Tag: Трансільванія

  • Чарівне місто Медіаш

    Чарівне місто Медіаш

    Вузькі вулички, старі будівлі, міцні укріплення, що охороняються вежами та стрункими бастіонами … типове зображення середньовічного містечка. Але Медіаш – це не звичайний бург- фортеця; за його стінами місто зберігає історії, легенди, символи, і для тих, хто наважиться його відкрити, досвід стане справді особливим. У Медіаші історія вписана на стінах фортеці. Символи, що оточують нас на кожному кроці, стають справжніми екскурсоводами.

    Вежі, бастіони та стіни розповідають про стратегічне значення фортеці упродовж століть. Будівлі з різними архітектурними стилями говорять про багату громаду та працьовитих ремісників різних гільдій, відомих по всій Трансільванії. Площа короля Фердинанда I була свідком страт, спалень на вогнищі людей, а також військових дій або візитів високих посадовців.

    Символи, високі ворота, що приховують таємничі двори, настінні фрески, приховані скульптури, архітектурні деталі є свідченнями про загадкове масонське суспільство. Церкви міста розповідають про сильну віру, єдину, яка, найімовірніше допомагала мешканцям під час ворожої небезпеки. Медіаш пишається також різними музеями чи меморіальними будинками видатних особистостей. До краси та унікальності Медіаша додається й навколишній пейзаж. Розташоване між пагорбами місто надає можливість туристам рушити у походи на природі, пішки чи на велосипеді, та відкрити околичні укріплені церкви. Краса ландшафту, незліченна кількість туристичних визначних пам’яток, гостинність людей та загадкова атмосфера підтвердять, що ви зробили найкращий вибір, приїжджаючи до цього міста, і так, мабуть ви краще зрозумієте, чому ви повинні провести тут більше часу.

    Друге за величиною місто в повіті Сібіу є Медіаш, чарівний населений пункт не лише для своїх мешканців, а й для туристів. Місто розташоване в центрі Румунії, в самому серці Трансілванії, в долині річки Тирнава Маре (укр. Велика Тирнава). Про це місто вперше згадується в історичному документі від ХІІІ ст. (1267 року), отже цього року він святкує 754 роки з дня першої атестації. Воно є одним з найдавніших населених пунктів Румунії. Це мальовниче місто, в якому відчувається поєднання старого і нового, з чергуванням архітектурних стилів від готики до ренесансу і неокласицизму, бароко і модернізму. Медіаш є одним з важливих економічних центрів країни, а його мешканці (65 тис.) завжди раді приймати гостей.

    Десь на сторінках відомого роману Дракула, письменник Брем Стокер нагадує, що на весіллі волоського графа, гостей пригощали золотим медіаським вином. Медіаш та його околиці й нині славляться відомими давніми тирнавськими винами, що є символом, офіційною емблемою міста, регіон будучи названий ще з давніх часів Вайнланд тобто Краєм вин, як зазначено на карті гуманіста Йоганеса Гонтеруса (в ХVI столітті). «Civitas Mediensis» зберегло своє історичне минуле. Тут дотримались до наших днів ще 17 башт, понад 7-метрові багато столітні мури, 3 важливі ворота і 4 другорядні ворота з доступом до давньої фортеці. Історичний центр міста Медіаш є музеєм під відкритим небом. Середньовічні пам’ятники є унікальними у Трансільванії. Однак що можна відвідати в цьому місті?

    Руїни міських оборонних споруд з монументальною в’їзною брамою, православну церкву побудовану 1826-го року єпископом Іоаном Бобом в стилі пізнього бароко з високими баштами-дзвіницями, меморіальний будинок греко-католицького священика і протопопа Штефана Молдавана, лідера повстання від 1848-го року, який організував та заснував кілька румунських шкіл. Радимо відвідати синагогу навпроти автостанції, яка була зведена 1895-го року і має своєрідну архітектуру. На передньому фасаді споруди, зображено шестикутну зірку Давида та 10 написаних заповідей мовою іврит, що привертають увагу туристам. Споруда ця має форму латинської букви «Т». Укріплена церква Святої Маргарети зберігає на своїх стінах цінні готичні фрески, а в башті знаходиться годинник, що показує фази місяця. Ця церква має велике значення, тому що тут був ув’язнений волоський господар Влад Цепеш, в 1476 році, після конфлікту з угорським королем Матвієм Корвіном. Теж тут трансільванський принц Штефан Баторі був обраний королем Польщі.

    Іншою красивою спорудою міста Медіаш є будинок Шуллера, спроєктований видатним архітектором Германом Фабінні, де свого часу зупинялися різні історичні особистості, серед яких був і князь Сигизмунд Баторі. Будівля задокументована в 1588 році належала родині Шуллерів. Протягом століть будинок накопичив багато історій … особливо тому, що тут певний час працювали корчма, а потім паб. Будинок був спроєктований у стилі трансільванського Відродження. У нашій дні будівля призначена для проведення культурно-мистецьких заходів та виставок. Неподалік розташований елегантний котедж 18 століття, в якому народився і виріс відомий лютеранський історик і пастор Штефан Людвіг Рот. Релігійний комплекс францисканського монастиря є також дуже красивим пам’ятником. Його побудовано у першій половині XV-го ст. францисканськими чернцями. Кажуть, що протягом одного століття церкву було перетворено на конюшню та піддано деградації. Після ремонту, правління міста вирішило перетворити цей комплекс на лікарню, а церква стала церквою лікарні. Сьогодні в цьому комплексі діє міський музей.

    Радимо, також, відвідати саксонську церкву-фортецю. Недарма перше ж речення в розповіді про неї біля входу починається з того, що церква є унікальним явищем саксонських оборонних церков Трансільванії, вона будучи найстарішою та найбільшою з численної когорти храмів Трансільванії. Храм був зведений в XIV ст, вівтарний триптих якого з 1485 року високо цінується мистецтвознавцями. Крім власне церкви, до комплексу входять бастіони кравців і кушнірів, а також 74-метрова дзвіниця, яка ще носить назву Башта сурмачів. Іншими цікавими баштами комплексу є Вартова башта та Башта ковалів, включені у кільце оборонних мурів. Мури фортеці укріплені, колись між ними був викопаний рів.

  • Забуті архітектурні перлини Трансільванії  –  замок Кенді-Кемень

    Забуті архітектурні перлини Трансільванії  –  замок Кенді-Кемень




    Спокій невеликих порозкиданих селищ, пересічні люди,
    чисте повітря, звичаї, але й традиційні харчові продукти перетворили
    сьогоднішнє призначення на туристичну атракцію. І потрапивши у Трансільванію,
    ви виявите чогось нового. Навколо цих сіл або навіть в самому їх центрі
    видніються величезні церкви – справжні укріплені фортеці, зведені в XII
    столітті. У цьому відносно невеликому географічному просторі було виявлено
    понад 200 таких пам’яток архітектури.




    Неподалік
    міста Регін, у н.п. Бринковенешть, знаходиться один із 26 середньовічних
    замків, з якими повіт Муреш може пишатися
    – замок Кенді-Кемень, архітектурна
    перлина у стилі ренесансу, на жаль мало відома туристам. Архітектурний
    ансамбль був побудований у XV столітті і упродовж часу він досить часто міняв своїх власників. З початку XIV століття
    і до 1648 року, коли Георгій Ракоці II подарував замок графу Кемень Яношу, який згодом став принцом, та його нащадкам, можна перелічити приблизно 10 сімей – власників замку.




    У минувшині на високій терасі над річкою Муреш височіло римське укріплення (Ala
    nova Illiricorum), потім у Середньовіччі (ХІІІ століття) на цьому місці була зведена фортеця,
    оточена канавами, що помітні і нині. Здається, ця фортеця була зруйнована
    вторгненням монголів у 1242 році. У 1527 році в замку виконуються важливі будівельні роботи. У 1610 році домен належав трансільванському князю Габріелю Бетлену, по тому перейшов у власність Георге Ракоці I. Георгій
    Ракоці II, який ступив на
    престол Трансільванії в 1648 році, подарував домен, що складався з 5 сіл, полководцю Йоану Кемень. Протягом наступних 3 століть родина Кемень була власником цього маєтку. Йоан Кемень бере участь у битвах у Польщі, де
    потрапив у полон татар, але, на щастя, був викуплений. Став князем Трансільванії, але загинув
    у битві від
    1662 року.




    Замок
    має квадратний план із внутрішнім двориком та вежами на всіх чотирьох кутах, дві з яких більші
    та дві менші. Будівля набула ренесансної форми під час будівельних робіт від 1537
    та 1555 рр. Замок був відновлений в 1816 році, тоді коли був доданий до нього великий
    бастіон, а також
    балкон над входом на кам’яних консолях. У замковому парку знаходиться
    Геліконський стіл, здійснений у
    1935 році, на згадку про Кунча Аладара, члена літературного гуртка Гелікон. Колись кожного літа біля садового
    столу влаштовували заходи гуртка «Гелікон». Теж у парку, знаходяться могили членів
    сім’ї.
    Вхід до замку здійснюється з
    північного боку через мостик, який перетинає рів замку-фортеці. Давні документи свідчать про те,
    що колишня фортеця XIII століття, що охоронялася земляними канавами, була укріплена стінами та вежами,
    розташованими нижче плато, на якому був зведений
    замок.
    Вони були знищені під час післявоєнних будівельних робіт. У 1948 році замок був націоналізований, і до 2014 року в
    ньому розміщувався Центр нейро-психіатричного відновлення та реабілітації. Наприкінці вересня 2014 року замок повернувся у володіння сім’ї Кемень і з
    тих пір чекає на туристів.

  • Музей ікон на склі в селі Сібієл

    Музей ікон на склі в селі Сібієл




    Розпис по склу є
    технікою тисячолітньої давності. Вона була введена в Трансільванію після
    анексії цього регіону до імперії Габсбургів (1699 рік). Ця техніка зазнала
    масове поширення і великий бум через диво, яке сталося в монастирі Нікула
    (Північна Трансільванія), де 15 лютого 1694 року з очей Богоматері,
    намальованої на іконі по дереву, почали текли сльози, які не зупинилися
    протягом 26 днів. Подія ця перетворила село на місце паломництв, під час яких
    віряни хотіли купити собі ікону Богородиці. Звідси почалося поширення іконопису
    на склі в Трансільванії.


    У серці
    Трансільванії, в селі Сібієл (що неподалік міста Сібіу), православний священик
    Зосім Оанча в 1969 року заснував Музей ікон на склі. У ньому зберігається
    найбільша в Трансільванії колекція ікон на склі, здійснених румунськими художниками-селянами.
    Музей має дві будівлі, в декількох метрах одна від однієї, між Церквою і
    цвинтарем, при в’їзді в село. Велика частина колекції старовинних ікон і
    предметів зберігається у так-званому Новому музеї, а в старій
    будівлі – меншій за розміром, зберігаються додаткові розділи колекції.
    Унікальне поєднання східних традицій із західними техніками розпису, ікони на
    склі зазнають розквіту в цьому регіоні Румунії в перші десятиліття
    вісімнадцятого століття, досягнувши розквіту наприкінці 1800-х років.


    Зібрана
    починаючи з 1969 року священиком Зосимом Оанчею та громадою села Сібієл,
    користуючись і підтримкою установ та приватних іноземних і румунських донорів,
    колекція цього музею (600 експонатів) представляє основні види ікон на склі.
    Окрім ікон, у музеї виставлені і важливі старі книги – у тому числі
    слов’янський літургійний текст з XIV століття, Новий Завіт з Белграду, рідкісний
    екземпляр Біблії, надрукованої під час правління Шербана Кантакузіно, -
    предмети кустарного виробництва (керамічна посудина, антикварні меблі,
    традиційні предмети домашнього вжитку, тканини тощо). Їхня наявність в цьому
    музеї ікон на склі, попри те що збагачують спадщину, намагаються окреслити
    духовні обрії та конкретне середовище (хата румунського селянина), де ікона
    знайшла свої власні коріння і значення. Музей відвідують щорічно тисячі людей,
    однак протягом всієї його історії до нього завітали й знамениті гості, від
    священників до культурних діячів.


    Разом із Музеєм
    ікон, мальовниче село Сібієл зі своїми зеленими пагорбами має особливе повітря
    та магічну енергетику. Сюди приїжджають не лише заради того, щоб відвідати
    музей але й подихати цілющим повітрям та милуватися краєвидами. Тут туристи
    мають можливість повернутися у сиву давнину, характерну Трансільванії. Через
    його географічне положення, в центрі Румунії,
    село може служити місцем вирушення у подорож до інших важливих центрів
    Трансільванії. Наведу лише декілька туристичних призначень, куди легко можна
    дістатися із Сібієлу. Чудове місто Сібіу та сусідні села і міста Крістіан,
    Чіснедіє, Чіснедіоара, Решінарь (рідне село румунського філософа Еміля Чорана),
    Медіаш, Сігішоара, Прежмер, Б’єртан.

  • Віскрі

    Віскрі

    У 1989 році, після фіаско комуністичного режиму в Румунії
    багато історичних місць залишилися кинутими напризволяще. До них належало й
    невелике саксонське село Віскрі в Трансільванії, розташоване у 60 км від м.
    Брашов. Нове життя в це місце вдихнув спадкоємець британської корони Чарльз,
    який купив собі тут хатину. У покинуті будинки почали поселятися люди і
    об’єдналися з рештою саксонцями для відновлення села.




    Село, збудоване
    саксонськими колоністами, набуло сьогоднішнього вигляду у ХVIII ст. і зберігає
    його завдяки традиціям. Головна вулиця села оточена стінами з високими брамами
    під дашком. На фасадах чарівних будиночків у пастельних тонах стоять готичні
    надписи з іменами власників хати або оcнови будинку. У Віскрі все ще існує,
    добре збережена, одна з наймальовничіших і монументальних саксонських
    селянських фортець, між стінами якої міститься одна з небагатьох римо-католицьких
    церков XУ століття, яка, до речі, фігурує на списку шести таких церков
    Тральсіванії перелічених у списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Особливості
    пам’ятника зацікавили багатьох вчених і загадки його були розв’язані лише після
    розкопок, проведених у 1970-1971 роках. Стіни фортеці, висотою сім метрів, були
    споруджені на початку XVI ст., а в XVIІ столітті її було забезпечено
    укріпленими будинками, оборонними вежами та вартовими дорогами, які зберіглися до
    наших днів. У мирні часи, після 1743 року, вартову дорогу знесли, а на її місці
    побудували хлібні комори для мешканців села.




    Відвідання цього брашовського села надає можливість повернутися назад у
    часі. Будинки дуже старі, пофарбовані в бліді кольори, а найпоширенішим засобом
    пересування, який ви побачите на сільській дорозі, нерівній та запиленій, буде запряжений
    кіньми традиційний віз. Міхай Грігоре відкрив тут гостьовий будинок. Він
    переїхав у село десять років тому і з тих пір гордо просуває цю зону: «Віскрі – типове саксонське село, яких багато в
    Трансільванії. Однак різниця полягає в тому, що все село Віскрі є об’єктом ЮНЕСКО,
    і тут немає будинків з модифікованими структурами чи фасадами. Під час ремонту
    використовуються лише традиційні матеріали, і тому село виглядає так, як
    виглядали всі села 100 років тому. Це щось дуже цікаве для гостей, які
    приїжджають в основному з-за кордону, оскільки цей унітарний стиль рідше
    зустрічається. У нас одна з найкрасивіших укріплених церков Трансільванії. Це
    стара церква, оточена оборонними стінами, історична пам’ятка».






    В церкві все ще зберігається обкладена стеля з 1743 року та меблі. Але у
    Віскрі, крім укріпленої церкви та традиційних будинків, туристи також ознайомлюються
    із місцевою кухнею. Міхай Грігоре, власник гостьового будинку: «Віскрі – це справді саксонське село із
    саксонською традицією, але тут, крім саксонців, мешкають кілька громад: роми,
    румуни, угорці. У Віскрі можна дуже добре поїсти, все виготовлено з місцевих
    продуктів, а в більшості гостьових будинків є власний сад. Тут у Віскрі, нам
    пощастило в цьому році. Більшість заходів проходили на свіжому повітрі. Тому
    нам вдалося забезпечити як наш захист, так і захист наших гостей, все ще організуючи
    заходи. Нещодавно закінчився дуже приємний фестиваль камерної музики «Sonoro
    Musikland». Він
    проходить щороку у Віскрі. Концерти проходили не всередині укріплених церков, а
    у їхньому дворі. Учасників було багато, але навколишнє середовище було
    безпечним. Цього року були відмінені великі заходи, такі, як захід на
    велосипедних трасах. На таких заходах брали участь щонайменше 1000 учасників.
    Але їздою на велосипеді можна проводити також індивідуально. Існує велосипедний
    маршрут, що з’єднує всі саксонські села Трансільванії за 100 км. Цей маршрут
    можна проходити самостійно, не потрібно
    організовувати захід.»




    У селі Віскрі проживають зараз менше 1000 мешканців.
    Краса місць звернула увагу і членам фонду Міхай Емінеску з-під патронажу
    принца Чарльза, який відремонтував церкву і декілька селянських будинків у
    цьому районі, повернувши їм минулу славу і красу. Ізоляція, але й відсутність
    інших занять, окрім сільського господарства, призвело до появи в кінці 90-х
    років проекту Шкарпети з натуральної вовни виплетені у Віскрі,
    ініційований двома німцями, які поселилися тут. Шкарпетки в’язали жінки зі
    старих шерстяних светрів і давали їх спочатку в обмін на продовольство (цукор,
    масло і хліб). Тому що купа шкарпеток почала рости все більше й більше протягом
    часу, бартер перетворився на реальний проєкт за участю 125 жінок села. Селянки
    в’яжуть близько 10.000 пар шкарпеток, рукавичок, шапок, светрів або тапочків,
    які дістаються центрального складу в Наумбургу (Німеччині), звідки продають їх
    по всій країні.




    Віскрі був включений на світову карту традиційних сіл,
    будучи занесене й до спадщини ЮНЕСКО. Село це було темою декількох репортажів у
    британській пресі, а особливо в The Telegraph. Газета писала, що,
    практично, село процвіло і стало одним з улюблених місць відпочинку для
    туристів з усього світу. Крім того, в останні роки тут було побудовано
    пансіонати і ресторан, який запрошує туристів куштувати традиційні продукти. За
    одну ніч проведену у Віскрі турист витрачає між 40 і 60 леїв (10-15 євро). Там
    можна спати лише на солом’яних матрацах, а опалення робиться лише дровами. Крім
    того туристи не пропустять страви, приготовлені господинями тільки з органічних
    продуктів. Смачним є курячий суп з локшиною і зварені тут джеми. Хліб спечений
    за традиційними рецептами є іншим делікатесом у Віскрі. А якщо ви приїдете сюди
    взимку, то радимо вам не пропустити солонину, традиційну ковбасу та цуйку.
    Міхай Грігоре: «Щороку до нас
    приїжджають туристи з Норвегії, наприклад. Є групи, які щороку приходять спостерігати
    за птахами. Багато людей приїжджають із Великобританії на велосипедні маршрути.
    Туристи з Німеччини приїжджають заради саксонської культури та спадщини. Багато
    родин з дітьми приїжджають з Франції.»




    Восени 2012 року, жителі села почали виробляти джем Віскрі і продавати його як бренд.
    Банка цього джему коштує 365 євро. Вона продається в комплекті з сумкою і
    срібною ложкою. Презентація продукту відбулася в Парижі. Рецепт є секретним,
    але виробники дали декілька підказок. «Історія мертвої Меви – фільм, який розповідає про останні дні життя
    Казанови зі своїм новим слугою, був знятий у 2011 році у Віскрі. Зіграли у
    фільмі особливо непрофесійні актори і більшість жителів села Віскрі. Режисер
    навіть зберіг своєрідний діалог на румунській мові для додаткової таємничості,
    зазначив каталонський режисер Альберто Серра. Фільм отримав Золотого Леопарда
    на 66-му Кінофестивалі в Локарно і був обраний для Міжнародного кінофестивалю в
    Торонто.

  • Відпочинок у Трансільванії

    Відпочинок у Трансільванії

    Трансільванія – це ідеальне поєднання
    культур і традицій. Ви знайдете тут фортеці та середньовічні замки, відомі
    печери та соляні копальні, чарівні пейзажі, від яких перехоплює дух та, що не менш важливо, традиційні страви, які відомі у всьому
    світі. Туристичні
    принади настільки
    різноманітні і їх так багато, що неможливо було б дістатися до усіх і насолодитися ними за
    кілька тижнів. Ось чому туристи повертаються і вирушають у подорож для відкриття місць, людей та легенд.
    Ми, сьогодні,
    загостимо в деякі з найцікавіших районів цього регіону.


    Ми зупинимось, спочатку, в старовинному селі, розташованому
    серед пагорбів, перша документальна згадка, якого датується 1209 роком, Альма Ві. Тут церква була споруджена через два століття.
    Фортифікація навколо церкви з’явилася пізніше, на початку 16 століття. Щоб потрапити
    туди ви проїдете
    сільську дорогу. Від Міхаєли Турк, керівника проекту Фонду імені Міхая Емінеску, ми дізнаємось, що фортеця в Алма-Ві має чотири вежі, відреставровані в
    рамках проекту, що фінансується коштами Норвегії, Ліхтенштейну та Ісландії: «Кожна вежа має власну тематику. У нас є Годинникова вежа або Вежа воріт, Вежа сала, Льодова вежа та Зернова вежа. Ми намагалися відновити стару функцію веж через виставлені
    об’єкти. Вежі також
    пропонують місця, які можна використовувати для проведення заходів: конференції
    з максимальним числом 40-50 учасників. Також на певних поверхах їх можна
    влаштувати з тимчасовими виставками ».




    Звичайно, для того, щоб насолодитись
    справжньою чарівністю
    Трансільванії, вам треба
    розміститись в
    традиційному будинку, в живому музеї. Це буде своєрідна подорож у часі до
    простоти колишнього життя. На веб-сайті experiencetransylvania.ro ви знайдете всі
    пансіонати місцевих жителів, фонду та інші, які відповідають необхідним умовам. Кторі
    саме? Ми дізнаємося від
    Міхаєли Турк: Ми не хочемо, щоб ці кімнати
    були стандартними, з телевізором, з доступом до Інтернету та іншими
    зручностями. Вони дуже прості. Зберігають значною мірою старі та оновлені меблі
    або певні предмети меблів, які ми зберегли. На підлозі розстелені різнобарвні виткані верети. Кімнати традиційно побілені. У ремонті ми не використовуємо
    цемент, пластикові матеріали, а лише дерево, камінь, пісок та вапно».


    Ми продовжуємо нашу подорож і дістаємось до одного з
    найбільш розвинених міст. Місто Клуж-Напока ще називають Силіконовою долиною,
    оскільки сюди залучаються найкращі програмісти Румунії. Але це також місце
    міжнародно визнаних подій. Фестивалі Антолд, Електрівк Кастл або Міжнародний кінофестиваль – лише
    кілька. Також у Клуж-Напока була перевидана найдавніша кулінарна книга Румунії, яка
    побачила світ в
    кінці XV століття. А в центрі міста вас приємно
    вразить безліч церков та
    тип цих церков: на одній вулиці можна побачити реформатські, римо-католицькі, унітарні чи
    греко-католицькі церкви. Нашим гідом є Маріус Опря, з туристично-інформаційного центру,
    який розкаже про зону історичного центру: Є кілька історичних пам’яток,
    серед яких римо-католицька церква святого Михайла, пам’ятник Матея Корвіна, палац Банфі, де міститься
    Музей
    мистецтва, Митрополичий
    собор, Національний театр імені
    Лучіана Благи і, звичайно, Музейна площа. Вони
    розташовані в центральній частині, і, будучи дуже близько, до них
    можна добратися пішки.
    Однак неподалік центру є й
    інші пам’ятки, наприклад,
    Пагорб Четецуї, звідки можна побачити все місто, а саме руїни колишньої
    фортеці Габсбургів, Ботанічний сад, одну з найбільш відвідуваних туристичних
    визначних пам’яток у Клуж-Напока, і, звичайно, Етнографічний парк Ромулуй Вуя, найдавніший
    такий парк в Румунії.
    Клуж-Напока було
    і залишається відкритим містом, його можна відвідати в будь-яку пору
    року».


    Маріус Опря запрошує нас відвідати визначні пам’ятки в повіті. Серед них Копальна Турда, одна з найбільш відвідуваних туристичних
    пам’яток Румунії: «Більшість
    туристів, які прибувають у Клуж-Напока, також відвідують Копальню Турда, яка розташована
    дуже близько, лише за
    півгодини від міста. Копальня Турда унікальна в Румунії та, можливо, навіть у цій частині
    Європи. Це колишня соляна шахта на кількох рівнях. ЇЇ відновили за європейськими коштами,
    і сьогодні вона схожа на підземне місто. Вона пропонує більше можливостей через
    спа-центр та розваги. Також має озеро з човнами».

    Також
    у Трансільванії ви можете відвідати місто Сігішоара
    або Шасбург включене з 1999 року до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
    Головною пам’яткою міста Сігішоара є Годинникова вежа, в якій з 1899 року
    влаштований Музей історії міста. Ніколае Тешкула,
    директор закладу розповідає: Годинникова вежа побудована у 14 столітті. До релігійної
    реформи вона була штаб-квартирою ратуші, її висота 64 метри. Вражають також фігурки годинника,
    барабанщики,
    які сповіщають
    точний час,
    певні статуетки із символічною роллю: Правосуддя, Палач, Мир. При цьому статуетки, які представляють дні
    тижня, змінюють своє положення опівночі. Нинішній механізм теж старий, він з
    1906 року, але перший механізм Годинникової вежі засвідчений у Сігішоарі з початку сімнадцятого
    століття.

  • Замок Аркалія

    Замок Аркалія

    Сьогодні завітаємо до Трансільванії – містичного куточку Європи, оточеного з усіх
    боків Карпатами. Цей край є одним із найбільш загадкових в Європі. Замки,
    монастирі, саксонські оборонні фортеці, скелясті і високі гори, неймовірні
    краєвиди. Це місце де на невеликій території органічно поєднюється румунська,
    угорська та саксонська архітектури. Багато краси, і все це зовсім недалеко від
    вашої країни. Серед гір тут повно маленьких, дуже привабливих середньовічних
    куточків. Одним з таких куточків є й село Аркалія, у Бістріца-несеудському
    повіті (центр країни). Тут можна відвідати єдиний з 12 замків повіту, яким в
    останні роки судилося мати кращу долю, після того як його було перейнято
    клузьким Університетом Бабеша-Бойої, який перетворив його на Регіональний центр
    франкофонії. Про цей замок розповім я вам сьогодні.

    Село Аркалія розташоване на відстані 15 км від повітового
    центру Бістріца. Туди можна дістатися на автомобілі дорогою державного значення
    15 А, або потягом Бістріца-Клуж. Парк та замок, про який йтиме мова в наступні
    хвилини, розташовані в самому центрі села, де височіє й стара Євангельська
    церква. Мауро-візантійський замок не є звичайним явищем або специфічним для
    Румунії, особливо для Трансільванії. Екзотичний вигляд датується приблизно 1880
    роком, але вся територія домену Аркалія, на якому сьогодні височіє замок,
    згадується в документах ще в ХІV столітті. В кінці XVII століття він переходить
    у володіння родини Банфі, і через шлюб однієї з дочок губернатора Георгія Банфі
    з представником сім’ї Бетлен, маєток переходить у власність родини Бетлен.

    Інформація про будинок в цій місцевості з’явилася теж в той період, наприкінці
    XVII – початку XVIII століття. А у 1880 році був споруджений нинішній замок -
    єдина відома в Трансільванії будівля у мавритано-візантійському стилі. Назва
    цього стилю дається одним із архітектурних елементів на даху, що має форму
    цибулини, що нагадує форму шоломів, які носили воїни мусульманської чи османської армії. На жаль,
    ім’я архітектора не відоме, відома лише назва будівельної компанії з міста
    Клуж.



    Здається мавро-візантійський був одним із архітектурних
    стилів, використовуваних в Австро-Угорській імперії наприкінці ХІХ століття.
    Наприклад, є ще одна споруда, зведена в подібному стилі, а саме Митрополичий
    палац у Чернівцях, у місті, що тоді було частиною імперії. Можливо це був і
    особистий вибір власника маєтку, він будучи приватною резиденцією, бо сім’я
    Бетлен мала більше таких доменів по всій Трансільванії.

    Але зважаючи на розміри
    будівлі та парку, здається ця родина провела там багато часу. На жаль, меблі та
    книги, що належали родині Бетлен не збереглися до сьогодення, оскільки замок
    мав долю багатьох подібних будівель після встановлення комунізму, будучи
    націоналізований. Комуністи змінили його призначення, перетворивши на сільський
    магазин, тракторну бригаду, а потім на піонерський табір. Єдині речі, що
    збереглися – це теракотові печі, що мають на них герб родини. Фактично замок
    складається з центральної будівлі та двох прибудованих будинків. З 1963 року
    він належить Клузькому університету Бабеша-Бойої. Упродовж трьох десятиліть тут
    діяв Центр біологічних та геологічних досліджень. Тут є конференцзал на 80
    кв.м, в якому можуть вміститися близько 70 осіб, конференцзал на 40 кв.м.
    розрахований на 20-25 осіб, читальний
    зал розміром 40 кв.м., і франкомовна бібліотека, розміром 25 кв.м.

    Мавританський замок оточений дендрологічним парком, який
    також має своє історичне значення. Парк був частиною первісної території
    маєтку, але його улаштування здійснилося протягом двох етапів. На початку XIX
    століття, у 1801 році, у графа Яноша Бетлена виникла ідея спроектувати
    англійський парк, це будучи іншою прем’єрою для Трансільванії тих часів. У
    лісі, що оточував замок на той час, він починає будувати алеї та влаштовувати
    невеликі куточки, де гості могли б провести час. Наприклад, там було місце
    відпочинку, де розташована лавка, вкрита колодним склепінням, звідки можна було
    милуватися будинком графа. В іншому місці в парку було збудовано прибудову під
    назвою «Будинок відлюдника».

    Це було тихіше місце, придатне для медитації. Це
    типові елементи англійського парку початку ХІХ століття. Поступово були
    привезені сюди екзотичні дерева, лимони та апельсини. Другим етапом було
    перетворення цього саду на дендрологічний парк, коли замок був побудований у мавро-візантійському
    стилі.



    На
    жаль, під час другої світової війни, радянське військо увійшло у село,
    заарештувало сім’ю графа, спустошило парк і замок: спалило цінні книги, вкрало
    цінні речі і вирубало близько 150 з найкрасивіших ялин парку. У роки після
    Другої світової війни, граф і один з його синів померли (будучи поховані в
    парку), а решти членів його сім’ї переїхали жити закордон.

    Велике біорозмаїття
    дендрологічного парку Аркалія, наявність рідкісних квітів та рослин з інших
    регіонів планети, перетворили цей куточок зелені на справжню наукову
    лабораторію, під відкритим небом, де учні та студенти можуть відвідувати та
    досліджувати екологію видів рослин. Відповідно до останньої
    інвентаризації дендрологічного парку в Аркалії, проведеної у 2014 році, в парку
    ростуть 101 вид рослин та 3500 дерев і кущів. Більшість – хвойні, але також є 6
    видів клена та 8 видів дуба. Коли парк був облаштований, хотілося, щоб
    різноманітна палітра кольорів зберігалася впродовж сезонів. Найбільш красивішими
    видами є тюльпанове дерево, кипарис, дуб повнолистий, кавказький дуб, а також канадська
    скручена сосна Дуглас. У
    центрі Аркалія організовані наукові симпозіуми, семінари, літні курси,
    виставки, творчі табори, але він відкритий і для відвідувачів, які, однак, не мають доступу до
    замку,а лише до дендрологічного парку.

  • Історії з самого «серця Трансільванії»

    Історії з самого «серця Трансільванії»




    Є десь у Румунії казковий край. Таким може бути початок нашої сьогоднішньої розповіді, яка веде
    нас до дивовищного району Трансільванії, зокрема до Трансільванських пагорбів.
    І є десь собі чоловік, який захоплюється фотографічним мистецтвом та була певна
    кількість туристів, які приїхали відкрити для себе красу нашої країни та
    увічнити її у фотографіях.






    Сьогодні ми відвідаємо
    уявно центр країни, трикутник Сібіу-Фегераш-Сігішоара, де простягається Долина річки Хертібачулуй, область, яку також називають Трансільванськими пагорбами,
    другу за величиною захищену територію Румунії. Сюди можете приїхати як туристи
    і залишитися на все життя, так звучить девіз документального фільму, здійсненого рушаючи навіть
    з цих елементів: місце, фотограф та певна кількість туристів. Деякі з них приїжджали
    так часто сюди, що вирішили залишитися тут і насолодитися новим «вдома».






    Ми дізнаємося
    більше про цей фільм від Міхая Мойчану, фотографа та відеооператора, режисера
    цього фільму: «Мій фільм розповідає про пригоди сім’ї родом з Німеччини, члени
    якої працювали в транснаціональних
    компаніях і яка відвідувала Румунію протягом 15 років. Будучи пристрасними
    фотографами, я супроводив їх по Румунії, в декількох фото-турах, і з усього, що
    вони побачили, від дельти Дунаю до Марамурешу, вони були тієї думки, що
    найбільше підходить їм Трансільванія, тому що це регіон де розмовляють
    німецькою мовою. Йдеться про саксів, які оселилися в цій частині Румунії 800
    років тому. Там їх дуже привабила місцева цивілізація, ландшафт, старі
    традиції, громада саксів. Вони придбали старий будинок, побудували там дуже
    красивий гостьовий будинок, залишилися там і живуть далі своїм повсякденним
    життям у Трансільванії».




    Проект, який
    народився в рамках кампанії, проведеної минулого року спільно з Асоціацією
    Екотурим Румунія та Фондом партнерства, мав на меті просувати екотуристичні
    напрямки в Румунії, зізнався ще Міхай Мойчану.




    Чому він обрав
    Трансільванські пагорби темою для документального фільму, розповідає режисер Міхай
    Мойчану: «Однією з переваг Трансільванії є той факт, що тут є сільське життя з
    традицією в кілька сотень років, є дуже цікаві пам’ятники, маловідомі, але дуже
    цінні та дивовищні з точки зору архітектури та розташування, є дуже цікаві
    сільські громади, що зберегли традиції, та всередині яких можна провести
    активний відпочинок, в тому сенсі, що крім відвідування деяких туристичних
    пам’яток, туристи можуть побачити, як розгортається сільське життя, яким є темп
    життя в сільському середовищі, можуть дізнатися про турботи людей, як виглядає домогосподарство,
    і де вони можуть скуштувати традиційні страви, надзвичайно смачні, органічну їжу.»





    Територія
    пасовищ, лугів та листяних лісів, визнана своїм біорізноманіттям, традиційними
    сільськогосподарськими звичаями та ремеслами, щомісячних бранчів, що підкреслюють
    побудовану спадщину та незмінний культурний ландшафт середньовічного періоду,
    Трансільванські пагорби чекають на туристів особливо навесні. Окрім імпозантних
    укріплених церков, тут можна відвідати кам’яні церкви, побудовані на початку ХІХ
    століття, настінні розписи яких належать членам родини Греку, відомої своїм
    особистим, моралізуючим способом інтерпретації біблійних сцен та суспільства.




    Міхай Мойчану розповів
    про героїв знятого ним документального фільму: «Я багато років організовував
    фото-тури по Румунії для фотографів-аматорів чи професіоналів. Ми разом відкриваємо
    різні місця в країні, як з точки зору пейзажів, так і традицій, людей. Спочатку
    вони взяли участь в одному з моїх турів, після чого постійно приїжджали на
    тури, які ми робили по Румунії. І таким чином ми подружили. Ідея фільму надійшла із зовсім
    іншого напрямку, від Румунської асоціації екотуризму, яка хотіла просувати райони
    екотуризму в Румунії. Оскільки Трансільванські пагорби є екотуристичним напрямком,
    я запропонував їм зняти фільм на тему історії цієї родини, яка стала дуже
    цікавою історією для публіки.»





    Документальний фільм
    Пагорби Трансільванії, серце Трансільванії, здійснений Міхаєм Мойчану,
    став успішним, оскільки переносить нас у зону, яка приваблює простотою, як сам
    зізнався наш співрозмовник: «Взагалі, туристів, які приїжджають до Румунію не
    приваблюють ландшафти, як, наприклад, Альпи, а зв’язок між людиною та природою,
    тому що тут природа дуже добре поєднується з народною традицією, із життям
    людей. І саме це їх дійсно приваблює. Інший аспект полягає в тому, що тут все
    ще зустрічаються традиції, просте життя, дуже закріплене в земних ресурсах, і
    це вражає їх: той факт, що вони можуть знайти цивілізацію, яка зникла в Західній
    Європі 50-70 років тому.»

  • Місто Аюд

    Місто Аюд


    Численні
    археологічні розкопки свідчать про наявність людських поселень у регіоні міста
    Аюд ще з неоліту. Були виявлені сліди доісторичних поселень, а також скіфські
    та кельтські могильники. Наявність даків підтверджується виявленими прикрасами
    та срібними монетами, які зберігаються в різних музеях країни і за кордоном. На
    сучасній території міста простягалося римське поселення Брукла.




    Місто було
    збудовано саксонцями, колонізованими в Трансільванії близько 1200 року. Згідно
    місцевій легенді, перша зведена ними кам’яна будівля була вартова вежа у 1239 році.
    Слідувала згодом церква в римському стилі (нині на цьому місці знаходиться
    Євангельська церква), побудована в 1333-1334 рр. разом з першим укріпленим
    муром. Пізніше, наприкінці XV століття була побудована велика церква в готичному
    стилі, оточена стінами та вежами нової фортеці п’ятикутної форми. Перша
    документальна згадка про Аюд датується 1293 роком. Під час протестантської
    реформи, населення обняло кальвіністський варіант протестантизму, що призвело
    до поступової мадяризації німецького населення. Аюд став одним з головних
    кальвіністських центрів Трансільванії.




    Розташована в
    центрі міста, праворуч національної дороги Бухарест – Орадя, приблизно в 30 км
    від міста Алба-Юлія і близько 36 км від міста Турда, фортеця Аюд – комплекс
    середньовічної архітектури – є найважливішим туристичним об’єктом міста.
    Фортеця з кам’яними стінами та вежами розташована на місці старого земляного
    укріплення, яке в свою чергу, перекриває дако-римське поселення з третього
    століття нашої ери. Фахівцям відомі два етапи будівництва. Наявність першої
    фортеці засвідчено розкопками 1974 – 1977 рр. і датується вона XIV століттям.
    Фортеця має форму п’ятикутника. Незважаючи на невеликий розмір (приблизно 350
    м), товщину стін (від 1,20 до 1,30 м), їх висоту (7-8 м), а також цегляний
    парапет (2 м), фортеця була надійним захистом у важкі часи для мешканців міста.
    Оборону посилено, також, оточуваними ровами. Вежі підкріпили вже ремісничі цехи,
    які і завершили їхнє будівництво. Цехи повинні були забезпечити підкріплені
    ними вежі зброєю та провізіями. Збереглися до наших днів вежі м’ясників,
    кравців, шевців і гончарів (прямокутної форми), кожум’яків та кушнірів.




    У західній частині
    збереглася до наших днів невелика вежа під назвою Kalendas, яка була
    під опікою Асоціації Святого Духа. Всередині фортеці розташовані дві культові
    будівлі і чотири будівлі XVIII та XIX століть,
    останні належать зараз кальвіністській церкві. Найбільш важливою є церква,
    побудована в готичному трансільванському стилі кінця XV століття. Башта
    церкви заввишки 64 м. забезпечена бійницями. Інша церква датується кінцем XIX ст. і належить лютеранській церкві. Вона була побудована на
    місці старої каплиці з першої половини XІV століття. Фортеця була безпосереднім свідком деяких
    важливих соціальних і політичних подій історії Трансільванії. У цілому всі ці
    події залишили сліди на цьому середньовічному пам’ятнику: повторні ремонти, у
    яких ніколи не зберігався оригінальний стиль. Звідси й виникли особливості цієї
    пам’ятки середньовічної архітектури в Трансільванії.




    Пам’ятник
    студентів – це найдавніший пам’ятник міста. Він височіє у міському парку в
    пам’ять студентів, які загинули у боях 1704 року з габсбурзьким військом.
    Побудований у формі купола, кам’яний пам’ятник підтримується чотирма стрункими
    колонами. Усередині пам’ятника знаходиться кам’яний вівтар з овальною емблемою
    коледжу. Стиль пам’ятника характерний періоду 1900 року.




    Під час
    комуністичного режиму в Румунії, в’язниця міста Аюд була місцем ув’язнення багатьох
    політв’язнів. Тому іншою атракцією міста є пам’ятник зведений в пам’ять
    колишніх політв’язнів. Як відомо, у місті Аюд комуністи стратили і поховали
    велику частину румунської еліти, яка боролася проти комунізму. Кладовище несе
    жахливу назву «Круча рабів» або «Пагорб рабів». Поховання робили тільки вночі,
    без світла і нікому з в’язнів не ставили на могилі хреста. Пам’ятник – заввишки
    18 м, завширшки – 6 м і завдовжки – 27 м, розміщений на південному заході міста
    Аюд.




    Коледж заснований
    в 1622 році князем Габрієлем Бетленом в Алба-Юлія був перенесений в Аюд у 1662
    році князем Міхаєм Апафі. Коледж Бетлена сьогодні носить ім’я свого засновника.
    Зараз у будівлі Коледжу Бетлена діє Музей природознавства. Це – один з
    найдавніших закладів такого роду в країні. Перші письмові документи, що
    підтверджують наявність музейних експонатів і колекцій в Аюді, датуються 1720 роком,
    а офіційною датою заснування музею є 1796 рік. Особа, яка збагатила існуючі там
    колекції та заклала основи наукової організації музею ще в кінці XVIIІ століття був
    знаменитий натураліст Франциск Бенко. Понад 35 тисяч експонатів виставлені в
    чотирьох залах, кожен із конкретною специфікою. Спадок музею містить колекції
    геології, мінералогії, палеонтології, ботаніки та зоології.

  • Фортеця Ришнов

    Фортеця Ришнов


    Сьогодні уявно відвідаємо разом місто
    Ришнов, що розташоване в центрі брашовського повіту. Воно оточене горами
    (Постевару, Бучедж, П’ятра Краюлуй), але розвинулось навколо найбільшої однойменної
    селянської фортеці Трансілванії. Розташована поблизу численних туристичних
    об’єктів, такі як Кеїле Ришноавей, Зернешть, Замок Бран, сама фортеця Ришнов та
    місто Ришнов є ідеальними туристичними призначеннями, звідки можна легко
    дістатися до Пояни Брашов чи до туристичних об’єктів з сусідніх місцевостей -
    Брашов, Бран, Предял.




    Населення
    міста нараховує 16.500 душ, деякі з них займаються землеробством та вирощуванням худоби, а інші
    працюють в хімічній промисловості. З рівної Долини річки Бирсей можна здалека
    бачити масивні руїни фортеці, побудованої на скелястому горбі, що підноситься
    на 200 м. над однойменним містом. Ришнов, як і багато населених пунктів
    Трансільванії, заснований німецькими переселенцями і знаходиться приблизно в 15
    км. від міста Брашов і приблизно на
    такій же відстані від замку Бран, на торгівельній дорозі, що зв’язувала
    Волощину і Трансільванію. І хоча в документах фортеця вперше була згадана лише
    в 1331 р., історики кажуть, що побудували її в період з 1211 по 1225 рр. лицарі
    Тевтонського ордена, які у той час управляли Бурценландом (рум. Краю Бирсей,
    історичного регіону на південному сході Трансільванії), після перших набігів
    татар, щоб захистити місцевих жителів. В
    наступні століття його буде підкріплено. Всередині фортеці знайшли собі притулок
    і війська господаря Волощини Міхая Хороброго, які зупинилися тут після поразки
    в Міраслеу в 1600 році аби чекати на додаткові військові сили. Ришнок це «селянська»
    фортеця. Вона відрізняється від більшості фортець і замків її призначенням -
    бути притулком для простих людей під час довготривалих облог. У фортеці було
    щонайменше 30 будинків, школа, каплиця та інші споруди, характерні для
    звичайного села. Кріпосні стіни, що мають форму багатокутника, досягали висоти
    5 метрів. З східної і північно-західної сторін стіни були укріплені. У фортеці було
    9 башт, 2 бастіони і підвісний міст.




    У фортеці
    знаходиться найглибший колодязь в Трансільванії, його глибина – 143 м. Згідно з
    легендою, будувати колодязь змусили двох турецьких полонених. Їм обіцяли звільнити
    з полону, як тільки завдання буде виконано. Робота почалася в 1623 р. і тривала
    17 років, але полонених не було звільнено з полону. В археологічних розкопках
    від 1970 року була
    виявлена також каплиця Святого Юрія, яка датується XIV століттям. І теж під час археологічних
    розкопок було виявлено, у дакійський період, в краю Бирсей жили даки Cumidavensis, з центром в Кумідаві, згаданої географом Клаудіусом Птолемеусом. Коли римляни завоювали Дакію, дійшовши в ці
    краї, вони збудували поряд з дакським
    поселенням Кумідава, римську фортецю.




    У 1718 р. вона
    сильно постраждала від пожежі (наступного року вона була відбудована заново), а
    в 1802 р. – від землетрусу. Останній раз фортеця використовувалася у якості притулку
    приблизно в 1848 р. під час революції, а потім була занедбана. Зараз фортеця
    відновлена і відкрита для публіки. На даний момент там функціонує музей
    (внутрішні приміщення схожі на лабіринт), у якому можна побачити знайдені під
    час розкопок предмети побуту, зброю, знаряддя для тортур, монети і навіть
    древнє поховання.




    У Ришнові є
    два центри для їзди верхом, гірський клуб та гірське кінне господарство, де
    можна займатися їздою верхом. Неподалік міста розташовані ущелини Ришноавей, де
    шанувальники скелелазіння, банджи-джампінгу та альпінізму мають всі можливості
    займатися улюбленими видами спорту. Так само це відмінне місце для піших
    прогулянок і ходьби. Розташований на 200-метровій відстані від середньовічної
    фортеці Ришнов, Діно Парк є проектом вартістю 5 мільйонів євро, що
    фінансувався з європейських фондів. Він унікальний у цій частині Європи, інші
    аналогічні парки знаходячись, за словами менеджерів парку Ришнов, у Німеччині,
    Австрії і, найближчим часом, у Лас-Вегасі. Найбільший з
    динозаврів має 22,4 метри завдовжки і 20 метрів заввишки, а найменший тільки 30
    сантиметрів. Сховані поміж деревами, динозаври постають перед відвідувачами по
    мірі того, як ті просуваються по маршруту. Дім птеранодона, дім овіраптора,
    диплодока, трицератопса, тиранозавра є місцями, які стимулюють у відвідувачів
    дослідницьке покликання. До всього цього додається міст через час та канатна дорога, а в останні роки привабливість парку зросла ще більше: тут
    з’явилося два кінотеатри, один з яких 9D, а також можливість відвідати парк уночі.

  • Зустріч міністрів закордонних справ Румунії та Угорщини

    Зустріч міністрів закордонних справ Румунії та Угорщини




    Міністр закордонних справ Румунії, Богдан Ауреску, та Угорщини, Петер Сіярто, провели, у вівторок, зустріч у Бухаресті, в
    контексті недавньої напруженості між двома сусідніми державами, що виникнула на тему автономії так званого Секлерського
    краю, регіону, розташованого в центральній Румунії, в
    Трансільванії, до якого входять повіти Ковасна, Гаргіта та частинаМуреського повіту і населеного здебільшого секлерами, угорською етнічною групою.

    За даними перепису
    населення від 2011 року, угорці становлять 6,5% населення Румунії, що означає понад
    1,2 мільйона людей, і є найбільшою етнічною меншиною Румунії. У квітні проєкт, ініційований ДСУР, який передбачав
    перетворення так званого
    Секлерського краю на автономний регіон з
    юридичною особою, був прийнятий
    спочатку, мовчазною процедурою, Палатою депутатів, але пізніше
    був відхилений Сенатом більшістю
    голосів.




    Глава румунської держави Клаус Йоханніс відреагував, говорячи тоді про закулісну домовленість між лідерами СДП (в опозиції) та ДСУР що до схвалення законопроекту. Тепер, міністри закордонних
    справ Румунії та Угорщини, Богдан Ауреску та Петер Сіярто, встановили, що
    обидві країни мають подолати через діалог та прагматизм напруженість і
    домовилися про те, що у наступний період угорські чиновники, які прибудуть до
    Румунії, не виступатимуть із заявами, які можуть суперечити стратегічному
    партнерству з Бухарестом.

    Міністр закордонних справ Угорщини підкреслив, що у
    зв’язку з угорським планом економічного розвитку Трансільванії, Будапешт мав
    усну домовленість з тодішнім урядом СДП-АЛДЕ щодо її застосування в
    Трансільванії. У свою чергу, міністр Богдан Ауреску зазначив, що тільки письмова
    угода може мати юридичної вартості, і що будь-яка інша минула словесна угода з якимось
    румунським лідером не може бути дійсною. Румунський посадовець уточнив, що
    угорська програма не має згоди нинішньої румунської влади. Богдан Ауреску: Ми
    запропонували обговорити укладення угоди щодо цієї програми, яка повинна
    враховувати прозоре та недискримінаційне управління, і не на етнічних засадах,
    не порушуючи європейське чи румунське законодавства щодо ринкової конкуренції.





    З іншого боку, міністр
    закордонних справ Румунії заявив, що стосовно Тріанонського договору, кожна з
    двох країн може мати свою власну історичну інтерпретацію, але що вони повинні
    дивитись у майбутнє. Підписаний 4 червня 1920 р. Союзними державами, які
    перемогли у Першій світовій війні, з Угорщиною, у якості правонаступниці
    Австро-Угорської імперії, Тріанонський мирний договір закріпив міжнародне
    визнання кордонів Румунії, а також визнав громадянські та політичні права
    румунів, які були мажоритарним населенням в Трансільванії, права, які вони не
    мали в дуалістичній Австро-Угорській імперії.

  • Законопроект, який викликає громадські емоції

    Законопроект, який викликає громадські емоції








    У середу Сенат Румунії відхилив, з великою
    більшістю голосів, як орган, що приймає рішення, суперечливий законопроект про
    Статут автономії Краю секлерів, який передбачав перетворення його на автономний
    регіон з юридичною особою. Законодавча
    пропозиція спочатку була прийнята Палатою депутатів за мовчазною процедурою,
    без дебатів, у формі, поданій її ініціаторами – двома депутатами від ДСУР. Так
    званий «Край секлерів» – це область в центрі країни, де більшість населення становлять
    етнічні угорці, і охоплює повіти Ковасна, Харгіта та частину повіту Муреш.




    Проект визначає також межі території, яка має
    стати Секлерським краєм, з власним адміністративним устроєм, власними установами,
    з використанням угорської мови як офіційної мови та символів угорської нації. Так звана «мовчазна процедура» прийняття законопроекту, який викликав різкі політичні реакції та емоції в суспільстві, є законодавчою процедурою, згідно з якою в Палаті депутатів, коли вона є першою палатою, яка має приймати рішення у певному питанні, якщо депутати не приймають рішення щодо ініціативи протягом певного часу, вона вважається прийнятою і подається на розгляд Сенату для остаточного рішення.

    Однак президент Клаус Йоханніс звинуватив СДП
    – найважливішу опозиційну партію – у тому що вона допомогла ДСУР у прийнятті
    цього нормативного акту в Палаті депутатів. Клаус Йоханніс: «Поки ми – я, уряд,
    інші органи влади – боремося з коронавірусною пандемією, боремося за життя
    румунів, СДП бореться в секретних кабінетах Парламенту за те, щоб відступити Трансільванію
    угорцям! Jó napot, Чолаку. Що вам обіцяв лідер з Будапешта, Віктор Орбан, в
    обмін за цю домовленість?»




    Спікер Палати депутатів і тимчасовий лідер
    СДП Марчел Чолаку заперечив звинувачення: «Ніхто не продав Трансільванію і
    ніколи її не продаватиме! Трансільванія була, є і буде частиною Румунії. Звертаюсь
    із закликом до служб інформацій зізнатися чи надіслали вони президентові Йоханнісу
    якусь інформацію про звинувачення проти мене та СДП, оскільки не можна підняти
    виборчу боротьбу до такого рівня.»




    У прес-релізі, опублікованому після відхилення
    Сенатом законопроекту, президент Румунії звертає увагу на той факт, що
    просування таких законодавчих пропозицій шкодить насамперед угорській громаді
    та створює штучну напруженість в суспільстві. Кілька сенаторів наголосили на
    неконституційному характері ініціативи, ствердивши, що вона не мала б мати жодного
    шансу в Конституційному суді.

    З іншого боку ДСУР вважає, що вимоги угорської
    меншини є абсолютно виправданими і скаржиться на те, що Сенат
    відмовив провести справжні дебати з цього питання. У сусідній Угорщині, міністр
    закордонних справ Пітер Сіярто закликав президента Румунії проявити
    більше поваги до угорців. У відповідь Міністерство закордонних
    справ у Бухаресті назвало провокаційними та неадекватними заяви Угорщини,
    звертаючи увагу на той факт, що угорський посадовець абсолютно невдало відволікнув
    увагу від справжнього змісту заяв румунського глави держави.

  • Пагорби Трансільванії

    Пагорби Трансільванії




    Трансільванія славиться у світі
    своїми ландшафтами, укріпленими фортецями і
    традиціями. Але як було би впізнати її інакше? Наприклад, через програми, спеціально
    розроблені для любителів гастрономії. Ви могли б бути учасником мастер-класу сільських смаків і традицій. Або через фото-тури. Це
    альтернативний туризм, орієнтований на природу і традиції.




    Міхай Мойчану,
    професійний фотограф та продюсер туристичних документальних фільмів, просуває такий вид туризму. Одна з кампаній, яку він організував
    минулого року, була кампанія проведена
    спільно із Румунською асоціацією
    екотуризму: «Метою партнерства було просування екотуристичних
    напрямків Румунії. Однією з найпотужніших
    переваг Трансільванії є те, що все ще існує сільське
    життя, традиція якого становить кілька сотень років. Є цікаві пам’ятки,
    маловідомі, але дуже цінні та вражаючі з погляду архітектури. Є
    дуже цікаві сільські громади, в яких збереглися традиції і де можна
    провести активний відпочинок. Окрім відвідування деяких туристичних пам’яток,
    туристи можуть побачити, як розгортається життя в сільському середовищі, його темп, турботи людей і як виглядають їхні
    домогосподарства. Так само,вони можуть скуштувати
    дуже смачні, переважно здорові та екологічно чисті страви».






    Фільм, зроблений Міхаєм Мойчану, – це історія родини з Німеччини, члени якої працювали
    в транснаціональних компаніях і вперше відвідали Румунію 15 років тому: «Будучи пристрасними
    фотографами, я супроводив їх по Румунії, в декількох фото-турах, і з усього, що
    вони побачили, від дельти Дунаю до Марамурешу, вони були тієї думки, що найбільше підходить їм
    Трансільванія, тому що це регіон де розмовляють німецькою мовою. Йдеться про саксів, які
    оселилися в цій частині Румунії 800 років тому. Там їх дуже привабила місцева
    цивілізація, ландшафт, старі традиції, громада саксів. Вони придбали старий будинок,
    побудували там дуже красивий гостьовий будинок, залишилися там і живуть далі своїм
    повсякденним життям у Трансільванії. Трансільванія може приваблювати так, що
    люди покидають свою роботу та попередній спосіб життя на користь
    спокійного, але якісного життя, як зізнався
    один з
    членів цієї сім’ї у фільмі».






    В принципі, туристів, які приїжджають до Румунії, не приваблюють
    видовищні пейзажі,
    такі як в Альпах, а приваблює зв’язок
    між людиною та природою, каже Міхай
    Мойчану, професійний фотограф та кінопродюсер. У Трансільванії природа
    переплітається з життям людей, які дуже прив’язані до земних ресурсів. Іншим аспектом було б те, що тут зустрічаються традиції.
    У Румунії вражає той факт, що в ній можна знайти цивілізацію, яка зникла в Західній Європі 50-60
    років тому. Але як проходить фото-тур? Міхай Мойчану: «Програма передбачає
    переймання туриста
    з аеропорту. Транспорт, проживання, харчування
    та фото-тури включені. Подібний тур, залежно від
    тривалості, може коштувати від 1000 до 2000 євро. Можуть бути учасниками цих турів також особи, які не є професійними фотографами, особи, які
    хочуть мати різного роду знання, тому що фотографія дозволяє укласти інший
    вид контактів, особи, які відкриті до спілкування. Це люди, які хочуть впізнати місця
    повільнішим темпом, далеко від швидкості, характерної для масового туризму.
    Для фотографії вам потрібен час, щоб звикнути до місця, співпереживати, а для
    туристичного фотографа все виходить по-іншому».




    Ось альтернатива стандартному
    туризму. Сподіваючись, що мені вдалося привернули вашу увагу, чекаю на вас наступного
    разу з новим пунктом призначення!

  • Режисер Крісті Пую нагороджений у Берліні

    Режисер Крісті Пую нагороджений у Берліні




    Румунський фільм знову засяяв на одному з найважливіших заходів у світі – Берлінському міжнародному кінофестивалі. 53-річний режисер Крісті Пую, який
    вважається ініціатором нової хвилі румунського кіно, був нагороджений у вихідні
    нагородою «найкращий режисер» конкурсного розділу «Зустрічі» за свій останній фільм «Мальмкрог» у рамках
    церемонії нагородження 70-го Берлінського міжнародного кінофестивалю. Про розділ Зустрічі, який цього року був включений до Берлінале з метою надання підтримки новим голосам кіномистецтва, художній керівник фестивалю Карло Чатріан сказав, що метою розділу було показати фільми, що беруть на себе виклик окреслення світу, а не його відтворення.




    Румунія також була представлена ​​на Берлінале у розділі
    Форум двома постановками режисера Раду Жуде Великими буквами
    та, відповідно, Вихід поїздів із вокзалу, остання будучи спільною
    режисурою із істориком Адріаном Чофлинке. Копродукція Румунії, Сербії,
    Швейцарії, Швеції, Боснії та Північної Македонії Мальмкрог
    розглянута як найбільш провокаційна постановка режисера Крісті Пую описана міжнародною
    пресою як «величезний європейський фільм, насправді героїчний». «Фільм – це психологічна
    драма в декораціях початку минулого століття, за сценарієм, адаптованим за «Trois
    entertiens/Три співбесіди» російського філософа, поета та літературознавця
    Володимира Соловйова, який жив між 1853-1900 роками. Знятий протягом 40 днів у
    особняку Апафі в селі Миленкрав, у серці Румунії, художній фільм побудований
    навколо п’яти персонажів, а актори розмовляють французькою мовою, маючи лише
    кілька реплік німецькою, російською та угорською мовами. Декор та костюми
    відновлюють атмосферу початку ХХ століття в Трансільванії.




    «Питання про кіно та пам’ять» так описує свій фільм режисер Крісті Пую, який отримав в Берліні свою другу
    премію після Золотого ведмедя за короткометражний фільм «Блок Кента і пакет кави», на тому ж фестивалі у 2004 році.
    Один з найпродуктивніших румунських режисерів Крісті Пую був нагороджений рік по тому, у 2005 році, трофеєм «Особливий погляд»
    у Каннах та двома номінаціями на премії Європейської кіноакадемії. Крісті Пую
    також є режисером фільму Сієраневада, пропозиції
    Румунії на премії Оскар у 2017 році.




    За заслуги в кінематографії,в 2011 році, посол Франції в Румунії Анрі Поль вручив румунському режисеру звання лицаря Ордена мистецтв і літер, а у 2006 році йому було присвоєно орден За заслуги в ступені
    лицаря румунської держави.
    Протягом часу, на Берлінале, румунське кіно отримало й інші успіхи: Келін Петер
    Нецер був нагороджений трофеєм Золотий ведмідь в 2013 році за фільм Поза дитини», Адіні Пінтіліє було присуджено той же трофей в 2018 році заTouch me not»(«Не торкайся), і Раду Жуде
    отримав у 2015 році Срібного ведмедя за фільм Аферім!

  • Фортеця Поєнарь

    Фортеця Поєнарь


    Трансільванія славиться,
    у всьому світі особливо завдяки міфам та легендам про головного лиходія вампірського
    світу – графа Дракулу. Лунають чимало легенд про цю кровожерливу ​​і жорстоку
    особистість. Утім, фортеця Поєнарь, що розташована у 4
    км. від греблі Відрару, на верхній течії ріки Арджеш, та у 27
    км. від монастиря Куртя де Арджеш, – є, водночас, і правдою, й легендою. Тут,
    згідно легенді, господар Волощини Влад Дракула ІІІ (1431-1476 рр.) заховався
    від турків. Про цю
    фортецю та про легенди, виткані навколо князя Волощини Влада Дракулу розповім я
    вам сьогодні.




    Про графа
    Дракулу знімають десятки фільмів жанру хоррор і пишуть книги, від яких холоне
    кров. Але його історія почалася після того, як ірландець Брем Стокер написав
    роман про Дракулу. Про цього князя досі сперечаються. Але майже щоразу при
    спробі розібратися у житті Влада Дракула ІІІ, з яким нас розділяють понад шість
    століть, створюються нові міфи і легенди. Рік народження князя не було точно
    встановлено. Він, швидше за все, народився у 1428 або 1431 році, коли батько
    майбутнього вампіра, один з претендентів на престол Волощини, за
    підтримки імператора Сігізмунда Люксембурзького, був у Сігішоарі, трансільванському
    місті біля кордону з Волощиною. В результаті вступу до ордену Дракона батько
    Влада отримав прізвисько Дракон (Дракул), яке перейшло потім у спадок і його
    синові.




    Завдяки великій
    кількості румунських та іноземних туристів, які щороку її відвідують – фортеця
    з Поєнарь (у повіті Арджеш – південь країни) почала набувати тієї самої слави,
    що й монастир майстра Маноле з Куртя де Арджеш. Відома як фортеця Влада
    Дракули, вона пробудила інтерес відомих у світі телеканалів, такі як NationalGeographic, Discovery та HistoryChannel. Іноземні
    журналісти зняли тут документальні фільми про справжнє життя Влада Дракулу ІІІ (якого
    ще називають Цепешом), будучи зачаровані, водночас, легендами про господаря,
    який приніс Румунії славу країни Дракули.




    Доступ до
    фортеці Поєнарь здійснюється важкувато. Щоб дістатися до неї, вам доведеться
    піднятися по 1480 сходинкам, що звивисто піднімаються по густому буковому лісі,
    але як тільки ви дістанетеся туди, то будь-який слід втоми зникне, бо перед
    вашими очима відкриється дивовижний вид на ущелину річки Арджеш. Верхня
    частина фортеці була зруйнована, залишилася нижня частина стін і башт, в інших
    місцях тільки фундамент. Руїни трохи похмурі і загадкові. Однак, може й тому
    вони притягають щорічно тисячі туристів, які, після того як добираються до
    фортеці, милуються краєвидами, що відкриваються перед ними. Колишні стіни, товщиною в три метри
    кожна, були злегка оновлені. У ХІІІ столітті була побудована перша вежа, а до ХІУ
    її обгородили ще п’ятьма оборонними спорудами. Товщина їх стін досягала вже
    п’яти метрів. Саме для її захисту будувалося укріплення. Кажуть, що у фортеці містилися
    не більше 40 солдатів, які цілком могли злякати наступальне військо, саме
    через вигідне розташування фортеці. Сьогодні вздовж ущелини проходить відоме у
    світі автошове «Траснфегерешан», поєднуючи два колишні князівства:
    Трансільванію і Волощину.


    Чудовий краєвид,
    незайманість та дикість арджеської природи, що оточує руїни фортеці Поєнарь,
    зачарували численні особистості румунського культурного життя, зокрема
    письменників Александра Одобеску, Карола Давілу, Богдана Петрічейку Хашдеу,
    Александра Влахуце, історика Ніколая Йорги. Їх враження вони
    виклали на папері, залишивши багато пам’ятних сторінок про фортецю Поєнарь. Легенди
    й заманюють сюди зокрема іноземних туристів.


    Дорога
    середньовічних замків зіграла трагічну роль і в долі самого Дракули. Саме по
    ній він вимушений був бігти від турків, які нападали на Трансільванію. За
    романтичною версією режисера Френсіса Форда Копполи, з вежі фортеці Поєнарь
    кинулася молода дружина Влада Дракули, коли їй повідомили про загибель
    чоловіка. Інша легенда свідчить, що турецькі війська оточили замок Поєнарь.
    Самому господареві вдалося через таємний хід покинути замок, а княгиня наклала
    на себе руки після того, як її чоловік втік з обложеного турками замку,
    залишивши її разом з мешканцями на милість ворогів. По іншій легенді, Дракула
    скинув жінку сам, щоб вона не дісталася туркам в разі узяття фортеці. Вода в
    місці падіння почервоніла, що можна побачити і сьогодні. Але Влад Цепеш вижив і
    втік в Трансільванію. Після цього про фортецю забули, і з другої половини ХУІ століття
    вона стала руїною.




    Легенди свідчать
    про небувалу жорстокість Влада Цепеша ІІІ. Одного разу він зібрав жебраків,
    нагодував їх і, отримавши позитивну відповідь на запитання, чи хотіли б вони
    позбутися страждань назавжди, спалив присутніх заживо. Інша легенда описує
    випадок про те, що він розпоров живіт коханці, звинувативши її у брехні про
    вагітність. Інше історичне джерело розповідає про те, як фортецю будували ті бояри,
    які насмілилися зрадити Влада Цепеша у святий Великодній день. Їх робота
    закінчувалася лише тоді, коли одяг перетворювався на шматки, а піт ставав
    кривавим. Інша легенда про діяння
    Дракули розповідає про насилля над громадянами міста Тирговіште (тодішньої
    столиці Волощини), яких за участь в забитті батька і брата, князь зігнав до
    резиденції в Арджеш, щоб вони збудували на вершині сусідньої гори фортецю, яка
    мала бути споруджена до кінця року. Міщани виконували веління князя,
    вмираючи сотнями від голоду та холоду, але фортецю збудували. Вона була названа
    Поєнарь.




    Остання
    реставрація фортеці відбулася 1972 року. Тоді було прокладено сходи, укріплені
    стіни для більш зручного огляду споруди туристами. Від товстих стін
    залишилися тільки легенди. Про графа Дракулу складено безліч легенд, від яких
    холоне кров. Трансільванія і досі залишається землею упирів, а замок Дракули -
    місцем, оповитим містикою і таємницями.

  • Тевтонські лицарі на території сучасної Румунії

    Тевтонські лицарі на території сучасної Румунії


    Середньовічні
    військово-монастирські ордени були створені як для поширення християнства, так
    і для захисту або відвоювання територій, окупованих мусульманами. Найвідомішими
    середньовічними монастирсько-військовими орденами були ордени тевтонських
    лицарів, лицарів тамплієрів та кавалерів Святого Іоана або лицарів госпітальєрів. Тевтони прибули в карпатський басейн в рамках
    стратегії експансії, яку Захід створив,
    підтримав та провів на Сході. Король Угорщини Андрій II намагався
    укріпити кордон на Східних Карпатах і поширити католицьку
    релігію на
    північ і схід, і тому в цьому регіоні з’явилися тевтонські лицарі. За
    походженням з німецького світу, суворі та войовничі тевтони переконували перейти до католицизму язичницьких кочових народів та членів православних громад з метою
    відновлення єдності Християнської церкви.
    Строгість тевтонів підтверджували також їх зовнішні знаки: тевтонська геральдика
    поєднувала білий щит, колір чистоти релігійної віри, з чорним хрестом, символом
    жертвопринесення у війні на захист віри. У 1211 році тевтони оселилися
    всередині Карпатської
    дуги і
    створили сильний оборонний бренд у Карпатах, в районі нинішнього Вренчанського повіту.




    Академік Іоан Аурел Поп,
    професор середньовічної історії в Клузькому університеті Бабеш-Бойої, підкреслив цінний внесок
    тевтонів у цивілізаційному процесі румунського простору, хоча цей внесок не
    тривав довго у часі: Вони побудували досить багато, і свідчення, які ми маємо, підтверджують, що тоді існувала принаймні
    одна дуже важлива фортеця, Кройзбург. Вони побудували навіть інші фортеці «ultra montes nivium», тобто
    за
    засніженими горами, простягнувшись більше, ніж дозволив їм угорський король Андрій II, увійшовши
    в конфлікт з політикою
    останнього, який прагнув досягти місцеві цілі,
    а не загальні. Святий Престол хотів створити державу, яка б увійшла до папської
    спадщини, свого роду плацдарм. Чому у нас так мало даних про тевтонів? Тому що
    тоді ще не було
    канцелярій,
    Трансільванія лише тоді починала діяти як воєводство у складі Королівства
    Угорщини. З іншого боку, на півдні та сході від Карпат, території, з якими тевтони мали
    стосунки, не працювали як централізовані держави, і тоді письмових джерел про них надзвичайно мало, це
    зокрема іноземні джерела, багато з них
    розроблені далеко від цього регіону.




    Папські документи, що
    супроводжують поселення тевтонів у Краю Бирсей, свідчать, що на момент приходу
    лицарів, територія була заселена змішаним місцевим населенням, румунами,
    слов’янами та печенігами. Орден отримав привілей експлуатувати золото та срібло
    в Трансільванії. Тевтони також були будівельниками, вони побудували в краю Бирсей
    численні укріплені дерев’яні фортеці, серед яких Фельдіоара, Круча Нягре (Чорна
    фортеця), Четатя Кручі (Хресна фортеця). Поряд з румунами та печенігами, У краю
    Бирсей було колонізовано селян та німецьких ремісників, що сприяло розвитку
    поселень Фельдіоара, Брашов, Кодля, Ришнов та Прежмер. Але тевтони стали
    конкурентами Угорщини, оскільки вони підтримували Папську владу на шкоду
    угорській владі. Вигравши кілька битв проти куманів у південно-східній
    Трансільванії, тевтони зайняли їх території, поставивши їх під політичну владу
    Папи, а не королівства Угорщини. У 1225 році король Угорщини зажадав від
    лицарів тевтонського ордену покинути край Бирсей. Звідти вони відправилися до північної Європи, оселившись на території сучасної
    північно-східної Польщі.




    Приналежність до такої елітарної громади не була
    легкодоступною.
    Яким умовам повинна була відповідати особа, яка прагнула стати членом Тевтонського
    ордену? Які якості повинні були бути її властивими. Іоан Аурел Поп каже, що найважливішими
    були дисципліна, віра та фізична
    підготовка:
    Особа повинна була бути, з одного боку, ченцем. Вона повинна була прийняти монастирські правила
    життя, які полягали в цнотливості, молитві, але водночас вона повинна була бути бійцем.
    Покликанням членів чернечих
    військових орденів було боротися зі зброєю в
    руці, щоб захищати віру і поширювати її. Більшість членів ордену були синами дворян, належали
    до вищої категорії і підкорялися правилам християнства, служачи цим особливим
    ідеалам, які на той час були чи не найбільш морально і релігійно важливими для поширення християнства. Середньовічна
    людина не могла уявити своє життя поза вірою і Церквою в умовах непохитної
    прихильності до релігійного життя. Тому, наприклад, відлучення в середні
    століття відігравали фатальну роль, розкладаючи та дезорганізуючи громади. Ті, хто ставив себе
    безпосередньо на службу Церкві, були ченцями, а ченці-лицарі повинні були мати додаткові
    якості, тобто
    мати фізичну
    силу, бути рішучими, переконливими, суворо дотримуватися дуже особливої ​​ієрархії.




    Середньовічні монастирські ордени також мали етнічну
    складову, перетворюючись, на думку Іоана Аврела Поп, у форми прояву
    майбутньої національної ідентичності. Так було і з тевтонами: Був також
    національний компонент, тевтонський орден був створений в основному німцями,
    наприклад, орден тамплієрів складався з французів. Відомий в історії конфлікт, який тамплієри
    мали з королем Франції Філіпом IV Вродливим, який вирішив їх долю. Ці ордени мали
    етнічний відтінок, який потім став національним, оскільки ці тевтонські лицарі,
    по мірі того як ми переходимо з періоду Середньовіччя до Відродження, ставлять
    себе на службу Священної Римсько-Німецької
    імперії і воюють проти поляків, які також були католиками.




    Після їх відходу з
    Трансільванії,про тевтонів нагадують ще
    раз в історії румунів. У 1410 році, князь Молдови Олександр Добрий відправив армійський корпус на
    підтримку польсько-литовського
    альянсу проти тевтонів у
    Марієнбурзькій битві.