Tag: монастир

Розташований на
півночі Румунії, Марамуреш – регіон, привабливий з точки зору туризму, завдяки
своїй природній красі, багатству фольклору та гостинності мешканців.
Протягом століть ліси забезпечували мешканців Марамуреша сировиною для виникнення та розвитку
справжньої деревної цивілізації.
Свідченням цієї цивілізації є дерев’яні церкви та ворота, справжні витвори
народного мистецтва. У цьому куточку Румунії, курорт Окна Шугатаг з навколишніми селами став
місцем, яке високо цінується туристами.

Край історії та легенд, розміщений у підніжжі гір Гутей, з величезною панорамою, звідки
можна милуватися горами Марамуреша, що закривають мов фортечною стіною Марамуреську низовину, курорт Окна Шугатаг розміщений на перетині доріг, що датуються історичних часів. Місцевість, присутня в документах канцелярії 1360 року, відома своїми
мінеральними водами. Завдяки географічному положенню в межах Марамуреської
улоговини та його економічному розвитку, місцевість має потужну мережу
асфальтованих доріг, що зв’язує її з іншими населеними пунктами в долині річок Іза
та Вішеу.

Більше про це
дізнаємося від Габріели Поп, співробітниці місцевого Центру туристичної інформації та просування: Комуна Окна Шугатаг – це місце, де ви можете із задоволенням провести вільний
час, місце на будь-який смак. Хто шукає воду, пляж, навіть санаторно-курортне
лікування, може прибути сюди в Окна Шугатаг до наших озер, басейнів із солоною,
але також прісною водою. Тут ви знайдете лікувальні бази та Лісовий заповідник
Краяска. На додаток до оздоровчо-лікувальної бази, більше половини наших басейнів
використовують воду, яка надходить безпосередньо з гірського джерела. Таким
чином лікуються різні ревматичні або респіраторні захворювання. Особи, які шукають
свої коріння, знайдуть їх у навколишніх селах Бреб, Сат Шугатаг, Хотень. Тут
традиції та звичаї розповідають про справжність румунського селянина, його
народне вбрання, а також про ремесла. Водночас історія залишила тут справжні коріння,
які ми називаємо історичними пам’ятками. Вони нагадують нам про те, хто ми є,
звідки ми прибули і за яких обставин ми досягли цієї стадії.

Щорічно курорт відвідують тисячі туристів, які користуються цілющими властивостями солоної води. Іншою перевагою є
розташування курорту. Звідти можна легко дістатися до найважливіших туристичних пам’яток повіту: Моканіци (вузькоколійного
потягу) з н.п. Вішеул де Сус, Веселого кладовищауселі Сепинца, Меморіалу жертвам комунізму та Музею села у місті Сігету Мармацієй, лижних трас на курорті Кавнік, водоспаду Каїлор в н.п. Борша, монастиря Бирсана. Природний
заповідник «Ліс Креяса» займає площу 44 га і є
охоронюваною територією з 2000 року з метою збереження біологічного
різноманіття. Тут ростуть деякі з найбільш вражаючих зразків дуба в Румунії, але також хвойних дерев з опалим листям.

Туристи, які
хочуть відкрити чарівність дерев’яних будинків та марамуреських воріт, відомих у всьому світі, повинні поїхати до села Бреб, – каже Габріела
Поп з Центру туристичної інформації та просування: Головна дорога асфальтована, а решта доріг цього села броковані. Незважаючи на всю
модернізацію та світову технологічну еволюцію, у селі Бреб 30% будинків все ще побудовані з дерева. Вони є або традиційними, або гарною імітацією
традиційних. Тутешні народні майстри
працюють у дереві, вони є будівельниками будинків, воріт з
традиційною символікою.

І якщо ви дістанетесь курорту Окна Шугатаг, і час вам дозволить, не пропустіть відвідати унікальну у світі пам’ятку – Веселе кладовище, розташоване всього за 38 км від курорту, у н.п. Сепенца. На сепенцівському кладовищі знаходяться сотні дерев’яних
надмогильних пам’ятників, які є зразком автентичного наївного народного
мистецтва північної Румунії. Оригінальність і своєрідність цього цвинтаря у
тому, що надмогильні хрести зображують зовсім не те, чого б всі сподівалися,
тобто розп’ятого Христа або образи святих. Барельєфи і малюнки з великою дозою
почуття гумору вказують на позитивні риси і, в основному, вади покійника. На
пам’ятниках поміщені гумористичні епітафії, підсумовуючі життя померлих. На
кладовищі похоронений також сам автор незвичайних хрестів Іон Стан Петраш. Коли помер, дочекався такого ж самого
пам’ятника, роботи свого учня, який до сьогодні продовжує традицію. На ньому читаємо:
Хіба нічого поганого я в житті не зробив, малював, любив та й трохи пив.

Найбільша кількість об’єктів, що охороняються ЮНЕСКО, у нашій країні
спостерігається в Буковині. Вісім тамтешніх монастирів належать до світової
спадщини. Всі з багатовіковою історією. З-поміж них радівецький монастир
Богдана (Сучавський повіт), що вважається першим кам’яним монастирем, побудованим
на території князівства Молдови. Місце, де була побудована церква монастиря у
другій половині XIV століття князем Богданом I, який вважається засновником
Молдови, було посеред столітніх лісів. Зараз монастир знаходиться у самому
серці цього невеличкого буковинського міста на півночі Румунії.

Перші п’ять правителів князівства Молдова поховані у радівецькому монастирі
Богдана. Монастир переніс масштабний процес реабілітації на суму майже 5
мільйонів євро з європейських коштів. Отже, початки монастиря Богдана губляться
в часі у період заснування молдовського феодального князівства. Упродовж часу ця
пам’ятка архітектури незаперечної ​​краси відіграла особливу історичну,
релігійну та культурну ролі. Якщо в Трансільванії першим монастирем був Ходош -
Бодрог, про який згадується в 1117 році в листі короля Бели III, а у Волощині -
монастир Негру Воде, присвячений Успенню Богоматері, то в Молдові ми маємо
монастир Богдана, присвячений святому ієрарху Миколаю.

Заснування монастиря Богдана збігається із заснуванням середньовічної
держави Молдова, 1359 рік, коли його почали будувати, був таким самим роком
коли воєвода Богдан I прибув з Марамуреша до Молдови. Місце поклоніння,
освячене в 1364 році, стало некрополем молдовських князів, від Богдана I до
Олександра Доброго. Точніше, у церкві монастиря Богдана, в нефі, поховані Богдан
I, Лацку Воде, Штефан I, Роман I, Богдан, брат Олександра Доброго, та Богдан,
син Олександра Доброго. У притворі є інші 3 гробниці: гробниця пані Стани,
дружини Богдана III та матері Штефаніце Воде, гробниця Анастасії, дочки Лацку
Воде та надгробний камінь єпископа Іоанікія, який помер у 1504 році.

Вкінці XVII та на початку XVIII ст. тут були скопійовані кілька церковних творів
(Тетра-Євангеліє слов’янською мовою – 1613 та ін.). У 1744 р. Єпископ Варлаам
(1734-1745 рр.) заснував тут друкарню, в якій було надруковано велике число церковних
книг, зокрема Часослов 1745 року, який досі зберігається в колекції монастиря.
Однак у 1750 р., після обрання єпископа Якова Путнянула митрополитом Молдови,
друкарня була перенесена до Ясс.

У 1775 році, в рік окупації Буковини Габсбургами, монастир Богдана мав 13
будівель. Габсбурги закрили монастир того ж року, перетворивши церкву
Святого Миколая на єпископську церкву, келії ченців будучи перетворені
на стайні для коней. У 1782 р., після перенесення єпархії до Чернівців, церква
Святого Миколая була перетворена на парафіяльну церкву. Монастир не
був відновлений навіть після звільнення Буковини, в 1918 році, найстаріша
кам’яна церква в Молдові зберегла статус парафіяльної церкви до останніх років
комуністичного режиму, коли була закрита. 6 грудня 1991 року, в день святого
Миколая, після більш ніж 200 років, монастир Богдана був знову відкритий. Новий
настоятель прискорив темпи ремонтних робіт і розпочав нові, так що в 1996 році
деградований іконостас був замінений новим, а новий корпус келій був закінчений
в 1998 році. Того ж року церква була
покрита мідною покрівлею.

Дзвіниця знаходиться у вежі, побудованій у 1781 році, під час душпастирства
єпископа Дософтея Ереску, останнього єпископа, який прожив тут до закриття
монастиря. На одному із дзвонів є напис слов’янською мовою. Церква є синтезом
романських, візантійських та готичних елементів. Невідомо, коли її інтер’єр був
вперше розписаний, однак в документі від 1415 року йдеться про деякі настінні
розписи, здійснені за часів правління Олександра Доброго (1400-1432 рр.). Настінний
розпис був завершений або перероблений за часів правління Штефана Великого, та
пізніше в 1558 році, під час правління Олександра Лепушнянула, коли був реставрований у фресковій техніці.
Реставраційні роботи проведені у XVIII – XIX століттях призвели
до погіршення стану малюнків, а востаннє внутрішній розпис церкви був відновлений
у 1880 році буковинським художником Епамінондою Бучевським у темпері.

Буковина
перенасичена церквами та монастирями знаменитими своїми зовнішніми та
внутрішніми настінними розписами. Це – пам’ятки єдині у світі, яким в 1975 році
Міжнародна асоціація журналістів та письменників у сфері туризму присвоїла
премію Золоте яблуко. Майже всі буковинські монастирі були побудовані в
ХV-XVI ст. під час господарів Штефана Великого та Петра Рареша. Сьогодні
розповім вам про монастир Воронец, якого ще називають Сікстинською
каплицею Сходу, особливо через унікальні настінні розписи, що вкривають
його стіни не лише всередині, а й зовні.

Церква
цього монастиря поєднує елементи візантійського, готичного та римського стилів,
а також раннього Ренесансу. Прекрасний Воронецький блакитний колір
залишається до цих пір загадкою, бо його секрет до цього часу не був виявлений.
Цей колір вважається фахівцями унікальним у світі і відомим також як «червоний»
Рубенса або «зелений» Веронезе. Однак, на жаль, через сніги, вітри і дощі,
деякі фрагменти стінопису не зберіглися або зберіглися у поганому стані.
Книжник Іон Некулче (1672-1746 рр.) писав, що монастир Воронец був побудований
господарем Штефаном Великим 1488-го року на прохання Даниїла
Самітника на місці дерев’яної келії цього святого. За легендою, якраз у
той час на Молдову знову нападало турецьке військо, а Штефан Великий їхав з Нямцу
до Сучави (столиці Молдови). По дорозі заїхав до Даниїла Самітника аби
порадитися. Даниїл не відчинив двері келії Штефану Великому, бо молився. Штефан
почекав аж нарешті Даниїл вирішив з ним поговорити. Святий порадив господарю
сміливо йти у бій. З невеликим військом він розгромив турецьке військо, а в
пам’ять про перемогу збудував за три з половиною місяці монастир Воронець.

За
деякими документами, настінні розписи датуються з часів побудови обителі. За
іншими, стіни було розписано у 1534-1535 рр., під час правління господаря Петра
Рареша і митрополита Грігоре Рошки. Ім’я майстрів, які розписали монастир
невідомі – окрім одного, Марку, який залишив свій підпис на лівому боці вхідних
дверей. А у 1547 році митрополит Рошка добудував до церкви красивий вхід. Хоча всі стіни церкви розписані, найбільш
вражаючим є Страшний суд. Від ніг Христа починається червоне
полум’я пекла, в якому плавлять грішники – королі і папи римські, які з
останніх сил намагаються вирватися з пекучого пекла. По бокам, крім Адама й
Єви, пророків та інших біблійних персонажів, зображені чвари демонів за те, що
залишилося після грішників. Грішниками є турки і татари. У монастирі Воронець,
як і в інших церквах Південної Буковини, можна часто бачити зображення звірів,
які їдять людей. А перед раєм завжди стоїть довга черга. На південній стіні
зображено портрет Даниїла Самітника. Північна стіна церкви найбільше
постраждала від негоди, однак на ній все ще можна побачити елементи настінного
малюнку Сотворіння світу та популярної в Молдові легенди
Спокушення Адама (подібні малюнки розписані також на монастирях Сучевіца
та Молдовіца). Всередині, на стінах зберіглися портрети самого князя Штефана
Великого, його дружини Марії і сина Богдана – у розписах на тему Остання
вечеря.

Нещодавно у Бухаресті у Бібліотеці румунської
академії відбулася виставка присвячена цьому унікальному у світі пам’ятнику
ЮНЕСКО під назвою «Воронецький монастир, 533 роки з дня заснування, 30 років з
моменту його чергового відкриття». Виставка була ретроспективним синтезом понад
500-річної історії та культури, який Воронецький монастир, заснований князем Штефаном
Великим, представляв для князівства Молдови. Виставлені документи довели
подвійну місію, яку монастир взяв на себе в часі, культурну та освітню, оскільки
тут протягом століть діяла справжня школа каліграфів, мініатюристів та
перекладачів з грецької та слов’янської мов. Відвідувачі виставки мали
можливість побачити старі рукописи, скопійовані або написані у Воронецькому
монастирі, такі як: Святитель Ефрем Сирійський, «Виступи», слов’янський рукопис
1550 року, зроблений Іоаном Келугерулом, придбаний та подарований Румунській
академії істориком Ніколаєм Йоргою, десятки документів виданих правителями Молдови
Штефаном Великим, Петром Рарешом, Александром Лепушняну, Петром Шкіопулом,
Александром Маврокордатом, Антіохом Кантеміром, Міхаєм Раковіце. Документи
представляють акти пожертви, підкріпленням маєтків, звільненнями від податків, листи,
адресовані чернцями Воронецького монастиря великим молдовським боярам. Серед
експонатів – знаменита Воронецька рукописна книга (Новий Завіт XVI ст.), подарована
Румунській академії в 1883 р. літературознавцем Іоном Г. Сбієрою, або Воронецький
псалтир, подарований Румунській академії академіком Димітрієм А. Стурзою.

Виставка представила фотографії знаменитої фрески,
яка прикрашає церкву «Святого Георгія» Воронецького монастиря, також відому як
«Сікстинська каплиця Сходу», пам’ятки середньовічного мистецтва, що має
символічну та іконографічну цінність для всього поствізантійського настінного
розпису. Церква Воронецького монастиря була ядром найважливішого центру духовності,
віри та культури в Молдові протягом трьох століть. Після анексії північної
частини князівства Молдови імперією Габсбургів монастир Воронець був ліквідований
у 1785 р. разом з 22 іншими монастирями. Після великого об’єднання румунських
князівств у 1918 році, монастир був
оголошений історичною пам’яткою у липні 1919 р. У квітні 1991 р. Синод
Румунської Православної Церкви вирішив відновити Воронецький монастир, надаючи
йому статус жіночого монастиря.

Сьогодні ми уявно відвідаємо одну з найбільш популярних туристичних визначних пам’яток Румунії: замок Пелеш. Однак сьогодні ми не прогулюватимемось залами цієї будівлі, але пройдемося алеями та стежками цього королівського домену, якими зможуть прогулюватися туристи незабаром,
завдяки проєкту, розробленому Асоціацією за Королівську спадщину Пелеш. Ця асоціація була
створена з ініціативи двох університетських професорів, голови асоціації, архітектора Аугустіна Йоана, з Бухарестського архітектурного університету імені
Іоана Мінку, та університетського професора, ректора Бухарестського університету
агрономічних наук та ветеринарної медицини Іона Стеніке.

Іон Туке, виконавчий директор Асоціації
за королівську спадщину Пелеш, каже, що природне, архітектурне та культурне багатство займає
особливе місце в Пелеші та, звичайно, в історії нашої країни, а Пелеш залишається найпопулярнішим туристичним напрямком у Румунії: Ці королівські алеї знаходяться в
лісах, що стеляться за замками Пелеш та
Пелішор і охоплюють всю територію домену, яка починається від Срібного ножа, потім прямує до району готелю Бастіон, піднімається поруч із алеєю
Пелеша, досягає району мосту
Кармен Сільва. Потім від замків Пелеш та Пелішор маршрут доходить
до комплексу під назвою Вульпаріє. Це комплекс посеред лісу, на шляху до Королівської кошари. Цей комплекс зі своїми стежками та алеями в
королівських лісах був подарований королівською родиною Асоціації за королівську спадщину Пелеш з метою проведення
дослідницьких, рекреаційних, освітніх заходів для молоді та студентів двох
університетів. Звичайно, вони будуть влаштовані і вже є багато студентських проєктів для цього. Ми перебуваємо в процесі оцінки, тому що хочемо реалізувати його якомога швидше. Ми також доглядаємо за породами дерев, що ростуть на королівському домені Пелеш. Це особливо буки з червоним листям, турецький фундук, японський клен, кипарис, тис, ясен,
японська вишня. Окрім ялин, відвідувачі цього домену зможуть милуватися всіма цими
винятковими екземплярами дерев.

Бруковані доріжки
та алеї в даний час приховані від очей глядача рослинністю, накопиченоюпротягом часу. Іон Туке, виконавчий
директор Асоціації за королівську спадщину Пелеш: Ми тільки очищуємо
ці стежки та алеї і повертаємо їх туристичній мережі, навіть маємо намір помаркувати
маршрути відповідними позначками, протягом семи кілометрів. Позначки показуватимуть
туристам, окрім маршрутів, відстані та ступені складності, також цікаві місця.
Тут будуть оглядові точки, звідки туристи зможуть побачити прекрасний монастир
Сіная, замок Пелеш, Пелішор, навіть замок Фоїшор, у певній мірі. Крім того, ми дуже
раді, що можемо представити монументальні дерева, що мають неоцінену вартість. На
електронній платформі, яку ми хочемо реалізувати, ми спробуємо показати аспекти
історії цих місць, фотографії з архівів, а також сучасні фото. Цю платформу
можна буде завантажити на мобільні пристрої і вона дозволить користувачеві
точно дізнатись, в якому пункті домену від знаходиться. Це мережа вимощених
доріжок та алей зі східцями, яка була зроблена ще за правління короля Кароля I та
пізніше – у період королеви Марії. Їх збережено у доброму стані працівниками домену після 1948
року.

Цього року буде відзначено 140 років з дня коли Румунія стала
королівством, 26 березня, а також 100 років з дня народження короля Міхая І, 25 жовтня. Отже, це ідеальний момент для планування подорожі
королівським доменом. Найбільш оригінальна, грандіозна і популярна королівська
резиденція була побудована королем Каролем I між 1875 і 1883 роками. Замок є
символом міста Сіная, розташований всього в 123 кілометрах від Бухареста
(столиці Румунії). Перший камінь до фундаменту замку було закладено 22 серпня
1875 року. Замок був літньою резиденцією королів Румунії та був побудований за
бажанням короля Румунії Кароля I (1866-1914 рр.) за планами архітекторів
Йоганнеса Шульца, Карола Бенеша та Карела Лімана, та декорований відомими
декоратори Дж. Д. Гейманном з Гамбурга, Августом Бембе з Майнца та Бернхардом
Людвігом з Відня.

У 1883 році відбулася офіційне відкриття замку, якого
король розглядав як штаб-квартирою нової династії. У першому в
Європі електрифікованому замку, що налічує 170 кімнат, можна побачити одну з
найцінніших колекцій картин, зброї та рідкісних книг. Замок Пелеш є, не лише
символом румунського королівства, а й мрією короля Кароля І-го, котрий вбачав у
монархії нову долю сучасної Румунії у відповідності до європейських стандартів.
З архітектурної та декоративної точок зору, замок Пелеш є одним з найважливіших
та найбільш репрезентативних європейських пам’ятників історизму, що виникає у
середині XIX століття і відзначається особливим ставленням до археології,
артефактів та архітектонічних елементів минулого.

Великдень – це найважливіше християнське свято після Різдва.
Незалежно на яку неділю квітня чи травня воно припадає, усі з нетерпінням
чекають його приходу. Румуни, за звичаєм, зустрічають його вдома. Минулими роками, Великдень був
нагодою для багатьох румунів повернутися додому із інших країн,
де перебували упродовж
всього періоду після Різдва. Цього
року, через коронавірусну епідемію представники влади звернулися до них з
проханням не повертатися додому. На жаль, цього року це свято стало сумним
святом. Чимало сімей втратили близьких через жахливий вірус.

Сучасні румуни не ходять до церкви щонеділі, можливо, що й
не дотримуються регулярно посту, але у Воскресну ніч навіть і вони не забували піти на великоднє богослужіння. Церкви були переповнені
людьми, у містах важко було знайти
місце для припаркування автомобіля біля великих соборів, а вулиці за декілька
хвилин після опівночі ставали
справжніми рухливими річками світла. Цього року церкви закриті, вулиці пусті, а богослужіння можна було слухати
і дивитися за допомогою онлайнових трансляцій. Цього року, ті, хто за звичай повертався в
село до своїх батьків чи родичів, сподіваючись насолодитися традиційним столом,
зі стравами, приготованими мамою та бабусею, або обирали податися в паломництво до одного з
монастирів країни, готових прийняти туристів, залишилися вдома.

Сьогодні запрошую зупинитися уявно в одному прекрасному монастирі
Румунії. Називається він Пробота і прихований серед пагорбів північного сходу
Румунії, у Сучавському повіті. Монастир цей
є одним з найкрасивіших укріплених монастирів Південної Буковини. За звичай він може бути ідеальним
місцем відправлення великодніх свят для тих, хто цінує історію, архітектуру та
живопис. У монастирі діє майстерня
живопису, де черниці розписують ікони на дереві та писанки. Щороку до свята Паски черниці приготовляються завчасно:
печуть пишну білу паску, солодку, жовту «бабку», різні ласощі. У легенді
кажуть, що на протязі Страсного тижня, коли Ісус Христос був розп’ятий на
хресті, Богородиця прийшла побачити свого сина. Щоб догодити тим, хто вартували
його, вона принесла їм повний кошичок білих яєць, який поставила біля хреста.
Кров, яка стікала з ран розп’ятого, пофарбувала ті білі яйця. А Ісус дивлячись
на людей, сказав: Від нині розписуйте
і ви писанки, у пам’ять про моє розп’яття.

Побудований в 1530 році молдовським князем Петром Рарешом, монастир Пробота
вистояв у тяжких моментах своєї історії. Церква має форму трилисника, розділена
на вівтар, наос, гробницю, пронаос і притвор, відокремлені один від одного
кам’яними стінами. Купол – восьмикутний, відкритий над наосом, з чотирма
вікнами. Апсиди примикають до стін, і зовні церква має форму корабля. Включений
до списку історичних пам’яток Сучавського повіту ще з 2004 року, монастир був
колись господарським некрополем Молдови, в ньому будучи поховані господарі
Петру Рареш, Штефан Рареш, Елена Рареш та інші члени молдовської господарської
сім’ї. Монастир складається з шести об’єктів: церкви Св. Миколая, каплиці, руїн
господарських будинків, руїн внутрішніх будівель, кутових веж, внутрішньої
стіни. Варто зазначити, що церкву Св. Миколая було включено в 1993 році до
Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, до когорти буковинських монастирів з
настінними малюнками. Історія монастиря Пробота була не такою спокійною.

У 1391 році, під час правління князя Петра Мушата І, серед густого лісу, з
дубового дерева була зведена церква Св. Миколая. Це один з найстаріших
монастирів Буковини. Кілька десятків років потому, господар Олександр Добрий
(1400-1432 рр.) побудував нову церкву, на цей раз з каміння, неподалік струмка
Пробота. У цій церкві, Штефан Великий поховав свою матір, пані Ольтю, яка
померла в 1465 році. Від старої церкви залишилися лише руїни, оскільки
дерев’яна церква була знищена в результаті катастрофи, однак пізніше відновлена Штефаном
Великим. На жаль, церкву було знесено зсувом землі. Після смерті господаря
Петра Рареша, в 1550 році, дружина господаря Елена і троє її синів (Іліяш,
Штефан і Костянтин) вирішили обнести монастир оборонними стінами (заввишки 6
м.) з трьома вежами. Іліяш Рареш збудував всередині укріпленого монастиря княжі
будинки. У монастирській церкві були пізніше поховані Штефан Рареш (котрий
зійшов на трон після свого брата Іліяша і правив Молдовою з 1551 по 1552 рр) та
Елена Рареш (яка померла в 1553 році). У наступні роки в монастирі були
поховані й інші члени їх сім’ї.

У першій половині XVII століття, монастир був розграбований
грабіжниками, які опоганили й декілька могил. Церкву було частково відновлено
господарем Василем Лупу (1634-1653 рр.) У монастирі Пробота розгорнули свою
діяльність чотири видатні митрополити та книжники Молдови: Григорій Рошка,
Георге Мовіле, Феодосій Барбовський та Дософтей Баліл. Останній з них подарував
1677 року монастир і його землі Єрусалимському Господньому Гробу. У монастирі
оселилися грецькі ченці, які не піклувалися над тим як можна зберегти у доброму
стані монастир, що з плином часу привело до його деградації. На додаток до
недбалості, грецькі ченці проявили і невігластво. Таким чином, проведені ними
ремонтні роботи більше завдали шкод як будівлі, так і настінним розписам
інтер’єру. Настінні розписи вівтаря, нефу і гробниць були покриті розписами
низької якості.

15 вересня 1863 внаслідок схвалення Закону «Про
секуляризацію монастирів», монастир Пробота перейшов у власність держави, а
потім ліквідований. Постав цей монастир під увагу громадськості у 1904 році,
коли святкували 400 років від смерті господаря Штефана Великого. У 1993 році,
архієпископ Сучави і Радівців відновив монастир черниць. Були зведені нові
келії для черниць, а також нові прибудови для паломників. У тому ж році, Церква
Св. Миколая монастиря Пробота була включена до спадщини ЮНЕСКО. Це призвело до
збільшення інтересу до цього пам’ятника, так що з 1996-го по 2001-ий рр. в
чернечому комплексі розпочався масштабний процес дослідження, реставрації та
відновлення під егідою ЮНЕСКО, при фінансовій підтримці Міністерства культури
Румунії.

Оригінальні фрески інтер’єрів від 1532 року були відновлені
зусиллями реставраторів настінного розпису з Румунії, Австрії, Італії,
Німеччини, Франції, Польщі, Чехії, Швейцарії і Колумбії. Відновлені після 1990
року внутрішні фрески, здійснені в 1532 році, вражають манерою виконання, а
також єдиною і послідовною іконографічною програмою. Теплі кольори були
підібрані з особливою ретельністю. Представлені такі сцени, як Пантократор,
Таємна Вечеря (у вівтарі), Святий Миколай Чудотворець і Розп’яття (в наосі),
Вселенські Собори (у пронаосі), і Страшний Суд (на куполі притвору). Через дощ
і сніг зовнішній розпис на стінах церкви в значній мірі був знищений, але ще
можна захоплюватися такими сценами, як Дерево Іесіі та
Акафіст Благовіщення.

Давній центр румунської культури й цивілізації, місто Клуж-Напока розташоване в центрі повіту Клуж, на перехресті важливих національних і
міжнародних шляхів. В римську епоху тут був військовий табір Напока, якому
згодом було надано статус міста, а потім колонії. При переселенні народів місто
не вціліло. Походження назви Клуж має дві версії: німецьку – klause, «гірський перевал», або clusa, «загата»; латинську – Clus, «закритий», тобто
місто закрите пагорбами. Назва Клуж (Castrum Clus) постала в ХІІ сторіччі. Угорці називають місто Колошвар
(Kolozsvár).
Назва міста була змінена комуністами в 1974 році на Клуж-Напока. На даний
момент в місті розгортають свою діяльність 23 дослідні інститути, два
драматичні театри, два оперні театри, два лялькові театри, чотири будинки
культури, філармонія, шість музеїв, з-поміж яких найважливішим є Національний
музей історії Трансільванії, що датується ХІХ століттям.На
одній з вулиць розташованих поблизу центра міста, в будинку в готичному стилі
народився король Угорщини Матіаш Корвін (рум. Матей Корвін).

Місто Клуж-Напока
можна насправді вважати столицею Трансільванії, це місто навантажене історією
і визнане архітектурною красою. Своєю величністю вражає римо-католицький собор
святого Михайла, будівництво якого почалося в 1350 році і тривало 200 років.
Мешканці міста пишаються зокрема Ботанічним садом, в якому ростуть унікальні
експонати.Серед великих університетів Румунії числиться й
Університет імені Бабеша-Бойої, заснований в 1959 році внаслідок злиття
університетів Victor Babes та Bolyai Janos. Назва університету походить від
двох відомих імен Трансільванії. Віктор Бабеш був лікарем та професором
патології та бактеріології і членом Румунської Академії. Він є одним із
засновників сучасної мікробіології, автором першого трактату бактеріології у
світі. А друга назва клузького університету походить від прізвища угорського
математика, за походженням з Трансільванії.

Ніби-то ізольована від суєти найбільшого району міста – Менештур,
церква Кальварія є таємничим місцем, повним
історією і легендами, що зберігаються як в старих документах та історичних книгах, так і в пам’яті літніх мешканців цього району. Старий монастир був, мабуть, ще більш
імпозантним до зведення шосе в 1987 році, коли були встановлені в цьому районі
трамвайні колії. Пагорб, на якому він побудований, прихистив ніби-то князя Джелу
після поразки в Алмаші, за менш
вірогідною легендою, і був місцем, де був побудований перший і єдиний
бенедиктинський монастир у Трансільванії, в XI ст. Історія монастиря була позначена серією трагедій, які призвели до
її руйнування кілька разів. Тому дуже мало елементів свого початкового вигляду
збереглися до наших днів.

Після зведення, дуже
потужний монастир не був підпорядкований єпископам Трансільванії королем
Угорщини, а безпосередньо архієпископу, вважають історики. Рішення короля
засмутило трансільванських єпископів, які неодноразово нападали на
бенедиктинський монастир в Менештурі, обкрадали його і знищували документи, що
свідчили про його права. Після нападів єпископів слідувало вторгнення татар, у
1241 році, коли монастир був повністю зруйнований, а потім перебудований в 1290
році. Після цієї дати монастир отримує право на завірення документів і став
найбільшим нотаріальним центром Трансільванії, після Алба Юлії. На жаль, за
свідченнями істориків, з рук ченців монастиря вийшла й серія підробок, тому
печатка монастиря була знищена, і ченцям було призупинено право завірення
документів на певний період. Не відомо, як ігумену Антонію (1424-1451 рр.)
вдалося омити репутацію підробників документів ченців монастиря, але йому
вдалося відновити право на завірення документів для монастиря. Це, мабуть, одна
з причин, чому його ім’я з’являється на сонячному циферблаті, який сьогодні
знаходиться на стіні церкви Кальварія. У 1598 році по монастирю вдарила інша
трагедія: він був влучений блискавкою і знищений, а потім знищили його напади
турків і татар в 1658-1661 рр. Протягом бурхливої історії, у 1780 році колишній
монастир став забутим складом, ще потім греко-католицьким, православним і,
нарешті, римо-католицьким храмом, яким залишився до нині.

Історики кажуть, що після єпископства в Алба-Юлія, цей монастир був
найважливішою середньовічною церковною установою в Трансільванії, а минуле
клузького району Менештур пов’язане із угорським словом «моностор», що означає
монастир. Очевидними є докази того, що бенедиктинське абатство існувало близько
1.100 року. Спочатку побудована в
романському стилі, з товстими стінами і арочними вікнами в склепі, церква була
перебудована в готичному стилі. Інші отвори витягнуті, а вежа – готична.
Вітражі, як декоративні елементи, характерні для готичного архітектурного
стилю. Це красива церква, так що варто вам поїхати туди, якщо ви захоплюєтеся старими
церквами із високими добре збереженими кам’яними стінами. Вітражі, статуї та
парк, що оточує церкву, найстарішу у місті Клуж, сподобаються вам. Церква
отримала нагороду EuropaNostra у 1998 році, яка щорічно виділяється за виявлення
та утвердження передового досвіду у догляді за пам’ятниками. Найстарішою
частиною церкви є захристія з 1300-их років. Святилище є спадщиною церкви від
1400-их років, де зараз знаходиться старий орган 1792 року. Акустика цього інструменту в церкві неймовірна,
коли доторкаєшся до нього, ніби-то величезний трепет трясе цілу церкву. Теж з
1700-их років датуються дві статуї, які втілюють угорських королів Св. Штефана
I і св. Ладислава, розташовані зліва і справа входу. Після реставрації були
виявлені також численні пам’ятні таблички.

Майбутній митрополит Гаврило (у миру Григорій Бенулеську-Бодоні) народився в 1746 році в місті Бістріца (Трансільванія) походив з сім’ї молдовського дворянина з багатим родоводом. Первинну освіту Григорій здобув в Бістріцькому училищі. У 1771 році Григорій поступив в Київську духовну академію, де вивчив богословські науки. Після трьох років навчання в Греції повернувся до Румунії, де спочатку був призначений вчителем в місті Несеуд (центр Румунії), а потім переїздив до Ясс (схід), де обіймав посаду вчителя латинської мови в княжому училищі.

У Яссах він знайомиться з митрополитом Гаврилом Калімахом, що став його другом і заступником. Протягом двох років Григорій викладав латинську мову в Ясському училищі. У 1779 р. за допомогою свого заступника вирушає на острів Патмос продовжити навчання, але спочатку Григорій їде до Константинополя з рекомендаційним листом до патріарха Софронія і там приймає постриження в Свято-успенському монастирі з ім’ям Гаврило, ймовірно, на честь свого заступника митрополита Гаврила.

Проучившись в Патмосській школі майже три роки, чернець Гаврило вимушений був виїхати із-за епідемії, що почалася на острові. Повернувшись до Ясс, Гаврило зайняв місце викладача грецької мови. У 1781 році митрополит Гаврило (Калімах) висвятив Гаврила в ієродиякони, потім – в ієромонахи і призначив його проповідником слова Божого на грецькій і молдовській мовах в Ясській митрополії. Посаду цю він займав недовго. На запрошення архієпископа Словяно-херсонського Никифора (Феотоки) ієромонах Гаврило відправився до Полтави, де йому була надана посада вчителя грецької мови в Слов’янській семінарії. У 1783 році його призначили інспектором цієї ж семінарії і вчителем філософії. Через рік ієромонах Гаврило знову виїжджає до Ясс.





Митрополит Гаврило (Калімах) зводить його в сан архімандрита. У 1787 році архімандрит Гаврило переїжджає до Росії. Він звернувся до єпископа Екатеринославського Амвросія з проханням надати йому будь-яку посаду в семінарії. По дозволу Священного Синоду єпископ Амвросій надав архімандритові Гаврилу посаду ректора Екатеринославської семінарії і викладача грецької мови. У травні 1793 року Гаврило призначений Екатеринославським і Херсоно-таврійським митрополитом, а в 1798 році – Київським митрополитом. Лише 4 роки займав митрополит Гаврило Київську кафедру. У 1805 році він знов поселяється в Одесі, звідки переїжджає в Дубоссари.





Одеса двічі входила до складу єпархій, якими управляв митрополит Гаврило (Банулесько-Бодоні): вперше, коли він займав Екатеринославську кафедру (1793-1799 рр.), і в другій, коли він очолював Кишинівську митрополію. Саме Гаврило Банулеску – Бодоні заклав перші храми в Одесі. З ім’ям митрополита Гаврила пов’язана підстава Одеського Свято-успенського чоловічого монастиря, але це сталося, коли владика займав Кишинівську кафедру. У 1798 р. помер Київський митрополит Ієрофей. На древню кафедру, що звільнилася, призначили митрополита Гаврила. Трохи згодом, він стає членом Святійшого Синоду. Митрополит підтримував зв’язки з Нямцьким монастирем, який з часу Паїсія Величковського став центром ісихастськой традиції. Преподобний Паїсій збирав і перекладав на слов’янську мову твори святих священників. Багато учнів старика продовжили його справу, тому, коли стало питання про відкриття в Кишиневі друкарні, митрополит Гаврило благословив очолити її нямецького ченця Ігнатія.

Помер 30 березня 1821 і був похоронений в Капріянському Успенському монастирі під Кишиневом (Страшенський район, село Капріяна). На його кам’яній надмогильній плиті в цьому монастирі, розташованому на території сучасної Республіки Молдова, висічена епітафія, що закінчується словами: «Ім’я його житиме вічно, Мудрість повідуватимуть люди, Похвалу його – церква».

Монастир Дялу – один з найстаріших монастирів
нашої країни, розташований у н.п. Віфорита, в шести кілометрах від міста Тирговіште (південь), на пагорбі поблизу річки Яломіца.

Монастир є однією з визначних пам’яток для
туристів, які відвідують повіт Димбовіца. Тут знаходиться справжній господарський
некрополь. З правого боку некрополя знаходиться гробниця князя Міхая Хороброго
(1592-1601 рр.), а зліва – гробниця князя Раду Великого. Тут поховані багато князів
Волощини: Влад ІІ (син Мірчі Старого), Владислав II, Влад Молодший, Раду Воде
Бадика, Петрашку Воде Добрий. Теж у монастирі знаходиться могила молдовського
князя Міхаїла Мовіле. Церква Св.Миколая – одна з найважливіших пам’яток Середньовіччя у Волощині. Настінний розпис, що
спочатку прикрашав інтер’єр
церкви, результат праці майстра
Добродіравід 1515 року, на жаль не зберігся до наших днів. У 1985 році церква була перемальована архімандритом Софіяном Богіу.

Перша церква на
цьому місці датується кінцем
XIV або початком XV століття,
коли Александру Воду Алдя подарував монастирю два села, Алексень та Развад, для вшанування пам’яті господаря Мірчі Старого.
28 березня 1451 року, Владислав
II дарує монастирю інші три села та гору
Братеюл, що свідчить про те,
що ще з того часу монастир був великим та багатим. Після
смерті, в 1456 році, князя Волощини
поховали в цьому монастирі, що
став по тому княжим некрополем. На місці старої церкви князь Раду Великий
(1495-1508 рр.) збудував велику церкву з цегли. Будівельні роботи розпочалися 26 серпня 1499 року, як показано в
написі, що залишилося від старої дзвіниці монастиря. Спочатку були перебудовані споруди монастиря,
потім церква, а освячення її
відбулося 4 грудня 1501 року. Князь Раду Великий помер до завершення будівництва монастиря. Однак
продовжив його роботу князь Нягое Басараб (1512 – 1521 рр.), церква ця ставши зразком для побудування ним єпископської церкви в Куртя де Аржеш. У ті часи, церква зачаровувала сучасників
своєю пишністю. У середині XVII століття, диякон Павло з Алеппо писав про її схожість
із церквою монастиря з Куртя де Арджеш.

Після правління
Міхая Хороброго, монастир Дялу постраждав від військ принца
Габрієла Баторі, який
несподівано увійшов в країну, в грудні 1610 р. За словами колишнього митрополита Матвія, тодішнього настоятеля монастиря, військовики вкрали
всі «дорогоцінні предмети»
церкви, «розбили могили князів і церковні плити»,
сподіваючись, що тут знайдуть скарби.
Князь Костянтин Бринковяну
відремонтував те, що угорці зруйнували, однак після його панування, у
фанаріотський період, монастир Дялу, подібно іншим монастирям країни, був
занедбаний ченцями.

Після важкого
періоду, у першій половині ХІХ століття,
коли будівлі монастиря постраждали від землетрусів
1802 і 1838 років, монастир був
відновлений Джорджем Бібеску між 1844-1854 роками. У 1879 році в новобудовах
монастиря було встановлено Дивізійну школу офіцерів, а потім, у
1890-1891 роках, Армійське
депо, на початку ХІХ століття Військовий ліцей ім. Ніколая Філіпеску. З цією нагодою, келії ченців були
замінені новими будівлями, із старих будівель залишилася лише церква. На початку ХІХ століття церкву
монастиря Дялу, історик Ніколає Іорга назвав чудом східного мистецтва. Землетрус
від 1940 року спровокував чимало збитків монастирю. Тоді були зруйновані церковні
вежі, верхня частина дзвіниці та були пошкоджені будівлі побудовані 1912 року. Будівельні
роботи пройшли між 1953 і 1956 роками, коли монастир відновив свою колишню
славу.

Монастир Дялу є місцем надрукування першої
книги у Волощині та
організації четвертого Європейського поліграфічного центру кирилічної книги під патронатом воєводи Раду Великого та ченця-книжника
Макарія. Книги, що вийшли друком в друкарні монастиря
Дялу (1508, 1510, 1512, 1644,
1645, 1646 та 1647 рр.),
являють собою не тільки унікальними
формами місцевої видавничої моделі, але також
ідеальним виразом конкретного культурно-ідеологічного
поняття, яким Тирговіште взяло на себе роль важливого культурного центру Південно-Східної
Європи, місцем, де з’явилися книги необхідні румунам та християнам Османської імперії. Серед них – перший переклад із
слов’янської мови (1647 р.) середньовічної аскетичної праці Томаса Кемпіса «Де
Імітаціо Крісті», завдяки боярину книжнику Удріште Нестурелу. Особливо
в XVII столітті, монастир став місцем процвітання
діяльності мініатюристів, перекладачів та друкарів. Від тоді нам залишилися портрети Матея Басараба та пані Еліни, намальовані Антімом
Каліграфом, між 1634-1644 рр.

До жіночого монастиря Дялу, що у повіті Димбовіца,
прибувають понад 10.000 відвідувачів щотижня. Крім вірян, які прибувають сюди молитися,
є й багато туристів.

На
лівому березі річки Нера, в 20 км від міста Оравіца (південний захід Румунії) у горах Лочвей, недалеко від місцевості Саски Монтана, восени 1994 року з ініціативи одного лікаря був зведений кам’яний фундамент монастирського комплексу. Вже
наступного року комплекс почав розширюватися через будування інших надвірних монастирських приміщень,
зокрема різних майстерень, де і зараз працюють черниці. Унікальність монастиря
Нера полягає в тому, що у ньому проживають черниці, понад 80 відсотків з яких є випускницями вищих навчальних закладів,
зокрема факультетів психології та медицини, а інші є медсестрами. Так що нікого не дивує, що крім живописних, літографійних та дерев’яних майстерень,
тут була відкрита й майстерня лікарських рослин, а пізніше лабораторія, де черниці
займаються обробкою лікарських трав.
У пошуку цих лікарських трав, черниці
вирушають з парку Кеїли Нерей та іноді
доходять до гір Семенік.

Сімона Хуцуцук, представник компанії, яка продає продукти,
вироблені у монастирі, розповіла нам, чому вони користуються таким великим
успіхом серед покупців: Клієнти
дуже оцінюють той факт, що продукти є приготовлені за тамтешніми рецептами, які
були натхненні з давніх традиційних та монастирських рецептів а також що весь
виробничий процес, починаючи від збору, сушки, подрібнення та упаковки і
маркування проводиться ручно черницями монастиря Нера. До складу продуктів входять
натуральні екстракти рослин і фруктів, зібрані з долини річки Нери та Гір
Банату, регіон багатий з точки зору різноманітності лікарських трав.

Черниця монастиря Нера Расофора Каліопіа розповіла нам, як
почала історія виготовлення тамтешніх виробів: Ми хочемо служити Богу та людям, те що відповідає нашій
професії. Церква здавна була асоційована з духовною лічницею, крім того здавна в
нашому румунському просторі лічниці будувалися неподалік монастирів, де з
давніх часів жили монахи, яким були відомі лікувальні властивості рослин. За підтримки засновника нашого монастиря, доктора Павела Кіріле ми почали
займатися фітотерапією, щоб показати, з одного боку багатство лікарської флори
в Банаті, а з іншого боку показати рецепти для лікування чимало хвороб за
допомогою трав та лікарських зборів.

Расофора Каліопіа сказала чому є
винятковими ці монастирські лікувальні продукти: Ми кажемо, що ці продукти є вироблені душею, є натуральними без хімічних добавок, без синтетичних
елементів, консервантів, барвників, у знак цінування дарів якими є життя та
здоров’я. Ми пропонуємо ці продукти тим, хто шукає природні засоби лікування.

Спочатку у монастирі виробляли з
лікарських рослин чаї та різні олії, а потім гама продуктів збільшилася, сказала Расофора Каліопіа: Ми спостерігали за тим, щоб наші рецепти містили
комплекс рослин, таким чином, щоб продукти мали більш
ефекту в випадку різних захворювань. Велеким попитом користується рідке
мило, що містить
екстракти з таких рослин як деревій
тисячолистий, дерево Господа та інші.

Ми запросили Сімону Хуцуцук згадати й інші
препарати, які користуються великим попитом. Ось, що вона відповіла: Йде мова про натуральні креми, які містять прополіс, полин або живокост, про олії шавлії, базиліка, чебрецю, про натуральне мило з лаванди, про спеціальний оцет, який стимулює втрату ваги, регулює перистальтику кишечника та допомагає виводити
токсини. У цьому році черниці монастиря Нера почали виробляти асортимент продуктів бджільництва а також інші натуральні харчові продукти, які містять різні
комбінації трав, таких як ромашка, личинка, листя берези або кропиви та багато
інших рослин, які ми всі знаємо від дідів і бабусь.

Холодна мацерація, природна ферментація,
водно-спиртові екстракти та готовність
допомогти людям є основними елементами продуктів, що виробляються у монастирі Нера.

Сьогодні ми
хочемо вас ознайомити з
туристичними принадами Вилчанського повіту Румунії, розташованого в південній
частині Карпат. Повіт перетинає річка Олт, а також дуже важливі автомобільна й залізнична магістралі, що з’єднують уздовж
долини річки Олт південь Румунії з Трансільванією.

Центральним
пунктом звідки починається ознайомлення з пам’ятками Вилчанського повіту є
повітовий центр – місто Римніку Вилча. Перше документальне свідчення про місто
датоване 4 вересням 1388 року, а згадується воно в документі волоського Господаря Мірчі Старого. Місто зберегло
чимало слідів своєї кількасотрічної історії.

Варто відзначити,
що в 18 км на північ від Римніку Вилчі знаходиться відомий монастир Козія, що є представницьким для середньовічної історії та
архітектури в румунському просторі. Монастир Козія був
заснований 1388 року Господарем Мірчею Старим з тим, щоб його церква служила
й як господарський некрополь. У декількох хвилинах їзди знаходиться курорт Келіменешть-Кечулата,
який в останні роки став дуже привабливим, завдяки сучасному аквапарку і численним басейнам з термальною водою.

У 17 км на захід
від міста Римніку Вилча знаходиться інший господарський монастир – Говора, у
будівництві якого брали участь не менше трьох господарів: Раду Великий – у 1492 році, Матей Басараб – в 1636 році та Константін Бринковяну (1688-1714
рр.). Під час правління Матея Басараба у Говорі був встановлений
друкарський верстат, подарований разом з друкарями Київським митрополитом
румунського походження Петром Могилою. У 1640 році тут було надруковане
«Говорське Правило», найдавніша збірка законів Волощини.

Поруч знаходиться
ще один відомий курорт в Румунії – Беїле Говора, який рекумендуть для лікування
захворювань дихальних шляхів. Першими лікувальні властивості мінеральних вод на курорті Беїле Говора на собі відчули румунські солдати, які
воювали у війні за незалежність 1877 року, будучи дислоковані поблизу монастиря
Говора.

Після
підтвердження лікувальних властивостей тутешніх мінеральних вод, у Беїле Говора
були побудовані кілька будівель, які призвели до створення курорту. Тут можна зупинитися у першому в Румунії готелі з власним лікувальними
комплексом, що був відкритий у 1914 році і повністю відреставрований за кошти з
європейських фондів кілька років тому. Розповідає Генеральний директор готелю «Беїле
Говора» Міхай Хандолеску. «Готель, в якому ми знаходимося
має понад сторічну традицію бальнеологічного лікування. Французький архітектор Доно об’єднав у цьому готелі три архітектурні стилі: підвал, напівпідвал
і партер зроблені в еклектичному стилі, перший, другий і третій поверхи – в стилі Модерн (ар-нуво), а четвертий, п’ятий і шостий поверхи -
у нео-румунському стилі. Готель має свою специфіку – має 365 порожнин у стінах, скільки
днів має рік і кожне приміщення отримує сонячне світло
протягом дня завдяки розміщенню будівлі зі сходу на захід.»

Готель
розташований в парку, спроектованому іншим французьким спеціалістом,
ландшафтним архітектором Емілем Пінардом. З Беїле Говора, через лише кілька
кілометрів їзди знаходиться соляна шахта Окнеле Марь. До шахти можна дістатися
й на мікроавтобусі. Шахта має до трьох з половиною гектарів тунелів, відкритих
для широкого загалу, з фітнес-залами, спортивними майданчиками, ресторанами і
льохами, де бажаючі можуть дегустувати різні вина, в тому числі місцевий сорт,
що виробляється виноградником Дрегешань, що теж знаходиться у Вилчанському
повіту

Дещо
західніше в напрямку міста Тиргу Жіу, на в’їзді в місцевість Костешть можна
відвідати Музей тровантів (пісковиків). На площі в один гектар можна побачити
численні породи переважно кулястої форми, що виникли в
результаті цементації піску. Далі на захід знаходяться інші місцеві визначні
туристичні пам’ятки в районі Хорезу. Колишній мер міста Хорезу Константін Ніцу пояснює, чому варто відвідати цей куточок Румунії: «Наш
район відомий як низовина Хорезу. Тут дуже
розвинувся туризм, в першу чергу завдяки нашій перлині – монастирю Хурезь,
побудованому Господарем Бринковяну. Слід зазначити, що монастир внесений до
списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Іншою причиною, чому варто відвідати Хорезу
є знаменита місцева кераміка. Вона особлива тим, що всі витвори місцевих
гончарів зроблені на гончарному колі вручну, тому серед них немає двох цілком
однакових. Хорезу є туристичним курортом місцевого значення, який постійно
розвивається і знаходиться в прекрасній гірській місцевості.»

Побудований
на кошти Господаря Констанітіна Бринковяну, монастир Хурезь знаходиться в 50
кілометрах на захід від повітового центру Римніку Вилча. Церква монастиря
внесена до Всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. Усередині церкви, на додаток
до звичайних фресок, що зображують релігійні сцени, є й своєрідна галерея
портретів членів родини Бринковяну, Басараб і Кантакузіно (які дали багато
правителів Румунії). Також всередині церкви розташована порожня могила
засновника монастиря Константіна Бринковяну, страченого разом з чотирма синами
в 1714 році в Константинополі. Церква, ніби фортеця, оточена різноманітними
спорудами, колишньою Резиденцією Господаря, Залою вартових і Залою ради, які були перетворені на музейні простори. Монастир Хурезь вважається найбільш
представницьким об’єктом Бринковянського архітектурного стилю, завдяки
багатству зовнішніх скульптурних прикрас та фресок.

Монастир Галата з міста Ясси є жіночим монастирем, побудованим в кінці XVI ст. князем Петром Шкіопулом (Кульгавим) в західній частині міста. Він розташований на пагорбі Мирослава, звідки можна легко милуватися панорамою міста. Церква, оточена стінами, прорізаними бійницями й амбразурами, зі своєю високою дзвіницею біля входу, має вигляд фортеці, часто будучи використана в історії як місце оборони, а іноді як господарська резиденція. Монастир є прикладом волоського впливу на молдовську архітектуру. Монастирський ансамбль був включений до списку історичних пам’яток Ясського повіту у 2015 році і складається з наступних чотирьох будівель: Церква Вознесіння Господа Бога – яка датується 1582-1583 р.; Королівський палац – що датується 1726-1728 рр.; Вежа дзвіниці – яка датується з 1584 року і Оточувальна стіна – 1584 рік.

До зведення нинішнього монастиря, князь Молдови Петро Кульгавий (1574-1577, 1578-1579 і 1583-1591 рр) побудував перший монастир, званий Галата в долині або Нижня Галата. Назва походить від району Галата в Константинополі (нині Стамбул), де проживали молдовські князі, що йшли до турецького султана, аби отримати фірман на панування. Галата – це слово турецького походження, яке можна перекласти на українську мову словом ворота. Влітку 1577 року під час свого першого панування, князь надіслав листа керівникам міста Бістріца, в якому просить їх направити фахівців в галузі будівництва, будучи незадоволений працею молдовських майстрів. Звідси можна зробити висновок, що будівництво монастиря почалося восени 1577 року. Передбачається, що освячення церкви відбулося до 22 лютого 1578 року, однак фундамент був закладений в небезпечному місці, і тому церковні стіни зруйнувалися невдовзі після цього.

Після повалення першої церкви, князь Петро Кульгавий збудував другу церкву на пагорбі неподалік від міста, що домінує долину ріки Ніколіна. Про це згадав і літописець Грігоре Уреке. Оскільки напис на церкві відсутній, нам не відомий період, коли була побудована ця друга церква. З літописів відомо, що будівництво нової церкви, що отримала назву Вознесіння Господа Бога і була відома під назвою Галата з пагорба) почалося в 1583 р. Теж тоді були побудовані й інші чернечі прибудови: келії для ченців, трапезна та приміщення для розміщення гостей. Князь наділив монастир селами і маєтками. У січні 1591 року в церкві Галата, князь Петро Кульгавий таємно одружився на Ірині, яка була матір’ю його сина Штефана, котрий народився в 1584 році. Князю не вдалося завершити будівництво до видалення його з престолу Молдови, залишивши незакінченими настінні розписи та захисну стіну.

Відомо, що у XVII ст., монастир Галата відвідували багато іноземних паломників. Російський чернець Василій Яковлев Гагара описав монастир в 1637 році: На версту від міста розташований монастир Патріарха Єрусалимського, дуже гарна будівля, а коли Патріарх прибуває у Волоську країну, поселяється в цьому монастирі. Кілька років по тому, Патріарх Антіохійський, Макарій III, був присутній на богослужінні в монастирському храмі в якості гостя князя Василя Лупу (1634-1653 рр.). Про цей візит згадав архідиякон Павел Алеппо в своїх записах. У 1735 році, була побудована стіна, що оточує монастир, а через 100 років господар Міхаїл Стурза додав ще один поверх над вежею дзвіницею. Упродовж часу у монастирі працювала школа шовківництва, потім він був перетворений на хоспіс для інвалідів, а з 1923 року на в’язницю. У комуністичний період, між 1961-1971 рр. в монастирі були проведені реставраційні роботи. З цієї нагоди були укріплені стіна, що оточує монастирський ансамбль, вежа-дзвіниця, дві башти церкви, а також дах. Проведені тут археологічні розкопки привели до виявлення кількох могил, з-поміж яких могила Марії Аміралі, дружини Петра Кульгавого, та дочки князя, Деспіни. У 1990 році монастир Галата був знову оголошений жіночим монастирем.

Князь Петро Кульгавий побудував, на дворі монастиря, княжий будинок, де він жив протягом певного часу. Влітку 1591 року він видавав тут документи. Згодом інші князі жили в монастирі Галата та прихистили тут їхні сім’ї під час епідемій, воєн і повстань. Серед тих, хто жив в княжому будинку в Галаті був і Тиміш Хмельницький, син Богдана Хмельницького, який прибув до Галати зі своїм військом на підтримку свого тестя Василя Лупу.

Після болючого досвіду втрати
національного скарбу в Росії під час Першої світової війни, румунська
влада розглянула варіант приховування коштовностей
Національного банку в безпечнішому місці під час Другої світової війни. Таким
чином, влада відмовилася від ідеї відправити національні
цінності в інші країни,і монастир Тісмана, розташований в гірському регіоні південного
заходу Румунії, був обраний як найбезпечніше
місце для зберігання цих коштовностей.

Суто таємна операція
з приховування національного скарбу, який на початку 1944 року становив 231,22 тонни, з яких 190,94 тонни були в
країні, і
40,27 тонн за кордоном, отримала кодову назву «Нептун». В операції взяли участь міністерства оборони і фінансів, Румунська
Православна Церква, Генштаб румунської
армії,
спецслужби і Румунська залізниця.

Куратор Музею Скарбу Національного банку
Румунії з Тісмани Іоан Лесенчук розповів коротку історію одіссеї
скарбу у середині 1940-х років: У період між двома світовими війнами, Румунія відновила свій золотий запас, але настав інший поганий рік, 1944. Після битви у Сталінграді, східний фронт значно слабшає. В результаті, за відступаючу
німецьку армію гонилася радянська армія, а румунському скарбу, що зберігався в Національному банку грозила небезпека. У квітні 1944 року,
союзники сильно бомбардують нафтові родовища в Плоєшть, Кимпіні і столиці Бухарест, а будинок
Національного
банку був у небезпеці. Так виникла ідея переміщення скарбу у безпечніше місце. Уряд звернувся до двох країн: Туреччини, яка оголосила,
що турецькі закони не дозволяють прийом скарбу, і Швейцарії, яка, так само, офіційно повідомила про те, що вона готова приймати скарб, але переміщення конвою,що містив би скарб Румунії,країнами центральної Європи, що
перебували під контролем німецької армії, являє собою серйозну небезпеку. Тоді маршал Іон Антонеску вирішив, що скарб повинен залишитися в Румунії, компактно, не розподілено
на частини.
Він дозволив Національному банку приховати цінності у безпечному місці.

Після кількох зустрічей, румунські банкіри
вирішили, що найбезпечнішим місцем був
монастир Тісмана, найстаріший монастирський комплекс
у Волощині,
побудований в кінці 14-го століття: Таємна зустріч губернатора банку Костянтина Анджелеску із митрополитом Олтенії Ніфоном Крівяну визначає умови виділення грошової допомоги монастирю
Тісмана для ремонту пошкодженої
частини в результаті пожежі від 1942 року. Національний банк виділив
50.000 леїв на відновлення і з цієї нагоди було вирішено, щоб скарб був
прихований всередині монастиря. Його буде
приховано у підвалі і ще з 2 липня 1944 року
Антонеску наказав Верховному штабу румунської армії зайняти населений пункт Тісмана так, щоб організувати у хороших
умовах переміщення скарбу до монастиря. Те, що й сталося.
Було відремонтовано декілька вілл біля монастиря, де були поміщені солдати, які забезпечували безпеку і частина
персоналу банку
та уряду, які супроводжували скарб.

Підготовка до операції «Нептун» була
готова, а влітку 1944 року власне починається
ця операція, як розповів нам Іоан Лесенчук: Перевезення
скарбу
розпочинається 2 липня 1944 року, п’ятьма автофургонами Національного
банку. Було проведено 75 переміщень протягом 15 днів. З
Бухареста, однак, відбуло більше автомобілів в декількох
напрямках, щоб був загублений слід тих,
хто переміщував скарб. У монастирі Тісмана солдати були одягнені в черничий одяг, щоб не звернути увагу тих, хто був зацікавлений
захопити скарб. Після завершення улаштування та відновлення пошкодженої в результаті пожежі частини була пробита стеля підвалу,
де був захований скарб і фахівці Національного банку
вирішили, щоб скарб був переміщений в печеру
поблизу монастиря. Перед тим як перемістити його з підвалу монастиря,
була найнята група працівників шахтарів з
Долини ріки Жіу, які улаштували печеру, де мав
бути поміщений скарб.

Як завершилася операція? Розповідає Іоан Лесенчук: Скарб зберігався у Тісмані з вересня 1944 року по
лютий 1947, коли центральний банк був націоналізований, уряд Петру Гроза прийшов до влади і був встановлений комунізм. Стіна була розвалена, і скарб був узятий на зберігання в будинок Національного банку в Бухаресті.

Під час 1944-1947 рр, в
Тісмані було розміщено 191 тонна чистого золота, яке належало Румунії і близько
2,7 тонн польського золота, що перебував на шляху до Греції, будучи залишений в
Румунії у 1939 році, перед тим, як Варшава мала бути окупована нацистськими
силами. Крім того, Румунія ще мала 40,7 тонн золота, що знаходилися на
зберіганні в банках Великобританії. На згадку про успішну операцію, 26 липня
2016 року, Національний банк Румунії відкрив Музей Скарбу НБР у монастирі
Тісмана, розташований у печері недалеко від монастиря.

Митрополит Анфім Іверський був одним з найважливіших священиків Православної Церкви у Волощині. Початкові роки його життя нам мало відомі. Відомо, що він був грузином, звідси й його ім’я – Іверський. Народився в 1650 році в Південній Грузії. Різнобічно обдарованого юнака Анфіма полонили дагестанські розбійники і продали в рабство. З рабства його викупив Патріарх Єрусалимський Досифей II і залишив при собі. Період перебування в Єрусалимській Патріархії, Анфім використав для удосконалення майстерності, поглиблення знань.

Вже відомий художник, гравер і каліграф, приблизно до 1690 році, на запрошення господаря Костянтина Бринковяну відправився у Волощину. Тут Анфім очолив заснування друкарні. Він зумів перетворити Волощину на центр православ’я, що постачав книгами весь християнський Схід. У 1693 році він видав Євангеліє румунською мовою. У 1694 році Анфіма призначили настоятелем Снаговського монастиря. Тут він заснував нову друкарню. У 1705 році Анфіма висвятили на єпископа Римніцкого, а в 1708 році звели в сан митрополита Унгро-Валахійского. Під безпосереднім керівництвом Анфіма у Волощині були побудовані більше двадцяти церков і монастирів. Особливо треба відзначити побудований в центрі Бухареста Монастир Всіх Святих, який нині на честь святителя носить його ім’я. Про нього й розповім я вам сьогодні.

Монастир Антім є одним з найдавніших і найкрасивіших православних монастирів у Бухаресті. У день пам’яті святої мучениці Агати, тобто 5 лютого 1713 року, Святий митрополит Анфім Іверський вирішує побудувати неподалік від Патріаршого собору монастир на місці, де, до тих пір, знаходилася стара дерев’яна церква, присвячена Святому Миколаю. Для будівництва, Анфім Іверський дав в розпорядження працівників все своє майно. Монастир був присвячений самим митрополитом Всім Святим. Св. Анфім, власноручно, склав будівельні плани монастиря, два з яких залишилися до нині, а саме: оригінальний план церкви (на папері) і інший план (на пергаменті), причому останній був складений в 1715 р, в монастирі.

Освячення великої церкви монастиря Анфім відбулося в 1715 році, як можна прочитати у красивому напису, розташованому в монументальному порталі вхідних дверей. Напис написаний у віршах грецькою мовою. Головні вхідні дубові ворота храму і різьблений грузинський орнамент на камені виконав сам Анфім Іверський. Спочатку монастир мав квадратну форму фортеці, із церквою в центрі. На кожному куточку було по одній вежі. Центральна церква є єдиною будівлею, зведеною в XVIII столітті. Впізнаємо в неї бринков’янський архітектурний стиль, з невеликим впливом італійського бароко. Над вхідними дверима, під кам’яним написом, вирізьблена емблема св. Анфіма, равлик, символ віри і смирення, оточений лавровим вінком і зіркою у верхній частині. Ту ж форму равлика мав перший ключ до церковних дверей, який зберігається, з 1855 року, в Національному музеї Румунії.

Митрополит Анфім Іверський, від смерті якого минулого року сповнилося 300 років, склав один з найцікавіших заповітів, в якому залишив написаними його бажання про те, як можна організувати і управляти монастирськими будівлями та майном. Писати заповіт почав він 24 квітня 1713 року, разом з початком будівництва монастиря, і доповнив 15 березня 1716 року. Настоятелю монастиря даються вказівки щодо належного управління маєтками і будівлями. Йому мають допомагати п’ять довірених осіб, обраних тільки з-поміж торговців, а доходи мають належати бідним. Так само він заповідає, що щороку монастир повинен підтримувати певне число дітей ходити в школу, за рахунок монастиря, забезпечуючи їм дах над головою, їжу, одяг і книги. Заповів священикам безкоштовно ховати бездомних бідних. Теж із доходів монастиря мали бути одягнуті бідні, діти та люди похилого віку.

У цьому монастирі, митрополит заснував друкарню, де хотів навчити людей друкарського ремесла, аби не зникло це ремесло. Так само він заснував вперше в Волощині громадську бібліотеку. Після смерті митрополита, монастир продовжив процвітати за допомогою численних бояр, які дарували йому свої маєтки та майна. 16 серпня 1731 року, правитель Волощини Міхай Раковіце підписав грамоту, яка передбачала звільнення монастиря від сплати податків, продовжуючи рішення своїх попередників Штефана Кантакузіно, Ніколая Воде і Іоана Воде. Подібно поступить і господар Грігора Гіка Воде, підписанням іншої грамоти 16 грудня 1734 року. 31 травня 1738 року, в результаті потужного землетрусу, дві оригінальні вежі церкви, побудовані з цегли, були зруйновані, будучи замінені новими, дерев’яними. У 1747 році монастир був повністю відновлений.

Під час фанаріотського панування, через погане управління грецьких ченців, монастир був в жалюгідному стані. Тільки у 1863 році були завершені реставраційні роботи, і церква була офіційно відкрита для богослужінь у присутності господаря Александра Іоана Кузи. Між 1988-1996 роками будуються нові келії на східному боці та сад між двома каплицями. 1992 року, на свято Св. Анфіма Іверського, 27 вересня, відбулося освячення каплиці і офіційне відкриття Музею старої книги, ікон та інших релігійних предметів.

Місця притулку і збройного опору, укріплені монастирі є живим доказом історії для мешканців Ясського повіту, який, окрім справжніх пам’яток архітектури, славиться і великою кількістю монастирів, церков і соборів. Монастирі користуються середньовічним укріпленим комплексом, здатним бути для правителів і бояр того часу пунктом збройного опору проти загарбників. Монастирі були збудовані з самого початку для притулку в разі облоги, їх стіни забезпечені вузькими амбразурами для гвинтівок і луків, а також ширшими отворами для гармат. Крім захисту проти загарбників, деякі з цих укріплених монастирів були перетворені протягом часу на військові лікарні. У наших минулих туристичних передачах я ознайомила вас з численними монастирями і церквами цього куточку Румунії. Сьогодні ви віртуально відвідаєте монастир Фрумоаса (укр. Красива).

Під пагорбом Четецуя, на правому березі річки Бахлуй, приблизно в двох кілометрах від Господарського двору, відкриває свої ворота монастир Фрумоаса, побудований між 1586-1587 рр. Це найстаріша будівля, побудована на цьому місці гетьманом Молдови Мелетієм Баликою. Мальовниче положення монастиря спонукало правителя Молдови Григорія II Гіки відновити його у 1727-1733 рр., до якого потім додав прекрасний ансамбль палаців. Церкви була побудована Іоасафом Войнеску протягом 1836-1839 рр., будучи перебудована від самого фундаменту. Над церквою височіють чотири вежі побудовані за зразком веж російських церков.

У церковному дворі знаходяться руїни палацу Стурза, що поєднує в собі класичний стиль з традиційним молдовським стилем і був побудований між 1818 -1819 рр. архітектором Мартіном Кубелкою. План палацу має прямокутну форму з двома виходами. Великий зал палацу пропонує з першого поверху красивий вигляд на місто. Церква носить відбиток часів, коли вона була зведена, вражаючи своєю монументальністю. Вона побудована у формі корабля, найдавнішої форми храму, простягаючись на 37 м завдовжки і 15 метрів завширшки. Вхід до неї здійснюється через доричний портик з трикутним фронтоном, оснащеним чотирма колонами, з’єднаними між собою аркою. Колони, пілястри і арки підсилюють елегантність величного пам’ятника. Надзвичайною красою наділена також і вежа-дзвіниця при вході в монастир.

Над масивним вхідним коридором розташовано приміщення дзвонів, чиї фасади прикрашені дванадцятьма іонічними колонами. В східній частині стіни відкриваються ще одні високі ворота, відомі як Ворота шибениці. В народі кажуть, що ці ворота зв’язують монастир з місцем, де були колись організовані публічні страти, особливо в дні ярмарку. Теж в монастирі, в північній частині церкви, розташований чудовий білий мармуровий пам’ятник. Це гробниця зведена господарем Михайлом Стурдзою в честь і пам’ять славного лицаря і писаря Грігорія Стурзи. В красивій гробниці знаходяться крипти інших членів сім’ї Стурза. Живопис церкви зроблений в техніці темпери, у світлих, добре збережених тонах. При вході розписані портрети членів сім’ї Григорія II Гіки. На лівій стіні намальований господар, одягнений в розкішному наряді, поряд зі своєю дружиною і двома дітьми Матвієм і Руксандрою Гіка. На правій стіні намальований інший син господаря Скарлат. У нефі, на правій стіні був намальований ігумен Йосафат Войнеску. З 1863 року майно Церкви переходить в державну власність і тутешні князівські будівлі були перетворені на казарми, а потім на військовий лазарет. Влітку 2003 року Фрумоаса стає жіночим монастирем.

До речі, легенди свідчать про те, що в монастирі деякий час мешкали Тиміш і Руксандра після одруження. Весілля Руксанди, дочки господаря Молдови Василя Лупу і Тимоша Хмельницького відбулося 2 червня 1652 року і тривало три дні. Серед яскравих видовищ і розважальних ігор, це свято прикрасив бойовий турнір вершників, в якому змагалися славні козаки із мужніми молдовськими військовиками, турнір, що проходив саме в долині Фрумоаса. Змагались також човнярі на водах тутешнього озера, це давало підставу говорити про Ясси як місто, що стоїть на мальовничому березі річки.

Монастир Бирнова – це чоловічий монастир, розташований недалеко від міста Ясси, в лісах Центрального Молдовського плато, під горою П’єтрерієй.

Мірон Барновські побудував між 1626-1629 рр. в Ясських лісах монастир якому дав своє ім’я, під горою П’єтрерієй, поблизу Ясс як писав літописець Мірон Костін. У 1629 році, коли князь був скинутий з престолу і втік до Польщі, ані церква, ані монастир не були добудовані. Повернувся на трон, на короткий період, в 1633 році, але був спійманий і страчений в Константинополі, 2 липня того ж року. Через приблизно 30 років, Євстафій Дабіжа зумів у період 1664-1667 рр. добудувати церкву і, за допомогою ченців, збудувати підвали. Господар Григорій II Гіка підкріпив стіну вежами та валами землі і звів, над вже існуючими підвалами, великий будинок. З 1662 року монастир був подарований, почергово, Єрусалимському Патріархату, Афонській горі, Синайській горі, Константинопольському патріархату і Олександрійському Патріархату і перебував під управлінням грецьких ченців протягом 200 років.

До нині збереглася церква в незмінному вигляді навіть якщо потребує ремонту і консолідації, будинок з XVIII століття (напів в руїнах, напів серйозно пошкоджений), руїни меншого будинку і дзвіниця, при вході в монастир, з оточувальними стінами і вежами по кутах, яка була відреставрована. Церква, так як вона виглядає зараз, є укріпленою церквою. До речі, весь монастир подібний на місце притулку. Господар Євстафій Дабіжа, який закінчив будівництво монастиря і церкви, був похований саме в церкві. Місце позначене мармуровою плитою з написом слов’янською мовою.

Теж у цій церкві знаходиться гробниця меншої дочки князя, яка померла у 15-річному віці. Місце позначене надгробком грецькою мовою. Пізніше, князь Григорій II Гіка відремонтував та улаштував монастир, і навіть скрився разом із дворянами тут, щоб захиститися від епідемії лихоманки. У період 1950-1991 рр. монастир був залишений комуністами напризволяще. З 1991 року ченці заселили його і намагаються відродити колишнє чернече життя.

Архітектурний план монастиря Бирнова схожий на план монастиря Драгомірна, він належить до великих архітектурних ансамблів Молдови, що поєднують, з цієї точки зору, румунські архітектурні елементи з візантійськими. Церква має величний зовнішній вигляд, маючи прямокутну форму з двома вежами, однією масивною, над притвором, а іншою тоншою, восьмикутною, прикрашеною ззовні. Вперше в Молдові, у церквах Мірона Барновського дзвіниця будується біля церкви, розташована над притвором. Це змінює вигляд церкви, в цілому. Вежа над притвором є елементом укріплення, маючи на першому поверсі таємницю, де можна було приховати скарби церкви. На другому поверсі знаходиться приміщення, що має захисну роль. У цю башту можна увійти через потайні двері, приховані задньою частиною старовинної церковної лави.

Церква монастиря ділиться, відповідно до візантійської традиції, на притвор, неф і вівтар. Притвор має прямокутну форму, він підтримується ззовні, по кутах, масивними контрфорсами. Склепіння інтер’єру має дві кришки. Притвор схожий на той з монастиря Драгомірна, але склепіння просте і позбавлене щедрих прикрас церкви Драгомірна. Перегородка між притвором і нефом була замінена трьома арками і двома товстими стовпами, що представляють одну з особливостей молдовської церковної архітектури XVIII століття, прототип цього нового розподілу був виявлений вперше в іншому яському монастирі Галата, про який розповім я наступної неділі. Великий іконостас розділяє неф від вівтаря. Церква монастиря Бирнова не має настінних малюнків. Монастир оточений кам’яною стіною заввишки близько 5 метрів. Стіни, що оточують монастир з усіх боків, мають форму чотирикутника. Будівельні матеріали походять з палеонтологічного заповідника Репедя. Низька стійкість цих матеріалів до погодних умов перетворила стіну на руїни, вона будучи відновлена між 1985-1987 рр.