Tag: Клуж

З-поміж етнографічних музеїв під відкритим небом з Румунії, столичний Музей села є, мабуть, найвідомішим і з найбагатшою спадщиною. Але перший музей під відкритим небом в Румунії був створений в 1929 році у місті Клуж, як відділ Етнографічного музею Трансільванії, що був у свою чергу відкритий в 1922 році, що також було прем’єрою у румунському просторі.

До 1929 року, тільки у п’ятьох країнах були етнографічні музеї під відкритим небом. Цими були Швеція, Норвегія, Данія, Нідерланди і Німеччина. Створення цього музею чітко пов’язане з об’єднанням Трансільванії з Румунією і створенням Великої Румунії в 1918 році, дізналися ми від Тудора Селеджана, директора Етнографічного музею Трансільванії: У 1919 році, Клузька міська рада взяла рішення заснувати тут, у місті, музей Трансільванії, який мав би кілька відділів, в тому числі один присвячений етнографії. У контексті цих зусиль, молодого етнографа Ромула Вую навіть відправили в Будапешт, щоб визначити етнографічні артефакти, за походженням з Трансільванії і які знаходилися в угорській столиці. Ці демарші були відкладені з різних організаційних причин, а також проблем які виникли між фахівцями, які повинні були сприяти створенню цього музею. І ось в 1922 році мало місце рятівне втручання Культурного фонду «Принца Кароля» і особисто принца Кароля Румунії, майбутнього короля Кароля II, який взяв під своє покровительство Етнографічний музей з міста Клуж і вирішив створити установу, присвячену етнографії Трансільванії. У цьому контексті співпраця з Ромулом Вуя, першим директором Клузького етнографічного музею, була надзвичайно плідною.

Спочатку, намір засновника Ромула Вуї полягав в тому, щоб об’єднати все етнічне і культурне розмаїття Трансільванії. Директор Тудор Селеджан: Етнографічний парк містить як угорські, німецькі хати, так і хати зі всіх етнографічних областей Трансільванії, які, навіть якщо вони в основному є румунськими, завжди ілюструють участь меншин в тих областях у традиційній культурі зони. Парк має, по суті, складну історію. Створення у 1929 році було результатом того самого співробітництва між Ромулом Вуєю і принцом Каролем, який, перш ніж покинути країну, дуже хотів заснувати у дворі Палацу Пелішор невеликий музей під відкритим небом з кількома трансільванськими церквами. Ромул Вуя проводив дослідження протягом декількох років, щоб взяти участь в проекті Пелішор. Коли принц Кароль жив на вигнанні, Ромул Вуя, використовуючи зібрані дані, в кінцевому підсумку створив музей під відкритим небом в Клужі, як відділ Етнографічного музею Трансільванії. Музей мав неспокійну історію тому що з 1940 року, Північна Трансільванія була уступлена Угорщині внаслідок Віденського арбітражу. Якщо рухома частина колекції була привезена до Сібіу, будівлі, нерухому частину етнографічного парку не можна було перевезти. Практично, із селянських хат придбаних у міжвоєнний період, залишилася тільки одна – хата із села Відра – яку можна побачити й сьогодні в Клузькому музеї і яка є найстарішою будівлею етнографічного музею в Румунії.

Сьогодні, як музейні колекції, так і селянські хати з етнографічного парку є представницькими для всіх областей країни, а процес диверсифікації спадщини почався ще у міжвоєнний період, як ми дізнаємося від директора Тудора Селеджана: Згодом, музей проводив дослідження і в інших областях Румунії і отримав, у 1934 році, абсолютно казкове пожертвування, пожертвування народних костюмів з Волощини, Олтенії, Молдови і частково з Трансільванії. Це був подарунок від Елізи Бретіану і Сабіни Кантакузіно, вдови, відповідно, сестри великого політика і екс-прем’єра Іонела Бретіану. Ця колекція вишиванок, в основному, була представлена публіці вперше у 2015 році. А в 2016 році наш музей опублікує повний каталог цієї виняткової колекції, одна з найцінніших колекцій вишиванок з традиційного румунського простору.

На даний момент, музей містить 55 господарств і три церкви. У 1994 році парк отримав ім’я свого засновника, ставши Національним етнографічним парком Ромул Вуя.

Вже другий рік як
українська громада святкує Міжнародний день рідної мови при кафедрі слов’янських мов Клузького
Університету імені Бабеша-Бойоя, відділ української мови та літератури та за
фінансовою підтримкою Союзу українців Румунії. «Мови – це важливо! – цей
вислів обрано ЮНЕСКО гаслом Міжнародного дня рідної мови, який відзначають 21
лютого. Ця всесвітньо відома організація вважає,
що поняття «мова» – це не лише засіб для спілкування, але також культурна
спадщина й вираз культурної ідентичності. Не важко побачити, що саме у мові
закодовує нація всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури,
духовну самобутність. Томузбереження мови є нашим обов’язком і своєрідним внеском у
збереження світової культурної спадщини.

Відкриваючи захід у вступному слові голова обласної Клузької
організації СУРу пан Іван Гербіль нагадав про походження та мету цього свята. А
далі хором цієї організації було виконано державні гімни Румунії та України. Першу доповідь на тему:
«Рідна мова як чинник збереження національної ідентичності» зачитала
Світлана-Юліана Лавіца. Було нагадано: «найголовніше, що відрізняє
кожен народ від інших, – це мова.»
Давно вже доведено, що національна свідомість великою мірою формується через
рідну мову й завдяки мові, бо вона (або
мова наших предків) є найсуттєвішою і невід’ємною частиною етнічного,
національного походження та самоідентифікації людини.

Широковідома думка, що
наша українська мова – це криниця духовності і моралі, дзеркало української
душевності, доброти, щирості і менталітету. Автор
наголосила, що українська мова належить до найбагатших мов світу. Багато
зробили для її вдосконалення визнані представники народу, освічені люди різних
часів – письменники, вчені, видавці.
Майже кожен з них висловив свою точку зору щодо ролі і значення рідної мови.
Деякі з цих висловів було зачитано. Цікавими мені видалися слова Ліни Костенко:
«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.» Автор доповіді згадала також, що згідно з
класифікацією ЮНЕСКО, українська мова за влучністю передачі образу, дії, за
милозвучністю посідає третє місце у світі після французької та іранської.

Продовженням
минулорічного виступу приуроченого тій
же тематиці стала робота пані Каталін Балаш (Katalin
Balazs), директора відділу слов’янських мов на кафедрі іноземних мов, на тему: «Лінгвістичні контакти -
материнська мова, іноземна мова». Цього разу пані доктор лектор говорила про
визначення термінів, проблематику і
специфіку рідної мови та двомовності. Корисною і новою було спростування
поширених помилкових тверджень, які можна почути у випадках виховання дітей у
двомовних сім’ях. В підсумках автор наголосила на важливості людського розвитку
через пізнання мов: «Одномовна людина живе тільки в одній реальності … допоки
не вивчить іншу мову.»

Незапланованим був
виступ пана доктора лектора Івана Гербіля, де він зачитав розповідь, яка
фокусується на унікальній здатності нашої мови – можливість скласти невеличке
оповідання де усі слова зачинаються на одну і ту ж букву. Зачитане оповідання називається «Перший
поцілунок» і всі слова починаються на букву «П». Оповіданнячко є простим,
жартівливим, але, згодьтесь, унікальним. Раджу всім його знайти і прочитати. Протягом заходу було
зачитано молоддю вірші видатних українських класиків про рідну мову. Особливо
приємно було почути вірша, написаного паном професором І.Арделяном, почесного
члена клузької обласної організації, чудової людини і цікавого творця.

На завершення слово
взяв пан професор-доктор І.М. Орос. У звичному йому стилі він висловив і
аргументував власні погляди на деякі тези своїх молодших колег. Він також не
забув підкреслити співучість, мелодійність української мови. Цьому безсумнівним
підтвердженням став завершальний виступ молодіжного театру-аматора «Жар-птиця». Його члени не перестають нас дивувати своєю зростаючою майстерністю, репертуаром.
Ніхто так як вони не здатен відчути і передати український стиль, настрій.
Цього разу декілька веселих, грайливих українських народних пісень у їх
виконанні стали джерелом хорошого настрою на весь день.

Я помітила, що звичайні речі, як
наприклад прослуховування давно відомої пісні чи ось таке святкування,
по-іншому відчувається, сприймається коли перебуваєш на чужині. Саме про це
мені зізналася студентка-першокурсниця, виходець з України, Олександра
Монастирліу : « … як почула гімн України, то аж мурашки по шкірі побігли… А
пісні виконані молодіжною групою – це просто щось надзвичайне і несподівано
так.. Не розраховувала на таку віртуозність. Я приємно вражена. Взагалі тут так
приємно і легко…Ця зустріч ну просто як ковток чистого повітря для мене.
Особливо після здачі екзаменів!!!»

Міжнародний день рідної мови для більшості українців – це день повернення
до історичної пам’яті, до національного, повернення до свого коріння. Та для тих
українців, які живуть по тих чи інших причинах за межами України – це ще й один
з тих днів, коли кожен з нас має змогу трохи по особливому відчути себе частиною великого і прекрасного українського народу. (Автор: Ольга Сенишин)

Український відділ
факультету іноземних мов Клузького Університету імені Бабеша-Бойоя за фінансовою
підтримкою, наданою місцевою філією Союзу українців Румунії, організував і провів 21 листопада цього року святкування
125-тої річниці з дня народження Миколи Костянтиновича Зерова – українського поета, лідера так званих
«неокласиків» (М.Рильський, П.Филипович, М. Драй-Хмара, Осв. Бургардт), майстра сонетної форми,
незрівнянного знавця літератури та перекладача античної поезії, проникливого
історика літератури, визначного
літературознавця пореволюційної України, глибокого та аналітичного
літературного критика,блискучого
оратора і полеміста, талановитого педагога, науковця; поліглота (знав 20 мов),
редактора, ученого, професора М.Зеров відрізнявся високорозвиненим естетичним смаком,
невпинно ростучою багатою ерудицією, тонким розумом і «культивованим серцем»,
які позначились на всїх його працях.

Першою на святкуванні
було зачитано доповідь на тему: «Значення М.Зерова у розвитку українського
неокласицизму»
студенткою-першокурсницею Клаудією Влад. Микола Зеров справедливо
вважається лідером неокласиків – групи поетів, перекладачів,
літературознавців і критиків, які формально і не утворювали окремої
літературної організації. Їхня спільність – високі естетичні критерії,
пріоритет загальнолюдських цінностей у мистецтві. Їхня центральна тема -
культура ( а не «злободенні» теми ).У культурних формах неокласицизм був антитезою хаосу, що
опановував тоді світом.Неокласика
самого Зерова формувалася під впливом світових культурних традицій, а корінням
своїм сягала національного ґрунту.

На жаль поетична
спадщина Зерова порівняно невелика. Після виходу в світ у 1920 році книжок
Антологія римської поезії і Нова українська поезія та
їхнього визнання з’являється збірка його оригінальної лірики Камена
(1924). Це справжній еталон неокласичної поезії в українській літературі. Зеров
віддав перевагу сонетам і александрійським віршам, які вирізнялися досконалістю
форми.Поезії М.Зерова ніби
конденсують історичний досвід культури. Особливо яскраво виявляється у віршах
художній час. Тут постійні перегуки епох. Поет постійно зазирає в минуле,
надаючи історичних рис сучасності. Критики того часу були вражені духом
класичної простоти, по-парнаському піднесеним почуттям, глибоким проникненням у
філософську сутність буття, вишуканою мовою, високою версифікаторською
майстерністю поезій цієї збірки.

Група студентів
зачитала декілька віршованих творів Миколи Костянтиновича протягом заходу.
Треба згодитися з тим, хто твердить, що його вірші – не для загалу.Але і не помітити їхньої
гармонії і грації важко. Мені справедливими видаються слова Євгена Маланюка про
вищезгадану збірку: …Такого підручника смаку і стилю, такої скарбниці
слова, такого пам’ятника культури може нам позаздрити не один народ.

Цікаво було дізнатися, що Зеров мав свою
виважену концепцію розвитку національної культури. На його думку українська
словесність – невід’ємна складова частина європейської культури. Її кращі
зразки здатні задовольнити найвимогливіший смак. Культурним орієнтиром для України має стати
величезний європейський мистецький фонд. Це положення поет відстоював у всіх
своїх творах – у полемічних статтях, виступах, в численних висококваліфікованих
перекладах і в поезії. Про ці та інші переконання митця, його долю і йшла мова
у рефераті Маріани-Наталії Боднарук «Микола Констянтинович Зеров – видатний
український літературознавець, полеміст, перекладач та критик».

Зеров-критик брав
активну участь у так званій літературній дискусії 1925-1928 років, підтримавши
і теоретично обгрунтувавши позицію М. Хвильового, члена ВАПЛІТЕ (Вільну
Академію Пролетарської Літератури). Він переміг в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної
української літератури, орієнтованої на Європу, а не тільки на Росію. Як перекладач він
здійснив багато в чому неперевершених і
сьогодні інтерпретацій античної спадщини, французьких
парнасців, творів багатьох
інших класичних поетів.Перекладав
М. Зеров з латини, білоруської, російської, польської, французької, італійської
та англійської.

Микола Зеров і досі
лишається в авангарді історії української літератури, бо досліджуючи,
розглядаючи дореволюційний період української літератури він перейшов від
персоналій до послідовного аналізу всього літературного процесу. Він вважав, що
коли окремі регіони втягувалися в соціально-культурну традицію сусідніх
народів, українські письменники вимушено творили не тільки українською мовою. А
якщо нація володіє кількома мовами, то й пограничні літературні явища не
належать тільки одній культурі. Його роботи в цій галузі є новаторськими,
чисельними і змістовними в той же час.

Крім того він бачив,
викривав і критикував страшну культурну відсталість свого народу, завдяки якій
антикультурні елементи ним легко керували. А оскільки Зеров був не тільки
спостережник, а й активний учасник свого часу, то і його статті, і чимало його
сонетів містять у собі гостру іронію чи сатиру і є яскравими пам’ятниками свого
часу. Як педагог, науковець і
критик – Зеров був нещадний до лінивого примітивізму й неуцтва та вимагав
найвищого рівня. На здібнішу літературну і наукову молодь він мав величезний
вплив, незалежно від особистих симпатій чи антипатій по відношенню до нього.

Тяжка та трагічна, але
в той же час типова для українського інтелігента початку 30-х років доля
привела М. Зерова на Голгофу сталінських катувань. Доповідь « Микола Зеров та
покоління українського «розстріляного відродження», зачитана паном лектором
доктором Іоаном Гербілем, та документальний фільм про нього, узагальнили творчий і
життєвий шлях цієї унікальної постаті в українській культурі. Розстріляне
Відродження – це літературно-мистецьке покоління 20-х – початку 30-х рр. в
Україні. Її представники дали високохудожні твори у галузі літератури,
живопису, музики, театру і були знищені тоталітарним сталінським режимом. В
більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на
масу; на самостійність мислення та щиру віру у власні ідеали. Невідомі точні
дані щодо кількості репресованих
українських інтелігентів у часи сталінських репресій цього періоду. За деякими
даними: « … з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених
мовознавців ліквідували 62.»

Ще за
життя та й вже посмертні противники без міри закидали М.Зерову як поетові
літературщину, книжність, брак емотивної струни, втікання від сучасності; йому
тлумачили, що минуле належить минулому, і його треба відкидати; його називали
несучасним, байдужим до актуальних проблем. Та насправді у «більшовицьку» добу
ця людина з надзвичайно
милою вдачею знайшла таку лінію поведінки, де пристосовуватись було непотрібно;
знайшла можливість говорити прямо, вертаючись у своїх віршах до давніх часів.Крім того не треба забувати,
що Микола Зеров був суспільно активний
літератор, відважний полеміст та весела, дотепна, з почуттям гумору людина. На всі
актуальні питання культурного життя того періоду він мав докладно аргументовану
й чітко окреслену точку зору. Ніколи з нею не ховався, охоче її викладав і
обороняв.Він мав феноменальну пам’ять.
Артистично читав промови і декламував з ораторським хистом свої лекції, вірші.
Ним захоплювались. Його слухали. Його любили.

А ще Зеров бачив і говорив про небезпеку для
України російської революційної психології,головна ірраціональна пасія яка могла зруйнувати все попереднє до тла. На Україні
ця психологія діяла як свідомий план винищення всіх тисячолітніх набутків і
скерувань нації. За все це на долю поета випало чимало випробувань, утисків,
наклепів, постійна загроза арешту, погрози і цькування з боку влади, заборони
займатися творчістю і працювати (в 1934
році його звільнили з університету, де він пропрацював 11 років). Зерова
заарештували на початку 1935, звинувативши у неіснуючій причетності до
неіснуючої терористичної організації, катували і знущалися поки не вибили
зізнання. Засудили спочатку на десять років, а потім присудили вищу міру
покарання – розстріл. 3 листопада 1937 року в селищі Сандармох ( Соловки, Росія
) вирок було виконано. Микола Зеров реабілітований посмертно у 1958 році.

Один з дослідників життя і творчості Зерова Сергій
Білокінь пише: «…Микола Зеров написав усі свої програмні, всі ключові твори
ще перед приїздом до Києва. Виходить, з жахом передчуття так він і жив – усі
дальші київські, нібито благополучні, роки, – все знаючи, все розуміючи, до
всього готовий!». Сам Зеров в одному зі своїх
віршів каже такими рядками немов прояснюючи ситуацію: «Смерть не
мине, і ти загинеш сам, Та безліч раз зійдуть твої творіння» Це відповідь і глибоке переконання після періоду осмислення
навколишньої дійсності, стану літератури того періоду і себе в ній. Він творив
регулярно, невпинно, якісно і глибоко. Удосконалював постійно свої роботи і
роздавав від руки переписані вірші, яких не дуже поспішали видавати.

І він мав рацію… Слово
неокласиків здолало час. Минули десятиліття. Сьогодні твори поетів і
письменників Розстріляного Відродження вивчаються у програмах вишів та шкіл.
Ясна, чітка і логічно аргументована думка Миколи Зерова дедалі потужніше
повертається до культурного життя України. Творчість Миколи Костянтиновича
Зерова ще не вивчена до кінця. Тільки окремі вірші поета ми маємо змогу
прочитати. Сучаснику не відомі його літературно-критичні та наукові статті. Не
всі переклади дійшли до нашого часу. Раніше на нього дивились лише як на
яскравого поета двадцятих років, поета Розстріляного Відродження. Чи лише як на
першокласного перекладача давньоримської поезії. Тепер популярні
літературно-критичні міркування М.Зерова. Але він не тільки поет і не тільки
критик. Микола Зеров – явище набагато ширше. Він являв собою один із потужних
чинників розвитку української культури. Він був і є зразком працьовитості,
відвертості та інтелектуальності для всіх нас.

Ми маємо пам’ятати його
як зразок послідовності, цілеспрямування і відважності. М. Зеров колись
накреслив перед молоддю візію великого українського відродження. А зараз його
ім’я є символом справжнього національного відродження.

(Автор: Ольга Сенишин)

19 березня 1895 року на житомирщені народився Максим Тадейович Рильський – поет-лірик, неперевершений перекладач, публіцист, учений, ерудит, громадський діяч, патріот. Його перу належать праці з фольклористики, мистецтвознавства, мовознавства, теорії перекладу. Вагому спадщину він залишив в галузі літературно-художньої критики і літературознавства, етнографії, мистецтвознавства, лінгвістики.

Як учений і критик М. Рильський багато зробив для осмислення історії літератури та її сучасного досвіду. Він був головою Спілки письменників України, обирався депутатом парламенту, очолював інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН СРСР, неодноразово нагороджувався високими урядовими нагородами. Людина добра, чуйна і приятельська, інтелигент за походженням, палкий шанувальник і борець за рідну українську мову. Неокласик за основними стильовими ознаками, він збагатив українську поезію новими мотивами й образами, високо підняв культуру українського слова.

120-ту річницю з дня народження цієї постаті відсвядкували у Клузькому Університеті імені Бабеша-Бойоя при кафедрі словянських мов, відділ української мови та літератури за фінансовою підтримкою Союзу українців Румунії. Студентка Клаудія Мокан зачитала першою свою роботу на тему: «Неокласичний стиль поезій Рильського». Рильського заслужено вважають майстром традиційної форми, який відіграв роль новатора в українській ліриці і в ліро-епіці. Він оновив давні поетичні жанри, що звучать і в наші дні як найсучасніші. Йому було 15 років, коли вийшла друком його перша збірка поезій «На білих островах»(1910). Критики вважають, що вже там видно поєднання грецького поняття краси, як гармонії, з барокковим поняттям краси, як сили. Ці наївні, але вправні вірші помітили, а молодий композитор Яків Степовий навіть поклав на музику три вірші збірки. У наступних працях продовжував оспівувати життя у всіх його проявах. Головними скарбами вважав любов, красу і волю.

Доробок Рильского 20-х років – це певний хід на вершини майстерності, дозрівання таланту і власного стилю. Творчість його стали відносити до «неоклясицизму» (новий класицизм). Здавалося б що ж тут поганого? Але поезія незалежна від політичних гасел викликала лють тогочасної влади. Надворі часи затвердження сталінського тоталітарного режиму. Тому на талановитого поета накинулися партійні газети за аполітизм, гедоністичне естетство, декадентство, відірваність від сучасності і соціалістичної революції. Марними були його спроби відстояти право митця на незалежність. У 1931 р. він півроку пробув «під слідством» в увязненні. Там його переломили, «переконали» у необхідності «оспівувати» прогресивну ходу партії та її вождів. Там відбулось трансформування українського поета у радянського. Він був свідомий страшної різниці між вільним і невільничим періодами своєї творчості. І хоча М.Рильський вніс невиміряний внесок у збереження і розвиток української ідентичності у ці жахливі часи та як поет він немов загинув зі своїми товаришами-неокласиками, що пропали у ГУЛАГах.

Переглядаючи документальну стрічку про життя і творчість Максима Тадейовича стала зрозумілою його спрямованість на перекладацьку діяльність, яку він розпочав ще перед арештом. Прагнучи хоч якось говорити про те, в що він вірив, митець зосереджується на перекладах світових класиків – Вольтер, Флобер, Гі де Мопасан, Шекспір, Мольєр, Гете, Гейне, Пушкін, Лермонтов, Блок, тощо. Він являється одним з найвидатніших в українській та світовій літературі майстром художнього перекладу. Зробив неперевершені переклади з 13-ти мов. Він вважав, що переклади збагачують українську мову, поезію і літературу взагалі.

Друга доповідь на тему: «Мотиви лірики Максима Рильського», зачитана студенткою Іонелою-Александрою Ковач, та реферат пана лектора доктора Іоана Гербіля: «Глибокий патріотичний зміст поеми-ораторії «Слово про рідну матір» М. Рильського» перегукуються. Багатство мотивів в ліриці Рильського вражає. До традиційних мотивів української поезії він додав мотиви поезії античної і західньоевропейської. Краса, як така, є постійним мотивом у його творчості. Він усі речі міряв мірилом краси і любові. Крім того одним з найвищих скарбів людини він вважає почуття волі. Воля, яка органічно поєднується у нього із творчістю.

За роки Великої Вітчизняної війни талант Рильського ніби ожив, відродився, по-новому зазвучав з точки зору більшості дослідників. Зявились твори з патріотичними мотивами. «Слово про рідну матір» і багато інших гаряче сприймались і на фронті, і в тилу. Та саме цей невеликий вірш вважається найвизначнішим його твором воєнних років. «Це не просто поема, а поема-ода, поема-гімн, поема-ораторія, масштабне, панорамне полотно тисячолітньої історії України і її розлога поетична географія» – пишуть критики. Сьогодні нам здаються невідповідними згадки про партію, братній російський народ чи інтернаціональну дружбу. Та автор доповіді підкреслив: Рильський саме так писав і ми не маємо морального права вилучати слова з його творів в незалежності від особистих вподобань чи тенденцій часу. Крім того ці ідеї не зменшують вартості цього шедевру української літератури у цілому.

Незважаючи на високі посади і державні нагороди, після закінчення війни творчість Рильського знову неодноразово жорстоко і безпідставно критикують у пресі, згадують про «буржуазність» і «націоналістичність» його творів. Ще у 20-ті дістав прізвисько петлюрівець за рядки «вже й поля жовтіють і синіє небо…» з вірша «Яблука доспіли…». Існують спогади О. Довженка, як Рильський вийшов і поклявся, що в Україні споконвіку небо синє, а пшениця золота!!! У кінці 40-их від очікуваних репресій і арешту врятував його сам Н.Хрущов – колишній перший секретар ЦК КП(б)У – який, кажуть, особисто розмовляв зі Сталіним на цю тему. Заради спарведливості хочу згадати і про творче відродження поета, яке припадає на памятну «відлигу» в житті суспільства, що почалася в середині 50-х років. Поетичні збірки цього останнього періоду гідно вивершують творчу біографію М.Рильського.

На завершення зустрічі декілька творів Рильського зачитали члени групи «Жар-птиця». Правдиве задоволення всі отримали від вправної і зворушливої декларації пана доктора лектора Іоана Гербіля поеми-ораторії «Слово про рідну матір». Саме він заставив відчути майстерність автора, запамятати красу цього твору, помітити переповнююче почуття любові. Рильський відносився до тих, хто вважає, що любити – це одна із сторін нашого буття і від неї відмовлятися не варта. У творах Рильський закликає любити природу, людей, красу, мистецтво, легенди і дійсність; любити все, що нас оточує. В цьому радість повнокровного буття людини, в цьому сенс і глибина її щастя. І нам варто не забувати цього у дні буденні, монотонні; в моменти розпачу чи злості; шукати та дарувати чудове сяйво вічноживої і завждиприсутньої любові. (Ольга Сенишин)

Кожного року (починаючи з 2000-ого) 21 лютого увесь світ відзначає Міжнародний день рідної мови. У суботу, 22 лютого 2015, це свято відсвяткували у Клузькому університеті імені Бабеша-Бойоя при кафедрі словянських мов, відділ української мови та літератури за фінансовою підтримкою Союзу українців Румунії. У вступному слові лектор Іоан Гербіль розповів, що цей день було засновано в 1999 році рішенням Генеральної конференції ЮНЕСКО з метою сприяння розвитку мови і культури. Поштовхом до такого кроку стала сумна подія, що сталася у Бангладеш саме 21 лютого, де загинули студенти, які відстоювали рідну мову.

ЮНЕСКО прагне підтримувати мову як ознаку культурної приналежності особи. Це всесвітнє свято було засноване з метою сприяння багатому культурному та мовному різноманіттю. Збереження багатомовності дає можливість зберегти унікальний погляд на тисячолітню історію і культуру людства. Також сприяючи багатомовності, пояснюючи і поширюючи її переваги можливе виховання і вкорінення взаєморозуміння, толерантності і людяності між членами громади. Урочистим виконанням національних гімнів Румунії та України групою молоді «Жар-птиця» було відкрито головну частину нашого заходу.

Перша доповідь пана професора-доктора Михайла Крамара була на тему: «Психологічні основи рідної мови». На думку автора рідна мова зафіксована у підсвідомій пам’яті. Вона нас ніколи «не покидає», навіть коли ми її зовсім не використовуємо по тих чи інших причинах. Рідна мова передає нам специфічні поняття і почуття. Вона являється ключем до розуміння національних особливостей. Тому потрібно її вивчати, боротися за її правильність і красу.

Наступну доповідь на тему: «Відношення рідна мова-мислення-культура-ідентичність» зачитала пані доктор лектор Каталін Балош (Katalin Balazs) – директор відділу словянських мов на кафедрі іноземних мов. Цікавою на мою думку була теза про те, що і мислимо і «мовчимо» ми на рідній мові. Автор також згадала наявність декількох видів діалектів, які збагачують мову, і наголосила на необхідності їх збереження. В кінці було згадано відомий вислів: «на рідній мові говорю, що хочу, на іноземній — що можу», який підкреслює безсумнівний пріоритет рідної мови в будь-якій сфері активності людини.

Останнім був виступ пана професора-доктора Маріуса Іліє Ороса, який в першу чергу похвалив організаторів цього заходу за ініціативу, яка означає розширення тематики наших зустрічей з чисто культурної сфери до ключових проблем нашої епохи. Бо до таких відноситься тема рідної мови на думку автора. І хоча доповідь пана Ороса мала назву: «Перша мова — друга мова» автор спочатку висловив свою незгоду з деякими тезами своїх попередників. Не завжди мова являється єдиним елементом збереження національної ідентичності. Він розглянув приклад столітнього співіснування слов’янської і румунської мови на території сучасної Румунії. Протягом століть словянська асимілювалася у румунській мові, збагативши її. І цей процес можна вважати природнім. Було заторкнуто такі сучасні процеси як міграція, глобалізація і їх вплив на вживання рідної мови.

На завершення приємної і обґрунтованої полеміки учасників зустрічі вже згадана раніше група «Жар-птиця» створила сценку з життя українців з Мараморського повіту, де вони органічно поєднали вірші та вислови про любов до рідної мови з народними танцями і піснями. Найкумеднішою була сцена, де всі її учасники говорили на властивому їхнім селам говорі. Використання румунських, угорських чи навіть єврейських слів в українській мові, чужих граматичних структур робить цей транскарпатський говір дуже оригінальним, своєрідним, веселим, а часом і зовсім незрозумілим.

Олесь Гончар сказав: «Мова — це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова — це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам’ять, найцінніше надбання віків. Мова — це ще й музика, мелодика, фарби, буття, сучасна художня, інтелектуальна діяльність народу.» З цим не можна не погодитися. Я хочу додати лиш одне – залишаймося відкритими перед світом, зберігаючи водночас власну культурну самобутність та розмаїття українського слова. (Ольга Сенишин )

22 листопада у Клузькому Університеті імені Бабеша-Бойоя мало місце яскраве святкування 150-ти років з дня народження одного з найяскравіших і найсвоєрідніших постатей в українській та усій світовій літературі кінця ХІХ сторіччя — Михайла Коцюбинського . Захід був організований викладачами української мови та літератури Клузького факультету лектором доктором Іваном та Міхаелою Гербіль за підтримкою Клузької філії Союзу Українців Румунії.

Коцюбинський був і залишається одним з найоригінальніших українських прозаїків. Його твори сповнені найвищих гуманістичних ідеалів, його яскраві герої передають найтонші порухи людської душі, національного духу, що поривається до справедливості, краси і добра. Не буде перебільшенням стверджувати, що Михайло Коцюбинський належить до зірок першої величини в світовій літературі. Кращі новели ще за його життя перекладаються на російську, польську, німецьку, італійську, іспанську, норвезьку, угорську мови. Крім того Коцюбинський протягом кількох років перебував на урядовій службі в Молдові, що дало йому життєвий матеріал для його творів «Для загального добра», «Пекоптьор», «Відьма». Все це робить постать цього велетня прози цікавою та вартою уваги як українців так і румунів.

Студент 3-ього курсу Джордже Лівіу Романюк зачитав доповідь на тему: «Взаємозв’язок між людиною та природою у творах М. Коцюбинського». Коцюбинський вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Це допомагало йому глибше сприймати навколишній світ, збагнути, точніше і більш філософськи відтворити життя людей, що так сильно повязане з усім оточуючим. Природа і людина зливаються у нього в одне ціле, впливають одне на одного. Він казав: «Яка сила життя! Ми звикли …і не помічаємо перемоги живого над мертвим, дійового над інертним, і ми ніби не знаємо, що сонце творить квіти й плоди з мертвого каменю, не бачимо, як всюди торжествує живе, щоб бадьорити й радувати нас. Ми повинні усміхатися світові дружньо». І Коцюбинський так і робив – яких би тем він не торкався, якими б сумними не були долі чи думки його героїв, та вони неодмінно набирали особливого, неповторного звучання та закінчувалися наголошуючи на торжество життя, його природнє відродження.

У перших оповіданнях Михайла Михайловича головними героями є діти. Про світло душі селянської дитини у творах М.Коцюбинського на заході розповіла пані Мотря Крамар. Вона звернула нашу увагу на те, що у таких оповіданнях як «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник» було підкреслено чистоту дитячих думок і прагнень, їхні непокалічені злобою душі. Тут автор тактично проникає і відкриває читачеві психіку дитини, її силу і її простоту. Практично у всіх своїх творах Коцюбинський використовує внутрішній світ людей, описує їхні переживання і страждання не тільки для того, щоб передати нам їхній внутрішній світ, а й для того, щоб через них зобразити зовнішнє — події, місця, соціальне становище. Це було іноваторством у літературі того часу. Іншим прикладом оригінального підходу до розвитку літературної мови у Коцюбинського є використання загальнонародної розмови. При цьому митець не заперечував ваги різних стилів української літературної мови, слів-новотворів, оригінальних виразів чи конструкцій.

Однією з найкращих та найвідоміших повістей Коцюбинського безумовно являється «Тіні забутих предків». Це правдивий гімн красі життя та людським почуттям. Лектор доктор Міхаела Гербіль розповіла всім присутнім про гуцульський побут в цій повісті. Коцюбинський побував на Гуцульщині і назавжди захопився природою, звичаями та людьми цього чарівного і самобутнього куточку. Його повість перенасичена піснями, приказками та говірками Гуцульщини, їхніми звичаями та віруваннями. Відчути це нам допомогли фрагменти з повісті «Тіні забутих предків» виконані театральною групою молоді під керівництвом подружжя Гербіль. Група молодих талановитих хлопців та дівчат надзвичайно професійно виконали декілька типових гуцульських пісеньок та танців, вдало передали настрої, душевний стан селян та атмосферу зображену у повісті.

Наприкінці заходу я поцікавилася у членів театрального гуртку як і чому вони потрапили до нього. Виявляється більшість з його учасників походять з Мараморощини. Навчаються вони у різних навчальних закладах. Дехто по спеціальностях, що не мають ніякогісінького відношення до української літератури, дехто вже закінчив навчання. Та всіх їх обєднує любов до мистецтва, до театру, до співу і танцю, і звичайно ж до рідної мови і літератури. Тому вони репетують у вільний від навчання чи роботи час для того, щоб потішити нас своїм майстерним виконанням, що лишній раз підкреслює красу і неповторність української культури. Більшість з них беруть участь у такого роду дійствах ще з дитинства. Але головним складником їхнього успіху і росту, на мою думку, є та особлива згода, єдність і любов, яку легко помітити між членами цього гурту. Це ті почуття, які обєднують людей не тільки близьких фізично, але і духовно. Це те, що допомагає долати всі перешкоди і добиватися помітних успіхів. Це те, що допомагає нам всім жити і тішитися життю не дивлячись на ніщо. Це те, чого нас вчив М.Коцюбинський.

Живучи у тяжкі, жорстокі часи Михайло Коцюбинський був змушений творити літопис всенародного горя, поневірянь, випробувань. Та надія не покидала письменника. Світле і тверде переконання у неминучий прихід кращої долі пронизує кожне слово митця, кожен його твір. За це його високо цінили ще сучасники. А нам було б корисно у ці повні напруги часи частіше собі нагадувати його переконання і не піддаватися негативізму. Бо життя і краса перемагають не тільки у творах цього генія прози, але й у реальному житті. Треба в першу чергу у це вірити!!! (Ольга Сенишин)

Сьогодні ми попрямуємо в центрально-західну частину Румунії, точніше в місто Клуж-Напока. Клуж відомий ще з 16 століття за його релігійну толерантність, тут зявилася нова релігія – унітаріанізм. Так, в центрі міста, відвідувач здивований великим числом церков. На одній вулиці можна побачити різні церкви – реформатські, римсько-католицькі, унітаріанські, греко-католицькі. У центральній зоні розташовані також будівлі, побудовані в кінці ХУІІІ століття.

Нашим гідом в Клужі буде Богдан Станчу, редактор сайту клуж.тревл. Чому варто відвідати місто? «Я вважаю, що той, хто відвідує цю частину країни, повинен побачити столицю Трансільванії. Потім, слід згадати памятки міста, повязані з середньовічною архітектурою і атмосферою в місті, яке в останні 10 років рішуче змінилось і з сіруватого міста перетворилось на дуже живе і барвисте.»

Ми запитали нашого співрозмовника, що обовязково слід відвідати в Клужі? «Історичний центр міста, середньовічну фортецю, де на досить малій площі розташовані приблизно 80% памяток міста. Серед них я б згадав Католицьку церкву Святого Михаїла, бульвар героїв, який зєднує Площі Аврама Янку та Обєднання. Є також Бастьон потрних, перетворений на виставковий центр, стіна фортеці, Національний театр і це достатньо для одногодинної або двогодинної прогулянки по місту.»

Iншими атракціями міста є Ботанічний сад, Етнографічний музей історії Трансільванії і Музей спелеології. Ботанічний сад в Клужі відомий як один з найкрасивіших і комплексних у південному сході Європи. Створений в 1920 році професором Александру Борза, сад розстеляється на площі в 14 гектарів.

Клуж має репутацію міста, де культурні події чергуються з великою швидкістю. Знову біля мікрофону Богдан Станчу: “Якщо відвідувач залишається на ніч в місті, у нього буде багатий вибір, оскільки немає вихідних, коли не проходив би фестиваль або концерт. У промисловій зоні зявилися дві особливі художні ініціативи – Завод пензлів де представляються роботи сучасного мистецтва в незвичайному просторі, на колишньому заводі пензлів. Крім цього існують студентські квартали, Хашдеу або Обсерватор, які варто відвідати, щоб ознайомитися з життям студентів, тут існуючи багато терас у літній сезон.»

І оскільки тутешня кухня поєднує румунську специфіку з угорським і німецьким впливами, в Клужі слід покуштувати і певні страви. Подробиці надав Богдан Станчу: «Звичайно відвідувачу міста Клуж необхідно покуштувати капусту, приготовлену за клузьким рецептом. І на бульварі героїв існує місце де можна покуштувати цю страву. На сніданок рекомендується варгабелеш, тобто угорський пудинг з локшини з сиром, дуже смачна страва, а на обід – густий борщ із сметаною. »

Клуж є містом для всіх смаків. Історія і сучасність переплітаються тут на кожному кроці і чарують відвідувачів. Ми запитали Богдана Станчу, як місцевого жителя, якій частині міста він віддає перевагу: «Моя улюблена зона знаходиться на площі музею, першій площі міста, з хронологічної точки зору, близько францисканської церкви, де височить також обеліск, побудований на честь одного австрійського імператора. Це зона дуже добре зберегла середньовічну специфіку, з вузькими вулицями тільки для пішоходів, з різними ресторанами, барами і кафе для всіх смаків.»

На горбисте місто Клуж варто подивитися і з висоти. Богдан Станчу представив нам і інші два привабливі місця: «Будь-який турист, який прибуває в Клуж, повинен піднятися на пагорб Четецуя, звідки відкривається дуже красива панорама на місто. Це приємний підйом, в мальовничому природному середовищу. Інше привабливе місце, яке я б рекомендував, це куточок в Клужі, який практично тепер утворився і є сучасним архітектурним ансамблем.»