Tag: церква

Сьогодні подамось на захід Румунії,
в повіт Гунедоара, в комуну Синтамарія-Орля, розташовану в ідилічному ландшафті
між пагорбами. Комуна складається з дев’яти сіл і відома кількома видатними
історичними пам’ятками, в тому числі місцевою реформатсько-кальвіністською
церквою. Церква була побудована в пізньороманському стилі, за деякими
істориками, між 1270 і 1280 роками, а в безпосередній близькості від неї
знаходилося бенедиктинське абатство. Кажуть, що монахи присвятили церкву Святій
Марії, а оскільки поселення розташоване біля пагорба Орля, село Синтамарія
Орлеа було назване на честь церкви і пагорба, що знаходиться поруч. Назва
церкви, однак, більш тісно пов’язана з родиною Кендефі, яка, як кажуть, підтримувала
зведення будівлі і доглядала за нею в минулих століттях. Місцеві жителі кажуть,
що поруч з церквою все ще можна побачити залишки старих хатин, але місце, яке
привертає найбільшу увагу туристів, – це замок Кендефі в н.п. Синтамарія Орля. Реформатський
священик Бодіш Міклош розповідає, що коли він приїхав сюди і прийняв церкву у
2000 році, вона перебувала в занедбаному стані. Дах обвалився, а всередині
гніздилися голуби.

З того
часу ситуація змінилася. У 2016 році церкву відремонтували, і зараз її
відвідують шість парафіян, усі пенсіонери. Через 15 років, можливо, не буде
нікого з них, каже священик, з ностальгією згадуючи про старі часи, коли сам
король Румунії Міхай І щороку відвідував тут богослужіння: Тут, у цьому
селі, 23 роки тому жила громада, яка щонеділі ходила на богослужіння. Потім
богослужіння скоротили до кожної другої неділі місяця, а тепер вони відбуваються
кожної останньої неділі місяця о 16:00, окрім Різдва, Великодня, П’ятидесятниці
та інших реформатських церковних свят. До пандемії церкву відвідували щорічно 5.000
людей. Але ми раді, що маємо на рік два дні, коли церква наповнюється до 600,
700 людей. Щороку ми проводимо день радості з ранку до вечора, один раз для
угорців, один раз для румунів. Тоді тут, все подвір’я церкви наповнюється столами
вкритими традиційними скатертинами, стравами, кавою, тортами, бутербродами, голубцями,
а також гуртами, духовими оркестрами, співаками з усієї Трансільванії.
Угорською мовою цей захід відбувається у першу неділю липня, а румунською – у
третю неділю жовтня.

Усередині церкви знаходиться
цінний набір настінного розпису. Побудована з необробленого каменю, церква
звертає увагу не тільки акуратним зовнішнім виглядом її високих стін, але
особливо красою порталів, вікон та колон. Квадратна башта з п’ятьма поверхами,
має на першому поверху романський портал, з багатим скульптурним декором. На
першому поверху, наявність готичного вікна є результатом пізнішої прибудови
пам’ятника; натомість вікна верхніх поверхів належать романському стилю, тобто
початковому етапу будівництва. Настінний
розпис, що прикрашає стіни святилища, понад три століття був вкритий шаром
вапна, а з 1869 року його відкрили. Це дуже особливий пам’ятник, – каже
реформатський священик Бодіш Міклош: Ми стоїмо
перед церквою, яка, разом з церквою в Денсуші, вважається найстарішою в
Румунії. Ми знаємо про цю церкву, що вона була побудована як
стандартна церква. За способом побудови і розташуванням, вона
повинна була виглядати як всі церкви, які досі будуються в Румунії. Була
побудована в 1243 році родиною Кендефі, яка наприкінці Австро-Угорської
монархії входила до вісімки найбагатших родин. Вони володіли 5 000 гектарами
лісу в горах Ретезат і мали маєтки аж до сучасної України.

На одній
зі стін костелу, на фресках, є напис латинською мовою, де написано, що він
присвячений Діві Марії. Дуже цікаво, що, хоча церква розташована за 15 км від
місця, яке називають Залізними воротами Трансільванії, куди завжди нападали
турки і татари, вона ніколи не була знищена чи спалена, а залишилася такою, якою
була у рік її побудування в 1243 році. Цінність полягає в тому, що в церкві є
чотири шари фресок. Я ніколи не бачив церкви з чотирма шарами фресок в
Румунії.

Кілька римських пам’ятників були вбудовані
в стіни середньовічної церкви, а інші можна побачити всередині, разом з
реліквіями родини Кендеффі. Середньовічна церква знаходиться неподалік
20-кілометрової дороги Траяна, яка пролягала від Ульпії Траяна Сармізегетуси до
долини річки Стрей у Субсетате – місця колишнього дакійського поселення. Край
Гацегу, район розташування середньовічної
церкви Синтамарія Орля, містить
найцінніші залишки римської епохи в Румунії, але багато цінних пам’яток було
втрачено з часом. Деякі з них були зруйновані або використані при будівництві
інших будівель, інші були зібрані знатними родинами і вивезені за кордон як
музейні експонати.

Село Качіка розташована у Східних Карпатах, на півночі країни, у Сучавському повіті, на відстані 18 км від міста Гура Гуморулуй. Десь навколо 1780 року на місці, де зараз розміщене село Качіка були віднайдені поклади солі. 8 років по тому було здано в експлуатацію соляну шахту, куди Австро-угорська імперія вирішила переселити галицьких працівників та фахівців гірничої справи. Найбільша частина цих працівників були поляками, римо-католиками. Зведена ними соляна шахта є унікальною, оскільки її галереї були вириті вручну. Галереї були підкріплені дерев’яними дошками, що зберіглися до наших днів. На відміну від звичайних печер, деревина у соляних печерах ніколи не гниє від вологи, а тільки вбирає солі. Завдяки цьому, дерев’яні хрести та ікони збереглися до сьогодні. Печери й величезні зали прикрашені скульптурами й барельєфами із солі й з’єднані довгими переходами. Неймовірно, але все тут виконано з солі.

Качіка польською мовою означає “качка”. Це була болотиста зона з багатьма дикими качками, тому поляки дали їй цю назву. Фахівці підрахували, що шахта має сольові запаси на ще 500 років. Видобуток почався в 1791 році. У шахті є невелика каплиця, православна, з кількома соляними скульптурами. На 38-метровій глибині є штучне озеро, на краю якого утворюються соляні кристали. На озері пливе човен, яким колись шахтарі, у вільний час, прогулювалися разом зі своїми дітьми та онуками. На 41-метровій глибині шахти є бальний зал, де шахтарі проводили бали і вечірки. Він був названий ім’ям першого генерального директора шахти Агріпи Попеску. Потім на 75-метровій глибині, колисьбуло сховище для сиру. При постійній температурі в 10 градусів, сир зберігався дуже добре в шахті. Тепер тут було улаштовано спортивний майданчик для тих, хто прибуває сюди на лікування, хворих на астму, або з захворюваннями органів дихання. Є також ігрові майданчики для дітей. При вході до соляної шахти можна побачити чудову соляну скульптуру, що зображує розп’ятого Ісуса. Глибина шахти – 75 метрів, а спускатися до неї можна 192 дерев’яними сходинками. Стіни каплиці в шахті прикрашені соляними барельєфами, що представляють біблійні сюжети. Висвітлює каплицю світильник, зроблений із кристалічної солі. Розміри каплиці захоплюючі, як і краса її інтер’єрів: висота – 7 м, довжина – 25 м, а ширина 9 м.

Отже, у 1810 році в Качіці була освячена невелика дерев’яна церква. Її історію дізнаємося від священика  Антона Мерендеску: “Нинішня церква існує з 1904 року. Доцієї церкви, в 1810 році, була побудована менша дерев’яна церква. З нагоди будівництва старої церкви також була привезена чорна чудотворна ікона, яка носить ім’я “Мадонна Нера”. Вона пережила пожежу. У візантійській іконографії завжди Пресвята Діва Марія намальована з немовлям на руках. У 1903 році було освячено перший камінь  фундаменту нинішньої церкви, а в 1904 році церква була закінчена за кошти Польської держави. Костел збудований у неоготичному стилі, у формі хреста, з переламаною аркою, у формі стріли. Це справжня перлина архітектури”.

Церква побудована з каменю та червоної цегли. На 30-тиметровій висоті, на вежі змонтований круглий балкон, що спирається на стіни вежі численними кам’яними колонами, завершеними у вигляді башточок, як би відтворюючи форму каплиці. З архітектурної точки зору виділяються вітражі, розташовані у 5 вікнах пресвітерію. Вони представляють п’ять славетних таємниць розарію. Цінними є також два величезні бічні вікна в поперечних навах, зроблені з кольорового скла. Також відвідувачі побачать стіну, на якій зображено кілька об’єктів. Пояснює священик Антон Мерендеску: “У центрі розміщене найбільше серце, на знак вдячності після війни. Його привезли і подарували саме тому, що Бог допоміг цим християнам пережити війну. Протягом року богослужіння відбуваються румунською мовою. Проте є особливі події, як велике паломництво 14-15 серпня, коли літургії відбуваються також українською та німецькою мовами”.

Великий ювілей 2000 року приніс цій святині виняткове визнання. На прохання яського єпископа Петра Ґергеля, з 17 січня 2000 року римо-католицька церква в Качіці була публічно визнана Папою, який присвоїв їй титул Малої Базиліки (Basilica Minor). 14 березня 2000 року Папа Йоан Павло ІІ, статуя якого розміщена на подвір’ї костелу, надав цей титул Качіцькій церкві. За церквою на туристів чекає ще один сюрприз, зізнався священик Антон Мерендеску: “Це грот, який показує об’явлення Богоматері в Лурді. Тому що пагорб загрожував церкві, місцеві жителі почали викопувати цей пагорб з думкою залити його бетоном. Потім прийшла геніальна ідея побудувати грот в ім’я Богоматері.”

Чотири роки тому влада надала комуні Качіка статус туристичного курорту місцевого значення. Головні визначні пам’ятки – це соляна шахта, Мала базиліка і православна церква. Біля шахти Качіка є навіть солоне озеро, де зазвичай влітку відпочивають люди. Усі ці об’єкти можна відвідати за один день.

 

Ботошани, старий ярмарок, засвідчений у 15 столітті, був подарований
молдовським господарем Штефаном Великим його дружині Марії Войкіці. З цього
моменту він став «містом пані», воєводським містом, яким володіли дружини
воєвод. Проте найбільшого блиску йому надала дружина господаря Петра Рареша -
пані Єлена. Важко переживаючи смерть свого чоловіка, вдова Петра Рареша знайшла
розраду на королівському дворі в Ботошанах. У 1541 році, у подарованому їй місті,
яке, як кажуть, особливо любила, вона побудувала кам’яну церкву у молдовському
стилі. Молдовський архітектурний стиль був типовим особливо за часів правління Штефана
Великого.

Побудована пані Єленою церква – одна з найстаріших збережених церков у
Молдові і розташована на краю історичного центру міста Ботошани. Місце
поклоніння було присвячене ще 500 років тому святому Георгію, побідоносцю у
битві молдовських воєвод, який став захисником міста Ботошани і досі зберігається
на гербі міста. Церква «Святого Георгія» є другою найстарішою після церкви з
н.п. Попеуць, побудованої в 1496 році, теж у Ботошанському повіті, має форму
хреста з баштою посередині та входом збоку з півночі. Підлога вкрита кам’яними
плитами, які зберіглися до сьогодення. Церква прекрасна у своїй простоті і без настінного
розпису, точно виражаючи переживання дружини-вдови молдовського воєводи.

Церква «Святого Георгія» стала символом старого ярмарку Ботошани, а мешканці
проголосили Святого Георгія покровителем і захисником ярмарку. Цей факт
засвідчує один з міських гербів з 1780 року. На цьому гербі зображено вершника,
який вбиває списом дракона. Таким чином жителі середньовічного населеного
пункту відчували себе захищеними від прокляття та хвороб. Крім того, церква
виконувала практично й свою захисну роль, не тільки духовну. Коли нападали татари,
про це сповіщали з високої вежі церкви, а люди ховалися в тунелях і підземних
катакомбах міста. Кажуть, що з вежі церкви помітили в Середньовіччі козаків, а
згодом і поляків Яна Собеського. Завдяки цій башті купці століттями оберігали
своє майно. Водночас ходять легенди, що за кам’яними мурами ховалися від татар
під час набігів у XVII столітті молоді дівчата Ботошанів. Краса цього релігійного пам’ятника, що залишився на
згадку про славні часи молдовських воєвод, вразила також історика Ніколая
Йоргу, який любив проходжуватися його подвір’ям. «Жодна з ботошанських церков
не виявляє такий вражаючий характер сили і водночас досконалої естетичної
відповідності, як ця», – писав він на початку ХХ століття.

Це споруда менших розмірів, без багатьох декоративних елементів і без настінного
розпису. Перша дзвіниця була побудована з дерева при церковній брамі. Згодом
церква зазнала деяких перетворень після ремонтних робіт, будучи часто
випробовувана пожежами та землетрусами. Це – триконічна споруда, побудована з
сирого каменю та цегли, різьблений камінь використовувався лише на кутах, на
вікнах і контрфорсах. Профіль постаменту досить простий. З обох
боків будівлі, поруч з аркою між наосом та вівтарем, є по одному контрфорсу.
Апсиди прикрашені арками, що завершуються подвійними арками. Бічні мають по
п’ять арок, а східна апсида – сім. Над вікнами ряд маленьких вікон, що оточують
усю церкву. Вежа багатокутної форми спирається на дві зірчасті основи; верхня основа має по два маленькі вікна з обох боків. Пронаос
церкви, збільшений порівняно з наосом, освітлюється двома великими готичними вікнами,
розташованими в південній і західній стінах, перекритих напівсферичним
склепінням. У вівтарі з його
чвертьсферним склепінням світло потрапляє через єдине вікно. Іконостас
датується 1921-1922 роками, виготовлений з обробленого дерева. Ікони іконостасу
написані олією на дереві художником, ім’я якого неможливо розібрати, а також Григорієм Зуграву в 1733 році.

Цьому старому місцю
поклоніння вдалося вистояти понад 500 років. Воно залишилося символом міста, і
щороку 23 квітня його мешканці відзначають покровителя «Святого Георгія». Однак
про нього якось забули понад 100 років, бо
з 1911 року коли церкву відреставрував Ніколає Гіка-Будешть ніхто не
наважився зробити це. Утім вносили церкву у всілякі списки: список історичних
пам’яток і, нарешті, список пам’яток, які ризикують обвалитися. Реабілітаційний
процес церкви-пам’ятки став можливим влітку 2020 року завдяки доступу до проєкту
європейського фінансування «Реабілітація та розвиток туризму історико-пам’ятного
ансамблю Церкви Святого Георгія», який виконувався в рамках Регіональної
операційної програми 2014-2020 рр. Вартість робіт становила приблизно 2,75 млн
євро, з яких 2 млн євро – європейські кошти. Під час реставраційних робіт, було
знайдено докази того, що фундамент зведеної пані Єленою Рареш церкви було
зроблено на місці, де в минулому існували дві інші церкви, одна кам’яна,
датована XII ст., а інша дерев’яна, з Х-го століття. Також на церковному
подвір’ї виявлено середньовічне кладовище.

Мабуть, маєток Друганеску є одним з найкрасивіших на півдні країни, поряд з палацами Могошоая і Потлодж. Особняк є важливою туристичною пам’яткою для мешканців столиці, які хочуть провести вільний час серед природи та зарядитися енергією. Чудовий бринковянський архітектурний ансамбль розташований лише за 30 кілометрів від Бухареста, у селі Флорешть-Стоєнешть, у повіті Джурджу. Особняк, якому більше 300 років, був відреставрований і містить етнографічний музей, а також невелику церкву, а будівля розташована в чудовому парку, крізь який протікає струмочок, що надає ділянці особливий шарм.

В румунській історіографії, бринковянське мистецтво охоплює як архітектуру, так і твори образотворчого мистецтва у Волощині за часів правління Костянтина Бринковяну між 1688 і 1714 рр. Цей період вирішально вплинув на подальший розвиток мистецтва та архітектури. Ця концепція використовується також для опису творів мистецтва з часів перших правителів за походженням з родини Маврокордатів, приблизно в 1730 р. Історики іноді характеризують стиль порівняючи його із Західним Відродженням, через його раціоналістичні структури, однак його декоративна достатність дозволяє й використання концепції “бринковянське бароко”.

Основи бринковянського стилю були закладені протягом двох десятиліть правління Матея Басараба в ХУІІ столітті, що забезпечило Волощині певну політичну стабільність і сприяло розвитку мистецтв. У період після правління Бринковяну розвивалася головним чином архітектура боярських садиб. Ця еволюція відповідала впливу великої знаті в останній половині того ж століття на шкоду наступникам Матея Басараба. Три бринков’янські палаци неподалік Бухареста позначають унікальний архітектурний культурний периметр. Мова йде про палаци Могошоая, Потлодж та Друганеску, останній менш відомий, але, на щастя, нещодавно відновлений та повернутий культурній спадщині. Тут працює  зараз Душпастирсько-культурний центр «Гаврила Друганеску», що служить й осідком Болінтинської протоієрії. Він розташований за 30 км від столиці, у селі Стоєнешть, комуни Флорешть-Стоєнешть, у повіті Джурджу, на лівому березі притоку Сабару. Особняк, якому більше 300 років, був відреставрований і містить етнографічний музей, а також невелику церкву, а будівля розташована в чудовому парку, крізь який протікає струмочок, що надає ділянці особливий шарм.

Отже, ансамбль Друганеску включає особняк та церкву «Благовіщення», побудовану в 1723 році. Особняк був побудований між 1710 і 1715 роками Гаврилом Друганеску, великим ворником за часів господаря Костянтина Бринковяну, а потім і за часів Штефана Кантакузіно. Наступники Преда Друганеску та його син Преда Скарлат Друганеску продовжили його роботу, але за часів наступників Скарлата ансамбль почав занепадати. У 1939 році особняк придбала принцеса Марина Штірбей Бринковяну, дочка принца Георгія Штірбея, яка була першою румунською льотчицею, яка здійснила політ на літаку за маршрутом Бухарест-Стокгольм і перетнула Балтійське море. Нова власниця розпочала масштабні реставраційні роботи. Реставрація будівлі в 1965-1967 роках надала їй вигляд самотнього палацу, що стоїть посеред величезного парку, а біля будівлі ростуть багатовікові дерева. Будівля має підвал із цегляних склепінь та цокольний поверх, на який можна піднятися по 12 сходинкам, розташованим посередині альтанки. Лоджія займає місце колишньої веранди, доступ до якої здійснюється з першого поверху. Екстер’єр вирізняється бринков’янськими кам’яними колонами, які підпирають аркади павільйону та лоджії.

Поруч із особняком знаходиться церква «Благовіщення», також зведена ворником Гаврилом Другонеску у 1723 році, яка вражає своїм стилем, архітектурою, книгами, іконами та збереженими церковними предметами, а також цінним розписом, «одним із останніх» прикладів пізнього бринковянського живопису.  У 1971 році в 13 залах особняка було улаштовано «Музей етнографії та народного мистецтва Румунської рівнини». Було виставлено багато народних тканин, національних костюмів, кераміки, знарядь праці, народних меблів, металевих виробів, елементів декору. У підвалі представлені ремесла обробки дерева та металу з різними інструментами та виробами, текстильна домашня промисловість та традиційні заняття. Верхній поверх призначений народному мистецтву, до якого входять колекції предметів, відібраних і впорядкованих за типом і районами південної частини Румунії.

Мабуть, маєток Друганеску є одним з
найкрасивіших на півдні країни, поряд з палацами Могошоая і Потлодж. Особняк є важливою туристичною пам’яткою
для мешканців столиці, які хочуть провести вільний час серед природи та
зарядитися енергією. Чудовий бринковянський архітектурний ансамбль розташований
лише за 30 кілометрів від Бухареста, у селі Флорешть-Стоєнешть, у повіті
Джурджу. Особняк, якому більше 300 років, був відреставрований і містить етнографічний
музей, а також невелику церкву, а будівля розташована в чудовому парку, крізь
який протікає струмочок, що надає ділянці особливий шарм.

В румунській
історіографії, бринковянське мистецтво охоплює як архітектуру, так і твори
образотворчого мистецтва у Волощині за часів правління Костянтина Бринковяну
між 1688 і 1714 рр. Цей період вирішально вплинув на подальший
розвиток мистецтва та архітектури. Ця концепція
використовується також для опису творів мистецтва з часів перших
правителів за походженням з родини Маврокордатів, приблизно в 1730 р.
Історики іноді характеризують стиль порівняючи його із Західним
Відродженням, через його раціоналістичні структури, однак його декоративна
достатність дозволяє й використання концепції бринковянське бароко.

Основи бринковянського
стилю були закладені протягом двох десятиліть правління Матея Басараба в ХУІІ
столітті, що забезпечило Волощині певну політичну стабільність і сприяло
розвитку мистецтв. У період після правління Бринковяну розвивалася головним
чином архітектура боярських садиб. Ця еволюція відповідала впливу великої знаті
в останній половині того ж століття на шкоду наступникам Матея Басараба. Три
бринков’янські палаци неподалік Бухареста позначають унікальний архітектурний
культурний периметр. Мова йде про палаци Могошоая, Потлодж та Друганеску,
останній менш відомий, але, на щастя, нещодавно
відновлений та повернутий культурній спадщині. Тут працює зараз Душпастирсько-культурний центр «Гаврила
Друганеску», що служить й осідком Болінтинської протоієрії. Він розташований за
30 км від столиці, у селі Стоєнешть, комуни Флорешть-Стоєнешть, у повіті
Джурджу, на лівому березі притоку Сабару. Особняк, якому більше 300 років, був відреставрований і
містить етнографічний музей, а також невелику церкву, а будівля розташована в
чудовому парку, крізь який протікає струмочок, що надає ділянці особливий шарм.

Отже, ансамбль Друганеску включає особняк та церкву «Благовіщення», побудовану в 1723 році. Особняк був
побудований між 1710 і 1715 роками Гаврилом Друганеску, великим ворником за часів
господаря Костянтина Бринковяну, а потім і за часів Штефана Кантакузіно. Наступники
Преда Друганеску та його син Преда Скарлат Друганеску продовжили його роботу,
але за часів наступників Скарлата ансамбль почав занепадати. У 1939 році
особняк придбала принцеса Марина Штірбей Бринковяну, дочка принца Георгія
Штірбея, яка була першою румунською льотчицею, яка здійснила політ на літаку за
маршрутом Бухарест-Стокгольм і перетнула Балтійське море. Нова власниця
розпочала масштабні реставраційні роботи. Реставрація будівлі в 1965-1967 роках
надала їй вигляд самотнього палацу, що стоїть посеред величезного парку, а біля
будівлі ростуть багатовікові дерева. Будівля має підвал із цегляних склепінь та
цокольний поверх, на який можна піднятися по 12 сходинкам, розташованим посередині
альтанки. Лоджія займає місце колишньої веранди, доступ до якої здійснюється з
першого поверху. Екстер’єр вирізняється бринков’янськими кам’яними колонами,
які підпирають аркади павільйону та лоджії.

Поруч
із особняком знаходиться церква «Благовіщення», також зведена ворником Гаврилом
Другонеску у 1723 році, яка вражає своїм стилем, архітектурою, книгами, іконами
та збереженими церковними предметами, а також цінним розписом, «одним із
останніх» прикладів пізнього бринковянського живопису. У 1971 році в 13 залах особняка було улаштовано
«Музей етнографії та народного мистецтва Румунської рівнини». Було виставлено
багато народних тканин, національних костюмів, кераміки, знарядь праці,
народних меблів, металевих виробів, елементів декору. У підвалі представлені
ремесла обробки дерева та металу з різними інструментами та виробами,
текстильна домашня промисловість та традиційні заняття.
Верхній поверх призначений народному мистецтву, до якого входять колекції
предметів, відібраних і впорядкованих за типом і районами південної частини
Румунії.

У румунських Карпатах, в регіоні Биля Лак
можна насолодитись недоторканою природою. Регіон став відомим завдяки
льодовиковим озерам Авріг (2011 м.), Калтун (2147 м), Доамней (1865 м.) та Биля
(2034 м). Найдавніша документальна згадка про озеро Биля датується 1700-им
роком, і належить німецькому лікарю Г. Лінднеру. У іншій документальній згадці
від 1750 року говориться про капітана Якоба Зультнера, який піднявся до одного з
льодовикових озер. Важливу роль в утвердженні туризму в цьому регіоні зіграло
Товариство Карпатіна Трансілванії, що було засноване в Сібіу в 1800 році.

Вода в цьому гірському масиві сібіуського
регіону Фегераських гір створює низку водоспадів: Моашей, Авріг, Сербота та
Биля. Доступ до озер влітку полегшений зведеною людськими руками автотрасою
Трансфегерешан. Биля є одним з найкрасивіших та найбільших льодовикових озер в
Румунії. Навколо нього, 100 гектарів землі були оголошені складовими наукового
заповідника з численними рослинами та захищеними природою тваринами. Регіон
користується популярністю серед туристів зокрема через гірські маршрути.

Цієї
зими, після дворічної перерви, у Румунських Карпатах, у масиві Фегераш, куди
веде відома на всю Європу високогірна траса Трансфегераш, відкриває свої двері
для мандрівників незвичний готель, збудований з криги. Це єдиний
крижаний готель на такій висоті в Карпатах, побудований виключно зі снігу та
крижаних блоків, випилюваних з сусіднього льодовикового озера Биля із яких
видобудували готель із 10-ма номерами та каплицю. Льодові
блоки досягають 70 сантиметрів і важать майже 70 кг кожний. Традиція ця почалась у 2005-му
році. За менш ніж один місяць митцям льоду вдається підняти
готель і каплицю для любителів зими, їхня робота будучи винагороджена
туристами. На час
перебування у крижаному готелі гості отримують термопокривала і пухові
спальники, а заодно і теплий одяг. Особливість готелю полягає в тому, що він
став не лише першим крижаним готелем Румунії, а й першим у Східній Європі, а
також в його високогірному розташуванні, що дозволяє сумістити відпочинок із
катанням на лижах.

Як і
щороку, льодовий готель був збудований у вигляді величезного іглу, у
центральному вестибюлі якого розмістився ресторан і бар, а навколо нього – 10 номерів. Столи, барна стійка, стільці, тарілки і навіть склянки зроблені з
льоду. Туристи також можуть побачити, як вирубують лід, адже роботи тривають і
після відкриття готелю. І цього року у крижаній церкві чекають на авантюристів,
які хочуть влаштувати тут, на висоті, хрещення та вінчання. Ціна льодового
номера в готелі, залишилася, як і в попередні роки, 500 лей (приблизно 100
євро), а ті, хто бажає «теплого» проживання, тобто номер в одній з турбаз поруч
з льодовим готелем, то повинні вийняти з кишені 400 лей за ніч. Зазвичай
туристи, які наважуються заночувати в льодових номерах, побудованих з крижаних
брил, також бронюють місця в теплих турбазах, оскільки не всі вони дотягують до
ранку. Навіть якщо у них є хутра, ковдри та спальні мішки, деякі вже через
кілька годин змінюють холодну кімнату на «теплу». Але їх пригодницький дух
задоволений і вони насолоджуються незабутніми спогадами. З цього року пропозиція була
урізноманітнена, так що туристи можуть також вибрати проживання в палаці
Брукенталь в н.п. Авріг або в одній із вілл поруч із палацом. Для цього були
реконструювані інтер’єри старих дворянських палаців, кожен з номерів будучи
персоналізований.

Офіційне відкриття готелю заплановано на перший місяць 2023
року, після завершення будівництва Крижаної церкви (другого об’єкта, який буде
частиною готелю). Цього сезону внутрішнє оздоблення крижаного готелю створив
відомий словенський скульптор Рісмондо Міро, якому допомогли кілька
співробітників з Румунії. Темою цьогорічного готелю було обрано Європу, а кожен
номер було названо на честь великої столиці старого континенту. Також інтер’єри
натхненні різними символами європейських столиць. Однією з головних атракцій
майбутнього Ice Hotel став облаштований в середині готелю бар. Він був
встановлений у вигляді чотирикутника, а кожен кут був підпертий значним
крижаним стовпом. За допомогою інноваційної процедури, заснованої на лазерній
технології, всередині кожного стовпа зображено по одному символічному
європейському туристичному об’єкту (Ейфелева вежа – Париж, німецька телевежа -
Берлін, Біг-Бен – Лондон, традиційні вертикальні будинки – Амстердам). У
центральному вестибюлі готелю також розміщено ресторан із крижаними столиками
та стільцями, де відвідувачі можуть покуштувати різноманітні кулінарні страви,
для презентації яких використовуються крижані форми. Цього зимового сезону
іміджем туристичної атракції стала відома румунська співачка Паула Селінг. Ресторан готелю пропонує добірні традиційні страви,
які дотримуються стародавніх трансільванських рецептів. Інгредієнти, які
використовують шеф-кухарі готелю, – це натуральні та здорові інгредієнти,
отримані від місцевих жителів.

На південному сході Румунії розташований приморський регіон Добруджа – край
між Дунаєм і Чорним морем. До Румунії Добруджа була приєднана після звільнення
цієї території від 500-річного турецького панування. Цей період турецького
панування залишив відбиток на багатьох спорудах. У фольклорі місцевих жителів
відбиті не лише коріння саме румун, але і традиції турків, татар, греків,
українців, росіян-липованів та інших народів, що оселились тут упродовж історії.
Особливо примітні і цікаві тут залишки греко-римської культури. Завдяки цим
слідам Добруджа є справжнім музеєм просто неба, що представляє свідоцтва
декількох століть до нашої ери.

Місцем паломництва туристів і учених є Добруджанські печери, що викликають також серйозний науковий інтерес завдяки багатству флори
і фауни, а також археологічних пам’яток. На півдні повіту Констанца, в селі
Ліману, розташована однойменна печера, яка, за переказами, була вирита людиною,
щоб заховатися від переслідувачів. Унікальною в світі є печера в селі Мовіла,
неподалік від Ліману. Це повністю ізольована грота, що зігрівається теплими
джерелами. Ще одна печера – в монастирі Дервент, так звана Печера апостола
Андрія, де, як розповідається місцевими гідами, прожив п’ять років на початку
першого століття нашої ери апостол Андрій, що проповідував у цих краях
християнство.

У північній
частині Добруджі, неподалік дельти Дунаю, є населений пункт, відомий
румунам, особливо завдяки виноградникам – Нікуліцел. Восени район Нікуліцел
запрошує відвідувачів у похід на пологі вершини гір Мечінулуй. Цей населений
пункт є свого роду захованим скарбом північної Добруджі. Ні для кого не є
секретом, що північна Добруджа є одним з найбільш важливих і привабливих
районів з туристичним потенціалом для Румунії. Якщо туристи вирішують рушити з міста
Тулча на захід до Національного парку Гори Мечінулуй, то вони зустрінуть по
дорозі іншу зону, яку, загалом, румуни асоціюють зі знаменитим вином,
виробленим на цих пагорбах навколо комуни Нікуліцел, саме на пагорбах
Нікуліцел. Район рідкісної краси, з компактними лісами, де водиться невимовна
різноманітність рослин і живих істот, справжня золота копальня для
фотографів-любителів і професіоналів.

До дегустації місцевих вин, на одному з винних льохів району, туристи повинні відвідати
особливий туристичний об’єкт: палеохристиянську базиліку з Нікуліцела, внесену до
списку історичних пам’яток виняткової національної цінності, репрезентативної
для румунської цивілізації, унікальне місце в Європі. У 2016 році на гроші
Європейського Союзу було завершено проєкт реабілітації та модернізації цього
археологічного ансамблю, і тепер стіни базиліки і цегляна підлога старої
гробниці виглядають чудово. Це надзвичайно важливе археологічне та історичне місце було виявлено на
початку 1970-х років.На той момент склеп
був запечатаним, ніколи ніким не відкривався і зберіг первісну форму та
особливості споруди початку IV століття нашої ери, всередині знаходилися
останки шести мучеників, чотирьох на верхньому рівні склепа, двох інших на нижньому.
Історики встановили, що останки чотирьох мучеників у спільній дубовій труні у
верхній частині склепу належать Зотікосу, Атталосу, Камасісу та Філіппосу.
Відомо, що вони проповідували християнство серед римських військ, дислокованих
у фортеці Новіодунум (нині н.п. Ісакча, на правому березі Дунаю).

Крім
базиліки Нікуліцел, екуменічний тур туристів повинен включити монастирі Кокош, Челік Дере і Саон. Так само важко
повірити, що по дорозі вони не зупиняться аби помилуватися красою природи. Рельєф регіону характеризується
максимальними висотами майже у 300 метрів, наявністю округлих вершин і крутих
схилів, особливо в північній частині. На любителів прогулянок серед природи чекає
привабливий туристичний маршрут довжиною 9 кілометрів середньої складності,
який можна пройти за 3-4 години. Маршрут оминає населений пункт Нікуліцел, але відкриває
оглядові майданчики, з яких можна милуватися панорамою Дунаю, монастиря Саон і
трьох прилеглих озер: Телінча, Ротунду та Горгонел.

Теж в Добруджі, на березі озера Сіноє, в
північній частині теперішнього півострова Істрія, дві тисячі шість сот років
тому було зведено місто Гістрія, засноване грецькими торговцями, що оселились в
колишній гостинній затоці, з метою розвинути торгові стосунки з місцевими
гето-даками. Фортеця Гістрія є першою грецькою колонією на західному узбережжі
Чорного моря та найдавніше місто на території Румунії.Фортеця
була заснована всередині VII-го ст. до нашої ери (за істориком
Еусебіусом в 657-му році) колоністами, що прибули з Мілету. Місто мало
безперервний розвиток упродовж 1300 років, починаючи з грецького періоду до
римо-візантійської епохи. У VII-му столітті до нашої ери, фортеця була
знищена та покинена поступово її жителями, через замулення затоки Halmyris,
яка перетворилась на озеро.

Археологічні розкопки тривають
безперервно до наших днів, за винятком періоду двох світових війн. У Гістрії
були виявлені велика стіна фортеці, а також велика кількість громадських та
приватних будівель, більшості з IV-го -VII-го століть н.е. Назва походить з
грецької мови від ріки Істрос – тобто Дунай. Оточена сильною оборонною стіною,
місцевість постачалась водою понад 20-ти кілометровими трубами, вулиці міста
були забруковані камінням. Уздовж вулиць пролягали водостічні канави, зроблені
з кам’яних плит. У нормальні часи фортецю відвідують щоліта понад 10.000
туристів, кількість іноземних туристів зростає рік від року. Однак не лише
руїни приваблюють туристів на північ румунського узбережжя, а і південь дельти
Дунаю. Горби, що оточують фортецю, стали місцем притулку для рідкісних птахів.
І багато туристів приїжджають сюди, щоб фотографувати їх.

15 червня сповнюються 133 роки з дня смерті яскравого представника
румунської класичної літератури Міхая Емінеску. Тому сьогодні пропоную вам
підійти до місць, пов’язаних з Емінеску в його рідному повіті – Ботошани.

Найважливіший поет в історії румунської літератури народився 1850 року в місті
Ботошань (північ Румунії). У ті часи Ботошань був космополітичним містом, де переважала єврейська
та вірменська громади. Будинки старого міста були красивими, будучи зведені
будівельниками з Центральної Європи. У
наші дні місто зберігає ще крихітку того міста, в якому Емінеску виріс, пережив
свої підліткові драми, а потім і драми збіднілого генія.

Якщо дотримуватися хронологічного порядку життя Емінеску, то першою
важливою будівлею є саме будинок, де побачив світ видатний поет. Йдеться про
другий поверх будинку з чудовою архітектурою, що нагадує про прекрасну епоху
Європи ХІХ століття, придбаний Георге Еміновічем (батьком поета) для своєї
сім’ї в місті Ботошань. Тут, у кімнаті з балконом, біля церкви Успенія (збудованої
за гроші Олени Рареш, дружини відомого воєводи Петра Рареша та матері господаря Штефана Великого), Ралука Еміновіч
народила Міхая, сьомого з 11
дітей родини. Міхай був хрещений саме в цій церкви. Будинок, де народився поет,
а також церква зберіглися до нині.

Церква Успенія (або
Біла церква) датується 1552 роком. Вона збудована з цегли. У воротах була
дерев’яна дзвіниця, неподалік майдану, де зупинялися у 16 столітті вози з
товарами на шляху до Польщі. З 1793
року, в одній з церковних будівель
функціонувала господарська школа. Протягом
часу святилище зазнало цілої низки перетворень. Воєвода Міхаїл Раковіце провів
перші реставраційні роботи в 1724-1725 роках. Руйнівна пожежа, що спустошила
центр міста у 1810 році, зачепила й церкву. У 1819 році було завершено дзвіницю,
прибудовану до церкви. Після 1877 року послідували нові реставраційні роботи,
остання завершилася в 1995 році.

У церкві зберігається
справжній мистецький скарб,
що містить твори живопису, скульптури,
а також рідкісні книги. У
цьому святилищі був хрещений Міхай Емінеску. У церкві зберігся єдиний документ цивільного
стану видатного поета, точніше реєстр
хрещень, у якому зазначено про дату народження поета – 15 січня 1850 року – та
дату хрещення – 21 січня 1850 року. Реєстр та інші 20 документів були доставлені
істориком Ніколаєм Йоргою до Румунської академії наук в Бухаресті на зберігання
в 1925 році.

Міхай Емінеску недовго пробув у місті Ботошань і разом із родиною переїхав до
села Іпотешть, де батько придбав у 1848 році маєток, на якому збудував будинок
з усіма прибудовами. У селі Іпотешть, Емінеску жив у заміському будинку,
насолоджуючись чарівним ландшафтом лісів і ставків. Коли виріс, батько
відправив свого сина до Чернівецької гімназії, але канікули він проводив дома в
Іпотештах. Дослідники його творчості вважають, що звідси поет надихався, коли
так гарно описував природу у віршах. Теж тут в Іпотештах, від сільських старост
він чув більшість казок та оповідань, які надихнули його фольклорні та
фантастичні поеми. В це село поет
повернувся в роки зрілості. Сьогодні там знаходиться найважливіший навчальний
центр, присвячений творчості та життю Міхая Емінеску, під назвою Меморіал
Іпотешть, унікальна установа в Румунії. До Меморіалу входять меморіальний
будинок з автентичними предметами, які належали родині Еміновичів, невелика
церква родини, родинні могили, навчальний центр, музейні виставки та все те, що
пов’язано з життям і творчістю поета.

Крім того, бажаючі можуть відвідати в Іпотенштах озера та ліси, якими
мандрував та милувався Емінеску у дитинстві та юності. У Ботошанах, неподалік
від історичного центру, навпроти міської бібліотеки, до нині зберіглася будівля «Зоммер», яка належала багатому купцю єврейського
походження в 19 столітті. Він перетворив свій будинок на справжній театр, де
виступали представники численних аматорських театральних колективів. Молодий
Емінеску в 1866 році закінчив другий клас другого циклу середньої школи в
Чернівцях, закохався в театр і кинув школу, щоб стати актором. Коли повертався додому,
Емінеску не оминав старі корчми та ресторани міста. Він віддавав перевагу
терасі «Жайворонок», будівлі, яка досі зберіглася в історичному центрі міста Ботошань.
Одним словом, історичний центр цього міста досі зберігає пам’ять про місця, де
бував Емінеску. І зберігає він не лише приємні спогади з його життя, а й роки
його тяжких страждань, коли хворий Емінеску повертається додому. У 1887 році
він жив зі своєю сестрою Гаррієтою в будинку, який зберігся донині. Його можна
побачити на вулиці неподалік від Молодіжного театру «Васілаке» або Будинку
Чомак.

Восени минулого року Європейська комісія оголосила переможців премій ЄС у сфері охорони культурної спадщини, також
відомої як премії Europa Nostra. Серед чотирьох
володарів головних призів був проєкт
реставрації дерев’яної церкви в селі Уршь (Вилчанського повіту), проєкт, здійснений фондом ProPatrimonio з Румунії. Так само, реставрація
невеликої церкви отримала й приз глядацьких симпатій в
результаті онлайн-голосування, в якому взяли участь багато європейських громадян. Розпочата у 2009 році та
завершена у 2020 році завдяки коштам, отриманим в
результаті пожертв та волонтерської діяльності багатьох студентів,
архітекторів та художників-реставраторів, реставрація церкви у повіті Вилча
(центрально-південна частина Румунії) стала не лише зразком якому варто наслідувати у цій галузі, а також можливістю краще дізнатися про те, як
вона була побудована на своїх початках.

Про дерев’яну церкву з н.п. Уршь, відомо, що її
перша документальна згадка датується 1757-1784
роками, саме коли її було побудовано, як
дізнаємося від архітекторки Ралуки Мунтяну, учасниці реставраційних робіт: «Цілком можливо, щоб церква, яку
ми бачимо зараз, не була з того
періоду, тому що пізніше в документах згадується
про руйнівну пожежу від 1838 року, внаслідок якої церква була
сильно пошкоджена і потребувала ремонтно-реставраційних робіт. Лише в 1843 році над вхідним
порталом з’явився напис, де написано, що, практично, фінансував і дбав про ремонтні роботи засновник Ніколає Мілковяну. Того ж року датуються і надзвичайно
цінні фрески церкви. Ніколає Мілковяну був багатим місцевим
жителем. Як було прийнято в ті часи, він пожертвував свої гроші та час на благо громади. Він відремонтував церкву для богослужінь».

З іншого боку, майстри-різьбярі
у дереві, які будували церкву, залишилися анонімними донині. Натомість малярі церкви відомі: Георге, Ніколає та Іоан. А Георге,
схоже, був малярем, який мешкав у селі Уршь, вважає архітекторка Ралука Мунтяну: «Цілком можливо, що це були
місцеві жителі, які, як добре видно з настінних розписів, малювали за зразком
місцевих настінних розписів, особливо за настінними розписами монастиря Гурезь,
які були орієнтиром для багатьох інших церков у цьому районі. Як відомо, загалом
писемні джерела в південній частині Румунії дуже неповні. Можливо, імена
майстрів того часу були дуже добре відомі жителям села, але оскільки практики
письмової документації не було, інформація до нас не дійшла. Те, що імена цих малярів
відомі, це скоріше рідкісне явище. Щодо цих сільських церков, і не лише
сільських, а й представницьких будівель та монастирів регіону, до нас дійшло
небагато імен майстрів. Вони також переїжджали з одного району в інший. Маючи
досвід, іх викликали в інші сусідні населені пункти. А фахівець з живопису може
визначити або за періодом, або за типом малюнка, як мігрували і передавалися стиль
і впливи з покоління в покоління або між майстрами того періоду.»

Розмір церкви також важливий
для визначення розмірів
сільської громади, а також для визначення можливостей
переробки деревини в певному
районі. Церква з н.п. Уршь має близько 8 метрів завдовжки і близько 6 метрів завширшки, будучи дуже низькою. До карниза вона має до 2,40
метра, а з дахом досягає
десь 4,50 метра, дізнаємося від Ралуки Мунтяну, яка також сказала, що
архітектуру церкви не можна занести до певного стилю. Ралука Мунтяну:
«Це народна церква, збудована прагматично. Вона проста, збудована за допомогою техніки та матеріалів, які були тоді під
рукою, наприклад, дерева. Цей тип з’єднання (листівчий хвіст) дерев’яних балок зустрічається по всій
Європі з півдня на північ. Це був найпростіший і найлегший спосіб зведення дерев’яної
конструкції, коли дерево було досить дешевим і
легко доступним. Форма церкви суто функціональна і адаптована до
потреб культу. З цієї точки зору вона не має
нічого особливого в порівняні з більшістю дерев’яних церков району. Є лише кілька винятків. Очевидно, це православна
церква, яка дотримується всіх канонів будівництва, таких як планування, внутрішньої роздільності та функціональності. Щодо настінного розпису, то
він був здійснений за зразком розписів монастиря Гурезь, ікони та малюнки також організовані так, як диктує
православна практика та ритуали. Що справді особливе не лише для району, а й
для значно ширшої території, так це те, що майстри вирішили прикрасити церкву
фрескою на дереві. Ці дві
техніки, як правило, не сумісні: фреска та розпис по дереву. Тут на дерев’яні
балки була нанесена вапняна поверхня, на яку було нанесено фарби».

Наразі були повністю
відновлені як настінний розпис, так і сама церква, а богослужіння відбувається щонеділі.

Село Негостина розташоване в
Сучавському повіті, на північному сході країни, неподалік кордону з Україною.
Тут переважну більшість населення складають етнічні українці. У селі Негостина
діє восьмирічна школа, в якій діти вивчають рідну українську мову. В центрі
села стоїть пам’ятник-погруддя Тарасу Шевченку, біля якого місцеві українці
організовують різні заходи для просування української культури. Релігійна
діяльність розгортається в українській православній церкві Святого Великомученика Димитрія Мироточця, яка відсвяткувала 26
жовтня своє храмове свято, за новим стилем.

Деталі про те, як відбулось храмове свято подає настоятель церкви Данієль
Петрашук, який здобув теологічну освіту в Україні: «Кожна людина має від святого хрещення свого ангела
хоронителя. Так само християни, які проживають у селах та містах мають свого
покровителя. Християни Негостини Сучавського повіту, що на Буковині, мають
покровителя церкви та села Святого Великомученика Димитрія Мироточця, якого урочисто святуємо 26 жовтня. Як кожного
року, так і цього року на наше свято були запрошені священники сусідніх
сіл: Балківці, Гропини, Шербівці, а також міст Серет та Сучава. Хоча знаходимось
під час пандемії, були присутні багато християн, які дотримувалися всіх правил безпеки в умовах пандемії.
Велика радість для мене як священика була присутність на службі Божі багато
молоді та дітей. Служба Божа відправилася українською та румунською мовами. Богослужіння прикрасили гарними піснями хористи нашої церкви, які відомі не тільки у
Сучавському повіті, але і в Мараморощині та Бухаресті, де вони виступали.
Стараємось як через церкву, так і через школу зберігати рідну українську мову
та наші християнські обряди та звичаї. Висловлюємо щиру подяку всім тим, хто
долучився до нашого свята. Дякуємо Союзу українців Румунії, депутату
Миколі-Мирославу Петрецькому, голові Сучавської філії СУР Іллі Саучуку, голові
місцевої організації СУР пані Нікулі Клапон, комітету Сучавської філії СУР.
Також дякуємо місцевій мерії, меру Василеві Шойману, заступнику голови меру
Юліанові Кідеші. Цього року СУР фінансово підтримав нас влаштувати обід для
гостей, які завітали на храмове свято. Після закінчення служби Божої ми привітали
всіх, хто носять ім’я Святого Великомученика Димитрія, а хор заспівав всім Многая літа.»

Уродженка села Негостина, вчителька Антонета Крайнічук, яка
викладає українську мову в коледжі імені Лацку Воде у Сереті Сучавського
повіту, кожного року з великою радістю бере участь у престольному святі церкви
Святого Великомученика Димитрія Солунського: «Добре відомий той факт, що церква
має велику роль у збереженні мови та культури народу. Церква також сприяє
збереженню та розвитку свідомості, гуртуванню та збереженню української
громади. Негостинська церква покровителем якої є Святий Великомученик Димитрій,
об’єднує людей різних поколінь,згуртовує українців та румунів. Священик парох
Данієль проводить богослужіння двомовно: українською та румунською мовами.
Храмове свято є головною подією для цілого села. Віруючі готуються до цієї
події заздалегідь. Це момент коли з’їжджаються гості: родичі, друзі та знайомі.
На жаль, у останні два роки перешкодою цим зустрічам стала пандемія
коронавірусу. Цього року, 26 жовтня, у чудовий осінній день Негостинська церква
була повна. Парафіяни церкви та гості прийшли, щоб разом у молитві
відсвяткувати храмовий празник. У урочистій божественній службі взяли участь
багато священиків із сусідніх сіл та з міст Серет і Сучава. Для мене храмове
свято церкви як й інші свята такі як Різдво чи Великдень є причиною
великої радості та нагодою послухати службу Божу на рідній українській мові.
Хоча вже багато років я вже не живу у Негостині, я залишилась у складі
церковного негостинського хору і немаю наміру відмовитися від нього.
Присутність на богослужінні, той факт що маю можливість співати у церковному
хорі є для мене джерелом радості та здобуток задоволення і душевного спокою.»

Село Негостина знайоме у Румунії, можливо, і в Україні,
своєю любов’ю та пошаною до української культури. Село пишається великою
кількістю носіїв української пісні, інтелектуалами, відомими українськими
письменниками, художниками. Вчителька Антонета Крайнічук уточнює: «Моє рідне село – Негостина і я цим дуже пишаюсь. Негостина славиться чеслинними
інтелектуалами такими як Петро Аріч, Іван Костинюк, Іван Арбрамюк, Михайло
Волощук, Василь Клим, Іван Непогода, Павло Шовкалюк, з новоїплеяди: Іван Кідещук, Євсебій
Фрасенюк. Недаремно у передмові до книги «Доробок поколінь», яка представляє і фольклорну спадщину села Негостина, доктор філологічних наук Іван Ребушапка,
який її упорядкував, відмічає: «Щедрою на таланти виявилась негостинська земля.
Тут чи не кожний житель чимось приємно вражає приїжджих – він якщо не поет, то
художник, якщо не фаховий, то музикант, то добрий знавець місцевих пісень,
шанувальник здобутків літератури і мистецтва тощо». Це дійсно так, село
Негостина можна називати колискою літературного та культурного життя українців
Румунії, адже саме тут народилося чи не найбільше громадських та культурних
діячів, українців Румунії.»

Село Негостина розташоване в
Сучавському повіті, на північному сході країни, неподалік кордону з Україною.
Тут переважну більшість населення складають етнічні українці. У селі Негостина
діє восьмирічна школа, в якій діти вивчають рідну українську мову. В центрі
села стоїть пам’ятник-погруддя Тарасу Шевченку, біля якого місцеві українці
організовують різні заходи для просування української культури. Релігійна
діяльність розгортається в українській православній церкві Святого Великомученика Димитрія Мироточця, яка відсвяткувала 26
жовтня своє храмове свято, за новим стилем.

Деталі про те, як відбулось храмове свято подає настоятель церкви Данієль
Петрашук, який здобув теологічну освіту в Україні: «Кожна людина має від святого хрещення свого ангела
хоронителя. Так само християни, які проживають у селах та містах мають свого
покровителя. Християни Негостини Сучавського повіту, що на Буковині, мають
покровителя церкви та села Святого Великомученика Димитрія Мироточця, якого урочисто святуємо 26 жовтня. Як кожного
року, так і цього року на наше свято були запрошені священники сусідніх
сіл: Балківці, Гропини, Шербівці, а також міст Серет та Сучава. Хоча знаходимось
під час пандемії, були присутні багато християн, які дотримувалися всіх правил безпеки в умовах пандемії.
Велика радість для мене як священика була присутність на службі Божі багато
молоді та дітей. Служба Божа відправилася українською та румунською мовами. Богослужіння прикрасили гарними піснями хористи нашої церкви, які відомі не тільки у
Сучавському повіті, але і в Мараморощині та Бухаресті, де вони виступали.
Стараємось як через церкву, так і через школу зберігати рідну українську мову
та наші християнські обряди та звичаї. Висловлюємо щиру подяку всім тим, хто
долучився до нашого свята. Дякуємо Союзу українців Румунії, депутату
Миколі-Мирославу Петрецькому, голові Сучавської філії СУР Іллі Саучуку, голові
місцевої організації СУР пані Нікулі Клапон, комітету Сучавської філії СУР.
Також дякуємо місцевій мерії, меру Василеві Шойману, заступнику голови меру
Юліанові Кідеші. Цього року СУР фінансово підтримав нас влаштувати обід для
гостей, які завітали на храмове свято. Після закінчення служби Божої ми привітали
всіх, хто носять ім’я Святого Великомученика Димитрія, а хор заспівав всім Многая літа.»

Уродженка села Негостина, вчителька Антонета Крайнічук, яка
викладає українську мову в коледжі імені Лацку Воде у Сереті Сучавського
повіту, кожного року з великою радістю бере участь у престольному святі церкви
Святого Великомученика Димитрія Солунського: «Добре відомий той факт, що церква
має велику роль у збереженні мови та культури народу. Церква також сприяє
збереженню та розвитку свідомості, гуртуванню та збереженню української
громади. Негостинська церква покровителем якої є Святий Великомученик Димитрій,
об’єднує людей різних поколінь,згуртовує українців та румунів. Священик парох
Данієль проводить богослужіння двомовно: українською та румунською мовами.
Храмове свято є головною подією для цілого села. Віруючі готуються до цієї
події заздалегідь. Це момент коли з’їжджаються гості: родичі, друзі та знайомі.
На жаль, у останні два роки перешкодою цим зустрічам стала пандемія
коронавірусу. Цього року, 26 жовтня, у чудовий осінній день Негостинська церква
була повна. Парафіяни церкви та гості прийшли, щоб разом у молитві
відсвяткувати храмовий празник. У урочистій божественній службі взяли участь
багато священиків із сусідніх сіл та з міст Серет і Сучава. Для мене храмове
свято церкви як й інші свята такі як Різдво чи Великдень є причиною
великої радості та нагодою послухати службу Божу на рідній українській мові.
Хоча вже багато років я вже не живу у Негостині, я залишилась у складі
церковного негостинського хору і немаю наміру відмовитися від нього.
Присутність на богослужінні, той факт що маю можливість співати у церковному
хорі є для мене джерелом радості та здобуток задоволення і душевного спокою.»

Село Негостина знайоме у Румунії, можливо, і в Україні,
своєю любов’ю та пошаною до української культури. Село пишається великою
кількістю носіїв української пісні, інтелектуалами, відомими українськими
письменниками, художниками. Вчителька Антонета Крайнічук уточнює: «Моє рідне село – Негостина і я цим дуже пишаюсь. Негостина славиться чеслинними
інтелектуалами такими як Петро Аріч, Іван Костинюк, Іван Арбрамюк, Михайло
Волощук, Василь Клим, Іван Непогода, Павло Шовкалюк, з новоїплеяди: Іван Кідещук, Євсебій
Фрасенюк. Недаремно у передмові до книги «Доробок поколінь», яка представляє і фольклорну спадщину села Негостина, доктор філологічних наук Іван Ребушапка,
який її упорядкував, відмічає: «Щедрою на таланти виявилась негостинська земля.
Тут чи не кожний житель чимось приємно вражає приїжджих – він якщо не поет, то
художник, якщо не фаховий, то музикант, то добрий знавець місцевих пісень,
шанувальник здобутків літератури і мистецтва тощо». Це дійсно так, село
Негостина можна називати колискою літературного та культурного життя українців
Румунії, адже саме тут народилося чи не найбільше громадських та культурних
діячів, українців Румунії.»

Найбільша кількість об’єктів, що охороняються ЮНЕСКО, у нашій країні
спостерігається в Буковині. Вісім тамтешніх монастирів належать до світової
спадщини. Всі з багатовіковою історією. З-поміж них радівецький монастир
Богдана (Сучавський повіт), що вважається першим кам’яним монастирем, побудованим
на території князівства Молдови. Місце, де була побудована церква монастиря у
другій половині XIV століття князем Богданом I, який вважається засновником
Молдови, було посеред столітніх лісів. Зараз монастир знаходиться у самому
серці цього невеличкого буковинського міста на півночі Румунії.

Перші п’ять правителів князівства Молдова поховані у радівецькому монастирі
Богдана. Монастир переніс масштабний процес реабілітації на суму майже 5
мільйонів євро з європейських коштів. Отже, початки монастиря Богдана губляться
в часі у період заснування молдовського феодального князівства. Упродовж часу ця
пам’ятка архітектури незаперечної ​​краси відіграла особливу історичну,
релігійну та культурну ролі. Якщо в Трансільванії першим монастирем був Ходош -
Бодрог, про який згадується в 1117 році в листі короля Бели III, а у Волощині -
монастир Негру Воде, присвячений Успенню Богоматері, то в Молдові ми маємо
монастир Богдана, присвячений святому ієрарху Миколаю.

Заснування монастиря Богдана збігається із заснуванням середньовічної
держави Молдова, 1359 рік, коли його почали будувати, був таким самим роком
коли воєвода Богдан I прибув з Марамуреша до Молдови. Місце поклоніння,
освячене в 1364 році, стало некрополем молдовських князів, від Богдана I до
Олександра Доброго. Точніше, у церкві монастиря Богдана, в нефі, поховані Богдан
I, Лацку Воде, Штефан I, Роман I, Богдан, брат Олександра Доброго, та Богдан,
син Олександра Доброго. У притворі є інші 3 гробниці: гробниця пані Стани,
дружини Богдана III та матері Штефаніце Воде, гробниця Анастасії, дочки Лацку
Воде та надгробний камінь єпископа Іоанікія, який помер у 1504 році.

Вкінці XVII та на початку XVIII ст. тут були скопійовані кілька церковних творів
(Тетра-Євангеліє слов’янською мовою – 1613 та ін.). У 1744 р. Єпископ Варлаам
(1734-1745 рр.) заснував тут друкарню, в якій було надруковано велике число церковних
книг, зокрема Часослов 1745 року, який досі зберігається в колекції монастиря.
Однак у 1750 р., після обрання єпископа Якова Путнянула митрополитом Молдови,
друкарня була перенесена до Ясс.

У 1775 році, в рік окупації Буковини Габсбургами, монастир Богдана мав 13
будівель. Габсбурги закрили монастир того ж року, перетворивши церкву
Святого Миколая на єпископську церкву, келії ченців будучи перетворені
на стайні для коней. У 1782 р., після перенесення єпархії до Чернівців, церква
Святого Миколая була перетворена на парафіяльну церкву. Монастир не
був відновлений навіть після звільнення Буковини, в 1918 році, найстаріша
кам’яна церква в Молдові зберегла статус парафіяльної церкви до останніх років
комуністичного режиму, коли була закрита. 6 грудня 1991 року, в день святого
Миколая, після більш ніж 200 років, монастир Богдана був знову відкритий. Новий
настоятель прискорив темпи ремонтних робіт і розпочав нові, так що в 1996 році
деградований іконостас був замінений новим, а новий корпус келій був закінчений
в 1998 році. Того ж року церква була
покрита мідною покрівлею.

Дзвіниця знаходиться у вежі, побудованій у 1781 році, під час душпастирства
єпископа Дософтея Ереску, останнього єпископа, який прожив тут до закриття
монастиря. На одному із дзвонів є напис слов’янською мовою. Церква є синтезом
романських, візантійських та готичних елементів. Невідомо, коли її інтер’єр був
вперше розписаний, однак в документі від 1415 року йдеться про деякі настінні
розписи, здійснені за часів правління Олександра Доброго (1400-1432 рр.). Настінний
розпис був завершений або перероблений за часів правління Штефана Великого, та
пізніше в 1558 році, під час правління Олександра Лепушнянула, коли був реставрований у фресковій техніці.
Реставраційні роботи проведені у XVIII – XIX століттях призвели
до погіршення стану малюнків, а востаннє внутрішній розпис церкви був відновлений
у 1880 році буковинським художником Епамінондою Бучевським у темпері.

Румунія
після 1918 року була зовсім іншою державою, яка сильно відрізнялася від тієї,
що була заснована в 1859 р. у результаті об’єднання Молдови і Волощини. Королівство Румунія, після
приєднання територій, які раніше входили до складу колишніх сусідніх Російської та Австро-Угорської
імперій, стало більш різноманітною геополітично та
культурно країною, з більшою кількістю нацменшин та новими амбіціями і
проблемами. Релігійні меншини користувалися рівними правами, а їх прояви були
пов’язані з поведінкою більшості. Насправді більшість та меншості завжди
працювали разом, а їх поділ є чимось пов’язаним з історичними науковими
дослідженнями.

За
останні три десятиліття про Велику Румунію було написано багато, причому
найбільше томів політичної та дипломатичної історії. Книга історика Роланда
Кларка, професора Ліверпульського університету «Сектаризм та оновлення в
Румунії 1920-х років. Межі православ’я та розбудови нації», зосереджується на
змінах, які релігійний та конфесійний плюралізм спричинив у Румунії після
Першої світової війни. Законодавчі та інституційні зміни зробили Румунію більш
демократичною та розвинули громадянський дух. Кларк виділив три голоси у
конфесійному плюралізмі: православний, католицький та неопротестантський
культи, що розповідають три окремі історії, котрі слід розглядати як одну. «Усі
три історії залежать одна від одної і переплітаються. Не можна говорити про
створення православного патріархату, не говорячи про католиків та
неопротестантів. Неопротестантський рух отримав потужний поштовх від змін, які
почалися в Православній Церкві, від православних богословів, навіть єпископів,
а також від самого патріарха, який скерував православну церкву до участі мирян.
Це призвело до появи інших рухів, таких як Лелече гніздо в Бухаресті та
Господня армія. Іншими змінами стали календар, з якого розпочався стилістичний
рух та інокентіївський релігійний рух у Бессарабії. Усе це в дійсності одна
історія, в якій усі пов’язані між собою і не можуть бути відокремлені.»

20-ті
роки минулого сторіччя стали періодом відбудови країни після Першої світової
війни, а завзяття проявилося і в релігійному житті. Однак Роланд Кларк каже,
що, спостерігаючи за новим релігійним духом тих часів, не можна не враховувати
й розширення політичних прав та інтеграцію нових провінцій в румунську державу.
«Той факт, що з’явилася Велика Румунія, має велике значення. Поява Великої
Румунії означало посилення демократії, всі чоловіки отримали право голосу. Це
також означало залучення простих людей до державної політики і, що Трансільванія,
Буковина, Банат та інші провінції об’єдналися в нову Церкву. Була заснована
національна церква в рангу патріархату. Як можна було керувати Церквою в Трансільванії,
в якій було багато мирян, залучених до керівництва Церквою, а також Бессарабською
церквою через російську революцію? Їм було надано право керувати. Коли прибив
до Румунії, майбутній патріарх Мірон Крістя планував взяти в свої руки управління
Церквою та керівництво Бухареста. Але митрополити Трансільванії та Бессарабії,
дуже впливові, виступили проти. Це була гра влади, в якій йому довелося довести
силу та вплив власної Церкви.»

Конфесійний
плюралізм також означав наявність церковних рухів та євангельських церков із
Заходу, крім Католицької Церкви в Румунії. Вони не були схвально прийняті Православною
церквою, до якої відносили себе більшість румунів, через конкуренцію. Але
правова база, яка забезпечувала рівне право на свободу віросповідання була надзвичайно
важливою, а їхня наявність означала взаємний вплив, каже Роланд Кларк. «Неопротестантська
церква стрімко зростала після 1918 року через її зв’язок із західним світом, що
непокоїло Православну церкву. Все, про що Православна церква публічно говорила
в будь-якій газеті та в будь-якій книзі, опинялося під облогою неопротестантів.
Але вона вважала, що проблема випливає зсередини, що віра православних
недостатньо сильна, що їх власній Церкві не вистачає життєвості, що Церква має
змінитися, щоб захистити себе від неопротестантизму.»

Вплив
конфесійного плюралізму на православну більшість показав, що навіть
найконсервативніші структури, такі як Православна Церква, можуть бути
реформовані, – каже Роланд Кларк. «Православна Церква, як і православне
християнство, зазнали радикальних змін у 1920-х рр. Ідея щонедільної проповіді,
ідея, що звичайні люди повинні читати Біблію, поводитися гідно, щотижня ходити
в церкву, перестати лаятися – усе це стало нормою на початку ХХ століття та
після Першої світової війни. Завдяки покращенню системи освіти набагато більше
людей навчилися читати, релігія стала цікавішою. Виникли рухи релігійного
оновлення, які взяли свій початок знизу вгору. Вони мали підтримку згори, але
почалися знизу від таких людей, як Тудор Попеску, Думітру Корнілєску з його
перекладами, Йосиф Тріфа. Це були не рухи, що прийшли із Заходу чи від
іноземців, а з глибини румунської душі, від простих людей.»

Конфесійний
плюралізм у Румунії 20-х років минулого сторіччя приніс більшу відкритість
суспільства до нових ідей після Першої світової війни. Це було поєднання нових
тенденцій, старих прагнень, реформ та інтеграції. Багато цілей було досягнуто, інших
досягти не вдалося, а розчарування цим набуло форму радикалізму в наступному
десятилітті.