Category: Неповторна Румунія

У часи наших дідусів та прадідусів мало хто з людейо мали паспорти. Проте ти знав, звідки людина, по тому, як вона одягалася. Одяг, який носили люди, казав про них чимало, про те, звідки та людина, хто вона, і це завдяки видимим знакам на сорочці, покроєм та орнаментом на одязі, видом прикрас чи формою шапки чи капелюха. Проте хто носить зараз вишиті сорочки? Де можна побачити чорні чи червоні вишиті полики, пояси з геометричними мотивами, восьмикутні зірки чи інші знаки, вишиті на лляній чи шовковій тканині?

Може, ви подумаєте, що вишиті гарні сорочки, яких не цуралися носити навіть королеви та принцеси Румунії, чи сміливці й учені, які народилися тут, були забуті? Дізнайтеся, що це не так. Румунські вишиті сорочки дефілюють подіумом великих парадів моди, підписані Ів Сен Лораном чи Томом Фордом, і обходять світ завдяки гарним фотомоделям, які фотографуються по Каля Вікторієй, чи які носять з любов’ю та ностальгією румунки, які, емігруючи, поклали собі у валізу й вишиту бабусею сорочку.

Румунська вишита сорочка знову в моді, і це не випадковість, як розповіла нам Андрея Тенесеску, засновниця віртуальної громади під назвою «Вишита румунська сорочка» («La blouse roumaine»). Майже 17 тисяч людей зі всього світу насолоджуються щодня фотографіями, документами та подробицями, які розміщує Андрея. Як все розпочалося? «Я мала вже два роки альбом на соцмережі Facebook, де збирала фотографії з румунськими вишитими сорочками, то в інтерпретації Ів Сен Лорана, то від Тома Форда та міжнародних дизайнерів з думкою, що, можливо, хтось помітить це і інтерпретує її в Румунії, і поставить на належне їй місце. Коли я побачила, який успіх мав цей альбом, я створила громаду. Я не сподівалася, що вона матиме такий успіх, кажу вам чесно. Ми почали отримувати дуже багато повідомлень, особливо від румунів з-за кордону, які раптом виявили своє походження, радість бути румуном, спогади дитинства і все, що має найціннішого людина, яка перебуває далеко від своєї країни».

А потім зображення почали надходити і з інших джерел. На електронну адресу громади щодня надходять уривки з писань про румунський народний одяг, фотографії з королівською сім’єю, яка позувала для офіційних листівок в традиційних костюмах, афіші виставок та пояснення до їхніх символів. Андрея каже, що не тільки люди, розкидані по світу, були зворушені тими зображеннями, а й уповноважені установи, які радіють будь-якій маленький допомозі: «Нам вдалося вплинути на дуже багато громад, навіть музеїв, тому що все, що ми виставляємо по Інтернету, перерозподіляється Музеєм села, Музеєм історії, Музеєм мистецтва. Нам вдалося вплинути на молодих дівчат, щоб вони носили вишиті сорочки. І разом з амбітною командою молоді ми зробили проект, про який вже давно мріємо: прогулянка по Каля Вікторієй у вишитих сорочках».

6 квітня Instagram закликав своїх користувачів зі всього світу вийти на прогулянку і завантажити фотографії з різних міст світу. Андрея Тенесеску відразу ж побачила фантастичну можливість одягнути у вишиті сорочки сотні тисяч моніторів. Разом з однойменною фундацією, як і головна вулиця Бухареста Каля Вікторієй, була організована прогулянка у вишиванках. Десятки фотографів, які прийшли спеціально для цієї нагоди, наповнили соцмережі з миттєвими фотографіями моделей, одягнених у вишивки. Андрея Тенесеску каже, що це був фантастичний день. «Ми організувалися за 4-5 днів і вперше зустрілися з бажаючими фотографічних прогулянок. Це було фантастично, всі поводилися дуже гарно, і все було за нас: від погоди, яка була надзвичайно гарною, до собаки, яка супроводжувала весь час відчат, немов прогулювалася по Каля Вікторієй сотні разів. Було дуже багато людей, які просто-напросто провели 2 години їхнього життя, як то було колись, коли румуни в міжвоєнний період виходили на прогулянку по Каля Вікторієй у своїй найгарнішій одежі, включно й у вишиванках. Це й було повідомленням, яке ми хотіли заслати всім: ми хочемо мати Каля Вікторієй, яку бачимо у фотографіях того періоду, ми хочемо поєднати з Каля Вікторієй усі символи й історії Румунії».

Декілька днів пізніше відбулася нова прогулянка. І все не спиниться на цьому. Андрея Тенесеску має великі плани на 24 червня, до свята Трійці: «Ми розпочали клопотання про відкриття нової асоціації по захисту, просуванню та розповсюдженню румунської вишиванки. Ця асоціація просуває день Трійці як універсальний день вишиванок, коли всі жінки, які мають вишиті сорочки, чи хочуть зробити її або придбати, носитимуть її у це свято так, як це робили наші прабабусі. Вони казали, що в цей день відкриваються двері неба і ми можемо спілкуватися зі всесвітом, посилати наші добрі думки. Цього року 24 червня ми відзначимо дуже просто. Ми носитимемо вишиванки і зробимо по Інтернету карту світу, на якій розміщуватимемо фотографії з румунками у вишитих сорочках. Ви побачите, як планета одягається у вишиванки, бо я переконана, що в багатьох куточках планети є румунки, які носять вишиванки, які мають з дому вишиту сорочку. Це не бренд країни, це дух країни. Народний костюм — це храм, і на відміну від інших націй, ми маємо безперервну живу історію тисячі років, яку носимо на собі, і яку з 2013 року почне носити вся планета, тому що тепер це у великій моді. Потрібно скористатися цим моментом і розповісти далі нашу історію. Все приходить у свій час, і наш час настав».

На початку липня дві команди велосипедистів вирушили в караван на велосипедах-тандем. Їхній маршрут включає 26 міст. У кожному місті в 11 годині ранку на головній площі міста, в якому вони знаходяться, вони розбивають символічну стіну. Стіна складається з картонних коробок, позначених буквами, з яких утворюється слово “Інвалідність”. 38-річний Флорін Джорджеску має сенсорні проблеми, він закінчив Бухарестський психолого-педагогічний факультет, став кандидатом наук у психології, в останні 3 роки брав участь у Марші велосипедистів, який означає долання відстані Бухарест-Констанца. Він подолав 1200 км маршрутом Бухарест-Сігету Мармацієй з місцем призначення — Меморіальний музей болю, у спробі зібрати фонди для людини, якій була потрібна пересадка нирок, брав участь як гість багатьох асоціацій, які просувають велосипедизм, у численних заходах. Все він є й тим, хто подолав відстань Бухарест-Лондон (2000 км), щоб відзначити початок Параолімпійських ігор. У всіх своїх пригодах його супроводжує друг та партнер Александру Рекенел. У той же час, з м. Медіяш вирушили в тандемі й Буту Арнольд Чобо та його донька Андрея Сабіна, які перетнуть іншу половину країни. Буту Арнольд Чобо є незрячим велосипедистом, який взяв участь у Параолімпійських іграх з Пекіну, а зараз розпочав кваліфікацію до Параолімпійських ігор з Бразилії.

Флорін Джорджеску розповість, як він почав цим займатися: “У 2008 році я увійшов у контакт з асоціацією “На сідлі”. Я запитав, звідки можна придбати велосипед-тандем. Люди були дуже сприйнятливі, навіть допомогли нам грішми, щоб ми купили наш перший велосипед. У 2009 році разом з Александру Рекенел ми зробили перший тур країни, від Бухареста до Сігету Мармацієй, маючи кінцевою зупинкою Меморіальний музей болю. Пізніше я заснував асоціацію “Тандем”, а у 2011 році досягнув національний рекорд швидкості в автомобілізмі для незрячих на злітно-посадковій смузі аеропорту м. Крайова. Минулого року ми поїхали з Арада до Лондона в рамках кампанії “Дивись за межами”. Зараз асоціація “Assoc” з м. Бая Маре та “Euroins Румунія” запросили мене до каравану “Каспер”, і забезпечили нас велосипедами, на яких ми їдемо.”

Караван Каспер носить назву компютеризованої системи для оцінки ступеня інвалідності людини і аналізує людину з соціальної точки зору, ставлячи наголос на тому, що може і що не може зробити людина, як і теперішня модель медичного обстеження в Румунії. Караван Каспер розпочався наприкінці одного проекту з європейським фінансуванням, головною метою якого було зробити доступним ринок праці для осіб з вадами, як розповідає Флорін Джорджеску: “Гаслом цієї кампанії є “Повали стіни, щоб збудувати мости”. Йдеться про ті стіни, які відокремлюють нас на різні соціальні категорії. Сподіваюсь, що бодай одна людина повернеться додому з ідеєю, що можна робити справи і змішаними групами, до складу яких входитимуть люди з обмеженими можливостями та необмеженими. Моє особисте повідомлення є запрошувати людей займатися спортом, рухатися на свіжому повітрі. Організатори кампанії бажають, щоб це був гарний заклик в цілому до спорту та зокрема до паравелосипедизму, тому що паравелосипедизм дуже слабо представлений у нашій країні.”

Ці дві команди знаходяться вже на півдорозі свого маршруту. Флорін Джорджеску каже, що кожного дня велосипедисти крутять педалі декілька десятків кілометрів. “Ми вирушили з Бая Маре, знаходимося в м. Алба Юлія і рухаємося в напрямку Тиргу Муреш, Мєркуря Чук, Бістріца, потім у нас буде 3 дні перерви, і ми поїдемо до Сучави, Ботошанях, Бакеу, Веслуя, П’ятра Нямцу, Фокшанях, Галацю та Бреїли. Ми встановили для себе долати в день по 50-60 км, тому що терміни дуже стислі. Кожні дві години ми робимо перерву для гідратації та відпочинку. Нам пощастило з погодою, ми мали тільки один дощовий день, проте дороги іноді завдавали нам досить великих проблем. В дуже багатьох містах ми отримали приємний сюрприз, констатуючи, що люди дуже добре реагують на наше повідомлення, дуже зацікавлені взяти участь. Але, як ми й очікували із самого початку, були й місця, де участь була дуже низькою, проте ми були готові до цього, ми знаємо, що нелегко зробити відомим наше повідомлення.”

Ці дві команди зустрінуться в Бухаресті 1 серпня, коли в центрі міста буде організовано захід, який відзначить кінець каравану. Флорін Джорджеску та Александру, його приятель та товариш по команді, бажають просувати спорт і як засіб соціальної інтеграції для людей, з необмеженими можливостями. Вони мають і проект, з допомогою якого хочуть пожертвувати велосипеди-тандем ліцеям для незрячих, щоб розпочати паравелосипедизм у Румунії.

У вересні 2012 року двадцять молодих людей заснували неурядову організацію, метою якої було розповсюджувати щастя. Слухаючи це, яка у вас виникла перша думка? Ні, вони не практикують йогу і не проповідують вчення, побудованł на понятті вічного щастя. Це лише люди, які хочуть допомогти навколишнім знайти в собі бодай декілька причин, щоб бути по-справжньому щасливим. Як вони це роблять? На веб-сторінці організації написано так: ”Відповідно з першим звітом ООН у 2012 році, який стосувався виключно лише рівня щастя у різних державах, Румунія є найнещасливішою країною Європи”. Метою Асоціації ”Ініціатива для щастя” є підвищення ступеня щастя в Румунії, використовуючи висновки та дослідження, присвячені областям позитивної та прикладної психології.

Меліна Кіря є однією із засновників ”Ініціативи для щастя”. Ми запитали її, як вона коментує висновки дослідження ООН, які цитує її неурядова організація: ”Поспіх, бідність, нещастя — це наслідки, а не причини. Це наслідки нашого менталітету і того, як ми дивимося на життя. Якщо говорити з простими людьми, бідними й сумними, можна дати їм хоча б дві пропозиції, які можуть змінити їхнє життя на краще. Я твердо вірю в те, що кожен з нас є творцем свого життя. Багато з нас є ще жертвами менталітету безсильних, тому що ми знаходилися в цьому положенні впродовж багатьох років напередодні 1989 року. Тепер нам потрібне щастя, як ніколи. До 1989 року люди були привчені мовчати і слухатися. І раптом виникає приватне середовище, де потрібно бути підприємцем і мати ініціативу. Дуже важко пристосуватися до такого роду приватного середовища. Ми лише сприяємо самоаналізу, не пропонуємо готові рішення, добрі для всіх людей. Такого не існує.”

Майже у всіх великих містах Румунії ”Ініціатива для щастя” має своїх послів. Вони йдуть до ліцеїв та факультетів і пропонують учням та студентам зустрічі та майстерні, де проводяться бесіди про те, що таке щастя, в чому полягає секрет щастя, як можна його отримати і найголовніше — як його зберегти. Меліна Кіря каже, що щастя може бути метою або засобом, в залежності від обставин кожного, але для кожного з нас щастя повинно бути бодай тим, що треба брати до уваги частіше, ніж хліб насущний: ”Мабуть, несвідомо всі люди шукають щастя. Кожен вбачає його в іншому. Одні кажуть, що це велика кар’єра, для інших — це великий будинок чи сім’я, інші хочуть всього цього. Кожен вбачає його в тому, як він був вихований розуміти щастя. Щастя — це особистий стан. Якби весь наш розумовий світ був будинком, щастя було б його фундаментом”.

Але однією з найбільших проблем румунського суспільства є те, що молодь живе у світі, який їхні батьки, дідусі та бабусі навіть не могли передбачити, і тому їм важко бути щасливими. Вони вже на мають орієнтирів, як пояснила нам Меліна Кіря: ”Світ, до якого підготували нас наші батьки, більше не існує. Молодь опинилася у суспільстві, яке не дотримується основних ідей, які вони отримали в перші роки життя. Вони відчувають дуже глибокий розрив між ними й тими, хто їх виховав. Відчувають потребу знайти свій власний орієнтир, шукаючи в іншому напрямку. Люди шукають рішень, які більше не можуть знайти у своїх батьків, дідусів та бабусь, і тоді вони повинні знайти їх ззовні. Румунія зможе вважати себе по справжньому зміненою тоді, коли румуни зможуть говорити про комунізм, прочитавши книгу з історії. Ми маємо ще багато роботи і усвідомлюємо це, коли подорожуємо країною. Якщо ми хочемо, щоб речі змінилися, ми не можемо чекати, щоб вони змінилися самі по собі. Потрібно трішки прискорити цей процес, роблячи різні ініціативи для цивільного суспільства. Однією з цих ініціатив є поговорити про щастя людей і про те, що робить їх щасливими”.

За майже 1 рік понад 3 тисячі людей мали нагоду задуматися над тим, що робить їх щасливими. Незабаром ”Ініціатива для щастя” відкриє Інститут щастя — фізичний простір, який буде відкритий для тих, хто шукає відповіді на запитання з цього ж ареалу: ”Ми зрозуміли, що дуже важливою складовою щастя є суспільство та люди, які тебе оточують, і те, що в тебе є простір, де ти можеш почуватися добре, де можеш читати книги про щастя, зміну поведінки, особистий розвиток, можна назвати це по-різному. Нам потрібен фізичний простір, куди люди зможуть приходити, почувати себе, як вдома, щоб вони змогли відчути, що дійсно отримують підтримку від інших людей, які проходять через зміни, через які проходять і вони, або які ставлять перед собою такі ж запитання, як і вони.”

Отже, в Бухаресті ми вже маємо адресу, за якою проживає Щастя. Із 1 липня 2013 року воно проживає по вулиці Авріг нр. 29. Там ви знайдете відповіді на запитання і, хто знає, можливо, й саме Щастя буде вдома.

У всіх великих столицях існують спеціальні місця, де люди можуть продавати за невелику суму те, чим вони більше не користуються. Такі місця називаються або ”блошиний ринок” (”Marche aux Pouces” у Франції, ”Fleemarkt” в Німеччині) або ”багажниковий розпродаж” чи ”дворовий розпродаж” в Англії (”carboot sale” чи ”yard sale”). Ці невеличкі ярмарки дають нове життя речам, на яких збирається пил у шафах тих, хто їх купив, ймовірно, за чималі гроші, можливо лише минулого сезону. Вже деякий час такі заходи почали проводитися і в Бухаресті, їх сприймають як спосіб переробки речей суспільством, яке швидкими кроками наближається до надмірного споживацтва.

Габріела Андрея Урде є однією з організаторів такого роду заходів. Ми запитали її, чому вона обрала назву ”Уard sale” замість місцевого аналога: ”Це ярмарок старих речей, але тому, що в румунів є дуже багато понять, які втратили свій сенс і набули негативної форми, я не назвала його ярмарком старих речей, а ”Уard sale”. Перший випуск відбувся у лютому цього року, і все розпочалося з того, що я переїхала з одного будинку в інший і з цієї нагоди відкрила для себе, що в мене дуже багато одягу і речей, які не вартували, щоб їх викинути. Їх потрібно було віддати, або обміняти, або продати за меншу ціну, і так я подумала, що було б добре організувати Уard sale не лише для мене, безперечно є й інші люди в такій самій ситуації. І ось так ми дійшли до 5-ого випуску”.

Продавці таких речей беруть участь на ярмарку кожного випуску, тому що це починає їм дуже подобатися, а інших нових учасників приводять старі, або ті, хто почув про це з різних джерел, зазвичай з соціальних медіа чи Інтернету, або з веб-сторінки Габріели. Як розгортаються справи? ”Вони записуються, сплачують мінімальну оплату, яка більш-менш покриває організаторські витрати та оренду самого простору. Ми збираємося в одному кафе, воно майже те ж саме кожного разу. Зараз ми будемо зустрічатися в іншому кафе, більшому і центральному. Отже, ми збираємося раз в неділю і зранку до вечора чекаємо, щоб прийшли люди. Зазвичай їх приходить дуже багато, вони роздивляються і купують речі за невелику ціну, від 5 до 50 леїв (приблизно від 1.5 до 15 доларів). Мабуть, кожного випуску приходять сотні людей”.

Що приваблює цих декількох сотень покупців — дізнаємося від Габріели Урде: ”Багато з них приходять, тому що хочуть порпатися в речах і відкрити їх для себе більше, ніж купувати в магазині, куди ти йдеш і береш певну модель, яку мають усі. У нашому житті, яке є досить стандартизованим та обмеженим, людям і далі потрібні сюрпризи. Іноді вони більше радіють за річ, яка коштує 5 леїв, ніж за річ, за яку дають багато грошей. Це просто-напросто відкриття та радість знайти безцінь. А ще багато з тих, хто приходить купити, задумуються принести для продажу і свої речі. Потрібно ввести і їх у кругообіг, тому що наше споживче суспільство підштовхує нас збирати багато речей, які згодом потрапляють до смітника. Але вони насправді не сміття. Все потрібно повторно використовувати. А таким чином ми в невеликій мірі починаємо повторно використовувати, вводимо в кругообіг одяг, який не варто викидати на сміття, який знаходить місце в шафах інших людей бодай на декілька років. Ми починаємо краще використовувати деякі ресурси. Деякий час тому я організувала й салон старовинних речей. Вінтаж починається з 1920 року і закінчується 1980 роком. Майже все, що ми приносимо зі своїх шаф, якщо там є й речі вінтаж, тобто до 1980 року, — це випадок. Зазвичай вони мають велику естетичну й сентиментальну цінність. Наприклад, сукні бабусь. Предмети, створені багато років тому, порцелянові фігурки, ювелірні вироби, які не мають дуже велику цінність, зроблені для того, щоб ними користувалися, Ти береш блузку, носиш її один рік, а потім що робиш з нею? Вона залишається в шафі, займає місце, припадає пилом та і все. Якщо ти принесеш її на Yard Sale, у найгіршому випадку ти зможеш її обміняти на іншу річ. Якщо ні — ти її продаси, і хтось все-одно порадується їй”.

Ми запитали Габріелу Урсе, яким був найбільший сюрприз, який принесли їй ці недільні зустрічі: ”Завжди найбільшим сюрпризом були люди. Їхня дуже велика відкритість. Приходило дуже багато знайомих і друзів, яких я вже дуже давно не бачила, приходили люди з індустрії моди, стилісти, газетярі, дуже багато людей, які дізналися про це з різних джерел. Інформація розповсюдилася органічно, сама по собі, і це означає, що потреба була очевидною. Приємне природне спілкування кожної неділі притягає людей, люди приходять і перебувають тут більше, ніж би пробули у магазині, і мені здається, що, йдучи звідси, вони веселіші й радісніші. Це соціальний захід, я бажала собі, щоб це був захід молодої громади, яка захоплюється модою і бажає для себе й чогось іншого. Нарешті це відбувається і в нас, і я хочу проводити це щомісяця. Ринок потриманих речей — це нагода навчитися, що речі мають більше життів.”

Габріела Урде каже, що наш недолік — купувати під поривом імпульсу, тому ми і тримаємо речі потім у шафі. Лише коли ми починаємо розуміти, що їхнє місце не поруч з нами, не в нашому житті, і що вони даремно займають місце у шафі, Yard Sale дає нам рішення цієї проблеми.

MD ROMANA 04 TOTI 14 tr 7- 11 STORIETTE

Команда професіоналів з телебачення, фахівців документального фільму, вважають, що кожна людина має що розповісти дорогим для себе людям, чи йде мова про історію сім’ї, чи про подробиці, пов’язані з життям сім’ї напередодні появи в ній нового члена. Ті, кого знімають, стають таким чином головними героями чи оповідачами у фільмі, який буде представлено перед обраною аудиторією. ”10 років тому я познайомилася з твоїм татом. Через 3 роки ми одружилися, а у 2013 році наша сім’я стало повною, коли народився ти, -це був найкращий подарунок, про який ми могли мріяти. Відколи ти з’явився, я і твій тато відчуваємо дуже інтенсивні емоції, які дотепер ми ніколи не відчували. Ми хочемо їх закарбувати, щоб з роками, коли ти станеш більшим, і ти зміг познайомитися з ними, дивлячись це відео”.

Марілена Раце є засновницею цього проекту під назвою ”Storiette”, вона розповість нам, звідки їй прийшла ідея запропонувати і румунам цю послугу, яка існує вже деякий час за кордоном: ”Спочатку ми хотіли зробити це лише для людей похилого віку, а потім ми розширилися й на різні види публіки. Я з Яссів, у Бухаресті проживаю 5-6 років, додому їжджу досить рідко, приблизно 2 рази на рік, і в мене залишилася одна бабуся. Незабаром їй сповниться 93 роки. Бабуся все розповідала мені, як познайомилася з моїм дідусем, якого зараз вже немає серед нас, як з’явилися в сім’ї діти, як було під час війни, що пережив мій дідусь у концтаборі. Я усвідомила, що кожен з нас має біля себе дідусів, бабусь, дядьків, тіток, батьків, які неминуче старіють і які, можливо, ще не сказали все, що мають сказати. Можливо, вони ще не розповіли своїм близьким все те, що вони пережили. І тоді я подумала: а що було б, якби я записала бабусю, і цей фільм залишиться для нас. І щоразу, коли ми будемо скучати за нею, ми можемо подивитися той фільм з нею. Тоді виникла ця ідея і звідси я її розширила. Ми пропонуємо наступне: допомагаємо людям сказати свою історію такою, якою вона є, реальною. Крім цього, ми допомагаємо людям відкритися в першу чергу перед сім’єю та друзями”.

Ті, хто вирішують розповісти свою історія, зв’язуються з командою і на першій зустрічі накреслюється монтаж майбутнього фільму. Марілена Раце вважає, що не кожен, хто вміє знімати телефоном, може розповісти історію так, як це робить її команда: ”Люди зв’язуються з нами, ми знімаємо їх на стрічку дуже доброї якості, я маю на увазі якість зображення та монтажу, вона наближається до якості документального фільму, як ми бачимо на Discovery чи інших телеканалах такого роду. Люди записують свої історії, і відредагований нами фільм переглядають із сім’єю та друзями, як правило, на якомусь особливому заході. Ми це пропонуємо: щоб перегляд відбувся на річниці, у день народження когось із них. Зазвичай того, хто розповідає свою історію”.

Іноді ті, хто замислюють створити таку історію, хочуть зробити комусь сюрприз, або залишити повідомлення на майбутнє: ”Це доказ вдячності, любові, поваги до сім’ї. Сім’я може зробити сюрприз тому, хто святкуватиме свій день народження. Скажімо, ми маємо 5-7- осіб, і ми записуємо від них історії та випадки про ювіляра. Не знаючи того, ювіляр отримує в його день народження цей фільм, в якому його близькі говорять про нього хвалебними словами. Це принесе йому велику радість. Гадаю, що ця історія каже дуже багато про те, що ми можемо запропонувати окрім власне зйомок та речей, які ми кажемо людям у цьому фільмі, а саме відчуття, яке ти маєш тоді, коли бачиш, як близька тобі людина каже всі ті речі в присутності інших”.

Історії тривають від 15 хвилин до 1 години. Вже було знято 2 документальні фільми, над 4 іншими ще ведеться робота. Марілена Раце каже, що реакції тих, хто дізнається про цей проект, вражаючі: ”Дотепер ми мали дуже багато позитивних реакцій, ми отримуємо електронні листи, повідомлення на нашу сторінку з соцмережі facebook. Люди нам дякують, поки що я не розуміла, за що, тому що багато з них не конкретизують зйомками своє спілкування з нами, проте дякують нам і кажуть, що ми робимо надзвичайну річ. Ті, з ким ми працювали дотепер, були дуже задоволені. Ми пізнали дуже гарних людей, які довели нам, що румуни, навіть якщо нам важко в це повірити, дуже прив’язані до сімейних цінностей. Що ми собі пропонуємо — це отримати відчуття, що людей цінують, і що треба казати й показувати людям різними можливими способами, що ми ними цінуємо”.

”Storiette” означає ”коротенька історія”. Кожна людина має свою історію, і важливо її розповісти. Тому що тоді, коли ми говоримо про те, що з нами стається чи сталося, коли розповідаємо про своє життя, хтось безумовно дізнається щось нове чи навчається чомусь, що йому потрібно було знати.

У середині квітня група винахідників встановила надзвичайний рекорд в історії найбільшої Міжнародної виставки винаходів у Женеві. Гран-прі міжнародної виставки був присуджений румунському винаходу: сканеру для літаків, здатному виявити навіть невеличкі предмети до 1 мм.

Мірча Тудор та його команда повернулися до Бухареста з цією премією вже вдруге. У перший раз вони отримали цю премію за сканер для вантажних автомобілів. Можна була подумати, що в аеропорті команду зустрічатимуть кореспонденти найбільших телеканалів країни і проситимуть автографи. Проте новина про премію не була перейнята інформаційними агентствами, тож в аеропорті був спокій.

Після цього сумного моменту і розпочалася кампанія “Підтримуємо інновацію”. Рекламна компанія “DDb” планувала вже давно розпочати кампанію, яка б просувала великих румунських винахідників. Про це розповів нам Генеральний директор Роксана Меметя: “Румуни винахідливі. Ми бачимо це щодня. Ми констатували, що маємо дуже багато винаходів, які впродовж століть змінили життя чи дуже часто мали вплив у історії цілих поколінь, просто-напросто змінили світ. Є багато людей з великою пристрастю, великими творчими здібностями, які мають різні винаходи, але борються з браком фондів чи байдужістю до їхніх ідей. Для втілення ідеї в життя потрібно дуже багато часу. Ми вирішили розпочати кампанію на підтримку інновації.”

А от столичний діловий журнал “Biz” опублікував інформацію таки в той же день, коли було оголошено переможців. Марта Ушурелу, головний редактор публікації, каже, що речі не повинні залишатися так: “Ми опублікували новину на веб-сторінці в той же день, і з гіркотою констатували, що її не перейняв жоден сайт новин, жодне телебачення, і це нас обурило. То був і момент національної гордості, і момент розчарування. Тобто, як, якщо новина не про якихось дівчат чи хтозна які інтриги, вона вже не представляє інтересу? Я поговорила з Роксаною і сказала їй, що до таких речей потрібен інший підхід, і, що ми повинні зосередитися на цій премії.”

Ось так за всього кілька годин багато громадських осіб Румунії розмістили в Інтернеті фотографії, в яких вони були одягнені у червоні футболки з написом “Я отримав Гран-прі на Міжнародній виставці винаходів у Женеві”. Це дійсно привернуло увагу, розповіла Марта Ушурелу: “Ідея була сенсаційною. Це була та зарозумілість, яка змусила людей підняти брову і запитати: “Тобто як, ти отримав вищу премію?” Це як сніжка, яка котиться і росте. Нам почали телефонувати великі компанії, геренальні директори, і казати: “І ми хочемо приєднатися до цієї кампанії, і ми хочемо підтримати інновацію, хочемо футболки”. Були й люди, які казали: “Та який це великий винахід”. Цих людей не було багато, але вони були. Коли з’являються й такі особи, ти усвідомлюєш, що мав дуже успішну кампанію. Але той факт, що в даний момент нас підтримують провідні компанії Румунії та фахівці високого класу, означає, що ця кампанія досягла своєї мети. В момент, коли ми матимемо й декілька винаходів, які підтримаємо та представимо, наша кампанія буде увінчаною лаврами.”

За всього два тижні столиця була всіяна плакатами та людьми, які носили футболки з написом “Я отримав Гран-прі на Міжнародній виставці винаходів у Женеві” та “Ми підтримуємо інновацію”. Організатори сподіваються, що за місяць-два їм вдасться виявити декілька проектів, які до осені вони профінансують з допомогою тих, хто заявив, що бажає підтримати інновацію, і в рамках одного заходу оголосять переможців. Крім цього, каже Марта Ушурелу, побічні ефекти кампанії вже відчутні: “Ми отримали запити від деяких друзів зробити футболки і для дітей, тому що вони хочуть дати їх дітям, щоб ті ходили в них до школи. Вони хочуть, щоб і діти зрозуміли, що ми живемо в країні, де відбуваються і гарні, добрі речі, і потрібно навчити їх мати те відчуття патріотизму, гордості, якого ми, на жаль, не маємо. Особисто я дуже багато подорожувала і казала: “Тільки в Румунії таке можливе, – як кажемо ми зазвичай. Подорожуючи багато за кордоном, я прийшла до висновку, що люди такі ж надзвичайні або кислі, як і в нас, бюрократія та ж сама повсюди, гарні і погані речі є повсюди, ми нічим не гірші від інших, ми навіть краще інших. Нам не треба порівнюватися з Францією чи Америкою, але ми недалекі від них. Якщо добре подумати, і небагато, а зовсім трішки, починаєш розуміти, що все не так погано, і що лише ті, хто не був в інших країнах, а лише мріють про це, думають, що за кордоном течуть молочні ріки. Це не так.”

Роксана Меметя розповідає, що коли почалася ця кампанія, її метою не був брендинг країни: “Ми хотіли поговорити про одну конкретну річ: про винаходи, інновацію, та запропонувати дії, щоб підтримати їх. А непрямо наша кампанія говорить і про позитивну печатку “Зроблено в Румунії” та відчуття гордості, яке поділятимуть якнайбільше людей.”

В інтерв’ю ВСРР Мірча Тудор заявив: “Ми сказали, що це не винахід компанії “MBT”, це винахід Румунії. Якщо ти підтримуєш інновацію, ти є частиною країни. Ми присвячуємо цей винахід Румуінії і нам дуже приємно, що люди приходять, присуджують його собі і сприймають цей винахід як свій.”

У 30 км від Бухареста в національному парку, який включає Дельту Няжлову, існує пагорб під назвою ”Пагорб млина”. Тут два мешканці Бухареста звели майстерню-музей під назвою ”Паперовий млин”. Іон Джорджеску розповідає, як у 2009 році йому прийшла ця ідея: ”Втомившись від роботи в офісі і того, що я зазвичай робив, я почав шукати зробити щось інше у свій вільний час, почав шукати хобі. Так я відкрив для себе світ палітурної справи, від цього я пішов до створення вручну паперу, після чого — до високого друку, як це робилося колись, від часів Йоганна Гутенберга та майже 20 років тому в Румунії. ”Паперовий млин” є місцем, яке ми створили, щоб приносити радість тим, хто зацікавлений діяльностями під загрозою зникнення. Це дуже гарні діяльності, творчі, сконцентровані навколо ідеї книги: зроблений вручну папір, ручний друк та палітурна справа”.

Майстерня-музей ”Паперовий млин” була відкрита публіці в 2011 році. Відтоді люди можуть прийти сюди зробити певні паперові предмети, які вони собі хочуть, чи навчитися секретів палітурної справи. Від Іона Джорджеску дізнаємося, що саме там відбувається: ”Ми збираємо офісний папір, це повинен бути папір досить високої якості, це або використаний папір, або ми отримуємо з друкарень білий папір, який вони не можуть використовувати, це практично відходи. Ми маємо єдине в Румунії обладнання, воно називається голендер, з допомогою якого ми практично доводимо папір від його нормального стану до початкового — паперової пасти. Ми мелемо його і отримуємо пасту, з якої потім у ванні з водою з допомогою форми для паперу, яка складається з сита та рами, практично відновляємо папір. Виходить дуже цікавий папір, тому що ніколи не вийдуть 2 подібні аркуші. Нам подобається докладати в нього різні речі. Ми зробили папір із зеленою травою, нам дуже подобається, що трава зберігається в папері зеленою навіть впродовж років, ми маємо папір, зроблений у 2009, і він ще зелений. Ми робили папір з квітами, з волокнами шовку, з глиною, такий папір виходить дуже насиченого нюансу, цікавого темно-кремового кольору. Це особливий папір, друкується набагато важче, ми використовуємо його в організованих нами майстернях”.

Переважна більшість тих, хто зробив папір, сказали, що вони повернуться сюди. Папір друкується з допомогою механічного преса: ”Прес, який ми використовуємо найчастіше, є колишнім пресом для поправок з однієї газети, ми придбали його від військової друкарні, яка закрилася. Ми пішли на аукціон, взяли в ньому участь і отримали його. Ми не знайшли дуже старих прес, так що врешті-решт ми відновили прес. Серед небагатьох зразків, які існують в Румунії та у світі, ми маємо прес Йоганна Гутенберга. Маємо й нові в Комані, ми зробили їх цього року в рамках проекту через програму ”Молодь в дії”, фінансованої ЄС. Ми друкуємо методом високоякісного друку, з літерами із друкарського сплаву, в рельєф. Літери залишають на папері свій відбиток. Ми відрегульовуємо тиск таким чином, щоб вони злегка проглядалися і на зворотній стороні, тому що ми друкуємо дуже просто, в одному кольорі, і те, як вони проникають в папір, дають йому особливий вигляд, який зараз вже не можна зустріти в контексті, коли всі принтери кольорові, блискучі, ідеальні, з високою резолюцією. Ми повернулися, практично, до того, як друкувалося з 1540 року”.

Іон Джорджеску каже, що багато людей, які переступають поріг ”Паперового млина” із с. Комана, є любителями книг, це бібліофіли, закохані в папір у всіх його формах. Приходять і діти з прилеглих шкіл, зацікавлені дізнатися, як робиться та друкується папір. Для них це добра нагода дізнатися, що з їхніх рук можуть виходити дива: ”Цього року ми були змушені зробити цікавий експеримент під час майстерень. Це були майстерні ручного та друкованого паперу, і так як Комана — сільська зона, де системи передачі електроенергії не дуже надійні, спинився струм. Незважаючи на це, ми могли друкувати і навіть підкреслили це: ми можемо друкувати, навіть якщо перерветься світло. Це правда, що в залі було трішки темнувато, але не використовуючи жодного обладнання, яке працює на електричному струмі, ми змогли друкувати, змогли зробити книгу, не маючи такої банальної для наших часів електричної енергії”.

Млин Іона Джорджеску став успішним і привабив багатьох волонтерів. Четверо з них отримали європейське фінансування для проекту ”Молодь заново відкриває для себе європейську культуру друку”, метою якого є допомогти молоді навчитися мистецтву високоякісного друку. 150 учнів взяли участь у цьому проекті. Організатори сподіваються, що події такого типу наближатимуть дітей до всесвіту книги і запропонують їм альтернативу сучасної техніки.

Для світової літератури 23 квітня є символічною датою: в цей день у 1616 році помер Мігель де Сервантес і Вільям Шекспір. В цей же день, але в інші роки, народилися або померли відомі письменники як Моріс Дрюон, Володимир Набоков і Хосеп Пла. У 1995 році Генеральний конгрес ЮНЕСКО оголосив 23 квітня Всесвітнім днем книги, щоб таким чином віддати данину пам’яті всім письменникам і, в той же час, заохотити усіх читачів, особливо молодих, відкрити для себе задоволення від читання.

Цього року бухарестське видавництво організувало 23 квітня “Ніч відкритих книг”. 4000 книг були відкриті для тих, хто хотів їх полистати, на пішохідній вулиці зі старого центра міста. Більше цього, було відомо, що ці книги можна взяти додому. Марін Відрашку, виконавчий директор організатора заходу видавництва ”Літера”, розповів, що на європейському рівні це другий захід такого роду: ”Ідея прийшла нам від одного подібного заходу, який відбувся в Іспанії 4 роки тому. Для нашого міста ми трішки адаптували цей захід. Він розпочався о 8.30 вечора. Перехожих зустрічали тисячі відкритих книг, розкладених по всій вулиці Ліпскань. Коли стемніло, бажаючі могли взяти ліхтарик і почати читати прямо там, на вулицях старого центра. Захід закінчився пізно вночі, біля 12 ночі. Ми постаралися принести якнайбільше різноманітних заголовків, принесли книги белетристики, романтичні книги, наукові, книги про мистецтво, архітектуру та фільм, а також і книги для дітей. Оцінюємо, що на захід прийшло понад 6 тисяч людей.”

6 тисячам людей вдалося забрати з вулиці Ліпскань 4 тисячі книг за менш ніж 20 хвилин. Щоб описати цей 20-хвилинний інтервал, дехто із учасників використав одне єдине слово: хаос. Міхаела Іонеску були присутня там, але їй не вдалося побачити книги: ”Я бачила фотографії із заходів такого роду в інших країнах і очікувала на вулицю із освітленими книгами, гарно виставленими, де ти можеш прогулюватися між ними, полистати їх. Але коли я потрапила на Ліпскань, я побачила море людей, які товпилися навколо чогось, що було, гадаю, книгами, тому що мені не вдалося їх побачити. О 8.30 вони навалилися на ті книги, і почали брати зовсім не по одній книзі. Хоча й ідея була доброю, все перетворилося на великий цирк. Може, справді, у людей немає грошей купити собі книги, хоча якщо ти дійсно бажаєш якусь книгу, ти можеш знайти її за малу ціну в антикваріаті. Мабуть, у нас це така звичка — коли чуєш, що дають щось безкоштовно, ти береш і дитину, і кого можеш, і йдеш подивитися, про що йде мова, і береш, скільки зможеш. Не думаю, що люди, які дійсно читають, будуть приходити на подібні заходи, бо вони купують собі книги зі книгарень. А на захід вони приходять, щоб побачити, про що йде мова, а не щоб товпитися і штовхатися.”

Марін Відрашку каже, що організатори не очікували на таку велику кількість людей: ”Постійно, коли організуються заходи такого роду, є й приємно здивовані люди, і не зовсім задоволені. На заході було дуже багато людей, вулиця досить неширока. Ми не сподівалися, що прийде так багато людей. Через це і створилася тиснява. Парадоксально те, що ми знаходимося у хвості Європи у споживанні книги, говоримо про менше 5 євро на людину за рік для книжкового ринку у 60 мільйонів євро. Дам вам орієнтир. Угорщина, яка в чотири рази менша, має книжковий ринок майже втричі більший — 200 мільйонів євро. Я гадаю, що дуже багато людей прийшли взяти книги саме тому, що не можуть їх собі дозволити. В Румунії на даний момент книгу сприймають як предмет люксу, яку не будь-хто може собі дозволити.”

Для наступного випуску Марін Відрашку вибрав би більший простір і забезпечив би більше книг, і, можливо, змінив би деякі організаційні деталі. Все-таки він каже, що такий вид заходу, з його плюсами й мінусами, привертає увагу до читання, і тому вартує створювати нагоди для обговорень того, що і як читають сьогодні румуни у столітті ”немає часу”: ”Цей захід є частиною кампанії по заохоченню до читання. Ми намагаємося пробудити апетит до читання серед молоді. Середній вік покупця книги в Румунії — понад 40 років. Цей середній вік спадає, коли говоримо про купівлю онлайн, але книжковий онлайн-ринок в Румунії ще на самому початку і не представляє істотний відсоток від продажів. Було проведене опитування, на якому румунів запитували, чи вони читають і що саме. Переважна більшість відповіла, що не мають на це часу. Інше опитування показало, що один румун дивиться телевізор в середньому 4 години на день. Не бачу, чому б не існувало часу для читання. Ми не конкуруємо з іншими видавництвами. Ми перебуваємо в компетиції з телебаченням. Нам треба урвати від телевізора декілька годин, переконати людей, щоб вони читали. Це битва, яку ми тільки починаємо. Вона триватиме багато років. Як ми це робитимемо? Саме через такі заходи, як цей, через ці прямі зустрічі з можливими читачами.”

Не всі відгуки про Ночі відкритих книг негативні. Є й люди, які побачили потенціал цього роду заходу і повідомлення за цим жестом пропонувати безкоштовно книгу. Звичайно, очікування для наступного випуску, який відбудеться у 2014 році, вже стали більшими.

У часи наших дідусів та прадідусів мало хто з людейо мали паспорти. Проте ти знав, звідки людина, по тому, як вона одягалася. Одяг, який носили люди, казав про них чимало, про те, звідки та людина, хто вона, і це завдяки видимим знакам на сорочці, покроєм та орнаментом на одязі, видом прикрас чи формою шапки чи капелюха. Проте хто носить зараз вишиті сорочки? Де можна побачити чорні чи червоні вишиті полики, пояси з геометричними мотивами, восьмикутні зірки чи інші знаки, вишиті на лляній чи шовковій тканині?

Може, ви подумаєте, що вишиті гарні сорочки, яких не цуралися носити навіть королеви та принцеси Румунії, чи сміливці й учені, які народилися тут, були забуті? Дізнайтеся, що це не так. Румунські вишиті сорочки дефілюють подіумом великих парадів моди, підписані Ів Сен Лораном чи Томом Фордом, і обходять світ завдяки гарним фотомоделям, які фотографуються по Каля Вікторієй, чи які носять з любов’ю та ностальгією румунки, які, емігруючи, поклали собі у валізу й вишиту бабусею сорочку.

Румунська вишита сорочка знову в моді, і це не випадковість, як розповіла нам Андрея Тенесеску, засновниця віртуальної громади під назвою «Вишита румунська сорочка» («La blouse roumaine»). Майже 17 тисяч людей зі всього світу насолоджуються щодня фотографіями, документами та подробицями, які розміщує Андрея. Як все розпочалося?

«Я мала вже два роки альбом на соцмережі Facebook, де збирала фотографії з румунськими вишитими сорочками, то в інтерпретації Ів Сен Лорана, то від Тома Форда та міжнародних дизайнерів з думкою, що, можливо, хтось помітить це і інтерпретує її в Румунії, і поставить на належне їй місце. Коли я побачила, який успіх мав цей альбом, я створила громаду. Я не сподівалася, що вона матиме такий успіх, кажу вам чесно. Ми почали отримувати дуже багато повідомлень, особливо від румунів з-за кордону, які раптом виявили своє походження, радість бути румуном, спогади дитинства і все, що має найціннішого людина, яка перебуває далеко від своєї країни».

А потім зображення почали надходити і з інших джерел. На електронну адресу громади щодня надходять уривки з писань про румунський народний одяг, фотографії з королівською сім’єю, яка позувала для офіційних листівок в традиційних костюмах, афіші виставок та пояснення до їхніх символів. Андрея каже, що не тільки люди, розкидані по світу, були зворушені тими зображеннями, а й уповноважені установи, які радіють будь-якій маленький допомозі: «Нам вдалося вплинути на дуже багато громад, навіть музеїв, тому що все, що ми виставляємо по Інтернету, перерозподіляється Музеєм села, Музеєм історії, Музеєм мистецтва. Нам вдалося вплинути на молодих дівчат, щоб вони носили вишиті сорочки. І разом з амбітною командою молоді ми зробили проект, про який вже давно мріємо: прогулянка по Каля Вікторієй у вишитих сорочках».

6 квітня Instagram закликав своїх користувачів зі всього світу вийти на прогулянку і завантажити фотографії з різних міст світу. Андрея Тенесеску відразу ж побачила фантастичну можливість одягнути у вишиті сорочки сотні тисяч моніторів. Разом з однойменною фундацією, як і головна вулиця Бухареста Каля Вікторієй, була організована прогулянка у вишиванках. Десятки фотографів, які прийшли спеціально для цієї нагоди, наповнили соцмережі з миттєвими фотографіями моделей, одягнених у вишивки. Андрея Тенесеску каже, що це був фантастичний день. «Ми організувалися за 4-5 днів і вперше зустрілися з бажаючими фотографічних прогулянок. Це було фантастично, всі поводилися дуже гарно, і все було за нас: від погоди, яка була надзвичайно гарною, до собаки, яка супроводжувала весь час відчат, немов прогулювалася по Каля Вікторієй сотні разів. Було дуже багато людей, які просто-напросто провели 2 години їхнього життя, як то було колись, коли румуни в міжвоєнний період виходили на прогулянку по Каля Вікторієй у своїй найгарнішій одежі, включно й у вишиванках. Це й було повідомленням, яке ми хотіли заслати всім: ми хочемо мати Каля Вікторієй, яку бачимо у фотографіях того періоду, ми хочемо поєднати з Каля Вікторієй усі символи й історії Румунії».

Декілька днів пізніше відбулася нова прогулянка. І все не спиниться на цьому. Андрея Тенесеску має великі плани на 24 червня, до свята Трійці: «Ми розпочали клопотання про відкриття нової асоціації по захисту, просуванню та розповсюдженню румунської вишиванки. Ця асоціація просуває день Трійці як універсальний день вишиванок, коли всі жінки, які мають вишиті сорочки, чи хочуть зробити її або придбати, носитимуть її у це свято так, як це робили наші прабабусі. Вони казали, що в цей день відкриваються двері неба і ми можемо спілкуватися зі всесвітом, посилати наші добрі думки. Цього року 24 червня ми відзначимо дуже просто. Ми носитимемо вишиванки і зробимо по Інтернету карту світу, на якій розміщуватимемо фотографії з румунками у вишитих сорочках. Ви побачите, як планета одягається у вишиванки, бо я переконана, що в багатьох куточках планети є румунки, які носять вишиванки, які мають з дому вишиту сорочку. Це не бренд країни, це дух країни. Народний костюм — це храм, і на відміну від інших націй, ми маємо безперервну живу історію тисячі років, яку носимо на собі, і яку з 2013 року почне носити вся планета, тому що тепер це у великій моді. Потрібно скористатися цим моментом і розповісти далі нашу історію. Все приходить у свій час, і наш час настав».

Якщо ви маєте вдома вишиту сорочку — чекаємо побачити 24 червня ваші фотографії.

За посередництвом Товариства традиційного сільського господарства (ТТСГ) городяни, зацікавлені здоровим харчуванням, заключають партнерства із селянами, яким потрібна фінансова підтримка та цільовий ринок збуту. Це товариство виникло 5 років тому і вже користується популярністю у всіх великих містах. Міхаела Вецан є головою ТТСГ. Вона розповіла нам, як ця система потрапила в Румунію: ”Перша презентація партнерств ТТСГ була зроблена в Тімішоарі у 2007 році Деніс Війон, однією з осіб, яка ініціювала цю систему у Франції. В ході презентації було наголошено на тому, що на європейському рівні мале сільське господарство під загрозою, тому що селяни стикаються з великими труднощами і їм важко протистояти конкуренції інтенсивного сільського господарства, супермаркетів та імпорту. В цьому контексті вона розповіла про ініціативу, яку започаткувала у Франції у 2001 році, а саме формування солідарних груп споживачів, які вирішують підтримати малих місцевих виробників – селян, які вирощують натуральні продукти і доставляють їм ці продукти раз на тиждень”.

Ця система діє неофіційно і в Румунії, але не в структурованому вигляді, не з твердим зобов’язанням з боку обидвох сторін. Багато сімей, особливо з малими дітьми, розвивають невеличку мережу постачання овочів, яєць, молока та м’яса із села, або мають зв’язки з певними торговцями ринку, чи звертаються до своїх родичів із села. Все-таки, з плином часу на ринку вже не можна знайти справжніх селян, а, скоріше всього, посередників. І це був досить доброю причиною для Міхаели Вецан розпочати партнерство Товариства традиційного сільського господарства: ”У 2008 році ми започаткували в Тімішоарі перший проект, розвинутий 20 сім’ями споживачів. Що є особливим у порівнянні з неформальними зв’язками, які, на щастя, ще існують в Румунії, це те, що в партнерствах ТТСГ споживачі заключають договори на 1 рік. Практично, восени вони зобов’язуються на партнерство на наступний рік, сплачують виробнику аванс, щоб той мав необхідні фінансові ресурси підготувати осінні культури, купити насіння, підготувати ділянку, а потім на протязі року зобов’язується отримати корзину з виробами.”

Марін Парасків є одним з тих 11 виробників, які постачають овочі 350 сім’ям зі всієї країни. Він дізнався про цей тип партнерства від своїх дітей, які прочитали про це в Інтернеті. Зараз у нього 15 абонентів. ”Вони допомогли мені купити насіння, розвинути теплицю, щоб працювати під захистом. Вони спонсорують мене грошима. Щомісяця я надсилаю їм 4 кошики вартістю приблизно в 140 леїв (близько 32 євро). Ми зустрічаємося в центрі ТТСГ, є 2-3 сім’ї, які допомагають упаковувати вироби. Я задоволений тим, що не повинен відвозити овочі і здавати їх оптом, а вони задоволені тим, що все натуральне, що можуть приїхати й подивитися, як їх вирощують. Дуже багато людей хочуть купувати від селян, а не з імпорту. Наші овочі дуже добрі, помідори смачні, а перець та баклажани не рівняються з тими, які привозять з-за кордону”.

Споживачі стають все свідомішими того, що якщо хочуть здорові продукти, без хімічної обробки, повинні змиритися з тим, що вони мають певний ритм росту, не однакової величини, не завжди мають естетичний вигляд, але компенсують своєю якістю. Існує Книга принципів ТТСГ, яких треба дотримуватися. Практично, у цій книзі врегульовані елементи, пов’язані з вирощуванням, яке повинно бути натуральним, як розповіла Міхаела Вецан: ”Виробники не повинні мати біо-сертифікат, але повинні займатися якомога натуральнішим сільським господарством. Ще виробники повинні погодитися з прозорістю по відношенню до розрахунку цін, це пов’язане з виробництвом. Будь-коли споживачі можуть піти до виробника і подивитися, як вирощується та продукція. А ще є умова солідарності, дуже важливий елемент для кожної сторони. Скажімо, випав град, розсада капусти була пошкоджена і рання капуста не може бути доставленою, хоча й була запланована у списку виробів. Ці збитки діляться солідарно між споживачами, вони не вимагатимуть сплачувати менше за підписку на продукти через те, що не була доставлена капуста, тому що розуміють, що це ризики натурального неконтрольованого вирощування овочів. З іншого боку, якщо той рік буде сприятливим для деяких культур, скажімо, для помідорів, і врожай буде більшим, ніж це було заплановано на початку, тоді те перевищення надсилається споживачам, тому що вони підтримують, практично, всі витрати виробництва”.

Ціна овочів доступна досить великій кількості людей. За словами Міхаели Вецан, для натуральних виробів це одна з вимог ТТСГ Румунія: ”Ми знаємо, що органічні вироби — це люкс, і ми впевнені, що через партнерства ТТСГ ми можемо запропонувати альтернативу, щоб якнайбільша кількість людей мала доступ до якісної продукції”.

Велика кількість споживачів, які вступили в ці партнерства, є молодими батьками і зацікавлені в здорових продуктах. Це люди, які заключають партнерства, розуміючи важливість підтримки економіки та місцевого сільського господарства.

Колись люди знайомилися на хорах чи балах. Пізніше їх одружували старі жінки. Але вже деякий час хори та бали позникали, а жінки похилого віку зайняті, тому що підвищився пенсійний вік. Отже, що залишається сучасній людині, для якої минув вік клубів, оточеній друзями, у яких не залишилося жодної неодруженої сестри чи неодруженого двоюрідного брата, і робоча програма якої починається з 9 ранку і триває, поки не буде зроблена робота?

Ви скажете, що існує багато варіантів. Але румунська дійсність заперечує цьому. Ми маємо всього. Сайти знайомств. Шлюбні агентства. Агентства, які організовують неформальні зустрічі, тематичні екскурсії, швидкі побачення (speed dating), уроки танго і навіть прогулянки по парку чи заходи для спілкування не тільки для одиноких, а й для пар, які бажають розширити коло друзів. З такої багатої пропозиції одна привернула нашу увагу. “Парасолька для двох“ — це шлюбне агентство, яке спеціалізувалося на послугах для вишуканої та дуже зайнятої цільової категорії: одиноких людей з бізнес-середовища. Це більше, ніж прості оглядини, це агентство застосовує принципи відбору потенційних кандидатів, схожі на ”head-hunting” (полювання за головами) і називає це ”heart-hunting” (полювання за серцями). Клаудія Уліч є професійною свахою. Вона розповіла нам, звідки їй прийшла ідея заснувати цей вид послуг: “Наше агентство народилося дуже просто. Дивлячись довкола нас, я побачила, скільки людей знаходять для себе все важче пару, тому що присвячують своє життя професії більше, ніж це робилося раніше. Окрім цього, виникає звуження соціального кола (з плином віку всі друзі одружуються), підвищується селективність та небажання відвідувати клуби, надмірно спілкуватися. Тому ця послуга необхідна.”

За 3 роки існування агентства його поріг переступило 320 клієнтів. Ми запитали Клаудію Уліч, як відбувається полювання на серця: “Для дуже перебірливих осіб, які з точністю можуть встановити критерії, які повинен мати їхній партнер, пошук починаються з цих критеріїв через соціальні мережі, через наших знайомих, на заходах, де ми беремо участь. Ми шукаємо людину, яка відповідає тим критеріям, які шукають наші клієнт чи клієнтка. Ми проводимо бесіду і представляємо нашу концепцію та діяльність. По мірі того, наскільки зацікавленою є особа, ми проводимо декілька бесід, з яких намагаємося зрозуміти стиль життя, інтереси, плани на майбутнє, і вирішуємо, чи вони представляють потенціал для нашого клієнта чи клієнтки. Якщо це так — тоді ми представляємо їх одне одному.”

Отже уявіть, що ви на вечірці, де збираються кошти для якої асоціації (в Румунії це відбувається дуже часто) і хтось звертається до тебе й каже: “Привіт, я Клаудія, я — сваха. Це гумористичний момент, але, безумовно, інтерес співбесідника є позитивним. Я не зустріла опору ні від кого в тому, щоб вони дізналися, чим я займаюся. Якщо ті особи не обов’язково відповідають нашій цілі, або не шукають собі на даний момент партнера, тоді дискусія залишається на рівні інформації: можливо, у нього є кого порекомендувати. І це добре. Інформація завжди корисна.”

Що відбувається далі, якщо співбесідник зацікавлений у зустрічі з клієнтом агентства? “Ми організовуємо зустріч, вони знайомляться, і якщо існує інтерес, тоді ми підтримуємо їх у другій, третій зустрічі, щоб вони досконаліше пізнали одне одного. Робимо бронювання, знаходимо добре місце для зустрічі, дуже часто залишаємо на вибір чоловіка запропонувати місце. Забезпечуємо їм можливість зразу ж ідентифікуватися. Якщо необхідно — і ми беремо участь у вступній частині.“

Ким же є ті, хто користується послугами мисливців сердець? Як і в суспільстві, співвідношення таке: 60% жінок і дівчат, і 40% чоловіків, як розповіла Клаудія Уліч: “Це дуже вибіркові люди, які знають, чого хочуть, або перебувають в процесі відкриття, вони професійно реалізовані, у них сформована кар’єра, це зайняті люди, які, в той же час, бажають для себе кращого, і це краще означає, в першу чергу, задовільні здорові відносини, основані на співпраці між двома партнерами та на взаємному рості. Найактивнішим є сегмент від 30 до 43 років, це особи, які бажають створити сім’ю, але не будь-як, а поруч з партнером, з яким вони знають, що можуть це зробити. А саме: вони бажають, щоб з точки зору особистості, характеру, соціально-професійного статусу, попередньої історії життя, теперішнього стилю життя та планів на майбутнє вони сходилися. В останній час люди не працюють так багато. Вони зрозуміли, що, працюючи так багато, можуть залишитися самотніми, тож почали присвячувати час своєму життю. Ми не мали безнадійних випадків, до нас не приходять люди, які не мають варіантів, кожен з наших клієнтів має всі шанси знайти потрібну йому людину. Я їм раджу задуматися дуже добре над тим, чого вони шукають. Обрати найважливіші критерії для того, чого вони хочуть досягти в майбутньому. Усі люди, які приходять до нас, дуже сміливі, тому що дивляться в першу чергу в глибину своєї душі, а це нелегко.“

Нелегко, але корисно, Тому що разом все набагато гарніше!

хора* – старовинний молдавський і румунський хороводний танець.

Нещодавно одна компанія мобільного зв’язку та одне з найбільших видавництв Бухареста організували першу сесію цифрових автографів одного з найпродаваніших румунських авторів. Мірча Кертереску роздав власноруч написані присвяти на електронному випуску своєї збірки «Каре око нашого кохання», яка містить найцінніші тексти, опубліковані в пресі в останні роки. Це була добра нагода побесідувати з Юстиною Кроітору, координатором департаменту, який займається книгами у цифровому форматі у видавництві «Хуманітас», про захід та про апетит румунів до читання з планшету чи комп’ютера.

Але про все спочатку. Спочатку ми запитали її, як пройшла сесія цифрових автографів: «Пан Кертереску був дуже щасливим потрапити на цей захід, будучи, на превелике моє здивування, читачем електронних книг. Як автор, його книги продаються і в цифровому форматі. Він показав нам, з якою майстерністю володіє не тільки пером, а й планшетом. Цей захід був дуже цікавим завдяки своїй оригінальності. Зазвичай автори дають свої автографи на папері, на віддрукованому форматі книги, і тоді книга набуває не тільки сентиментальної цінності. Іноді книги з автографами продаються за значну ціну. Цього разу електронні книги були облагороджені підписом великого автора Мірчі Кертереску. Практично, він написав на планшеті персоналізований автограф для кожного читача, а читач отримав на електронну пошту цифровий варіант книги з тим автографом та з присвятою від пана Кертереску. Зал був переповнений читачами й шанувальниками пана Кертереску, захід мав усі шанси мати високу аудієнцію, і саме так і сталося».

Видавництво, для якого працює Юстина Кроітору, не володіє монополією на книги румунською мовою у цифровому форматі. І «Поліром» з Яссів, інший гігант книговидавництва, пропонує декілька сотень заголовків, як від автохтонних авторів, так і переклади. Ці книги можна придбати за меншою ціною, аніж їхній надрукований варіант. Юстина Кроітору пояснює варіант, який пропонує її видавництво: «Наші електронні книги виходять у форматі PDF; це формат, який відтворює друкований варіант книги, та у форматі, який можна змінити на бажання кожного читача, завантажити на планшет, телефон, компютер, ноутбук, і можна втручатися не стільки над вмістом тексту, як над його формою. Ми випускаємо ці формати, які можна завантажити на більшість пристроїв, отже, кожен читач може мати до них доступ, не потрібно мати особливий телефон чи дорогий планшет, їх можна читати і з ноутбука».

Цифрова книга стає все популярнішою. Можна подумати, що видавництва першими боятимуться верховенства електронних збірок над друкованими. Але Юстина Кроітору каже, що навпаки, вони не мають жодного приводу для занепокоєння: «З кожним місяцем, який минає, ми виграємо все більше читачів. Ми прийшли до висновку, що не існує конкуренції міх електронними книгами та друкованими, як, можливо, побоюється багато редакторів. Навпаки, цифрова книга, на мою думку, є вигідним методом просування друкованої книги, дуже добрий варіант просувати книгу таким чином. Ми опублікували всіх великих румунських авторів і можемо з радістю сказати, що ті ж самі автори, друковані видання яких продаються, знаходяться і в топі продажу цифрових книг. Це істотна демонстрація, яка показує, що не існує конкуренції між цими двома видами книги».

Крім цього, електронні книги мають величезний ринок, спраглий до читання румунською мовою: діаспора: «Фізична книга важче доходить поштою, тоді як одним простим натиском будь-хто з-за кордону може придбати електронний варіант книги. Книги в електронному варіанті завантажуються з кількох платформ і тоді їх можна купити з будь-якого куточка світу, в багатьох валютах. Цифровий варіант справедливо коштує приблизно 60-70% від ціни друкованого варіанту, тому що видавницькі витрати поглинув друкований варіант, який виходить першим. Тоді як за цифровий варіант читач не платить ще раз переклад, редагування і т.п. Тому вони дешевші і доступніші».

Чого ще можна очікувати? Цифрові книги вже містять метатекст, додаткову інформацію, яку можна досягнути з допомогою функцій пристрою, який їх декодує: eлентронна книга. Юстина Кроітору каже, що не існує меж, все залежить від уяви: «Новинки з галузі цифрових книг походять не стільки від редакторів, які можуть мати безліч цікавих ідей, стільки від технічного розвитку і від того, що можуть запропонувати нам і надалі виробники планшетів. Настільки зростають досягнення планшетів, настільки це змушує нас вигадувати різні інші речі. Книга стане інтерактивною, вона вже є такою, існує велика кількість програм, в момент, коли ти гортаєш сторінки книги і натискаєш на слово — тебе веде до словника, або якщо робиш клік на власне ім’я, скажімо, назву якоїсь місцевості, можеш знайти фотографії з тим місцем. Абсолютно чаруючими є книги для дітей. Герої книги, особливо якщо це ілюстрована книга, починають гратися. Це висока технологія, яка поведе нас до інтерактивного читання».



Про книги кажуть, що вони — вікно у світ. Незабаром це може стати не тільки метафорою.

У Бухаресті є мансарда в якій будь-хто може стати майстром і мати учнів. Кожен бажаючий має лише переконати публіку, зацікавлену курсами та майстер-класами, під час нічної зустрічі, що речі, які він вміє робити, є цікавими і варті того, щоб про них дізналися й інші.

Андрей Бирсан працює в департаменті маркетингу для одного з найбільших банків Румунії. Він тип ранньої пташки і користується будь-яким моментом, щоб прочитати кілька сторінок з книги, навіть з планшету, який легко вміщається в сумці. У 2007 році він заснував Асоціацію ”Мій дорогий Бухарест”, метою якого було зібрати докупи всіх тих, хто хоче глибше ознайомитися зі столицею Румунії, відвідуючи її крок за кроком, і сприяти створенню візуальної хроніки її теперішнього.

Ми запитали Андрея Бирсана, звідки з’явилася ця ідея: ”Мені подобається Бухарест. Я народився в Бухаресті. Коли я був маленьким, я весь час по ньому гуляв, особливо тому, що мій тато, не будучи звідси, хотів його вивчити, і ми ходили з ним по місту. Після революції я почав робити фотографії, особливо Бухаресту, тому що він перебував у дуже швидкій динаміці. У ’90-их-2000 роках Бухарест повністю змінився, з’явилися нові будівлі, магазини, реклами. Мені подобається, що він мій. Це мій дім, моя сім’я. Це правда, що тут дуже забруднене повітря, він брудний, але в той же час це місто надій, дуже-дуже багато членів Асоціації ”Мій дорогий Бухарест” не народилися в Бухаресті, це їхнє перше покоління, вони навчалися тут на факультеті і залишилися. Врешті-решт для них це місто надій, свого роду Ельдорадо, Румунська Америка. Це правда, що для одних з них це лише етап їхнього розвитку, можливо, вони переїдуть в інше місце, але дуже багато з них залишаються тут. Навіть якщо ми, уродженці Бухареста, вважаємо його брудним та галасливим, для інших є радістю й досягненням те, що вони тут залишилися.”

Ми запитали Андрея Бирсана, якими вулицями поводив би він людей, якби йому випало терміново стати гідом по Бухаресту: ”На жаль, Бухарест не має чітко встановлених туристичних маршрутів, він має декілька пунктів, куди слід потрапити. Залежить від того, що хоче побачити людина. Я б міг поводити людей, наприклад, старим містом, по місту довкола церкви Сильвестру, неподалік вулиці Арменяска чи будівлі Фоішорул де Фок, та частина міста дуже цікава, приємна, з будинками міжвоєнного періоду. Або, чому ні, до Будинку Народу. Подобається це нам, чи ні, але цим ми відомі у світі. Це кітч, якого інші не мають. Я маю книгу Бухареста з 1984 року, присвячену місту, де була й карта. На тій карті є біла зона в тім місці, де будувався Будинок Народу. В ті часи то була біла пляма. Зараз це чорна пляма в історії Бухареста.”

Що конкретно робить Асоціація ”Мій дорогий Бухарест”? ”У першу чергу, ми займаємо пізнанням міста. Ми раді пізнати його кроками. Раз на два тижні ми проводимо екскурсії по місту, маємо декілька маршрутів, але адаптуємося в залежності від подій моменту. Робимо виставки, на яких хочемо показати місто таким, яким його бачимо ми. Проводимо екскурсії в усі зони, і хороші, й погані, і в Ферентарь, і в центр та північ міста. На виставках показуємо лише гарну і світлу сторону міста. Ми свідомі його темної сторони, але не хочемо нею хвалитися. Маємо електронний журнал, який називається ”Мій дорогий Бухарест”. Раз на рік видаємо друкований альманах. В тому журналі висвітлюємо й темну сторону міста. Фотографуємо її, показуємо, зберігаємо її візуальну пам’ять і беремо участь і в заходах по його очищенню. Навіть якщо не ми їх ініціюємо, участь в них беремо з радістю. Останній захід відбувся восени в Дельті Бухаресту, яка сформувалася на озері Векерешть. Ми є свого роду візуальними хронікарами міста.”

Що відбувається під час екскурсій, організованих Асоціацією Андрея Бирсана ”Мій дорогий Бухарест”? ”Ці екскурсії — це не звичайні прогулянки, ми чіпляємо до шиї апарат і йдемо навмання. Зупиняємося в певних місцях, є люди, які йдуть з нами і пояснюють, або знають історію місця. Ми заходимо у двори людей, сталося, що одного разу нас запросили потанцювати з нареченими. У цих екскурсіях ми взаємодіємо з містом, це не проста екскурсія іноземного туриста, якому хочеться побачити, що тут є. Просто-напросто ми спілкуємося з містом. Багато людей є іншими, ніж думаємо ми, особливо в менш багатих зонах міста. Вони набагато приязніші. У Ферентарь нас прийняли з радістю, а от в зоні Прімеверіі нам не були раді.”

Асоціація ”Мій дорогий Бухарест” має постійну виставку на зупинці метро Унірі у критій галереї, яка поєднує дві магістралі. Вона називається ”Галерея з Галереї”. На стіні довжиною в 40-50 метрів виставлені зображення, зроблені членами асоціації. Поточна виставка централізує найгарніші та найцікавіші фотографії міста. Це місто, яке б ми могли бачити щодня, коли б піднімали очі частіше і дивилися довкола нас, йдучи на роботу чи додому. Ми запитали Андрея Бирсана, чи змінилося щось за останні 6 років, відколи від подорожує з певною ціллю по Бухаресту: ”Мабуть, змінилося, в тому сенсі, що люди більш свідомі того, що живуть в ньому, а не тільки проходять ним. Ті, хто йдуть з нами в екскурсії, вчаться бачити його іншим, бути уважним до деталей, незважаючи на те, чи є чи немає в них фотоапарата. Не обов’язково мати при собі фотоапарат. Вони бачать місто по-іншому і, сподіваюсь, зможуть його змінити.”

Фотографії, зроблені членами Асоціації ”Мій дорогий Бухарест”, можна побачити й на веб-сторінці оракул.ро. Останнє запитання для закоханого в Бухарест було трішки несподіваним. Якби місто було вродливою жінкою, що б йому сказав Андрей Бирсан? Відповідь була на рівні запитання: ”Я радий прокидатися з тобою кожного дня”.