Author: Христина Манта

Місто Тирговіште було протягом більше трьох століть – з деякими перервами — господарською резиденцією і столицею Волощини. Розвиток міста від давнього сільського поселення (XIV ст.) було повязано з вигідним географічним положенням і тим, що сюди проходив головний торговий шлях Волощини, що повязував Трансільванію з Дунаєм і далі, з Балканським півостровом. Господарські резиденції залишилися в Куртя де Арджеш та Кимпулунг. Розташування недалеко від гір (де люди могли легко скритися у разі небезпеки), не так близько до кордону з Османською імперією, але все ж в середині країни — посприяли перенесенню столиці до Тирговіште. Перша письмова згадка про поселення як господарську резиденцію належить Йоганну Шільтбергеру в 1396 році, який у своїх записках про подорож пише, що він побував у “Волощині та її двох столицях”, яких іменує Арджеш (Agrich) і Тирговіште (Türkoich)”.

Господарський двір у Тирговіште, задуманий господарем Мірчею Старим (1355–1418 рр.) як комплекс будівель, спроектований для сімї, придворних і слуг, буде побудований на правому березі ріки Яломіца, на найвищій терасі, неподалік комерційного шляху, навколо 1400 року. Усередині XV століття, господар Влад Цепеш підніме оборонну вежу під назвою “Кіндійська вежа”, заввишки понад 27 метрів, яка мала спеціальну військову роль. Ставши господарською резиденцією, Тирговіште зазнає швидкий розвиток. Господар Петру Черчел (1583 — 1585 рр.), яскравий представник румунського гуманізму, перетворив господарський двір на справжній королівський палац із поверхом і збудував нову господарську церкву, а від церкви до господарського двору звів критий міст. Теж Петру Черчел облаштував перший водогін, який переносив воду з річки Яломіца до двору. Труби водогону були зроблені з соснових колод довжиною до 2 метрів та діаметром біля 50 сантиметрів. У красивих садах Палацу він збудував три фонтани. Міхай Хоробрий(1558-1601рр.) підвищив авторитет Тирговіште звільнивши місто від окупації Сінан-паші у битві від 18 жовтня 1595 і пізніше – в 1600 році – шляхом об’єднання трьох румунських князівств. Останній розквіт Тирговіште відбувся під час Костянтина Бринков’яну (1654-1714 рр.). Він відновлює Господарський двір у період 1692–1696 рр. Після трагічної смерті Костянтина Бринковяну столицю буде перенесено в Бухарест.

Національний музей румунської поліції був улаштований у будівлі, відновленій у неокласичному стилі між 1867 і 1893 роками. Будинок був побудований набагато раніше, в 1701 році, з ініціативи Костянтина Бринков’яну на місці старої будівлі, що належала Грамі Стольнику. Цей будинок використовували в якості школи. Там здається навчався і поет Грігоре Александреску. Будучи створена за моделлю поліції французької держави, румунська поліція відіграла важливу роль у воззєднанні в січні 1859 року румунських князівств, у проведенні соціальних і економічних реформ під час Александра Іоана Кузи і особливо під час війни за незалежність. Ідея створення Музею румунської поліції в Тирговіште – місті зі важливими історичними памятками – зародилася в 1998 році. 7 липня 2000 року, у святковій атмосфері відкрив свої двері для широкої публіки Національний музей румунської поліції — єдиний музей такого профілю в країні. Будівля має квадратний план, з двома поверхами. Виставка музею організована в шести залах, розташованих на одному та іншому боках довгого коридору. В одному із залів виставлені найдавніші експонати музею, міліцейські форми з періоду двох румунських князівств: Волощини та Молдови, а також документи, що підтверджують існування цієї установи у тому періоді.

Перші уніформи поліції були вишиті за моделями уніформ східних країн: Туреччини, Албанії, Сербії. У той період, поліція носила назву Аджія (Agia) і була очолена господарями Нягоє Басарабом, Міхаєм Хоробрим, Матеєм Басарабом і Костянтином Бринков’яну. У 1830 році зявився спільний регламент двох князівств, який передбачав створення перших правоохоронних установ у основних містах і ярмарках, під назвою Поліція. Форма була обовязковою, а працівники Поліції повинні були придбати її за власні кошти. У 1850 році господар Барбу Штірбей змінив поліцейські правила, і разом з ними уніформу, яка мала тепер румунську специфіку.

У другому залі виставлені уніформи з міжвоєнного періоду, процвітаючою для румунської поліції. Виставлені, також, біла зброя, але й вогнепальна зброя, гвинтівки і пістолети, використані у період між Війною за незалежність і Другою світовою війною. Після 1947 року поліцейські форми отримали сильного російського впливу, поліція перетворившись на міліцію. Предмети цього періоду виставлені у третьому залі, де експонований і бронзовий бюст та різні особисті речі найкращого кримінального слідчого того періоду Дмитра Чаканіки. На холі першого поверху виставлена вогнепальна зброя. На правому боці холу виставлені уніформи сучасного періоду, у першому залі будучи навіть виставлений мотоцикл Румунської поліції та парадна форма поліцейських зі шкіри. У наступних двох приміщеннях можна побачити колекції форм і шапок поліцейських з різних країн. Більшість експонатів було подаровано німецьким офіцером, який відвідав музей і вирішив пожертвувати з особистої колекції.

Президент Траян Бесеску, у четвер, озвучив позицію Румунії щодо ситуації в Україні, напередодні засідання Європейської ради з цього питання, яке відбудеться у Брюсселі за участі глав держав і урядів країн-членів ЄС.

Перед тим як відбути до Брюсселя, Траян Бесеску виступив із заявою на Міжнародному аеропорту “Анрі Коанде”, заявивши, що Румунія планує брати участь у всіх переговорах ініційованих на рівні ЄС на тему України.

Глава держави зазначив, що першими двома країнами, які зобовязані вести переговори з Росією з метою вирішення конфлікту в Україні, є США і Великобританія, оскільки договір, підписаний з цією колишньою радянською республікою, передбачає, що ці дві країни мають бути гарантами свободи і демократії України. Президент сказав, що Румунія вважає легітимною Верховну Раду України, а також рішення нової української влади, встановленої після заворушень у Києві.

“Румунія вважає, що дії Російської Федерації з порушенням двосторонніх угод є агресією на адресу України… Румунія вважає, що Україна повинна терміново укласти угоду з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком і, при необхідності, з Європейським Союзом, спрямовану на середньострокове фінансування України, з тим щоб ця країна не зазнала дефолту і перейшла до прискореної програми реформ”, — заявив Президент Румунії.

Так само, Т. Бесеску підкреслив, що “якщо буде прийняте рішення створити формат переговорів з врегулювання напруженості між Україною і Російською Федерацією у звязку з ситуацією в Криму, Румунія повинна бути учасником переговорного формату” і на підкримку сказаного глава румунської держави навів декілька аргументів. Першим аргументом є те, що “в Україні проживають 400 тисяч українських громадян, які розмовляють румунською мовою, вони будучи другою меншиною після російської у цій країні”.

Другим аргументом є те, – сказав Траян Бесеску – що “Румунія є найближчою державою-членом Європейського Союзу до Криму. Відстань між нами всього 160 морських миль, які одно з тих 400 суден російського флоту в Севастополі може здолати за максимум 10 годин. Крім того, Румунія знаходиться в 100 милях від іншого замороженого конфлікту – Придністровського. Східний кордон Румунії знаходиться всього в 100 кілометрах від Придністровя. Нарешті, Румунія не залежить від імпорту газу з Російської Федерації, вона може замінити її іншими формами енергопостачання або газу через Угорщину з Норвегії. Також, “Румунія повинна бути залучена до цього переговорного формату через те, що у неї 640 кілометрів спільного кордону з Україною”, – сказав Траян Бесеску перед вильотом до Брюсселя.

“Виникнення нового замороженого конфлікту в Криму, швидше за все, посилить нестабільність в регіоні і, таким чином напруженість, що може призвести до збройного конфлікту. З цієї точки зору Румунія вважає, що її власна безпека перебуває під загрозою в середньостроковій та довгостроковій перспективі”, зазначив, у неділю, в Бухаресті, Президент Румунії Траян Бесеску. “Ситуація в Україні зараз не є прямою і безпосередньою загрозою на адресу безпеки, незалежності і суверенітету Румунії,” заявив Траян Бесеску.

“Румунія вважає, що будь-яка присутність військ Російської Федерації на території України без згоди останньої і поза двосторонніми домовленостями є агресією на адресу України. Румунія вважає, що держави-підписанти будапештського меморандуму від 1994 року повинні негайно розпочати переговорний процес” — підкреслив глава румунської держави.

“Румунія беззастережно підтримує територіальну цілісність і суверенітет України, і закликає етнічних румунів з України продовжувати не брати участі в насильницьких подіях“ — підкреслив ще президент.

Крім того, президент Траян Бесеску також вважає, що Віктор Янукович втратив легітимність, коли покинув свою країну у кризовий момент, і що він повинен оголосити про свою відставку.

Так само Траян Бесеску вважає, що “Україна потребує негайного укладення угоди з МВФ, СБ та ЄС, для забезпечення ресурсів з метою уникнення дефолту та для модернізації української держави”.

У Румунії є кілька досить великих соляних шахт. За останні декілька десятків років ці шахти використовували не лише для видобутку солі, але і як місця відпочинку та розваги для місцевих жителів і туристів. Кажуть, що дихати вологим солоним повітрям цих шахт дуже корисно для дихального апарату, тому люди із задоволенням приходять сюди на цілий день, не лише оздоровитися, але і поспілкуватися з друзями, пограти настільного тенісу та більярда, або просто розслабитися. Сьогодні розповім вам про соляну шахту Турда, що розташована у невеликому одноіменному містечку, у 35 км. від найбільшого міста Трансільванії – Клуж-Напока. Саме містечко невелике, однак історичний центр непогано зберігся до наших днів.

Коротку історію цього захоплюючого туристичного об’єкту Румунії представить Овідіу Міра, менеджер соляної шахти. “Шахта вперше була засвідчена в документах від 1281 року, незабаром після документальної згадки населеного пункту Турда, що відбулося 1075 року, коли на дорозі від річок Арієш до Турди був заснований митний пункт солі з Турди. Видобували тут сіль протягом століть, коли місто процвітало і було резиденцією трансільванських дієт, було місцем де оголошено лібералізацію релігійних культів. Австро-угорські імперські скарбниці процвітали і користувалися видобуванням солі. Все це відбулося до 1932 року, коли соляна шахта Турда була закрита. Після цієї дати, шахту використовували у різних цілях: протиповітрянне сховище під час Другої світової війни, потім склад для молочних продуктів до 1990 року, а з 1992 року шахта отримала нове обличчя, ставши туристичною памяткою”.

Грязелікування і солона вода були використані з 1940 року, коли доктор Джозеф Ханко засновує у Турді лікувальний курорт, розташований в зоні соляних озер. Соляний мікроклімат використовується для лікування респіраторних захворювань: бронхіту, астматичного бронхіту, астми або підвищення імунітету. Однак, як виглядає тепер шахта? Відповідає Овідіу Мера, директор соляної шахти Турда. “Однією з найбільших проблем було переміщення туристів по вертикалі. Колись це здійснювалося деревяними сходами. Щоб вирішити цю проблему, ми збудували два ліфти, один з яких є панорамним. Ми зробили так, щоб турист, який приходить на лікування три, чотири або пять годин на день, приємно проводив у нас час. Ми улаштували чотири стаціонарні точки, збудували мости і понтонний причал, звідки можна піти на поїздку на човні по підземному озеру. Температура повітря – близько 12 градусів за Цельсієм. Температура води трохи нижче цієї позначки, відносна вологість досить висока, близько 75%, але з мікробіологічної точки зору повітря набагато чисте ніж операційний зал”.

Отже, на відміну від багатьох подібних соляних шахт або печер, куди потрібно спускатися всередину організованими групами або на спеціальних фунікулерах чи автобусах, в цій шахті можна рухатися самим, після обов’язкового придбання квитка, що коштує приблизно 5 євро. Після довгого коридору туристи входять на верхній рівень основного залу. Своїм розміром зал цей просто-на-просто гігантський, з незвичайним освітленням, що робить це приміщення схожим не на соляну шахту, а на місце зйомок якого-небудь фантастичного фільму. До речі тут були зняті сцени з кінострічки Бетмен, а також серія відеокліпів, які транслювалися музичними каналами в усьому світі. Внизу є стадіон, де можна пограти як у футбол, так і в настільний теніс. Теж тут є невеликий амфітеатр з висувним екраном, проектором і звуковою системою. До речі, шахту можна орендувати цілком для проведення різних заходів. Найпопулярнішим у шахті серед туристів є колесо огляду, на якому можна прокотитися за символічну суму в 1 євро.

Оскільки люди приходять сюди на цілий день, їм потрібно чимось себе зайняти, тобто грати в більярд та міні-гольф, читати. Температура в шахті весь рік тримається на рівні 10-12 градусів, тому тут ще і непогано проводити час, ховаючись від літньої спеки. Звідси можна увійти до іншого залу, а потім спуститися до підземеного соляного озера з острівцем і човновим причалом посеред нього. Озеро невелике, однак ідея, що ти самостійно пливеш на човні на глибині 100 метрів під землею може приголомшити. 20 хвилин проведення у човні коштує 2 євро. Внизу є декілька альтанок з досить цікавим футуристичним освітленням.

Америкасньке видання “Business Insider” включило соляну шахту Турда до списку 25 найбільш видовищних туристичних призначень у світі, про яких американці ніколи не чули. Більше того, Флорін Вултурар, менеджер туристичної діяльності соляної шахти Турда сконтактував журнал “U Magazine”, що виходить в Гонконзі, в цілях утвердження цього туристичного обєкту і привабити сюди туристів зі азіатського континенту. Так з’явилася перша стаття про цей туристичний об’єкт, в розділі “U Travel”, журналу “U Magazine”. Соляна шахта Турда підтверджує свій статус виняткового туристичного призначення. Після того як міжнародна асоціація бальнеологів назвала цю соляну шахту найбільш корисною для лікування респіраторних захворювань соляною шахтою в Європі, послідувала згодом модернізація за допомогою європейських фондів.

Спеціально обладнаний літак, на борту якого знаходилися 11 поранених у подіях з України, призимлився, у суботу, на бухаретському аеропорту Отопень.

Поранених євромайданівців було перейнято і перевезено до чотирьох бухарестських лікарень: “Флоряска”, “Багдасар”, Університетська лікарня та “Еліас”.

Держсекретар у Міністерстві внутрішніх справ Раед Арафат, координатор цієї гуманітарної місії, заявив, що на списку поранених фігурують 11 осіб, які отримали вогнепальні поранення, поранення внаслідок вибухів та опіки.

Він додав, що більшість поранених це молоді люди, народжені після 80-х років.

Єдиний в Румунії і один з чотирьох у світі з цим профілем Національний музей карт розташований на столичній вулиці Лондон, в будинку номер 39, і відкритий щодня з середи по неділю з 10.00 по 18.00 годину. Музей був відкритий у квітні 2003 року, колекція нараховує близько 900 п’єс, з яких приблизно 600 тематично організовані в не менше 16 залах. Найдавнішим експонатом є карта Лоренца Фріса від 1525 року, але музей має також і новіші п’єси, такі як “Земна куля”, яку колишній президент Румунії Іон Ілієску отримав у подарунок від Франсуа Міттерана.

Музеї карт може здатися на перший погляд, принаймні ексцентричною ідеєю. Однак це не зовсім так. Перед очима відкривається історія Румунії окреслена тонкими лініями на дереві, камені та металу, а також відбита на бавовняному папері, на столітніх гравюрах. Стіни кокетної вілли в самому центрі столиці перевантажені картами згрупованими по категоріях: історична картографія (Дакія, Європа, Римська імперія), течія Дунаю, Чорне море, Румунські князівства Волощина, Молдова і Трансільванія, Бухарест. Пейзаж доповнений вітражами із геральдичними символами і стелями, пофарбованими астральними картами.

Серед тих приблизно 900 експонатів Національного музею Карт і давньої книги в Бухаресті фігурує й карта Дакії, здійснена голландським картографом Абрахамом Ортеліусом в Антверпені близько 1595 року. Справжній твір мистецтва, кольорова карта Дакії була включена Ортеліусом до історичної частини Атласу “Тeatrum Orbis Terrarum” (Театр світу). Згідно інформації, що міститься в альбомі “Descriptio Romaniae”, карта викарбована у мідді, ручно розфарбована, а пояснювальний текст до неї написаний на латині. Вона містить інформації про населення, що проживали на території Дакії та на правому березі Дунаю, території окупованої і контрольованої гето-даками.

Найдавнішим експонатом являє собою карта Лоренца Фріса від 1525 року. Це репрезентація на дереві Центральної Європи, тобто Угорщини, Пруссії, Росії, Волощини та Польщі. Ця гравюра на дереві є одним із найбільш цінних предметів колекції, головною рисою якої є розворот чотирьох сторін світу, що є типовим для шістнадцятого століття. Таким чином, гори представлені з вершиною вниз, а Волощина розташована на сході Трансільванії. Карта, хоча і містить деякі неточності, є важливою для нас особливо тому, що представляє найбільш важливі міста Трансільванії (Орадя, Брашов, Сібіу, Себеш) і Банату (Тімішоара).

Основна колекція музею була подарована у 2003 році Міністерству культури подружжям Даною і Адріаном Настасе (колишнім прем’єр-міністром Румунії у період 2000-2004 рр. Упродовж часу до колекції були додані й інші карти, подаровані Румунським комерційним банком та Іоном Гідегкуті. Колекція містить і середньовічну карту, на якій вказано місце, де був захований скарб Децебала, дакійського короля. Якщо Герардус Меркатор здійснив, в епоху Відродження, таку карта, чия копія від 1620 року свідчить про наявність скарбу короля Дакії, означає, що скарб, якого багато хто шукав і неперестав шукати, не є лише легендою, бо подібні карти складали ретельно, на основі історичних документів. І така карта висить на одній зі стін столичного Музею карт.

Перше історичне свідчення про наявність скарбу, яку вказує і карта Меркатора належить Діону Кассію (155 або 163/164), згідно з яким, після римського завоювання були виявлені і скарби Децебаля у руслі ріки Саргеція, недалеко від столиці Сармізегетузи. Історик пише, що Дечебал “він змінив русло річки за допомогою увязнених і вирив там яму. Він сховав у ній багато срібла і золота, та інші дуже цінні речі, зокрема ті, що були стійкими до вологи, а потім повернув річку в своє русло. Теж за допомогою увязнених сховав він у печерах одяг та інші речі, що були менш цінними. Але його соратник Біціліс, котрий знав про це, був узятий в полон і розказав усе римлянам”. Карта від 1620 року, яка знаходиться на стінах Музею карт і давньої книги в Бухаресті вказує місце, де був похований скарб, і ретельне вивчення карти може призвести до його ідентифікації.

Перша румунська школа в Трансільванії була заснована у ХУІ столітті у Брашові, на дворі Церкви Св. Миколая, в історичному кварталі Шкеї Брашову, що починається біля воріт Екатерини Брашовської фортеці. Тут були проведені перші курси румунської мови в 1583 році, а диякон Коресі зумів надрукувати тут першу книгу румунською мовою у Трансільванії. Нинішня будівля датується 1760 роком, будучи оголошеною історичним памятником, разом із цілим архітектурним ансамблем. В даний час у будівлі знаходиться “Музей Першої румунської школи”.

Після того, як входиш у стару будівлю, дізнаєшся історію школи, учнів, які навчалися тут, і видатних імен трансільванського православя, які дали нового значення боротьбі за виживання. Школа відкрила свої двері в 1495 році і сюди мали доступу тільки діти сільських керівників, що мали стати вчителями, нотаріусами чи сільськими священиками. Кожний школяр приносив до школи відро пшениці, віз з дровами і чотири флорини (гроші, за які можна було купити 3-4 воли) і вивчав він там граматику, візантійську науку, притчі з Біблії, а й філософію XVI століття, цитати з Аристотеля, Демокрита тощо. Тодішніх учнів навчали як слід складати офіційні документи та комерційне право.

Завдяки Диякона Коресі тут були опубліковані перші книги румунською мовою. Він приїхав сюди з Тирговіште в 1556 році, коли у церкві використовували словянську мову, а священики з Трансільванії почали перекладати на румунську мову церковні книги. Він відразу зрозумів, що в Трансільванії були потрібні книги румунською мовою і надрукував 39 книг, по 150-200 екземплярів з кожної. У музеї школи виставлені друкарський верстат Коресі, а також девять примірників цих книг. До речі, брашовські видання були відомі і на українських землях, з якими Брашов мав постійні економічні зв’язки. У музеї можна милуватися книгами із срібними обкладинками, документи з часів правління Штефана Великого, документ від 1656 року. Серед експонатів музею числяться “Проповідь II” (“Румунська книга з повчаннями”) перекладена протопопами Яннієм і Міхаєм, “Псалми”, “Сборник”, “Октоїх” і т.д.

Надворі церкви, до того як увійдете в будинок Першої румунської школи, ви дізнаєтесь, що колишні мешканці кварталу, тобто ті, які мешкали за межами фортеці Брашов і які займалися торгівлею з Молдовою, Волощиною і навіть Левантом, Балканами, далекою Сирією та Єгиптом, захистили обитель культури та освіти своїми пожертвуваннями. Ті приблизно 4000 рідкісних книг і більш ніж 30.000 документів, а також численні музейні предмети дають зараз нам можливість дізнатися про історію цього регіону.

Зал “Антон Панн” нагадує не тільки про численні візити сюди видатного оповідача Антон Панна (від якого збереглися цінні книги і документи) але про стару школу.У Музеї є й зал присвячений книзі румунською мовою. Тут виставлені найбільш цінні книги написані середньовічною румунською мовою “Бухарестська біблія” (1688 рік), “Казаніє Варлаама” (1643 р.), “Правила закону в Тирговіште» (1652 р.), “Тетраєвангеліє”, надруковане на пергаменті за часи правління господаря Александра Лепушняну, рукописи християнської мудрості ХУ століття, книги Трансільванської школи. На додаток, ті 80 князівських указів написаних на пергаменті і позолочені підтверджують постійний звязок між румунськими землями. Брашовські учителі, переписувачі, перекладачі, творці літературної мови, музики і мистецтва представлені у залі “Брашовські книги і вчені”, матеріалами, що зберігаються у історичному архіві музею. З-поміж них: “Оміліяр” XI-XII ст., “Молитовник священника Брату», «Хроніка протоієрея Раду Темпі II”, а також картини в олії на полотні засновників школи “Андрій Шагуна” та оперета “Край Ноу” Чіпріана Порумбеску.

Отже, дорогі друзі, запрошуємо вас відвідати Музеї “Перша румунська школа” та красиву Церкву Св. Миколая. Одна лише прогулянка допоможе вам створити враження про це прекрасне трансільванське місто.

Монастир Половрадж розташований північно-східніше міста Тиргу Жіу, по дорозі з Тиргу Жіу до Римніку Вилча, у мальовничому місці у підніжжі гори Камінь Половраджів. Вхід у монастир здійснюється через різьблені масивні деревяні ворота, на яких написано: “Блажен, хто приходить в імя Господа”. Праворуч воріт розташована красива деревяна трійця на бетонному постаменті, присвячена румунським героям і мученикам.

Історичні дослідження останнього часу встановили давність монастиря. Його було збудовано навколо 1505 року синами великого дворянина Данчу Замони. Про це зазначено в документі, опублікованому 18 січня 1480 року князем Басарабом Молодим. У 1629 році під час правління Олександра Ілієша, монастирем заволодів дворянин Пирияну Мілеску, Крайовський губернатор. Протягом півстоліття, документи нічого не згадують про цей монастир. У 1643 року, Данчу Пирияну будує церкву за допомогою господаря Матея Басараба. Постанова від 6 липня 1648 року господаря Матея Басараба є першим документом, що засвідчує цю подію.

Церква монастиря присвячена «Успінню Богоматері» побудована у візантійському стилі, у формі трилисника з бічними проходами. Вежа має багатокутну форму, широкі ніши, прикрашені у верхній частині і покриті оловом, подібно церкві. Неф і притвор просторні, будучи того ж самого розміру. Різьблений з липи іконостас є шедевром давньої румунської скульптури, з багатим орнаментом. Притвор у бринкковянському стилі просторий, відкритий, його підтримують вісім кам’яних колон. Там же знаходиться надгробок сестри засновника церкви.

Під час правління господаря Костянтина Бринков’яну була відновлена ​церква, збудована башта і доданий притвор у бринков’янському стилі, був розмальований інтер’єр, відновлені келії, дзвіниця і кріпосні стіни. Під час австрійського панування в Олтенії, монастир був включений до списку оборонних монастирів. Пізніше, 27 квітня 1802 року, монастир був розграбований грабувальниками Пасвантоглу. Легенда свідчить, що, тоді ченці монастиря заховали всі скарби у водах річки Олтец. Живопис церкви є надзвичайно цінним як з точки зору іконографії, так і з точки зору технічного виконання. Він належить Костянтину Маляру, який зробив це в 1713 році. По обидвох боках входу у притвор можна милуватися двома іконописами, унікальними в Румунії.

У північній частині монастирського корпусу, у іншому дворі, розташований лазарет заснований єпископом Климентом Лаврентієм, у період 1732-1738 рр. Келії та інші приміщення монастиря розташовані навколо церкви по східному, південному і західному боках, утворюючи разом із внутрішньою стіною справжню оборонну фортецю. Вхід здійсноюється масивними воротами з пічнічної сторони, над якою височіє дзвіниця, зведена під час правління Костянтина Бринков’яну. Монастир має музейну колекцію, багату колекцію ікон на дереві і склі, з XVIII і XIX століть, а також колекцію давньої книги, понад 3000 книг румунською, словянською і грецькою мовами.

Ефектна помпезна будівля, розташована на правому березі річки Димбовіца – Палац правосуддя – була побудована з 1890 по 1895 рр. за проектом архітекторів Альберта Баллу (той самий архітектор, який спроектував Палац правосуддя з Шарлеруа, Бельгії) і Іона Мінку, який спостерігав і за будівельними роботами та спроектував декорації інтерєрів, а саме стелі, підлоги, перил, сходів, меблів.

Наріжний камінь будівлі був закладений особисто королем Румунії Каролем I, 7 жовтня 1890 року. За свідченнями очевидців, захід було проведено за правилами часу: король, який носив білий фартух із золотими китицями, підписав основоположний акт на пергаменті, запечатав його королівською печаткою, після чого заклав пергамент у фундамент будівлі, а потім першу цеглину. Будівля була побудована на місці де колись функціонував Судовий двір, зведений на землях дворянських родин Крецулеску та Голеску, на правому березі річки Димбовіца.

Будівеьні роботи були забезпечені компанією інженера Ніколая Куцаріди. У палаці є “Зал втрачених кроків”, подібно залу з Ясського університетського палацу. Величний “Зал втрачених кроків” названий і “Залом годинника» займає чверть з майже 13.000 квадратних метрів, скільки складає загальна площа палацу. Назва “Залу годинника” походить від того, що в цьому приміщенні був встановлений годинник призначений для вимірювання “судових процесів”.

Оформлення фасаду будівлі має елементи сучасного стилю, а центральний корпус побудований у стилі французького ренесансу. Центральна частина будівлі має шість міцних колон і менше декоратичних елементів. Над головним входом розміщені шість алегоричних скульптур, здійснених видатними скульпторами часу (братами Каролем та Фредеріком Шторк, Владимиром Хегелем та Джодже Васілеску) і зображують (зліва направо): Увагу, Хоробрість, Закон, Правосуддя, Красномовство та Істину. Інші дві статуї розташовані зліва і зправа годинника на даху, і зображують Владу та Розсудливість. Будівля Палацу правосуддя складається з підвалу, першого поверху, антресолі і другого поверху.

Через збільшення судового апарату, у 1946 році будівля зазнала декілька внутрішніх змін, зокрема перерозподілів. Потім, в період 1954-1956 рр. були зроблені ремонтні роботи, оскільки був такий намір перетворити будівлю на Палац Культури, але цього не сталося. Через повторні землетруси Палац правосуддя зазнав численні ремонтні роботи ще з самого початку. Особливо землетрус від 1977 року завдав будівлі чимало збитків. Протягом 1979 — 1981 років були виконані часткові роботи консолідації, однак низької якості, особливо в “Залі втрачених кроків”. Землетрус від 1986 року прискорив процес деградації будівлі. Однак достатніх коштів для ремонту не знайшлося, і тому влада вирішила лише заборонити доступ до “Залу втрачених кроків», а ще пізніше доступ до самої будівлі.

У цьому стані залишився палац до 1999 року, коли уряд взяв рішення зібрати кошти для ремонтних робіт. У липні 2003 року почалися чергові ремотні роботи, які тривали три роки і були здійснені румунськими та французькими архітекторами. Після завершення ремонтних робіт восени 2006 року до Палацу правосуддя повернулися наступні судові інстанції: Бухарестський Апеляційний суд, Суд 5 сектору м. Бухарест, Асоціація суддів та прокурорів Румунії, Національна асоціація адвокатів Румунії та Бухарестська асоціація адвокатів.

164 роки тому, 15 січня 1850 року народився на північному-сході Румунії, останній великий романтик європейської поезії, румун Міхай Емінеску. Тому, шановні друзі, ми вирішили присвятити йому нашу сьогоднішню передачу, використовуючи записи аудіо архіву нашої редакції.

Університетський професор Бухарестського філологічного факультету, завідуючий кафедрою української мови, доктор Іван Ребушапка, який написав навіть книгу про те як сприймається творчість цього поета в нашій країні, зазначив: “Емінеску, як і Шевченко, або як і інші національні поети – геніальний поет. Його глибинні роздуми про людей і світ часом майже не збагненні. А українські перекладачі, незважаючи на різні недоробки, опущення в змісті ідей, переосмислення і інше, здається мені, вповні відчули його геніальність і постаралися якомога краще донести її до україномовного читача. Між поетом Емінеску і українськими перекладачами постійно йшло поетичне змагання чи як особливо пластично виразився Андрій М’ястківський, “Емінеску ніби завдавав українським перекладачам важкі завдання, ніби підкидав їм по горішкові, викликаючи їх на двобій”. “Ану, мовляв він, розкусіть цей горішок!” І вони відповідали на такий спокусливий виклик. Готуючись до написання монографії “Самобутність класиків”, я з радістю сконстатував, що українські перекладачі вповні збагнули своєрідність і глибину поезії Емінеску. Більше того, вони схопили, так звані сталі поетичні цінності його поезії, які творять справжню систему світосприймання. Так, наприклад, Емінеску вважав поезію як своєрідну гру ікон, тобто художніх образів картин. Звірявши переклади, я переконався, що українські перекладачі всіма зусиллями прагнуть донести до читача різноманітні заграви і відлуння гри з іконами, тобто з поетичними образами. Характерний поезії Емінеску теж парний виступ антитези і опозиції, що теж схоплено в перекладах. Особливо визначальним для поетичного “я” Емінеску є його намагання якомога глибше проникнути у людське буття, настанова, яку в румунській критиці названо “заглибленням поета ” у простір і час і протилежне намагання “спуск його у самого себе”. Тобто визначальні дві симетричні опозиційні поетичні устремління, які досить повно і захоплюючи перекладено. Знову ж епітети, про яких Емінеску говорив, що вони мали душу і колір, входять до поетичної його концепції і системи, що в достатній мірі не втрачено перекладачами. А може має найбільш вражаючий вплив на іншомовного читача це звучання, словесна музика поезії Емінеску. Сам поет приділяв цьому аспекту особливу увагу, як визначав його хороший друг, письменник Іон Славіч, Емінеску дуже любив використовувати низькі, тобто відкриті голосні звуки в умілому їх чергуванні з середніми та високими, чим в поезіях він створював своєрідний музичний регістр. І що є найважливішим, цей регістр протягом вірша, в залежній мірі від ідейного змісту і настрою, зазнавав потрібні варіації. Цю здатність румунська критика назвала “особливим мовленням” властивим тільки Емінеску. І цю особливість, українські перекладачі зуміли, у великій мірі, донести, до читачів.”

Поетична творчість Міхая Емінеску відома всьому світові. Його лірика належить до найяскравіших перлин світової поезії. Сьогодні вірші видатного румунського поета читають англійською, арабською, болгарською, грецькою, іспанською та італійською, іврит та ідиш, німецькою, польською, російською, словацькою, французькою, чеською, шведською, японською мовами тощо. Про те як була сприйнята творчість Емінеску в Україні, і зокрема наскільки Емінеску близький українським читачам та українському менталітету розповість поет Микола Корсюк: ”Нас цікавить як сприйнята творчість Емінеску в Україні, наскільки український читач ознайомлений з його поетичним доробком, наскільки Емінеску близький українській ментальності. За свідченням дослідників і друзів поета, відомо що й Емінеску володів українською мовою. Відомий історик української літератури, у своїй монографії про життя поета, наводить копію атестату, виданого Чернівецькою гімназією, де навчався Емінеску. Йдеться про Джордже Келінеску, яку він присвятив життю Емінеску і подаючи копію атестату, в якому одна з граф, присвячена українській мові. А це відомо, що до моменту переселення батьків у село Іпотешти, де народився поет, вони проживали у селі Келінешти-Кумпаренко, в одному з українських поселень, що ланцюжком простягаються зараз від Дирминешт до Серету, Сучавського повіту. Та не в цьому суть, Емінеску румунський поет, чия спадщина увібрала у себе плоть і дух румунського народу. Перша публікація з Емінеску належить Василеві Щурату, який у виданому у Львові збірнику “Поезія ХУ віку”, 1903 року помістив переклад поезії “Ce te legeni, codrule” (Чом ти лісе клонишся?)”. Далі відбулася певна перерва в освоєнні поетичної творчості Міхая Емінеску і тільки в 1952 році, було видане перше видання його поезії, яке містило 43 зразки його поетичного слова. Цю збірку підготував колектив очолюваний поетом, відомим перекладачем Ярославом Шпортою. Йому, до речі, належать, перші зразки перекладів емінескової поезії. Якщо звернутися до цього видання, то ми насамперед повинні підкреслити те, в яких умовах і в який період воно створювалось. Йдеться про те, що упорядник і перекладачі підібрали такі тексти, у яких, насамперед, проявлявся соціальний аспект творчості Емінеску. Інші зразки поетичних творів це ти поезії, які позначені романтизмом, позначені любовними почуттями, а тому у певній мірі, стіснювали палітру поетичного слова Міхая Емінеску. Друге видання поезії Емінеску вийшло 1974 року, під упорядкуванням покійного Андрія М’ястківського із передмовою теж покійного Станіслава Семчинського, який багато спричинився у популяризації румунської літератури в Україні. Це видання значно ширше. Воно представляє всю так би мовити палітру, нюансований підхід до поетичних зразків генія румунської поезії Емінеску. Ми повинні згадати те, що відомості про Емінеску український читач міг знайти в обидвох виданнях Української радянської енциклопедії, у різних антологіях світової поезії, як наприклад виданої у Києві видавництвом “Веселка” в 1979 року збірці “Передчуття”. Я вважаю, що Емінеску, все ж таки, не досить відомий в Україні, незважаючи на те, що появилась збірка його прози 1989 року під заголовком “Зневірений дух”, прози, переклад якої здійснили найкращі знавці румунської мови. Все таки вважаємо, що настав час для нового підходу до нового видання перекладів із творчості Емінеску. Роки назад між Спілкою письменників Румунії і Спілкою письменників України була підписана угода про видання у перекладі творів Шевченка у Румунії і, відповідно, видання поетичної творчості Емінеску в Україні. Ці замисли не здійснилися. Я маю на увазі, насамперед, те що молоде покоління українців зараз позбавлене поетичного доробку Міхая Емінеску, оскільки видані томики уже застаріли. Відчувається, що потрібний новий підхід у перекладі поетичної спадщини Емінеску. Ми обов’язково у нові видання повинні включити посмертну спадщину Емінеску, яка була надрукована у Румунії і, розширити, у такий спосіб, сприйняття поетичного духу Емінеску, його високу мистецьку силу і, насамперед, його філософський світогляд. Адже ці виміри якось загубилися у процесі перекладів лірики Емінеску. Емінеску зараз відкривається як один із поетів мислителів, який увібрав і перевтілив у своїй поезії своєрідне бачення світу. Його філософія основується, не тільки на класичній німецькій філософії Гегеля, Канта чи Шопенгауера, а увібрала в себе і голоси далекої Індії, далекого Сходу, і при наступному виданні перекладів поезії Емінеску, я вважаю, що перекладачі повинні врахувати оці дослідження творчості поета.“

Чимало з нас пам’ятають наскільки смачною була їжа виготовлена у дерев’яних та глиняних посудинах, і наскільки смачним був борщ, який поїдали ми у бабусі вдома дерев’яною ложкою. Ностальгікам давніх часів ми пропонуємо провести сьогодні кілька цікавих моментів в унікальному у світі музеї, в якому зберігається найбільша колекція деревяних ложок, близько 5.300. Пристрасть колекціонера була настільки великою, що він використав кожен куточок власного будинку, перетворивши його на унікальний будинок, який замість шторів має у вікнах ложки. У музеї ложки різних епох і різного призначення, з різних країн світу і зі всіх континентів, а це дозволяє нам поглянути на такий звичайний предмет — ложку — іншими очима.

Хату із столовими дерев’яними ложками у вікнах не важко знайти на вулицях північно-східного румунського міста Кимпулунг-Молдовенеск. Хата належала колись родині Цугуй, яка протягом трьох десятиліть збирала ложки зі всіх континентів. Зараз хату успадкувала викладач Елена Матееску, яка продовжила збирати їх далі. Йон Цугуй почав колекціонувати ложки у 1945 році. На стінах кімнат, холів, внутрішніх сходинок, на стелях, виставлені тисячі предметів, від найменших до найбільших. Це румунські та іноземні ложки, намальовані, вирізьблені, кухонні та вівчарські ложки.

У колекції налічується 130 дерев’яних пород. Вони згруповані по десять, залежно від тем, пород дерев та регіонів. Кожна група ложок супроводжується запискою, на якій зазначено вік ложки, місце походження і, при необхідності, інформації про її власника. Найекзотичніші столові ложки, які знайшли притулок у будинку з Кимпулунг-Молдовенеск походять з Нової Зеландії, Мадагаскару, США, Мексики, Японії, Китаю, Танзанії, Пакистану та з деяких частин Африки. Частина ложок було надіслано із-за кордону туристами, які відвідали колекцію. Колекція, єдина в країні і світі, як що стосується кількості, так і різноманітності, була включена до Національного довідника колекціонерів і Національної культурної спадщини.

Власниця колекції зізнається, що нелегко і недешево утримувати музей. Навіть якщо предмети можна очищати від пилу звичайно, штативи та вітрини слід відновлювати періодично. Відвідувачів запрошують покласти на папір свої враження про колекцію ложок. Ця папка із пожовклими від часу паперами є “Золотою книгою колекції”, що знаходиться в будинку родини Цугуй ще з першого року колекції. Серед сонорних імен громадськості, які відвідали музей, фігурує й принц Раду, чоловік старшої доньки румунського короля Міхая I, наслідної принцеси Маргарети, представники Європейського співтовариства, культурні діячі, художники та інші особистості. Колекція доповнена ложками, які використовували такі особистості як Mіхаїл Когилнічану або Міхаїл Садовяну. Найціннішими експонатами колекції є “ложка близнюк”, що датується 1825 роком, а також стара ложка з часів імператриці Марії Терезії, коли Буковина перебувала під Австро-угорською окупацією. Серед раритетів виставки – “ложки наречених”, “ложки з приданого нареченої”, “ложка скупого” і “ложка шумних” для чоловіків, яких дратує постійне ниття дружини.

На культурно-туристичній карті Румунії появився новий музей, який суперечить усім негативним очікуванням румунської економіки. У повному розпалі економічної кризи, знайшлось минулого року часу, енергії і, звичайно, грошей, аби відкрити нову культурну установу. Йдеться про Музей Апаффі в населеному пункті Думбривень, Сібіуському повіті.

Це сталося у Трансільванії, в містечку Думбривень, де місцева влада у співробітництві з Вірменським фондом Думбривень, Фондом Трансільванія Траст, Folkeuniversitetet Fjellregionen з Норвегії, Національною мережою музеїв Румунії відкрили Музейну колекцію трансільванських вірмен у замку Апаффі. Це було вперше в Румунії, коли, в рамках державно-приватного партнерства відбулося відновлення замку, історичної памятки, з метою повернення його громаді за рахунок використання культурної спадщини як чинника сталого економічного розвитку та соціальної згуртованості.

Замок Апаффі був побудований в 1552 році, але з часом, зазнав серйозні доповнення та зміни. Сьогодні, після масштабних ремонтних робіт, замку було повернуто колишній зовнішній вигляд і в ньому зараз зберігається Музейна колекція вірменів Трансільванії. Це колекція спогадів зібраних символічно в чемоданах з якими вірмени прибули до Трансільванії. Це картини, предмети та фотографії, що розповідають про історію, релігію та приватне життя трансільванських вірменів, як важливої гілки історичної вірменської громади в Румунії. Виставка пропонує знімки між “прибути” і “відбути”, чемодани виставлені в залах символізують один з етапів розпакування/упакування, за словами кураторів музею. Теж тут розташована величезна вірменська церква, памятник великої історичної цінності.

Думбривень розташоване в 20 км від Сігішоари і в 15 км від міста Медіаш. На території цього населеного пункту, документально засвідченого у 1374-му році, були виявлені археологічні знахідки із залізної доби. Довгий час населений пункт належав родині Апаффі. У XVII столітті, точніше у 1671 році він був заселений вірменами, які проводили тут інтенсивну комерційну діяльність. Будучи добрими господарями і комерсантами, вірмени отримали різні пільги від князя Апаффі. У вісімнадцятому столітті їм було доручено управляти містом. Це був період сильного розвитку міста, тоді були побудовані школи, будівля суду, вязниця і … звичайно Вірменський собор. Вражаючий памятник, побудований з каменю та цегли, церква в стилі бароко кидається в очі перехожих своїм незвичайним зовнішнім виглядом: відсутністю купола над вежею. У 1927 році сильний вітер звалив цей купол. Теж у церкві, не так давно було виявлено муміфіковане серце священика святилища, Аведіка Лікача. У 1896 році він опублікував першу монографію угорською мовою цього населеного пункту.

Перша початкова школа почала свою діяльність в 1744 році, в 1842 році була заснована тут Римсько-католицька гімназія “Рафаель Олександр”, а вірмени збудували у місті не менше ніж сім церков, три з яких проіснували до наших днів. Про які саме церкви йде мова? Про римо-католицьку церкву, лютеранську церкву (першу камяну церкву родини Тьорок) та вірменську католицьку церкву, яка є й символом міста. Решта були деревяними церквами. Протягом приблизно 350 років, історія населеного пункту Думбривень ототожнювалася з історією вірменів. Сьогодні дуже мало вірменів ще проживають тут, близько 30 людей, але щонеділі, всі вони приходять до церкви на богослужіння угорською мовою, тому що вірменською в громаді ніхто не володіє. Лише кілька релігійних співів виконуються на цій мові. Однак церква вірменів міста Думбривень є привітним господарем для культурних заходів. Тут виступили із концертами Александру Томеску і Хорія Міхаїл.

Розпис по склу є технікою тисячолітньої давності. Вона була введена в Трансільванію після анексії цього регіону до імперії Габсбургів (1699 рік). Ця техніка зазнала масове поширення і великий бум через диво, яке сталося в монастирі Нікула (Північна Трансільванія), де 15 лютого 1694 року з очей Богоматері, намальованої на іконі по дереву, почали текли сльози, які не зупинилися протягом 26 днів. Подія ця перетворила село на місце паломництв, під час яких віруючі хотіли купити собі ікону Богородиці. Звідси почалося поширення іконопису на склі в Трансільванії.

У серці Трансільванії, в селі Сібієл (що неподалік міста Сібіу), православний священник Зосім Оанча в 1969 року заснував Музей ікон на склі. У ньому зберігається найбільша в Трансільванії колекція ікон на склі, здійснених румунськими художниками-селянами. Музей має дві будівлі, в декількох метрах одна від однієї, між Церквою і цвинтарем, при вїзді в село. Велика частина колекції старовинних ікон і предметів зберігається у так-званому “Новому музеї” нещодавно збудованому, а в старій будівлі — меншій за розміром, зберігаються додаткові розділи колекції. Унікальне поєднання східних традицій із західними техніками розпису, ікони на склі зазнають розквіту в цьому регіоні Румунії в перші десятиліття вісімнадцятого століття, досягнувши розквіту наприкінці 1800-х років.

Зібрана починаючи з 1969 року священником Зосимом Оанчею та громадою села Сібієл, користуючись і підтримкою установ та приватних іноземних і румунських донорів, колекція цього музею (600 експонатів) представляє основні види ікон на склі. Окрім ікон, у музеї виставлені і важливі старі книги – у тому числі словянський літургійний текст з XIV століття, Новий Завіт з Белграду, рідкісний екземпляр Біблії, надрукованої під час правління Шербана Кантакузіно, – предмети кустарного виробництва (керамічна посудина, антикварні меблі, традиційні предмети домашнього вжитку, тканини тощо). Їхня наявність в цьому музеї ікон на склі, попри те що збагачують спадщину, намагаються окреслити духовні обрії та конкретне середовище (хата румунського селянина), де ікона знайшла свої власні коріння і значення. Музей відвідують щорічно приблизно 15.000 людей, однак протягом всієї його історії до нього завітали й знамениті гості, від священників до культурних діячів.

Разом із Музеєм ікон, мальовниче село Сібієл зі своїми зеленими пагорбами має особливе повітря та магічну енергетику. Сюди приїжджають не лише заради того, щоб відвідати музей але й подихати цілющим повітрям та помилуватися краєвидами. Тут туристи мають можливість повернутися у сиву давнину, характерну Трансільванії. Через його географічне положення, в центрі Румунії, село може служити місцем вирушення у подорож до інших важливих центрів Трансільванії. Наведу лише декілька туристичних призначень, куди легко можна дістатися із Сібієлу. Чудове місто Сібіу та сусідні села і міста Крістіан, Чіснедіє, Чіснедіоара, Решінарь (рідне село румунського філософа Еміля Чорана), Медіаш, Сігішоара, Прежмер, Б’єртан.

Навіть не віриться, що зовсім скоро ми зможемо забути про роботу і влаштувати собі різдвяно-новорічні канікули. Але де саме провести їх? Місце призначення нашої сьогоднішньої подорожі знаходиться в центрі Румунії. Це повітовий центр і найбільше місто повіту Харгіта. Тут, в серцевині Румунії, ви зможете чудово провести зимові свята. Якщо ви приїдете в Меркурія-Чук, будь протягом декількох днів або протягом тижня, ви не будете нудьгувати. Памятки історії, церкви, лікувально-оздоровчі курорти, все це чекає на вас у цьому куточку Румунії.

Найдавнішою будівлею міста Меркурія-Чук є замок-фортеця Міко. Була вона побудована в 1611 році, а з 1970 року після проведення масштабних ремонтно-реставраційних робіт тут знаходиться Секлерський музей Чук, який пропонує відвідувачам чотири постійні виставки. Щороку музей відвідують 15 тисяч чоловік. Однак періодичні виставки привертають увагу 60.000 відвідувачам на рік. Про місто Меркурія Чук і його туристичні принади розповість пані Пірошко Дьордь, керівник міського офісу туристичного просування. /”Меркурія Чук дуже цікаве місто, має історію більше 500 років. Ми маємо тут монументальні римо-католицькі, греко-католицькі церкви та православні храми. Маємо також Секлерський музей, де проводяться щорічно дуже цікаві виставки. В даний час тут проходить виставка комах зі всього світу, яка дуже цікава навіть для дорослих, не тільки для дітей. У місті є багато спортивних залів, чимало можливості для проведення вільного часу, басейн, штучний каток”.

Комплекс в стилі бароко в населеному пункті Шумулеу, що розташований на північному сході міста Меркурія-Чук, в передгірях Шумулеу Мік, є однією з найважливіших історичних памятників Трансільванії, відомим місцем паломництва для римо-католиків. Був побудований в період з 1804-1834 рр., у стилі бароко, за планами архітектора Костянтина Шмідта. Перший документ, що свідчить про наявність членів францисканського ордину в Шумулеу, датується 1352 роком. В 1400 році папа Боніфацій IX дозволив францисканцю Альверну Берталану збудувати 4 монастирі на території римсько-католицької єпархії Алба-Юлія. Одним з них був монастир Шумулеу, який в документах знаходимо під назвою “Billich” і був побудований 1390 року. Перша церква в готичному стилі, побудована францисканцями була відреставрована у 1442-1448 рр. Церкву розширювали декілька разів упродовж часу. Попри це, на початку 1800-х років церква виявилася занадто малою для великої маси паломників, які відвідували Шумулеу. Стара церква була зруйнована у 1802 році, замість неї була зведена церква, яка збереглася до сьогодення. Від старої церкви залишилися лише незначні фрагменти, замуровані у теперішніх стінах церкви. Окрасою церкви є чудотворна статуя Діви Марії, розміщена у головному вівтарі. Скульптура у липі зображує Пречисту діву Марію, яка носить на руках малого Ісуса. Скульптура, яка, найімовірніше, датується шістнадцятим століттям вирізьблена у липі, пофарбована, позолочена, є найбільшою у світі скульптурою, заввишки 227 см. Її вирізьблено між 1515 і 1520 роками невідомим автором, але мистецтвознавці сходяться на думці, що автором скульптури є невідомий учень скульптора Файта Штосса. У населеному пункті Чукул де Жос зберігаються ще кілька інших скульптур, які, найімовірніше належать тому ж скульптору. Згідно легенді, напередодні небезпеки, що загрожувала секрелам, обличчя статуї змінювалися, а з рани, що на щоці, і яка була викликана мечем татара, починає текти кров. Протягом століть, виявлено багато подібних ситуацій, але й чудес повязаних із статуєю.

Коли можна запрограмувати відпустку в цьому куточку Румунії, запитали ми пані Пірошко Дьордь, керівницю міського офісу туристичного просування. “Протягом всього року, тому що влітку ви можете насолоджуватися специфічними сезону можливостями проведення вільного часу, а взимку можна кататися на лижах, ковзанах. Туристичні памятки можна відвідати протягом усього року. Є достатньо хостелів і готелів різних категорій, а також туристичні пансіонати на курорті Харгіта Бей, який є частиною міста. Дійсно рекомендую вам прибути до нас в гості”.

Курорт Харгіта Бей розташований на висоті 1350 метрів і відіграє важливу роль в сфері туризму в регіоні, пропонуючи безліч можливостей для відпочинку і спорту. Любителі зимових видів спорту можуть насолоджуватися гірськолижними схилами з різними ступенями складності, де можна узяти на прокат і устаткування. На нещодавно відкритій трасі з біатлону організуються національні змагання. Ви не повинні пропустите ані спуск по крижаному жолобу на надувних гумових шинах (сноутубінг), а також каток на відкритому повітрі. Якщо сніговий шар не надто великий, ви можете ризикувати рушити в походи по деяким туристичним маршрутам. Краєвиди — надзвичайні. А серед найкрасивіших піків Східних Карпат, серед хвойних лісів ви знайдете Пригодницький парк Балу. Якщо ви не захоплюєтесь спортом і проведенням часу на відкритому повітрі, ви можете проходити лікування мінеральними водами Жигодін, придатні для лікування захворювань травної і судинної систем, ревматизму та нирок.