Author: Христина Манта

Унікальний в нашій країні Музей солом’яних капелюхів знаходиться у селі Крішень, Харгітського повіту, в долині струмку Кушмед, у 6 кілометрах на захід від населеного пункту Атід. У ньому представлено мистецтво і техніка плетіння солом’яних капелюхів та декоративних предметів, зроблених із соломи, ремесло з традицією понад 150 років.

Музей розташований в традиційній селянській хатині, що належить засновнику музею Сочу Лайошу, чия сім’я займається, вже протягом чотирьох поколінь, виготовленням солом’яних капелюхів, і який вирішив показати секрети цього ремесла, заснувавши музей у 2001 році. У першому залі зберігаються близько 150 моделей солом’яних капелюхів в Румунії. У другому залі можна побачити різні декоративні або побутові предмети, такі як солом’яні ялинкові прикраси, сумки, корзини та підноси. В останньому залі відвідувач знайомиться із технікою виготовлення капелюхів, від моменту збирання соломи до кінцевого продукту – готового для носіння капелюха. Тут представлені різні устаткування давньої і сучасної техніки, використані для виготовлення солом’яних капелюхів.

Родзинкою музею є найбільший за розміром у світі капелюх, діаметром у два метри і вагою 2,65 кг. Для його виготовлення були використані 500 метрів плетеної соломи і 1,5 км ниток. Капелюх можуть спробувати всі ті, хто переступає поріг музею, однак до тепер всі зазначили, що це занадто великий для них капелюх.На дворі музею, відвідувачі можуть милуватися також вражаючою колекцією різьблених каменів, за походженням з річища струмку Кушмед, що протікає поруч з музеєм. Понад 600 таких зразків виставлені тут і мають вони найрізноманітніші форми, починаючи від качки і голуба, до обличчя людей і навіть капелюхів або шапок. Теж на дворі було розміщено понад 400 показників, які показують місця, звідки прибули гості музею. Відвідувачі можуть придбати сувеніри з магазину, розташованого на дворі музею.

Щорічно в музеї організуються табори, в яких учасники можуть ознайомитися мистецтвом плетення солом’яних капелюхів, а у липні відбувається фестиваль солом’яних капелюхів. Так само, засновник музею запрошений взяти участь в різних ярмарках по всій країні, де показує відвідувачам, як можна плести з соломи різні предмети. Мистецтво виготовлення солом’яних капелюхів і декоративних предметів має традицію близько 150 років. У 1879 році, близько ста осіб в селі займалися плетінням соломи. Сьогодні майже немає такого мешканця в селі, який не знав би цього ремесла. Мешканці створили навіть сайт в інтернеті. Музей солом’яних капелюхів можна відвідати щодня. Там немає плати за вхід, кожен відвідувач платить за бажанням і в залежності від того, як йому сподобався тур.

Цей вид головного убору придбав популярності в європейських країнах ще кількасот років тому. Від тоді, його зовнішній вигляд майже не змінився. Документальним підтвердженням раннього виникнення солом’яних капелюхів може служити Чудовий часослов герцога Беррийского, ілюстрований братами Лімбург. Це найбільш відомий рукопис ще з часів ХУ століття з мініатюрними ілюстраціями. Саме на них були зображені люди різних станів, голови яких були покриті солом’яними капелюхами. Носили в той час такі капелюхи представники обох статей, як чоловіки, так і жінки. Історія солом’яних капелюхів у Трансільванії цікава. 100 років тому, солом’яний капелюх був обов’язковим в Трансільванії. Тип і розмір капелюха вказував на статус людини в селі, на його майно або з якої зони він походив. Наприклад, священики мали спеціальні капелюхи, які відрізняли їх від інших мешканців села. На весілля люди носили спеціальні капелюхи – з червоною смугою, на похоронах – з чорною смугою. Так само існувала така традиція, що молоді дівчата дарували своїм нареченим капелюх, що вони повинні були носити на весіллі. Капелюх обов’язково виготовляли вручну із 50-60 метрів соломи.

Залежно від форми капелюха, можна було впізнати з якої зони походить людина. Наприклад, в Брашовському регіоні саксонки носили переважно капелюхи з широкими полями у формі грибів. У північних повітах Трансільванії носили високі капелюхи у формі веж. В Оашському краї (північ Трансільванії) носили вже знамениті клопи. Унікальною особливістю цього типу капелюха є те, що він ніколи не падає з голови, навіть під час танцю. Унікальним капелюхом є той із села Сік, неподалік міста Деж, де всі чоловіки носять солом’яні капелюхи, коли йдуть до церкви або під час різних свят.

Поряд
зі Статуєю Свободи, Родоським Колосом, статуєю Будди
з М’янми, статуєю Ісуса Христа в Ріо-де-Жанейро
(Бразилії), статуя заввишки
55 м. та завширшки 25 м., висічена з монолітної скелі в
барельєфі, що зображує короля даків Децебала, спонукала журналістів видання Business Insiderзанести її до п’ятірки
найбільших статуй в світі.

Барельєф із зображенням останнього короля даків Дечебала знаходиться на скелястому березі Дунаю, між населеними пунктами Єшельніца і Дубова, недалеко від міста Оршова, в Румунії. Барельєф висічений в скелі. Це найвища скульптура у камені в Європі. Монументальний пам’ятник був здійснений під керівництвом румунського скульптора Флоріна Котарчі. Бізнесмен та історик Йосип Костянтин Драган був тим, хто сприяв і фінансував ідею цієї монументальної роботи, проведеної протягом 10 років у період 1994 – 2004 рр. 12 скульпторами-альпіністами. Вся ця робота обійшлася бізнесмену в один мільйон доларів. Місце розташування монументальної скульптури – це вражаючий природний пейзаж, де Дунай зустрічається з Карпатами і де глибина ріки є найбільшою – 120 метрів. Місце вибране не випадково: саме тут, у вузькому каньйоні Дунаю, римський імператор Траян в 105 році н.е. отримав остаточну перемогу над військом Дакії, навівши міст через річку. Фізіономічними розмірами зображення є: довжина очей – 4.3 м, довжина носа – 7 м, ширина носа – 4 м. Роботи проведено, незважаючи на небезпеку висоти, спеки і гадюк. До понтону в затоці Мраконія, де знаходиться найбільша кам’яна скульптура в Європі, можна дістатися тільки водою, на човні. Для моделювання скелі було використано більше тонни динаміту.

Роботи почалася влітку 1994 року очищенням скелі від дерев та масивного каміння, що загрожували життю людей. Неможливо було використати важку техніку, всі робочі приладдя будучи перевезені на човні, а потім на спині міхами по 40-50 кг кожний. Скульптори працювали у дві зміни по 6 годин кожна: з 7.30 до 13.30 і з 13.30 до 19.30. Роботи проводилися в період з березня по жовтень щороку. Важкою і ризикованою операцією було й розміщення риштовання. Робочі інструменти, використані скульпторами-альпіністами були звичайними: пневматичний молот, долото та ковадло. Влітку, скеля дуже нагрівалася промінням сонця, а через це умови праці були майже нестерпними.

Через ці важкі умови праці сталося й кілька нещасних випадків. Група з п’яти чоловік, що працювала на риштованні впала вниз декілька метрів, внаслідок зриву двох гаків, що підтримували троси, встановлені навкруг скелі. На щастя, альпіністи не отримали серйозні травми. Так само, один з альпіністів був укушений гадюкою, але йому відразу ж ввели сироватку. У результаті коливань але й скелі, що почала валитися, ніс короля Дечебала (заввишки сім метрів) тріснув, тобто існувала небезпека розірватися і впасти. Тому альпіністи вирішили збутися цього величезного кам’яного блоку, більша частина носа Дечебала будучи підірвана для більшої безпеки. Його було ремодельовано і підкріплено залізом та цементом.

Саме перед барельєфом, але на сербському узбережжі, існує вже протягом майже 2000 років древня меморіальна дошка (Табула Траяна) завдовжки 4 м. і заввишки 1,75 м, пам’ятник зведений противником короля Децебала, римським імператором Траяном, щоб відзначити марш римського імперського війська до Дакії та вшанувати перемогу Римської імперії над даками у 105 році н.е., але й завершення римської військової дороги Траяна. Табула встановлена в камені і на ній представлені два дельфіни і орел, що ширяє на небі. У перекладі написаний латинською мовою текст на Табулі наступний: Імператор Цезарь, Син Божественного Нерви, Нерва Траян Кращий Август Німецький, Великий Понтифік, наділений владою народного трибуна 4 рази, Консул 3 рази, Батько Вітчизни, ламаючи гори звів дорогу уздовж ріки. Десять таких таблиць було висічено в ущелині, однак тільки Табула Траяна збереглася до нині, чотири зберігаються у малюнках і гравюрах XVIII та XIX ст., а решти були знищені.

Під головою Децебала знаходиться напис латинською мовою, виритий у скелі, DECEBAL REX – DRAGAN FECIT (тобто Король Децебаль – зроблено Драганом). Йосип Костянтин Драган написав багато книг про історію даків і фракійців (Ми, фракійці, Римо-фракійська Імперія», «Імперське тисячоліття Дакії), маючи намір побудувати в місті Клуж-Напока і копію у природному розмірі Колони Траяна, проект, що не матеріалізувався. Його тезиси часто пов’язані з протохронізмом і є вельми спірними серед істориків. Цією монументальною скульптурою, Йосип Костянтин Драган хотів вшанувати пам’ять, але й продемонструвати внесок румунів у формуванні європейської культури, починаючи з передумови, що культурна ідентичність румунів може бути визначена, насамперед, своїм дако-фракійськимй корінням.

У Бухаресті кілька важливих установ та два музеї пов’язані з іменем Міновіч. Три брати Міновіч – Міна, Ніколає і Штефан – внесли свій вклад у розвиток сучасної Румунії шляхом дослідження в області хімії, появи необхідних медичних послуг і практикування судової медицини.

Засновник першої служби швидкої допомоги в Бухаресті в 1906 році, лікар Ніколає Міновіч, мабуть, найбільш відомий як власник Вілли з дзвіночками. Розташована у північній частині міста, на дорозі до аеропортів Беняса та Отопень, ця будівля була кінцевим пунктом прогулянок бухарестських жителів бричками, у святкові дні. Збудована у нео-румунському стилі за проектом архітектора Крістофі Черкеза, хорошого друга лікаря, будівля була зведена з дуже чіткою метою.

Розповідає Адріан Мажуру, директор Музею Бухареста: Міновіч був постійно у зв’язку із західним світом і тамтешніми фахівцями, які дуже добре його знали. Але вони мало чого знали про країну, де він жив. Щоб не давати завжди їм пояснень, Міновіч вирішив завершити проект про Румунію в невеликому розмірі, яке охоплювало би наші національні цінності. Так він звернувся до його хорошого друга Крістофі Черкеза з проханням побудувати будинок в нео-румунському стилі, однак структура будівлі має стилізовану і модернізовану форму, типову сільській балканській місцевості, що називається кула. Він запозичив цю модель, щоб включити всередині будинку і каплицю. Між часом, він придбав предмети національного мистецтва. Якщо з кінця XIX століття і до початку Першої світової війни, він доповнював свою колекцію менш організованим методом, то після війни він переїхав до міста Клуж-Напока, де прожив 20 років, щоб організувати там медичну університетську освіту. У Клужі він більш уважно зосереджується на різних етнографічних регіонах. Музей був відкритий у 1906 році, спорудження будівлі було розпочато в 1905 році. Це був приватний музей і Міновіч там не жив. Він назвав свій проект Музей національного мистецтва і це був першою такого роду установою відкритою в Бухаресті.

Вхід до музею для туристів є безкоштовним. Вілла швидко стала відомою серед бухарестських жителів через ті 40 дзвіночків, прикрашених гусячим пір’ям і розміщених в альтанці. В румунській етнографії, дзвіночки виганяють злих духів. Коли вітер хитає їх а вони починають співати, кажуть, що духи лякаються і зникають у повітрі. Це скляні дзвоники, їх нещодавно було відреставровано і поставлено на місце. Теж недавно завершився тривалий процес реконструкції будівлі за рахунок коштів ЄС. Адріан Мажуру розповідає: Неподалік будівлі розташований парк, замість якого, сто років тому, був фруктовий сад з вуликами, домашніми птицями. Міновіч зробив цю ферму для соціальних і благодійних цілей. В рамках товариства Порятунок він заснував у 1906 році офіс з питань допомоги в працевлаштуванні бухарестських жебраків, саме щоб допомогти їм відмовитися від цього лиха і реінтегруватися в суспільство. Харчові продукти для них походили від ферми, на якій працювали теж колишні жебраки за щомісячну заробітну плату, запропоновану лікарем Міновіч.

У 1936 році лікар Ніколає Міновіч пожертвував музей румунській державі і від тоді установа ця знаходиться у власності столичної Мерії. Інший музей, який пов’язаний з іменем сім’ї Міновіч, розташований прямо за Віллою з дзвіночками, називається Музей творів давнього західного мистецтва і був заснований племінником братів Міновіч, інженером Думітром Міновіч, про що розповім вам далі.

Перше, що привертає увагу щодо цього музею є архітектура будівлі у стилі тюдорів, яка відрізняє її від навколишніх будинків. Власник хотів отримати якусь гармонію між стилем будівлі та її внутрішніми предметами, а англійський стиль тюдорів був найкращим з-за численних вікон, склеєних і покладених один над одним. Колекція музею включає середньовічну і сучасну зброю, австрійські, німецькі та швейцарські вітражі, фламандські гобелени виткані на вертикальному ткацькому верстаті, меблі (австрійські, італійські), твори фламандських, італійських, німецьких художників та колекцію старовинної книги. Цікаво сказати, що до початку будівництва цього музею, Міновіч зібрав всі експонати або за рахунок придбання в антикварних магазинах, або через аукціони, а будинок був розроблений таким чином, щоб кожен виставлений предмет мав відповідне місце.

Над вхідними дверима знаходиться барельєф із зображенням покровителя мисливців, святого Губерта.У довгому холі виставлена серія гравюр XVII століття, що представляють сцени полювання, а також стара зброя (арбалети і крем’яні рушниці), мисливські трофеї, деякі з них належали самому Думітру Міновічу. З вестибулю входимо у вітальню, заввишки 8 метрів, без розділових стін та внутрішніми дубовими спіральними сходами, які ведуть до спальні. У вітальні не можна не помітити вітражі, вбудовані у вікна і скляні двері, що ведуть в сад позаду музею. У вітальні також знаходиться камін епохи Відродження, придбаний в Тоскані, що належав старій дворянській сім’ї і був придбаний повністю Міновіч після переговорів, які тривали майже три роки. Салон та бібліотека розділені двома левами різьбленими у мармуру, копіями римських левів, які знаходяться в Лоджія дей Ланцці у Флоренції. Бібліотека містить близько 2000 книг, деякі з них особливо цінних. Гобелен фламандського походження був здійснений у Брюсселі в майстерні Якоба фон Сергерса. Крім того, що він є величезним (6х5 м), незважаючи на його вік майже 350 років, він знаходиться у відмінному стані, з теплими кольорами. На масивному столі в єлизаветинському стилі виставлені декілька бронзових скульптур з періоду італійського Відродження. На маленькій книжковій полиці ще можна побачити декілька старих срібних предметів, здійснених у Аугсбургу, а також колекція ложок, риб, компасів і невелике срібне парусне судно данського походження .

У парку цього будинку влаштований невеликий басейн, де влітку ростуть водяні лілії, а статуї розташовані в ньому наділяють елегантністю весь ансамбль. Звідси можна милуватися красою та елегантністю будинку, покритого червоною цеглою. Після завершення будівництва в 1945 році, будівля вона була подарована Румунській Академії (у власності якої залишилася до нині), за умови, щоб на другому поверху жила сім’я Міновіч. Музей відкрив свої двері для відвідувачів у 1947 році, будучи одночасно й постійним місцем проживання сім’ї інженера Думітра Фурніке-Міновіч до початку 2000-х років, коли покинула цей світ і його дружина.

На національній дорозі № 66, безпосередньо перед входом у місто Петрошань, є два цікаві пункти туристичного призначення: Печера Болі та руїни дакійської фортеці Беніца. Менш ніж за шість кілометрів від Петрошань розташована Печера Болі (укр. Печера хвороби). Історики стверджують, що вона була заселена ще в епоху неоліту і бронзовій добі. У печері були виявлені два види кажанів, які приголомшують туристів своїм грайливим польотом по Залу кажанів.

Упродовж історії вона стала притулком для торговців, військ, гайдамак, а також партизан, які виступали проти комуністичного режиму. Відомо також що, що ця печера офіційно згадується в віденських літописах на початку 1400-х років. Чому її так цінують? Просто тому, що це одна з небагатьох печер, яка доступна туристам по всій її довжині 460 м через природні явища. Розташована вона на висоті 700 м, точніше в масиві Шуряну, в горах Паринг. Вхід здійснюється через 10-метровий портал. Основна галерея є великого розміру і опускається 3 м. Коли ви прочитаєте назву печери навряд чи подумаєте про те, що у найбільшому залі печери організуються концерти через відмінну акустику. Крім того, внутрішнє освітлення створює неповторну атмосферу через спецефекти.

Вражаючою є назва печери. Чимало спелеологів стверджують, що назва пов’язана із ім’ям сім’ї Болія, яка у XV ст. заволоділа цими землями. З іншого боку, місцеві жителі кажуть, що існує легенда пов’язана з горами Паринг, від яких походить назва печери. Легенда свідчить про те, що колись жив король, на королівство якого відьма послала страшні хвороби. Щоб врятувати королівство, король вирішив відправити більше сміливих юнаків у пошуках відьми, щоб убити її і розсіяти прокляття. На жаль, жодному з них не вдалося зазнати успіху. За наполяганням свого меншого сина, якого звали Паринг, король відправив його у пошуки відьми, хоча він вже не мав ніякої надії на успіх. По дорозі, Паринг почув крики про допомогу, наближившись він побачив впавшу у яму дівчинку. Не вагаючись, сміливий юнак скочив на допомогу дівчині, не знаючи, що вона є молодшою сестрою відьми. Паринг розповів її біду, яка спіткала його королівство. Молода дівчина пообіцяла йому допомогти. Разом вони заманили відьму у печеру і закрили великим каменем вхід до печери. Тоді відьма пообіцяла, що якщо вони випустять її, то вона зруйнує чари. Як пообіцяла, так і зробила. Паринг звільнив її, а люди виздоровилися. З тих пір у пам’ять про відьму, що послала хворобу на королівство, печера була названа Печерою Хвороби. Як нагороду, король подарував своєму молодшому сину найкрасивішу частину свого королівства, залишивши його заснувати власне королівство.

Але легенди передаються з покоління в покоління і притягують магнітом. Таким чином, люди похилого віку розповідають, що у горі в якій вода вирила печеру знаходиться прихований від римлян скарб даків, однак цей скарб захищений жорстоким прокляттям. Місце це ніхто не знає, однак місцеві жителі кажуть що ті, хто упродовж часу зважилися найти вози з дакійським золотом, не повернулися додому.

Інша легенда розповідає про те як один сміливий хлопець, який жив у долині ріки Арс, пішов шукати скарб. Хотів знайти стільки золота, щоб купити собі двох волів. Примари, які захищають скарб, майже не вбили його. Супроводжував його один його друг. Нарешті він знайшов це місце, де був захований цей скарб. Хлопець залишив свого друга там, щоб знати, куди звернутися, і пішов додому за допомогу. Коли повернувся, не знайшов більше свого друга, і місце скарбу змінилося. Тільки за тиждень вернувся він додому, хворий, спраглий і голодний.

Ані гора, на якій побудована дакійська фортеця Беніца, неподалік печери, не уникла історії про дакійский скарб. Місцеві жителі кажуть, що в деяких ночах, чарівні вогні запалюються на пагорбах, в тих місцях, де було поховане прокляте золото, захищене примарами. І теж вони розповідають про таємні ходи печери, про стіни, які відчиняються, і про те як поза підземні галереї були приховані скарби даків. Цілі покоління були проковтнуті печерою після того, як вони увійшли через таємні ходи.

У мальовничій зоні передгір’я Карпат в Бузеуському повіті, на півдні Румунії, знаходиться село Берка. Село, як село, зі своїми радощами і проблемами, але його надра – вмістилище таємниць. Адже, крім чудових гірських краєвидів, цілющого повітря та дзвінкоджерельних вод, у селі є диво, аналогів якому немає не тільки в Румунії, але й Європі. І це диво не створене людиною, а природою – грязьові вулкани, які донині є постійно діючими. Вони заявили про себе у 1924-му році. Навіть у найлютіші зими глина, яку вивергає геологічний об’єкт, є теплою, а джерело поблизу вулканів ніколи не замерзає. Як розповідають місцеві сільські мешканці, вони не дуже хвилюються через ці вулкани, бо ніяких зовнішніх ознак зміни довкілля внаслідок активізації діяльності геологічного об’єкта не помітили. Навпаки це чудодійні ліки! Коли грязь прикладають тваринам до ран, вони швидше загоюються.

Поняття грязьовий вулкан через подібність у зовнішніх проявах до справжнього вулкану вперше застосовано в 1938-му році. Однак що таке грязьові вулкани? Це – геологічні утворення над тріщинами, що вміщають поклади газу з високим тиском. З ними пов’язане постійне або періодичне виверження грязьових мас, горючих газів тощо. Грязьові вулкани переважно приурочені до регіонів, де у розрізі присутні глинясті породи, відклади підводних зсувів, глини, піски та неконсолідовані осади. На поверхні ці вулкани мають вигляд грязьових конусів із кратерами, через які періодично або безперервно викидається газ. У суху погоду глини зневоджуються і розтріскуються. Якщо тріщини досить глибокі, через них починає виділятися газ. У процесі підйому з надр він змішується з глиною і пластовою водою, що призводить до утворення грязі, яка викидається на поверхню.

Наявність йоду та брому у водах грязьових вулканів надає грязі цілющих властивостей. У світі існує близько 1100 грязьових вулканів, більшість з них утворилися на дні моря. Такі вулкани є в Азербайджані (понад 200), в Туркменії, Італії, Ірані, Бірмі, Венесуелі, Новій Зеландії та інших країнах. Найбільші і найефективніші грязьові вулкани земної кулі відомі у районі Баку, у Бірмі (узбережжя Аракан), на острові Тринідад Тобаго. На території України є на Керченському півострові та прилеглій акваторії Азовського моря. Здається, що й Румунія є країною сприятливою для виникнення грязьових вулканів. Такі феномени часто відбуваються в передгір’ї Карпат, зокрема в регіоні Бузеу, однак і в інших зонах, неподалік Окни Сібіулуй, в Гомороді( у повіті Брашов) на горбах Трансільванії, а також в Молдові. Однак грязьовий вулкан в селі Берка, що в Бузеуському повіті, це геологічна пам’ятка природи, унікальна не тільки в Карпатському регіоні, а й у світі.

Для того щоб відвідати грязьові вулкани в селі Берка, ви повинні спочатку дістатися до міста Бузеу, на південь Румунії. Звідси автомобілем по національній дорозі №10 в напрямок до міста Брашов. На відстані 18 км. від Бузеу і знайдете село Берка. Варто лише ступити на цей клаптик землі, щоб відчути особливу енергію, якесь незвичайне почуття. Створюється таке враження, що ти планетянин на чужій планеті. Коли небо покрите хмарами, це неродюче плато з мільйонами тріщин створює таке враження, що ти знаходишся на Місяці, а коли з’являється сонце, то ця зона подібна на африканську пустинню, бо суха сіра грязь набуває жовтого відтінку. Якщо на трохи покинути зону кратерів, то неподалік ти опинишся в раю. Величезні кущі, молоді та старі дерева, всілякі квіти ростуть на цій сухій потрісканій землі. А бузковий гай, що росте неподалік вулканів, є справжнім вибухом зеленого і дикої природи. Він є не менш гарним і цікавим для туристів, зокрема навесні, коли білим і рожевим ніжним цвітом цвіте бузок. Отож, дорогі друзі, не забудьте! Якщо бажаєте провести день спочатку на Місяці, а потім в раю, приїжджайте до Румунії, до грязьових вулканів у селі Берка.

Дерев’яні церкви є виразом культурного ландшафту Мараморощини, вісім з них, з-поміж яких Єуд Дял, були внесені у 1999 році до списку пам’яток світового значення культурної спадщини ЮНЕСКО.

Оригінальність, краса, сміливі пропорції і деталі релігійної дерев’яної архітектури є результатом готичних впливів на тлі сильних православних традицій. Ці церкви невеликого розміру, але з високими і тонкими вежами були дерев’яними, бо тоді було заборонено будування кам’яних православних обитель. Вони датуються XVIII століттям, більшість з них були відновлені після останньої татарської навали 1717 року, але збереглися на Мараморощині і кілька церков з XVII століття. Настінна розпис покриває всю внутрішню поверхню церкви. Мистецтвознавець Анка Поп-Брату писала про іконографічне багатство, складність і різноманітність декоративних елементів. До того ж дерево виявилося ідеальною базою для висвітлення духовної таємниці, всі дерев’яні церкви були прикрашені настінними розписами, на яких зображені в наївній манері сцени зі Старого та Нового Завітів, найбільш поширеною іконографічною темою притвору будучи Страшний суд, який традиційно захищає від наглої смерті.

Дерев’яна церква Непорочного Зачаття Діви Марії з населеного пункту Єуд Дял (названа так через своє розташування на скелястому схилі) була побудована місцевою дворянською родиною Баля на початку XVII століття. Церква є одна з найстаріших збережених церков Мараморощини. На горищі цієї церкви був знайдений в 1921 році Єудський Кодекс або Єудський Збірник, документ, що викликав полеміку, тому що на думку деяких істориків він є першим документом румунською мовою написаний кирилицею. Своїми сторінками, рукопис в даний час збагачує колекцію бібліотеки Румунської Академії. Різьблені консолі надзвичайної краси і яскраві кольори настінного розпису є доказом того що, дерев’яна церква з Єуд Дял є вершиною мистецтва і техніки будівництва дерев’яних церков в Мараморощині. Її вартість підтверджена настінними розписами найвищої якості, найбільш представницької праці відомого місцевого мандрівного художника Олександра Понегальського. Малюнки були складені зі шматочків текстилю, оброблених шаром вапна і прикріплених до дерева. Іконографія є особливою і вражаючою. Сцени розташовані в регістрах і кожна картина пов’язана з сусідніми. Жоден куточок церкви не залишився незабарвленими. Підписи написані румунською мовою, кирилицею. Богословські тексти містять заклики до вірян, особливо цікаві в контексті релігійної метушні в Мараморощині того періоду.

У порівняні з іншими дерев’яними церквами того ж періоду, Єуд Дял належить до категорії найбільших, маючи 7,15 м завширшки і 11,87 м заввишки. Слід зазначити, що висота наосу дорівнює його ширині, це будучи специфічним розміром дерев’яних церков початку XVII століття в Мараморощині. Церква здатна приймати більше 300 вірян. Вона має притвор, де здавна стояли тільки жінки, потім місце де стояли чоловіки і вівтар. Обидві частини, як та призначена для чоловіків, так і та для жінок, мають однаковий розмір. Доступ здійснюється із заходу, через звичайний портал, що зустрічається і при вході в неф. Притвор має пряму стелю, а неф має циліндричну аркаду. Інтер’єр слабо освітлений вузькими вікнами у гострому куті, які спочатку були меншого розміру.

Зовнішня простота підсолоджена всередині тонами червоного, зеленого і сіро-блакитного настінного розпису темперою. Згідно з архівними документами, церква була відремонтована між 1764-1765 рр.. Дендрохронологічні дослідження виявили, що теж тоді був збільшений і розмір вікон. У 1995 році пілотний проект передбачав збереження архітектурного силуету та характеру та відновлення настінного розпису дерев’яних церков. За фінансової підтримки Міністерства культури, Інституту Гетті Грант і частково Європейською комісією, були проведені реставраційні роботи архітектури церков Єуд Дял, Бирсана, Будешть-Сусань, Десешть та Рогоз. Так що у період 2002-2009 рр. настінний розпис церкви Єуд Дял знаходився в процесі реставрації та консервації.

Карпати – дивовижна перлина в дорогоцінному намисті румунської природи. Від самого звучання цього слова віє чимось таємничим та незвичайним: легендами, переказами, піснями. Величні картини незайманої природи, дзвінкі потоки, глибокі озера, стрункі смереки та цілюще повітря не залишать Вас байдужими. Між Трансільванією і Молдовою, найцікавіший маршрут проходить крізь Кеїле Біказулуй.

Вода вирила в горах Хашмаш дуже стрімке та глибоке міжгір’я, що подекуди становить 300 метрів заввишки. Завдяки тутешньому вапняковому рельєфу, окрім вже відомих Біказьких улоговин, утворилось безліч подібних природних явищ, меншого чи більшого розміру. Знайдемо там, таким чином, Кеїле Бікежелулуй, Кеїле Купашулуй, Кеїле Лепушулуй, Кеїле Шугеулуй, кожний зі своєю чарівністю. Без сумніву, перлиною румунських карпатських гір є територія навколо курорту Лакул Рошу (українською мовою – Червоне озеро), розташованого на висоті 980 метрів над рівнем моря у повіті Харгіта, в центрі Румунії. Ця туристична зона є унікальною за своїми кліматичними умовами. Тривалість зимового сезону тут з грудня до кінця квітня, це дозволяє утримувати сніг протягом 5-ти місяців. Влітку туристичний комплекс також пропонує широкий спектр послуг: відпочинок на березі гірського озера, екскурсії, велосипедні прогулянки.

Червоне озеро – розташоване в масиві Хашмаш, в румунських Східних Карпатах, у повіті Харгіта, в долині лісового струмку Біказ, на відстані 35 км від самого міста Біказ. Має форму латинської букви L, його максимальна глибина – 10 метрів, а простягається він на території близько 13 гектарів. В одному дощовому дні в році, особливо багатому на опади, про що свідчать документи часу, в 1837 році північно-західна частина гори Гілокош звалилася і перекрила долину, де зустрічалися чотири потоки, створюючи озеро. Інші припускають, що озеро насправді утворилося в результаті землетрусу від 11 січня 1838 року. Незабаром після перекриття долини, хвойний ліс був затоплений і дерева скам’яніли, пропонуючи рідкісну особливість всьому ландшафту. Мікроклімат в оточенні озера є приємним, особливо корисний для лікування фізичної та розумової втоми, безсоння, неврастенії.

Долина практично захищена від вітрів, повітря є дуже чистим, насичене природними аерозолями, а мальовничі околиці пропонують відмінні умови для тих, хто шукає джерела швидкої регенерації природним шляхом. Починаючи з 1900- го року бальнеологічно-рекреаційний туризм призвів до розвитку туристичних послуг в цьому регіоні. Незалежно від походження назви, озеро, з його незвичайною красою було джерелом натхнення для багатьох художників, пейзаж увічнений в численних творах мистецтва, фотографіях та фільмах реальної художньої цінності. Середня річна температура – 8 градусів тепла. Влітку температура води сягає 22 градуси, а восени та навесні 6-10 градусів. Взимку озеро покривається товстим шаром льоду, близько 70 см. Червоне озеро є місцем транзиту для туристів. Ті, хто залишається на ніч можуть вибрати між майже 2000 місць поселення. Там є хостели та готелі двох, трьох або чотирьох зірок. Ціни варіюються від 90 до 240 леїв за людину. Туристам пропонується тут цікавий гастрономічний досвід. Молдовська кухня поєднується з угорською. Це справжня суміш рецептів. Так само туристи можуть прогулюватися човнами по озеру і зблизька бачити стовбури дерев, що виходять з глибини. Човен можна взяти за прокат за 15 леїв (3,5 євро).

Якщо геологи мають чітку теорію про те, як сформувалося озеро, місцеві жителі можуть розповісти про це легенди. Червоне озеро є найбільшою гірською природною греблею в Румунії. Місцеві жителі назвали спочатку це озеро Таул. Пізніше вони запозичили назву від лісового струмочка Пиреул Рошу, який заносив сюди червоне каміння, що осідало на дні озера. Отож в 1864-му році його називали озером червоного каміння, а ще пізніше вбивчим озером. З 1936-го року його офіційною назвою стала Лакул Рошу (Червоне озеро). Щодо цієї назви існують навіть декілька легенд. В одній з місцевих легенд робиться зв’язок між словами вбивчий і червоний. В ній йдеться про те, що під час утворення озера, була вбита ціла отара овець разом зі собаками та вівчарями, і що від їх крові вода стала червоною.

Інша з легенд говорить, що бідна дівчина, яка проживала в цій зоні була усиновлена старою жінки. Одного дня вона зустрілася із красивим молодим і багатим хлопцем. Вони шалено закохалися з першого погляду, але батьки хлопця не дали свою згоду на шлюб. Ані сльози, ані благання закоханих не змогли переконати їх. Тоді молода пара вирішила утекти у світ. Батьки хлопця прокляли дівчину, не думаючи, що і їхній син можливо стане жертвою. По дорозі, в горах почався шторм і вони сховалися у підніжжі гори. Величезна скеля провалилася і вбила їх. Кажуть, що їх кров злилася в озеро, і саме тому воно стало червоним. У ще іншій легенді розповідається про красиву дівчину, яку гайдамака вкрав з ярмарку і повіз у гори. Дівчина Естера, бо так звали її, звернулась по допомогу до Гірського духу. Дух послухав та допоміг її добратись до скелі. Гайдамака злякався та вдарив по скелі, внаслідок чого скеля провалилась, взявши із собою життя дівчини. Там де впала дівчина утворилось озеро, вода якого стала червоною.

Римські терми в населеному пункті Джоаджу мають майже двохтисячолітню історію. В античній добі, цей населений пункт був розкішним поселенням, призначеним для багатих. Про це свідчать ті 11 золотих плит та численні вівтарі, присвячені божествам і німфам, які були виявлені в останні десятиліття під руїнами колишнього комплексу термальних вод. Завдяки історії, але особливо якості води, десятки тисяч румунів прибувають щорічно на курорт Джоаджу. Найлегше дістатися туди на автомобілі. Можна також скористатися залізницею, а у 90 км. від нього у м. Сібіу знаходиться аеропорт. Курорт розташований на висоті 350 м. над рівнем моря.

Давно, в одній низовині, яку пересікає невеличка річка Джоаджу, що впадає в ріку Муреш, римляни виявили дакську фортецю, багату на мінеральні і термальні води, і звели тут римський табір Джермісара. Невдовзі після завоювання Дакії римлянами, на цій території відбулася перша систематизація. Римляни стали шукати природні термальні джерела і будувати поруч лазні. Загін XIII-го легіону Джерміна, дислокований в населеному пункті Апулум, викопує у вапнякових скелях лазню, сліди якої збереглися до наших днів. Відоме навіть імя будівельника: Декреціус Аквіла. На надписах, виявлених внаслідок археологічних розкопків, знайдено свідчення римського офіцера, який дякував Богам та особливо богу лікування Асклепію за воду цієї лазні, що допомогла йому врятуватися від смерті. Тому лазню відвідували навіть і губернатори провінції, які, звели Асклепію вівтар.

Перша документальна згадка про Джоаджу датується 1291 роком. З 1397 року Джоаджу стало центром великого феодального маєтку. Останнім власником був Іоан Корвін, син Матея Корвіна, який управляв ним до 1506 року. Рік по тому, 5 грудня 1507 року, його подаровано господарю Волощини Раду Великому, його дружині Анці та їхньому сину Владу. З 1517 року ним управляв волоський господар Нягоє Басараб. За цей період тут було зведено православну церкву, яка існує до наших днів.

На думку археологів, лазні з Джермісара були розташовані на двох рівнях. Верхня частина складається з системи ванних кімнат, з яких зберігся фундамент, підлога і канали. “Тут були виявлені вівтарі або підстави статуй, а також мармурова статуя Діани. На рівні природного басейну було висічено в скелі кілька ванних кімнат, які були зєднані між собою. Вся ця зона була священною, і центром був саме природний басейн, кратер, з якого текла вода”, писали археологи Іоан Пізо та Адріана Русу у статті “Німфанеум з Джермісари”, опублікованій у “Журналі історичних памяток ” у 1990 році.

Комплекс термальних вод був покинутий після того, як самі римляни покинули Дакію, і до Середньовіччя немає ніяких документальних відомостей про нього. В середині XVI століття, в одному документі вказується, що король Угорщини Іоан Сигізмунд Заполья побудував тут лікувальну лазню, яку він використовував часто. Курорт заснований на руїнах стародавньої лазні з Джермісари почав розвиватися на початку минулого століття. У наступні десятиліття, нові будівлі покрили, на думку археологів, значну частину території стародавніх поселень. Джерела гарячої води, які у минулому текли й до природного басейну були перехоплені та використані в інших басейнах. В кінці 1980-х років, дно кратеру було перебудовано і перетворено на басейн з бетону, але це не мало нічого спільного з колишнім виглядом басейну.

Ті 11 древніх золотих плит з Джермісара дають нам численні інформації про те, що представляв курорт для наших предків. Ці золоті плити були зроблені в честь богів і німф, які були покровителями водних джерел. Те саме призначення мали і виявлені там вівтарі та памятники, присвячені богам. На деяких плитах але і памятниках, зведених навколо природного басейну, були написані імена тих, хто поклонявся німфам та богиням Діана і Гігіе́я. Вони свідчать про безперервність існування дакських елементів, спадкоємність, що була доведена перш за все археологічними знахідками. Румунська спілка Археометрії опублікувала у 2015 році дослідження про вміст золотих плит. Автори дослідження стверджують, що всі одинадцять плит є автентичними і були зроблені в тій же майстерні, розташованій в Джермісара, використовуючи один і той же тип самородного золота, вилученого з Долини ріки Морі.

У той час як десятки туристичних обєктів нашої країни занедбані, через відсутність фінансових джерел, курорту Джоаджу Бей, що у повіті Хунедоара, було повернуто життя за допомогою європейських коштів. Даки назвали його «Джермісара», римляни – “Терме Додоне», а сучасні мешканці цих країв – Джоаджу Бей. Розташований на півдні Західних Карпат, на висоті 355 м н.р.м. , у 46 км від міста Дева та 12 км від Орештіє, в центрі низовини покритої лісами, бальнеологічний курорт Джоаджу Бей став туристичною атракцією для численних туристів.

Процес відродження курорту розпочався після залучення приватних інвестицій останніх років. Один приватний підприємець перетворив руїни будинку на чотирьохзірковий готель, а іншому вдалося перетворити даксько-римські лазні на лікувальну базу з трьома басейнами різних розмірів, де по різному можна проводити вільний час. Природні сірчисті води з Джоаджу бей, торфяні грязі та озоноване повітря рекомендують курорт для лікування ревматизму, неврaлгії, метаболічних захворювань, втоми та неврозу.

У місті Джоаджу, розташованого у підніжжі однойменного курорту, в якому проживають близько 5000 людей, туристи можуть милуватися однією з найстаріших церков в країні. Менш відома туристам, навіть тим, хто часто відвідує курорт, Церква “Ротонда” вражає формою і віком. На думку істориків, її було споруджено у XI-XII століттях за часів короля Владислава I Угорщини, будучи, на думку деяких істориків, найстарішою середньовічною церквою в Румунії. З цього періоду датуються і перші могили навколо обителі. Легенда свідчить про те, що церква, з товстими стінами римської цегли і річкового каміння, є результатом праці хрестоносців, які поверталися з Єрусалиму, прямуючи римською дорогою, що перетинала Долину ріки Джоаджу. “Ротонда” була використана як церква, потім була перетворена на каплицю, бо неподалік, три століття по тому, була побудована ще одна церква. В середині та надворі церкви археологи виявили 172 могили. Дітей ховали у церкві, як показують результати археологічних розкопок. У тому ж дворі, захищеному старими соснами, туристи можуть милуватися іншою середньовічною церквою, що датується XVI століттям. Сусідня церква була побудована в готичному стилі, з цегли і римських надгробним плит, принесених з Джермісари, а двері до місця поклоніння з двох боків охороняють статуї левів.

З-поміж етнографічних музеїв під відкритим небом з Румунії, столичний Музей села є, мабуть, найвідомішим і з найбагатшою спадщиною. Але перший музей під відкритим небом в Румунії був створений в 1929 році у місті Клуж, як відділ Етнографічного музею Трансільванії, що був у свою чергу відкритий в 1922 році, що також було прем’єрою у румунському просторі.

До 1929 року, тільки у п’ятьох країнах були етнографічні музеї під відкритим небом. Цими були Швеція, Норвегія, Данія, Нідерланди і Німеччина. Створення цього музею чітко пов’язане з об’єднанням Трансільванії з Румунією і створенням Великої Румунії в 1918 році, дізналися ми від Тудора Селеджана, директора Етнографічного музею Трансільванії: У 1919 році, Клузька міська рада взяла рішення заснувати тут, у місті, музей Трансільванії, який мав би кілька відділів, в тому числі один присвячений етнографії. У контексті цих зусиль, молодого етнографа Ромула Вую навіть відправили в Будапешт, щоб визначити етнографічні артефакти, за походженням з Трансільванії і які знаходилися в угорській столиці. Ці демарші були відкладені з різних організаційних причин, а також проблем які виникли між фахівцями, які повинні були сприяти створенню цього музею. І ось в 1922 році мало місце рятівне втручання Культурного фонду «Принца Кароля» і особисто принца Кароля Румунії, майбутнього короля Кароля II, який взяв під своє покровительство Етнографічний музей з міста Клуж і вирішив створити установу, присвячену етнографії Трансільванії. У цьому контексті співпраця з Ромулом Вуя, першим директором Клузького етнографічного музею, була надзвичайно плідною.

Спочатку, намір засновника Ромула Вуї полягав в тому, щоб об’єднати все етнічне і культурне розмаїття Трансільванії. Директор Тудор Селеджан: Етнографічний парк містить як угорські, німецькі хати, так і хати зі всіх етнографічних областей Трансільванії, які, навіть якщо вони в основному є румунськими, завжди ілюструють участь меншин в тих областях у традиційній культурі зони. Парк має, по суті, складну історію. Створення у 1929 році було результатом того самого співробітництва між Ромулом Вуєю і принцом Каролем, який, перш ніж покинути країну, дуже хотів заснувати у дворі Палацу Пелішор невеликий музей під відкритим небом з кількома трансільванськими церквами. Ромул Вуя проводив дослідження протягом декількох років, щоб взяти участь в проекті Пелішор. Коли принц Кароль жив на вигнанні, Ромул Вуя, використовуючи зібрані дані, в кінцевому підсумку створив музей під відкритим небом в Клужі, як відділ Етнографічного музею Трансільванії. Музей мав неспокійну історію тому що з 1940 року, Північна Трансільванія була уступлена Угорщині внаслідок Віденського арбітражу. Якщо рухома частина колекції була привезена до Сібіу, будівлі, нерухому частину етнографічного парку не можна було перевезти. Практично, із селянських хат придбаних у міжвоєнний період, залишилася тільки одна – хата із села Відра – яку можна побачити й сьогодні в Клузькому музеї і яка є найстарішою будівлею етнографічного музею в Румунії.

Сьогодні, як музейні колекції, так і селянські хати з етнографічного парку є представницькими для всіх областей країни, а процес диверсифікації спадщини почався ще у міжвоєнний період, як ми дізнаємося від директора Тудора Селеджана: Згодом, музей проводив дослідження і в інших областях Румунії і отримав, у 1934 році, абсолютно казкове пожертвування, пожертвування народних костюмів з Волощини, Олтенії, Молдови і частково з Трансільванії. Це був подарунок від Елізи Бретіану і Сабіни Кантакузіно, вдови, відповідно, сестри великого політика і екс-прем’єра Іонела Бретіану. Ця колекція вишиванок, в основному, була представлена публіці вперше у 2015 році. А в 2016 році наш музей опублікує повний каталог цієї виняткової колекції, одна з найцінніших колекцій вишиванок з традиційного румунського простору.

На даний момент, музей містить 55 господарств і три церкви. У 1994 році парк отримав ім’я свого засновника, ставши Національним етнографічним парком Ромул Вуя.

Запрошуємо вас сьогодні у подорож до північного-сходу Румунії, у зону з традиційними молдовськими селами і монастирями. Тут, всього в 10 км на південь від міста Тиргу-Нямц, ви можете відвідати музей під відкритим небом, створений ще з 1964 року учителем Ніколаєм Поп, який відкрив у себе талант народного майстра майже випадково.

Селянський музей у селі Тирпешть, заснований народним майстром Некулаєм Поп, є туристичним призначенням оціненим усіма відвідувачами (румунськими або іноземними), які подорожують Нямцьким повітом. Його колекції, відкриті для публіки з 1977 року включають обєкти археології, нумізматики, етнографії, релігійні предмети, ікони, наївну живопис, а також твори подружжя Некулая та Елени Поп, а саме маски, костюми для зимових виступів, скульптури по дереву і камінні. Всі ці експонати можна побачити у тих 12 приміщеннях музею, а також надворі.

Пристрасть колекціонера Некулая Поп проявилася ще в ранньому віці. Будучи закоханий у традиційний світ села і будучи інформований про вплив прискореного процесу модернізації у другій половині XX століття, він почав збирати різні предмети, із сільського середовища й не тільки, з наміром створити музей села, в якому намагався зберегти дух епохи, яка починала зникати.

Про початки музею розповість Елена Ротару Поп, дочка народного майстра, теперішній куратор музею: “Музей є насправді приватною колекцією. Це комплексна колекція, від палеолітичної археології до наївного живопису. Батько мій за фахом був дяком у церкві, майже 70 років. Навчався у школі міста Пятра Нямц, і мав шанс бути учнем професора історії, засновника Музею історії та археології міста Пятра Нямц, священника Костянтина Метасе. Від свого вчителя він отримав пристрасть до історії і археології і наслідуючи вчителю, він створив свій власний музей. Він виявив кілька доісторичних поселень в навколишніх селах: одно дуже велике поселення тут у селі, де розкопки тривали майже 20 років і де були виявлені дуже важливі предмети для нашої історії, з-поміж яких “третій ідол неолітичної доби – мислитель”. Десь на 40-у році життя мій батько почав витісувати у камені і дереві, випадково. Він хотів допомогти археологам знайти цілих ідолів, бо велика частина оригінальних ідолів не є цілою. Батько зробив імітації, археологи були здивовані ідеєю батька і сказали йому, що імітації не мають історичної цінності, але порадили йому зробити більші скульптури, бо у нього є талант наївного скульптора. Його роботи розкидані по усьому світі, а його музей користується популярністю серед туристів з-за кордону. Він прикрасив двір і ворота зі зробленими ним скульптурами”.

Наша співрозмовниця запросила мене піднятися по зеленому пагорбу із розквітлими деревами до музею, де по дорозі нас супроводжували камяні скульптури на різні теми: “Жінка, яка молиться”, “Неолітичний ідол мислителя”, група скульптур “Хоря, Клошка та Крішан” та “Червона Шапочка”. На вершині пагорбу, вона запросила нас у перший будинок, деревяний, що датується з 1867 року: “Будинок досить старий. Це хата для багатшої селянської сімї, будинок у стилі архітектури специфічної області підкарпатської Молдови: із верандою або ганком, прикрашеними масками, зробленими моєю матірю. Батько був той, хто навчив її виробляти ці маски. Він зберіг традицію виготовлення масок, дуже стару традицію, дохристиянську, повязану із з культом фертильності і плодючості. Мама і батько дотримувалися традицій, для Різдва і Нового року вони змайстрували десятки тисяч масок, які дісталися повсюди у світі і традицію колядування: Плугушор, Опришки, Коза, Ведмідь. Вони прагнули перетворити власну хату на музей, зберігаючи інтерєр із традиційними предметами для румунського села, використаними ними у повсякденному житті: колекцію хутряних безрукавок, багато камяних та деревяних скульптур. Там є перші маски, зроблені моїм батьком; він зберігав всі предмети, навіть якщо вони не були потрібні, він знаходив для них призначення”.

Отже, ті більш ніж 3000 експонатів Музею з населеного пункту Тирпешть згруповані за такими темами, як археологічні свідчення в результаті розкопок, організованих в околицях села, нумізматична колекція, етнографічна колекція з місцевими побутовими предметами, прикраси та народні костюми, колекція ікон і релігійних предметів, колекція румунського наївного малярства і колекція наївних скульптур зроблених Некулаєм Поп. Всі ці експонати можна побачити в 12 приміщеннях музею. І теж тут ви можете насолоджуватися, на вимогу, виступами з масками, можете спробувати носити ці народні маски, а також можете поселятися на кілька днів у будинках, що на дворі Музею, щоб випробувати життя в живому музеї.

Великдень – це найважливіше християнське свято після Різдва. Незалежно на яку неділю квітня чи травня воно припадає, усі з нетерпінням чекають його приходу. Румуни, за звичаєм, зустрічають його вдома. Дехто повертається додому із чужих країн, де перебував упродовж всього періоду після Різдва. Великдень не є святом для друзів, а скоріше для тих хто звик зустрічати його у сімейному колі. Однак, найважливіше зустріти це свято у новому одязі, зі святим світлом, з радістю та надією.

Сучасні румуни не ходять до церкви щонеділі, можливо, що й не дотримуються регулярно посту, але у Воскресну ніч навіть і вони не забувають піти на великоднє богослужіння. Тому церкви переповнені людьми, у містах важко знайти місце для припаркування автомобіля біля великих соборів, а вулиці за декілька хвилин після опівночі стають справжніми рухливими річками світла. Проте є й люди, які їдуть з міста, особливо на це свято. Вони або повертаються в село до своїх батьків чи родичів, сподіваючись насолодитися традиційним столом, зі стравами, приготованими мамою та бабусею, або обирають податися в паломництво до одного з монастирів країни, готових прийняти туристів. Не всі монастирі можуть прийняти багатьох мирян, деякі відкривають свої ворота лише для богослужіння, а після нього люди повертаються до своїх домівок.

В наступні хвилини запрошуємо вас зупинитися в одному прекрасному монастирі Румунії. Називається він Пробота і прихований він серед пагорбів північного сходу Румунії, у Сучавському повіті. Монастир цей є одним з найкрасивіших укріплених монастирів Південної Буковини. Зараз він є ідеальним місцем відправлення великодніх свят для тих, хто цінує історію, архітектуру та живопис. У монастирі діє майстерня живопису, де черниці розписують ікони на дереві та писанки. До свята Паски черниці приготовляються завчасно: печуть пишну білу паску, солодку, жовту «бабку», різні ласощі. У легенді кажуть, що на протязі Страсного тижня, коли Ісус Христос був розп’ятий на хресті, Богородиця прийшла побачити свого сина. Щоб догодити тим, хто вартували його, вона принесла їм повний кошичок білих яєць, який поставила біля хреста. Кров, яка стікала з ран розп’ятого, пофарбувала ті білі яйця. А Ісус дивлячись на людей, сказав: Від нині малюйте і ви писанки, у пам’ять мого розп’яття.

Побудований в 1530 році молдовським господарем Петром Рарешом, монастир Пробота вистояв у тяжких моментах своєї історії. Церква має форму трилисника, розділена на вівтар, наос, гробницю, пронаос і притвор, відокремлені один від одного кам’яними стінами. Купол – восьмикутний, відкритий над наосом, з чотирма вікнами. Апсиди примикають до стін, і зовні церква має форму корабля. Включений до списку історичних пам’яток Сучавського повіту ще з 2004 року, монастир був колись господарським некрополем Молдови, в ньому будучи поховані господарі Петру Рареш, Штефан Рареш, Елена Рареш та інші члени молдовської господарської сім’ї. Монастир складається з шести об’єктів: церкви Св. Миколая, каплиці, руїн господарських будинків, руїн внутрішніх будівель, кутових веж, внутрішньої стіни. Варто зазначити, що церкву Св. Миколая було включено в 1993 році до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, до когорти буковинських монастирів з настінними малюнками. Історія монастиря Пробота була не такою спокійною.

У 1391 році, під час правління господаря Петра Мушата І, серед густого лісу, з дубового дерева була зведена церква Св. Миколая. Це один з найстаріших монастирів Буковини. Кілька десятків років потому, господар Олександр Добрий (1400-1432 рр.) побудував нову церкву, на цей раз з каміння, неподалік струмка Пробота. У цій церкві, Штефан Великий поховав свою матір, пані Ольтю, яка померла в 1465 році. Від старої церкви залишилися лише руїни, оскільки дерев’яна церква була знищена в результаті катастрофи, однак пізніше відновлена Штефаном Великим. На жаль, церкву було знесено зсувом землі. Після смерті господаря Петра Рареша, в 1550 році, дружина господаря Елена і троє її синів (Іліяш, Штефан і Костянтин) вирішили обнести монастир оборонними стінами (заввишки 6 м.) з трьома вежами. Іліяш Рареш збудував всередині укріпленого монастиря княжі будинки. У монастирській церкві були пізніше поховані Штефан Рареш (котрий зійшов на трон після свого брата Іліяша і правив Молдовою з 1551 по 1552 рр) та Елена Рареш (яка померла в 1553 році). У наступні роки в монастирі були поховані й інші члени їх сім’ї.

У першій половині XVII століття, монастир був розграбований грабіжниками, які опоганили й декілька могил. Церкву було частково відновлено господарем Василем Лупу (1634-1653 рр.) У монастирі Пробота розгорнули свою діяльність чотири видатні митрополити та книжники Молдови: Григорій Рошка, Георге Мовіле, Феодосій Барбовський та Дософтей Баліл. Останній з них подарував 1677 року монастир і його землі Єрусалимському Господньому Гробу. У монастирі оселилися грецькі ченці, які не піклувалися над тим як можна зберегти у доброму стані монастир, що з плином часу привело до його деградації. На додаток до недбалості, грецькі ченці проявили і невігластво. Таким чином, проведені ними ремонтні роботи більше завдали шкод як будівлі, так і настінним розписам інтер’єру. Настінні розписи вівтаря, нефу і гробниць були покриті розписами низької якості.

15 вересня 1863 внаслідок схвалення Закону «Про секуляризацію монастирів», монастир Пробота перейшов у власність держави, а потім ліквідований. Постав цей монастир під увагу громадськості у 1904 році, коли святкували 400 років від смерті господаря Штефана Великого. У 1993 році, архієпископ Сучави і Радівців відновив монастир черниць. Були зведені нові келії для черниць, а також нові прибудови для паломників. У тому ж році, Церква Св. Миколая монастиря Пробота була включена до спадщини ЮНЕСКО. Це призвело до збільшення інтересу до цього пам’ятника, так що з 1996-го по 2001-ий рр. в чернечому комплексі розпочався масштабний процес дослідження, реставрації та відновлення під егідою ЮНЕСКО, при фінансовій підтримці Міністерства культури Румунії.

Оригінальні фрески інтер’єрів від 1532 року були відновлені зусиллями реставраторів настінного розпису з Румунії, Австрії, Італії, Німеччини, Франції, Польщі, Чехії, Швейцарії і Колумбії. Відновлені після 1990 року внутрішні фрески, здійснені в 1532 році, вражають манерою виконання, а також єдиною і послідовною іконографічною програмою. Теплі кольори були підібрані з особливою ретельністю. Представлені такі сцени, як Пантократор, Таємна Вечеря (у вівтарі), Святий Миколай Чудотворець і Розп’яття (в наосі), Вселенські Собори (у пронаосі), і Страшний Суд (на куполі притвору). Через дощ і сніг зовнішній розпис на стінах церкви в значній мірі був знищений, але ще можна захоплюватися такими сценами, як Дерево Іесіі та Акафіст Благовіщення.

2016 є для театрального мистецтва міста Ясси роком ювілеїв. 200 років тому, в 1816 році, в столиці князівства Молдови відбулася перша театральна вистава румунською мовою. Пізніше, в 1840 році, 176 років тому, був заснований Національний театр в місті Ясси, а в 1896 році, 120 років тому, була офіційно відкрита нова будівля Національного театру. Сьогодні вважається однією з найбільш вражаючих будівель в Румунії, однак вона з’явилася в результаті трагедії.

Про це розповість Данієль Бусуйок, художній керівник установи: Спочатку, як відомо, Ясський театр знаходився у будівлі в парку Копоу і називався Великим театром з Копоу. Але ця будівля згоріла в лютому 1888 року, після чого до 1894 року тривали зусилля з метою зведення нового національного театру. У листі до культурного діяча Тіту Майореску, який тоді був міністром культури, уточнювалося, що для міста Ясси, відсутність театру ні з чим іншим не можна порівняти. Це так якби Ясси залишилися в темряві, це так якби йому було викрадено інтелектуальне життя і він був кинутий в життя легковажності, що не могло формувати характери. Таким чином, теперішній будинок був побудований на тлі високих очікувань як акторів, так і суспільства. Будівельні роботи були розпочаті в 1894 і завершені в 1896 році. Будівлю побудовано відповідно до планів віденських архітекторів Феллнера і Хелмера. Фактичним будівництвом займалася румунська компанія. Будівлю освітлювала електростанція, перша в своєму роді в Яссах. Теж тоді з’явилися перші опори вуличного освітлення, поблизу Національного театру. Архітектурний стиль еклектичний з елементами віденського бароко, рококо і неокласицизму. Великий зал має 750 місць. Стеля освітлена величезною кришталевою люстрою привезеною з Венеції, головна завіса намальована віденським майстром Ленцом є єдиною такого роду завісою, яка збереглася до наших днів, що ілюструє алегорію життя, з його трьома етапами у центральному плані, праворуч будучи намальоване символічно Об’єднання князівств. Стеля розписана Александером Гольцем на тему Казка і представляє в переносному сенсі райські алегорії.

1 і 2 грудня 1896 року було урочисто відкрито Великий зал з Національною увертюрою Флехтенмахера, водевілями Муза з Бурдужень Костаке Негруцці і Чінел-Чінел (укр. Повільно-повільно) Василя Александрі та комедією у віршах Поет романтик Матея Мілло. Гроші зібрані того вечора були подаровані бідним, а ті з другого вечора були подаровані митцям. Сьогодні Ясський національний театр це не просто місце для вистав, а й музей, де зберігаються предмети врятовані із колишнього залу цього театру.

Художній директор Даніель Бусуйок: У театральному сезоні 1888-1889 рр. в Яссах грали Гамлета. З пожежі від 1888 року було врятовано костюми, і тому ми сьогодні маємо костюм, який носив тоді видатний актор Грігоре Манолеску в Гамлеті. Він навіть виставлений у фойє Національного театру. Ми зараз відкрили виставку про всі події, які відзначатимуться в цьому році, за допомогою Ясського музею літератури, який допоміг нам костюмами і предметами, що належали акторам, театральними афішами і книгами. Всі вони виставлені в фойє театру. Глядачі можуть милуватися, наприклад, і свічником для освітлення сцени, який був використаний в Театрі з Копоу. Вони також можуть бачити костюми, які належали видатним актрисам минулого.

Минулої осені, телеканал BBC склав список найкрасивіших театрів у світі. Ясський національний театр посів друге місце, а це достатньо причин для того, щоб число туристів, які відвідують театр – окрім вистав та репетицій – підвищилося. У списку ББС, Ясський Національний театр фігурує поряд з подібними культурними установами з Парижа, Лондона, Сан-Франциско, Венеції і Брістола.

Назва Трансільванія походить від латинського ultra silvam (за лісом). Це один з найдивовижніших регіонів Румунії. Культурні традиції німців, угорців та румунів грають дуже важливу роль в культурному та етнічному різноманітті регіону. У середині ХІІ століття, угорський король Геза II покликав більше 2.500 німецьких поселенців розвинути і захистити південно-східну Трансільванію (землю за лісами), плато оточене Карпатськими горами, що знаходиться сьогодні на території Румунії. Це була перша хвиля колоністів німців, які поселилися тут створюючи саксонські громади. Приблизно в той же період прибувають сюди тевтонські лицарі, вигнані зі Святої Землі після відвоювання Палестини арабами. Французький орден ченців цистерціанців побудував два монастирі, що сильно вплинуть на архітектуру саксонських церков регіону.

Документ, виданий в 1224 році королем Андрієм II, званий Золотий лист свободи або Andreaneus дав колоністам певні права і привілеї, які забезпечували їх незалежність і мали значний вплив на розвиток сіл. Церкви з самого початку відігравали важливу роль в нових громадах, які зуміли побудувати мінімум, аби почати нове життя, зазнаючи в густонаселених районах сильний соціальний і комерційний розвиток протягом відносно короткого періоду часу. Однак, родючі землі Трансільванії та розташування між Сходом і Заходом приваблюють багатьох завойовників. В церкві, середньовічна людина відчувала себе захищеною Богом. Саме тому церква вважалася притулком максимальної безпеки.

Друга світова війна позначила початок та кінець понад 800-річної історії громад трансільванських саксонців. Їх число постійно скорочується через численні депортації, еміграцію та суворі умови комуністичного режиму. Відкриття кордонів у 1989 році після повалення диктатури Чаушеску було останнім актом еміграції саксонців. Масивна еміграція в Німеччину залишила за собою лише кілька літніх німців, які стараються дбати про церкви та їх скарби. Лише 7 з більш ніж 150 саксонських церков з Румунії було внесено до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Маючи понад 700-річну давність, місцевість Аксенте Север подарувала археологам багато залишків з доби бронзи і римського періоду. Назва місцевості походить від румунського патріота, учасника революції 1848 року Аксенте Севера. Раніше село називалося Фрауендорф (Frauendorf) або Жіноче село, за тутешнім монастирем католицьких чернець. Церкву почали будувати з каміння саксонці у XIV ст. Товщина стіни башти становить понад півтора метра. Церква має оборонну башту, з нішами для рушниць на горищі та оборонну стіну, зміцнену потужними контрфорсами. На укріпленій стіні було улаштовано вартовий шлях, який піднімається вище комор, для зберігання продуктів.

Село Аксенте Север розташоване на півночі Сібіуського повіту, на плоскогір’ї Тирнавелор. З нагоди реставраційних робіт, у башті було виявлено ряд документів, що містять інформації про кількість домогосподарств села. З цих документів дізнаємося, що в 1819 році у селі були 132 домогосподарства. Відповідно до перепису населення від 2004 року у селі проживали лише троє саксонців. Укріплена церква у формі залу вперше згадується в 1322 році. Святилище, присвячене Всім Святим, є одним із небагатьох у Трансільванії, в яких вежа-дзвіниця розташована над хором. Хор церкви є найдавнішою структурою в усьому укріпленому комплексі, побудований з бутового каменю і має форму хреста.

В кінці XV століття до церкви було внесено змін для кращої оборони: були зведені апсида, оборонна висока стіна, комори і вежа біля воріт. Вздовж стіни, що оточує церкву було зведено декілька приміщень, де мешканці села могли сховатися на випадок облоги. Ці приміщення були недавно перетворені на гостьові номери. У вежі є три дзвони, найстаріший датується 1699 роком. Бароковий орган датується з 1777 року. З того ж періоду є 1 бароковий вівтар, здійснений художником Стефаном Валепадьєм. До тому ж стилю селянського бароко належать балкони і амвон, прикрашені фігурами святих, ангелів, що грають на музичних інструментах та з квітковими орнаментами. Реставрація церкви села стала можливою завдяки зусиллям фінансування і просування голландця Антуана ван Раєна, який залучив до проекту кошти з боку різних організацій з Німеччини, Швейцарії, Голландії і Великобританії.

Іншою гордістю тамтешніх мешканців є музей села, здійснений так само за допомогою спонсорів. Однак, не сільські жителі чи міська мерія зайнялися збиранням всіх предметів, документуванням або реставрацією приміщення, але той самий голландець на ім’я Антуан ван Раєн. Музей є відносно новим – від 2009 року. На устах всі постає запитання, чому цей голландець взявся за таку важку роботу як відновлення укріпленої церкви 700-річної давності? Відповідь можна знайти у кожному куточку цього музею: коли голландець дістався до трансільванських сіл, він був вражений схожістю місцевої культури і традицій із традиціями та культурою його країни, так що він почав ритися в архівах і будинках мешканців села. Так йому вдалося продемонструвати, що саксонці є за походженням з Нідерландів і сучасної Бельгії і докази цього, тобто народні костюми, мова і т.д., знаходяться в музеї укріпленої церкви Аксенте Север.

Церква і музей відкриті щодня протягом сезону, тобто з квітня по жовтень, з 10 до 18 годину вечора і в неділю з 12 (тобто після релігійної відправи) до 18 години. Після реставрації укріпленої церкви, яка була завершена в 2009 році, комори для харчів були перетворені на музей і гостьовий будинок. Отже, туристи можуть поселитися між стінами укріпленої церкви 700-річної давності і випивати свою ранкову каву на сходах фортеці, яка багато пережила протягом історії. Влітку ще гарніше, двір переповнений квітами, а в нічний час, після того, як пам’ятник покидає останній турист і масивні дерев’яні ворота зачиняються, ніби-то вся ця територія стає твоєю. За 15 євро в добу турист може провести незабутні моменти.

Сансонці цього села мають специфічне весняне свято, яке не можна знайти ніде інше у країні. Свято називається Blumenfest / Фестиваль квітів. Ніхто не знає точно, коли почався цей ритуал святкування весни. Раніше фестиваль квітів тривав як у казці, три дні і три ночі, а підготовка починалася ще в січні. Традиція почала слабшати після світових воєн, а потім, під час комуністичного періоду, свято проводилося спорадично до 1984.

Після трьох років ремонтно-реставраційних робіт, фортеця Дева була відкрита для туристів з 1 квітня. Майже 40 мільйонів леїв з європейських фондів було витрачено на ремонт внутрішніх і підпірних стін фортеці. Після реставрації основних приміщень, повний тур по фортеці Дева займає близько двох годин. Практично, фортеця простягається всього на 0,9 га, але усередині було улаштовано кілька оглядових пунктів, які пропонують туристам захоплюючі панорами, але і райони, де будуть організовані виставки. Відвідувачі фортеці можуть побачити відновлені мури, а також цілі частини будівлі, зведені на основі археологічних знахідок, в тому числі печі колишньої гарнізонної кухні. Доступ до фортеці можна здійснити пішки або по канатній дорозі від підніжжя споруди.

Фортецю вважають одну з найбільш важливих укріплень середньовічної Трансільванії. Упродовж часу її власниками були воєводи, князі, графи та графині. Її дарували, продавали чи бомбили. Кожен залишив позаду щось, чи то оборонну стіну, кімнату, танцювальний зал або навіть цілий поверх. Сьогодні її руїни видніються здалеку завдяки стратегічному розташуванню на вершині пагорба, який домінує над долиною ріки Муреш і головною артерією, що зв’язує Румунію з Центральною та Західною Європою. Фортеця була побудована в кінці тринадцятого століття, але сліди поселення набагато давніші: є знахідки, які датуються з неоліту або бронзової доби. На пагорбі були виявлені бронзові вази і намиста, а також шматки сирої міді з первісних часів. У тому ж районі були виявлені посудини даків. Перша документальна згадка датується 1269 роком.

Легенди і казки про золотоволосі дівчата, обов’язково сестри, які панували над найкрасивішими місцями повіту Хунедоара не оминули ані фортецю Дева. Одна з легенд приписує зведення фортець Дева, Урой та Кольц феям, золотоволосим дочкам велетня. У легенді розповідають, що фортеці були зв’язані між ними мостом і сестри-феї проживали в гармонії одна з одною. Але фея, що проживала у фортеці Кольц, починає ворожнечу зі своїми сестрами. Фея, яка проживала у фортеці Урой, будучи більш заздрісною і бажаючи знищити фортецю Кольц, викинула величезну кельню, з якою вона побудувала свою фортецю, на фортецю її противниці. Через люту ненависть вона кинула кельню сильніше ніж це необхідно, і відрізала пагорб навпроти фортеці. Звідси походить, згідно легенді, назва гори Ретезат (укр. відрізаний).

Згідно з іншою легендою, фортеця Дева є твором працьовитих гномів. Вони проживали в інших краях, але раз у сім років приходили сюди, щоб переконатися чи фортецю не було зруйновано. За період коли вони бракували, фортецю зайняв дракон з сімома головами, якого гноми змогли вигнати з фортеці тільки за допомогою сильного Йоргована. Дракон знайшов притулок в печері неподалік Залізних Воріт, на Дунаї, але Йоргован пішов за ним туди і вбив його.Отже, у 1269 році фортеця Дева згадується в дарчому документі молодого короля Штефана, сина Бели IV, який робить пожертвування волоському графу за його хоробрість у битві, яку вів він під стінами фортеці. Потім в 1444 році, Янку Хунедоарський володіє фортецею та належними 56 селами а також золотими копальнями. Теж за часів Янку Хунедоарського датується документ, в якому згадується про поселення Дева, розташоване біля підніжжя пагорба. У другій половині сімнадцятого століття, принц Габрієль Бетлен будує у фортеці башту, яка служила в’язницею і місцем тортур. Внизу зводить у стилі Ренесансу – Палац Магна Курія.

2 травня 1773 року, Йосип, майбутній імператор імперії Габсбургів, відвідав фортецю Дева в своїх мандрах по Трансільванії. Десять років по тому, він повертається до фортеці як імператор. Через рік, в 1784 році, відбулося повстання на чолі з Хорею, Клошкою та Крішаном, і фортеця ця стає місцем притулку для дворян. Тут пройшли запеклі бої між повстанцями та імперським гарнізоном. У 1817 імператор Франциск I і його дружина відвідали Трансільванію, і будучи вражені красою цих країв, наказали відновлення фортеці. Будівельні роботи тривали 12 років. Але 1849 року потужний вибух, що мав місце у пороховому складі, зруйнував у значній мірі цю споруду.

У підніжжі фортеці, у її південній частині, розташований найцікавіший і найстаріший пам’ятник міста Дева (Хунедоарський повіт) – Магна Курія. Будівля виділяється своїми архітектурними та стилістичними елементами періоду ренесансу і бароко. Будівля, в якій діє на даний момент Музей цивілізації даків та римлян, була побудована в епоху Відродження, однак перебудована у XVIII столітті. Виявлені документи свідчать про те, що перший етап будівництва мав місце десь в кінці XVI століття і має певного зв’язку з головним капітаном трансільванського війська у період в 1594-1595 рр. Франциском Гесті. Першу документальну згадку про цю будівлю знаходимо на надгробній дошці могили матері капітана Гесті, Софії, яка померла в 1590 році. Таким чином, перша згадка про комплекс будівель, розташованих у фортеці, належить тому ж Франциську Гесті. На початку XVII століття припускається, що Магна Курія постраждала після пограбування і спалення сусідньої її церкви. У 1934 році будівля ця стала резиденцією Повітового музею, а потім Музеєм цивілізації. Він є другим в Трансільванії музеєм, в якому знаходиться лапідаріум. Будівля зі скла і заліза займає площу 180 квадратних метрів. Лапідаріум складається з п’яти приміщень де зберігаються предмети великих розмірів, що були виявлені археологами протягом часу на території повіту Хунедоара.