століття, в 1910-1920
роках, чи про експериментальні пошуки, які були
характерними в роботі великого режисера Дьордя Харага. І тоді я
прийшов до висновку, що якщо тут є якась традиція, то це
традиція постійного оновлення способів вираження, традиція
готовності ризикувати, без чого, на мій погляд, театр стає
канонізованим, жорстким і навіть мертвим. Я
думаю, що для нас саме ця модель постійних періодів оновлення
залишається тим, що можна вважати
традицією, яку маємо продовжити.»

За
словами режисера Габора Томпи більше 40 відсотків нинішньої публіки клузького
угорського театру не є угорської національності, а його головним гаслом є «Цей театр належить всім мешканцями Клужу
і не лише».

Театральний критик і журналіст Радіо
Румунія Оана Крістя Грігореску багато років стежить за репертуарною стратегією
Клузького Угорського державного театру і за його впливом на театральний простір
Румунії. «На мій погляд Угорський державний театр є автором культурної відлиги спочатку в Клужі, а згодом у всій країні. Я маю на увазі відкритість
театрів угорською або німецькою мовами до румунської культури, говорю про той
крок, який вони зробили пропонуючи субтитри румунською мовою для широкої
публіки. Зникли перешкоди, які можна було вважати нормальними до того часу, але вони не були нормальними… І місто Клуж отримало від цього велику користь. Після
періоду незадоволеності угорської громади певним вибором репертуару і відмовою від
єдиної цілі збереження угорської ідентичності, головною перевагою цієї
репертуарної політики в Клужі стало те, що театральна публіка стала вільною від етнічних бар’єрів, всі йдуть на вистави Угорського театру, Національного
театру, незалежних театрів. І від цієї свободи та вільного доступу публіки до
театру, незалежно від мови, якою говорять актори на сцені, виник інтерес, що
підживлює всі форми театру, наявні в Клужі. Це, на мій погляд, є хорошим уроком того,
як мультикультуралізм може збагатити нас, допомогти подолати бар’єри і
підвищити узгодженість культурної громади в театрі або інших видах мистецтва.»

11 листопада 2017 року у Клужі відбулось святкування 295-ої річниці з дня народження Григорія Савича Сковороди (1722-1794), організоване відділом української мови та літератури при Клузькому Університеті імені Бабеша – Бойоя та за незмінної фінансової підтримки Союзу Українців Румунії. У більшості це ім’я асоціюється із поширеним стереотипним образом такого собі дивака-мандрівника, що у 18-му столітті пішки ходив лівобережною Україною, грав на калиновій сопілці та проповідував свої погляди. Насправді ж життя Г.С.Сковороди, як і його вчення, було набагато складнішим і глибшим. Його заслужено називають непересічною, високо освіченою, інтелектуальною та мудрою людиною. Про нього згадують, як про надзвичайно обдарованого і здібного. У своїх працях він прагнув «підняти в людині все краще, закладене у неї природою й Богом, і розвивати, долучаючи до цінностей вищих і вічних». На його думку це єдиний шлях, що веде до щастя.

Просте і образне викладання думок, доступність вчення, його особиста цільність та дотримання протягом життя принципів, в які він вірив і які прищеплював іншим, привертали до його особистості увагу всієї спільноти. Завдяки цьому виходець з козацької сім’ї став помітною, відомою постаттю серед сучасників в Україні та за її межами. Його погляди «обговорювалися у вчених колах, про нього писали в листах представники тогочасної еліти, а його вірші-псальми співали лірники на ярмарках». Григорій Сковорода – це український просвітитель-гуманіст, один із видатних філософів та мислителів нашої держави, поет, педагог. «З одного боку, Сковорода вивершує добу українського бароко, а з іншого – він є український передромантик.» – вважає дослідник його спадщини Дмитро Чижевський.

У документальній стрічці, як і в першій доповіді на тему: «Григорій Сковорода – перший філософ української літератури», яку зачитала Андрея Єлена Бурлаку, нас ознайомили з головними віхами у його житті і творчості. Григорій Савич добре розмовляв багатьма мовами; знав поетику, риторику, античну і нову філософії; володів неабиякими здібностями в галузі літератури і мистецтва. Він складав вірші і байки, писав музику, співав, грав на сопiлці, флейті, скрипці, гуслях, лiрі, бандурі та органі. Загально відомий факт, що вiн мав чудовий голос. За це у 19-ть рокiв його обрали для спiву до придворної хорової капели цариці Єлизавети. Це положення можна було б використати і стати ким завгодно – вельможним, шанованим, багатим… Натомість Г. Сковорода обрав волю і незалежність від світу: при поверненні з Петербургу до Києва він залишає капелу. Продовжує навчатися, подорожує і пише.

Григорій Сковорода – автор 17 філософських творів та 7 перекладів, 30 байок та підручника з етики. Частина його творів поширювалась серед народу в численних рукописних копіях. Друком першу збірку усіх відомих на той час творів Григорія Савича було зібрано і видано тільки через 100 років по його смерті. Про його життя і поведінку збереглося багато переказів, оповідей, бувальщин. Представники наукової середи і дослідники протягом десятка років сперечаються про правдивість засвідчених там фактів. Безсумнівним можна вважати тільки те, що Г.С.Сковорада провів велику частину свого життя у подорожах і мандрах. Він прагнув до життя вільного, простого, не утиснутого канонами і правилами суспільства чи держави. На камені над своєю могилою наказав написати «Світ ловив мене та не впіймав».

Студентка Діана Марія Співалюк презентувала реферат «Григорій Савич Сковорода – найвидатніша постать у культурному та літературному житті України 18 ст.» Загально відомо, що своєю творчістю Сковорода «підсумував найвищі досягнення давнього українського письменства». Вершиною його літературної творчості стали байки та віршовані твори. У них великий мислитель розмірковував над основами буття, тлумачив зміст щоденного земного існування. Збірники «Сад Божественних пісень», «Байки Харківські» – це єдина система поглядів, єдина філософія. Вона залишається злободенною й сьогодні і завтра. Автор реферату звернула увагу, що байки Сковороди були широко розповсюджені та мали великий вплив на читачів, в тому числі й на Т.Г.Шевченка.

В народі його твори знали починаючи від Росії і закінчуючи сучасною Польщею. У них Сковорода намагається не просто висміювати якісь вади. Це швидше авторський набір «моральних заповідей духовної, моральної, чесної людини, які мають бути в основі її думання та буття». Ці твори хоч і були створені в стилі класичної езопівської байки та їм властива наповненість українським колоритом. Було підкреслено, що у своїх ліричних творах Сковорода багато місця приділяє темі щастя людини і її значенню в житті. Шукаємо щастя по країнах, столiттях, а воно скрiзь i завжди з нами; як риба в воді, так і ми у ньому, і воно біля нас шукає нас самих…. Щастя полягає в тому, щоб, відкривши у собі справжню до чогось здібність, побудувати на ній своє життя» – писав вiн. Цій та іншим темам були присвячені пісні Сковороди, які прочитали протягом заходу студенти та учасники молодіжного театру-аматор «Жар птиця». Було також продекламовано у ролях його байки, процитовано широко відомі афоризми.

На завершення слово взяв пан доктор-лектор І.Гербіль, запропонувавши нашій увазі свою роботу на тему: «Про власну філософську систему Г.Сковороди». В ній йшлося про вплив зарубіжних і українських попередників і вчителів на «українського Сократа», про його тяжіння до ідей Платона, про зміст і спрямування його вчення, тощо. Сковороду називають «творцем найвизначнішого вчення в історії української філософської думки». Цілі покоління захоплюються рідкісним в історії прикладом «узгодження між філософською системою і власною життєвою поведінкою». Він навчав, як жив, а жив, як навчав. Його філософія серця (кардіоцентризм) і філософія свободи «ставлять понад усе дух людини і її внутрішній світ, переконують у можливості досягти неперевершеного духовного потенціалу». «Він не розказує як досягти влади чи як досягти вигоди. Але він буде весь час говорити правду про вас і як вам себе змінити. А це важко. І для тих, хто хоче спершу себе пізнати, а потім поміняти себе – для них Сковорода потенційно актуальний» – вважає Сергій Головащенко, кандидат філософських наук, доцент НаУКМА.

Кажуть доля філософа – бути позанаціональним, бути людиною світу. Сковороду як свого сприйняли люди різних культур, етносів, і різних націй. Його вчення відоме в Німеччині та Польщі, його перекладають в Італії, знають на сході (Іран, Китай, Японія). Його ідеї не просто змістовні і красиві. Вони глибокі, повчальні і завжди актуальні. Для широкого кола він є автором простих і правдивих настанов: «Ти не можеш віднайти жодного друга не нашукавши разом з ним і 2-3 ворогів» або «І мудрий часто спотикається» і т.п. Хтось в захоплені від більш абстрактного: «Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так ніби минуле зможе вернутись назад, або напевно мусить здійснитися сподіване». Кожен знайде щось цікаве у Сковороди в незалежності від віку, розвитку чи настрою. І це та автентична мудрість, з якою у нас, українців, має асоціюватися ім’я геніального і неповторного Григорія Сковороди.
(Автор: Ольга Сенишин)

Керівники клузького осередку завжди були чутливими до потреб українців
звідусюди і не дивно, що 28 жовтня цього року пройшла зустріч присвячена
145-тій річниці від дня народження цього велетня української нації. ЇЇ було
організовано за фінансової підтримки місцевої повітової організації Союзу
Українців Румунії на кафедрі іноземних мов, відділ української мови і
літератури при Клузькому
Університеті імені Бабеша-Бойоя.

Перша доповідь на
румунській мові на тему: «Богдан Лепкий – одна з видатних постатей в
українському літературному процесі першої половини ХХ століття» зачитав Чіпріан
Михайло Лушкан. В хронологічному порядку говорилося про навчання і формування
особистості Лепкого, його творчі початки і звершення, на які вплинуло особисте
знайомство з такими постатями як І. Франко, М. Коцюбинський, А. Чайковський,
О. Кобилянська та інші, а також багаторічна дружба з В.Стефаником. Надзвичайна
працьовитість і працездатність Богдана Лепкого та його грандіозні доробки
вражають. Загалом творча спадщина письменника складає «понад 80 власних книг, у
т.ч. цикл романів Мазепа, повісті, оповідання, казки, спогади, збірки віршів
та поем, а також переклади, літературознавчі розвідки, статті літературного та
мистецького спрямування, опубліковані у численних газетах, журналах,
альманахах, календарях, збірниках. Він – упорядник і видавець 62 томів творів української
класики з ґрунтовними дослідженнями, примітками, коментарями.» Бібліографія
творів Богдана Лепкого становить до тисячі позицій. За обсягом літературної
спадщини Б.Лепкий поступається хіба тільки своєму учителеві Іванові Франку.

Твори його відзначалися великою досконалістю. Їх
переклали на польську, російську, чеську, німецьку, угорську, сербську і інші.
Таким чином європейський читач ознайомлювався з українською культурою і
літературою. З цією ж метою Лепкий видавав книги українських письменників
(Т.Шевченка, Ю.Федьковича, І.Франка, М.Коцюбинського) польською та німецькою
мовами, виступав з численними доповідями, писав огляди. Крім того він написав
ґрунтовне дослідження про Великого Кобзаря і видав понад 20-ть томів
української класичної літератури, перекладав твори російських, польських,
німецьких, англомовних і скандинавських письменників. Його перу належать
«Начерк історії української літератури», дослідження творчості одних з
найцікавіших постатей української культури (І.Котляревського, Т.Шевченка, Марка
Вовчка, І.Франка і ін.), які ставлять його «на одне з чільних місць в
українському літературознавстві першої половини ХХ ст.» Вважається, що творчість письменника протягом
десятиліть посідала одне з провідних місць у розвитку української літератури на
західноукраїнських землях.

У другій роботі «Сучасність творчості
Богдана Лепкого» студентка Марта-Сара Деак підкреслила, що для нащадків
найбільш вагомими насамперед є плоди його літературної творчості, які можна
вважати «прикладами і натхненням у розвитку літератури». Вона вважає, що
моральні цінності закладені у поезії Б.Лепкого, переконують у можливості
побороти «тенденцію деградації». Його твори надають можливість «знайти себе» і
мають найбільші шанси «стати світлом по дорозі у майбутнє.» Бо поетичні твори
Лепкого прості, гарні і ліричні. Критики відзначають їх ніжність, легкість і
прозорість. Поезія Богдана Лепкого є дзеркалом його правдивої, чистої і щирої
душі. Сам Б. Лепкий вважав: «Зі щирості родяться великі твори. Що нещире, в’яне
і пропадає, як паперові квіти в сльоту». Декілька таких творів зачитали члени
молодіжного театру-аматор «Жар птиця» та
студенти на нашїй зустрічі.

Доповідач згадала вірш
Журавлі (Видиш, брате мій), написаний 1910 року, до якого музику написав
Лев Лепкий ( молодший брат). Цей твір став і залишається широко відомою піснею.
«Автор вказує на те, що дорога на чужину і для птахів, і для людей важка та
небезпечна, не завжди успішна. Вдома всі почувають себе найкраще.» – зазначила
доповідач. У відльоті птахів найчастіше ми вбачаємо виїзд людей за кордон -
явище таке часте і в наші дні. Організатори надали нам можливість прослухати
цей чудовий твір у виконанні неперевершеної Квітки Цісик. До речі, на музику
покладено й багато інших творів Богдана Лепкого («Час рікою тече», «Кладочка»,
«Отсе тая червона калина» або «В очах твоїх я небо бачу», яку виконує відомий
гурт «Океан Ельзи» та інші).

Критики зазначають, що проза Б.Лепкого дуже
співзвучна з поезією – також лірична, настроєва. У них знаходимо відгук на всі
явища й події народного життя. Там зображене переважно життя селянства та,
добре відоме авторові, поміське середовище. Його праці відзначаються
«надзвичайною зворушливістю та сумовитістю», як і життя рідного народу, як і
доля України. Українцям теж довелося зазнати царського й цісарського гніту,
трагедій Першої світової війни, «ходіння по муках» під час громадянської війни,
голоду, сталінських репресій у Радянській Україні. То й не дивно, що в
незалежності від жанру творів Лепкого – роман чи повість чи оповідання, – його
проза переповнена ностальгією, тугою та сумом. В той же час його прозу визнають
«надзвичайно ліричною», «розмаїтою та новаторською», «своєрідним явищем в
українській літературі того часу».

Про все це йшла мова в
рефераті пані доктора-лектора М.Гербіль «Жанрова та стилістична різноманітність
прози Богдана Лепкого». Вона також надала приклади загальновживаних
фразеологізмів, зворотів, метафор та інших притаманних Лепкому стилістичних
засобів, які забезпечили його творам популярності та збагатили українську
літературну мову. Особливе місце у прозовому доробку Лепкого займають історичні
повісті, яких він
написав чимало. Його історичні твори
спираються на глибоке вивчення історичних джерел, пам’яток давньоруської
писемності. Для прикладу: його перекладові Слова о полку Ігоревім польською
та українською мовами передувала кропітка дослідницька робота, яка згодом
відбилася в окремих художніх творах (циклі Слідами Ігоря, оповіданні
Каяла). Найвідомішою роботою є цикл романів «Мазепа» в якій Лепкий «якнайдостовірніше
розгадав думи великого гетьмана, який, жертвуючи всіма вигодами, почестями і
статками своїми, піднявся на порятунок України, яка гинула від царського
свавілля.»

За творами Богдана Сильвестровича можна учитися
справжньої любові до рідного краю, вони підносять національну свідомість.
Створені Лепким яскраві постаті стають зразками для сьогоднішнього покоління,
«…зразками служіння Україні і здатності підпорядкувати особисті інтереси й
прагнення високій національній ідеї». Та особисто мені найбільше імпонує
особистий приклад Лепкого, який більшість свого життя прожив за кордоном та
ніколи не перестав любити Україну і її народ. Він не просто вивчаві писав про її минуле чи сучасність. Він зробив все
посильне для того, щоб змінити долю своєї Батьківщини, допомагаючи матеріально
та спрямовуючи духовно її громадян. А це – найкращий виявив патріотизму. Саме
такі люди вартують національної пошани і пам’яті. Давайте не забувати цього!!! (Автор: Ольга Сенишин)