Tag: Трансільванія

Будучи перешкодою на шляху татарських і
турецьких навал, саксонські фортеці та укріплені церкви в населених пунктах
Прежмер, Кирца, Слімнік та Аксенте
Север зуміли вистояти в часі. Майже у всіх них збереглися масивні башти,
розташовані в західній частині центрального нефу, із вартовими дорогами,
вікнами і дірами для гармат і рушниць, під’їзними шляхами, захищеними
внутрішніми стінами, ровами та вхідними вежами.

Для покращення захисту будівель, наприкінці XV ст., в деяких місцях, їхні бічні крила часто зносилися і будувалися
оборонні поверхи з каміння або дерев’яних балок, підтримані арками
розташованими між контрфорсами. Ці оборонні поверхи мали вікна і діри для
катапультів і рушниць, а також дзвіницю. Попри те, що ці фортеці та саксонські
церкви є дуже важливими для дослідників, вони є важливими свідками історії
мистецтва і архітектури середньовічної Трансільванії, з сильним німецьким,
чеським, австрійським, римським і готичним впливами. Про деякі з цих фортець розповім я вам сьогодні…

Серед всіх оборонних церков побудованих
тевтонськими лицарями і саксонськими поселенцями, які прибули з Тюрінгії,
найбільш вражаюча товщиною своїх стін і висотою башт – це церква Прежмер, яка
окрім релігійної ролі виконувала ще і стратегічну роль. Церква, розташована у 10 км від м.
Брашов і вперше згадується в документах від 1240 року. Церкви такого типу
називаються оборонними церквами. По архітектурі, будівля цієї пам’ятки Румунії
нагадує пізню готику, так звану бургундську готику. За оригінальність і красу
споруди, церква Прежмер була включена до світового культурного надбання ЮНЕСКО.

Церква оточена стіною в 12 м. висоти і 6 м. товщини, це прямокутник
із закругленими кутами і захищені ровами з водою, чотирма вежами і двома
передовими укріпленнями. Схожість цієї церкви
на деякі пам’ятники з Німеччини
очевидна. Церква була розширена в кінці XV століття, коли були збудовані вікна,
що носять відбиток стилю пізньої готики. Прежмерська Євангельська церква має
величезну художню цінність. Довкола церкви, в стінах, розташовані маленькі
кімнати у вигляді бджолиних сот. Кожна сім’я села ховалася в одній з кімнат, у випадку
якщо нападали вороги. Номер будинку в селі збігався з номером кімнати в
оборонній стіні. Прежмерська церква врятувала життя тисячам селян від навал
кочівних народів. Вхід у двір церкви здійснюється через напівкруглий прохід
30-ти метрової висоти, захищений двома рядами кріпосницьких воріт. Між воротами
знаходиться капкан, в який потрапляли вороги, яким вдалося проходити через
перші ворота. У наші дні лише одна сім’я проживає в церкві і піклується про цей
середньовічний пам’ятник, якому більше 500 років.

Добре збереглася упродовж часу і фортеця
Кирца (Kercz або Kerz), як місцеві жителі
називали її колись, куди можна дістатися по дорозі від фортеці Фегераш до міста
Сібіу. Хоча село розташоване на високій рівнині, яку перетинає ріка Олт,
цистерцианський монастир Кирца, який приніс цьому селу популярність,
розташований на крутому і скелястому пагорбі. Для забезпечення кращої оборони,
до фортеці добудовано вежі і товсті стіни, оригінальною будучи їх округла
форма. Незважаючи на це, монастир, в якому зберігся найстаріший готичний
костел, побудований ченцями Цистерцианського ордену в 1202 році, був
зруйнований і спалений татарськими ордами у період 1240-1242 рр.

Перебудований з каміння в період 1242-1250 рр.,
його знову руйнують турки 1421 року, а 52 роки опісля, належатиме
римо-католицькій парафії Сібіу. Цистерцианський стиль фортеці, а саме кругові
вікна та інші декоративні елементи, мав сильний вплив на архітектуру
південно-східної Трансільванії. До наших днів з колишньої церкви збереглася
лише апсида, а південно-східний бастіон, якого колись використовували для
оборони, сьогодні виконує роль дзвіниці. Досить серйозно постраждали упродовж
часу фрески на внутрішній частині фортечних стін, до наших днів проіснувавши
лише 14 зображень, що представляють страждання Ісуса, і датуються 1781 роком.

Іншою цінною історичною пам’яткою Трансільванії
є фортеця Слімнік, побудована в першій половині XIV ст., яка мала роль зв’язку між містами Сібіу та Медіаш, а також роль
оборони. Будучи названа церквою-фортецею або селянською фортецею, монументальна
будівля була зведена на пагорбі на околиці місцевості Слімнік, де ще спостерігаються
сьогодні залишки середньовічних укріплень.

Фортеця була побудована повністю із
цегли, зовнішні стіни будучи підперті контрфорсами. Фортеця розташована на
околиці Колишньої тронної сібіуської фортеці, на пагорбі. Колись її оточував
густий ліс, який в легендах був місцем притулку гайдуків. У XIV столітті була побудована, але незавершена церква в готичному стилі.
Обложена кілька разів, фортеця була завойована Іоаном Запольєю, в 1529 році, та
Мойсеєм Секлером, в 1602 році, пізніше турками в 1658 році і підпалена в 1706
році. Після 1717 року фортеця була неодноразово відремонтована, однак то був
період останньої епідемії чуми. У 1855 році була знесена частина недовершеної
церкви фортеці, а матеріал був використаний для зведення захисної стіни нового
кладовища. У 1870 році звалилася башта на південному сході між внутрішнім і
зовнішнім двором, і в 1872 році впала і певна частина оборонної стіни. Під час
Другої світової війни зникли і цінні дзвони церкви. Руїни фортеці Слімнік можуть відвідувати туристи, які можуть користуватися,
на відміну від інших подібних туристичних об’єктів, і спеціалізованою
інформацією. Туристам
надається навіть можливість сходити на вежу фортеці, звідки відкривається
чудова панорама.

Маючи понад 700-річну давність місцевість
Аксенте Север подарувала археологам багато залишків з епохи бронзи і
римського періоду. Назва місцевості походить від видатного патріота, учасника
революції 1848-49 року, Аксенте Севера. Раніше село називалося Фрауендорф (Frauendorf) або Жіноче село, за тутешнім монастирем католицьких
чернець. Церкву почали будувати з каміння саксонці у XIV ст.. Товщина стіни вежі становить понад півтора метра. Фортеця має
оборонну башту, з нішами для рушниць на горищі та оборонну стіну, зміцнену
потужними контрфорсами. На укріпленій стіні було улаштовано вартовий шлях, який
піднімається вище комор, для зберігання продуктів.

Регін
– «місто на пагорбі» або «місто скрипок» розташоване у 32 км від повітового
центру Тиргу-Муреш. Воно було засноване переселенцями з Німеччини, так званими
трансільванськими саксонцями, на території Угорського королівства. Вперше про місто згадується в документів
угорського короля Ендре II від 1228 року. У 1241 році Регін був підданий
монголо-татарському нападу, а в 1285
році – нападу половців-куманів. Спочатку місто складалося з двох частин -
німецької та угорської, що були розділені ровом. У 1330 році, після зведення
католицького собору в угорській частині міста, ситуація змінилася. У XVI і XVII
ст. Регін, як і вся Трансільванія, були об’єктом запеклої боротьби між
австрійськими Габсбургами і турецькою імперією. Після перемоги австрійців,
Регін, як і все Угорське королівство, увійшло до складу імперії Габсбургів. У
1848 році, під час Угорської революції 1848-49 років, місто було, практично,
спалено.

З 1918 року, після закінчення Першої
світової війни і згідно Тріанонському мирному договору, Регін належить Румунії.
У 1926 році було проведено адміністративне об’єднання угорської і німецької
частин міста. У 1940 році, на підставі Другого Віденського арбітражу, Регін, разом зі всією Північною Трансільванією,
повернувся до складу Угорщини. У 1945 році місто знов входить до складу
Румунії. Будівлі в центральній частині міста
були побудовані у період 1850-1910 рр.

Гільдія плотників була, з точки зору поширеності, найбільш важливою для
саксонської частини Регіна. Цій ситуації сприяло, у першу чергу, розташування
місцевості в долині річки Муреш, річки по якій плавали плоти з Келіманських
гір. Торгівля деревиною та плотами була одним з найважливіших
напрямків діяльності мешканців старого Регіна. Сприятливе розташування
місцевості поблизу гір Гургіу та Келімань з їхніми просторними лісами було
справжнім викликом для підприємців цієї місцевості. У 1853 році декілька купців
плотів із саксонської частини міста Регін згуртувалися у гільдію, і згідно принципу чим нас більше, тим
краще, кожен член отримував винагороду відповідно до функції, яку
виконував. Вже наступного року, 1854
році, декілька липованів співробітничали з цим товариством таким чином:
мешканці Регіна займалися придбанням і транспортом плотів, а липовани їхнім
продажем.Любов до дерева передалось з покоління в
покоління аж до наших днів. Сьогодні емблемами міста є саксонська церква,
побудована в 1330 році в стилі трансільванської готики, і пам’ятник
скрипки, бо місто Регін прославився у всьому світі виробленими тут скрипками.

Отож, зараз місто Регін відоме у
світі особливо завдяки майстрам з
виготовлення скрипок. Буковинець Роман Боянчук
побудував у 1951 році першу скрипку у місті Регін, він будучи зачинателем
традиції визнаної в усьому світі, а також основоположником гільдії виробників
скрипок міста. Здається, саме в
цьому регіоні, існують всі кліматичні умови для розвитку кучерявого клина, дерева використаного у виготовлені скрипки, але і
ялини, яку використовують для кришки скрипок.При вході у
місто Регін, перед Євангельською церквою розташований пам’ятник присвячений майстрам, які виробляють скрипки.Верхня частина пам’ятника, висотою 7,30 м,
символізує поширення музичних звуків у просторі.

Іншим
відомим у світі скрипковим майстром є Василь Гліга, завдяки своїй майстерності та
використанню чудової деревини, яку він знаходить у Карпатських горах. Він заснував
компанію, яка виробляє необмежений діапазон інструментів, від унікальних – до
учнівських. Сам Василь Гліга, який працював у 80-х рр. на державній скрипковій фабриці,
потайки зробив вдома скрипку для себе. У 1990 році, після грудневої революції в
Румунії, він продав її одному італійському дилеру. 2000 доларів США – стільки
коштувала його перша скрипка. За ці гроші він купив собі автомобіль, а також
вирішив покинути завод в якому працював, вважаючи, що, працюючи вдома із
дружиною, йому вдасться за місяць виготовити дві скрипки в стилі Страдиваріус і
таким чином утримувати сім’ю. Через рік він заснував власну фабрики з
виготовлення скрипок. Зараз його завод є одним з найбільших скрипкових заводів
в Європі.

Минулого
року держави члени ЄС експортували 105.000 скрипок на суму 23,3 млн євро, а
Румунія є найбільшим експортером скрипок у ЄС та решті світу, показують дані,
опубліковані нещодавно Європейським управлінням статистики.Більше половини (52%, відповідно 55.100
скрипок) було експортовано до інших країн-членів ЄС. Дані показують зниження на
7% загального експорту скрипок країн-членів ЄС порівняно з 2013 роком, показує
Євростат. Найбільшим
експортером скрипок з ЄС до решти світу є Румунія, яка експортувала у 2018 році 14.000
скрипок в країни, які не є членами ЄС.

1 грудня 1918 р. Національну асамблею
румунів із Трансільванії було викликано в Алба- Юлію, місто, в якому були страчені через
колесування Хорія та Клошка, два із трьох лідерів селянського повстання
1784-1785 років. Велика Румунська національна рада, представницький орган із
роллю законодавчої влади, скликала 1228 делегатів у місто, що стало символом укладення
резолюції про приєднання
до Королівства Румунії. Утворена з 8-ми єпископів,
включаючи греко-католика Іуліу Хоссу та православного Мирона Крістя, та 200 членів з
усіх соціальних верств, Велика національна рада взяла на себе місію консультувати
румунів щодо їхнього майбутнього шляхом голосування. Разом з Румунською національною радою, яка
взяла на себе виконавчу функцію, до складу якої входило 6 членів Румунської національної партії та 6 членів
Соціал-демократичної партії, Велика національна рада вирішила, що новий початок
можна поставити лише на основі загального голосування, голосування, за яке
румунські партії та національні організації Трансільванії виступали
з 1881 року.

Труднощі в організації таких виборів
були величезними. Перша світова війна з її великимиматеріальними та
людськими
втратми щойно
закінчилася. Трансільванія була провінцією без держави. Угорська Корона перебувала в стані
розпуску, в заблокованому
стані, вона не могла реагувати. Авторитет угорської держави,
представлений
правовою системою, парламентом, урядом, магістратами, армією та державними
службовцями, усіма, хто забезпечував громадський порядок і суверенітет Великої
Угорщини, вже не існувало. В Австро-Угорщині перші вибори на основі загального
виборчого права відбулися в 1907 році, але лише в австрійській частині імперії.
За рік до цього, 1906 року, за часів імператора Франца Йосифа, було прийнято
новий виборчий закон, згідно з яким всі чоловіки старше 24 років, незалежно від
багатства та соціального походження, мали право голосу. Оскільки Трансільванія
та Банат були в угорській частині імперії, румуни не могли скористатися
реформою загального голосування, крім румунів Буковини,що була в складі
Австрії. У 1907 році п’ять румунських депутатів із Буковини
пішли до Віденського парламенту, стільки ж депутатів направили до віденського
парламенту на виборах 1911 року, останніх перед Великою війною.

У заплутаній ситуації кінця 1918 р.,румуни відреагували на основі принципів самоврядування. Але акція була і
політичною. Румуни, які займалися політикою в той час у двох партіях з відносно
рівною вагою представлення в Будапештському парламенті, Румунській національній партії
та румунській секції Соціал-демократичної партії Угорщини, організували цей
виборчий процес. Даніель Барбу – історик та професор факультету політичних наук
Бухарестського університету. Він описав те, що назвав єдиним виборчим процесом
у сучасну епоху, неорганізованим урядом чи державним органом, організованим
громадянським суспільством: Дані
мікроісторії, які ми маємо стосовно вибору делегатів у кожній місцевості,
показують, що використовувались різні римські процедури, а саме акламація. Як
правило, двоє-троє лдей із села, тобто священик, землевласник, якщо він був румуном, нотаріус,
вчитель чи багатіший селянин тощо, були через акламацією та консенсус, наділені авторитетом, що
представляли всю місцеву громаду».

Голосування, яке направило 1228
делегатів в Алба-
Юлію, щоб прийняти рішення про об’єднання Трансільванії з Румунією, було б, за сьогоднішніми стандартами, менш демократичною процедурою. Але часи були
неспокійними, кінець Першої світової війни вибрав на
поверхню очікування та реакції
придушені в попередні
роки. Даніель Барбу каже, що на зустріч між демократією та універсальним
голосуванням слід
дивитися очима тих, хто був сучасником більшовицьких революцій та анархії, що виникла після 4 років кривавої війни: «Були учасники Асамблеї в Алба-Юлії принаймні ті, хто підготували резолюцію та запропонували її широкій акламації демократами? Очевидно вони були румунські патріоти. Були люди,
які мали тривалий парламентський досвід, володіли політичною наукою та практикою. Я здогадуюсь, що
вони не були демократами, що буде доведено в найближчі місяці. Що сталося 6 грудня? Румунська армія окупує
Трансільванію. Вона була дуже рішучою щодо встановлення кордонів, і, перш за все, відновила
мир у країні. У нас є дуже чіткі свідчення, Іон Лепедату говорить у своїх спогадах, на
сторінках журналів, написаних у ті часи, де він писав, що села
рухаються. Коли ми говоримо про радянську комуну, ми думаємо лише про
Будапешт та Угорщину за Тисою. Але всю Європу, включаючи Англію, охопив
революційний трепет. Протягом багатьох місяців такі міста, як Турін, Мюнхен, Берлін, були
керовані під червоним прапором військових та робітничих об’єднань.
Подібні речі почали відбуватися і в Трансільванії».

Голосування за об’єднання
Трансільванії з Румунією було масштабним процесом, який тривав майже місяць, після закінчення якого
було зрозуміле бажання до нового початку. Це зусилля
великої людської спільноти було організовано без
установ та без допомоги, лише на основі волі до встановлення миру та нової державної приналежності. 1 грудня 1918 року в Алба-Юлії був центр ідеї румунізму в Трансільванії. Кінець того року був славним, це був кінець
епохи, але це також початок іншої, в якій люди будували свої сподівання.

Самуель фон Брукенталь, губернатор Трансільванії,
народився в 1721 році у населеному пункті Нокріх, в Трансільванії, і помер в
1803 році, будучи похований в Євангелічній Церкві міста Сібіу. Він був юристом за фахом,
губернатором Трансільванії та палким колекціонером творів
мистецтва. У наші дні він відомий особливо
як власник Палацу в місті Сібіу,
в якому знаходиться перший громадський музей мистецтв у Південно-Східній Європі
та один з перших на континенті.

Насправді обширна колекція барона була стрижнем
музейної спадщини палацу Брукенталь. Інший палац Брукенталь, менш відомий, але не менш важливий
з історичної та архітектурної точок зору – це літня резиденція барона в н.п. Авріг.
Розташоване в 26 кілометрах від м. Сібіу,
місто Авріг знаходиться у підніжжі Фегерашських
гір, в долині річки Олт. Саме Авріг
був вибором барона фон Брукенталя для
побудування своєї літньої
резиденції, що складається з
великого особняка, а також парку, що став відомим в історії як трансільванський рай
або Фонтан здоров’я. Відомо,
що палац був зведений за зразком Віденського палацу
Шенбрунн.

Барон та його родина приїжджали
до Аврігу влітку, дізнаємось
ми від Коріни Комбей, куратора Брюкентальського
палацу в м. Авріг: «Будівельні роботи розпочалися у 1783 році до завершення будівництва як парку, такі палацу
пройшло немало часу. Мова йде про маєток площею 15,5 га. Звіт про
місце розташування будівель, що складають домен,
відповідає вимогам барокової
архітектури. Резиденція складається
з трьох частин: головної будівлі, яка відзначилася своєю унікальною архітектурою і продовжується по обидвох сторонах двома одноповерховими
будівлями. З палацу відкривається
широка панорама на парк та річковий луг. Так само, величні сходи,
артезіанський фонтан, геометрично розміщені структури та
орнаменти, алеї – все це веде до цього парку, розташованого на 12 метрів нижче
рівня палацу. В східній частині
палацу, на схилі, розташований англійський сад, який,
на відміну від французького, має менші розміри. Його
перетинають звивисті алеї. Спочатку перед оранжереєю розташовувався голландський
сад, де за часів барона вирощували овочі та фрукти, а також багато екзотичних
рослин. Добре відомо, що барон вперше привіз у Трансільванію ананас,
лимон, каву та мускатний горіх.»

Протягом століть палац Авріг зазнав
різних змін. Після майже
70 років від смерті барона, все його майно, включно палац, були подаровані
Євангелічному ліцею з міста Сібіу. Після Другої світової війни, маєток цей був
націоналізований і перетворений на санаторій для профілактики легеневих
захворювань. Зовнішній вигляд, однак,
залишився незмінним з часів Самуеля фон Брукенталя, прикладом цього будучи оранжерея, де ще можна знайти декоративні елементи з часів барона,
розповідає Коріна Комбей: «Архітектурний
стиль бароко зберігся з 1908
року як можна було краще. В основному не було внесено змін, які вплинули би на архітектурний
стиль. Однак, упродовж часу, відбулися зміни. У комуністичний період палацу судилося стати санаторієм та
пологовим будинком, для
чого приміщення в палаці були
пристосовані до потреб того часу. Але після 1990 року комплекс повернувся до
початкової концепції, тобто історичної. Ми зберегли стиль
пізнього бароко, в тому числі і щодо саду, і намагаємось зберегти якнайбільше
з історії місця та
бачення, з яким Брукенталь побудував цей
комплекс.»

Після того, як у комуністичний період домен барона у місті Авріг був націоналізований, починаючи з 1990 року, після повернення власнику, ним
управляє Фонд Самуеля фон Брукенталя, що представлений Радою
Євангелічної Церкви зм. Авріг. Сьогодні, комплекс відкритий для всіх тих, хто хоче насолодитися особливою
атмосферою в тіні Карпатських гір. Колишня літня резиденція Самуеля фон
Брукенталя прокинулася в 2011 році з глибокого сну. Протягом майже десятиліття
після закриття санаторію, ця історична перлина залишилася в майже повному
забутті, незважаючи на те, що парк та будівля є одними з найбільш важливих
пам’ятників в стилі бароко Трансільванії.

Одним з перших кроків повернення
цього культурного спадку громадськості був ремонт Оранжереї в парку. Поступово
і парку було повернуто первісний вигляд. Розташована серед ідилічного парку,
Оранжерея є основною атракцією для відвідувачів маєтку Брукенталя. Оранжерея
була побудована між 1770 і 1779 роками за планами самого Самуеля фон
Брукенталя. Будівля складається з двох частин, малої і великої оранжереї. Під
час Брукенталя тут виростали взимку екзотичні рослини з усього світу, такі як
лимон або Севільський апельсин, ананас, диня і абрикоси. Особливою атракцією
була Цариця ночі, кактус, який цвіте лише раз на рік.

Хоча
менш відвідана туристами, східна частина
Трансільванії, зокрема повіти Ковасна
та Харгіта, мають чимало туристичних атракцій. На кордоні між повітами Ковасна та Харгіта знаходиться бальнеологічний курорт Беїле Тушнад, розташований у 66 км на північ
від міста Брашов, у дефіле, що перетинає річка Олт між горами Харгіта та Бодок. Це місце відпочинку користується попитом зокрема в
літній сезон, коли туристи, крім лікувально-оздоровчого відпочинку, можуть займатися активним відпочинком завдяки навколишнім горам, вкритими лісами.

Але, завдяки розвитку гірськолижної зони, курорт Беїле Тушнад тепер користується популярністю і в зимовий період. Курортне місто почалося розвивати в
1845 році, але перші відомості про існування мінеральних
джерел та їх використання в лікувальних цілях можна знайти в документах від 16 століття. Після будівництва будинків для
туристів, у
1890 році почала працювати перша лікувальна база.
Висока концентрація негативних іонів, мінеральні води,
а також мофети, тобто природні еманації газів, зокрема двоокису вуглецю, є головними терапевтичними факторами цього курорту. Вони використовуються в лікуванні серцево-судинних захворювань, діабету та ожиріння.

Гід Костін-Іон Корбояну розповів й про інші навколишні туристичні атракції: «Можна відвідати так званий Край
секлерів, в повіті Ковасна. Тут можна провести дуже цікаві вихідні, оскільки є багато
туристичних атракцій. Чимало замків та особняків були відновлені в останні
роки. Можна навіть переночувати в одному з них, а саме в Міклаушоарі, а звідти можна дістатись до озера Сфинта Ана, до курорту Бальванош, до Тіновул-Мохош та до міста Тиргу-Секуєск.»

У сонячні осінні дні можна організувати подорож до озера Сфинта Ана, єдиного в Європі озера, що сформувалось у вулканічному кратері. Поруч,
знаходиться природний заповідник Тіновул-Мохош, куди доступ дозволений лише з гідом. Тут можна милуватися небесною росою, рідкісним видом комахоїдної рослини. Якщо користуємось автомобільним транспортом можна дістатися до озера з цікавою історією, який розташований
в 75 км на північ. Йде мова про Червоне озеро, яке з’явилося 23 січня 1838 року,
коли стався сильний землетрус з обвалом схили, яка перетворилася на природну
дамбу. Після закриття долини, ліс був затоплений, а ялинки з часом скам’яніли,
їх вершини можна бачити на поверхні води. Пройшовши через населені пункти,
неможливо не помітити інші цікаві речі. Гід Костін-Іон Корбояну стверджує: Йде мова про секлерські ворота, які мають особливі
елементи. Кажуть, що секлерські ворота повинні бути не менше 3,8 метра на яких вирізьблені знамениті тюльпани, а над воротами є дах із деякими отворами, де, за
традиціями, душі тих, хто помер приходять й відпочивають на великі релігійні свята.

Дерев’яні ворота так
побудовані, щоб можна під ними проходили з возами наповненими сіном. Варіанти відпочинку
в цей регіон залежать від пори року: Якщо туристи відвідують ці місця під час літнього
сезону, вони можуть провести лікування на курорті Беїле Тушнад, засмагати на
сонці біля озера Сфинта Ана, займатися гірськими походами. Лікування можна
проводити аж до зими. Тут ковальські майстерні, майстерні обробки
деревини, а восени варять горілку.

Якщо від Беїле Тушнад ми відправляємось
до південної частини Східних Карпат, ми спочатку проходимо через курорт місцевого
значення Біксад, а потім, після 20 кілометрів
добираємось до більшого бальнеологічного курорту Бальванош з хорошою
туристичною інфраструктурою. Тут існують
цілющі джерела, рідкісне природне явище. Гази, що виходять з надр землі
вибризкують на поверхню невеличкі частини каміння, а також воду, так що на
поверхні, раз-по-раз, земля ніби кипить.

Далі
ми добираємось до села Туріа,
жителі якого увійшли до Книги рекордів. Їм вдалося зробити бульз вигляді рулону довжиною у понад 150 метрів і 32 сантиметрів, якого розкотили на столиках біля дороги.З
Турії можна досить швидко дістатися до міста Тиргу Секуєск, де є два музеї, що можна відвідати: Музей історії гільдій та Музей ляльок. Останнійбув заснований майже 10 років тому і має колекцію понад 400
ляльок. Також у Тиргу
Секуєску можна відвідати спеціальну майстерню, де під керівництвом експетрів, можна навчитися як прикрашати
медівники.

Від міста Тиргу Секуєск ми дістаємось до бальнеологічного курорту Ковасна, якого також називають курортом 1000 цілющих джерел. Через специфічні геологічні умови, курорт Ковасна багатий на різні джерела мінеральних вод та на природні еманації вуглекислого газу, що називаються мофетами. Найвідомішою атракцією міста Ковасна є Болото біса, що розташоване прямо в центрі міста. Це цікаве гідрогеологічне явище, яке виникло внаслідок великих тектонічних рухів, спричинених вулканічними виверженнями в регіоні.

У списку
«нереальних» місць у світі в 2016 році, журнал Космополітан розмістив трансільванське
середньовічне село Б’єртан поряд з Бора Борою, Провансом, Санторіні або
Сейшельськими островами. Б’єртан виглядає як місто у фільмах Діснея, з
укріпленою церквою, яка, здається, є частиною казки, – писали у 2016 році
журналісти Cosmopolitan.com. Саме про село і укріплену церкву Б’єртан
розповім я вам сьогодні….

Саксонці, котрі
заселили в XII-XIII ст.
південно-східні регіони Трансільванії, отримали від угорських королів значні
привілеї: вони без жодних обмежень використовували води і ліси, саксонські
торговці могли безмитно торгувати по всьому Угорському королівству. Взамін саксонці
переймали на себе вельми важливий обов’язок: вони повинні були нести військову
службу на неспокійному південному кордоні, адже на придунайських рівнинах за
карпатськими перевалами кочували орди степовиків. А півтора століття по тому цю
загрозу змінила ще гірша загроза: над всіма землями на півночі від Дунаю
нависнув Дамоклів меч турецької агресії. У кого ж ще шукати захисту, як не у
Бога? – розсудили саксонські переселенці і почали укріплювати свої церкви, що
були, за традицією, центром кожного села. Таким чином, церкви перетворилися на
маленькі фортеці: їх оточили товсті кам’яні стіни і глибокі рови, заповнені
водою. Під час військової небезпеки за цими стінами і в самому храмі могло
сховатися все населення села. Вхід у церкву-фортецю охоронявся всю добу; на
сторожовій башті постійно чергував вартовий, готовий у будь-який момент підняти
тривогу. А в церковних підвалах зберігалися запаси зброї і харчів, що дозволяли
саксонцям витримати облогу.

У наші дні висока
башта укріпленої церкви є ознакою колишнього саксонського села. Подібні споруди
взагалі характерні європейському середньовіччю; їх можна зустріти у Франції,
Нідерландах, Німеччині, Австрії, Словенії, Угорщині. Але ніде вони так широко
не поширені і не мають такої значної подоби, як в Трансільванії. Найбільша
кількість укріплених церков зосереджена довкола міст Брашов, Сібіу та Медіаш. А
один з найцікавіших таких пам’ятників знаходиться в селі Б’єртан. Це одне з
найдавніших німецьких поселень в Трансільванії, уперше воно згадується в
грамоті угорського короля Андрія ІІ від 1224 року. Трансільванські
сакси були працьовитими ремісниками. Незабаром Б’єртан перетворився на важливе
торговельне місто і культурний центр, населення якого 1510 року складало п’ять
тисяч людей.

В центрі села
височіє церква XV століття, укріплена валом. Вона була побудована
в період 1490-1516 рр. в стилі пізньої готики, з деякими елементами Ренесансу і
впродовж декількох століть (з 1572 по 1867 рр.) служила резиденцією
лютеранських єпископів.Церква була
побудована місцевими майстрами, а навколишні укріплення вважаються
найпотужнішими в Трансільванії, будучи зроблені селянами. Йдеться про три ряди
стін, шість веж і бастіонів. Площа, на якій височіє церква, оточена старими
будинками, що зберегли середньовічну
архітектуру. Весь ансамбль прекрасно зберігся. Усередині церкви – прекрасне
вівтарне Розп’яття, що спеціалісти вважають результатом праці видатного
німецького майстра XV ст. Віта Ствоша, мешканця Нюрнберга, талановитого
скульптора, художника та графіка. У середині церкви збереглися ще старі дерев’яні
різьблені лави, виконані в період 1514-1523 рр. Іоганном Реймутом з Сігішоари.
Головною п’єсою б’єртанської церкви є вівтар, найбільший у Трансільванії, що
складається з 28 малюнків, здійснених з 1482 по 1513 рр. художником, який
здається виріс і сформувався у віденській культурній атмосфері. У 1995 р. як
Б’єртанська церква, так і інші укріплені саксонські церкви Трансільванії були
включені до списку пам’ятників Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Церква також
користувалася міжнародною популярністю через складну систему замикання дверей
ризниці з 19 замками.

Усередині
фортеці вздовж однієї з її стін є маленька споруда з кімнатою, розміром не
більше за комору. Протягом 300 років подружжя, які були на межі розлучення,
мали відсидіти в цій кімнаті 6 тижнів. Трансільванські сакси – це етнічні німці, які сповідували
лютеранство. Ця релігія дозволяла розлучення тільки за певних умов, наприклад,
коли чоловік чи жінка зрадили один одного. В усіх інших випадках подружжю
рекомендували врятувати шлюб. Таким чином, подружжя приходило до священника,
який замикав пару у в’язниці, щоб вони намагалися з’ясувати свої стосунки і
помирилися, тобто врятували би шлюб. За 300 років у Б’єртані було лише одне
розлучення. Звучить нереально? Але місцеві архіви свідчать про те, що такий спосіб
вирішення сімейних проблем був досить корисним. Сьогодні в темній тісній
кімнаті було улаштовано музей, а єдиними мешканцями цього музею є пара манекенів. Кімната, що має
низьку стелю і товсті стіни, обладнана досить скромно: один стіл, один стілець,
тарілка, ложка і чаша для води, скриня для одягу і традиційне саксонське ліжко,
на якому зручно влаштуватися може тільки дитина. Оскільки метою ув’язнення було
відновити стосунки, подружжя повинно було ділити все, навіть мале ліжко.

Ми загостимо сьогодні до Трансільванії, до повітів Брашов та Сібіу, і відвідаємо деякі з найдавніших і найкрасивіших укріплених церков. Розташовані серед гарної
природи, у деяких з них ще проводиться
богослужіння та організовуються різні культурні заходи. Маршрути,
які включають відвідування цих пам’яток надзвичайно багаті легендами, міфами та оригінальною
історією.

Ми зупинимось в населеному пункті
Гермман або Хунтшпріх на саксонському діалекті, в
перекладі Гора
Меду. Це невелике і тихе село, розташоване в центрі Румунії, приблизно в 10 км від Брашова. Найбільш вражаючим тутешнім
туристичним атракціоном є
укріплена церква, розташована в центрі села, справжня фортеця, добре збережена, побудована в ХІІ столітті. Здалека можна побачити головну вежу церкви. Вона оточена чотирма іншими вежами. Це не є загальна
картина церков у селах, а наявність веж означає право покарати смертю у відповідному
селі, що є рідкісним явищем у невеликих селах. Також можна
побачити масивні стіни і
водний рів,
які на початку повністю
оточували фортецю,
спосіб оборони в Середньовіччя. Селяни не мали військової
підготовки і більше покладалися на будівництво фортець, пояснює Дан Іліке-Попеску, куратор фортеці Герман: Було чотири ворота до входу у двір. З внутрішнього двору можна
побачити масивну церкву, з маленькими будинками для місцевих
жителів громади,
щось незвичайне в краї Бирса. Вони були побудовані біля церкви. На жаль, збереглися
лише хати на півдні. З часом їх
перетворено на музеї:
музей з частиною
саксонського одягу і стара
школа, де для тих, хто
розмовляє німецькою мовою, цікаво почути саксонський діалект. Ми пропонуємо гідів для відвідувачів румунською,
німецькою або англійською мовами. Ми також маємо інформаційний довідник, що
описує фортеці та музейні об’єкти декількома мовами: румунською,
німецькою,
італійською,
іспанською,
французькою та іврит. Ми готуємо варіанти польською та російською. Ми намагаємося охопити все».

Також у повіті Брашов, на одному з північних схилів гори Мегура Кодлей, більше 800 років тому, тевтонські
рицарі спорудили
фортецю. Чорна фортеця, вони її назвали, яка згодом перетворилася на селянську
фортецю. Це відбулося в 1432 році. Всі туристи здивовані вражаючими стінами. Їх висота від восьми до десяти метрів, а ширина два метри. В укріпленій церкві в Кодля ви можете зустріти Іляну Ніку. Вона працює волонтеркою
вже протягом
п’ять років і є газдою, тих хто зупиняється
побачити пам’ятник: Церква датується другою половиною 13 століття. Спочатку це була
католицька церква, і була побудована тільки задня частина. Таким чином, коли заходиш у
церкву, здається дивним,
бачити два різних
стилів в одній і тій самій церкві. Задня частина побудована в романському стилі, передня
частину у готичному
стилі.Готична
частина була побудована в 15-му столітті, разом з оборонними стінами, коли її було перетворено з католицької на євангельську церкву».

Стеля є приваблюючою точкою укріпленої церкви, -
розповідає гід Іляна
Ніка. Також в укріпленій
церкві ви побачите безпрецедентну виставку картин: Стеля унікальна. Вона
складається з 252 картин. Кожна є іншим представленням Мартіна Лютера. Кожна є різною. Розпис також різний. Є також подібні стелі, але не такі. Вона була розмальована у 18 столітті художником Йоганнесом Штольцем. Колекція картин належить тому, хто перерозписав всю церкву в 20-му столітті, відновив всі картини. Він є місцевим художником, який жив між 1886 і 1980 роками.
Цікаво, що він охопив всі найважливіші історичні моменти, і це добре відображено на його картинах. У нього є картини з жінками на полі, одягнені в селянському
одязі. У той же час, ви
побачите поряд картину з жінками на полі під час комунізму, коли мода взагалі змінилася. Були туристи,
які бачили виставку і, почувши ім’я, сказали, що вони чули про нашого художника у Відні. За своє життя він
намалював понад 2000 картин».

Трохи на захід, ми потрапляємо у
повіт Сібіу, до Чіснедіє. Місто славиться своєю укріпленою церквою. Вона
зведена саксами вісім століть тому, а в Середньовіччя була відомою як Гелтау і славилася своїми майстернями з виготовлення серпів,
кіс, і особливо тканини. Туристи, що прибувають до Чіснедіє, обов’язково побачать башту
укріпленої євангельської церкви в центрі міста. Дзвіниця була справжнім новатоврством Середньовіччя. Це була перша годинникова вежа в Трансільванії і
перша башта на схід від Відня, на якій був встановлений громовідвід. Белл Йон є куратором укріпленої євангельської
церкви в Чіснедіє: Вона побудована на початку ХІІІ-го століття. Це римська базиліка, колишня католицька до 1544 року, коли вона була
перетворена на євангельську, реформатську, лютеранську та православну церкву. Фундамент той самий, але протягом багатьох
поколінь було кілька етапів будівництва. З часом мешканці Чіснедіє захищались від ворогів у цій церкві. Таким чином,
перше будівництво було в готичному стилі. Над церквою були побудовані три вежі оборони на півночі, півдні і над вівтарем. З цих веж стріляли з рушниць. Напевно, цього було недостатньо, оскільки напади загарбників тривали. Спочатку напали монголи, потім татари, гуни,
габсбурги, які грабували
народ».

У Трансільванії, на порівняно
невеликій території, ви знайдете більше 200 церков, укріплених церков,
церковних замків і фортець. Деякі з них є частиною Всесвітньої спадщини
ЮНЕСКО. До них приєднується безліч міських церков і міських фортифікаційних
систем. І багато з них включено до програми, девізом якої є Відкрий душу
Трансільванії.

У зоні села Шушень, на відстані 20 км.
від міста Хацег, є місце, що приваблює зокрема закоханих. Йдеться про
церкву та фортецю Кольц. Аби дістатись туди, турист повинен добратися спершу до
виняткового регіону з чудовими пейзажами Риу де Морь. Дорога у доброму стані і
ніби то розділяє гору на дві частини, даючи змогу подорожнику відкрити їх
поступово. Дорога кінчається раптово перед останньою хатою села. Там, один
навпроти іншого стоять два пам’ятники: зліва височіє сірий кам’яний монастир
Кольц, а справа, на високій скелі – замок Кольц.

Шлях
розширюється в напрямку до руїн замку. Замок не має даху, а зі стін залишилось
лише кілька руїн. Зведений у формі зірки, через скелястий рельєф, у 1280-му
році, замок Колц був найпотужнішою князівською фортецею Трансільванії.
Хацегський князь Ніколає Чіндря, який звів цей замок, збудував і обитель у
1310-му році. З самого початку церква була православною. Здається, ця церква
була одним з найдавніших чернечих обитель в країні. Чернече життя існувало тут
ще від зведення церкви, бо над вівтарем, у башті-донжон, існують дві кімнати -
келії колишніх ченців. Внутрішній розпис був здійснений у 1350-му році. За
переказами, з-поміж руїн башти-донжон лунають іноді дивні звуки й шерех, які,
як кажуть люди, видає примара князя Чіндрі, що усе ще не може відлучитися від
них.

Фортеця мала
жилу башту – донжон, а таємний хід з неї вів крізь гору до монастиря Кольц.
Донжон опалювався за допомогою парового котла, що працював на кізяку. Навколо
кам’яної башти, зведеної у XIV-му сторіччі, були побудовані різні будівлі та башти, а
остаточної форми фортеця набула в XVI-му столітті. У підніжжя гори був середньовічний
двір, а на березі річки досі можна побачити його руїни. Кажуть, що князь
Ніколає Чіндря, посварився з братом, Штефаном Чіндрею, і все життя воював з
ним. Пізніше син князя перетворив капелу фортеці на православну церкву. З часом
рід Чиндрів зник, фортеця занепала, а про колишніх князів зараз нагадують лише
руїни кам’яних мурів і башт. До наших днів збереглося більше романтичних розповідей
пов’язаних з цими місцями, ніж історичних фактів. У більшості з них йдеться про
фантастичних істот, вампірів та інших створінь темряви. Проте, фортеця,
побудована у військових цілях, перетворилася на романтичне місце.

До наших днів
збереглася історія одного кохання. Мало кому відомо, що фортеця Кольц має
зв’язок з відомим французьким письменником-фантастом Жулем Верном. У 1889-1890
рр. він написав роман Замок у Карпатах, що відрізняється від більшості його
робіт. Це один з найменш відомих романів французького фантаста, у ньому йдеться
про дівчину та історію кохання. Відомо, що Жуль Верн, успішний письменник, але
і гарний чоловік, постійно отримував багато листів, що пахли дорогими
парфумами, із зізнаннями у коханні. Зі всіх жінок, яких він зустрів у своєму
житті, лише три жінки суттєво вплинули на життя письменника: йдеться про його
кузину Кароліну, дружину Онорину та ще одну маловідому фатальну жінку.
Здається, що Жуль Верну довелося побувати у Трансільванії, він довідавшись про
фортецю від одного знайомого в Гомороді. Під час цієї подорожі від зустрів
дівчину, яка полонила письменникове серце. Невідомо як почався їхній роман, але
кажуть, що ту дівчину звали Луїзою Тойх.

Молода жінка
була, насправді, 17-річною дівчиною з Трансільванії. Про роки, скільки тривало
їхнє секретне кохання не писав жоден з біографів Жуля Верна; кажуть, що
письменник не залишив жодного сліда про це, окрім роману Замок в
Карпатах. Дія роману відбувається в замку, збудованого на клаптику
високої скелі. Тут, у цьому замку, молодий трансільванський боярин чує голос
коханої, молодої співачки неаполітанки, яка трагічно зникла багато років тому.
Боярин впевнений, що його кохану тримає в полоні в замку горжанський барон і
рушає її визволити. Головна героїня роману називається Луїза. Імена інших
персонажів роману та описання регіону лише підтверджують гіпотезу подорожі Жуля
Верна в Трансільванії. Про справжню Луїзу відомо дуже мало. Кажуть, що вона
втекла саме напередодні її шлюбу. За переказами, вона супроводжує видатного
письменника в його подорожах по Трансільванії. Руїни замку Кольц Роки щасливого
кохання кінчаються. Батькам Луїзи все таки вдається знайти для їхньої доньки
чоловіка. Луїза одружується з Густавом Мюллером. Тоді і починається чорний
період в житті письменника, з якого він ніколи й не вийшов. Невдовзі помирає
його мати, потім його видавець, це все ускладнює ситуацію Жуля Верна.

Під мурами фортеці Кольц не давались
битви, які б змінювали історію країни, однак велись справжні битви, що
змінювали долі людей. Йдеться про казку кохання без щасливого кінця. Роман
написаний Жулем Верном є єдиним шансом дізнатись деталі про цю історію кохання.

Давній центр румунської культури й цивілізації, місто Клуж-Напока розташоване в центрі повіту Клуж, на перехресті важливих національних і
міжнародних шляхів. В римську епоху тут був військовий табір Напока, якому
згодом було надано статус міста, а потім колонії. При переселенні народів місто
не вціліло. Походження назви Клуж має дві версії: німецьку – klause, «гірський перевал», або clusa, «загата»; латинську – Clus, «закритий», тобто
місто закрите пагорбами. Назва Клуж (Castrum Clus) постала в ХІІ сторіччі. Угорці називають місто Колошвар
(Kolozsvár).
Назва міста була змінена комуністами в 1974 році на Клуж-Напока. На даний
момент в місті розгортають свою діяльність 23 дослідні інститути, два
драматичні театри, два оперні театри, два лялькові театри, чотири будинки
культури, філармонія, шість музеїв, з-поміж яких найважливішим є Національний
музей історії Трансільванії, що датується ХІХ століттям.На
одній з вулиць розташованих поблизу центра міста, в будинку в готичному стилі
народився король Угорщини Матіаш Корвін (рум. Матей Корвін).

Місто Клуж-Напока
можна насправді вважати столицею Трансільванії, це місто навантажене історією
і визнане архітектурною красою. Своєю величністю вражає римо-католицький собор
святого Михайла, будівництво якого почалося в 1350 році і тривало 200 років.
Мешканці міста пишаються зокрема Ботанічним садом, в якому ростуть унікальні
експонати.Серед великих університетів Румунії числиться й
Університет імені Бабеша-Бойої, заснований в 1959 році внаслідок злиття
університетів Victor Babes та Bolyai Janos. Назва університету походить від
двох відомих імен Трансільванії. Віктор Бабеш був лікарем та професором
патології та бактеріології і членом Румунської Академії. Він є одним із
засновників сучасної мікробіології, автором першого трактату бактеріології у
світі. А друга назва клузького університету походить від прізвища угорського
математика, за походженням з Трансільванії.

Ніби-то ізольована від суєти найбільшого району міста – Менештур,
церква Кальварія є таємничим місцем, повним
історією і легендами, що зберігаються як в старих документах та історичних книгах, так і в пам’яті літніх мешканців цього району. Старий монастир був, мабуть, ще більш
імпозантним до зведення шосе в 1987 році, коли були встановлені в цьому районі
трамвайні колії. Пагорб, на якому він побудований, прихистив ніби-то князя Джелу
після поразки в Алмаші, за менш
вірогідною легендою, і був місцем, де був побудований перший і єдиний
бенедиктинський монастир у Трансільванії, в XI ст. Історія монастиря була позначена серією трагедій, які призвели до
її руйнування кілька разів. Тому дуже мало елементів свого початкового вигляду
збереглися до наших днів.

Після зведення, дуже
потужний монастир не був підпорядкований єпископам Трансільванії королем
Угорщини, а безпосередньо архієпископу, вважають історики. Рішення короля
засмутило трансільванських єпископів, які неодноразово нападали на
бенедиктинський монастир в Менештурі, обкрадали його і знищували документи, що
свідчили про його права. Після нападів єпископів слідувало вторгнення татар, у
1241 році, коли монастир був повністю зруйнований, а потім перебудований в 1290
році. Після цієї дати монастир отримує право на завірення документів і став
найбільшим нотаріальним центром Трансільванії, після Алба Юлії. На жаль, за
свідченнями істориків, з рук ченців монастиря вийшла й серія підробок, тому
печатка монастиря була знищена, і ченцям було призупинено право завірення
документів на певний період. Не відомо, як ігумену Антонію (1424-1451 рр.)
вдалося омити репутацію підробників документів ченців монастиря, але йому
вдалося відновити право на завірення документів для монастиря. Це, мабуть, одна
з причин, чому його ім’я з’являється на сонячному циферблаті, який сьогодні
знаходиться на стіні церкви Кальварія. У 1598 році по монастирю вдарила інша
трагедія: він був влучений блискавкою і знищений, а потім знищили його напади
турків і татар в 1658-1661 рр. Протягом бурхливої історії, у 1780 році колишній
монастир став забутим складом, ще потім греко-католицьким, православним і,
нарешті, римо-католицьким храмом, яким залишився до нині.

Історики кажуть, що після єпископства в Алба-Юлія, цей монастир був
найважливішою середньовічною церковною установою в Трансільванії, а минуле
клузького району Менештур пов’язане із угорським словом «моностор», що означає
монастир. Очевидними є докази того, що бенедиктинське абатство існувало близько
1.100 року. Спочатку побудована в
романському стилі, з товстими стінами і арочними вікнами в склепі, церква була
перебудована в готичному стилі. Інші отвори витягнуті, а вежа – готична.
Вітражі, як декоративні елементи, характерні для готичного архітектурного
стилю. Це красива церква, так що варто вам поїхати туди, якщо ви захоплюєтеся старими
церквами із високими добре збереженими кам’яними стінами. Вітражі, статуї та
парк, що оточує церкву, найстарішу у місті Клуж, сподобаються вам. Церква
отримала нагороду EuropaNostra у 1998 році, яка щорічно виділяється за виявлення
та утвердження передового досвіду у догляді за пам’ятниками. Найстарішою
частиною церкви є захристія з 1300-их років. Святилище є спадщиною церкви від
1400-их років, де зараз знаходиться старий орган 1792 року. Акустика цього інструменту в церкві неймовірна,
коли доторкаєшся до нього, ніби-то величезний трепет трясе цілу церкву. Теж з
1700-их років датуються дві статуї, які втілюють угорських королів Св. Штефана
I і св. Ладислава, розташовані зліва і справа входу. Після реставрації були
виявлені також численні пам’ятні таблички.

Румунське місто Сібіу розташоване
посеред Карпат в регіоні Трансільванії та є одним з мультикультурних центрів
країни. Століттями, окрім румунів, тут проживають угорці та німці і їхній
спільний побут втілився в особливій культурній суміші.

Місто Сібіу є практично географічним
центром Румунії й однією із найпривабливіших туристичних точок країни. Перші
згадки про Сібіу сягають ще середньовічної доби, а в 17 столітті місто було
столицею Трансільванії. Проте і в наш час, його культурний спадок належно оцінений:
Сібіу разом з Люксембургом, був визнаний культурною столицею Європи 2007 року.

Разом з тим, місто відоме й під
іншою назвою – Германштадт через те, що раніше тут був осередок німців, що
проживали в Румунії. Місто дійсно збудували німці – трансільванські сакси,
переселенці з долини Мозеля. Проте, за комуністичних часів більшість з них
емігрувала в Німеччину. Але сьогодні німці не залишають без уваги Германштадт,
інвестуючи в місцеві культурні та освітні проекти. Зокрема, в Сібіу функціонує
декілька німецьких шкіл і, що цікаво, як розповіли в місцевому німецькому
культурному центрі кореспонденту Радіо Румунії, дітей із німецьких родин лише
близько 5%, більшість – учні з румунських та угорських родин, які бажають вивчати
німецьку мову.

Сьогодні в Сібіу досі проживають три
великі етнічні групи – румуни, німці та угорці. І, звісно, така етнічна
різноманітність відбилася на колориті й місцевій буденності. Місцеві вільно
володіють румунською, угорською та німецькою. Зокрема, вуличні вказівники,
реклама та інша інформація теж в тримовному форматі.

Місцева архітектура залишає незвичне
враження середньовічного фільму. Історичний центр – це, традиційно, головна
площа та кілька історичних районів навкруги. Основним орієнтиром є Велика площа
– тут знаходяться історичні споруди, музеї, та адміністративні центри Сібіу. Атмосферу
Трансільванії, як в легендах, створюють вузенькі вулички вимощені бруківкою,
кольорові будинки з червоними черепичними дахами й чудернацькі мансардні вікна
овальної форми, які нагадують очі. Тому, відчуття, ніби будинки стежать за
перехожими додає Сібіу неймовірної таємничості. Місцеві так і кажуть, що тут
будинки з очима, а з черепиці – навіть небо. В цьому можна переконатися,
піднявшись на найвищу в місті точку – дзвіницю в міській Ратуші. яка
знаходиться між Великою та Малою площами. Звідси відкривається неймовірний
панорамний вид на все місто, яке зверху дійсно червоно-черепичного кольору та
румунські Карпати, що розкинулися навколо всієї Трансільванії.

Саме місто розділене на дві частини
– верхнє та нижнє. Історично в верхньому місті проживали заможні містяни.
Обидві частини міста з’єднані сходами, які булли збудовані ще в 13 столітті.В
минулому, протягом сотень років в місті знаходилась одна з найпотужніших і
найбагатших фортець Європи, оточені укріпленими стінами із 39 оборонними вежами
та артилерійськими батареями. Сьогодні від захисної споруди залишилася вежа та
частини укріплених стін.

Іншою туристичною пам’яткою в Сібіу
є міст Брехні, що з’єднує два верхніх квартали старого центру. Міст, до речі, є
одним з найстаріших в Європі – сконструйований ще в 19 столітті. За легендою,
обманюючи когось, міст це «відчуває» і починає розхитуватися під ногами
брехуна.

Тут знаходиться й один з найстаріших
музеїв Європи – музейний комплекс Брукенталя, де зберігається колекція витворів
мистецтва датованих 16 століттям, картини Рубенса, Ван Дейка та інших й ціла
колекція рідкісних книг. Сібіу також називають центром духовного життя
Трансільванії через велику кількість різних соборів – від православних до
лютеранських. Тут знаходиться головний православний Собор Святої Трійці -
резиденція Митрополита Трансільванії, лютеранський Собор Святої Марії, католицькі
собори тощо.

Разом з тим, місто живе й сучасним
нічим життям. Тут знайдеться як нічний клуб на будь-який смак, так і ресторани
для вибагливих поціновувачів національної кухні – від румунської та угорської
до німецької. Зокрема, колоритні ресторани можна знайти в центрі на обох площах
та на пішохідній зоні по вулиці Ніколая Белческу.

В Сібіу можна дістатися літаком,
поїздом чи автобусом. Із Бухареста є щоденні рейси в цьому напрямку, як поїздом,
так і автобусом. Міжнародний аеропорт Сібіу має сполучення із Німеччиною,
Австрією та Великобританію, зокрема цей напрямок є доступним і серед, так
званих, «лоу-кост» ава компаній. Проте, з України, оптимальний маршрут
пролягатиме через Бухарест. Зупинитися можна, як в готелі чи хостелі, так і
орендувати квартиру. Ціна за добу в середньому сягає 80 румунських леїв -
близько 500 гривень.

Для подорожі в Сібіу підходить будь
яка пора року. Проте, не дарма це місто вважається культурним центром, тому
варто звернути увагу на фестивалі, які проходять в центрі Трансильванії, – а їх
немало. Зокрема, в Сібіу проходить Astra Film Festival, мистецький фест
ARTmania Festival, театральний фестиваль Sibfest – Sibiu International Theatre Festival,
Sibiu Jazz Festival, Street Art Festival, Sibiu Opera Festival, Street Food Festival
та багато інших різноманітних заходів.

Сакси прибули в південно-східну
Трансільванію в XII-XIII ст., і оселилися на теперішній території повітів Брашов і
Сібіу та невеликої частини Мурешського повіту. Вони прибули сюди на запрошення короля
Угорщини аби захистити східні кордони християнської Європи від вторгнень зі
Сходу, і заснували приблизно 200 сіл та 7 укріплених фортець – звідси й німецька назва Трансільванії, Зібенбурген. Села зберегли свою структуру і територію майже незмінними протягом багатьох століть.
Вони, як правило, будувалися уздовж берегів річок, це структура села XIII
століття, принесеного німецькими колоністами з
районів Мозеля та Середнього Рейну, яка
до цих пір збереглася в Трансільванії.

Сакси управляли своїми містами, селами і ландшафтами
майже тисячу років і досі розмовляють своїм діалектом. Це справді являє собою культурний скарб. Духовним і оборонним центром кожного села є укріплена
церква. Під час вторгнень кочових народів, сакси ховалися в укріпленій церкві,
де зберігали вони харчові продукти, і мали там навіть колодязь, щоб збільшити
свої шанси на виживання. Насправді, кожна родина зберігала, навіть у мирний
час, сало й іноді м’ясо-солонину в місцях, спеціально улаштованих для всіх у
церкві. Одним із тих близько 200 сіл утворених саксонськими колоністами у
Трансільванії є село Клоаштерф, у Муреському повіті, про який розповів я вам
сьогодні.

Село Клоаштер належить об’єднаній
територіальній громаді Саскіз. Це ідеальне місце для відпочинку, на всі смаки.
Тут ви знайдете як сучасні пансіонати, так і місця для поселення без
телевізорів і сучасних акцентів. Туристичною атракцією цього невеликого села є
укріплений храм у центрі, побудований за зразком більшої за розміром церкви із
сусіднього села Саскіз. Меблі інтер’єру вражаючі, збереглися вони з XVII-XVIII ст.
в стилі народного бароко. Церква є одною з небагатьох укріплених церков в
Трансільванії з оборонним поверхом. Унікальність цієї церкви полягає в тому, що
над судном і хором було збудовано укріплений поверх із вікнами і стрільчастими
отворами. Церква була побудована в 1524 році, будучи останньою з невеликої
кількості церков такого роду, за проектом архітектора Штефана Угорця.

Церква добре збереглася до наших днів, її інтер’єр надзвичайно цікавий, будучи привезений сюди в середині XVII ст. Так само, внутрішній розпис храму особливий, будучи зроблений наприкінці XVII ст. Деякі
місцеві легенди говорять про те, що церква
має тунель, по якому мешканці укріпленої церкви могли врятуватися
під час облоги. Назва села Клоаштерф настільки ж
цікава, як і церква. Вона походить від німецького слова -
Клосдорф, що складається зі слів Ніколау (Святий Миколай) і Дорф (село). Історичні
документи згадують про першу церкву від 1353 року, з якої збереглася лише хрестильниця.

Куратор церкви Керекеш Аурел ознайомить вас із історією населеного
пункту Клоаштерф: З історичної точки
зору, частіші турецькі вторгнення між 1462 і 1482 роками призвели до укріплення міст і
сіл в Трансільванії. Більшість саксонських громад вирішують укріпити населені
пункти, щоб збільшити свою оборонну силу. 1493 рік, що був роком
великих турецьких набігів, є вирішальним для укріплення церков у цих селах.
Це період, коли ставляться
бази укріплених церков із вежами і оборонними поверхами.

Укріплений храм Клоаштерф розташований на головній вулиці
села, продовжує Аурел Керечеш: Укріплений
ансамбль євангелічної церкви є однорідним, церква чотирикутна, з
кутовими квадратними вежами, які
були збудовані у період з 1521
по 1524 рр. Церква-фортиця Клоашстерф належить
до останньої моделі саксонських
фортечних церков, розробленої ще із стадії проекту, щоб забезпечити захист фортеці від вогнепальної зброї. Перша документальна згадка про цей населений пункт датується 1267 роком. Документ описує його як саксонську фортецю проти татарських
вторгнень. У 1353 році була побудована стара церква, про яку не збереглося інформації. Потім, після 1500-х років, після указу про обов’язкову освіту для всіх саксонців, мешканці почали читати і писати, що призвело до розквіту цивілізації.

Невелике поселення у Східній Трансільванії, Клоаштерф, породило
легенду. Неподалік села знаходяться руїни замку, відомого місцевим жителям
під назвою Замок мавп. Кажуть, що за невидимими залізними дверима,
що знаходяться на пагорбі замку, захований скарб. Час від часу
двері з’являються з нізвідки, але вони можуть бути
розблоковані тільки магічною рослиною.Насправді тут були виявлені залишки урни і одна золота
монета з грецьким написом Олександра Великого. Справжній скарб
залишається прихованим до наших днів. Фортеця була відновлена Фондом імені «Міхая Емінеску», і неподалік
дзвіниці XIX століття було влаштоване приміщення для гостей з
традиційними саксонськими меблями. Фонд імені «Міхая Емінеску», під патронажем спадкоємця
британського престолу принца Уельського Чарльза, добивається відновлення
культурної спадщини і економіки трансільванських сіл.

1 грудня 1918 р. румуни в Трансільванії проголосили об’єднання з Королівством Румунії. Неясна і постійно змінююча ситуація восени 1918 р., наприкінці Першої світової війни, призвела до того, що наміри і дії осіб і громад були невизначеними. Австро-Угорщина пішла на розпад, а її народи прагнули до формування національних держав. Меншини Трансільванії не були дуже рішучими в цьому напрямку, німецька або сакська меншина повинна була боротися зі своїми власними забобонами і невизначеністю майбутнього. Але резолюція румунів від 1 грудня 1918 року стала моментом, який змусив саксів сформулювати свою точку зору. І вона була висловлена 8 січня 1919 року в місті Медіаш, коли Центральний сакський комітет, що складався з 138 делегатів, визнав об’єднання Трансільванії з Румунією.

Історик Васіле Чобану з Інституту соціальних і людських досліджень в Сібіу розповів нам про історію сакської декларації, від якої минуло 100 років: «Трансильванські сакси, які жили разом з румунами в селах і містах, знали про підготовку до зборів у Алба-Юлія, вони знали про політичні перетворення, які готувалися. У жовтні 1918 року, коли почався розпад Австро-Угорської імперії, ставлення їхніх представників було сприятливим для збереження цілісності угорської держави. У парламенті в Будапешті 23 жовтня 1918 р. виступив з декларацією депутат Рудольф Брандш, потім було рішення Сакської національної ради, яке відбулося в Сібіу 29 жовтня 1918 року, в якому ця організація також виступила на користь збереження цілісності угорської держави. У листопаді 1918 р., коли події розгортаються на користь бажання румунів, представники саксів, що зібрались в Сібіу в рамках Сакської національної ради, а також в Будапешті, сакські депутати в угорському парламенті, вступили в контакт з представниками румунів. У Будапешті створюється Румунська Центральна національна рада представлена Іоаном Ердеєм, яка обговорює з представниками саксів у Будапешті своє ставлення до рішення, яке румуни повинні були прийняти в Алба-Юлія. Крім того, Національна сакська рада обговорила питання з Національною радою в Сібіу, яку очолив Андрей Берсяну, і дізналася про рішення румунів приєднатися до Румунії.»

Рішення румунів від 1 грудня 1918 року, безумовно, стало моментом, коли сакси зрозуміли, що існує лише одна можливість – прийняття нової румунської держави. Васіле Чобану: «Навіть якщо продовжилися дискусії з представниками нового угорського уряду Каролі, сакси вирішили мати рівновіддалене ставлення до румунів і угорців, констатувати спочатку, яким буде рішення румунів. Коли вони констатували, що рішення більшості румунського населення було ясним, після 1 грудня сакси вирішили підтримати рішення про об’єднання Трансільванії з Румунією. Рішення не було прийнято легко, тому що сакси, упродовж 800 років від їх приходу до Трансільванії на заклик угорських королів, були частиною угорської держави. За цих обставин їм було важко змінити панування, під яким вони жили. З іншого боку, з угорським правлінням існували цілком дружні стосунки, оскільки угорці прагнули наближення саксів, щоб створити важливу політичну силу в Трансільванії. 1 грудня 1918 року представників саксів у Алба-Юлія не було. Був лише представник сакської преси, адвокат, який передав досить об’єктивний репортаж, опублікований у головній щоденній газеті Siebenbürgisch-Deutsches Tageblatt 3 грудня 1918 року, а також у інших сакських газетах».

Ми запитали Васіле Чобану, якщо на зібранні саксів у місті Медіаш не було інших точок зору, окрім погодження об’єднання Трансільванії з Румунією: «Спочатку в резолюції, підготовленій групою представників саксів було запропоновано прийняти об’єднання Трансільванії з Румунією. Але була і контрпропозиція, підтримана кількома голосами. Є звіт про зустріч від 8 січня 1919 року, з якого ми дізнаємося про цю контрпропозицію. Вона підтримувала очікування положень мирної конференції щодо статусу Трансільванії. Не були найкращі думки про ситуацію в Румунії, конкретні посилання про існування великих маєтків і про селянство, що повстало в 1907 році, 10-12 років тому. Контрпропозиція вимагала дотодішнього статусу Трансільванії, щоб вона залишилась частиною Угорщини, але вона була відхилена, їх прихильників, приблизно 4-5 із 138, було переконано, що їхнє рішення не може бути прийняте. Чому треба було їх переконувати? Оскільки збори хотіли одноголосно проголосувати за резолюцію, і ця резолюція є тією, яку ми знаємо, яка підтримує об’єднання Трансільванії з Румунією, без будь-яких інших умов. Насправді, представники саксів намагалися отримати певні запевнення від представників румунів, що вони матимуть певні права в майбутній румунській державі. Вони були засновані, про це йдеться у тексті їхньої декларації, на уточненнях, зроблених в резолюції Румунських національних зборів в Алба-Юлія, яка в третьому пункті прямо посилається на права, які національні меншини матимуть у майбутній румунській державі.

Сторіччя сакських зборів у місті Медіаш означало, що Румунія скористалася лояльність сильної меншини. Це була лояльність, яка в ті небезпечні часи багато означала.

Присвячуємо сьогоднішню рубрику найцікавішим подорожам, які ми
запропонували вам протягом минулого року. Туристичні призначення були з найрізноманітніших, щоб задовольнити всі
смаки радіослухачів. Ми відвідали гірськолижні курорти і пройшлися вулицями
середньовічної фортеці Сігішоара. Не забули ми про традиційне бальнеологічне
лікування, ані про величезний туристичний потенціал дельти Дунаю. Так само,
разом з нами ви уявно відвідали найвідоміші заповідники і природні парки, а
також місця, відомі своїми традиціями і звичаями, що добре збереглися до наших
днів. Оскільки 2018 був особливим роком для всіх румунів, з нагоди відзначення
Сторіччя Великої Румунії, ми запросили вас взяти участь у конкурсі присвяченому
цій даті. Головним призом стало однотижневе перебування для двох осіб у місті
Алба-Юлія, де і відбулося велике об’єднання 1918 року. Переможець конкурсу,
Йонас Селл з Німеччини, який відвідав Румунію у вересні 2018 року, поділився з
нами своїми враженнями: «Ландшафти, що вражають своєю красою, історія, смачна
їжа … все це обіцяє унікальне перебування в Румунії, про яке ти ще довгий час
будеш згадувати».

Початок 2018 року був присвячений, також, тим подорожам, з яких ми
спробували дізнатися якомога більше про історію, традиції, культуру, смаки і
аромати різних куточків Румунії. Бухарест, Мурешський повіт та місто Алба Юлія
були першими нашими місцями призначення. Потім ми запросили вас покататися на
лижах в Румунії. Тоді ви дізналися, що в Румунії є 44 курорти, в яких можна
практикувати лижний спорт, і що найбільшу кількість лижних спусків – 23 -
знаходимо у повіті Харгіта. Потім у цьому списку йдуть повіти Прахова, Брашов,
Хунедоара та Марамуреш, за даними Національної влади з питань туризму. Зберегли
ми бажання до пригод і відвідали Долину річки Прахова, найбільш розвинутий
гірський регіон Румунії, з лижними трасами для всіх категорій, від початківців
до професіоналів лижного спорту. Дунайська дельта, повіт Хунедоара, Совата,
румунське узбережжя Чорного моря – ось пункти призначення з найбільшими
знижками на Румунському туристичному ярмарку, що пройшов у лютому 2018 року.
Потім ми відправилися в сільське середовище, тому що сільський туризм в Румунії
в останні роки зазнав дивовижний розвиток. Ми ознайомили вас із світом пейзажів,
що перехоплюють подих, і місцями, де традиції дуже добре збереглися.

Природний парк Венеторь Нямц, заснований 19 років тому, в 1999 році, є
ідеальним місцем для відпочинку в будь-який період року, хоча туристи вважають
за краще відвідувати його влітку або під час зимових свят. У підніжжі гір, на
півночі повіту Нямц, на туристів чекають рідкісні дикі тварини, які в інших
місцях перебувають під загрозою зникнення. Саме з цієї причини, в 2018 році, ми
зупинилися в краї Зубрів. Потім настав Великдень. І ми вирішили розповісти про
такі місця призначення як Марамуреш і Буковина, розташовані на півночі Румунії,
а також у повіті Бістріца-Несеуд і на бальнеологічному курорті Совата. Ми
розповіли тоді вам про традиційні великодні страви, які нам дуже сподобалися, і
які дали нам сил благополучно дістатися Добруджі, на півдні Румунії. Чому ми обрали
Добруджу? Тому що, Добруджа чарує своїми археологічними пам’ятками, насиченими
унікальною історією, ущелинами дивовижної краси, столітніми монастирями, і заповідником біосфери Дунайської
дельти, що перетворює Добруджу на унікальне для відпочинку призначення.

Влітку 2018 роки ми мандрували горбами Трансільванії і відкрили двері
старих укріплених церков. Ми запропонували вам придбати картку «Transilvania
Card», потужний туристичний інструмент, за допомогою якого ви можете відвідати
укріплені церкви Трансільванії і отримати значні знижки. Купуючи картку
«Transilvania Card», ви підтримуєте відновлення старих укріплених церков Трансільванії.
З Трансільванії ми попрямували до Чорноморського узбережжя. Серед курортів
чорноморського узбережжя, Мамая є найбільш відомим. Там організовуються
найбільші фестивалі, там можна зустріти кращих діджеїв, під музику яких можна
танцювати до самого ранку в найрозкішніших нічних клубах.

Своїми мальовничими краєвидами, історичними пам’ятниками національного
значення і селами з добре збереженими традиціями, Сучавський повіт дивує
простотою і оригінальністю побуту. Ось чому з узбережжя Чорного моря ми
відправилися на північ Румунії. Там ми ознайомили вас із Тронною фортецею,
розташованою в місті Сучава, Етнографічним музеєм і Музеєм села Буковини, а
також курортом Ватра Дорней. У листопаді ми знову побували на черговому
Туристичному ярмарку Румунії, а потім запросили вас у місто скрипок Регін, в
Лунка Мурешулуй, в місто Бакеу та до Вилчанського повіту.

Знаєте, що в Румунії існує Музей кондитерських виробів? Ми вже розповіли
вам про нього, а також про Будинок з гарматними ядрами, Музей електричного трамвая,
Винний шлях, особняки і казкові замки Арадського повіту. Закінчили ми 2018 рік відвідуванням
Різдвяного ярмарку у місті Сібіу, а також повіту Марамуреш, ідеального призначення
для проведення зимових свят. У 2019 ми продовжимо наші подорожі, тому ми запрошуємо
вас залишатися з нами, щоб відкрити для себе найцікавіші місця відпочинку в
Румунії.