Author: Христина Манта

Видатний виходець шляхетної родини датсько-норвезького походження, художник Георг Льовендаль народився в Санкт-Петерзбурзі, 10-го травня 1897-го року. Через більшовицьку революцію в Росії 1918-го року, Льовендаль оселився з родиною в Кишиневі, де працював в театрі Буфф, з 1918-го по 1922-ий рр, а потім в Бухаресті з 1922-го по 1926-ий рр. У період 1926-1937 рр. він розгорнув виняткову культурну діяльність в Чернівцях обіймаючи посаду художнього директора Чернівецького Національного театру. Художник, поет, письменник, актор, танцюрист, мим, балетист, режисер, сценограф, акробат та балетмейстер Льовендаль був однією з найбільш комплексних та чарівних особистостей міжвоєнної Буковини. Його заслужено називали художником Буковини, він будучи автором все-охоплюючої художньої типології румунського селянина, творчість яку він поповнював упродовж мандрівок по буковинських селах.

Під натхненням північного експресіонізму, кожен його персонаж містить на обличчі дивні риси внутрішнього всесвіту. Селяни Льовендаля занурені в інтимність власного мовчання. Картина під назвою Мадона Буковини є портретом молодої буковинської селянки Ани Максимець з села Махала, неподалік Чернівців і була намальована у січні 1937-го року. Мистецтвознавці часу писали, що загадкову посмішку цієї молодої жінки можна зрівняти з вже відомою посмішкою Мони Лізи Леонардо да Вінчі. У 1942-му році ця картина, на жаль, згоріла в Кьольні. У 1937-му році через натовп зацікавлених цією картиною людей, що збиралися на бухарестському бульварі Каля Вікторієй перед вітриною музичного магазину Орфей, де її було виставлено, Георг Льовендаль був запрошений до поліцейського відділу і погрожений штрафом, якщо він не відбере з вітрини картину.

У 1996-му році, дочка художника покійна Лідія Льовендаль Папає розповіла в одному інтерв’ю про особистість батька. Вона сказала, що її батько почав малювати ще перед тим як ходити. Він був балетистом та актором ще у 18 віці на сцені санкт-перерзбурзького імператорського театру, де працював поряд з такими видатними танцюристами як В. Ніжинській. Барон Льовендаль був піонером сценічного мистецтва в Румунії, автором першої мобільної сцени в Чернівецькому національному театрі в 1926-му році. Поставив на сцену, теж в Чернівецькому театрі першу науково-фантастичну п’єсу в Румунії РУР Карела Капека, незабаром після світової прем’єри у Празі. У цій виставі Льовендаль зобразив та змайстрував для сцени штучні супутники і навіть літаючі об’єкти, з цієї нагоди вперше в словнику румунської мови з’явилось слово Робот. Георг Льовендаль є автором відомої завіси Чернівецького національного театру. З 1918-го по 1945-ий рр. він був сценографом в численних театрах Румунії, та одним з просувачів авангардистського театру. У театральному сезоні 1929-1930 рр. він встановив інший рекорд, ще неперевершений до тепер, здійснивши особисто декори для 38-ох театральних вистав для всіх національних громад Чернівців.

Георг Льовендаль був професором, порадником та другом таких видатних особистостей як Віктор Іон Попа, Раду Беліган, Грігоре Васіліу Бірлік, Нінета Густі, Олег Дановській, Сіке Александреску та інших. Він був одним з ініціаторів Бухарестського музею Села, захисником буковинських монастирів. У 30-ті роки він найняв майстра для ремонту даху церкви монастиря Сучевіца. Особистість періоду доби Відродження, художник відмовив посаду художнього радника та сценографа Нью-Йоркської метрополітенської опери, щоб залишитись в Буковині. Через шляхетне походження, про сім’ю Льовендаль не згадували під час комуністичного періоду, коли вся родина страждала через це. Про нього не згадали ані автори книги ”Румунське мистецтво – сучасне та новітнє, Василь Дрегуц та Васіле Флоря, що вийшла друком у видавництві ”Meridiane” у 1982-му році, ані автори ”Малого енциклопедичного словнику”, що з’явився в 1986 році. Лише буковинський книжник Еміль Сатко, працівник буковинської Бібліотеки ”I. G. Sbiera”, присвятив йому у 1984-му році статтю у книзі ”Мистецтво Буковини. Спадщина художника зберігається його онукою Аріадною Аврам – засновницею і головою Фонду Льовендаля у Бухаресті.

Тому що ми не можемо подорожувати в часі 199 млн років назад, найпростіше поїхати у центр Румунії, в населений пункт Ришнов. Тутешня середньовічна фортеця є найпопулярнішим туристичним атракціоном, маючи на увазі, що в ній проводяться протягом року, численні культурні та мистецькі заходи, від середньовічних фестивалів до Фестивалю історичного кіно або музичних заходів для дітей.

Однак, теж у Ришнові, серед густого лісу, що нагадує про пишну рослинність колишніх часів, був відкритий “Dino Parс. Він унікальний у цій частині Європи, інші аналогічні парки знаходячись, за словами менеджерів парку Ришнов, у Німеччині, Австрії і, найближчим часом, у Лас-Вегасі. Розташований на 200-метровій відстані від середньовічної фортеці Ришнов, “Діно Парк є проектом вартістю 5 мільйонів євро, що фінансувався з європейських фондів. Ідея улаштування такого парку, зародилася з того, що Ришнов відвідують туристи протягом року, і додатковий туристичний атракціон залучив би більшу кількість туристів.

Габріел Рогозя, адміністратор парку говорить про проект, якому присвятив багато часу в останні роки: Це була, насамперед, душевна інвестиція, а уже потім матеріальна. Це проект вартістю майже чотири мільйони євро. Йдеться про 45 динозаврів в натуральному розмірі, за останніми науково- сертифікованими дослідженнями в галузі. Маємо хатини, побудовані на деревах, які створюють простір для творчих заходів для дітей та для тих, хто хоче малювати і різьбити. Маємо, так само, багатофункціональний будинок із виставкою справжніх скелетів. Один з них, який представляє румунського динозавра, є оригінальним скелетом карликового динозавра, привезено з Гацегу. Маємо багато ігрових майданчиків, місць для відпочинку та штучний вулкан.

Від представника Дінопарку Габріеля Букши дізнаєтеся більше про це розважальне місце: Всі динозаври розміщені у лісі, на площі 1,4 га. Вони були здійснені у співпраці з німецькою компанією. Хатини розташовані на рівні крони дерев, де діти можуть займатися творчою діяльністю, вони можуть користуватися всіма видами матеріалів для малювання та різьблення, фільмами, короткометражними фільмами. За допомогою гідів туристи можуть багато чого дізнатися про динозаврів, особливо про тих виставлених у нашому парку. Пояснення забезпечені також англійською мовою, а парк відкритий з ранку до вечора.

Найбільший з динозаврів має 22,4 метри завдовжки і 20 метрів заввишки, а найменший тільки 30 сантиметрів. Більшість відвідувачів були вражені знаменитим T-Rex. Коли діти добираються до штучного вулкана, вони повинні стрибати на дерев’яній платформі, щоб його розбудити і тоді вони відчувають землетрус. Не дивно, що дистриб’ютори останнього голлівудського фільму “Jurassic World вибрали для аванпремєри саме ришновський “Dino Parс.

Учитель за фахом у гірському селі Поляни, що на Мараморощині, де працював до виходу на пенсію і де прожив до останнього дня, Олекса Бевка з наполегливістю виконав величезний обсяг роботи у записуванні народної творчості, історичних та етнографічних матеріалів на терені марамороських українських сіл.

Як писав народознавець Іван Хланта з Ужгорода – «Олекса Бевка належить до тих завзятих народознавців, які силою свого запалу роблять усе, щоб врятувати від забуття український фольклор. Своїми книгами він зробив важливу і потрібну справу. Вони є помітним внеском у збереження і вивчення скарбниці народно поетичної творчості українців Мараморощини і служитимуть нащадкам джерелом пізнання прекрасного, бо ж свідчать про високий духовний потенціал народу, що в нелегких умовах відстоює своє право на національну самобутність».

Олекса Бевка народився у 1937 році у селі Поляни, куди й повернувся після завершення навчання. Початкову і неповну середню освіту завершив у рідному селі, українську середню школу закінчив у місті Сігету-Мармаціей, а потім й Баямарський педінститут. Своє життя присвятив школі рідного села, де працював учителем і виховав цілі покоління дітей. Іншою, не менш вагомою стороною його діяльності, була невтомна його праця на полі культури українців Мараморощини, зокрема народознавства цього краю. Перші його фольклорні записи походять ще з дитинства, десь із 13-річного віку.

Наслідком цієї праці був цілий ряд збірників: «На високій полонині» (народні пісні, 1979) «Червона ружа» (народні пісні, 1981), «Нема правди без приповідки» (прислів’я і приказки, 1984), «Черешеньки білим цвітуть» (народні пісні, 2001), «Бережи і гадкуй» (прислів’я і приказки, 2006). Постійно цікавився Олекса Бевка, також, історією українських сіл Мараморощини. Сконкретизувалось це зацікавлення виданням 2007 року монографії рідного села, в якій представлено якомога більше історичних даних про село, атестоване у ХІІІ столітті, походження населення, топонімію села, а також суспільно-економічне життя населення та зміни, що постали після 1989 року.

Є у доробку Олекси Бевки ще діалектний словник, надрукований в Угорщині. В українських журналах з Румунії він постійно друкував свої твори, цікаві місцеві бувальщини та легенди, які також мріяв видати окремою книгою, а також був постійним дописувачем журналу «Гуцульщина» із США. Багаторічну працю присвятив Олекса Бевка написанню історії українських марамороських сіл, яка вийшла друком вже посмертно, тобто після 2011 року, коли цього талановитого фольклориста не стало.

Багато років тому, інший покійний український поет і письменник з Румунії Степан Ткачук у своїй книзі «Слово про побратимів» присвятив і кілька сторінок своєму другову Олексі Бевці: «Олекса Бевка змалку носить у своїй душі красу марамороського краю, пісні
гірських потоків і полонин…..Олекса Бевка своєю благородною роботою збирача
фольклору наче спроваджує у вирій ключі забруджених журавлів, прочинює
зашторені вікна і зачинює ілюзорні двері, примовляє навроченим квітам,
забинтовує незарубцьовані рани дерев, припонює коні дитинства на осонні мрій,
розкопує скарби таємничих курганів і вилонює на світло дня нашу українську
минулість з усіма її світлами і тінями.»

Сьогодні розповів вам про іншого українського поета й письменника з Румунії, члена Румунської Спільки Письменників, покійного Михайла Небиляка.

Народився він 17 січня 1949 року в гарному селі Верхня Рівна, що на Мараморощені, селі, що дало українській громаді з Румунії інших сучасних письменників та поетів, серед найважливіших будучи Іван Федько та Павло Романюк. У школі свого рідного села майбутній письменник закінчив семирічку, де вчителем української мови був Іван Федько, автор першої новели українською мовою, опублікованої в Румунії.

У 1967 році закінчив навчання в українському класі ліцею ім. Драгоша Воде у місті Сігету-Мармаціей, і того ж року року поступив на українське відділення Факультету Іноземних мов і літератур, Бухарестського університету. Наступного, 1968 року, дебютував, як поет, на сторінках газети Новий Вік, а 1972 р. вийшла у світ перша його збірка поезій Криниці моїх очей.

Але він залишився в українській літературі з Румунії автором першого роману “Лорана (1975 рік), який був великою несподіванкою для читачів, звісно, у доброму розумінні, оскільки цей роман приніс йому важливу премію з боку Румунської спільки письменників, членом якої він пізніше став. Другий його роман Любов до ближнього вийшов у світ 1978 р. Роман був перекладений і на румунську мову.

“Дехто каже, що Михайло Небиляк зрадив поезію, перейшовши на прозу. Однак він, водночас, служив дуже добре й поезії, і прозі. В поезії чи прозі Небиляк – оригінальний творець, який не йшов протоптаними іншими шляхами, а прокладає в часі та просторі свою вірну стежину, яка йому належатиме. І що ж може бути кращим для письменника – писав про нього у книзі “Слово про побратимів талановитий його колега по перу Степан Ткачук. Тому виходом у світ другої його збірки поезій Неспокій весни, у 1990 році, Михайло Небиляк доказав, що після двох прекрасних прозових творів може повернутися до першого кохання, поезії, виявивши симетричність між поезією і прозою.

Сюжети обох романів пов’язані з Другою світовою війною, однак тема війни присутня і в поетичній творчості Михайла Небиляка. Його поезія, як і всіх поетів, що дебютували збірками на початку восьмого десятиліття – це поезія самопізнання і пізнання світу, намаганням проникнути в глибинну суть існування, явищ і речей, тривожного переживання за всіх і за все.

Завершу розповідь про письменника Михайла Небиляка теж написаними про нього словами Степана Ткачука: Михайло Небиляк зранку до ночі мандрує марамороськими лісами, та своїм чаклунським мисливським ріжком кличе на тайну вечерю лиш ті слова та думки, які знають напамять усі земні та небесні молитви та закохані в ключ-зілля, а з вечора до ранку спалахує на вогнищі пораненого світла і на фоні космічної музики, водно повторюючи: “Мій сум – ще не сон Клеопатри, Мій сон – ще не крок в забуття; Я, зорі програвши у карти, Розгулявсь на бенкеті життя…. Покинув цей світ Михайло Небеляк 18 лютого 2003 року.

Відомий ремісничий населений пункт Агніта (повіт Сібіу) був вперше згаданий в документі від 1280 року. Він здобув популярності не тільки в результаті плідної діяльності гільдій шевців, кравців, гончарів або теслярів, але й завдяки фортеці зі своїми вежами, зведеними самими ремісниками, що укріплювала церкву.

Цей статус надав населеному пункту Агніта королівський привілей організувати ще з 1376 року щорічний ярмарок в день святого Іоанна, тобто 24 червня, а також право мати судову установу, як підтверджується документом, виданим у канцелярії короля Сигізмунда Люксембургського 1409 року. У тому ж столітті, через розташування села недалеко від кордону з Волощиною, король Матія Корвін надав Агніті й право засуджувати до страти мечем, а також дозвіл тримати у фортеці, у разі війни, половини із загального числа чоловіків, здатних боротися, для захисту фортеці.

Пунктом максимальної туристичної атракції міста Агніта є Селянська фортеця, в центрі якої розташована укріплена церква, побудована у готичному архітектурному стилі на фундаменті римської базиліки ХІІІ століття і укріплена в першій половині ХУІ століття. У документі, що зберігся в церкві до 1948 року, було зазначено 1409 рік – роком будівництва церкви.

Кажуть, що місто було засноване Святою Агнес. Воно зберегло до наших днів архаїчний звичай Параду трансільванських саксонців. Церемонія має місце щороку, у січні або лютому, з метою прогнати зиму і злих духів. У чудернацьких і моторошних костюмах, тутешні мешканці марширують по місту під шумом ланцюгів і наручників, батогів і колес. На додаток до рваного темного одягу, кожен учасник параду носить на голові моторошну маску покриту шерстю. У народі кажуть, що звичай бере своє коріння з середньовіччя. Одного разу коли турецькі загарбники обложили фортецю Агніта, молода смілива жінка на ім’я Урсула мужньо переодяглася у страшний костюм, вийшла з фортеці і клацаючи у повітрі оглушливо батогом змусила турків відступити.

Фортеця, що складається з потрійного корпусу, була побудована протягом кількох етапів, а згодом до неї було внесено змін, час від часу. Чотири оборонні вежі, побудовані з річкового каміння належать внутрішньому двору. У центральній частині північного боку, розташована Вежа теслярів. Східніше піднімається Вежа ковалів, на південному сході – Вежа кравців, і на південному заході – Вежа шевців. Неподалік останньої піднімається старий дерев’яний сарай. На північній стороні збереглися оригінальні квадратні колони, до яких були додані колони, які підтримували центральний купол церкви.

Сьогодні Агніта є економічно розвинутим містом, що спеціалізувався в текстильній, взуттєвій промисловості та в переробці деревини. Огляд цього міста визначних пам’яток зазвичай починається із центральної площі. Окрім середньовічної фортеці, іншими визначними пам’ятками є Історичний музей Долина річки Хертібачулуй, Музей церкви Св. Миколая (побудованої між 1795-1797 рр.), Римський фонтан (побудований з каменю і з діаметром 1,20 м) та Пам’ятник Героям (розташований в міському парку). Міський музей заснований німцем Ерхардом Андре у період сталінізму має істотну колекцію предметів середньовічного мистецтва (готичні скрині, архітектурні елементи, скульптури, кераміку і т.д.). Атмосфера затишного середньовічного міста Агніта заворожує. Місто оточують мальовничі зелені пагорби, повітря просто просякнуте атмосферою спокою і тепла. Окрім мальовничих пейзажів, туристів приваблює близьке розташування культурних центрів і величезна безліч екскурсійних маршрутів.

Неподалік населеного пункту Агніта розташоване вже прославлене у всій Європі місто Сібіу, яке у 2007 році було оголошене європейською культурною столицею. Недавно воно посіло 6-е місце у списку перших 100 найдоступніших міст у світі, яких варто відвідати у 2016 році. Культурна столиця Європи 2007 року була включена вже третій рік поспіль до щорічного рейтингу “Best Value Index, однак, на цей раз йому вдалося піднятися в топ 10 найдоступніших міст у світі. Якщо у двох попередніх виданнях цього рейтингу, проведеного сайтом “trivago.com (туристичного сайту, якого відвідують більше 80 млн відвідувачів щомісяця) Сібіу належав до перших 20 місць призначення з найкращими в усьому світі показниками що стосується цін та якості послуг, поряд з містом Брашов та чорноморським курортом Ефоріє Норд, цього року місто Сібіу є єдиним у Румунії, що рекомендується туристам, зацікавленим у проведенні вигідних відпусток у 2016 році.

Сьогоднішня рубрика присвячена одному з молодших сучасників Великого Каменяра – Сильвестра Яричевського. Постать цього поета й письменника, про якого знаємо так мало, особливо цікава для нас, оскільки останні роки його життя пройшли у Південній Буковині. Він був професором в Серетській Гімназії (в Сучавському повіті, на півночі Румунії), директором чоловічої української школи і навіть бургомістром (мером) цього міста. Його пам’ять жива до тепер, бо в тих околицях ще живуть його нащадки (два його онуки).

Біографія Сильвестра Яричевського типова для демократичної інтелігенції доби, людей, які, за словами Франка ціною великих зусиль “видряпались на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали“. Народився він 16 січня 1871 році у містечку Рогатин, у Галичині, та помер на лише 47 році життя, 30 березня 1918 року. Похований у місті Сереті, Сучавського повіту (північний-схід Румунії). Доля літературної спадщини Яричевського була не дуже щасливою. Багато з того, що він написав в останні роки свого життя, залишилось ненадрукованим внаслідок обставин війни. За багатством творів найбільше місце у творчій спадщині Яричевського займає лірика. Це твори в яких поет уболіває за долю рідного краю, кличе народ до нового життя. Спробував свої сили поет і у філософській ліриці.

Найсильнішим виявився Яричевський у тій частині поетичної творчості, де він опирався на власний життєвий досвід, на свої спостереження і узагальнення з приводу знаменних явищ своєї доби. Але найціннішими в поетичному доробку Яричевського є його балади, які тісно пов’язані з романтичною традицією в українській, польській та німецькій літературах. До примітних творів Яричевського належать його поеми у прозі, які почали друкуватися у часописах з 1896 року. Письменнику навіть пощастило видати цикл таким поем окремою збіркою під заголовком “Серце мовить. А перше оповідання “В гарячці зявилося у 1892 році.

Бухарестське видавництво “Критеріон, автор, до речі, численних корисних ініціатив у плані просування української літератури, кілька десятиліть тому, у 1977 році, запропонувало читачам української літератури в Румунії цікаву та якусь несподівану зустріч з літературною спадщиною Сильвестра Яричевського. “Спадщина“ – незважаючи на претензійне звучання цього слова, бо редактор й упорядник двотомника, який охоплює лірику, поеми і балади, байки, переклади, поеми в прозі, новели, драматургію, статті та листування, др. Магдалена Ласло-Куцюк внесла сюди все найкраще з творчості Яричевського.

Треба сказати, що в літературознавчих працях інформації про нього занадто скупі. Дві радянські антології 50-тих років публікують чотири його вірші та два оповідання. Кілька принагідних нотаток у газетах та журналах. І стільки…. Тому у своїй солідній, обґрунтованій вступній статті Магдалена Ласло-Куцюк була зобов’язана, щоб не сказати примушена, все відбудовувати. І зробила це в досить несприятливих умовах. При відсутності необхідних допоміжних даних, вона переплітає точні інформації з припущеннями. Відбудовує біографію письменника і біографію творчості, його життєвий та творчий шляхи, відбудовує роки його ідеологічного, естетичного та художнього формування і культурно-суспільну атмосферу, в якій жив і творив Яричевський.

Кілька видатних постатей української громади відійшли у вічність в останні роки в Румунії. Це професор Магдалена Ласло Куцюк, письменник Василь Клим, фольклорист Олекса Бевка, кореспондент Юрій Хомюк та професор-доктор Яського університету Іван Лоб’юк, про якого розповімо ми вам сьогодні. Іван Любюк – був відомим в Румунії мовознавцем, славістом та україністом європейського рівня, чиї наукові праці широко відомі у нашій країні та за кордоном, єдиний в нашій країні українець, котрий досяг такого рівня на університетській кафедрі румунської мови.

Іван Лобюк автор восьми книг у галузі мовознавства, автор понад ста студій та статей, надрукованих у престижних журналах і колективних збірниках, що виходять друком у Румунії, США, Італії, Польщі, Республіці Молдова, в Україні, понад 300 рецензій. Його ім’я знаходимо у престижних енциклопедіях. Фундаментальною працею, якій немає рівної у румунському та українському мовознавстві, є докторська дисертація Івана Лобюка «Мовні українсько-румунські контакти» (понад 600 сторінок), яка появилася у Яському університеті ім. Александра Йона Кузи в 2004 році. Вклад яського університетського професора-доктора у вияснення всіх аспектів мовних українсько-румунських контактів на протязі історії – фундаментальний.

Народився Іван Лобюк 31 травня 1941 року в гірському буковинському селі Молдовіца, де закінчив семирічну школу. У 1959 році став випускником українського ліцею у місті Сучава, ліцею, який згодом був закритий. В 1959-1964 роки Іван Лобюк навчався у румунській секції філологічного факультету Яського університету. Після закінчення навчання, урядовим рішенням його призначено на кафедру румунської мови Яського факультету. З 1966 року стає асистентом, веде семінари з сучасної румунської мови, історії румунської літературної мови і загального мовознавства. В 1973 році здобуває ступінь університетського лектора і читає, між іншим, студентам курс «Вступ до теорії міжмовних контактів», курс із психолінгвістики та ін.

У 1978 році Іван Лоб’юк захищає докторську дисертацію і здобуває науковий ступінь доктора філологічних наук. Розуміється, слідувало подолання двох останніх університетських щаблів – доцента (1991 року на основі конкурсу) та університетського професора – 1997 року. Список дисциплін, які викладав за цей період Іван Лобюк, вражаючий. Це теорія мови, румунська палеографія, лексикологія румунської мови, теорія міжмовних контактів та психолінгвістика. В 1974-1975 рр. Іван Лобюк був лектором румунської мови в університеті ім. Марії Склодовської-Кюрі в Любліні (Польща), а 1978 року стажувався на семінарі з романістики в місті Фрейбург (Німеччина).

Був членом київського товариства «Краєзнавство» та цілої низки інших зарубіжних наукових установ. З 2005 року Іван Лобюк отримав право керувати докторантами. В 1993 році стає членом Комісії з питань археології, історії, етнології, філології та фольклористики Румунської Академії Наук (Ясський філіал) по співробітництву з Українською Академією наук. Широка ерудиція у галузі мовознавства, полідисциплінарність лінгвістичних досліджень, в яких утвердився як винятковий спеціаліст, ставлять Івана Лобюка на чільне місце серед румунських та європейських мовознавців.

Джерело: Чacoпиc Coюзу укpaїнцiв Pумунії “Український вістник. Piк видaння XVІІI. № 19-20 (жовтень) 2011

Існують на світі люди, котрі, завдяки власному покликанню та обдарованістю, вигідному сімейному стану та сприятливому збігові обставин, мають можливість охоче віддати всі свої сили обраній професії й престижно визначитись наполегливою працею. До них можна, безперечно, залучити колишнього викладача українського відділення Бухарестського університету, доктора філологічних наук, провідного літературознавця Магдалену Ласло-Куцюк.

Угорка Магдалена Ласло (пізніше, по чоловікові вона стала Ласло-Куцюк) народилася 30 серпня 1928 р. у місті Тімішоара (Румунія) в угорській родині. Навчалася в Клузькому, Бухарестському, Харківському університетах. Останній закінчила в 1954-му році і теж того року повернулася до Румунії й почала працювати в українському відділені Бухарестського університету, де залишилася до виходу на пенсію 1983 року і де всіма силами включилась у всі заходи україністичного колективу. Три роки по тому (1957-го року), разом з покійним Костянтином Драпакою, тодішнім завідуючим кафедрою, надрукувала в Бухарестському Державному навчально-педагогічному видавництві змістовно багатий двотомний підручник для 8-го класу “Теорія літератури. Володіла вона румунською, угорською, українською, російською, англійською, німецькою і французькою мовами і популяризувала українську літературу в Румунії та Західній Європі.

Викладання української літератури (бо українську мову Магдалена Ласло-Куцюк вивчила як іноземну, і постійно вдосконалювала її) – було ціложиттєве основне її заняття. Широка літературознавча діяльність Магдалени Ласло-Куцюк мала кілька обертів. Окрім викладання української літератури, Магдалена Ласло-Куцюк цікавилася питанням її відносин з румунською літературою, внаслідок чого постала цікава й дуже багата на фактологічні дані докторська дисертація про румунсько-українські літературні відносини, яку вона захистила в 1972-му році в Клузькому університсеті і на основі якої 1974-го року видала румунською мовою корисний для студентів спецкурс.

Іншою складовою літературознавчої діяльності Магдалени Ласло-Куцюк була дія поширення і популяризації української літератури в Румунії. Найважливішим безперечним внеском Магдалени Ласло-Куцюк в румунську україністику зокрема, і в українське порівняльне літературознавство взагалі були її наукові розвідки. Маючи необмежений доступ до європейського і світового літературознавства (знанням іноземних мов) Магдалена Ласло-Куцюк своїми працями, в певній мірі “випереджувала літературознавство з України.

До грудневої революції 1989 року Магдалена Ласло-Куцюк надрукувала наступні твори: «Шевченко в Румунії» (1961), «Дослідження українського фольклору в Румунії» (1965), «Румунсько-українські літературні взаємини ХІХ — початку ХХ ст.» (1972), «Питання української поетики» (1974), «Велика традиція» (1979), «Шукання форми» (1980), «Засади поетики» (1983). Цікаво відзначити, що більшість ґрунтовних праць пані Ласло Куцюк видала, починаючи з її виходом на пенсію, тобто після 1983-го року.

Теж уже будучи на пенсії, вона виступила з циклом лекцій в Чернівецькому університеті (1983 р), два місяці викладала лекції з історії української літератури в Луцькому університеті (2001 р.), цикл лекцій з української поетики викладала в Національному університеті “Києво-Могилянська Академія“ (у 2002-му році) і цілий семестр в 2002-му році в Миколаївському університеті. У 1984-му році Магдалена Ласло-Куцюк була удостоєна Міжнародної премії імені Антоновичів (у Вашингтоні).

Паралельно з викладацькою діяльністю Магдалина Ласло-Куцюк почергово завершувала ряд інших фундаментальних її праць, як «Ключ до белетристики» (2000), «Творчість Шевченка на тлі його доби» (2002), «Текст і інтертекст в художній творчості Івана Франка» (2005), які, як і регулярні авторитетні розвідки, друковані в журналі «Наш голос», засвідчили її статус видатного українського літературознавця-компаративіста. На жаль серце Магдалени Ласло Куцюк перестало битися 2 вересня 2010 року.

Подорожуючи берегами Дунаю, в регіоні Залізні Ворота, випадково, дісталася я музею ГЕС. Зацікавлена історією знаменитого зниклого під водами Дунаю острова Ада-Кале, я перетнула поріг цього музею. І не пожаліла, бо знайшла багато пояснень про принципи функціонування гідроелектростанції, але і загальні характеристики Дунаю. Гідроенергетичну систему Залізні ворота І почали будувати у 1964 року, у комуністичний період, під час Георгіу Дежа, а завершили 16 травня 1972 року, музей будучи відкритий в 1976 році.

З моменту відкриття електрики, залежність людини від неї є постійною мотивацією для пошуку найбільш ефективних, екологічно чистих і дешевих джерел її виробництва. Барон Вільям Джордж Армстронг вважається батьком першого джерела електричної енергії, виробленої за допомогою сили води, його генератор побудований у 1876 році міг освітити будинок. Від винаходу Армстронга, однак, обладнання що виробляли електричну енергію за допомогою води, зазнали значного розвитку та диверсифікації. Країна з хорошою гідрографічною системою, така як Румунія не могла не використовувати її для побудови промисловості й побутового споживання. Переваги гідроелектроенергії у порівнянні з іншими джерелами виробництва електроенергії є ефективнішими. Найбільш важливими є гнучкість обладнання, низькі виробничі та операційні витрати, скорочення викидів вуглецю, використання водосховищ і для інших цілей.

У середині 1960-х років, Румунія та Югославія домовилися, щоб на ділянці, де Дунай пробиває Карпати, де і був спільний кордон, побудувати ГЕС. Попри економічну корисність, існувало й політична мотивація проекту, а саме дистанціювання Румунії від СРСР і наближення до Югославії, керованої Тіто, який ще 1948 року не був згодний із Батьківщиною соціалізму. Майбутня станція отримала назву Залізні Ворота і буде для обох країн, найбільшим виробником електроенергії. У вересні 1963 року, у Белграді була підписана угода між Югославією та Румунією із будівництва гідроелектростанції і навігаційної системи в зоні. Кілька місяців по тому, в сiчнi 1964 року держави розпочали виділяти кошти на побудову комплексу, фактичні будівельні роботи почалися у вересні 1964 року. Вони тривали шість років, до травня 1972 року, кожна з двох країн збудувала на своїй території свою частину проекту.

Гребля електростанції, завдовжки 1278 метрів, була побудована на відстані 15 кілометрів вгору за течією від міста Дробета Турну Северін, в зоні рідкісної краси. Майбутнє водосховище простягується на близько 100 кілометрів і в ньому знаходилися приблизно 2.200 млн. кубометрів води. Загальна потужність гідроелектростанції становить 2160 МВт, з яких Румунія використовує половину, а Сербія іншу половину. Середньорічне виробництво електроенергії − 5120 гіга-ват, в кожній стороні станції працюють по 6 турбін типу Каплан. Рух річкових суден в районі греблі здійснюється шлюзами, які є найбільшими річковими шлюзами в Європі. Кожен шлюз має верхній і нижній аванпорти з причальними стінками завдовжки близько 600 м. Час шлюзування через обидві камери займає близько 1 години. У 60 кілометрах нижче за течією Дунаю від міста Дробета Турну Северін, Румунія та Югославія побудували гідроелектростанцію меншої потужності, 500 мега-ват, між 1977 і 1984 роками, яку назвали Залізні Ворота II.

Для побудови такого вражального проекту, однак, знадобилися і жертви. На дні водосховища знаходиться зараз острів Ада-Кале, оазис східної культури і цивілізації, заселений до 1968 року турецькою громадою. Так само, старе місто Оршова було покрито Дунаєм, його населення а також інших 10 населених пунктів було переселено на вищих берегах. Під час будівництва електростанції, близько 100 людей померли від нещасних випадків. Зона, в якій знаходиться ГЕС Залізні Ворота є вражаючою. Залишаючи осторонь монументальність ГЕС, подорож ущелиною Дунаю, найбільшої в Європі, пропонує казкові краєвиди. Там і був створений і природний парк Залізні Ворота. Район має також історичне навантаження, доведене численними археологічними артефактами. Сюди минало військо імператора Траяна в 101-102 і 105-106 рр. у кампанії проти Дакії, і тут ви можете побачити опору моста, побудованого за проектом Аполлодора Дамаського. Це був перший в історії міст через найбільшу ріку Європи.

Варто згадати, що регіон ущелини Залізні Ворота був заселений з давніх часів, дослідження виявили там елементи культур палеоліту і залізного віку. У виставці музею проілюстровано це предметами виявленими під час археологічних розкопок, це гончарні вироби, посудина і зброя. У римські часи цей регіон був підкріплений численними укріпленнями. Частину регіону навколо Залізних Воріт оспорювали і дві великі імперії: імперія Габсбургів та Османська імперія. Австрійці були тими, яку побудували фортифікаційні споруди на острові Ада-Кале, яка потім належала Османській імперії, яка оселила там турецьку громаду. До затоплення острова, мешканці острова займалися туризмом. Серед найбільш популярних продуктів були трояндове та інжирне варення, рахат-лукум і тютюн. У музеї є кілька фотографій пов’язаних із цим островом. Серед інших експонатів та інформаційних панелей є і інформація про перший у Волощині монастир Водіца, побудований у період 1370-1372 рр. за кошти господаря Владислава І.

1970 р. при Спілці письменників Румунії заснувалася українська літ-студія, яка об’єднала всі на той час творчі сили. У центрі її життя став Орест Масикевич, письменник-емігрант з України. Орест Масикевич – громадський діяч, письменник, перекладач, журналіст – розпочав творчу діяльність ще в 30-х роках минулого століття в Україні, а в повоєнний час жив і працював у Румунії.

Довгий час не міг друкуватися, творчий доробок митця залишався недоступним для критиків та істориків літератури з Румунії, надрукував лише дві поетичні збірки: “На місячних перехрестях (1971 рік), за яку йому було присвоєно премію Спілки Письменників Румунії та “Буреквіти (теж 1971 р.). Тільки у 90-ті роки під час активної реабілітації української діаспорної літератури зявились окремі поетичні доробки О. Масикевича. Творчість Ореста Масикевича, представника другої еміграційної хвилі в українській літературі, десятилітнього в’язня сталінських таборів та обдарованого письменника, унікальне явище в українській поезії Румунії, а також в українському літературному процесі в Румунії 70-х років. Він утвердив в українській поезії Румунії, позбавленій належних зразків віршування, високі версифікаційні норми.

Орест Сидорович Масикевич народився 9 серпня 1911 р. в сім’ї неполоківського дяка Кіцманського району, в Північній Буковині. Його дитинство пройшло спочатку в Неполоківцах, а потім в Шипінцах. Після закінчення сільської школи він поступив в гімназію, яку закінчив 1930 року. Потім поступив до Чернівецького університету, на Факультет філософії і соціології. Будучи студентом, брав активну участь в культурно-суспільній діяльності, очолював студентське товариство «Запоріжжя», відвідував співецький драматичний кружок «Буковинський кобзар», був членом товариства «Українська школа», а згодом створив націоналістичне студентське товариство «Железняк». Разом с Орестом Зібачинським створює ОУН на Буковині.

У 1927 році Орест Масикевич стає диригентом місцевого хору, який славився на всій Буковині. Захоплювався не лише співом і танцями, його цікавила і літературна творчість. Ще зі шкільних років він писав вірші, а в студентські роки друкував їх в українських журналах та газетах. У 1934 році видає поетичну збірку «Пісня пісень» і в 1935 році – «Поему світанків». Потужний талант сприяв тому, що Орест Масикевич став головним редактором газети «Час» та ілюстрованого листка сатири і гумору «Чортополох». У календарі-альманаху за 1937 р. публікує свою новелу «Суд вождя». У червні 1940 року, перед приходом радянців на Буковину, Масикевич емігрував з дружиною до Румунії, оселившись у Бухаресті. В кінці червня 1941-го разом з групою студентів-патріотів він прибуває до Миколаєва. Не піклуючись про свою безпеку, ця група організовує пропагандистські анти-німецькі акції.

З 1949 р. він перебуває у таборах строгого режиму Середньої Азії, в Озерлагу, що частково відображено у посмертно надрукованому оповіданні «Коваль Макс». У 1955 р.Масикевич повертається до Румунії, перебуваючи разом з дружиною у Тімішоарі, потім у Сінаї, де бере участь у місцевій літ-студії. Дехто уважає, що він навіть керував нею. Згодом родина Масикевичів переїжджає до Бухареста, живе в найнятому помешканні, невдовзі після того оселяється 1978 р. у прибухарестському містечку Буфтя. Це дало можливість Оресту Масикевичу творчо спілкуватися із столичними румунськими поетами, брати активну участь у діяльності Бухарестської української літ-студії при Спілці письменників Румунії, друкуватися. Він вірив людям. Любив їх, і вони це відчували — згадувала згодом дружина О. Масикевича Орися. В її спогадах, написаних ще в комуністичному режимі, знаходимо, однак, цікаві деталі підпільної діяльності Ореста Масикевича в Миколаєві, його ставлення до розколу в ОУН.

Помер Орест Масикевич 8 жовтня 1980 р. у м.Буфтя, де і похоронений. Через якийсь період, захворівши, його дружина поїхала до сестри у Чернівці, де і померла. Покинута напризволяще хата у Буфті, ніби, «сама від себе» загорілась, і жодного сліду цього бездітного сімейства в Румунії не осталося. Три роки пізніше нині покійна викладачка української літератури Бухарестського університету Магдалина Ласло-Куцюк надрукувала в «Обріях» (1983) аналітичну статтю «Сонети і ронделі Ореста Масикевича», відзначивши його «плекання форми з пристрастю ювеліра», дуже велику вимогливість «до себе і до інших щодо чистоти української мови». Посмертно появилась у колишньому бухарестському видавництві «Критеріон» обємиста збірка його літературної спадщини «Ключ-зілля», дечого з творчості поета появлялося спорадично в україномовних публікаціях Румунії, насамперед на сторінках «Нашого голосу».

У книзі “Слово про побратимів, інший український поет з Румунії, покійний Степан Ткачук, так охарактеризував поета Масикевича: Орест Масикевич – ювелір слів, ворожбит мрій, факір крилатих висловів. В його довгошліфованій поезії ожили, наповнили новим змістом стародавні міфи, переосмислили легенди та перекази, цілком нового і своєрідного звучання набули вічні теми. Він добре знав, що слова брили, а мрії – блискавиці. Також він добре знав, що не одного письменника розчавили власні слова, що не одного осліпили власні мрії, що шлях таланту – не ковзання по бездоганній гладині штучного льоду, що справжнім поетом бути важко, аж занадто важко, хоч декому здається, що це так легко і просто, доступно будь-кому. Нелегка ця легкість. Негладка ця гладь. Складна ця простота. І багатьом заборонена доступність. Тимчасово чи не все життя.

Складається з 55 сіл і називається Фегерашський край. Розташований він в самому центрі Румунії, а тамтешнє населення страшенно зберігає свої традиції та звичаї, успадковані від предків. Крім того, є така приказка серед місцевих жителів, а саме “хто приїжджає сюди у Фегерашський край буде настільки зачарований красою гір, будинків і народних звичаїв, що обов’язково повернеться сюди бодай раз. Називають цей регіон ще Край ріки Олт, бо на його півночі протікає ріка Олт.

Перша інформація про край Фегерашу походить з XIII століття, але археологічні знахідки свідчать про існування місцевого населення ще починаючи з IV століття. Справа в тому, що зараз, після століть існування, тут були збереженні і розвинулися ремесла, серед яких найбільш популярними є ткацтво та розпис на склі. Костянтин Сорін Мандук, мер міста Фегераш робить короткий огляд історії цього регіону: У наступному році ми святкуватимемо 725 років з дня першої документальної згадки про Фегераш, який зазнав цікавий розвиток протягом довгого часу. У цьому історичному регіоні, Фегерашському краї, ми можемо сказати, що до сьогоднішнього дня збереглися важливі пам’ятки нашої національної культурної спадщини, нашої духовності. Я маю на увазі Фегерашську фортецю, що була побудована близько шість століть тому і розвивалася протягом історичних етапів у тісному зв’язку із господарями Волощини. Теж тут є найвищий пік в Карпатах, Молдовяну, 2544 метри над рівнем моря, це інша атракція для туристів, особливо закордонних. На заході Фегерашського краю знаходиться Трансфегерешан, одна з найбільш видовищних доріг у світі.

Максимальна висота Трансфегерешану, завдовжки 92 км, становить 2042 метри над рівнем моря у районі льодовикового озера Биля. Там же знаходиться і найдовший тунель Румунії, завдовжки 887 метрів. Дорога має 27 мостів і віадуків і була побудована в період 1970-1974-ий роки. Мальовничі краєвиди та різні природні атракції навколо – льодовикові озера, водоспади, озеро і гребля Відрару – роблять цю дорогу надзвичайно дивовижною.

Фегерашська фортеця була зведена в самому серці найбільш простягнутої феодальної території, на якій розміщено 20 міст та 52 сіл. Вона відіграла важливу роль в процесі стимулювання ремісничих цехів, зокрема гончарів та кушнірів. Фортеця стала, так само, важливим політичним та соціальним центром, де часто відбувались різні святкування. Масивна цегляна структура містить 80 кімнат та залів й оточена широкою канавою, що секретним каналом веде аж до ріки Олт. Масивні мури – завширшки близько 2 м – та дахи трапецоїдної форми мають по одному бастіону, заввишки 92 метри. Доступ до фортеці забезпечувався мобільним мостом, а всередині розташований триповерховий замок з 5-ма вежами. Легенда свідчить, що на місці фортеці знаходиться інша давня фортеця, тисячолітньої давності, найімовірніше римські руїни, доказом цього будучи монетний дако-римський скарб, але й загадкові надписи на деяких плитах фортеці, що свідчать про їх приналежність іншій будівлі. Здається, що ця будівля називалась “Фогар, звідки й походить назва Фегераш. Одна з версій належить видатному румунському історику Ніколає Йорга, який ствердив, що колись Фегераш був лише селом розташованим неподалік букового лісу (румунською мовою padure de fagi).

Під час прогулянки по селах Фегерашського краю, на додаток до красивих старовинних будинків, ви помітите, і багато форельних господарств. В останні роки, було збудовано багато екотуристичних пансіонатів, а сільський туризм процвітає. Все більше і більше іноземців стали відвідувати ці живі музеї, тобто села Фегерашського краю. Костянтин Сорін Мандук, мер міста Фегераш: Тут йдеться про духовність, про саксонські укріплені церкви у кількох селах Фегерашського краю і намисто православних монастирів, збудованих на місці колишніх обитель, зруйнованих під час Габсбургів. Ці монастирі були відновлені після антикомуністичної революції в Румунії, 25 років тому, і сьогодні вони є атракціями для екуменічного туризму. Є кілька елементів, які зв’язують злободенність із минулим. Румунський традиційний одяг, народний костюм, який носили наші предки і який продовжують носити сьогодні наші діти. Предки носили його щоденно, молоді люди одягають його тільки з нагоди важливих подій, свят і фестивалів. Так само протягом останніх декількох років ми намагаємося зберегти народні традиції з нагоди фестивалю молодих чоловіків.

Група чоловіків збирається раз в рік, на свято Св. Миколая, і колядує по селу до 7 січня.

У період війни за незалежність, в румунсько-українських культурних відносинах з’явився зовсім новий і надзвичайно важливий фактор, а саме контакти з українською політичною еміграцією. Однією з центральних фігур української еміграції того періоду був Михайло Драгоманов.

Михайло Драгоманов був видатним публіцистом, істориком, філософом, економістом, літературознавцем і фольклористом, одним з організаторів Старої громади у Києві. Народився він 30 вересня 1841 р. в м. Гадячі на Полтавщині в родині дворян. Навчаючись у Полтавській гімназії, Драгоманов цікавився передовсім гуманітарними дисциплінами, а також минулим українського народу, його безнастанною боротьбою за кращу долю. А ще місцевий учитель історії прищепив йому інтерес до праць європейських просвітителів Вольтера, Руссо, Дідро та ін. Про це згадував М. Драгоманов, який і сам згодом став, одним з перших українських просвітителів. З 1870 року працює доцентом Київського університету. У 1876 р. емігрував до Швейцарії, де створив своєрідний осередок української політичної еміграції.

У період 1877 – 1881 роки, встановлюються перші контакти Драгоманова з Румунією. Упродовж цього ж періоду, Драгоманов виявив надзвичайну зацікавленість до Румунії, про яку писав з дуже великою симпатією. Таким чином, він має тісні зв’язки з деякими представниками революційного руху в Румунії, яких просить допомогти йому перевезти в Україну деякі його твори.

Слід відзначити, що в Румунії, Драгоманов мав багато друзів, за допомогою яких йому вдалося надіслати в Україну книги та публікації, з-поміж яких й численні примірники творів Т. Шевченка та І. Франка. Цікаво, що Драгоманов самотужки почав вивчати румунську мову та читати румунською мовою. Просив дати йому румунську граматику й словник та проявляв значний інтерес до румунських народних пісень. Щойно після цього, його друзів у Румунії приємно вразила пропозиція Драгоманова стати співробітником румунської газети «Romania viitoare» (Майбутня Румунія), що й стало можливим за короткий час. Симпатія Драгоманова та інших членів української політичної еміграції так сильно зросла, а їх зв’язки з румунами стали такими тісними, що вони навіть задумались перенести їх центральний осідок до міста Ясси, де мали можливість бути ближче до України й за допомогою румунських соціалістів могли, таким чином, поглибити свою політичну діяльність.

У газетах «Майбутня Румунія» і «Telegraful» (Телеграф) багато писав про діяльність Драгоманова його друг Арборе Замфір, прихильник української визвольної боротьби, який у 1916 році написав для Союзу Визволення України брошуру Україна та Румунії(рум. – Ucraina si Romania). Арборе згадував про Драгоманова як про ініціатора політичних акцій, що роздратували саме російських народників. Наостанок варто уточнити, що Драгоманов проявив великий інтерес не лише до політичної сфери. Особистість Драгоманова користувалася певною репутацією в Румунії. Як фольклориста його представив румунській публіці Богдан Петрічейку Хашдеу, відомий румунський мовознавець і фольклорист, який завжди поважно говорив про наукову діяльність Драгоманова. В Україні Драгоманов постійно цікавився румунським фольклором та неодноразово просив Арборе надіслати йому румунські народні пісні, які йому дуже подобалися. У роботах Драгоманова присвячених історії української культури, автор приділяє особливу увагу українсько-румунським зв’язкам.