Category: Неповторна Румунія

  • Живий музей в монастирі Агапія

    Живий музей в монастирі Агапія

    Агапія є одним з найгарніших монастирів, розташованих на півночі Молдови. Відомий своїми картинами, виконаними великим художником Ніколає Грігореску, та школою живопису, заснованою ним тут, а також своїми майстернями вишивання, монастир Агапія варто відвідати бодай один раз у житті.



    Розташований в долині річки з такою ж назвою, у підніжжі гори Меґура поблизу м. Тиргу Нямц, оточений горами та прадавніми лісами, цей монастир є єдиним чернечим поселенням, яке носить назву “християнська любов”. Саме так перекладається його назва, яка походить з грецького “агапіс”. Монастир взяв для себе ім’я самотника Агапії, легенда про якого каже, що в IV столітті він звів дерев’яну церкву в двох кілометрах від теперішнього розташування. Ім’ям цього монаха були названі й гори, які оточували монастир, і струмок, і поселення в долині. Сьогодні в стінах монастиря проживає майже 100 черниць, а інші 240 проживають в монастирському селі. В одному зі старих будинків монастирського села, збудованого, здається, в XVII столітті, був відкритий цього року перший живий музей в Румунії.



    Життя черниць можуть тепер побачити ті, кого цікавить, як живеться в монастирі. Паломники можуть відвідувати впродовж усього дня заселений та діючий монастирський будинок. Черниця Марія Джошану розповість, чому було відкрито цей унікальний в Румунії музей: ”Ми хочемо дати людям можливість пізнати дещо з чернечого життя. Відкриваючи одну з чернечих осель, ми даємо їм можливість побачити наживо, відчути пульс чернечого життя. Люди дуже зацікавлені і ми відкрили цю хату для відвідування на пропозицію тих, хто переступає наш поріг.”



    Живий музей має 4 кімнати на першому поверсі та дві келії на цокольному поверсі. Якщо верхня частина будинку з плином часу зазнала різних змін, то цокольна частина збереглася незмінною. У будинку-музеї проживає 4 черниці. Черниця Марія розповість нам детальніше: “Це музейний комплекс, який складається з двоповерхового чернечого будинку та живих майстерень, тобто майстерні ткацтва та вишивання, майстерні пекарства та гончарства. Про будинок піклуються 4 черниці, вони займаються різною ручною роботою, специфічною нашому монастирю, виконують повсякденні чернечі обов’язки займаються відвідувачами, тобто відповідають на запитання, які ставлять їм люди, наприклад, про причастя, молитви, про чернече життя і, звичайно ж, що таким чином люди мають можливість зрозуміти, що таке чернече життя, яким воно є.”



    Туристи можуть навчитися моделювати глину чи робити пиріжки разом з черницями. Проте гончарна майстерня є особливою. Стара майстерня, яка діяла до 1960 року, була сформована під керівництвом відомих майстрів гончарного мистецтва зон Ясси та Ботошань. Остання піч була розібрана 53 років тому, і для того, щоб заново відкрити майстерню, монахині навчилися цього ремесла від молодших ремісників. На церемонію відкриття були запрошені як теперішні вчителі, так і ті, хто навчав секретам глини черниць ХХ століття. Почесними гостями були двоє з тих, хто працював у знаменитій гончарній майстерні більше 50 років тому, — це ремісник Георге Смеріке, який досягнув поважного віку — 90 років, та Васіле Андрей.



    Що сказали туристи про цей живий музей — дізнаємося від черниці Марії: “На перший погляд, більшість туристів була спантеличена, беручи до уваги назву музею: Живий музей. Це відносно нове поняття. Спочатку вони не розуміють, але ті, хто заходять всередину, особливо іноземці, дуже захоплені тим, що він унікальний: музей, відкритий на території монастиря. Цей музейний комплекс має й етнографічну складову, тут багато старовинних предметів, специфічних традиційному румунському господарству. Коли люди їх бачать, вони повертаються в минуле і більше цінують духовну й матеріальну спадщину, яку ми отримали від наших пращурів. Нас дуже радує, що люди відкривають красу чернечого життя, відображену в її матеріальному вимірі, тобто місце, келія, де проживають ченці. Ми почали проглядати плоди наших зусиль вже відтепер.”



    Усі експонати живого музею були успадкованими від черниць, які проживали тут, чи були зібрані з господарств селян, які проживають довкола монастиря. Вони з радістю пожертвували килими, настінні килимки, інші старовинні цінні об’єкти, а ткацький верстат було привезено з повіту Сучава. Ткацтво на верстаті є ремеслом, завдяки якому черниці з монастиря Агапія стали відомими по всій країні. Все тут виконують дуже витончену вишивку. Найбільш вдалу вишивку черниць виставляють в Музеї сакрального мистецтва. Вхід до нього коштує приблизно 1 євро, а для учнів, студентів, пенсіонерів та людей з обмеженими можливостями діє 50 % знижка.



    Минулого року в монастирі Агапія була знову відкрита постійна виставка Музею сакрального мистецтва та Меморіальний будинок “Александра Влахуци”.

  • Портрет паломника в Румунії 2013 року

    Портрет паломника в Румунії 2013 року

    Щороку 14 жовтня сотні тисяч людей вирушають в паломництво до Ясс до дня Святої Параскеви, а потім до Бухареста до дня Святого Димитрія. Проводяться й інші паломництва впродовж року до Нікули з Клузького повіту на свято Святої Марії, до Пріслопа, що в Хунедоарському повіті наприкінці листопада, або в будь-який день року до монастирів з Півночі Молдови. Телебачення не пропускає цю тему і щоразу новини звучать приблизно однаково. Тиснява, голубці, надія, трішки лицемірства, невеличкі дива, теплий чай, жандарми, люди, які зібралися з усіх куточків країни. Що підганяє всіх цих румунів до монастирів? Чому вони скупчуються, щоб поцілувати труну, у якій спочивають невеличкі фрагменти з тіл святих?



    Ось вам декілька запитань, на які дослідник Мірел Беніке намагається вже декілька років знайти відповідь. Почнемо з портрета паломника: «Це жінка, їй шістдесят з чимось років, вона вже на пенсії, її матеріальний стан не фантастичний. Діти поїхали, іноді чоловік уже помер. Вона одна вдома і разом з групою сусідок чи подруг подається в паломництво. Дуже часто користується автобусом чи мікроавтобусом, тому я назвав їх, можливо, дещо уїдливо «автобусними паломниками». Традиційний сільський паломник помер в буквальному сенсі цього слова. Села постаріли, обезлюдніли, зазнали високого рівня міграції. Що ми уявляли собі про вродливу паломницю, яка приїжджала на возі з дітьми, з братами й сестрами на свято монастиря, зараз на межі зникнення. Але народжується нова хвиля паломників, особливо паломників з монопромислових міст, які колись мали промисловість, але якої зараз вже немає».



    Стояння в чергах триває від 3 до 28 годин. Дослідник каже, що стояння в чергах є важливою складовою православного паломництва, яке, на відміну від католицького, розгортається в часі більше, ніж у просторі. Люди тісняться одне в одне, жартують, сміються, моляться, діляться їжею, яку взяли з собою. Поступово відкриваються одні перед одним, розповідають свої маленькі драми, які приводять їх туди. Мірел Беніке каже, що, дивлячись збоку, цей потік людських тіл, звиваючись проходами, обмеженими огорожею, може здаватися комічним: «Якщо побачиш із відстані чергу паломників, вона здається комічною, ти сміятимешся до сліз. Коли входиш в чергу і бачиш та чуєш внутрішні драми, всі ті долі і всі ті життєві історії, починаєш плакати. Коли потрапляєш всередину, починаються внутрішні драми, подеколи драми сьогоднішньої Румунії. Люди, які шукають сенс свого існування, люди 60 з чимось років, які прожили в комунізмі і які зараз не знають, чим можна замінити комунізм, їхній план ідей, поглядів та цінностей. Ми бачимо Румунію, розірвану на шматки міграцією, бідну, хвору, але — сюрприз — ви побачите й молодих корпоратистів чи людей, які працюють і добре заробляють собі на життя в сьогоднішній Румунії, які приходять туди як на вправу для особистого розвитку, чи для того, щоб побороти страх перед втомою, холодом… Мотивація того, чому люди йдуть в паломництво, надзвичайно різноманітна. Це чудотворство, зцілення, є хворі люди, які не думайте, що не спробували перед цим медичного втручання, переважна більшість людей вдається до класичної медицини. Ще є люди, які приходять просто-напросто помолитися за своїх довколишніх, дітей, онуків, навіть за них самих. Для осіб похилого віку це форма паломницької товариськості, вони співають, розважаються, нам не треба соромитися цього слова. Церква має тенденцію до максимального одухотворення паломництва… Але це не зовсім так, паломники є звичайними людьми, це не фундаменталісти з бородами, і не святі з крилами. Ні, це такі ж люди, як і ми, які йдуть разом, моляться, читають, їдять — все це є формами спілкування, які підвищують якість їхнього життя. Уявіть собі, як воно бути самотнім пенсіонером в однокімнатній квартирі на 8 поверсі в бухарестському районі Тітан. Є люди, які приходять з простої цікавості, приходять один раз, їм подобається і вони приходять удруге, тому що паломництво викликає залежність».



    Що саме викликає цю залежність? Якщо ви були коли небудь на концерті на стадіоні, ви точно знатимете, що є головним інгредієнтом: емоція. Але це священна емоція, як пояснює Мірел Беніке: «Це стан священного терапевтичного благополуччя, який не можна описати словами, це треба відчути. Люди відчувають себе вільними, нічим не утисненими і проявляють свої почуття так, як відчувають. В повітрі витає велика кількість емоції, це величезний емоційний заряд, який об’єднує людей. Ви не уявляєте, як є відчути 80 тисяч людей, які починають співати в 11-12 годині ночі «На пагорбі з Нікули» із запаленими свічками в руках. Це священна емоція, яку не можна відчути у будь-якому іншому великому скупченні такого роду».



    Нелегко стояти на ногах годинами дуже близько до твого «близького». Саме фізична втома чи, можливо, адреналін, який накопичується в організмі, призводить до того, що час не впливає на паломників. І коли нарешті вони потрапляють перед мощами, емоція просто-напросто стирає довколишню дійсність: «Не можна отримати нічого з нічого. Ті, хто стоять у черзі, знають, що це короткотривале фізичне страждання є свого роду символічною розплатою перед божеством, яке вони не можуть бачити, відчути, але в яке вірять. Ті, з ким ти говориш, не пригадують дуже добре, що відбувається в ті секунди перед мощами… будучи досить втомленими, вони в основному переживають емоційне звільнення, коли постають перед мощами, плачуть, одні через сум, інші через радість чи втому, і досить важко відходять від цього, покидаючи те місце».



    Незважаючи на це, щороку вони починають все спочатку. Ми попросили Мірела Беніку сконцентрувати в декількох словах явище паломництва, про яке він каже, що воно є дуже важливим для розуміння суспільства в цілому: «Це відповідь значної частини румунського суспільства на такі швидкі зміни, які почали відбуватися після 1989 року. Воно показує, як багато з наших співгромадян намагається дати сенс їхньому життю. Паломництво дає сенс у світі, який вони більше не розуміють, в якому дуже часто вони не можуть інтегруватися і яке їх не задовольняє. Я не знаю, як розвиватиметься далі ця форма духовності, можливо, вона матиме моменти підйому та занепаду».



    У ці вихідні в Бухаресті на пагорбі біля Митрополії повітря було насичене поезією паломництва: запах базиліку, втома, піт, дешеві парфуми, пісня, ніч, емоція, чорне, жандарми, бар’єри, дуже смачні голубці, засоби масової інформації, прожектори, майбутнє, комунізм, ностальгія і знову майбутнє…




  • Міжнародний фестиваль повітряних куль у м. Бая Маре

    Міжнародний фестиваль повітряних куль у м. Бая Маре

    У перший тиждень жовтня над м. Бая Маре можна було побачити барвисті повітряні кулі. Немов величезні китайські лампіони, вони пливли за вітром, піднімаючи своїх пасажирів до 1.000 метрів над землею. Зверху Марамуреш виглядає таким же гарним, як і тоді, коли дивишся на нього зблизька. Але в повітрі ті, хто насмілюються піднятися на платформу повітряної кулі, експериментують інше відчуття свободи. Іон Істрате є засновником фестивалю, який називається «Марамуреш International Balloon Fiesta».



    Хоча ідея прийшла йому не з книг Жуль Верна, він закоханий в політ і не втрачає жодної нагоди розповісти про поезію польоту: «Тут не йдеться про адреналін, як очікують усі від польоту. Це практично плавання на висоті. Унікальним в цьому польоті є те, що людина, яка знаходиться в повітряній кулі і піднімається на висоту 300, 500 чи 1.000 метрів, постійно свідома того, що відбувається, що вона літає з вітром. Вона не одягає ремінь, тому що це не потрібно. Вона вільна пересуватися з одного боку платформи в інший, має видимість на 360°. Коли повітряна куля опускається, вона може літати й на дуже низькій висоті, скажімо, 30-50 метрів, тож можна взаємодіяти з тими, хто знаходиться на землі, можна привітатися з кимось і отримати відповідь. Це сукупність відчуттів, які неможливо отримати іншими видами апаратів для польоту. Окрім цього, повітряна куля рухається з невеликою швидкістю, зазвичай літає тоді, коли швидкість вітру є помірною. Все відбувається повільно, ти маєш час насолодитися тим, що з тобою відбувається, і живеш ці моменти максимально. На вищій висоті всі шуми пом’якшуються, чуються здалека, це немов ти сидиш із зачиненими вікнами і чуєш десь далеко гавкання собаки чи автомобільний сигнал».



    Іон Істрате був першим, хто привіз повітряну кулю в Румунію у 1997 році. Він працював в компанії з організації подій, яка хотіла імпортувати повітряну кулю для рекламних цілей. Він згадує, що в ті часи нелегко було знайти будь-що, як сьогодні: «Мої дослідження мали в основі в першу чергу бібліотеки, факси та телефони до клубів здоров’я з-за кордону. І ось так від Великобританії, Нової Зеландії я знайшов повітряну кулю таки у наших сусідів з Угорщини. Так розпочалася історія польоту на повітряній кулі і в Румунії. Перша повітряна куля була зареєстрована, як будь-який літальний апарат. Його треба протестувати, скласти документи, які засвідчать льотно-технічні характеристики літального апарату, подати їх до Авіаційної служби і на основі перевірки видається свідоцтво про реєстрацію та льотну придатність. Коли я придбав цю повітряну кулю, виробник запропонував і підготувати нас для отримання ліцензії і я навіть здав ліцензійні іспити в Угорщині. Пізніше процедура була адаптована й для румунського законодавства і тепер можна отримати ліцензію і в Румунії. У червні 1998 року перша повітряна куля була зареєстрована і перші два пілоти вже пройшли підготовку і були готові на ній літати».



    Тепер в Румунії повітряні кулі вже не є рідкістю. Люди в захопленні на них дивитися і навіть спробувати в ній політати. Для мешканців Бая Маре, «Марамуреш International Balloon Fiesta» став заходом, з яким вони вже звикли. Іон Істрате розповість нам історію цього фестивалю: «У 2011 році, коли розпочався фестиваль, у ньому взяло участь 23 екіпажі з 11 країн, як із Заходу, так і зі Сходу континенту, починаючи з Англії, Бельгії, Голландії, Франції і закінчуючи Україною, Молдовою, Угорщиною, Словаччиною та Словенією. Вранці були вільні польоти, а в суботу та неділю проводилися обмежені польоти для публіки. Обмежений політ означає, що повітряна куля, прив’язана мотузкою до землі, піднімається над землею до висоти 20-30 метрів. Цей підйом дозволяє широкій публіці поекспериментувати відчуття польоту на повітряній кулі, не піднімаючись до великих висот, навіть маленькі діти і ті, хто бояться польоту, можуть насолодитися ним впродовж декількох хвилин. Таким чином, такими підйомами зможуть насолодитися велика кількість людей. Це дуже барвистий захід, з візуальної точки зору — це грандіозне видовище. Повітряні кулі такі кольорові, їхній політ такий повільний і захоплюючий. Це дуже великі теплові аеростати, про які ти думаєш, що вони неповороткі, але все-таки бачиш, як вони літають, немов китайські лампіони. На мою думку, це варто бодай побачити, якщо не спробувати».



    Цього року в м. Бая Маре зустрілися 20 екіпажів з 9 країн. Окрім цього, починаючи з другого випуску фестивалю, організатори включили і соціальну складову: «Із зібраних від публіки доходів від обмежених польотів частина грошей відійшла на утримання однієї дівчинки з Бая Маре, яка проживає і вчиться в несприятливих умовах. З отриманих коштів нам вдалося знайти для неї помешкання і ми перевели її в іншу школу. Ми й надалі будемо допомагати цій дівчинці».



    Є щось величне в польоті повітряних куль по небу Мараморощини чи будь-де в іншому місці, де їх можна побачити. Найбільшим ризиком є не спуститися в неочікуваному місці чи повиснути десь через відсутність вітру. Найбільшим ризиком, як каже Іон Істрате, є закохатися у відчуття польоту: «Якби 15 років тому хтось сказав би мені: «Через 15 років ти будеш пілотом повітряної кулі і літатимеш на ній» я сказав би, що це неможливо і, мабуть, мене плутають з кимось іншим, я не хотів цього ніколи і ніколи не літатиму на чомусь подібному. І ось я роблю не тільки це, а й не можу уявити своє життя без повітряної кулі. Відверто скажу, я не знаю, чи міг би почати все спочатку, почати щось інше, знаючи, що у мене є ця можливість. Коли тебе заразить мікроб польоту — ти вже ніколи його не позбудешся».



    Кажуть, що «коли ти спробував літати, то завжди ступатимеш по землі з очима, піднятими до неба, туди, де ти побував, і зажди прагнутимеш туди повернутися». Бажаємо вам спробувати бодай обмежений політ, і чому б ні — навіть в Бая Маре.



  • Передаруй подарунок

    Передаруй подарунок

    Два роки тому місцева філія міжнародного фонду привезла в Румунію декілька десятків ірландських корів голштино-фризької породи, що характеризуються високим рівнем молочної продуктивності та здатністю швидко адаптуватися до різних кліматичних умов. Корови потрапили в Румунію повітряним шляхом, на превелике задоволення преси, яка не оминула нагоди дати різні незвичайні заголовки про незвичайних «авіапасажирів». Але історія ірландських корів набагато давніша, а ми вирішили детальніше розповісти про неї зараз, коли наслідки цієї «висадки» стають вже видимими.



    Корови, подаровані ірландськими фермерами, які постійно роблять такі гуманітарні вчинки, потрапили в село Ришка Клузького повіту до кількох не зовсім заможних сімей, які отримали і спеціальний корм, необхідний для годування худоби в період акліматизації.



    Овідіу Спину, директор Фонду «Хайфер», каже, що цей проект діє за принципом «передаруй подарунок». «Це був перший «десант» корів, частина потрапила до притулку для сиріт «Фелікс» у місцевості Синтандрей, поблизу міста Орадя, а інша частина була включена в проект під назвою «Молоко для сиріт». Притулок «Фелікс» налічує 270 мешканців, він має ферму з приблизно 150 тваринами. Багато з тих, кому за 18, працюють на фермі, у столярні чи на тракторі, або годують худобу. Діти з дитбудинку отримують з ферми молоко та молочні вироби. Решта корів потрапили в село Ришка. Угода з фермерами с. Ришка полягає в тому, що вони повинні дати першу народжену теличку далі іншій сім’ї та ще 300 літрів молока, які ми збираємо і передаємо будинкам для сиріт та незабезпеченим дітям з повіту Клуж. У нашому списку є декілька будинків для сиріт і майже кожного вівторка молоковоз збирає і відвозить молоко в село Патарит. Точніше молоко призначене для тамтешньої ромської громади, що проживає біля сміттєвого звалища міста Клужа. Мова йде про близько 350 дітей, які не мають звідки отримати молоко. Ми привозили їм і фрукти, але вони відкушували апельсини чи банан не очистивши їх від шкірки. Вони звикли до солодощів та кока-коли, молока в них нема. Раз на тиждень у вівторок, в залежності від того, скільки молока назбирається, ми відвозимо його для дітей цієї громади.»



    Цієї осені 20 повністю акліматизованих телиць, народжених від ірландських корів були подаровані іншим сім’ям зі ще біднішої зони. І це не одиничні випадки, такі проекти проводяться в Румунії вже впродовж 20 років за підтримки спонсорів із США та Західної Європи, а також з фондів місцевих багатонаціональних компаній. Завдяки цьому ж фонду в Румунію потрапили ангорські кози та кози молочних порід, які теж були подаровані бідним громадам. З часом звістка розповсюдилася і люди почали приходити й просити для себе тварин, щоб виборсатися з бідності.



    Але справи не діють за простим законом попиту та пропозиції, – каже Овідіу Спину. «Громади, в яких ми працюємо, є островами нормальності. Ми працюємо з ними на багатьох рівнях, даємо їм тварин та забезпечуємо необхідну підготовку, і особливо намагаємося долучити їх до ринку. Ми не розпочинаємо проекти там, де наші аналізи показують, що та зона не сприятлива для вирощування корів. Даремно вони хочуть корів, якщо там зона, де земля, клімат, традиції й життя не підходять для вирощування цієї породи. Ми маємо багато проектів розведення курей, бджіл, форелі та свиней, але там, де свині, повинні бути зернові культури. Тож спочатку ми проводимо аналіз потенціалу, потім аналіз потреб та даємо людям ті тварини, які відповідають потенціалу зони й особливо, для яких існуватиме ринок.»



    Хоча на перший погляд фонд «Хайфер» сприймають як організацію, яка працює з тваринами, Овідіу Спину каже, що не зоотехнія є головним предметом діяльності відповідного фонду: «Насправді ми є організацією, яка працює з людьми, ми не займаємося зоотехнією, ми займаємося розвитком. Після того, як люди починають збиратися і користуватися нашою підтримкою, вони починають прагнути кращого, більшого, прагнуть кращого життя, піднімають свої стандарти. Краще харчуються, отримують більші доходи, починають мати економічне мислення, краще поводяться одне з одним, і поступово покращується стан їхнього здоров’я. У громаді, де діти мають проблеми з зубами, вони починають ходити до стоматолога, з’являються діти з окулярами, чого не було раніше. Це загальний прогрес, практично ми піднімаємо громаду з певного рівня до вищого стандарту у всіх відношеннях.»



    Після 22 років використання коштів із США та Західної Європи для купівлі тварин для бідних румунських сімей, фонд «Хайфер Румунія» поставив перед собою ціль цього року зібрати більше коштів від місцевих спонсорів. Це стало необхідним в умовах нинішнього економічного контексту та орієнтації інтересів великих іноземних фінансових донорів до бідних зон або зон із серйозними соціальними та політичними проблемами. Водночас фонд використовує й кошти з європейських фондів, але він не дає бідним людям вже упійману рибу, а дарує вудки та вчить їх ловити рибу.

  • Живий музей в монастирі Агапія

    Живий музей в монастирі Агапія

    Агапія є одним з найгарніших монастирів, розташованих на півночі Молдови. Відомий своїми картинами, виконаними великим художником Ніколає Грігореску, та школою живопису, заснованою ним тут, а також своїми майстернями вишивання, монастир Агапія варто відвідати бодай один раз у житті.



    Розташований в долині річки з такою ж назвою, у підніжжі гори Меґура поблизу м. Тиргу Нямц, оточений горами та прадавніми лісами, цей монастир є єдиним чернечим поселенням, яке носить назву “християнська любов”. Саме так перекладається його назва, яка походить з грецького “агапіс”. Монастир взяв для себе ім’я самотника Агапії, легенда про якого каже, що в IV столітті він звів дерев’яну церкву в двох кілометрах від теперішнього розташування. Ім’ям цього монаха були названі й гори, які оточували монастир, і струмок, і поселення в долині. Сьогодні в стінах монастиря проживає майже 100 черниць, а інші 240 проживають в монастирському селі. В одному зі старих будинків монастирського села, збудованого, здається, в XVII столітті, був відкритий цього року перший живий музей в Румунії.



    Життя черниць можуть тепер побачити ті, кого цікавить, як живеться в монастирі. Паломники можуть відвідувати впродовж усього дня заселений та діючий монастирський будинок. Черниця Марія Джошану розповість, чому було відкрито цей унікальний в Румунії музей: ”Ми хочемо дати людям можливість пізнати дещо з чернечого життя. Відкриваючи одну з чернечих осель, ми даємо їм можливість побачити наживо, відчути пульс чернечого життя. Люди дуже зацікавлені і ми відкрили цю хату для відвідування на пропозицію тих, хто переступає наш поріг.”



    Живий музей має 4 кімнати на першому поверсі та дві келії на цокольному поверсі. Якщо верхня частина будинку з плином часу зазнала різних змін, то цокольна частина збереглася незмінною. У будинку-музеї проживає 4 черниці. Черниця Марія розповість нам детальніше: “Це музейний комплекс, який складається з двоповерхового чернечого будинку та живих майстерень, тобто майстерні ткацтва та вишивання, майстерні пекарства та гончарства. Про будинок піклуються 4 черниці, вони займаються різною ручною роботою, специфічною нашому монастирю, виконують повсякденні чернечі обов’язки займаються відвідувачами, тобто відповідають на запитання, які ставлять їм люди, наприклад, про причастя, молитви, про чернече життя і, звичайно ж, що таким чином люди мають можливість зрозуміти, що таке чернече життя, яким воно є.”



    Туристи можуть навчитися моделювати глину чи робити пиріжки разом з черницями. Проте гончарна майстерня є особливою. Стара майстерня, яка діяла до 1960 року, була сформована під керівництвом відомих майстрів гончарного мистецтва зон Ясси та Ботошань. Остання піч була розібрана 53 років тому, і для того, щоб заново відкрити майстерню, монахині навчилися цього ремесла від молодших ремісників. На церемонію відкриття були запрошені як теперішні вчителі, так і ті, хто навчав секретам глини черниць ХХ століття. Почесними гостями були двоє з тих, хто працював у знаменитій гончарній майстерні більше 50 років тому, — це ремісник Георге Смеріке, який досягнув поважного віку — 90 років, та Васіле Андрей.



    Що сказали туристи про цей живий музей — дізнаємося від черниці Марії: “На перший погляд, більшість туристів була спантеличена, беручи до уваги назву музею: Живий музей. Це відносно нове поняття. Спочатку вони не розуміють, але ті, хто заходять всередину, особливо іноземці, дуже захоплені тим, що він унікальний: музей, відкритий на території монастиря. Цей музейний комплекс має й етнографічну складову, тут багато старовинних предметів, специфічних традиційному румунському господарству. Коли люди їх бачать, вони повертаються в минуле і більше цінують духовну й матеріальну спадщину, яку ми отримали від наших пращурів. Нас дуже радує, що люди відкривають красу чернечого життя, відображену в її матеріальному вимірі, тобто місце, келія, де проживають ченці. Ми почали проглядати плоди наших зусиль вже відтепер.”



    Усі експонати живого музею були успадкованими від черниць, які проживали тут, чи були зібрані з господарств селян, які проживають довкола монастиря. Вони з радістю пожертвували килими, настінні килимки, інші старовинні цінні об’єкти, а ткацький верстат було привезено з повіту Сучава. Ткацтво на верстаті є ремеслом, завдяки якому черниці з монастиря Агапія стали відомими по всій країні. Все тут виконують дуже витончену вишивку. Найбільш вдалу вишивку черниць виставляють в Музеї сакрального мистецтва. Вхід до нього коштує приблизно 1 євро, а для учнів, студентів, пенсіонерів та людей з обмеженими можливостями діє 50 % знижка.



    Минулого року в монастирі Агапія була знову відкрита постійна виставка Музею сакрального мистецтва та Меморіальний будинок “Александра Влахуци”.

  • Перша операція на серці в дитячій лікарні «Марі Кюрі»

    Перша операція на серці в дитячій лікарні «Марі Кюрі»

    На початку цього тижня були проведені перші операції на серці в новому відділі кардіохірургії Дитячої лікарні «Марі Кюрі» з Бухареста. Відкриття цієї секції командою італійських фахівців є частиною програми розвитку дитячої серцево-судинної хірургії. Відділення дитячої кардіохірургії Дитячої лікарні «Марі Кюрі» був організований та обладнаний після загальної інвестиції обсягом приблизно в 4.200.000 євро, з яких майже 1.500.000 євро походять з публічних пожертвувань, зібраних Асоціацією «Серце дітям», майже 2.300.000 були виділені Міністерством охорони здоров’я для медичних приладів, а решта суми — з інших пожертвувань та спонсорської підтримки для медичного закладу.



    Алекс Попа, Голова Асоціації «Серцеві захворювання дітей світу», розповість, як потрапили італійські медики в Румунію: «Міністерство заключило договір з клінікою «Сан Донато» з Італії, яка є провідним європейським центром дитячої кардіохірургії, та Асоціацією «Серцеві захворювання дітей світу», обидві під керівництвом професора Алессандра Фріджіоли. 23 вересня було проведене перше медичне втручання. Дотепер було прооперовано 4 дітей, і ще одному незабаром буде зроблена операція. Всі діти почуваються добре, все пройшло дуже добре на превелику нашу радість, що доводить те, що відділ, який зробили ми, Асоціація «Серце дітям», повністю функціональний. Італійські медики були дуже задоволені, вони сказали, що ми зробили дуже добре те, що зробили».



    Відділення кардіохірургії лікарні «Марі Кюрі» є одним з найсучасніших медцентрів Румунії. Найсучасніші прилади були придбані переважно за гроші, зібрані з пожертвувань в результаті заклику до благодійності Асоціації «Серце дітям». Лікар Кетелін Кистровяну згадує початок цієї епопеї: «Ми почали бувати за кордоном і бачити звичайних лікарів, які дуже добре оперували, потім дитина потрапляла до реанімації, за 3 дні — у відділ кардіології, а потім її виписували. Мушу визнати, що я був досить шокований всім цим. Я вважав, що кардіохірургія означає багато крові, реанімацію, приведення у свідомість і неминучий кінець. Я побував у різних центрах в Німеччині, відвозив багатьох до Італії… Бачачи такі центри, я подумав, що і у нас вдома можна це зробити».




    Зворушуючі повідомлення Асоціації «Серце дітям» торкнулися сердець багатьох румунів як з країни, так і з-за кордону, як розповів Алекс Попа: «Ми зробили набагато більше, ніж обіцяли. У 2009 році ми запропонували собі зробити відділення з мінімальним відділом та зал інтенсивної терапії, довкола якого хотіли й далі будувати. Завдяки тодішньому успіху ми зробили повний відділ».



    Хоча відділ кардіохірургії з лікарні «Марі Кюрі» був готовий у 2011 році, парадоксально, що він залишився зачиненим до початку цього тижня. Це тому, що фахівців в дитячій кардіохірургії можна порахувати на пальцях однієї руки, як пояснив нам Алекс Попа:

    «У нас в країні є два центри, де практикують дитячу кардіохірургію: в м. Тиргу-Муреш та в м. Клуж-Напока. Не в інтересах жодного забрати фахівців з інших відділів, які успішно діють, тож треба підготувати нових працівників. Так сталося і продовжує відбуватися в лікарні «Марі Кюрі» і буде зроблено і в рамках інших втручань».



    Існує програма, розпочата і фінансована Міністерством охорони здоров’я, в рамках якої румунські працівники лікарні «Марі Кюрі» пройдуть спеціалізацію в клініці «Сан Донато» або інших клініках, з якими співпрацює ця лікарня. Це не дуже короткий процес, зазвичай він триває близько 3 років.



    Хірургічна діяльність відділення кардіохірургії лікарні «Марі Кюрі» починається цього року періодичними медичними завданнями, які стануть довготривалими в наступний період. Ця діяльність стане повністю діючою, з румунськими спеціалістами, які будуть сформовані наприкінці програми, як розповідає Алекс Попа: «Справи будуть відбуватися в темпі, який поступово буде прискорюватися. Сподіваємося, що в певний момент тут будуть і лікарі-кардіохірурги, які почнуть проводити прості операції. Тут не йдеться лише про досягнення хірурга, а про досягнення, на які здатні працівники інтенсивної терапії, тому що післяопераційний догляд пацієнта в кардіохірургії надзвичайно важливий. Справи розвиваються повільно. Цього року очікується, що там будуть лікуватися близько 30 дітей, і це велика річ. Їм не треба буде більше їхати за кордон, їх зможуть лікувати тут».



    Відділення має операційну залу для кардіохірургії, два салони інтенсивної терапії та лабораторію катетеризації. Окрім цього, було обладнане стерилізаційне відділення, зала нейрохірургії, і була зроблена кліматизація не тільки для відділення кардіохірургії, а й для всього крила будівлі. Тут десяткам румунських дітей, які народилися з вродженими вадами серця, зможуть поставити правильний діагноз, і все тут певні вади серця можна буде вилікувати. Це не стало б можливим без щедрих пожертвувань, зібраних Асоціацією «Серце дітям» та понад 2-мільйонною інвестицією Міністерства охорони здоров’я. Незабаром в лікарні «Марі Кюрі» буде відкрито й ультрасучасний відділ інтенсивної терапії для новонароджених.

  • Міжнародний фестиваль сучасного мистецтва «InnerSound»

    Міжнародний фестиваль сучасного мистецтва «InnerSound»

    Вже другий рік поспіль Міжнародний фестиваль сучасного мистецтва InnerSound звертає увагу бухарестського культурного життя на бурхливість сучасної міжнародної артистичної сцени. Наприкінці серпня найталановитіші молоді композитори, інструменталісти, режисери, фотографи та румунські митці візуального мистецтва сьогодення подарували публіці низку подій, про які важко забути.



    Саме про це ми й розповімо вам у наступні хвилини. Директор фестивалю, композитор Сабіна Улубяну розповість про те, як з’явилася ідея цього фестивалю: «Ідея фестивалю InnerSound народилася з мого дуже тісного співробітництва з композитором Діаною Ротару, яка у квітні 2011 року отримала стипендію для розвитку творчості у Швейцарії. Вона прийшла з ідеєю, що треба зробити щось додаткове для культурного життя Бухареста, об’єднати довкола нас молодь з усіх галузей мистецтва, які з радістю творитимуть і ділитимуться тим, що вони роблять. Ми вирішили розпочати фестиваль сучасної музики, але в якому музика буде центром вистави, яка розгортатиметься впродовж кількох днів і представлятиме фотографію, фільм, концерти мультимедія, синкретичні вистави, іншими словами — це музика, зібрана довкола зображень, зображення сконцентроване довкола музики. Це суміш, яка дотепер принесла нам багато успіху».



    «Innersound» є фестивалем, який несе для світу повідомлення. Це повідомлення лежить і в його назві: «Звук цього покоління дуже сильний, це дуже виразний і в той же час вишуканий звук. Ми вважаємо, що внутрішній світ цих молодих творців Румунії вартує, щоб він став відомим і його почули. Innersound — внутрішній звук — мабуть, для нас це була найвідповідніша назва».

    Перший випуск фестивалю відбувся у 2012 році, він тривав 3 дні і налічував гостей з Нідерландів, Ірландії та Швейцарії. Він пройшов в Музеї румунського селянина та в Національному музичному університеті Бухареста. На першому випуску були укладені головні заходи фестивалю: низка концертів «Зустрічі в часі та просторі», які представляли музику всіх епох, від середньовічної до сучасної, та вечір німого кіно з живим музичним супроводом. Як розповідає Сабіна Улубяну, для Румунії це нова концепція: «Ми попросили молодих режисерів зробити німі короткометражні стрічки. В той же час ми попросили й молодих композиторів скласти музику для ансамблю. До складу першого ансамблю увійшли флейта, фагота, скрипка та віолончель. Диригентом був Габріел Бебешеля, єдиний диригент, який взяв на себе цю складну роль керувати ансамблем на фоні фільму. Це нелегка робота, але цей вечір кіно мав такий великий успіх, внутрішній двір Музею румунського селянина був ущерть переповненим, люди стояли і на траві, і на сходинках. Це стимулювало нас продовжити фестиваль і в наступному випуску. На останньому концерті сучасної музики композитора Генрі Вега разом зі співачкою Анат Шпігел викликали на біс. Концерт сучасної музики, на якому 3-4 рази викликали на біс, — це було захоплюючим як для публіки, так і для нас, такого нам ще не ставалося».



    У 2013 році фестиваль розширився від 3 до 6 днів і урізноманітнив концертні простори. З нагоди відкриття фестивалю був проведений концерт в офісі фонду «Lowendal», де відбулася й фотовиставка. Другий випуск фестивалю отримав назву «Містеріум». Чому містеріум? Дізнаємося від Сабіни Улубяну: «Ми вважаємо, що ми, артисти, намагаємося розкрити те приховане, що поширюється через нас по світу, і викликати радість самоаналізу, радість відкриття, віднаходження себе».



    Була радість і від лазерного шоу, який пройшов у дворі Музею румунського селянина, і від виступу артистів, запрошених на фестиваль, і від семінару емпіричної композиції з композитором Ірінел Ангел, яка отримала великий успіх від публіки, несподіваний навіть для організаторів: «Я була здивована, побачивши дуже багато учасників з інших галузей мистецтва, художніх митців, які бажали висловитися через музику, та людей, які не мали відношення до музики. Зазвичай на симпозіумах та спеціалізованих майстернях не зустрінеш в залі дуже багато невідомих облич. На цьому симпозіумі, в день концерту Роджера Вотерса, у залі було 50 осіб, що дуже багато для нішового фестивалю, яким ми є. Сучасне мистецтво, треба визнати, є нішовим явищем».



    Фестиваль Innersound є унікальним в румунському культурному пейзажі. Навіть якщо іноді він проходить між такими надзвичайними заходами як перший концерт Роджера Вотерса в Бухаресті та Фестиваль «Джордже Енеску», Сабіна Улубяну каже, що Innersound з успіхом пережив перехід між ними: «Ми розпочали напередодні Роджера Вотерса камерними концертами та фотовиставкою, а після його концерту були 3 дуже багаті вечори. Ці три вечори зробили дуже цікавий зв’язок між тими, хто хотів піти на концерт Роджера Вотерса, та меломанами, які звикли ходити на фестиваль «Джордже Енеску», тому що вони поєднали всю музику зі всіх часів, і якимось чином гадаю, що ми знайшли дуже добре місце в румунському музичному пейзажі. Не існує фестивалю, подібного до Innersound. Існує фестиваль «Sonoro», зосереджений на камерній музиці. Існує фестиваль «Джордже Енеску», який збирає в Бухаресті найбільші оркестри світу і де виконується досить багато сучасної музики, але не обов’язково музики молоді. Та існує «Innersound», де артисти зі всіх галузей намагаються об’єднатися довкола ідеї, що мистецтво означає співробітництво та обмін ідеями й відчуттями».



    Для організаторів цього фестивалю, фінансованого з власних коштів, є дуже важливим той факт, що художні митці, кінорежисери та фотографи щасливі поєднатися з новим музичним явищем. Це двигун для майбутніх випусків. Тож наприкінці серпня 2014 року запрошуємо й вас відвідати фестиваль «Innersound».


  • Лікарня для іграшок

    Лікарня для іграшок

    На початку березня в Бухаресті, в одному з підвальних приміщень по вулиці Фоїшорул відкрилася перша в Румунії лікарня для іграшок. Зі всієї країни сюди надходять іграшки, які потребують догляду або відновлення. Це іграшки, про які діти забули, або від підлітків, які граються з плюшевими іграшками тільки 14 лютого в День Святого Валентина. Умілі ”лікарі” повертають їх до життя, а потім виставляють на поличку з іграшками, які готові принести радість іншим дітям.



    Однією з ініціаторів цього проекту є Юлія Гіце. Вона розповіла, як було засновано “лікарню для іграшок”: ”Це ініціатива мерії Бухареста та Головного управління соціального захисту Бухарестського муніципалітету, яка виникла з необхідності такого центру ремонту іграшок. Нам підпорядковуються центри догляду та раннього виховання для дітей до 3 років, де іграшки дуже швидко ламаються. Ми отримали від них дуже багато іграшок, які потребували ремонту. Ми спробували знайти спеціалізований центр для ремонту іграшок, але, на жаль, не знайшли, і тоді вирішили зробити його самі. Ми назвали його лікарнею для іграшок. Головним лікарем є мій колега Валентин Діну, який займається, в першу чергу, прийомом пацієнтів, їхнім сортуванням. Він складає їх по категоріях. Електронні іграшки — в одну сторону, ті, що треба випрати та підшити — в іншу. Іграшки, які потрібно випрати, потрапляють до пральні, там проводиться їхня дезінфекція, і потім вони потрапляють до дітей, яким вони потрібні. У підшивці та ремонті іграшок нам допомагають бенефіціари наших центрів, особливо безпритульні люди, які розміщені в наших центрах. З огляду на те, що багато з них — це люди похилого віку, які хотіли мати якусь діяльність, вони були дуже задоволені, особливо тому, що цілий день перебувають в світі іграшок. Валентин Діну дуже захоплений тим, що відбувається в лікарні для іграшок. Він врятував дуже багато іграшок, навіть електронні, яким ми не давали шансів на друге життя, він розбирається в цьому і має вправність, йому дуже подобається те, що він робить.”



    Ми запитали ”головного лікаря” Валентина Діну, чи складно лікувати іграшки: ”Це не складно, це навіть гарно. Будь-якій людині, незалежно від її віку, подобається бачити довкола себе стільки іграшок, складати їх, сортувати. Усі ми зберігаємо в собі частинку свого дитинства, яке робить нас щасливими, коли ми перебуваємо поруч з іграшками.”



    Як відреагували люди на новину про те, що існує такий центр? Дізнаємося про це від Юліани Гіце: ”Ми розпочали цей проект на початку березня, поки що ми знаходимося на початку і справи йдуть дуже добре. Люди відгукнулися, ми отримуємо іграшки звідусіль, з різних куточків країни. Ми отримали посилки із Сучави, з Ясс, люди почули про нас і зрозуміли наше бажання принести радість тим, хто не може дозволити собі купити нову іграшку. Ми працюємо цілодобово, постійно є хтось, хто приймає іграшки. Як винагорода за те, що вони дарують нам частинку свого дитинства, діти отримують від нас невеличкі подарунки: журнали для дівчаток, а для хлопчиків — коробочки для їжі.”



    Головне управління соціального захисту Бухарестського муніципалітету планує організувати щомісячні майстер-класи для волонтерів, які бажають ремонтувати іграшки. Юліана Гіце каже, що поки що в лікарні працюють 10 волонтерів: ”Переважна їх більшість — це працівники нашої установи, які після робочого дня залишаються на годину-дві, щоб допомогти нам відремонтувати іграшки, випрати їх, одягнути. Іграшки, які не можна відремонтувати, сортуються по категоріях і направляються на переробку. Саме в цьому суть нашої лікарні. Окрім того, що ми повертаємо до життя іграшки, які втратили свою красу, оживляємо їх, існує і центр переробки. За статистичними даними, тисяча тон іграшок потрапляють щороку на звалища і не переробляються.”



    Багато з подарованих дітьми іграшок мають на собі й етикети, а це вказує на те, наскільки часто дорослі купують іграшки, про які потім забувають. Деякі з них треба лише помити чи стерти з них пил. Але той факт, що лікарня вже отримала велику кількість іграшок, є добрим знаком. До цього були залучені й школи Бухареста, як розповідає Юліана Гіце: ”Ми вже побували в декількох школах, зібрали дуже багато гарних іграшок, навіть майже нових. Діти зрозуміли потребу інших дітей, які не можуть дозволити собі придбати іграшки, вони зрозуміли, що треба ділитися з нужденними. На протязі всього квітня у нас буде дуже багато роботи, з 1 квітня ми будемо майже щодня в одній із шкіл для збору іграшок.”



    80% бенефіціарів соціальних їдалень Бухареста — це діти. Вони й є одержувачами цих іграшок. Лікар іграшок Валентин Діну розповів, що відремонтовані іграшки дістануться бідним дітям: ”Ми подумали організувати захід, на який запросимо дітей бенефіціарів соціальних їдалень, зробимо розіграш із сюрпризами, щоб кожна дитина пішла з однією з іграшок-подарунком, яку ми відремонтували. Ми маємо дуже багато плюшевих іграшок, які підходять як дівчаткам, так і хлопчикам. До того часу збереться дуже багато іграшок.”

  • Французькі забаганки в Клужі та Бухаресті

    Французькі забаганки в Клужі та Бухаресті

    Анда Калініч за освітою психолог, але працювала тестером програмного забезпечення. Ось вже 6 років, як вона покинула свою роботу, щоб присвятити себе виключно своїй дитячій пристрасті: кондитерським виробам. У маленькій лабораторії з Клужу, яка скоріше схожа зі старовинною аптекою, в конвертах та невеличких пляшечках Анда Калініч зберігає безліч див, які перетворює у надзвичайні солодощі. Мак, шоколад Валрона, гуанажа та маракуя, фіалки, лаванда, пелюстки троянди, білий трюфель, малина, зелений чай матча, чай ерл грей, кава, желе з рожевого грейпфруту чи інших фруктів поєднуються в кольори, які важко виразити словами. Проте результат носить французьку назву: макаронс.



    Ні, Анда Калініч не робить лише макаронси, тобто кольоровий зефір, між двома шарами якого кладеться ароматна начинка-крем, але саме ними вона покорила смакові рецептори клієнтів зі всієї країни. Вже майже не має значення, що доставка солодощів кур’єром коштує досить багато — Анда Калініч не має часу для нудьгування. Ми запитали її, чому вона вирішила покинути свою надійну роботу заради дитячої мрії: “Коли я була ще маленькою, мені подобалися солодощі, і коли я зрозуміла, що можу сама їх робити, залишився лише один крок до теперішнього моменту. Я людина, якій не подобається мати відчуття прикрості, шкоди. В певний момент я сказала собі, що прийшов час спробувати і подивитися, чи ця справа з кондитерськими виробами матиме успіх. А то б я залишилася із сумнівами: “а що було б, якби… “, і так я спробувала. Мені пощастило з людьми, які мене підтримали, від мого чоловіка до колишнього шефа, який пообіцяв мені, що прийме мене назад, якщо справи не підуть добре. Коли ми нарешті переїхали в наш будинок, я змогла серйозніше зайнятися справою, тому що нарешті мала простір, могла купити собі різні інструменти, і так все почалося.”



    Анда Калініч каже, що макаронси є свого роду іграшками для кондитерів: “З ними можна робити все, що захочеш, від ароматів до кольорів та форм, практично, вони дають тобі безкінечні варіанти. Їх не важко робити, але треба бути дуже уважним на те, як ти їх перемішуєш, які інгредієнти вибираєш, як кладеш їх на лист для випікання, на вологість та температуру кімнати, в якій працюєш — на всі ці аспекти треба бути уважним, але якщо всі з них виконано — все повинно пройти легко.”



    Інгредієнти вона імпортує з Франції та Бельгії, хоча і в Румунії є постачальники: “І в Румунії є інгредієнти, якими я користуюся, але ціни набагато вищі, тож я волію краще привозити їх з-за кордону, щоб змогти дати якомога вірогіднішу ціну для тих, хто їх купує. Але є постачальники і в Румунії, і тим, хто хотів робити солодощі вдома, я щоразу радила купувати від них. Коли ти робиш це лише один раз — так вигідніше робити, ніж імпортувати.”



    Два роки тому Анда Калініч взяла участь у Світовому чемпіонаті шоколадників, де зайняла 4 місце: “Я взяла участь у півфіналі Південної та Східної Європи, разом з конкурентами з Польщі, Словаччини, Туреччини. Я зайняла 4 місце серед шоколадників-фахівців, людей які цим займаються 10-20 років, які це вивчали і мають традицію у виготовленні шоколаду. У нас навіть не існує професії шоколадника у списку професій. Я не пройшла жодного курсу. Я співпрацювала з однією майстернею з Чіснедіє, мабуть, це єдина майстерня в Румунії, де роблять шоколад кустарним способом. Я була в них із грудня до лютого. Я вчилася сама, але мала доступ до приладів для розтоплення шоколаду, мала багато шоколаду, і мала в кого запитати, якщо у мене щось не виходило.”



    Навіть якщо вона не пройшла жодної офіційної підготовки, 4 місце на Світовому чемпіонаті шоколадників привернуло до неї увагу преси. Проте й тепер, коли у неї з’являється новий клієнт, вона хвилюється: “Щоразу я намагаюся дізнатися, що йому сподобалося, а що — ні, щоб на майбутнє можна було вдосконалити рецепти. Mене цікавлять відгуки від людей, які куштують мої вироби. Визначення коливаються від “божественно” до “я не думав, що існує щось подібне” або “це геть таке, як у Франції”. І це мене дуже радує.”



    Анда має ще одну мрію: відкрити невеличкий магазин, де зможе зустрічати своїх клієнтів. Ми запитали її, як вона уявляє собі цей магазин: “Це маленький магазин, де пахне свіжовипеченими рогаликами з маслом, де є якісна кава, у вітрині — макаронси, свіжі тістечка, щотижня новий асортимент. Магазин невеликий, це точно. Тут буде лише декілька столиків з картатими скатертинами. Він буде малесеньким куточком Франції.”



    Якби ви мали нагоду скуштувати солодощі Анди, ви б зрозуміли, що її мрія недалека від здійснення. Це тому, що Анда відноситься до тих людей, які, що б не робили, йдуть у своїй справі до кінця.


  • Марамуреш Пітера Харлея

    Марамуреш Пітера Харлея

    Ірландець Пітер Харлей вперше прибув до Румунії у 1994 році з авіаквитком в один кінець, і відтоді ніколи її не покинув. Він був зачарований Східною Європою, відколи відвідав Прагу в 1993 році. Тоді він вирішив, що якщо йому випаде нагода потрапити жити в цій частині світу, він її не прогавить. Хоча й не зробив нічого у цьому напрямку, одного дня інший ірландець запропонував йому поїхати в Румунію й допомогти розпочати бізнес. В ті часи їм обидвом було приблизно 20 років. Компанія займалася маркетингом та рекламою і з часом стала дуже успішною. Це зайняло його на деякий час. Пізніше, у 2009 році, він відокремився від того бізнесу і почав використовувати свої комунікативні здібності, яких набув в рамках компанії, для просування речей, які вважав важливими в Румунії — країні, в яку закохувався все більше.





    Йому потрібно було досить багато часу, щоб потрапити до Марамурешу, проте коли він опинився там, поїхати звідти стало дуже важко: «Я чув інших, як вони говорили про Марамуреш, але, хоча і проживав у Румунії з 1994 року, лише у 2003 році мені вдалося викроїти дорогу в ті краї. Я залишився приголомшеним, мабуть, це найкраще слово, щоб описати те, що я відчув, потрапивши туди. Я провів 9 днів в Ботізі і все більше поринав у те, що там знаходив, я й не думав, що таке існує десь на світі: справжня сільська цивілізація, яка живе в гармонії з природою, не забруднюючи навколишнє середовище, у справжній рівновазі, де людина повністю інтегрована. Я подумав, що це просто надзвичайно. Ми постійно шукаємо неторкані людиною місця, а тут була справжня цивілізація, як сад, доглянутий людиною, де кожен клаптик землі був по-своєму причесаний володарем. Це мені здалося неймовірним».



    Пітер Харлей каже, що коли під твоїми очима є таке диво — не можеш не сказати собі: «Господи, Боже мій, яке диво ви тут маєте!»«Але знаєте, як це буває, коли ти щось маєш — не оцінюєш на повну вартість, поки не втрачаєш його, і лише тоді починаєш усвідомлювати, що ти мав і що втратив. Я все думав над цим і потім, через декілька років, соліст групи «Phoenix» Ніку Ковач сказав мені, що хотів би заснувати кельтський фестиваль, і так ми почали досліджувати ці фестивалі, щоб зрозуміти, що саме вони собою представляють. Наскільки більше я читав, настільки більше відчував потребу дізнатися більше. Проте я не зробив нічого конкретного, поки інший ірландець Шон Дейві не показав мені свій музичний твір про Веселий цвинтар з Румунії: музична сюїта, словами якої стали епітафії з хрестів цвинтарю, виконані румунською мовою співаками традиційної ірландської музики разом з хором теологічного факультету з м. Сібіу та камерним оркестром. Отже, уявіть собі 80 музикантів, які піднімаються на сцену і оживляють людей з того невеличкого села, про яке майже ніхто не чув в Півночі Марамурешу. Я запитав про його подальші наміри з цією музикою і він мені відповів: «Я б хотів співати це в Сепенці». Тоді я сів у нічний потяг до Сепенци і прибув туди рано вранці, пішов до парафіяльного священика і представився. Я сказав, що хочу йому щось показати. Я поставив йому короткий кліп з однією з пісень Шона і священик Луцан із Сепенци одразу ж зрозумів, що ми намагаємося зробити. Я залишив йому один компакт-диск з музикою Шона — він навіть ще не видав альбому, то був лише запис першого публічного виступу в одному соборі з Сібіу у 2009 році. І там все розпочалося».



    Усе — це міжкультурний фестиваль традицій під назвою «Довга дорога до Веселого цвинтаря». Цей фестиваль проводиться щороку 15 серпня, під час Святої Богородиці, на ньому представляються марамороські та ірландські традиції тим, хто знаходить часу подивитися і послухати. Концерт в Румунському атенеумі з «Голосами Веселого цвинтаря» — музика Шона Дейві, у виконанні великих ірландських артистів. Потім — Національна ліга волинок з метою оживити гру на волинці, що зовсім не чуже румунській традиції, і цього року — День Святого Патріка. 15 серпня Пітер Харлей чекає вас в Сепенці на четвертому випуску міжкультурного фестивалю: «Ми матимемо декілька днів формальних та неформальних майстерень та артистичні номера. Тут не йде мова лише про музику, ми матимемо й танці, і живі традиції. Ми навчимося, як робити копиці сіна, бринзу та хліб, відвідаємо кошару. Якщо ви плануєте відвідати колись Румунію чи повернутися сюди — тепер момент це зробити, відкрити для себе її мальовничі села».



    Ми запитали Пітера Харлея, що мотивувало його зробити всю це роботу неофіційного посла Марамурешу: «Коли тримаєш перед кимось дзеркало і показуєш йому його красу, це заохочує ту людину зберегти її. Гадаю, що це заохочення дуже важливе. Не можеш прийти просто-непросто в якесь село і чекати, що його мешканці будуть тебе розважати. Треба прийти з відкритим серцем і гадаю, що саме це і стається з тими, хто потрапляє до Марамурешу. Є такі, які з великою швидкістю проходять через різні місця, роблять фотографії, купують сувеніри і йдуть далі. Але не так робиться. Потрібно приділити часу, трішки подихати, дати час душі настигнути тіло і подихати. Ці люди були там завжди і дивно, що вони не відмовилися від сміливості та наполегливості залишитися на тому ж місці посеред того божевільного світу, яке вторглося в їхні домівки через телебачення та інтернет. Але вони поки ще там і потребують нашої допомоги. Було б шкода втратити те місце, можливо, це останнє місце в Європі з фантастичною духовною спадщиною».


  • Видавництво “READ FORWARD” та “Зелений урок”

    Видавництво “READ FORWARD” та “Зелений урок”

    На міжнародному книжковому салоні “Bookfest” серед стендів класичних видавництв, заповнених безліччю кольорових та привабливих книг, виділявся один стенд, де були лише декілька стільців, декілька обрамлених малюнків на стінах та круглий стіл, на якому лежали чотири планшети. На кожному планшеті зацікавлені могли побачити зовсім іншу річ. Застосування, анімовану історію, відомий роман, зараз в електронному варіанті, збагаченому надзвичайною графікою, та інтерактивний підручник по пізнанню навколишнього середовища під назвою “Зелений урок”.



    Стенд належав видавництву “Read Forward”, спеціалізованому на оцифровці культури. Крістіан Діну, один із засновників цього видавництва, пояснить нам, чому він відчув потребу відкрити такого роду видавництво: “Технологія в цілому дуже розвинулася в останні роки, і культура залишилася в деякій мірі позаду. Існують нові способи висловити гуманітарні ідеї, взагалі культурні ідеї, які технологія може їм запропонувати, але поки що не запропонувала. Я розпочав цю кампанію, щоб ми змогли присвятити свій час виключно цьому завданню. Не йде мова лише про класичну культурну зону театр-література-фільм, а про дуже важливу для нас зону: йде мова про освіту. Освіта в цілому залишилася пов’язаною із системою іншої епохи, винайденою майже 200 років тому для розвиненого нового індустріального суспільства. На жаль, цей спосіб подачі інформації учням, студентам не підходить до того, що відбувається зараз. Нам більше не потрібні люди, які добре виконують на машинах деякі операції, зараз шукається творчість і винахідливість у суспільстві, яке вже не є переважно індустріальним, а інформаційним. У інформаційному суспільстві переваги мають ті, хто знаходять нові шляхи розв’язання проблем, а не ті, у кого сильні м’язи.”



    Крістіан Діну та його партнер Паул Балог розпочали з адаптування книг до формату, сумісного з операційними системами Android і IOS для смартфонів і планшетів. Крістіан Діну каже, що існуюча технологія вже дозволяє перенесення книг на більше носіїв, ніж класичний папір: “Ми розпочали, адаптуючи книги для дітей. Ми намагалися відділити книгу від її фізичної основи. Є деякі види книг, які вже знайшли свою найкращу форму, і ним не став папір. Енциклопедія дуже добре знаходиться по Інтернету. Чи словник. Не думаю, що хтось може видати новий словник, який би дорівнював чи перевищив онлайн-словник. Мені важко повірити, що існуватиме краща енциклопедія, ніж Вікіпедія. Це дві галузі, які знайшли для себе краще місце у цифровому середовищі. Також, путівники, надруковані на папері, у порівнянні з путівниками на цифровому носієві. Паперовий путівник може дати тобі карту, вказати місця, які слід відвідати. З паперу не можна надіслати новий текст, щоб людина прикріпила новий текст чи новий ресторан, який щойно відкрився в Парижі чи Женеві, а от з допомогою застосування це можна зробити. Ми не хочемо запропонувати аудіокнигу замість книги, не хочемо запропонувати читачеві простий PDF, ми повинні відчувати, що можемо наділити життям героїв чи можемо зробити з нашими застосуваннями гарні речі”.



    Від дитячих книг до підручників початкової школи був лише один крок. “Зелений урок” є першим цифровим підручником, визнаним Міністерством освіти, як розповідає Крістіан Діну: “Ми запустили його наприкінці березня і, на щастя, на презентації був присутній і міністр освіти, який крім того, що похвалив цю ініціативу, заявив, що це перший цифровий підручник в Румунії, і що він хотів би, щоб він став частиною порталу, який створить міністерство. Це було прем’єрою і приємним сюрпризом, що підручник був так добре прийнятий системою, яку я вважав дещо стриманою по відношенню до нового. На щастя, це не так. За статистикою, цей підручник вже був завантажений кілька тисяч разів. Підручник безкоштовний для всіх платформ, його можна переглянути і по Інтернету”.



    Ще з осені минулого року Міністерство освіти оголосило про намір замінити класичні підручники цифровими, на електронних книгах чи планшетах, які будуть фінансовані з європейських коштів. Деякі батьки висловили свою стурбованість стосовно того, що електронні планшети не зовсім безпечні для дітей, можуть розвинути залежність, і що доступ до Інтернету може перетворити їх на справжні пастки. Крістіан Діну каже, що не існує реальних мотивів для паніки: “Планшети можуть допомагати чи шкодити в залежності від того, наскільки ти ним користуєшся. Будь-яка добра річ, якщо користуватися нею без міри, стає поганою. Можна захворіти навіть тоді, коли п’єш багато води. Так само можна сказати і про планшети. Добра сторона планшету полягає в тому, що він пропонує контрольоване середовище з точки зору змісту. Можна створити свого роду сад зі стінами, де можна залишити свою дитину, де буде безпечне середовище. Всі операційні системи дають таку можливість, ми теж використовуємо це. Можна залишити дітям низку застосувань для користування, і коли ці застосування перебувають під контролем батьків — все в порядку. На планшетах існує серйозний батьківський контроль, і можна припинити навігацію по Інтернету чи доступ до джерел з непідходящим змістом.”



    Перші обов’язкові цифрові підручники повинні з’явитися на партах учнів I-II класів уже з 15 вересня 2014 року. “Зелений урок” вже готовий. Ви можете переглянути його й онлайн на веб-сторінці lectiaverde.ro.



    (Андрея Демірджан, людмила Дорош)

  • Паперовий  млин

    Паперовий млин

    У 30 км від Бухареста в національному парку, який включає Дельту Няжлову, існує пагорб під назвою ”Пагорб млина”. Тут два мешканці Бухареста звели майстерню-музей під назвою ”Паперовий млин”. Іон Джорджеску розповідає, як у 2009 році йому прийшла ця ідея: ”Втомившись від роботи в офісі і того, що я зазвичай робив, я почав шукати зробити щось інше у свій вільний час, почав шукати хобі. Так я відкрив для себе світ палітурної справи, від цього я пішов до створення вручну паперу, після чого — до високого друку, як це робилося колись, від часів Йоганна Гутенберга та майже 20 років тому в Румунії. ”Паперовий млин” є місцем, яке ми створили, щоб приносити радість тим, хто зацікавлений діяльностями під загрозою зникнення. Це дуже гарні діяльності, творчі, сконцентровані навколо ідеї книги: зроблений вручну папір, ручний друк та палітурна справа”.



    Майстерня-музей ”Паперовий млин” була відкрита публіці в 2011 році. Відтоді люди можуть прийти сюди зробити певні паперові предмети, які вони собі хочуть, чи навчитися секретів палітурної справи. Від Іона Джорджеску дізнаємося, що саме там відбувається: ”Ми збираємо офісний папір, це повинен бути папір досить високої якості, це або використаний папір, або ми отримуємо з друкарень білий папір, який вони не можуть використовувати, це практично відходи. Ми маємо єдине в Румунії обладнання, воно називається голендер, з допомогою якого ми практично доводимо папір від його нормального стану до початкового — паперової пасти. Ми мелемо його і отримуємо пасту, з якої потім у ванні з водою з допомогою форми для паперу, яка складається з сита та рами, практично відновляємо папір. Виходить дуже цікавий папір, тому що ніколи не вийдуть 2 подібні аркуші. Нам подобається докладати в нього різні речі. Ми зробили папір із зеленою травою, нам дуже подобається, що трава зберігається в папері зеленою навіть впродовж років, ми маємо папір, зроблений у 2009, і він ще зелений. Ми робили папір з квітами, з волокнами шовку, з глиною, такий папір виходить дуже насиченого нюансу, цікавого темно-кремового кольору. Це особливий папір, друкується набагато важче, ми використовуємо його в організованих нами майстернях”.



    Переважна більшість тих, хто зробив папір, сказали, що вони повернуться сюди. Папір друкується з допомогою механічного преса: ”Прес, який ми використовуємо найчастіше, є колишнім пресом для поправок з однієї газети, ми придбали його від військової друкарні, яка закрилася. Ми пішли на аукціон, взяли в ньому участь і отримали його. Ми не знайшли дуже старих прес, так що врешті-решт ми відновили прес. Серед небагатьох зразків, які існують в Румунії та у світі, ми маємо прес Йоганна Гутенберга. Маємо й нові в Комані, ми зробили їх цього року в рамках проекту через програму ”Молодь в дії”, фінансованої ЄС. Ми друкуємо методом високоякісного друку, з літерами із друкарського сплаву, в рельєф. Літери залишають на папері свій відбиток. Ми відрегульовуємо тиск таким чином, щоб вони злегка проглядалися і на зворотній стороні, тому що ми друкуємо дуже просто, в одному кольорі, і те, як вони проникають в папір, дають йому особливий вигляд, який зараз вже не можна зустріти в контексті, коли всі принтери кольорові, блискучі, ідеальні, з високою резолюцією. Ми повернулися, практично, до того, як друкувалося з 1540 року”.



    Іон Джорджеску каже, що багато людей, які переступають поріг ”Паперового млина” із с. Комана, є любителями книг, це бібліофіли, закохані в папір у всіх його формах. Приходять і діти з прилеглих шкіл, зацікавлені дізнатися, як робиться та друкується папір. Для них це добра нагода дізнатися, що з їхніх рук можуть виходити дива: ”Цього року ми були змушені зробити цікавий експеримент під час майстерень. Це були майстерні ручного та друкованого паперу, і так як Комана — сільська зона, де системи передачі електроенергії не дуже надійні, спинився струм. Незважаючи на це, ми могли друкувати і навіть підкреслили це: ми можемо друкувати, навіть якщо перерветься світло. Це правда, що в залі було трішки темнувато, але не використовуючи жодного обладнання, яке працює на електричному струмі, ми змогли друкувати, змогли зробити книгу, не маючи такої банальної для наших часів електричної енергії”.



    Млин Іона Джорджеску став успішним і привабив багатьох волонтерів. Четверо з них отримали європейське фінансування для проекту ”Молодь заново відкриває для себе європейську культуру друку”, метою якого є допомогти молоді навчитися мистецтву високоякісного друку. 150 учнів взяли участь у цьому проекті. Організатори сподіваються, що події такого типу наближатимуть дітей до всесвіту книги і запропонують їм альтернативу сучасної техніки.

  • Сільське життя

    Сільське життя

    Одне соціальне підприємство, засноване у 2011 році, прагнуло показати жителям міст альтернативу міському стилю життя. “Сільське життя” було засноване однією румункою, економісткою за фахом, та американцем-фахівцем ІТ, які прийшли до висновку, що більше не хочуть жити у Ванкувері (Канада), а хочуть ростити своїх дітей в Румунії.



    Александра Васіліу та Грег Бадєш заснували “Сільське життя” з подвійною метою. Що вони бажають зробити дізнаємося від Александри: ”Сільське життя” бажає розвитку сільських громад у дещо іновативний спосіб, об’єднавши два дуже різних середовища: соціальне та економічне, міське із сільським, щоб люди із села природним способом почали краще використовувати власні ресурси, а мешканці міст, якщо приїдуть і оцінять деякі речі, зрозуміли, що вони мають цінність і, можливо, щоб отримали ідею про те, що б вони змогли зробити, щоб підтримати їх. Що робить організація — вона зводить ці два соціальні середовища, щоб таким чином селяни надихалися від городян, які приїздять туди і оцінюють те, що вони мають, а мешканці міст щоб трішки віддалилися від їхнього напіввіртуального всесвіту, в якому вони живуть. Окрім того факту, що городяни розслабляються, вони мають нагоду згадати, звідки до них потрапляє їжа, як доглядаються тварини, — діяльності, до яких вони можуть залучатися, коли перебувають в гостях у наших сім’ях із сіл.”



    Александра та Грег організовують майстерні, де відвідувачі навчаються прищеплювати дерева, доїти тварини, вивчають різні види листя з лісу, як вони забарвлені, яка в них форма, як робити бринзу, вони можуть бути присутніми при народженні ягнят та козенят, беруть участь у різних звичаях та заходах села. Інший вид діяльності залучає великі групи, максимум до 20-30 осіб, які беруть участь у великих подіях, наприклад у вечорницях чи стрижці овець. За обидва види діяльності стягується плата, 25% якої відходить соціальному підприємству, а решта — селянам за використані ресурси, а проживання відвідувачів забезпечується в традиційних сільських дворах. Третім видом діяльності є волонтерство, яким можна займатися тільки тоді, коли члени громади мають проект, для якого їм потрібен досвід чи допомога тоді, коли вони не можуть зробити певний вид роботи самі. Це може бути експерт, коли йде мова про місцевий проект, чи хтось, хто хоче займатися фізичною роботою, і тоді оплата за участь є невеликою. Групи можуть перебувати в селі не менше 10 днів. Прибуток організації “Сільське життя” реінвестується в їхню діяльність, тому що це правило соціальних підприємств. Александра каже, що бажає розвивати сільські громади досить іновативним методом: ”Зближаючи два дуже різних середовища: соціальне та економічне, міське із сільським таким чином, щоб люди із села природним способом почали краще використовувати власні ресурси, а мешканці міст, якщо приїдуть і оцінять деякі речі, зрозуміли, що вони мають цінність і, можливо, щоб отримали ідею про те, що б вони змогли зробити, щоб підтримати їх.”



    Відвідувачі — це як іноземці, так і румуни, переважна більшість із середнім рівнем доходу. Вони в захопленні, особливо румуни, які ще відчувають ностальгію літ, проведених в дитинстві у бабусі й дідуся. Що стосується селян, які підключаються до цієї гри з городянами, то з їхньої точки зору справи змінилися і, як каже, Александра, зміна не обов’язково в кращу сторону: ”На початку люди дуже підозрілі. Не так було в румунському селі, румуни відомі за свою гостинність. Відколи з’явився телевізор і вся негативна інформація, яку там можна почути, люди стають все більше зляканими, вони бояться впустити в дім незнайомих людей, і як би вони не хотіли, як би вони не усвідомлювали, що це допомагає їм, спочатку вони стримані. Якщо один з них починає довіряти нам як організації, вони приймають людей, бачать, з якими людьми ми працюємо, і стають дуже задоволеними. І цей стан задоволення розповсюджуються у громаді дуже швидко, і потім все більше й більше людей хочуть увійти в програму.”





    Дотепер “Сільське життя” забезпечило гостями три села з повітів Арджеш, Долж та Прахова, але прагне розширити свою діяльність і в інші громади з повітів Вилча та Сібіу. Однією з метою проекту є заохотити непрямим чином невеличкі ініціативи в сільській зоні. Селяни можуть чекати своїх відвідувачів ярмарком місцевих виробів, організованих спеціально для них, щоб побачити, які вироби користуються кращим попитом на ринку. На веб-сторінці організації “Сільське життя” Александра пише, що перед тим, як поїхати в Канаду, румунське село, завжди таке доступне для мене, не було серед моїх улюблених туристичних напрямків. Його спокій, гармонія між людьми, тваринами та природою здавалися мені звичайними і само собою зрозумілими. Все-таки, проживаючи на Заході і подорожуючи по світу, я зрозуміла і почала цінувати на його справжню вартість. Так що я повернулася в Румунію, намагаючись примирити дві потреби. Серйозну потребу румунського села розвиватися із соціальної та економічної точки зору, та мою власну потребу у просторі та автентичності у цьому божевільному світі.





    Здається, що цю потребу простоти та автентичності експериментують все більше й більше людей. Александра та Грег не єдині, хто відкрив для себе сільське життя. Я зустріла й інших таких румунів, які народилися тут чи обрали для себе життя в цьому куточку світу. Про них ви теж дізнається в наступних випусках рубрики “Унікальна Румунія”.

  • Разом для охорони здоров’я в сільських місцевостях

    Разом для охорони здоров’я в сільських місцевостях

    Бухарестське товариство студентів-лікарів у партнерстві з Колегією лікарів Румунії та Університетом медицини й фармацевтики “Карол Давіла” організовує щомісяця каравани здоров’я в бідні сільські зони. 12 студентів-лікарів разом з лікарями та резидентами* роблять клінічні обстеження, ультразвукове дослідження та аналізи сільському населенню.




    Елена Сбурлан, член Товариства студентів-медиків з Бухареста та координатор проекту під назвою “Разом для охорони здоров’я у сільських населених пунктах” розповідає про те, як все розпочалося: “Разом для охорони здоров’я у сільських місцевостях” — це громадський проект у сфері охорони здоровя, започаткований у квітні 2011 року. Відтоді було проведено 18 випусків, ми проконсультували приблизно 2.500 дорослих пацієнтів та 1.000 дітей. Впродовж цих караван ми почали поступово рости. Зараз ми обстежуємо приблизно 200-250 пацієнтів кожного разу. Спочатку ми організовували каравани рідше, а зараз почали організовувати по 1 або 2 рази на місяць, кожен караван триває від 2 до 5 днів. Ми рушаємо зазвичай у вихідні, тому що тоді лікарі вільні. Найчастіше їдемо вранці й триває до вечора, консультуємо близько 100 пацієнтів за день, а наступного ранку починаємо все спочатку”.




    На початку Асоціація комун Румунії вказувала студентам-волонтерам соціально-вразливі місця. А зараз інформація встановлена відповідно з даними, які вони отримують від мерій та сімейних лікарів сіл, куди не часто потрапляють спеціалізовані лікарі. “Є сімейні лікарі, які піклуються про 3-4 села, вони знаходяться в 10 км від того села і потрапляють туди 1-2 рази на місяць. Це важко. Ми зв’язуємося з мером, він займається програмуванням. Коли ми приїздимо туди, то вже маємо списки, куди люди записалися за 2-3 тижні раніше, і, починаючи з 8 ранку, ми кличемо їх і вони заходять на консультацію”.




    Спочатку береться кров для аналізів, потім починається клінічне обстеження, яке проводиться студентами, як пояснила нам Елена Сбурлан: “У нас є бланки спостереження, яких ми дотримуємося, і в залежності від виявленої патології ми направляємо пацієнтів до лікарів різних спеціальностей, які їх чекають: гінекологія, дерматологія, ультразвукове дослідження, кардіологічна консультація. Нам потрібні лікарі-ревматологи. Лише один раз нам вдалося приїхати з лікарями-ревматологами. Кардіологія супроводжує нас щоразу. Ми маємо УЗД в кардіології, робимо УЗД всім пацієнтам у двох примірниках. Один залишається в пацієнта. УЗД здійснюється лікарями з компетенцією в УЗД, навіть якщо є лікарі різних спеціальностей. В дерматології та гінекології нас супроводжують лікарі-резиденти. За підтримкою військового госпіталю робиться безкоштовно Пап-тест. Результати надходять в мерію. Що дуже вражає особисто мене — це те, що ми вже знайшли жінок з диспластичними ураженнями і для яких з допомогою місцевих мерій було забезпечене лікування “.




    50 лікарів та 100 волонтерів забезпечують по черзі функціональність караванів. Фармацевтична компанія спонсорує проект грішми для різних потреб — майже 80 мільйонів для одного виїзду з Бухареста. Ми запитали Елену, як вона почувалася в її першому каравані: “Я закохалася. Мені дуже сподобалося. Я побачила, що означає допомагати, можна допомогти, якщо ти хочеш цього. Як мало ми можемо — але важливо, що можемо. Я побачила доброту людей і що означає для них консультація. Є люди, які не були на консультації 10-20 років, люди, які знають, що мають проблеми зі здоров’ям, але не їдуть в місто, щоб обстежитися. Я побачила багато речей, які мене вразили. Останній раз на одному звичайному УЗД я побачила, як рухаються двоє рученят. Майбутня мама не знала, що вагітна, це був сюрприз як для неї, так і для нас. Це важко, але не є неможливим. Це гарно, наприкінці дня ми навіть не усвідомлюємо, як збіг час. Настає третя година, і після неї — восьма, ми залишаємося з даними пацієнтів, маємо базу даних, куди вводимо всі дані, результати аналізів та констатування консультації. Вони залишаються з лікарським листом та направленням до спеціалістів. Це те, що ми можемо зробити, щоб вони мали, звідки почати. Ми говоримо з ним и по телефону, але не повертаємося до них всією командою”.




    Аделіна Тома, заступник голови Товариства студентів-медиків з Бухареста, каже, що найбільш вражаючим місцем зі всіх побачених нею в каравані, була Дельта Дунаю. Там люди повинні йти 7 годин, щоб потрапити до найближчої лікарні. “Включно й ми з караваном потрапили туди, подолавши частину Дунаю човном. Можете собі уявити, що там немає поняття швидкої допомоги. Якщо Дунай замерзає, люди залишаються блоковані, доступ до медичних послуг надзвичайно важкий”.




    Студенти, які організовують караван, хочуть придбати постійний апарат УЗД, яким можна буде здійснювати УЗД молочної та щитовидної залози. І вони готові попрацювати для цього апарату, як розповідає Елена Сбурлан: “Зараз ми робимо УЗД черевної порожнини, але медична консультація, з нашої точки зору, була б надзвичайною, якби ми змогли дістати апарат УЗД. І ми попрацюємо для цього. Ми хочемо провести збір коштів, надсилаємо електронні листи, шукаємо спонсорів, людей, які б нас почули. Один апарат УЗД коштує приблизно 15.000 євро. Впродовж часу нам допомагали фармацевтичні компанії, фізичні особи, але ніколи в достатній мірі, щоб ми змогли сповнити це бажання”.




    Студенти кажуть, що від однієї людини не потрібне дуже велике пожертвування. Якщо велика кількість людей пожертвує небагато, можна було б зібрати достатньо, щоб організувати такі каравани частіше та придбати апарат УЗД, який так необхідний тим, хто проживає в малорозвинутих регіонах. Ми переконані, що їм вдасться зробити те, що вони запланували. Можливо, навіть з вашою допомогою.



    *резиденти — лікарі, які вже мають фах, але ще не можуть працювати за вузькою спеціалізацією, на зразок українських лікарів- інтернів.

  • Зізнання запеклого любителя кави

    Зізнання запеклого любителя кави

    Георге Флореску є одним з найвідоміших торговців Бухареста, чудово заварює каву, і це не нещодавно, а вже більше 40 років. Для нього кава є еліксиром розуму, кохання, вона продовжує життя і освітлює розум. «Гадаю, що насолоджування чашечкою кави є найгарнішим моментом дня» — сказав він нам, коли ми зустріли його у своєму магазині кави в один сірий березневий ранок. Запах смаженої кави переповнив повітря у приміщенні.



    Той запах, гарячий, незрівнянний, здатний пробудити тебе з найглибшого сну, переслідував Георге Флореску ще з дитинства: «Перший контакт з кавою у мене відбувся у 8 років у дворі сім’ї мого хрещеного батька Георге Джорджеску. У тому дворі, у них був магазин кави з виходом на вулицю. Це була сім’я вірменів. З цієї сім’ї походили найвідоміші вірмени світу. Одним з них є й Баруїр Нерсесян — відомий любитель і торговець кавою, який завоював серце Нью-Йорка своїми надзвичайними кав’ярнями. Я був біля кавового апарату, там я увійшов в контакт із власне ароматом кавових зерен, я брав заради цікавості кавове зерня, а вірмен казав: «Джікуца, бери з цукром». Мені подобалося без цукру, кава не здається мені гіркуватою, вона солодка, мов кохання. Коли я був маленьким, було багато вірменів, які торгували кавою. Після війни було принаймні 40 торговців кавою, а між двома світовими війнами їх залишилося, мабуть, близько 10».



    Можливо, ви запитаєте, що означає бути запеклим любителем кави? «Запеклий любитель кави є дегустатором кави, він її й готує. Він фахівець у приготуванні та подачі кави. Потрібно знати що ти п’єш, між різними сортами кави є відмінності. Є краща кава, рідкісна кава, особлива та божественна кава».



    Ремесла приготування кави він навчився від одного вірмена знавця Аведіса Карабелаяна, одного з небагатьох, хто ще проживав у Бухаресті наприкінці ’60-их років. Майстер передав йому естафету магазину кави та делікатесів на вулиці Христо Ботев 10, де скуплялися великі Бухарестські літератори, актори чи лікарі, а також важливі особистості із колишньої політичної поліції Секурітате чи Міліції та інші особи, привілейовані комуністичним режимом. Аведіс передав йому у розпорядження не тільки управління магазином, а й свої рецепти та мистецтво зберігати своїх клієнтів. «У мене вже був рекорд по Бухаресту, я був найвідомішим, мав найкращу каву. Тоді ми могли дозволити собі це поєднання. Зараз у нашому розпорядженні цілий світ. В ті часи я мав каву з Колумбії, Гватемали, Сальвадору, Нікарагуа і навіть з Мексики. Ці сорти кави змішував я. В ті часи було багато ласих, які продавали неякісну каву, нехтуючи споживачем. Мені пан Карабелаян порадив: «Залишайся на своєму місці. Поки ти будеш смажити каву, як я, ти матимеш своїх клієнтів». І я маю їх і до теперішнього дня».



    Флореску «Вірмен», як його називали, є сьогодні одним зі свідків того, як жили румуни в комунізмі. Він був одним з тих, хто пускав у обіг товари, які сьогодні здаються нам банальними, але тоді це була сильна валюта: кава, вишукані алкогольні напої, західні сигарети та будь-які інші вироби імпорту: все, що бракувало з ринку і являло собою в ті часи заборонене для мас задоволення, дозволене небагатьом привілейованим. Він успішно оволодів механізмами, за якими діяло те суспільство: знайомства, змова, підкуп. Його історія та історія його магазину кави перехрещується з історією Румунії ’60-70-80-их років, історія, написана ще живими героями. В середині ’80-их років він знайомиться із вязницею пізнього періоду диктатури.


    «У зміні генералів гинуть солдати» — каже він, стинаючи плечима. У 1988 році його помилували і він знову відновив свою діяльність після 1990 року. На спонукання кількох своїх відомих клієнтів та зі значним внеском своєї доньки Валі він написав «Зізнання запеклого любителя кави» — книгу спогадів, у якій він здуває пил із зображень епохи, яку багато хто з нас поспішив забути. «Моя донька хотіла зняти фільм і сказала мені: «Тато, візьмися й напиши». Я написав книгу «Зізнання запеклого любителя кави» для неї, щоб вона стала документальним матеріалом для фільму. Я старався бути якомога яснішим, точнішим, і щоб не було помилок, тому що так ти зразу притягаєш критику. Але я зовсім не отримав критики, навіть від тих, яких я трішки ганьбив, навпаки, вони б’ються, щоб отримати книгу з автографом. Нарешті після того, як вони втратили владу, хтось звертає на них увагу. У 2009 році тільки в діаспорі було продано 20 тисяч примірників. Діаспора дуже бажає знати, що сталося, особлива стара діаспора, ті, хто виїхав до того, як прийшов до влади Чаушеску, і хочуть знати, що сталося тут у Румунії. Ця книга дуже чітко пояснює, що сталося в той період».



    Презентація книги відбулася 22 листопада 2008 року. Георге Флореску розповідає, що за зібрані з продажу гроші йому вдалося здійснити мрію свого життя: відновити свій магазин кави. «На даний момент це сімейний бізнес, з кількома працівниками і трьома пунктами продажу, а ще я відкрив кав’ярню. Гадаю, що ніде у світі ви не знайдете каву, яку можете випити в Бенясі, це найкраща у світі кава».



    Сьогодні Георге Флореску смажить каву у невеличкому магазині в центрі Бухареста. Він доставляє в Румунію екзотичні сорти, біо-каву, добру каву, божественну каву. Проста, чемна людина, володар рецептів великого Карабелаяна, він постійно радіє гостям, навіть якщо не всі, хто переступає його поріг, купує пакетик кави чи шоколаду вищого сорту.