Tag: фестиваль

Єврорегіональний театральний фестиваль в Тімішоарі (TESZT) є одним з важливих проектів Угорського державного театру Чікі Гергей і проводиться щорічно в останню неділю травня. У місті культурного розмаїття, фестиваль пропонує підкреслити багатокультурність та ознайомлення глядачів з найновішими театральними подіями єврорегіону ДМКТ (Дунай-Кріш-Муреш-Тиса). І не тільки це. Тому що на дев’ятий випуск фестивалю, 2016 року, були запрошені й вистави з Італії, Бельгії та Португалії.

У виставах, обраних бути представленими в цьому році, легко відзначилася соціальна тематика, незалежно від того, чи приходили вони з Македонії, Сербії, Угорщини, Болгарії, Хорватії чи Румунії. Аттіла Болаж, директор Угорського театру в Тімішоарі, займався відбором вистав разом з координатором проекту Галовіч Золтаном: Ми переглянули дуже багато вистав. Після першого зробленого відбору ми почали дивитися на деталі й бачити, якими є їх головні теми. Ми виявили, що в минулому сезоні було багато розмов про особистість, про відносини людини з суспільством, відносини з самим собою, з навколишнім світом. Існують різні способи вираження, як через моновистави, так і через документальні вистави чи класичні тексти, або вистави, основані більше на музиці й поезії.

Театрознавець Даніела Шіліндян, літературний консультант фестивалю, розповідає про тематику й виклики, адресовані глядачам: В цьому році, фестиваль зосередився на надзвичайно сильних темах, які поставили глядача перед самим собою або перед суспільством, даючи кожного разу міру людяності чи відсутність людяності, солідарності чи відсутності солідарності, пропонуючи цілком реальне й автентичне зображення сьогоднішнього суспільства. Що здивувало мене дуже сильно? Деякі надзвичайно сильні наголоси в надзвичайно радикальних виставах у дискурсах, які вони пропонували. Вистави, які змушують вас співпереживати із запропонованою темою. Ще один дуже важливий аспект цьогорічного фестивалю – це той факт, що глядачу не дозволено бути пасивним. Іншими словами, й мови немає про зручні крісла як в театрі. Глядач є або активним учасником, без будь-якої фігури мовлення, або робить виставу або вистави немає. Було декілька перформенсів, постановок, вистав, які мали цей шаблон уповноважувати роллю актора, змінювати сцену із залом, так щоб глядачі змогли брати участь, стали навіть частиною вистави, робити собі власну виставу.

Однією з найбільш войовничих вистав, якщо можна так сказати, була Догвілль, співпродукція Дом Міксер, Белград, та Молодіжного культурного центру з Нового Саду. Адаптація фільму Догвілль Ларса фон Трієра, зроблена режисером Коканом Младеновичем, розповідає історію Грейс, яка втікає в Догвілль, на перший погляд ідилічне містечко, втікаючи від переслідуючих її гангстерів. Проте ця ідеалізована громада сповнена обманів, скупості й агресії, і Грейс стане жертвою тих, кому вона запропонувала свою допомогу. Кокан Младеновіч про його ініціативу: Ми хотіли зробити виставу про країну, в якій живемо. Але таку виставу зараз не можна зробити в жодному з театрів Белграда. Тому я сформував команду друзів і організував прослуховування, під час яких знайшов двох молодих актрис. Ми працювали над цією виставою про Сербію в майже партизанських умовах, відзначивши, що сьогоднішній Белград став Догвіллем. Ми говоримо про статус культури в суспільстві, про співвідношення до меншин, до сексуальних меншин, про насильство по відношенню до жінок, про все те, що настільки присутнє в Сербії, про яке ми вважаємо, що повинно б бути темою однією театральної вистави. Успіх, який ми досягли з цією виставою у Хорватії, Боснії, Словенії й Македонії доводить, що представлені проблеми не є специфічними лише для сьогоднішньої Сербії. Можна сказати, що вся Європа стала Догвіллем, а не тільки Сербія.

Вистави, створені Коканом Младеновічем, були нагороджені майже на всіх фестивалях Центральної та Східної Європи.

Єврорегіональний театральний фестиваль в Тімішоарі завершився виставою артиста, добре відомого у всій Європі. Болгарський хореограф та перформер Іво Дімчев прийшов на фестиваль із продукцією I Cure, співпродукцією з Віденським фестивалем танцю ImPulsTanz. Якщо зцілення є вибором, то чому б не зробити цей вибір, коли перебуваємо в театрі, аргументує Іво Дімчев свій вибір у створенні інтерактивного перформенсу про зцілення, виставу, де артист використовує до крайності деякі зі своїх методів вираження. Іво Дімчев: Я гадаю, що ця вистава про зцілення, але не настільки у фізичному, буквальному сенсі. Це скоріше терапія для нашого способу мислення про позитивність і здоров’я. Дуже очевидно, що коли ми починаємо зцілення чи намагається стати здоровим або думати позитивно, ми відразу ж оточуємо себе величезною кількістю ворогів. Отже, щоб бути здоровим, позитивним є, практично, свого роду небезпечним місцем, де ти знаходишся. Я включив у перформенс всі ці табу й намагаюся поставити людей в контакт із бідністю, сексуальністю, насильством, смертю таким чином, щоб вони сприйняли їх як частину життя. Це не щось негативне, це те, що потрібно зрозуміти, тому що вони є дуже природною річчю. Ми все ще можемо знайти красу в цих речах, а не осуджувати їх. Так що з цієї точки зору цей перформенс є свого роду терапією. Звичайно, немає можливості змінити всі ці речі протягом години, але принаймні люди можуть побачити невеличке світло в кінці тунелю. Але там є важкі двері. Потрібно багато практики, багато енергії й терпіння, багато любові, щоб відкрити ці двері і отримати цю свободу не судити про це як про добре чи погане, здорове чи нездорове.

Унікальний в нашій країні Музей солом’яних капелюхів знаходиться у селі Крішень, Харгітського повіту, в долині струмку Кушмед, у 6 кілометрах на захід від населеного пункту Атід. У ньому представлено мистецтво і техніка плетіння солом’яних капелюхів та декоративних предметів, зроблених із соломи, ремесло з традицією понад 150 років.

Музей розташований в традиційній селянській хатині, що належить засновнику музею Сочу Лайошу, чия сім’я займається, вже протягом чотирьох поколінь, виготовленням солом’яних капелюхів, і який вирішив показати секрети цього ремесла, заснувавши музей у 2001 році. У першому залі зберігаються близько 150 моделей солом’яних капелюхів в Румунії. У другому залі можна побачити різні декоративні або побутові предмети, такі як солом’яні ялинкові прикраси, сумки, корзини та підноси. В останньому залі відвідувач знайомиться із технікою виготовлення капелюхів, від моменту збирання соломи до кінцевого продукту – готового для носіння капелюха. Тут представлені різні устаткування давньої і сучасної техніки, використані для виготовлення солом’яних капелюхів.

Родзинкою музею є найбільший за розміром у світі капелюх, діаметром у два метри і вагою 2,65 кг. Для його виготовлення були використані 500 метрів плетеної соломи і 1,5 км ниток. Капелюх можуть спробувати всі ті, хто переступає поріг музею, однак до тепер всі зазначили, що це занадто великий для них капелюх.На дворі музею, відвідувачі можуть милуватися також вражаючою колекцією різьблених каменів, за походженням з річища струмку Кушмед, що протікає поруч з музеєм. Понад 600 таких зразків виставлені тут і мають вони найрізноманітніші форми, починаючи від качки і голуба, до обличчя людей і навіть капелюхів або шапок. Теж на дворі було розміщено понад 400 показників, які показують місця, звідки прибули гості музею. Відвідувачі можуть придбати сувеніри з магазину, розташованого на дворі музею.

Щорічно в музеї організуються табори, в яких учасники можуть ознайомитися мистецтвом плетення солом’яних капелюхів, а у липні відбувається фестиваль солом’яних капелюхів. Так само, засновник музею запрошений взяти участь в різних ярмарках по всій країні, де показує відвідувачам, як можна плести з соломи різні предмети. Мистецтво виготовлення солом’яних капелюхів і декоративних предметів має традицію близько 150 років. У 1879 році, близько ста осіб в селі займалися плетінням соломи. Сьогодні майже немає такого мешканця в селі, який не знав би цього ремесла. Мешканці створили навіть сайт в інтернеті. Музей солом’яних капелюхів можна відвідати щодня. Там немає плати за вхід, кожен відвідувач платить за бажанням і в залежності від того, як йому сподобався тур.

Цей вид головного убору придбав популярності в європейських країнах ще кількасот років тому. Від тоді, його зовнішній вигляд майже не змінився. Документальним підтвердженням раннього виникнення солом’яних капелюхів може служити Чудовий часослов герцога Беррийского, ілюстрований братами Лімбург. Це найбільш відомий рукопис ще з часів ХУ століття з мініатюрними ілюстраціями. Саме на них були зображені люди різних станів, голови яких були покриті солом’яними капелюхами. Носили в той час такі капелюхи представники обох статей, як чоловіки, так і жінки. Історія солом’яних капелюхів у Трансільванії цікава. 100 років тому, солом’яний капелюх був обов’язковим в Трансільванії. Тип і розмір капелюха вказував на статус людини в селі, на його майно або з якої зони він походив. Наприклад, священики мали спеціальні капелюхи, які відрізняли їх від інших мешканців села. На весілля люди носили спеціальні капелюхи – з червоною смугою, на похоронах – з чорною смугою. Так само існувала така традиція, що молоді дівчата дарували своїм нареченим капелюх, що вони повинні були носити на весіллі. Капелюх обов’язково виготовляли вручну із 50-60 метрів соломи.

Залежно від форми капелюха, можна було впізнати з якої зони походить людина. Наприклад, в Брашовському регіоні саксонки носили переважно капелюхи з широкими полями у формі грибів. У північних повітах Трансільванії носили високі капелюхи у формі веж. В Оашському краї (північ Трансільванії) носили вже знамениті клопи. Унікальною особливістю цього типу капелюха є те, що він ніколи не падає з голови, навіть під час танцю. Унікальним капелюхом є той із села Сік, неподалік міста Деж, де всі чоловіки носять солом’яні капелюхи, коли йдуть до церкви або під час різних свят.

Починаючи
з 2007 року, кінець червня збирає на вулицях Бістріци лицарів та принцес, які
відроджують середньовічну атмосферу й відтворюють восьмисотрічну історію міста.
Йдеться про Святкування Середньовічної Бістріци – фестиваль, організований
культурною асоціацією Середньовічна Бістріца, який дійшов у цьому
році до X випуску.

Флорін
Сесерман, виконавчий голова Асоціації Середньовічна Бістріца,
розповідає з якими очікуваннями був створений фестиваль: У 2007 році ми
організували перше Святкування Середньовічної Бістріци, через яке ми поєднали
місто Бістріца з Семигородом, давньою мережею укріплених середньовічних міст
Трансільванії. В інших містах існували середньовічні фестивалі. Перший з них
почався одразу ж після 1990 року в Сігішоарі. Ми запропонували собі відродити
історію цієї фортеці. Ще з першого випуску ми інсценізували на вулиці, в центрі
міста й серед людей, моменти з історії нашого міста. Так ми пролили світло на
героїв, про яких мешканці Бістріци
наших днів не знали абсолютно нічого, як, приклад, коваль Пфафенбрудер, який в
1602 році відбив майже сам найманців генерала Басти. Вони обложили фортецю
Бістріца протягом двох місяців і в якийсь момент їм вдалося здолати стіну. Тоді
прийшов цей коваль Пфафенбрудер, який залишив осторонь алебарду і взяв у руки
найбільший молоток зі своєї майстерні, він увійшов і посіяв серед ворога
паніку. Інші мешканці фортеці надихнулися з цього і відбили напад. Це лише один
з історичних моментів, які ми інсценізували у дотеперішніх десяти випусках. Ні
в одному з інших міст-укріплень Трансільванії, де є середньовічні фестивалі, не
інсценізовані моменти з конкретної середньовічної історії даного міста.

Після
десяти випусків, Флорін Сесерман каже, що їм вдалося досягти своєї мети. Багато
мешканців Бістріци особливо слідкують за цими історичними фрагментами і багато
дітей беруть у них віддано участь. Ось ще одна розповідь про фестиваль від
Флоріна Сесермана: Як правило, ми організовували облоги і оборони
фортеці. Діти завжди приходять, щоб захистити місто. Одного разу один з
лицарів-солдатів армії, яка облягала місто, увійшов у місто між двома
фрагментами інсценізації, щоб купити сигарети. І до нас прийшла група з дуже
обурених п’яти дітей, які хотіли запитати нас, чи може ворог увійти в місто,
коли захоче. Від місця, де знаходився їхній табір, та людина зробила 200
метрів, щоб увійти в центр нашого міста. Діти були обурені. Тоді я, приховуючи
посмішку, але показуючи перед ними занепокоєння, послав охорону зловити його. Я
зробив дітям це задоволення. Цей ефект відродження сьогоднішніх жителів міста
Бістріца для середньовічної історії фортеці є найбільшим задоволенням, яке я
міг пережити після десяти випусків фестивалю.

Коли
мова йде про програму одного з випусків Святкування Середньовічної Бістріци,
Флорін Сесерман пояснює, що організатори намагаються бути природними і уникають
святковості: На підставі того, що б могли зробити ми, була складена
програма. В кожному з випусків вона включає вуличну анімацію з лицарями й середньовічною
зброєю -дітям найбільше подобається побачити лицарів у бою. Я каштелян ще з
першого випуску. Одного разу була репліка від публіки на якесь зауваження і я
сказав, що не існувало б лицарів, якби не було принцес. Лицарі б’ються, лицарі
втілюють честь, хоробрість, самопожертву, але всі вони хочуть завоювати серце
принцес. Я зробив цей зв’язок з вуличною анімацією з лицарями й принцесами, і
лицарі завжди повинні зосередити всі зусилля, щоб завоювати посмішку й повагу
однієї з принцес. Потім у нас є вуличний театр, тому що в Румунії є багато
груп, які співають і роблять вуличну анімацію із середньовічним театром. На
кожен випуск ми запрошуємо кілька гуртів, які виконують середньовічну музику і
серед людей, і на малій та великій сцені на вечірніх спектаклях. Але ми маємо й
менестрелів 21 століття. З цим типом програм нам вдалося залучити публіку,
утримати її біля нас і тепер, ми переконані, у нас є вірна публіка. В цьому
році, на десятому випуску, у нас був прем’єрний момент в культурному житті
фортеці: ми мали проекцію відеомеппінг, в якій ми включили уривки з усіх
попередніх випусків фестивалю, фрагменти з історичними пам’ятками Бістріци, з
історією нашого міста. Цю проекцію можна побачити й на YouTube.

Іншою
прем’єрою X-го випуску Святкування Середньовічної Бістріци була присутність
німецької групи Фарфарелло, відомою в Румунії, тому що один з її
засновників, скрипаль Мані Нейман, був членом знаменитої рок-групи
Фенікс під час її німецького періоду, а гітарист Улі Бренд, все з
Фарфарелло, співпрацював, у свою чергу, з групою Ніку Ковачі. У
Бістріці група Фарфарелло зробила презентацію свого нового
дискографічного альбому ZeitZone.

Будуючи
довіру! – під таким гаслом пройшов ХХІІІ-й Міжнародний театральний фестиваль в місті Сібіу… Довіру, без якої цей фестиваль не сягнув би
таких розмірів – 472 заходи і відомі постаті румунського та світового
театрального мистецтва. Усі вистави, які відбулися в театрах або на
вулиці чи в інших нетрадиційних місцях, а також концерти, кінопокази, конференції, презентації книг, всі ці особистості, яких
майже можна було торкнутися і з якими була можливість поговорити, всі партнерства та дружні стосунки, які виникли за десять
днів фестивалю, означають величезне досягнення для всіх, хто побував у цей період в Сібіу, для громади і для
румунської культури загалом.

Організатор
заходу – Національний театр ім. Раду Станки, взяв участь у
фестивалі з трьома виставами у розділі Спадщина:
Фауст, Лулу і Метаморфози, всі поставлені режисером Сільвіу Пуркерете. Він представив прем’єри
сезону, про які ми вже розповідали, і прийшов із новою виставою, яка є другою частиною трилогії
Наскільки далекі ми від печер з яких вийшли.
Це спільна продукція Сібіуського національного театру та Університету ім. Лучіана Благи. Вистава #неповнолітній Богдана Джорджеску торкається, як і перша
частина трилогії – Антисоціал, проблем виховання. Режисер Богдан Джорджеску: На мій погляд, дуже важливо, щоб ці вистави спровокували
дискусії, змусили нас запитатися і спробувати відповісти, що означає виховання, яким є наше виховання, де зупиняються одні речі й звідки починаються інші… Якщо у
випадку Антисоціала обговорення були між батьками, вчителями й учнями,
то у випадку #неповнолітній обговорення стають більш особистими і мають місце між батьками
й дитиною. Уся історія зосереджується на цьому укоріненому румунському менталітеті – Я тебе породив, я тебе і вб’ю!. І той факт,
що до цих пір в Румунії, в 2016 році, фізичне насильство по відношенню до дітей
допускається і вважається незначною проблемою, навіть методом
виховання і корекції поведінки, є неприпустимим.

Як це було з виставою
Антисоціал, яка супроводжувалася обговоренням порушеної
теми з публікою, і вистава #неповнолітній
продовжилася дискусією з присутньою
аудиторією. Як і Антисоціал, вона
буде представлена в рамках національного турне. Богдан Джорджеску: На цей раз ми запросили й психолога, тому що деякі порушені теми є надто делікатними. Я відчував свого роду
напруження в розмовах з публікою після прем’єри в рамках фестивалю. Відчувається, що переважна
більшість причетна безпосереднім чином і/або вдавалася до насильство, або була його жертвою в якийсь
момент. І тоді я гадаю, що потрібно більше делікатності у веденні дискусії, тому що в протилежному випадку
ризикуєш викликати деякі почуття, якими потрібно управляти з професіоналізмом.

У 2013
році в рамках Міжнародного театрального фестивалю в Сібіу з’явився новий
проект: Алея зірок. Натхненна з голлівудської Алеї слави, вона створена
як постійне місце святкування і визнання внеску різних особистостей в розвиток міста Сібіу. Такі
імена як Клаус Марія Брандауер, Ніл Лабут, Тім Роббінс – який отримав зірку в цьому році – є друзями фестивалю
та сібіуського театру. Після Джорджа Бану, Сільвіу Пуркерете й Джіджі Кечуляну настала черга й Віктору Ребенчуку мати
зірку на сібіуській
Алеї зірок у Парку фортеці. Актор був дуже зворушений оплесками, які, здавалось, не припиняються. Віктор
Ребенчук: Я не вважаю себе знаменитістю, а актором, відомим за свою
роботу. Цей висновок я можу зробити з того, що я знаходжуся тут, в Сібіу, йду
по вулиці і часто трапляється так, що люди зупиняють
мене по вулиці і кажуть: Дозвольте висловити свою
вдячність і повагу, пане Ребенчук!. Це те, що мене найбільше
схвильовує. Мені дуже приємно, що моя робота не проходить
непоміченою.Окрім інших румунів, які знаходяться на Алеї зірок – Сільвіу Пуркерете, Джордже Бану й Джіджі Кечуляну, яких я
знаю, – із Сільвіу Пуркерете я працював
над багатьма виставами, з Джорджем Бану ми друзі, ми знайомі вже давно, із Джіджі Кечуляну також,
інші є легендарними героями театру. Усіх я поважаю, а двоє з них є великими режисерами, вистави яких я бачив – це Кристоф
Марталер і Томас Остермайєр. Я думав, коли говорив Євген Миронов про те, наскільки
він є щасливим, – і я йому вірю, бо він працював з найбільшими режисерами в цьому світі. У мене не буде такої
можливості, але мені пощастило працювати з найбільшими режисерами Румунії:
Лівіу Чулеєм, Лучіаном Пінтіліє, Раду Пенчулеску, Сільвіу Пуркерете, Юрієм Кордонським, Андреєм Шербаном, яких згадував, і Тімом Роббінсом… Вони
були моїми університетами.

Професор
театральних наук в Новій Сорбонні, що в Парижі,
триразовий лауреат французької премії За кращу театральну книгу Джордже Бану вже давно є другом сібіуського фестивалю. Йому
завдячується присутність у Сібіу видатних осіб, які вплинули на історію сучасного європейського театру. А книга
видавництва Неміра Театральні розмови. Міжнародний театральний фестиваль у Сібіу, презентація якої
відбулася на цьогорічному фестивалі, дає нам уявлення про простір для зустрічей та обмін
ідеями, який представляє собою фестиваль, і показує дещо з театрального
мислення таких театральних митців як Петер Штайн, Важді Муавад, Сільвіу Пуркерете чи Драгош
Бухаджар. Джордже Бану: Ця книга була створена після розмови з Константіном Кіріяком, який сказав, що у записах, зроблених в Сібіу, зібраний справжній капітал театрального мислення. І тоді я подумав, що було б цікаво
подивитися, що сказали такі люди як Петер Штайн чи Крістіан Лупа тут, в Сібіу, а не в цілому. Я
поговорив лише з творцями, творчість яких вважається істотною для європейської
сцени. Я був у положенні того, хто знав усіх заздалегідь. Ця попередність є важливою в мірі того,
коли існує певна взаємна довіра. Ти знаєш, з ким говориш. Я дуже зацікавлений
тим, що кажуть люди, і люди відчувають інтерес, який я маю по відношенню до
того, що кажуть вони. Тому я думаю, що обговорення були дуже плідними. Ця книга виникла завдяки ідеї,
що театральні діячі говорять краще, ніж пишуть.

І на
завершення своїми враженнями поділився Джордже Бану. Хочу
привітати організаторів фестивалю за
вистави на Великій площі міста, які є абсолютно несподіваними, яких я не бачив на Заході. У цьому є й дуже глибока й доцільна стратегія Константіна Кіріяка, про якого
режисер Еудженіо Барба казав, що він об’єднує екологічну територію театру в тому сенсі, що ми бачимо вистави, які
не мають великої артистичної якості, але мають високу анімаційну якість та
створюють чисті й досконалі форми, як японський театр Но, хоча цей
суперечливий конгломерат є специфічним позиції, яку прийняв Константін Кіріяк, що дозволяє
йому, в той же час, звертатися до сібіуської публіки.

У шостий рік існування бухарестський фестиваль Жінки на Матасарі знову запропонував собі замінити авто з бухарестської переповненої вулиці на ідеї, гарну музику, презентації моди, виставки, театральними виставами, дебати й позитивну енергію.

Так би міг звучати короткий опис фестивалю Жінки на Матасарі у останні роки. Ми попросили Юліану Векеряну, голову асоціації Бенева, організатора фестивалю, розповісти про цьогорічний випуск: За три дні фестивалю було близько 20 тисяч учасників, на протязі яких, як завжди, ми відкрили фестиваль показом моди, підтриманий Вільгельміною Арц, Бьянкою Попп та Александрою Калафетяну й асоціацією, яка підтримує людей з обмеженими можливостями, які підтримують красу. Останні зробили на сцені виступ моди в інвалідному візку, та дівчина була одягнена в сукню, у якій змагалися за Міс Світу 2015. Ми продовжили заходами гарної музики, театром, артистичними моментами вуличних вистав, хорошою музикою, починаючи від Акуа Нару (справжнє ім’я Латанія Хінтон), Виноградної лози, Коми, Moonlight Breakfast та дуже молодих, але експериментованих музикантів. Виставка, між ручною роботою, дизайном і модою, відібрала із 400 проектів, тому що ми могли прийняти на фестивалі тільки 60. Кожен мав звідки вибрати щось за своїм смаком.

І дійсно! Від вуличної перукарні до продажу косметичних та сонцезахисних виробів, від прикрас та предметів дизайну одягу до таких асоціацій як Мами, які працюють вдома, Ніколи один. Друзі літніх, Майстерня з душею або Асоціації по захисту тварин, – всі вони з радістю чекали своїх відвідувачів. Антон Балінт, який прийшов зі стендом декоративних предметів, видутих зі скла, що містять всередині соковиту рослину на підставці з кольорових камінців, поділився з нами враженнями участі у фестивалі: Це перший випуск, у якому ми беремо участь, і той факт, що ми дуже барвисті й фестиваль дуже барвистий, і з огляду на всі заходи, що проходять тут, ми відчули, що добре вписуємося в кольори фестивалю. Гадаю, що найголовнішим на фестивалі є те, що тут можна зустріти гарних людей, постійно маєш з ким порозмовляти, ми робимо нових друзів, повідомляємо про себе.

Ліліана Минзат, координатор волонтерів з Асоціації Ніколи один. Друзі літніх, розповіла нам, чому вони прийшли на фестиваль зі своїм стендом: Ми прийшли на Жінки на Матасарі, тому що подумали, що це добра нагода для людей дізнатися про те, чим займається наша асоціація, про те, що вони можуть заучитися теж в наданні допомоги людям похилого віку, одиноких і ізольованих, та щоб просувати нашу кампанію Шарф від бабусі, розпочатий неурядовою організацією. У нашій асоціації близько тисяча бабусь, і разом з нашими волонтерами, які теж навчилися в’язати, ми робимо шарфи, які маємо намір продавати в результаті донорства розміром мінімум 80 леїв для того, щоб могти проводити якомога більше діяльностей в рамках нашої асоціації, від різдвяних частувань до поїздок, екскурсій.

Магда Коман, голова асоціації Відкрий своє серце та організатор події Atipic Beauty, побувала вперше на Матасарі, і тутешні люди здалися їй повними ентузіазму: Сьогодні ми просуваємо нашу асоціацію, яка займається в першу чергу просуванням іміджу людей з обмеженими можливостями та заходу, який ми організуємо щороку в різних містах, Atipic Beauty, з яким ми побуваємо 21 червня в Клужі вже в дев’яте. Сподіваюся, що люди підтримають наші заходи.

Хофман Рудольф, ветеринарний лікар, є представником першої в Румунії клініки для безпритульних тварин. Він прийшов із кількома живими експонатами, собаками й кішками, врятованими з вулиць, яким прагнув знайти на фестивалі власників: Я прийшов на цю подію, щоб просувати нашу діяльність, щоб мати якомога більше прихильників і дати тварини на усиновлення. Нам вдалося дати від ранку двох собак і двох кішок. Ми дуже задоволені!

Андрей Ботеску, представник велосипедів Пегас, прийшов на фестиваль з головною премією для переможця кросу на підборах, проведеному в останній день фестивалю: В рамках фестивалю Жінки на Матасарі був зроблений конкурс бігу на підборах. Цей фестиваль має соціальну тему боротьби з дискримінацією, а конкурс бігу на підборах є символічним. В якості призу ми подарували переможниці цього конкурсу велосипед. Нам подобається брати участь в проектах, які мають позитивний соціальний вплив, і ми завжди будемо підтримувати це. А ще це місце, де проходять багато гарних культурних заходів. Я радий, що ми живемо в Бухаресті і що люди є настільки гарними.

А найшвидша бігунка на підборах висловила свою радість бути вперше переможницею у конкурсі й розповіла нам, чому взяла участь у такому кросі на підборах (Юлія Векерян): Тому що мені дуже подобається бігати і я вирішила, що бігати на підборах – це виклик. Я зазвичай досить багато бігаю і мені сподобалося мати шанувальників на обочині. Сьогодні я наважилася тільки на підбори в 10 см. На протязі шести років, відколи проводиться фестиваль Жінки на Матасарі, я брала участь в кросі на підборах з різними розмірами, 16, 14, а сьогодні я була першою, далеко попереду інших. Бігали й чоловіки, вони зробили дуже гарне шоу.

Цьогорічний випуск закінчився, але дух міста залишився, як і сподівання, що тільки разом ми можемо почати маніфест зміни міського життя.

Із 17 березня по 17 квітня в Бухаресті
проходить ІІІ-ій фестиваль LIKE CNDB, організований Бухарестським національним
центром танцю (CNDB). Проходячи під темою Не в категорії, фестиваль
збирає гібридні форми вистав та пов’язані з ними події -
форми-сироти, які виникли в результаті зустрічі з іншими видами
мистецтва.

Вава Штефенеску,
керівник Національного центру танцю:Чому
Не в категорії? По-перше, тому, що в цьому році виповнюється
сторіччя від виникнення ДАДА, який є однією з найсильніших течій авангарду. У
цьому дусі авангарду, Національний центр танцю визнає себе дуже сильно. Завжди,
відколи існує Національний центр танцю, ми пропонували собі речі, які виходять
за норми, які руйнували канони, підштовхували думки до вистави та засобів для
побудови вистави. А останнім часом, як ми всі знаємо, артисти довкола нас мають
дуже різні турботи, які не можна вписати в якусь категорію певного виду. Танець
вже не є самим. Перформативність є набагато комплекснішою, якщо чимось
супроводжується, якщо має більше викладів.

Серед вистав Не в
категорії, яким Національний центр танцю дав цього року LIKE,
була й вистава і Вона є хорошим хлопцем, текст і режисура Еуджена
Жебеляну, яка має в основі документальний фільм Родіка хороший
хлопець. Метою даного проекту, за словами автора, є створення вистави на
тему відсутності соціальної терпимості по відношенню до людей меншин з метою
підвищення обізнаності громадськості про згубні наслідки нетерпимості,
дискримінації, або бодай щоб підняти перед ними ці питання. Протагоністом
вистави є актор Флорін Каракала:Це
не театральна вистава, але й не танцювальна. Це насправді виявлення сутності
історії Родіки з документального фільму, а ще тут йдеться про те, як ми,
артисти, пересікаємося з історією Родіки, з документальним фільмом, із селом
Розавля, із досвідом, через який пройшла Родіка. Родіка є насправді хлопцем із
села Розавля Марамуреського повіту. Це транссексуал. Але нас шокувало те, що в
селі Розавля усі хорошої думки про Родіку. Гадаю, що це село є прикладом для
усіх. Якщо запитати кого-небудь із цього села, якою є Родіка, вам дадуть
відповідь, що він хороший хлопець, піклується про тварин, співає на весіллях,
хрестинах … Усі в Розавлі люблять Родіку. Ми перейняли деякі зображення з
документального фільму, перейняли деякі зізнання Родіки з документального
фільму, які інтегрували у свій перформенс, але перформерс не говорить про документальний
фільм. Він розповідає про Родіку, про наші відносини з Родікою та про
транссексуалізм, гендерну ідентичність, а й про законодавство про ідентичність
у Європі.

Вистава Вона
хороший хлопець була поставлена у Клужі і все із Клужу потрапила на
фестиваль LIKE CNDB і концерт-перформенс Батьківське CTRL,
створений Ференцом Шінко, еклектичним артистом, який віднаходить себе у темі
фестивалю Не в категорії:Ця
вистава була запрошена й до Національного центру танцю, і до театрів… Це як у
меншин. Якщо ти знаходишся в меншині, ти в якійсь мірі маєш можливість бути і в
меншості, і в більшості. У тебе є ця гнучкість. Що є набагато більшим, ніж бути
тільки одним. Я ще шукаю свій жанр, я шукаю форму, яка б мене представила, але
поки-що ця форма є дуже розрізненою, і поки-що мені подобається ця форма
Не в категорії. Гадаю, що назва є просто рекламою. Ми не ставили
перед собою мету зробити виставу про батьківський контроль чи про великі
розриви між поколіннями. Швидше за все, ми пішли до більш особистої зони, кожна
зі своєю історією, пов’язаною з батьками та відносинами з ними. Звідси ми
почали розвивати і узагальнювати. У всякому разі, сподіваюсь, що той, хто
побачить виставу, дивитиметься трішки в дзеркало і подумає не тільки про те, що
він бачить, а й про більш особисті речі. Кожен зі своєю історією і своїми
розповідями …

Усе в рамках третього
фестивалю LIKE CNDB відбулася й прем’єра вистави Андреї Давіда,Оголена жінка
брюнетка, одна із сильних і водночас тендітних вистав, як вважає
Вава Штефенеску. Це результат проекту резиденції у Клузькій Фабриці пензлів, у
співпраці з Національним центром танцю. Андрея Давід є перформером та
архітектором, і ці обидві її сторони знаходять себе й об’єднуються в
Оголеній жінці брюнетці: Я дуже багато працювала з волоссям.
Тому воно з’являється і в назві жінка брюнетка. Я запитувала себе,
яким є зв’язок із волоссям, що дуже багато пов’язане з жіночою ідентичністю й
оголеним тілом, яке в картинах з’являється завжди із головою. Ніколи його не побачиш
без голови. І я подумала: а як би було працювати по цих двох різних планах.
Волосся і тіло. Люди, які бачили частину вистави, сказали, що видно, що це
зроблено архітектором. Можливо, це відносини, які є в мене з об’єктами, які я
уводжу на сцену. Йдеться про те, як виконавець, перформер будує й інтегрується
в свою конструкцію та сценічну композицію. І тоді він користується об’єктами, з
якими створює зв’язок і образотворчу композицію.

Турботи сьогоднішніх
артистів з Румунії та й будь-де стають все більш різноманітними. Фестиваль LIKE
CNDB 2016 запропонував собі відобразити це явище. За допомогою цього третього
випуску, CNDB визнає прогресивний дух, продовжуючи просувати критичне мислення
й експеримент. А публіка Центру танцю урізноманітнюється теж від одного року до
іншого.

У приміщенні Будинку культури українців у місті Тімішоара, відбувся
XV-ий Фестиваль українських колядок в Банаті. Взяли участь майже всі творчі
колективи, які діють у Тіміському повіті, але й у повітах Арад та
Караш-Северін. Прибули також гості із Сербії та України.

Детальніше про цей
фестиваль розповість голова Тіміської СУРівської організації Юрій Глеба: Цей
фестиваль став вже традиційним, тому що він дійшов до XV-го випуску. Цього року
нас колядували творчі колективи із повіту Тіміш тих місцевостей, де компактно
проживають українці, а саме: Малі Ремети, Варіаш, Готлоб, П’єтроса Велика,
Драгомірешть, Машлок, Кричово, Лугож і Тімішоари. На жалі, не були присутні гурти
з Штюки та Соки, може прибудуть наступного року. З повіту Арад, разом з головою
місцевої СУРівської організації Миколайчоком Хавришем прибули колядники із Дуд і Тирново, а із
Караш-Северіну прибув гурт з виставою Вифлеєм із села Зоріле. Цього року ми мали
честь приймати колядників із Сербії, українців з міст Кули, Новий сад, Сремська
Митровица, які повеселили нас із своїми гарними колядками. Загалом було 250
колядників, за що ми були дуже раді. Дякую всім за те, що не забули наші звичаї
та наші гарні колядники. Я радію, що українці з Банату, не забувають про свої
коріння, свою ідентичність та що прийшли побачити й послухати цей концерт
колядок. Була присутня наша інтелігенція із Тімішоари: вчителі, інженери,
юристи, лікарі, священики, майже всі лідери місцевих СУРівських організації а
їх є 32 організації та багато людей. Дякую всім координаторам гуртів. На
цьогорічному фестивалі були також присутні високопоставлені гості: голова
української громади зі Сербії Йосиф Сапун, депутат українців Румунії Іван Марочко,
депутат сербської меншини із Банату Славомір Гвоздинович, депутат болаг Нікулає
Міркович, голова чеської громади із Банату, голова словацької громади,
інспектор української мови в Банатах Іван Кімпан, журналісти регіонального
румунського телебачення та радіомовлення румунською та українською мовами. Цей випуск відбувся на високому рівні і це
є результат координаторів гуртів. Всім
керівникам артистичних груп було вручено грамоти і плакати з нагоди 25 років
заснування СУР-у в Банатах. Відвідали нас четвертий рік поспіль група
львівських пластунів, які принесли Вифлеємський вогонь миру . Фестиваль колядок
із Банату був організований за фінансовим сприянням СУР-у, за що ми гарно
дякуємо. Незабаром настануть різдвяні
та новорічні свята, із цієї нагоди бажаю Вам шановні радіослухачі Щасливих
свят, міцного здоров’я, щастя, успіхів, миру і любові у кожній сім’ї і та на
многая літа прожити. Христос Раждається, Славімо його!

Голова Тіміської СУРівської організації Юрій Глеба зазначив, що у Банаті живуть майже 14.000 українців. Вони організовані у філіях Союзу українців Румунії. В Тіміському повіті діють 32 українські організації, у 12 школах вивчається українська мова, існують 10 православних парафій і Протопопіат в м. Лугожі, а від 2009 року в місті Тімішоара діє Дім культури українців, де організуються численні культурні події. Нещодавно завершилося будівництво будинку для дітей та молоді у місті Тімішоара, а українська православна церква, яка зараз будується буде завершена наступного року.

У приміщенні Будинку культури українців у місті Тімішоара, відбувся
XV-ий Фестиваль українських колядок в Банаті. Взяли участь майже всі творчі
колективи, які діють у Тіміському повіті, але й у повітах Арад та
Караш-Северін. Прибули також гості із Сербії та України.

Детальніше про цей
фестиваль розповість голова Тіміської СУРівської організації Юрій Глеба: Цей
фестиваль став вже традиційним, тому що він дійшов до XV-го випуску. Цього року
нас колядували творчі колективи із повіту Тіміш тих місцевостей, де компактно
проживають українці, а саме: Малі Ремети, Варіаш, Готлоб, П’єтроса Велика,
Драгомірешть, Машлок, Кричово, Лугож і Тімішоари. На жалі, не були присутні гурти
з Штюки та Соки, може прибудуть наступного року. З повіту Арад, разом з головою
місцевої СУРівської організації Миколайчоком Хавришем прибули колядники із Дуд і Тирново, а із
Караш-Северіну прибув гурт з виставою Вифлеєм із села Зоріле. Цього року ми мали
честь приймати колядників із Сербії, українців з міст Кули, Новий сад, Сремська
Митровица, які повеселили нас із своїми гарними колядками. Загалом було 250
колядників, за що ми були дуже раді. Дякую всім за те, що не забули наші звичаї
та наші гарні колядники. Я радію, що українці з Банату, не забувають про свої
коріння, свою ідентичність та що прийшли побачити й послухати цей концерт
колядок. Була присутня наша інтелігенція із Тімішоари: вчителі, інженери,
юристи, лікарі, священики, майже всі лідери місцевих СУРівських організації а
їх є 32 організації та багато людей. Дякую всім координаторам гуртів. На
цьогорічному фестивалі були також присутні високопоставлені гості: голова
української громади зі Сербії Йосиф Сапун, депутат українців Румунії Іван Марочко,
депутат сербської меншини із Банату Славомір Гвоздинович, депутат болаг Нікулає
Міркович, голова чеської громади із Банату, голова словацької громади,
інспектор української мови в Банатах Іван Кімпан, журналісти регіонального
румунського телебачення та радіомовлення румунською та українською мовами. Цей випуск відбувся на високому рівні і це
є результат координаторів гуртів. Всім
керівникам артистичних груп було вручено грамоти і плакати з нагоди 25 років
заснування СУР-у в Банатах. Відвідали нас четвертий рік поспіль група
львівських пластунів, які принесли Вифлеємський вогонь миру . Фестиваль колядок
із Банату був організований за фінансовим сприянням СУР-у, за що ми гарно
дякуємо. Незабаром настануть різдвяні
та новорічні свята, із цієї нагоди бажаю Вам шановні радіослухачі Щасливих
свят, міцного здоров’я, щастя, успіхів, миру і любові у кожній сім’ї і та на
многая літа прожити. Христос Раждається, Славімо його!

Голова Тіміської СУРівської організації Юрій Глеба зазначив, що у Банаті живуть майже 14.000 українців. Вони організовані у філіях Союзу українців Румунії. В Тіміському повіті діють 32 українські організації, у 12 школах вивчається українська мова, існують 10 православних парафій і Протопопіат в м. Лугожі, а від 2009 року в місті Тімішоара діє Дім культури українців, де організуються численні культурні події. Нещодавно завершилося будівництво будинку для дітей та молоді у місті Тімішоара, а українська православна церква, яка зараз будується буде завершена наступного року.

Вже 21 рік поспіль в Араді проходить
Міжнародний фестиваль класичного театру. Організований,
звичайно ж, Класичним театром імен Йоана Славіча, він є єдиним фестивалем цього роду в Румунії. Цьогорічний фестиваль пройшов під егідою одного,
здавалось би, парадоксу, запропонованого театральним критиком Марією Зернеску: «Творіння є класичним тоді, коли є сучасним».

З огляду на те, що сучасний текст викликає все
більший інтерес, особливо молодих творців, ми спробували дізнатися від
організаторів та учасників фестивалю, яке місце займає класичний театр в
румунському художньому просторі. «У ці моменти, коли наступ нового є настільки
сильним, класичний театр є єдиним способом запропонувати надзвичайно важливий
пункт рівноваги, щоб театр не заповнили повністю соціальність та політика. Я
пережив ці часи, коли актор був обов’язково громадянином, де соціальний аспект
був найважливішим, а політичний – визначальним. Дійшло до того, що із п’яти
прем’єр, які представляв Молодіжний театр у місті П’ятра Нямц, обов’язково були
принаймні три румунські
вистави, з яких, знову ж,
бодай дві були на актуальні політичні проблеми. І все-таки, в той період, не
знаю, завдяки яким невеличким клапанам, пробивалася подеколи справжня вистава
класичного театру, яка не має
кольору, не має нічого соціального чи політичного, а розповідає про людське. І
це людське завжди дійсне. Ось вам відповідь на те, наскільки важливим є класичний театр,
який визначає й утворює на сцені людину в художньому вигляді. У всіх його болях її комічних моментах.»

Ця думка належить Константіну Кожокару, відомому 70-річному
румунському актору, який прийшов на Арадський фестиваль з виставою «Дика качка» за Ібсеном, поставленою Петером
Керекем цією осені в Бухарестському театрі «Буландра».

Лівіу Пінтілясі 38 років, він актор театру ім. Марії Філотті в місті Бреїла. На Арадському фестивалі
класичного театру побував із виставою «Платонов». Відомий і за ролі в
кінофільмах та виставах незалежного театру, Лівіу Пінтіляса розповідає з такою
ж великою радістю, як і набагато старший його колега, про класичний текст та
класичний театр: «Мабуть, це був період, коли сучасні тексти були в моді, але я відчуваю, що
в останні декілька років люди повертаються до класичних текстів. Доказом цього
є й те, що незалежні простори, де зазвичай люди шукають сучасні тексти,
повернулися до класичних текстів. Добрим прикладом можу бути й я, тому що окрім
того, що працюю в Бреїлі, де, як ви бачите, був поставлений і
зараз, і буде ставитися і в майбутньому класичний текст, у
Бухаресті, наприклад, в «Унтеатрі» (незалежний театр) переважна більшість
текстів є класичними і, на превелику нашу радість, ми маємо глядачів для
класичного театру.»

Майже загальною думкою є те, що принаймні в
Румунії молоді режисери надають перевагу сучасним текстам, в той час як у
відомих режисерів більший апетит до класичного тексту. Александру Мезгеряну
відноситься до категорії молодих творців, але в його постановках вистави на класичні тексти займають
рівне місце із сучасними творами. До Арадського фестивалю Александру Мезгеляну
був запрошений із виставою «Плутні Скала»
Мольєра, поставлену на сцені Молодіжного театрув П’ятра Нямц. «Я
спробував розповісти історію про молодих людей, які хочуть кохати, які закохуються, борються за своє кохання і не хочуть брати до
уваги правила. Це вистава про молодих індивідуалістів. Від цього я почав
будувати свою виставу. Я б не сказав, що маю особливий апетит до класичної драматургії. Мене приваблюють тексти з важливими, великими темами, з великими конфліктами. Можливо, це й пояснює причину, чому
я інколи схиляюся більше до текстів із класичної зони.»

Завдяки любові деяких артистів до класичних
текстів та перевазі великої частини публіки до великих текстів, Арадському
Міжнародному фестивалю класичного
театру вдалося дійти цієї осені до 21 випуску. Богдан Костя, директор Класичного театру ім. Іоана Славіча, організатора фестивалю, є стриманішим, проте коли йде
мова про майбутнє класичного театру: «Можу щиро заявити, що
сьогодні досить важко зробити відбір, маючи в основі тексти класичного театру.
Я не думаю, що фестиваль класичного театру, класичний театр та класичний текст
помре остаточно, але він пройде період, коли справи стануть більш чутливими.
Гадаю, що молодим режисерам буде все важче випробовувати свій талант чи режисерський стиль при зустрічі з класичним театром.»

Критик Марія Зернеску, селекціонер цьогорічного
випуску Арадського фестивалю, певним чином заперечує директора театру-організатора
фестивалю і вважає, що попит на класичну драматургію буде й надалі: «Мене радує
той факт, що дуже багато режисерів, молодших чи ні, починають усвідомлювати, що
потрібні нові переклади. Особливо із зони Мольєра, французького класицизму…
там дійсно відчувається потреба в нових перекладах. Друга потреба, яку я
відчула в багатьох, є потреба в поєднанні для перемоги вражаючого, мистецтва.
Звичайно, я не хочу сказати, що кожна вистава повинна ставати музичною, але це
поєднання та синкретизм мистецтв вимагає все більше й більше, тому що публіка
не може бути настільки уважною, як у XVII-XVIII ст., виключно до тексту, а коли говоримо і про давній переклад – це ще важче,
тому тут потрібні й інші стимули. Я не вірю, що класичний текст втратить колись свою силу, допоки сьогоднішні творці вмітимуть робити його сучасним.»

Після чотирирічної перерви Молодіжний
театр міста П’ятра Нямц продовжив у жовтні гарну традицію просування молодих
театральних діячів, зокрема режисерів, сценографів, акторів. Мова йде про Театральний
фестиваль П’ятра Нямц «Голосую за молодь».

Відновлення діяльності найдавнішого театрального фестивалю країни, перший
випуск якого пройшов у 1969 році, означало й святкування повернення додому, у
будівлю-пам’ятку архітектури, яка в останні роки перебувала в реабілітації. Це,
за словами директора Молодіжного театру Лівіу Тімуша, є ознакою повернення до
нормального стану речей. Молодіжний театр, організатор фестивалю, що дійшов до
27 випуску, залишається в історії румунського театру як театральний «розсадник». Тому що тут побували такі відомі актори як Флорін
П’єрсік, Леополдіна Беленуце, і загалом, переважна більшість видатних румунських
акторів і режисерів.

Організатори цьогорічного фестивалю спробували
провести «флюорографію» сучасного театрального явища та представити тенденції
серед молодих румунських театральних діячів. І, з огляду на те, що Незалежний
театр став надзвичайно активним і видимим в останні роки, незалежні продукції
були включені до програми фестивалю. Серед них і вистава «Зроби ти перший крок!» за твором Жана-Клода Кар’єра, режисер постановник
Андрей Мунтяну, яка є продукцією Бухарестського театру мистецтва, незалежної
установи, заснованої у 2010 році. Головну жіночу роль у ній виконалаРалука Апроду,
актриса, яка грає як у виставах незалежного театру, так і в державних театрах,
і, яка стала відомою публіці й завдяки ролям у фільмах.

Ралука Апроду розповіла нам про зв’язок між текстом для вистави і презентацією цієї вистави у незалежному
просторі: «На нього ніщо не повинно впливати. Це повинно бути бажанням актора
зустрітися з героєм та бажанням режисера зустрітися з текстом, і все. На жаль, дійсно, для нас дуже важливим є
місце, де її ставимо. Є місця, де найважливішим є, щоб люди прийшли побачити
виставу. І тоді ти потихеньку починаєш робити компроміси. На жаль, дуже
важливо, щоб писалося, що це комедія. Ніхто не хоче йти на серйозну виставу
після робочого дня. Якщо ж обирає її – то йде до державного театру. І тоді, щоб
привернути увагу людей, треба бути трішечки «хитрим». Ми маємо одну виставу в Годот, яка називається «Happy end». ЇЇ справжньою назвою була «Лізолетта у травні», але вона була непривабливою і ми змінили її на «Happy end». І це відіграло велику роль. Хоча то була
та сама вистава, нам вдалося зібрати в театрі публіку і запропонувати їй те, що
ми хотіли. Є дуже багато вистав незалежного театру, і люди почали до нього все
частіше приходити, включно й тому, що відомі актори почали грати й у виставах незалежного
театру. А це дуже важливо.»

Щоб заохотити молодь
Театральний фестиваль у місті П’ятра Нямц
має, звичайно ж, і конкурсний відділ, де цього року було відібрано 16 вистав із
80 записаних. Серед володарів премій була й Ніколета Лефтер в категорії «Найкраща актриса» за роль Надії у виставі «Віза для клоуна» за романом Савіани Стенеску та в постановці режисера Александра
Міхаїла у Бухарестському театрі «Одеон». Вистава «Віза
для клоуна» («Інопланетяни з
надзвичайними здібностями/Aliens with Extraordinary Skills») була поствлена у
2008 році в Нью-Йоркському театрі «Джулія Майлз», отримавши
захоплюючі хроніки в Нью-Йорк Таймс та інших американських виданнях. Історія заснована
на реальному факті: румун та українець привезли в США понад 800 нелегальних
іммігрантів по підробленим візам для циркових виконавців.

У свої 33 роки Ніколета Лефтер
є однією з найкраще сприйнятих актрис її покоління. Вона бере участь у багатьох
фестивалях і вважає, що заходи, присвячені особливо молоді, потрібні: «Гадаю,
що найкращим кроком уперед є спробувати переконати молодь відійти від
комп’ютера й телевізора, прийти побачити на сцені живих людей і відчути речі,
які ти не можеш відчути перед екраном. Речі, які можуть тебе змінити і зробити
так, що тобі сподобається спілкуватися. Помічаю, що нас все сильніше приваблює
самотність та ізоляція. Люди не спілкуються між собою, не мають відкриття, на
відчувають радості від зустрічей, розмов, не хочуть дізнатися, що робить інший.
Гадаю, що це є найважливішим. І другим є те, що вистави мають і щось виховне,
що стимулює уяву молоді, і це надзвичайно.»

Серед молодих режисерів,
запрошених на Театральний фестиваль у П’ятра Нямц «Голосую за молодь», був і Влад Крістаке з виставою «The History Boys/Любителі історії» за п’єсою Алана Беннетта, поставленої
Бухарестським театром «Excelsior». Постановка отримала дві номінації в категорії «Найкраща вистава» та «Найкращий режисер». Послухаймо на завершення думку
Влада Крістаке про потребу у фестивалях, присвячених молодим творцям: «З одного
боку, мені здається надзвичайним, що це відбувається, тому що так зв’язуються,
скажімо, два покоління артистів, людей, які дебютували в останні десять років.
Так збираються докупи їхні продукції і можна зрозуміти що вони думають про
напрямок, в який має рухатися театр. І це дуже добре. З іншого боку, я не дуже вірю
в цей поділ на молоде і старе покоління і гадаю, що можуть бути молоді люди з
дуже багатим досвідом, та старші люди, які є набагато свіжішими й молодшими ніж
молоді в своїх театральних рішеннях і в тому, як виглядають їхні вистави. Не
думаю, що артистична молодість пов’язана зі біологічним
віком, на мій погляд це залежить від людини.»

Національний театральний фестиваль, організований ще із самого початку
Театральною спілкою Румунії, УНІТЕР, дійшов до 25 ювілейного випуску. Це стало
помітним і в програмі, запропонованій артистичним директором Маріною
Константінеску. Упродовж десяти днів було показано 41 представницька вистава зі
всієї країни, поруч із трьома театральними продукціями, запрошеними з-за
кордону, а також пройшло понад 50 суміжних подій, які зібрали до виставочних
залів Бухареста велике число шанувальників мистецтва сцени.

Однією з трьох іноземних запрошених вистав була співпродукція декількох
шведських театральних компаній, яка мала в основі румунський текст. Прем’єра
вистави Тигр за п’єсою Сібіуський тигр Джаніни Кербунаріу відбулася у вересні в Королівському драматичному театрі
у Стокгольмі. Про обрання цього тексту розповість Улріка Жозефсон, продюсер
вистави: Для нас у Швеції це особливий текст. Йдеться про те, як він сказаний. Це не
так, як коли ти втілюєш якогось героя. Актори розповідають історію прямим
способом, використовуючи тварин, щоб розповісти про те, що відбувається в
сьогоднішньому суспільстві. В той же час, є тема історії, яка пов’язує всіх
нас, на мою думку. Коли я читала перший раз цю виставу у Швеції, в місті
Оребро, то актори, які прочитали текст, подумали, що я змінила її, щоб вона
була про Оребро. Я сказала їм, що не змінила нічого, що це оригінальний
варіант. Отже, з цієї точки зору вона універсальна. А ще з точки зору того, як
ми, люди, дивимося на когось іноземця, яким у цій виставі є тигр, те, як
реагуємо… Ще в тексті Джаніни мені дуже подобається людська перспективa, з
якої вона дивиться на цю ситуацію. До цих людей є дуже багато співчуття, навіть
і тоді, коли вони поводять себе жахливо. Так треба дивитися й нам, так повинні
реагувати й ми, коли тигр з’являється раптово серед нас. Отже, це дуже політична вистава, але
написана дуже світлим способом, дуже прямим, з дуже великим співчуттям і
великим гумором.

Якщо минулого року Національний Театральний Фестиваль підготував мюзикл Вестсайдська
історія, то цього року у співробітництві з Сібіуським Міжнародним
театральним фестивалем він створив платформу Маніфест для діалогу. Це
почалося з вистави Антисоціальний Богдана Джорджеску, прем’єра якої відбулася у червні в
рамках Сібіуського Міжнародного театрального фестивалю. Режисер Богдан
Джорджеску про роботу з тими сімома, на той момент, студентами з магістратури: Ми
почали в листопаді минулого року з однієї майстерні. Мене цікавила людська
взаємодія в контексті соціального явища медіа й факту, що воно вторгається до
нас постійно. За два тижні до початку репетицій вистави сталася ця історія в
Клужі, зі скандалом в одному престижному ліцеї. Все почалося з того, що деякі
учні іронізували над своїми викладачами в соцмережі Facebook в одній секретній
групі. Викладачі дізналися про це і звідси й почалися дискусії щодо виключення
200 учнів. Спираючись на цю історію, упродовж 1 місяця ми погралися,
поімпровізували і протестували різні техніки ведення переговорів, дебатів та
аналізів, і так народився Антисоціальний. Гадаю, що в проектах такого роду ставкою є не те, щоб
хтось вирізнився, а скоріше мені здається важливим, щоб вони навчилися
працювати разом і діяли як команда, як засіб роботи по закінченню школи.

Починаючи з 3 листопада, упродовж місяця продукція Антисоціальний
знаходиться в турне в 21 місті країни. Богдан Джорджеску: Ми хочемо потрапити в
домівки людей, в їхні громади і посприяти в створенні простору для дискусій. Ми
не пропонуємо відповідей чи рішень. Через виставу, через зустріч, яку даємо
собі цією виставою та через дебати по її закінченню ми сприяємо створенню
простору для дискусій, до речі, про освітню систему, про те, що вона означає і
як може бути переосмислена, щоб стати пристосованою до реалій 2015 року.

Це
вистава про мою матір, (…) про мою матір, яка страждає від Альцгеймера, про
матір, яку я не втратив – про мою матір, яка втратила мене, хоча і знаходиться
поруч зі мною. Як можна висловити такий розрив? – каже режисер Міхай
Меніуціу про виставу Вертиго, цьогорічного гостя НТФ. Надзвичайно захоплююча вистава, чиїми
хореографами є Вава Штефенеску та Андрея Гавріліу, які є й протагоністами в
продукції театру ім. Ауреліу Маня з м. Турда. Хореограф Вава Штефенеску: Вертиго є
хореографічною виставою, це не театральна вистава. Це візуальна вистава, з
тілами. Це поема Міхая Меніуціу, сказана Марчелом Юрешем, а ще є й тексти, написані тілами під час вистави. Що
стосується теми, то на початку репетицій я казала собі, що це неможливо… на
тебе постійно нападав плач. Проте я виявила, що є велика сублімація болю й
смутку, і страждання, що вона більше тебе не атакує, а є однією з темою. І
тоді, як каже Міхай Меніуціу, не актор плаче, а публіка. Я не гадаю, що йде
мова про біль, а про втрату особи, про нездатність впізнати свою
ідентичність чи інших.

Завершуємо нашу передачу думкою театрального критика й професора театральних студій
Джордже Бану, гостя 25 Національного театрального фестивалю, чиїм єдиним
селекціонером була критик Маріна Константінеску: Мені здається, що
зроблений Маріною вибір є цікавим, оскільки він сильно відкрив фестиваль, вона
зробила набагато багатший відбір, ніж зазвичай, подвоїла кількість вистав і,
таким чином, їй вдалося зібрати всі покоління, які мають полемічні відносини.
Фестиваль здається мені місцем примирення. Цей панорамний вибір пов’язаний з
ювілеєм, із святкуванням і гадаю, що він є дуже доречним.

Концертом престижного Королівського оркестру Амстердама завершився, у неділю ввечері, 22 Міжнародний фестиваль Джордже Енеску. Втретє в історії фестивалю, за диригентьским пультом Королівського оркестру Концертгебау – що вважається одним з кращих у світі – стояв Андріс Нелсонс. У програму було включено твори Йоганнеса Брамса, Моріса Равеля та Джордже Енеску. Протягом трьох тижнів на сценах фестивалю, який перетворив Бухарест на столицю симфонічної музики, виступили великі імена з різних країн світу.

7 з перших 20 оркестрів світу виступили в цьому році в Румунії. Це означає близько 2500 іноземних і 500 румунських солістів, які виконали 22 твори Джордже Енеску. Наприкінці цьогорічного фестивалю міністр культури Йонуц Вулпеску заявив: Я був би щасливий дізнатися, що ми всі виконали свій обов’язок перед пам’яттю Джордже Енеску, перед шанувальниками його музики, перед нашою совістю. Музика і культура покликані об’єднати нас, тому що вони є суттю людства, і роблять нас однаковими перед красою. Вони нагадують нам, що у нас є спільні цінності, і що тільки вони можуть допомогти нам перейти від світу конфронтації та інтересів до світу гармонії та солідарності. З хвилюванням я хочу публічно подякувати, ще раз, тому що він є з нами в цей вечір, голові та художньому керівнику фестивалю – пану Іоану Холендеру. Завдяки його досвіду фестиваль “Джордже Енеску виріс, протягом останніх 7 випусків, що стосується якості та престижу.

Фестиваль 2015 року був і останнім, якого очолив маестро Іоан Холендер. Почесним президентом наступного випуску фестивалю, що пройде через два роки, буде легендарний Зубін Мета. Його програма вже завершена на 80% і відкриється оперою Едіп Джордже Енеску, під диригуванням Володимира Юровського, головного диригента Лондонського філармонічного оркестру і нещодавно обраного головним диригентом Берлінського Симфонічного оркестру радіо. На сценах наступного фестивалю “Енеску виступлять Міланський оркестр Ла Скала, піаніст Ланг Ланг, диригенти Валерій Гергієв та Антоніо Паппано. Так само, Берлінський філармонічний оркестр вирішив, після участі в прем’єрі на цьогорічному фестивалі, повернутися до Бухареста і у 2019 році.

У цьогорічному фестивалі взяли участь із України Церковний хор собору Святого Володимира міста Львів, під проводом пані Марії Банах і протоієрея Василя Петрика, Церковний хор громадської організації Надія з Солотвина під проводом проф. Михайла Токаря. Були присутні також Тарас Дмитрик, голова Всеукраїнського Братства Св.Ап. Андрія Первозванного та митр. прот. Василь Петрик. Із Польщі були присутні члени Ансамблю Карпатської пісні Відимо, об’єднання українців Польщі з м. Сянок, під проводом добродійки Маріяни Яри. З боку церковних хорів Українського Православного Вікаріату Румунії взяли участь церковні хори з Полян, Кривого, Сігету-Мармацієй та Вишної Рівни. Були присутні на фестивалі Мирослав Петрецький, голова Марамуреської філії СУР, Ярослава Колотило, голова Бухарестської філії СУР, вчитель Елек Опрішан, голова місцевої організації СУР, Іван Рускован, заступник мера села Вишня Рівна, Ірина Петрецька-Ковач, редактор часопису Вільне слово з Бухаресту, Микола-Мирослав Петрецький, директор з економічних питань СУР, Симона Малярчук, інспектор української мови повіту Марамуреш та інші.

У суботу церковні хори з Польщі та України відвідали місто Сігет і українські села: Поляни, Кривий, Русково, Бистрий та Вишавську Долину. В неділю після Святої Літургії організатори фестивалю, священик Юрій Албічук, вчитель Мирослав Петрецький, голова Марамороської філії СУР та вчитель Елек Опрішан, голова місцевої організації СУР виступили на влаштованій сцені перед церквою з вітальними промовами. Потім, на основі програми, перед великим числом християн на сцені виступили хори в такому порядку: Хор Ронянські голоси с. Верхня Рівна з молитвою Отче наш, Ансамбль Карпатської пісні Відимо Об’єднання Українців з Польщі, м. Сянок, Церковний хор храму м. Львів – Винники, хор Громадської Організації Надія з м. Солотвино, Церковний хор храму м. Сігету-Мармацієй, церковний хор храму с. Поляни, Церковний хор храму с. Кривий, церковний хор Хвалім Господа с. Вишня Рівна з піснею Діво Мати Преблагая. Всім членам хорів було вручено похвальні грамоти.

Священик Юрій Албічук доклав багато зусиль для організування V-го Міжнародного фестивалю церковної пісні. Українська православна церква села Вишня Рівна забезпечила транспорт та нічліг хористам, а СУР – обід для двох сот осіб, газети, подарунки й різні книжки. І Марамуреська повітова рада виділила суму грошей для проведення цього культурного заходу. Нагадаємо, що 2008 року священник Юрій Албічук офіційно заснував Асоціацію Хвалим Господа, але вона діяла ще від 1995 року. Її головною ціллю є заохочення молоді ходити до церкви та вивчати українські церковні пісні. У рамках асоціації діє дитячий церковний хор, який користується великим успіхом. Священник Юрій Албічук сказав, що старається зберегти українську мову в церкві та заохочувати дітей до церкви на репетиції, щоб вивчали більше слово Боже та українські церковні пісні. Церковний хор з села Вишня Рівна зайняв у 2008 році перше місце на Фестивалі духовної пісні у Сепинці (Марамуреш), а у 2009 році друге місце на Фестивалі духовної пісні у м. Брашов, у 2010 році виступив у місті Ватра Дорней, у 2011 році знову в Сепинці, у 2012 році у Солотвині, а у 2013 році та 2014 у Львові, де отримав похвальні грамоти.

У цьогорічному фестивалі взяли участь із України Церковний хор собору Святого Володимира міста Львів, під проводом пані Марії Банах і протоієрея Василя Петрика, Церковний хор громадської організації Надія з Солотвина під проводом проф. Михайла Токаря. Були присутні також Тарас Дмитрик, голова Всеукраїнського Братства Св.Ап. Андрія Первозванного та митр. прот. Василь Петрик. Із Польщі були присутні члени Ансамблю Карпатської пісні Відимо, об’єднання українців Польщі з м. Сянок, під проводом добродійки Маріяни Яри. З боку церковних хорів Українського Православного Вікаріату Румунії взяли участь церковні хори з Полян, Кривого, Сігету-Мармацієй та Вишної Рівни. Були присутні на фестивалі Мирослав Петрецький, голова Марамуреської філії СУР, Ярослава Колотило, голова Бухарестської філії СУР, вчитель Елек Опрішан, голова місцевої організації СУР, Іван Рускован, заступник мера села Вишня Рівна, Ірина Петрецька-Ковач, редактор часопису Вільне слово з Бухаресту, Микола-Мирослав Петрецький, директор з економічних питань СУР, Симона Малярчук, інспектор української мови повіту Марамуреш та інші.

У суботу церковні хори з Польщі та України відвідали місто Сігет і українські села: Поляни, Кривий, Русково, Бистрий та Вишавську Долину. В неділю після Святої Літургії організатори фестивалю, священик Юрій Албічук, вчитель Мирослав Петрецький, голова Марамороської філії СУР та вчитель Елек Опрішан, голова місцевої організації СУР виступили на влаштованій сцені перед церквою з вітальними промовами. Потім, на основі програми, перед великим числом християн на сцені виступили хори в такому порядку: Хор Ронянські голоси с. Верхня Рівна з молитвою Отче наш, Ансамбль Карпатської пісні Відимо Об’єднання Українців з Польщі, м. Сянок, Церковний хор храму м. Львів – Винники, хор Громадської Організації Надія з м. Солотвино, Церковний хор храму м. Сігету-Мармацієй, церковний хор храму с. Поляни, Церковний хор храму с. Кривий, церковний хор Хвалім Господа с. Вишня Рівна з піснею Діво Мати Преблагая. Всім членам хорів було вручено похвальні грамоти.

Священик Юрій Албічук доклав багато зусиль для організування V-го Міжнародного фестивалю церковної пісні. Українська православна церква села Вишня Рівна забезпечила транспорт та нічліг хористам, а СУР – обід для двох сот осіб, газети, подарунки й різні книжки. І Марамуреська повітова рада виділила суму грошей для проведення цього культурного заходу. Нагадаємо, що 2008 року священник Юрій Албічук офіційно заснував Асоціацію Хвалим Господа, але вона діяла ще від 1995 року. Її головною ціллю є заохочення молоді ходити до церкви та вивчати українські церковні пісні. У рамках асоціації діє дитячий церковний хор, який користується великим успіхом. Священник Юрій Албічук сказав, що старається зберегти українську мову в церкві та заохочувати дітей до церкви на репетиції, щоб вивчали більше слово Боже та українські церковні пісні. Церковний хор з села Вишня Рівна зайняв у 2008 році перше місце на Фестивалі духовної пісні у Сепинці (Марамуреш), а у 2009 році друге місце на Фестивалі духовної пісні у м. Брашов, у 2010 році виступив у місті Ватра Дорней, у 2011 році знову в Сепинці, у 2012 році у Солотвині, а у 2013 році та 2014 у Львові, де отримав похвальні грамоти.