Category: Неповторна Румунія

Європейський Союз запропонував зменшити до 2010 року кількість жертв ДТП на 50% у 27 країнах-членах. Головними причинами дорожньо-транспортних пригод є недотримання правил переходу доріг, ненадання переваги в русі пішоходам, перевищення швидкості та водіння під впливом алкоголю. Румунія розпочала низку кампаній по сенсибілізації громадськості, об’єднані під гаслом ”Обери життя”.

Генеральна інспекція автомобільної поліції Румунії та агентство ”Publicis” обрали незвичайний спосіб передати повідомлення учасникам дорожнього руху: за допомогою трьох унікальних героїв. Зображення трьох найбільших диктаторів світу були використані для того, щоб передати таку ідею: якщо ти наїдеш на пішохода, він буде скоріше всього невинною жертвою. Так сказав нам Сільвіу Неделскі, творчий директор: ”Ми обрали незаперечно жорстоких людей історії: Сталіна, Гітлера та Саддама і спроектували їх на лобове скло, немов би вони були збиті машиною в ДТП. Ідея полягає в тому, що подібного ніколи не станеться, коли ти когось збиваєш, навіть якщо б ти хотів, щоб це була найпоганіша людина у світі, як правило, це невинна, добра людина. Це ще один спосіб привернути увагу водіїв, відмінне від інших оголошень, яке торкається душі людей. Якщо ти не уважний за кермом — зіб’єш людину, яка не буде найпоганішою людиною у світі”.

Зображення з диктаторами на лобовому склі обійшло світ за лише 2 дні. За ним з’явилося відео, зняте суботнього вечора перед відомим бухарестським клубом. Група плакальниць чекали при виході з клубу і супроводжували до машини гуляк з піснями, специфічними похоронам: ”Матінко, ти пив? Сідаєш за кермо? Ой, куди ж ти йдеш? Куди ж ідеш ти, дитино дорога, i чому ти лежиш на дорозі?/ Згинь, Сатано, з отрутою!/ Ти дав йому досить алкоголю./ Забрав його від світла/ і посадив за кермо./ Прийми, Боже, його в небесах,/ бо ж він випив і сів за кермо… Ой, не йди, матінко, не йди! Бережи його, Господи! ”

І якщо оплакування не сприймали всерйоз, тоді вишитий рушник, яким були перев’язані дзеркала заднього огляду машин, були іншим попереджувальним знаком. Заступник комісара поліції Крістіан Андрієш з Генеральної інспекції автомобільної поліції розповів, що цій кампанії, розпочатій напередодні літнього сезону 2012 року, вдалося привернути увагу тих, хто побачив відеокліп по Інтернету: ”Ми намагаємося спонукати усіх учасників дорожнього руху поводитися відповідально і рухатися передбачливо. Велика кількість автомобільно-транспортних пригод відбувається через споживання алкоголю, тож намагаючись зменшити кількість цих пригод ми вирішили зробити і цю кампанію. Ми розпочали її саме в період, коли більшість молоді вирушає на море, саме для того, щоб змусити їх трішки задуматися, усвідомити основну ідею: не сідай за кермо, якщо ти вживав алкогольні напої. Але ця кампанія була адресована не тільки молоді, а й усім водіям. Дехто був у захваті від цієї ідеї, той, хто побачив наш відеокліп, запам’ятав наше попередження”.

Копірайтер Андрей Данілюк підкреслив, що такий спосіб попередження ”не сідай за кермо, якщо ти випив” був і нагодою сказати речі по-іншому, ніж це робить зазвичай Поліція: ”Люди звикли з класичними кампаніями поліції: не пий, не сідай за кермо, не бий жінку, не роби цього, не роби того. Як батьки, які кажуть: ”Не роби цього, а то матимеш неприємності”. Ми подумали, що якщо трішки змінимо підхід, Поліція матиме кращий образ, люди скажуть: ”подивись, і вони модернізувалися, не обмежуються лише заборонами”. Гадаю, що саме через це кампанія мала успіх, через нетрадиційний спосіб, яким було сказано речі. Плюс це дуже по румунському, я не чув, щоб у інших країнах була ця мода на жінок, яких наймають для того, щоб вони по професійному оплакували. У нас це відбувається споконвіків і мабуть того й спрацювало. Ми залучили їх до діалогу саме в той момент, коли вони повинні були прийняти рішення: сідати за кермо чи піти з другом або викликати таксі. Ми мали два способи передати своє повідомлення. Перший — плакальниці. І якщо це не діяло, коли вони доходили до машини, то бачили, що до дзеркал заднього огляду машини були прив’язані рушники, і там було ще одне попередження. Але плакальниці мали явно найбільший вплив”.

Інший відеокліп, який облетів Інтернет, представляє серію зображень з бездомними собаками, які переходять вулицю по пішохідному переході. Повідомлення просте: ”Якщо можуть вони – можеш і ти”. Заступник комісара поліції Крістіан Андрієш каже, що так була порушена й інша вагома причина дорожньо-транспортних пригод: ”Недозволений перехід доріг був і залишаться в Румунії головною причиною серйозних дорожньо-транспортних пригод. Разом з великою швидкістю, вони займають перші два місця в списку причин як в останні роки, так і зараз. Тут ми говоримо про незвичайну кампанію, але сподіваємось, що реакції тих, хто побачить цей відеокліп, будуть позитивними і вони точно зрозуміють підтекст даного повідомлення: перехід дороги треба здійснювати на регульованому місці”.

Минулого року у нашій країні відбулося приблизно 9.300 автомобільних аварій з людськими жертвами. Заступник комісара Андрієш підкреслив, що з допомогою цих пам’ятних кампаній Генеральна інспекція автомобільної поліції Румунії сподівається, що число дорожньо-транспортних пригод буде все меншим і все менше сімей переживатимуть гіркі драми.

Кінець січня 2013 року. Трішки за 17 годину і зупинка метро Піпера починає переповнюватися людьми. Щодня цим шляхом проходить кілька тисяч людей до будівель, де розмістилися багатонаціональні компанії. Але ті, хто збирається зараз на переході до перону, не виглядають корпоратистами.

Це весела молодь з мегафонами та плакатами, на яких написані оптимістичні заклики. Один з них розстеляє червоний килим на початку сходинок метро. Зрозуміло, що у них якийсь план, тому що жоден працівник компанії підземного транспорту не виглядає здивованим. Скоро ми станемо свідками не зовсім звичайного явища.

Підготовка проводиться під керуванням Андрея Тудосе, представника неурядової організації «Delivering Life», яка намагається нагадати людям, що в житті треба й посміхатися: «Як зазвичай, ми перериваємо їхні монотонні моменти, коли вони йдуть з роботи і входять в метро, хочемо, щоб вони відчули себе добре, усвідомили, що й вони люди, і що їх можуть любити й оцінювати просто за те, що вони існують.»

Щоб переконатися, що ми добре зрозуміли мету цієї метушні напередодні години піку, ми кличемо одну молоду волонтерку і запитуємо її, що вона тут робить: «Я прийшла, щоб поділитися радістю. Я весела людина. Мені не подобається, коли я їду в метро і бачу різних втомлених людей, які після робочого дня не хочуть нічого іншого, ніж дістатися швидше додому. Разом з моїми колегами ми стоятимемо на сходах і будемо аплодувати людям, намагатимемося їх розважити, показуватимемо їм, що є й щасливі люди, хочемо заразити їх нашою радістю. Веселість заразлива, усі стануть посміхатися.»

З’являються теле- і фоторепортери, атмосфера стає, як на Оскарі, хоча контекст не має нічого спільного з фільмом. Немов за помахом чарівної палички, зупинка метро перетворюється в пункт зустрічі знаменитостей. «Ми любимо тебе!», «Ти наш герой!», «Ти нам подобаєшся!», «Усміхнися, чорт візьми!» – такі слова написані на плакатах. Тепер усе готово, усі чекають корпоратистів. Коли нарешті вони починають спускатися сходинками, з гучномовців починають лунати оплески та вигуки. Спочатку вони здивовані, бояться ступати на червону доріжку, переступають через неї чи оминають, декілька роблять вигляд, що не помічають і ступають на неї, не дивлячись, дехто поспішає, інші насуплюються, декілька посміхаються, зупиняються і розмовляють з тележурналістами, дозволяють себе фотографувати, декілька лаються…

Андрей Тудосе з картонним мікрофоном у руці видає себе за журналіста: «Як ви почуваєтеся? Трішки втомлений після роботи, але мені подобається ця невимушена атмосфера. Ви почуваєте себе зараз краще, ніж тоді, коли щойно увійшли? Так. Чудово, цього ми й добиваємося.»

Флорентіна Чобану не спиняється, вона не хоче увійти в цю гру, під руку зі своєю подругою вона проходить далі. Вона не дуже була задоволена цими діями, каже, що їй здається, що робиться багато галасу заради нічого. «Мабуть, на їх думку це оригінальна ідея. Мені так не здалося, мабуть, вона скопійована з-за кордону. Я не дуже вірю в такі речі, мені здається, що це події, вигадані неприбутковими організаціями, щоб мати діяльність і мати можливість отримувати європейські гроші для інших заходів… Зазвичай я досить скептично до цього ставлюся.»

Ми запитали Андрея Тудосе, хто спонсорував цей захід, хто відшкодував усі витрати: «Витрат немає. Або, якщо вони є, ці кошти досить невеликі. Їх відшкодували ми як команда: батарейки, 2 кв.м. килима, плакати… Люди приєднуються до нас, тому що їх надихає те, що ми робимо, тому що вони почувають себе добре і приходять, щоб дати щось іншим».

Напрочуд підозрам, ця подія здіймає хвилювання, багато пасажирів говорять про той вечір, коли в метро люди з корпорацій давали автографи і дякували батькам і вчителям за те, що вони допомогли їм дістатися туди, де вони є зараз. Потім вони пішли додому, трішки веселіші, ніж якими були, увійшовши в метро всього за 3 хвилини до того.

Подібні невеличкі заходи, задумані з метою перервати монотонність ключових людей ринкової економіки, є добрим приводом для всіх, хто до них причетний, а також для глядачів, щоб задуматися над тим, що стоїть за цим моментом. Андрей Тудосе розповів, що вважає цей експеримент вдалим: «Люди долучилися до нашої гри. І корпоратистам сподобалося, давали автографи, сміялися, піднімали до нас руки. Я гадаю, що саме життя є подарунком і ставлюся до нього відповідним чином. Шукаю ті речі, з допомогою яких відчуваю себе добре і можу вплинути на життя довколишніх людей. Помічаю, що сам я потрапив у коловорот речей, які треба зробити, і що так проходять дні, тижні, місяці, роки… А потім я отримав запрошення на зустріч в школі з нагоди 20-річчя від її закінчення, і я сказав собі: «Боже, як промайнув час». Гадаю, що дуже важливо бути якомога присутнішим в суспільстві, жити цим моментом, теперішнім днем. Ось так виникла ця ідея.»

Наступна зустріч з членами «Delivering life» відбудеться 26 лютого, але на цей раз в аеропорті, або в переповненому торгово-розважальному центрі. Чи, можливо, в іншому місці. Вони з’являться з-за колон, з плакатами та гучномовцями, і зроблять усе можливе, щоб змусити вас посміхнутися. Тож нумо, посміхніться!

Наприкінці 2012 року група молоді продемонструвала при переповненій залі, що розум має потенціал бути найсильнішим дистанційним управлінням у світі. З допомогою каски EEГ (Електроенцефалограма) один волонтер зміг перемістити іграшкову машинку лише силою думки. Це була слушна нагода поговорити про Модулаб — лабораторію, яка розробила цей експеримент, та Ардуіно — платформу інтерактивності, яка зробила можливою рух машинки. Але про все по черзі.

Що таке Модулаб? Модулаб — це міждисциплінарна платформа, яка просуває дослідництво та розробку нових методів та технологій висловлювання в області мистецтва та творчих галузях. Це відкрита платформа, яка адресується тим, кого не задовольняє лише натиснути якусь кнопку. Тим, хто хоче створити власні кнопки, змінити їх і відвернути від їхньої первинної функції, для тих, хто відкривають предмети, щоб побачити, що у них всередині, для тих, кому більше подобаються проблеми, ніж рішення, і тому постійно шукають якнайгарніші проблеми. Модулаб — це простір, де провід може стати гаджетом. Тут артисти, програмісти та теоретики заохочені подивитися на все з іншого кута, звільнитися від обмежень і почати творити. Іоана Кален є одна з ініціаторів Модулаба. В декількох словах вона пояснить нам, що таке Ардуіно: “Ардуіно — це інтерактивна платформа, вона створює зв’язок між комп’ютером та оточуючим середовищем, і її поява порівнюється з появою персонального комп’ютера. Так само, як і з користуванням будь-ким комп’ютером був зроблений різкий перехід від механічної до цифрової парадигми, без необхідності вивчати інформатику, зараз переходимо на інтерактивну парадигму через використання цієї платформи Ардуіно: не потрібно бути інженером чи мати технологічні студії, треба знати зовсім небагато програмування, якого ти можеш навчитися за день, а сама плата дуже доступна, кожен студент може її собі придбати без зусиль по Інтернету. Подумайте про вплив, який мав комп’ютер над творчими галузями: фільм, мистецтво і т.д. Подібний вплив матиме і ця концепція плати мікроконтролер з приязним інтерфейсом, якою зможе користуватися будь-хто таким чином, щоб, наприклад, церебральні хвилі перетворювалися на переміщення предметів в реальному середовищі: штори, інсталяція, і це з допомогою каски Емотів.”

Каска ЕЕГ Емотів є насправді аксесуаром, розробленим галуззю комп’ютерних ігор. Вона вимірює електричні коливання на рівні скальпу. В момент, коли той, хто носить каску, докладає когнітивних зусиль, електричні імпульси з тієї зони мозку передаються датчикам з каски, які передають їх комп’ютеру через Ардуіно, і таким чином можна контролювати предмети з реального середовища. Іоана Кален розповіла, що в демонстрації, про яку ми розповідали на початку передачі, була використана така каска: “Вона була налаштована таким чином, щоб ти концентрувався штовхати вперед і назад, робити наліво коли моргаєш і направо — коли посміхаєшся. Ми взяли волонтера з публіки, якого попередньо трішки потренували, і запропонували йому зробити ту ж вправу з віртуальним кубом, який треба було посунути і наблизити. Таким чином ми виміряли рівень його церебральної активності, свого роду пробний зразок, який використали як посилання. Коли він сконцентрувався пересунути машинку — вона рушила. Нам пощастило знайти волонтера, який був гравцем і звик використовувати свою уяву у віртуальному середовищі, він не був скованим і йому з першого разу вдалося контролювати машинкою.”/

Паул Попеску, партнер Іоани Кален з Модулаб, каже, що будь-хто може користуватися такою каскою, не тільки гравці комп’ютерних ігор. Він каже, що потрібне лише тренування: “Це немов би тобі треба навчитися користуватися ще одним членом тіла чи грати на музичному інструменті. Це те саме, потрібно позайматися. Спочатку було дуже важко, за 3 дні інтенсивної праці з каскою нам вдалося освоїти 4-5 команд. З часом ти можеш оволодіти тією практикою, але мені здається, що це немов би вивчити інструмент.”

Іоана Кален каже, що ці демонстрації зроблені саме для того, щоб показати потенціал нових технологій: “По-справжньому цікаво було б, щоб ця технологія змогла допомогти особам з особливими потребами легше пересуватися у просторі власного дому. Ви маєте каску ЕЕГ і все світло з будинку, включно й натуральне освітлення, контрольоване в залежності від духовного стану, пульсу, наскільки розслабленим чи збудженим є суб’єкт, і в залежності від цих параметрів штори опускаються чи піднімаються, вмикаються лампочки певних кольорів. Це цілком можливо з технічної точки зору, але важко з точки зору логістики, проте можна зробити простіші аплікації. Можеш взаємодіяти з допомогою датчиків. Зараз ці технології дуже часто використовують у мистецтві, в артистичних інсталяціях, але я переконана, що за короткий час ними будуть користуватися і в практичних розмірах. У лікарнях, наприклад, мені б хотілося бачити інтерактивні інсталяції в зонах для дітей, які б відволікали їхню увагу від того факту, що скоро вони увійдуть в операцію, чи в лікарнях для людей похилого віку — чотириногого друга-робота. Я вірю, що ця технологія увійде в приватне життя людей і не залишиться строго функціональним компонентом. Багато людей ще не усвідомлюють, наскільки легко можуть робити те, що бажають, якщо знають, де шукати, кого запитати і звідки взяти речі, які їм потрібні.”

Паул Попеску вірить в колективне використання знань: “Я гадаю, що ця модель бізнесу, коли ти даєш свої дослідження, експерименти і рішення, до яких прийшов, буде успішною. Ти даєш їх безкоштовно і таким чином знання будуть розповсюджуватися зі все більшою швидкістю. Багато людей матимуть до них доступ і будуть швидше просуватися вперед.”

Модулаб запропонував собі створити парауніверситетську платформу для всіх студентів з творчих зон і не тільки. Метою цієї платформи є демократизація знань і технологій, як каже Іоана Кален: “Дуже часто студенти жаліються, що речі, які вони вивчають у школі, не відповідають тому, що вони знаходять по Інтернету. Коли вони бачать інтерактивну установку, їм здається це НФ, вони мають враження, що потрібно мільйон євро тільки для того, щоб заснувати лабораторію, яка має зв’язок з технологією; мають відчуття, що треба бути програмістом, щоб змогти рухати установкою за певними датчиками; мають відчуття, що якщо ти не інженер, даремно знаєш програмування, тому що не можеш вирішити електричну сторону. Ці речі вже давно не дійсні. З’явилися рішення, які все це спрощують. Все, що їм потрібно, це мати сміливість запитати, документуватися і обов’язково братися до роботи.”

TRX або «Total Resistance Exercise» — це нова форма руху, яку винайшов Ренді Хетрік, ветеран елітних американських військ Seal. Він відкрив, що можна тренуватися із зав’язаним ременем для карате, підвішеним у різних точках опори. Так з’явився новий метод поліпшення своєї фізичної форми в легкому військовому стилі, який стає все популярнішим серед широкої публіки.

Думітру Бутілке — фітнес-інструктор в рамках однієї компанії, яка має спортивні зали по всіх великих містах Румунії. Саме він ввів тренування TRX у Румунії, пройшовши чисельні курси підготовок та сертифікацій: ”Я вперше побачив один фільм з TRX чотири роки тому. Коли я його побачив, я сказав собі, що повинен його мати. Хтось прислав мені TRX із США. Як особистий тренер, інструктор по фітнесу та аеробіці, а також технічний інструктор я повинен йти в ногу з тенденціями, тож вирішив, що мені треба пройти сертифікацію. Розмовляючи французькою, перший свій курс я пройшов у Парижі. Зараз я буду тим, хто буде організовувати курси підготовки в Румунії.”



Незабаром після введення TRX в Румунію він запропонував декільком своїм курсантам взяти участь у таборі військової підготовки — TRX. Bootcamp триває три дні і проходить в Пояна Анджелеску, десь поблизу м. Сечеле. Впродовж тих 3 днів щодня відбувається по 2 тренування, що означає 9 годин фізичних вправ та бігу на день. Думітру Бутілке каже, що цей військовий табір є викликом: ”Весь час потрібно долати свої умови. Якщо ти відчуваєш себе добре і постійно у формі з фізичної точки зору, то й із психікою теж все буде добре. Коли кажеш комусь: три дні в горах. Так. Два тренування на день — вже починають кривитися. Одне тренування може тривати від 45 хвилин до 2 годин. Це не класичне тренування. Ми маємо шини, я пропоную носити шини, мішки з піском, іноді їх треба відносити до місця, де проводиться тренування. Ми не тренуємося завжди в одному й тому ж місці. Треба піднятися на пагорб, піднялися на гору — виймаємо TRX, зафіксовуємо його до дерева і починаємо: ви займаєтеся TRX, ви з тягарями, ви з шинами. Працюють усі. Тренування змінюється щодня.”

Ви скажете, що бажаючих позайматися не багато, але списки очікувань складаються постійно і з них не бракує… жінок. Габрієла Редуліч прийшла вперше до навчального табору з цікавості: ”Я не займалася фітнесом довгий час. На тренування TRX потрапила тому, що вони мене заінтригували. Я захотіла дізнатися, що роблять ті люди, які висять на петлях. Мені дуже сподобалося. Це упереджена ідея, що жінкам там не місце. Багато моїх друзів побачили фотографії і запитали мене, чи я не збожеволіла. Навіщо тобі треба тягати шини, у тебе немає іншої справи вдома? Краще б пішла на масаж. Поки ти цього не спробуєш, незалежно від того, скільки б не наполягала я чи хтось інший, це важко зрозуміти. Тренування створює тобі стан звільнення. Поки не спробуєш — не можеш цього відчути. З боку здається, що ти йдеш туди сам себе мучити, але, роблячи тренування серед відкритого неба, змінюється все, для тебе немає телефону чи комп’ютера, які тебе відволікають. Бачиш того, хто займається поблизу тебе, і це тебе мобілізує. Перше і останнє тренування в навчальному таборі найважчі.”



Перше тренування починається фізичною перевіркою, під час якої інструктор занотовує, скільки може зробити кожен з «новобранців». Фізична перевірка полягає з трьох серій по десять вправ на хвилину, між якими дві пробіжки по півтора кілометра. Цю ж перевірку треба пройти і наприкінці табору. Думітру Бутілке каже, що справи покращуються драматично, і це тому, що його тренування основані на двох принципах: «Ніхто не лишається позаду» та «Не існує «не можу»: ”Не існує «не можу», існує «не хочу могти». Мозок здається набагато раніше ніж тіло, це доведено науково. Усі ми маємо той момент, коли думаємо, що вже не можемо. Якщо переборете той момент — можете працювати ще 2 години.”



Між тренуваннями учасників чекають масаж, сауна, ситна їжа, приготована за меню, продуманим тренером, але більше всього — взаємодія. Зав’язується дружба і, що є найважливішим, складаються команди, і це дуже полегшує справу. Розповідає Габрієла Редуліч: ”Коли починається тренування, люди починають дуже сильно взаємодіяти, створюються нові зв’язки. Навіть якщо я вже не можу, моя команда мене підбадьорює і навпаки. Ти не сприймаєш тренування як щось складне, все відбувається природно.”



Меделіна Леонте, одна з ветеранів TRX Boot Camp, каже, що цей досвід варто пережити: ”Ідея полягає у повному відключенні, фактично немає часу думати про щось. Це варте того, це був досвід, про який я змогла розповісти іншим, які були зацікавлені, але не мали сміливості це зробити. Ти навчаєшся нових речей, бачиш нових людей. Це мені здається найцікавішим. Нас 10 людей посеред лісу впродовж 3 днів, і ми ми говоримо тільки між собою і про себе, не маєш телевізора, меблів, не працює телефонна мережа. Ми говорили про наші проблеми, про те, чого хочемо досягти з нашим тілом, що можемо покращити в програмі. Гадаю, все повністю вартувало того. Якби я ходила 6 місяців раніше до спортивного залу, без перерви, то так, я б відвідала ще раз Boot Camp. Він не для всіх, він не для панянок, які відвідують спортивні зали нафарбовані і хочуть годинку зайнятися аеробікою. Він для тих, хто зрозумів, що треба змінити свій стиль життя, щоб досягти балансу між розумом і тілом. Гадаю, що таким способом це найпростіше.”

Чого навчаються учасники Bootcamp-у, найважливіша лекція, як каже тренер Думітру Бутілке, — це те, що це можна зробити.

2012 рік відзначився серією прем’єр на румунських аукціонах творів мистецтва. На них увійшли до продажу роботи Костянтина Бринкуша, болід з Формули-1, перший румунський сонячний будинок та різні предмети, які належали румунським акторам. Першою цьогорічною прем’єрою на румунському ринку творів мистецтва було придбання двох творів Костянтина Бринкуша, одного з найвідоміших у світі румунських скульпторів. «Одуд із чубком» та «Червоні шкіри» були продані у січні за 10 тисяч та, відповідно, 2 тисячі євро.

Яку косметику наносимо на шкіру — це справа вибору, як і стиль харчування, проведення вільного часу чи книги, які ми читаємо. Що стосується косметики — то наш вибір ще до недавнього часу обмежувався на виробах на основі хімічних синтетичних речовин. Міхаела Ісак є інженером-хіміком, вона випускниця Бухарестського політехнічного інституту. Після закінчення факультету закінчила магістратуру терапевтичної хімії в рамках Бухарестського Університету, кафедра хімічного факультету.

Прочитала багато етикеток на упаковках косметики в пошуках виробів без синтетичних добавок, але прийшла до висновку, що єдиним варіантом мати по-справжньому натуральний виріб є виготовити його самій. Так з’явилася ”Мносметика” — слово, вигадане спеціально для того, щоб дати назву косметиці Міхаели Ісак: ”Я була задоволена результатами, я усвідомила, що в мене є талант у виготовленні цих виробів. Крім того, це було для мене й задоволенням. Хтось визнав мій талант та бажання творити, заохотив і підтримав мене почати використовувати цей талант і це бажання, і так я почала виготовляти ці натуральні косметичні вироби і для інших людей. Всі ми маємо талант, в якому знаходимо себе, який можемо використати, пропонуючи й іншим подарунки, якими були наділені ми”.

Парадокс, який не перестає дивувати Міхаелу, полягає в тому, що багато людей вдаються до різних детокс-дієт, а потім користуються косметичними виробами, які містять синтетичні речовини. Вона розповідає, що всі ті, хто піклуються про своє здоров’я, повинні знати, що речовини з косметичних виробів, якими вони користуються, поглинаються через шкіру організмом. Дуже часто хімічні інгредієнти косметики та виробів по догляду за тілом є токсичними і мають негативні наслідки на наше здоров’я: ”Шкіра є найбільшим органом нашого тіла. Це живе покриття, яке дихає і має велику здатність поглинати. Практично, шкіра поглинає вироби, нанесені на її поверхню. Якщо вони містять корисні інгредієнти, то наслідки їхнього використання будуть корисними. Але якщо ці вироби містять токсичні хімічні речовини, тоді вони мають побічні ефекти як над шкірою, так і над внутрішніми органами нашого тіла. Особливо кумулятивні ефекти, які з’являються після багатьох років використання певного виробу”.

Люди ще не усвідомлюють, що вироби для гігієни та краси мають пряме відношення до стану нашого здоров’я. Вважають, що це вироби, які ми використовуємо тільки для зовнішнього застосування. Ми не усвідомлюємо, що через шкіру речовини потрапляють до організму. Особливо жінки поглинають щороку значну кількість токсичних речовин через звичайні косметичні вироби, – каже Міхаела Ісак: ”Жіноча повсякденність включає використання засобів для зняття макіяжу, крему для обличчя, виробів для макіяжу та інших виробів для гігієни, багато з яких містять шкідливі компоненти. Існує цілий список шкідливих речовин, присутніх у косметиці: парабени, алюміній, який міститься в дезодорантах і антиперспірантах, ароматичні масла або інші нафтопродукти (вазелін або парафін), свинець у губній помаді. Існує багато інших шкідливих речовин. Альтернативою на те, що можна знайти у продажі, є косметичні вироби, виготовлені вручну”.

Ми запитали її, чи важко виготовити косметику, коли розумієш, якими є ефекти інгредієнтів: ”Це не так складно. Я спочатку задумуюсь над тим, що хочу зробити. Скажімо, я хочу приготувaти масло-маску для волосся та шкіри голови. Я починаю читати про інгредієнти, шукаю ті, які згодяться мені у виготовленні цього виробу, відбираю їх саме за ціллю, яку бажаю отримати. Обдумую рецепт, у яких пропорціях та розмірах треба покласти інгредієнти, готую цей виріб для мене, певний час тестую його, а потім, якщо потрібно, поліпшую рецепт”.

Міхаела Ісак не обмежується виготовленням кремів, масел та бальзамів. Вона робить і парфуми, які називає цілющими нюховими есенціями: ”Мої парфуми не є придатними, як денні дезодоранти. Їхнє призначення — підсилювати психоемоційні переживання, представлені у їхньому описі: кожен парфум супроводжується його описом. Для цього їх слід наносити перед сном чи навіть посеред дня, якщо людина хоче пережити певний стан. Нанесення парфумів можна зробити між ніздрями (щоб якнайдовше відчувати запах) та на один з багатьох центрів (наприклад, посередині чола та між грудьми, чи посередині шиї, чи на два пальці нижче пупка, або на два пальці над лобковим симфізом). Або їх можна нюхати прямо з пляшечки”.

Більше, ніж виробляти та продавати ”мносметики”, Міхаела виступає за виховання споживачів: ”Люди повинні бути більш обізнані про те, чим вони користуються і що накладають на шкіру, вони повинні побачити за межами видимості та реклам з телебачення, за етикетками та упаковками, вони повинні побачити вміст виробу. Всі назви інгредієнтів, які ви не знаєте, не натуральні”.

Всі інгредієнти (ароматичні есенції, ефірні масла), які використовуються на даний момент, спочатку були використані зі зцілювальною метою, – розповідає Міхаела. Давні єгиптяни були першими, хто використав запашні продукти для косметичних цілей. Міхаела вирішила повернути здорові компоненти кремів та масел для догляду на перше місце, де вони й повинні бути.

Щороку наприкінці серпня поїзд Venice Simplon-Orient Express відправляється з Пaризького Східного вокзалу до вокзалу Сіркеджі у Стамбулі. Східний Експрес – так називається залізничний маршрут далекого сполучення, яким спочатку управляла компанія Internationale des Wagons-Lits. Цей маршрут часто змінювався. Спочатку Східний Експрес планувався як звичайний залізничний маршрут, проте з часом назва стала синонімом до подорожі з розкішшю. Східний Експрес зєднує Париж зі Стамбулом. Подорож триває 6 днів і 5 ночей і кожні 24 години, проведені в поїзді, коштують понад 1.000 євро.

У наші часи, коли за 13 годин можна перетнути сім морів та океан і дістатися до світу, де час стікає по-іншому, цю подорож можна вважати ексцентричною. Проте, з року в рік кількість тих, хто бажає поекспериментувати цей сухопутний круїз, стає все більшою. Поїзд Східний Експрес складається з елегантних зручних і розкішних вагонів, він являє собою захоплюючу легенду, повну загадковості, перетинає історію культури та цивілізації об’єднанної Європи. Хто ж подорожує ним? Це особи різного віку: є й молодь, є й пенсіонери, подружжя та самітні, молоді подружжя, які обирають подорожувати Східним Експресом у медовий місяць, чи подружжя, які святкують ювілей шлюбу. Люди вибирають цей поїзд з різних нагод. Звичайно, серед них є й багаті особи, але є й ті, які впродовж років збирали гроші, щоб здійснити цю подорож.

Цього року Східний Експрес прибув до Бухареста в понеділок, 3 вересня о 14.20, до 15 перону Північного вокзалу. Це була друга зупинка на території Румунії. Першою зупинкою було місто Сіная, де пасажири змогли відвідати замок Пелеш та інші туристичні об’єктиви міста. Кожне прибуття Східного Експресу — це подія для будь-якого вокзалу, де він зупиняється. Там збираються люди, щоб побачити зблизька легендарний поїзд, а пасажирів, які виходять на перон, зустрічають і фотографують журналісти, беруть у них інтерв’ю і ставляться до них, як до кінозірок. Принаймні так відчув себе Генрі, добродушний американець другої молодості, який, скільки може, уникає відеокамер, але зупинився перед мікрофоном ВСРР: “Це було винятковим, особливо компанія була надзвичайною. Наприклад, ці хлопці — відомі актори. Для мене велика честь бути в такій компанії.“

Сьюзен з чоловіком збирали гроші роками, щоб придбати квиток за 20 тисяч доларів, який дозволив їм подорожувати старою Європою на поїзді, рівному якому немає у світі: “Ми вирушили з Парижа. Поїзд неймовірний, екіпаж абсолютно надзвичайний, це дійсно подорож, яку здійснюєш раз у житті. Це немов подорож у минуле. Ти піднімаєшся на цей поїзд, який був так добре збережений, а послуги такого рівня якості, гадаю, не зустрінеш в іншому місці. Це абсолютне балування. Це дуже дорога подорож, але вона вартує кожен заплачений гріш. До тебе ставляться, як до члена королівської сім’ї, навіть якщо насправді ти не маєш до неї ніякого відношення. Все своє життя я заощаджувала для цієї подорожі, але це вартує. Ми спробували купити квитки і минулого року, але їх уже не було, так що ми були змушені почекати ще один рік, бо це те, що ми хотіли зробити вже довгий час. І це вартує того. Нам дуже сподобалося в Сінаї. Карпати прекрасні, зрозуміло, чому король вибрав те місце, щоб підняти там замок. Я не бачила чогось подібного ніде у світі. Я ще не бачила Бухарест, так що чекаємо з нетерпінням відкрити його для себе. Все було вражаючим, Будапешт мені дуже сподобався, але мушу зізнатися, що в Сінаї було надзвичайно, дотепер це був один з найцікавіших моментів нашої подорожжі“.

Персонал поїзда, як і подорожуючі, складається з сучасної Вавилонської башти. Лишившись позаду, розмовляючи то італійською, то французькою чи англійською, вони намагалися якнайскоріше підготувати звільнені від пасажирів вагони, поки поїзд знаходиться на вокзалі. Розміщені за декілька кроків від Королівського палацу, в одному з найгарніших п’ятизіркових готелів Бухареста, чия історія може зрівнятися з поїздом, з якого вони щойно зійшли, пасажири Східного Експресу прогулялися по Бухаресту двоповерховим туристичним автобусом, а потім ознайомилися з румунською кухнею. Після цього, поїзд продовжив свою шестиденну подорож до Стамбулу, звідки повернувся 8 вересня з новою зупинкою в Бухаресті та Сінаї.

Venice Simplon-Orient-Express організовує щороку подорож цим особливим поїздом по маршруту Париж-Відень-Будапешт-Сіная-Бухартест-Варна-Стамбул-Бухарест-Сіная-Будапешт-Відень-Венеція. У 2013 році квитки для цієї подорожі коштуватимуть 14.000 євро за двомісне купе. Звичайно, відома Агата Крісті та її роман “Вбивство в Східному Експресі” додали слави чудовому поїзду. Проте, хоча й щороку ми ставимо перед собою це запитання, на борту поїзда більше не скоюється жодного злочину.

Пройшло вже декілька років відколи велосипед, здається, став найкращим другом людини. Зросло число тих, які надають перевагу педалюванню до роботи впродовж 15 хвилин, аніж стоянню в пробках по 40 хвилин. В Бухарестських парках з’явилися велосипеди усіляких розмірів і майже для будь-якого віку, які можна взяти на дві години на основі посвідчення особи. З’явилася і громада велосипедистів з Бухареста, які закликають до екологічного ставлення такими закликами як: «Крути педалі для себе і для Бухареста: настав час повернути нам наше місто!»



Відовідальною за появу велосипедів у бухарестських парках є Асоціація «Green Revolution», яка є ініціатором цієї ідеї в нашій країні. Корнел Белчуг, директор програм асоціації, розповість, звідки їм прийшла ця ідея: «Ідея не є новою чи новаторською, а звичайною. Велосипед повинен бути альтернативним засобом пересування в будь-якій міській агломерації. І, звичайно ж, так як Бухарест, будучи містом, найбільше постраждало від міського руху, було природним розпочати звідси, але ми присутні з проектами безкоштовного прокату велосипедів в Яссах, Клуж-Напоці, Тімішоарі, скоро ми будемо і в Сібіу та Констанці. Ми спробувати прийти з цим проектом у всі великі міста країни, так що можемо сказати, що за декілька років велосипед займе належне йому місце, а саме серед засобів пересування, які можна використовувати щодня. В Бухаресті ми розпочали проект три роки тому, розпочали меншою кількістю велосипедів, пізніше розширилися і зараз ми є в кожному великому парку міста. А ще ми почали робити проекти для студентів, ми забезпечили безкоштовними велосипедами й університетські містечка та місця поблизу великих компаній, щоб велосипедами змогли користуватися і люди, які працюють в офісах».



У перші два роки функціонування з проектом «Ivelo» асоціації вдалося зібрати понад півмільйона користувачів. Бачучи, що з’явилося все більше велосипедистів, мерії взялися обладнувати спеціальні доріжки для велосипедів. Хоча в Бухаресті траси це досить обмежені, подивімося, все-таки, де ми можемо покататися. З пропозицією приходить Корнел Белчуг: «Я б порадив усім прийти до парку Херестриу, вхід Шарль де Голль, зі сторони телебачення, звідти вони зможуть покататися алеями парку. Парк Херестриу дуже великий, має гарні алеї та доріжки для велосипедів. А якщо вони хотять виїхати з парку, то можуть податися бульваром Авіаторілор, Статуя Авіаторілор, Каля Вікторієй, П’яца Вікторієй, П’яца Романа, Універсітате, старий центр або навіть можуть поїхати ще далі до парку Тінеретулуй чи парку Ізвор. Повертаючись, вони можуть поїхати знову по вулиці Кісельова, Тріумфальній арці. Є маршрути з гарно відмежованими велосипедними доріжками, ними легко користуватися. Я раджу користуватися велосипедом у північній зоні та центрі столиці, де інфраструктурта дозволяє користуватися велосипедом і не зовсім освідченим велосипедистам».



Скористалася і я пропозицією відкрити для себе Бухарест на велосипеді і залишила за спиною парк Херестриу, легко педалюючи по бульвару Кісельова, обрамленому колишніми дворянськими садибами, багато з яких були відремонтовані, щоб відродити красу колишнього бульвару. Спереду — Тріумфальна арка, відкрита для відвідування, а перехожі зібралися довкола неї, щоб насолодитися панорамою з його платформи. Недалеко дві імпозантні споруди чекають своїх гостей: справа — Музей румунського селянина, де історія має сімейний характер, нагадуючи про бабусину хату в селі, а зліва — Музей геології, який ховає мінералогічні та палеонтологічні скарби Румунії. На П’яца Вікторієй — Національний музей природознавства «Ґріґоре Антіпа» в модернізованому варіанті, який примушує тебе коливатися між бажанням насолоджуватися і далі прогулянкою на двох колесах чи досвідом провокуючого музею.



Навіть якщо ми вирішимо поїхати далі, прямуючи велосипедною доріжкою, яка веде нас через переповнену площу, не залишаємося далеко від культурних спокус. Навпаки, я б сказала так: якщо ми трішки звернемо з дороги і в’їдемо на Каля Вікторієй, то можемо відвідати Музей «Джордже Енеску», колишній палац Кантакузіно чи трішки далі Музей кераміки та скла, тематика якого підкреслює артистичні достоїнства обробки глини, починаючи з посуду для щоденного використання і завершуючи артистичними виробами зі скла та фарфору. Якщо залишимося на велосипедній доріжці, за найкоротший час доїдемо до Універсітате, де було б шкода прогавити саме історичний центр.



Якщо ви насолодилися бодай частиною цих спокус, це означає, що ви повинні дуже швидко педалювати назад, щоб здати велосипед, тому що ви перевищите 2 години прокату. Все-одно, якщо вам сподобалося — ви неодмінно повторите цей досвід. (Ана-Марія Кононович, Людмила Дорош)

Впродовж часу було написано багато про жебраків-румунів за кордоном. Одна з останніх таких новин розповідала про роботів-жебраків. Одного з них можна побачити на вулиці Марія Хільфер, найпереповненішому бульварі Відня, його створив артист румунського походження Даніел Кнорр з Берліну.



Я запросила його до мікрофону розповісти нам про те, як з’явилася у нього ідея створення роботів-жебраків: «В 1999 році мене запросили на виставку з Берну, Швейцарії, щоб створити роботу для громадського простору. Перебуваючи там, я дізнався, що жебраків-людей збиралися прогнати з міста, тому що вони завдавали шкоди його іміджу. І я подумав щось зробити, тому що жебрацтво є, можливо, однією з перших професій у світі. І я вирішив зробити робота-жебрака, індустріалізувати це, якщо можна так сказати, щоб таким чином допомогти жебракам. Потім мене запросили на різні виставки і я створив різні покоління роботів. Цей робот з Відню є четвертим чи п’ятим роботом, який вийшов у цій серії».



Але хоча й роботизація цієї діяльності здавалася неможливою, твір Даніела Кнорра здобув успіху, взяв участь на виставках і завоював прихильників. Даніел Кнорр: «Реакції були різними. В одному музеї з Ессену у 2002 році люди сказали, що воліють дати гроші роботам, аніж жебракам, тому що вони не пахнуть, не мають поганий вигляд. Люди звідти і були першими, які придбали робота-жебрака. Мені здалося, що з боку публіки це неоліберальний жест, але мене це й обурило. Але таким є суспільство, я подумав, що цей робот підходить для індустріалізації цього ремесла. Це й матеріалізація явища, яке відбувається щодня. Кожного дня всі ми в деякій мірі просимо їжі, навіть якщо ми маємо що їсти, все одно ми щось просимо».



Основна ідея роботів відповідає запиту кураторів виставки під назвою «У вашому розпорядженні – мистецтво і праця» («At Your Service – Art and Labour»), у якій бере участь Даніел Кнорр. Однією з вимог кураторів було, щоб артисти проілюстрували своїми роботами автоматизацію робочого процесу. Серед запропонованих тем була й тема про те, як робота піднімає самоповагу, робота, яку розглядають як задоволення чи як тягар, і те, як суспільство впливає на наше професійне життя.



Артист румунського походження переконав організаторів, що його роботи-жебраки заслуговують бути побаченими, і він створив декілька їх варіантів впродовж часу. «Перші роботи мали собаку, це був робот із собакою, і коли хтось проходив перед ним, він реагував через фотоелектричну клітину і казав: «Добре виглядаєш. Чи не знайдеться у тебе 1 євро для мене?». І якщо ти давав йому гроші, він дякував тобі і бажав гарного дня. А собака постійно гавкав. А потім я зробив один робот як термінал, тобто простіший, і він діяв так само. Робот, який я представив у Відні, має рукоятку, яку повертаєш і він починає заряджатися, починає жебракувати і просити грошей. Має відділ, куди кладуться гроші, і коли ти це зробиш, він дякує тобі і бажає гарного дня.»



Я запитала Даніела Кнорра, в якій мірі розуміють люди, що роботи, які просять грошей, — це артистичний акт: «Мистецтво складне, тому що, йдучи вулицею, ти не сподіваєшся побачити якусь роботу. Все, що має основу та абстрактний характер, стає твором мистецтва, але це може бути будь-що, ініціатива якоїсь компанії, реклама, так що не думаю, що люди відчувають, що якась робота була задумана як твір мистецтва. Але ідея, яку передає мій твір, є індустріалізацією жебрацтва і, мабуть, це була остання річ, яку залишилося індустріалізувати. Напрямок роботики в моєму мистецтві залежить від бажання здійснення цього явища. Основана на ідеї Айзека Асімова, який вигадав 3 закони роботів, третій закон твердить, що робот має сам піклуватися про свою безпеку, що наштовхнуло мене задуматися над аспектом існування роботів і про те, що вони могли б робити. Ці закони роботів були запозичені вченими».



В останній тиждень квітня Даніел Кнорр приїздить до Бухареста з новою виставкою, яка буде проведена в Музеї сучасного мистецтва. Цього разу артист приготував для нас «свинарник з доларів». Йдеться про свиней орігамі, зроблених з доларів дуже великого розміру, від 50 см і до натуральної величини. (Ана-Марія Кононович, Людмила Дорош)

Паста із сиру, солодка кукурудзяна мамалига — простий десерт, спадщина традиційної гастрономії у вигляді кексу, омлет у духовці чи вирізка з приправами, запечена у духовці, тост із маслом та медом, а також листочком м’яти зверху, та багато інших ласощів, які нагадують про бабусину хату — зараз вони можуть входити до складу меню, яке готують в декількох дитсадках в м. Клуж-Напока. Це результат проекту ”Порожні тарілки”, до якого Адріан Хедян, кухар-професіонал та кулінарний блогер, залучився ще з минулого року разом з командою дієтологів. Це новий проект у Румунії, метою якого є ознайомлення дітей із здоровим харчуванням.



Звідки прийшла ідея цього проекту — розповість Адріан Хедян: ”Ця ідея не нова і це не щось надзвичайне, й інші пробували звернути увагу на здорове харчування для дітей, але у нас в країні такого ще не було зроблено. Проект ”Порожні тарілки” є втіленням в життя проекту здорового харчування в державних дитсадках з Клужу. Я не зміг включити в цей проект усі дитсадки, тому що не мав для цього достатньо грошей. Я надіслав листи до дитсадків з Клужу, де пояснив, що хочу зробити, і п’ять з них відповіли. Минулого року, у грудні, я відвідав ті дитсадки, побачив їхні потреби, я хотів побачити, що знають батьки дітей про здорове харчування, а потім що знають про це діти. Я організував декілька майстер-клaсів з батьками, з дітьми, останнім з них я дав понюхати та покуштувати фрукти й овочі, ми побесідували про нездорові продукти, про гарно розмальовані капкани з полиць магазинів. Щотижня я працював з 15 кухарками тих дитсадків і приготував разом з ними меню, яке складалося з різних видів страв для восьми тижнів, в якому страви не повторювалися майже зовсім. Батькам дітей сподобалося меню, яке ми приготували, і страви цього меню готують зараз в дитсадках.”



Кошти меню повинні були бути такими ж, як і раніше, а меню — набагато відмінним. В чому полягає його новизна?- відповість Адріан Хедян: ”Це не особливе меню, ми не винайшли заново страви чи кухню. Готуємо з меншим вмістом жирів, цукру, солі. Готуємо дуже багато в духовці. Ми повинні забезпечити сніданок, обід з двома видами страв та десертом, та закускою. Ми готуємо ретельніше, готуємо багато в духовці, тому що така їжа здорова і економна. Діти отримують і відбивну, і котлету, але вони запечені в духовці, а не смажені в олії. Ми ввели і крем-суп, який дозволяє погратися з кольорами та консистенцією та освоїти дітей з ідеєю супу. В основному, традиційними овочами, які використовують в румунській кухні, є картопля, квасоля, капуста, але ж овочів більше і ми можемо використовувати їх свіжими, в залежності від сезону. І дуже важливо привчити дітей до смаку овочів змалку. Є й дорослі люди, які не знають, який смак має певний овоч, наприклад, брокколі, тому що вони не їли його в дитинстві і відмовляються його вживати й зараз, тому що не знають його. Діти дуже цікаві і хочуть брати участь в таких майстер-класах, особливо діти 3-4 років. Старші діти, 5-6 років, теж цікаві, але на них уже вплинув телемаркетинг, вони не відрізняють картоплю від буряка, але роблять різницю між акціями на чіпси.”



Серед страв, які не дуже сподіваєшся побачити в дитсадках, мою увагу привернули короткі макарони з червоним соусом та рибою — це спроба навчити дітей їсти рибу способом асоціації із макаронами з соусом, який зазвичай їм подобається. З тією ж метою готують спагеті з овочевим соусом, куди входять баклажани, перець, кабачки та помідори. М’ясні страви з баклажанами, запеченим червоним буряком, спеченим гарбузом. Суп із чечевиці, крем-суп із капусти, крем-суп із селери та кольрабі, гороховий крем-суп чи суп із цибулі. Рис містить овочі, десерт дуже часто є комбінацією йогурту з фруктами, м’ятою чи ванільним стручком.



Результат цього проекту — діти харчуються здоровою їжею і все більше людей зацікавлені цією ініціативою. Я запитала Адріана Хедяна, наскільки відкритими були батьки та діти прийняти цей новий тип кухні: ”Вони не мають як прийняти все із самого початку. Важливо переконати дітей спробувати нову страву. Треба діяти тактовно, і якщо якась страва їм не подобається, не наполягати, бо так зруйнуєш те, що тобі вдалося до того часу. Я помітив, що у сім’ях, де мама кривиться перед якимось овочем, діти робили так само, тому що батьки є моделлю для своїх дітей. Я зробив 170 рецептів таким чином, щоб все меню було узгодженим.”



Якщо я викликала у вас апетит і вам кортить дізнатися, які інші страви можна приготувати якомога натуральнішим способом, можете надихнутися з меню, розміщеного на веб-сторінці проекту:: http:/www.viatalagradi.ro (Ана-Марія Кононович, Людмила Дорош)

Проект, який був ініціований 20 років тому, знайшов свій момент, фінансування і, здається, що знаходиться на доброму шляху щодо нового урбанізму Бухареста. Новий відрізок метро почав будуватися в кварталі Друмул Таберей, де проживає велика кількість людей, і який в останні роки зіткнувся з великими транспортними проблемами як до центру міста, так і від центру до кварталу.



Але не міська історія нового відрізка метро є нашою сьогоднішньою темою, а незвичайна історія одного історичного відкриття, яка додасть кольору цій новій лінії метро. Як з’явилося це відкриття — розповість Ґеорґе Удріште, генеральний директор “Метрорекс”: ”Треба вам розказати, що означає робота над відрізком метро. Зона, яку ви маєте на увазі, була зоною, відомою своїми історичними слідами та пам’ятками, тільки їхнє точне місцезнаходження загубилося. Попередні дослідження, які ми повинні провести перед тим, як розпочати будівництво, мали передбачати й знаходження таких слідів. В цій зоні сотні років тому росли виноградники, це була важлива винна зона Бухареста. Як доказ, не дуже далеко знаходиться шосе Віілор (виноградників). Там колись спинялися і пандури Тудора Владіміреску й через те, що то була винна зона, ті, хто займався виноградниками, змушені були збудувати винні льохи. Місце знаходження цих підземних споруд загубилося і ось розпочалися роботи над будівництвом зупинки метро “Військова академія”. Приблизно два місяці тому, працюючи над стінами спеціальними машинами, які заливали емульсію з бетоніту, яка забезпечила б належні умови роботи, в певний момент весь бентоніт витік і зник і серед тих, хто там працював, піднялася тривога. Стривожені, робітники зрозуміли, що весь бентоніт стік в приміщення, яке існувало в тій зоні.”



Була попереджена влада, прийшли археологи, була взята цегла для дослідження і було сфотографовано найтемніші куточки. Про це розповість знову Ґеорґе Удріште: ”Ми були присутні там, працюємо з фахівцями з Музею історії Бухареста, з археологами, які вказують нам шлях, яким слід іти. Першим кроком було припинення робіт і повідомлення влади. Ми повинні були сфотографувати приміщення спеціальною камерою, вернути частину цегли тієї споруди. Нам дозволили продовжити розкопки і по мірі того, як ми просуваємося, ми повинні продовжувати дослідження щодо історичної важливості тих місць. Я зустрів людей, які знали раніше про те, що в тій зоні є щось. Є одна людина похилого віку, яка пригадує, що в дитинстві гралася в тих льохах.”



Будучи відповідальним за будівництво нового відрізка метро, Ґеорґє Удріште був на тому місці. Що він побачив, скаже впродовжені: ”Я побачив печеру, одну чи дві арки будівлі на зразок тунелю циліндричної побудови. Більше я побачив, коли приміщення було знято і коли звідти було взято декілька цеглин. Першою думкою археолога, який був там, була, що вони не мають історичного значення, тому що їхня форма і структура не дуже давні. Ми не знайшли жодної пляшки вина, але будемо працювати з великою обережністю і подумаємо над тим, як зберегти на майбутнє це відкриття. У мене вже є одна ідея, я подумав, що ми можемо повернути частину знайдених матеріалів, щоб у межах станції метро, бодай в одному кутку, відтворити те, що ми знайшли. І так як йде мова про винні льохи, може, ми обладнаємо міні-музей, можливо, і дегустацію вина. Я хотів би цього, тому що так зросте цінність зупинки метро. Майбутні покоління не забудуть, що там колись були виноградники та винні льохи. Можна було б підкреслити їхню цінність і мене дивує, що до цього часу не існувало інтересу в цьому напрямку.”



Ідентичні льохи було знайдено деякий час тому на відстані приблизно 500 метрів. Їх спорожнили, а власник земельної ділянки перетворив їх у ресторан. Перші археологічні дослідження показали, що йде мова про місце для збереження вина періода Тудора Владіміреску. Винний льох знаходився якраз на місці, де повинна була бути збудована зупинка метро “Військова академія”, перша від зупинки “Героїв” у напрямку кварталу Друмул Таберей.

(Ана-Марія Кононович, Людмила Дорош)

На початку весни в Музеї румунського селянина у Бухаресті відкрилася незвичайна фотовиставка під сугестивною назвою «Останнє кочування». Фотограф Драгош Лумпан вирішив представити публіці з допомогою зображень аспекти світу, відокремленого від часу, в якому ми живемо, і який, здається, потроху і непомітно для нас згасає. Світ вівчарів, які щороку гонять свої отари між рівнинами та горами, захоплює своєю простотою та автентичністю, що є протилежністю повсякденного пейзажу. Виставка Драгоша Лумпана є проектом, що намагається представити не всім доступний стиль життя, а не науковий підхід, який розмістив би явище кочування в холодні шаблони польового дослідженя.



Драгош Лумпан розпочав проект, присвячений кочуванню, в 2007 році, коли, побачивши сліди овечої отари з автомобіля чи поїзда, захотів спробувати стиль життя вівчарів. Спочатку він приєднався до однієї сім’ї кочових вівчарів і прожив там 2 роки. Нещодавно вівчарі, поряд з якими жив і подорожував фотограф, вирішили відмовитися від кочування. Послухаймо Драгоша Лумпана: «Звідси походить і назва проекту «Останнє кочування». Звичайно, ще є вівчарі, які кочують, але є тенденція зникнення цього явища, можливо, це звучить жорстоко… Деякі країни намагаються підтримати кочування і в таких випадках, можливо, воно не зникне так швидко. Виставка в Музеї румунського селянина містить десять великих і 340 невеликих фотографій, а також два дуже коротких уривки фільму, які, сподіваюсь, викличуть інтерес до фільму, котрий, сподіваюсь, буде готовий через декілька місяців. А ще є I-Pad, на якому можна побачити більше фотографій, майже тисячу, це свого роду зошит з начерками, де є й скожі фотографії для тих, хто має терпіння і хоче побачити більше. А ще є декілька панно, де описано дорогу, яку мені довелося пройти, щоб дістатися вівчарів. Це ще робочий проект, як і фільм, над яким я ще працюю.»



Шлях, який подолав Драгош Лумпан поруч з вівчарями, простягнувся за кордони Румунії. Впродовж п’яти років вони подолали 40 тисяч кілометрів по різних країнах, таких як Албанія, Греція, Італія, Великобританія та Туреччина. Ті 100 тисяч фотографій, 70 годин знятого матеріалу та 100 годин аудіозаписів є результатом частково завершеного проекту «Останнє кочування». Про те, як прийняла публіка виставку в Музеї румунського селянина, розповідає Драгош Лумпан: «На вернісажі було неочікувано багато людей, я цьому дуже зрадів і, звичайно ж, цьому зраділи й ті, хто допоміг мені у цьому проекті. Статистично кажучи, ця виставка має досить багато відвідувачів. Від тих, хто висловив свою думку, я почув дуже гарні слова і, сподіваюсь, щирі. Я говорив з одним викладачем Агрономічного факультету, який був дещо незадоволений тим, що не було наукової критики. Але це ж візуальний проект і я хотів розповісти про світ на межі зникнення та його атмосферу. Звичайно ж, є речі, які я й не мрію охопити, так що я прошу пробачення перед всіма, кого зачепить те, що я не представив достатньо наукових даних. Звичайно, ті 340 надрукованих фотографій невеликого розміру і декому це може видатися незвичним для фотовиставки. Я навмисно зробив так для тих, хто має бажання увійти у світ, який я не в стані описати декількома фотографіями. Я вибрав варіант, який пропонує відвідувачеві нагнутися, мати трішки терпіння побачити, що там, і таким чином відчути хоч трішки атмосферу кожної фотографії.»



Історик та археолог Тіберіу Васілеску, говорячи про цей проект, зазначив, що «зображення, охоплені Драгошем Лумпаном, пропонують візуальне вимірювання, про що з археологічної точки зору можна лише смутно здогадуватися». (Моніка Кьорпек, Людмила Дорош; Фото: Драгош Лумпан)

Майбутнє, в якому роботи полегшуватимуть нам життя, не за горами. Це демонструє румунська молодь, захоплена роботикою, яка представляє різні винаходи на змаганнях такого роду. Десятки студентів Факультету математики та інформатики Університету “Бабеш-Бойой” з м. Клуж-Напока нещодавно представили на виставці різні моделі розумних роботів. Серед найцікавіших та найоригінальніших винаходів є й робот, який збирає господарські відходи, або інший робот, який миє вікна. У змаганні під назвою “UBBots 2012 — день розумних роботів” відзначалася особливо їхня корисність.



Робот “Еко Сортувальник” (Eco Sorter) повинен знаходити відходи, а знайшовши їх, він проводить аналіз контуру і визначає категорію, до якої відноситься той відхід: пластмаса чи метал. У залежності від знайденого об’єкта, робот захоплює його, піднімає і кладе до відповідного контейнера. Він продовжуватиме цю дію до безконечності. Овідіу Пирву, один із членів команди, яка створила цей робот, сподівається, що компанії комунальних послуг будуть зацікавлені цим винаходом: ”Це екологічний робот, який відокремлює пластмасу від металу. Це мобільний робот, він пересувається, ми розробили його так, щоб він рухався в рамках певного периметру, але цю функціональність можна розширити. Це був освітній проект, ми б хотіли його розширити, але для цього потрібне досить велике, серйозне фінансування для кращих компонентів. На даний момент такого фінансування не існує. Було б ідеально, щоб наш проект був прямо інтегрований у практику компаніями комунальних послуг і щоб ми співпрацювали з багатьма компаніями.”



Студенти пояснили, що роботи є лиш прототипами, першим варіантом ідей, які треба удосконалити. Проте цей етап означає партнертство між факультетом та компаніями, які бажають інвестувати в такі ідеї і які забезпечать і необхідну технічну чи фінансову підтримку. За 5 років, відколи організовується цей конкурс, лише декілька компаній зацікавилися прототипами, але жодна з них не пішла далі. Навіть в таких умовах студенти захоплюються роботикою і хочуть продовжувати створювати й інші моделі, як заявляє Овідіу Пирву: ”Спочатку я обрав вивчати це вибірково. Я майже нічого не знав на цю тему, але мені це здалося цікавим, а після створення цього робота, після консультації багатьох статей на цю тему я став пристранішим. Поки-що мені подобається ця тема і я хотів би продовжити в цьому напрямку.”



“Sky Washer” є роботом, розробленим для миття вікон, особливо у високих будівлях. Робот може виконувати дуже тонкі рухи у вузьких просторах, регулювання висоти та відстані між ним та вікном, а також рухи миття. Влад Крістя є одним із членів команди, яка створила цей робот: ”Ми створили цей робот, щоб він мив вікна. Він зроблений командою складом з 4 осіб факультету математики та інформатики. Цей робот складається з двох компонентів. Він пересувається в польоті, наближається до вікна і йому вдається витерти його. Поки-що він не запрограмований мити вікна, він лише витирає їх, але в майбутньому ми спробуємо додати йому і функцію миття вікон. Ми захотіли втілити в життя цю ідею тому, що приміщення зі скла, на які ми орієнтувалися, дуже важко мити, переважно це роблять альпіністи, які піддають своє життя небезпеці, і так нам прийшла ідея зробити цю роботу автоматизованою, щоб ця робота людей не була необхідною.”



Можна сказати, що ми знаходимося все ближче до пророцтва вчених, які стверджують, що суспільство вступає в нову фазу, де людських операторів потрібно буде все менше. Проте думка Овідіу Пирву є іншою: ”З моєї точки зору, ці ідеї заходять надто далеко. Наскільки я знаю і скільки вивчив, ми можемо робити розумних роботів, але вони не перевищуватимуть людський розум. Поки що я не думаю, що це можливо, ця ідея трохи перебільшена… може, в майбутньому… хто знає…”



Роботика є універсальною спеціалізацією, яка стає все популярнішою серед молоді, що захоплюється комп’ютерами. Корнел Амарієй є одним з цінних румунів, який у свої 17 років визнаний на міжнародному рівні за свої досягнення в галузі інвентики. Серед його досягнень є й прилад, який виявляє алкоголь в організмі, робот для осіб з вадами чи робот, який може відстежувати людей та знаходити жертви у випадку землетрусів. Незважаючи на свою геніальність, Корнел Амарієй є звичайним молодим хлопцем, як і решта, захоплюється не тільки роботикою та IT програмуванням, а й гітарою, плаванням, поло та фотографічним мистецтвом, і щоразу йому вдається перетворити хобі в досягнення. Послухайте його та уявіть собі, яким є ритм його життя: ”Можу згадати 10 років плавання, 6 років занять поло, якщо не помиляюся. Я займався й картингом, їздою верхи… Дуже часто втома відчувається. Все одно, якщо мені щось подобається — я займаюся ним. Я дуже активний, мені дуже подобається постійно працювати, не сидіти даремно.”



На початку травня в Бухаресті відбудеться X випуск міжнародних змагань інформативних проектів INFOMATRIX. Щороку учні ліцеїв та студенти, які вчаться в технічних університетах, змагаються в програмуванні IT, програмному забезпеченні та роботах, одні цікавіших інших. Це конкурс, який намагається заохотити молодь використовувати свою уяву, пристрасть та творчість для створення технологічних інновацій, які змогли б зробити позитивні зміни у суспільстві. (Теофілія Ністор, Людмила Дорош)