Category: Інтерференції

Майбутній митрополит Гаврило (у миру Григорій Бенулеську-Бодоні) народився в 1746 році в місті Бістріца (Трансільванія) походив з сім’ї молдовського дворянина з багатим родоводом. Первинну освіту Григорій здобув в Бістріцькому училищі. У 1771 році Григорій поступив в Київську духовну академію, де вивчив богословські науки. Після трьох років навчання в Греції повернувся до Румунії, де спочатку був призначений вчителем в місті Несеуд (центр Румунії), а потім переїздив до Ясс (схід), де обіймав посаду вчителя латинської мови в княжому училищі.

У Яссах він знайомиться з митрополитом Гаврилом Калімахом, що став його другом і заступником. Протягом двох років Григорій викладав латинську мову в Ясському училищі. У 1779 р. за допомогою свого заступника вирушає на острів Патмос продовжити навчання, але спочатку Григорій їде до Константинополя з рекомендаційним листом до патріарха Софронія і там приймає постриження в Свято-успенському монастирі з ім’ям Гаврило, ймовірно, на честь свого заступника митрополита Гаврила.

Проучившись в Патмосській школі майже три роки, чернець Гаврило вимушений був виїхати із-за епідемії, що почалася на острові. Повернувшись до Ясс, Гаврило зайняв місце викладача грецької мови. У 1781 році митрополит Гаврило (Калімах) висвятив Гаврила в ієродиякони, потім – в ієромонахи і призначив його проповідником слова Божого на грецькій і молдовській мовах в Ясській митрополії. Посаду цю він займав недовго. На запрошення архієпископа Словяно-херсонського Никифора (Феотоки) ієромонах Гаврило відправився до Полтави, де йому була надана посада вчителя грецької мови в Слов’янській семінарії. У 1783 році його призначили інспектором цієї ж семінарії і вчителем філософії. Через рік ієромонах Гаврило знову виїжджає до Ясс.





Митрополит Гаврило (Калімах) зводить його в сан архімандрита. У 1787 році архімандрит Гаврило переїжджає до Росії. Він звернувся до єпископа Екатеринославського Амвросія з проханням надати йому будь-яку посаду в семінарії. По дозволу Священного Синоду єпископ Амвросій надав архімандритові Гаврилу посаду ректора Екатеринославської семінарії і викладача грецької мови. У травні 1793 року Гаврило призначений Екатеринославським і Херсоно-таврійським митрополитом, а в 1798 році – Київським митрополитом. Лише 4 роки займав митрополит Гаврило Київську кафедру. У 1805 році він знов поселяється в Одесі, звідки переїжджає в Дубоссари.





Одеса двічі входила до складу єпархій, якими управляв митрополит Гаврило (Банулесько-Бодоні): вперше, коли він займав Екатеринославську кафедру (1793-1799 рр.), і в другій, коли він очолював Кишинівську митрополію. Саме Гаврило Банулеску – Бодоні заклав перші храми в Одесі. З ім’ям митрополита Гаврила пов’язана підстава Одеського Свято-успенського чоловічого монастиря, але це сталося, коли владика займав Кишинівську кафедру. У 1798 р. помер Київський митрополит Ієрофей. На древню кафедру, що звільнилася, призначили митрополита Гаврила. Трохи згодом, він стає членом Святійшого Синоду. Митрополит підтримував зв’язки з Нямцьким монастирем, який з часу Паїсія Величковського став центром ісихастськой традиції. Преподобний Паїсій збирав і перекладав на слов’янську мову твори святих священників. Багато учнів старика продовжили його справу, тому, коли стало питання про відкриття в Кишиневі друкарні, митрополит Гаврило благословив очолити її нямецького ченця Ігнатія.

Помер 30 березня 1821 і був похоронений в Капріянському Успенському монастирі під Кишиневом (Страшенський район, село Капріяна). На його кам’яній надмогильній плиті в цьому монастирі, розташованому на території сучасної Республіки Молдова, висічена епітафія, що закінчується словами: «Ім’я його житиме вічно, Мудрість повідуватимуть люди, Похвалу його – церква».

Видатний виходець шляхетної родини датсько-норвезького походження, художник Георг Льовендаль народився в Санкт-Петерзбурзі, 10-го травня 1897-го року. Через більшовицьку революцію в Росії 1918-го року, Льовендаль оселився з родиною в Кишиневі, де працював в театрі Буфф, з 1918-го по 1922-ий рр, а потім в Бухаресті з 1922-го по 1926-ий рр. У період 1926-1937 рр. він розгорнув виняткову культурну діяльність в Чернівцях обіймаючи посаду художнього директора Чернівецького Національного театру. Художник, поет, письменник, актор, танцюрист, мим, балетист, режисер, сценограф, акробат та балетмейстер Льовендаль був однією з найбільш комплексних та чарівних особистостей міжвоєнної Буковини. Його заслужено називали художником Буковини, він будучи автором все-охоплюючої художньої типології румунського селянина, творчість яку він поповнював упродовж мандрівок по буковинських селах.

Під натхненням північного експресіонізму, кожен його персонаж містить на обличчі дивні риси внутрішнього всесвіту. Селяни Льовендаля занурені в інтимність власного мовчання. Картина під назвою Мадона Буковини є портретом молодої буковинської селянки Ани Максимець з села Махала, неподалік Чернівців і була намальована у січні 1937-го року. Мистецтвознавці часу писали, що загадкову посмішку цієї молодої жінки можна зрівняти з вже відомою посмішкою Мони Лізи Леонардо да Вінчі. У 1942-му році ця картина, на жаль, згоріла в Кьольні. У 1937-му році через натовп зацікавлених цією картиною людей, що збиралися на бухарестському бульварі Каля Вікторієй перед вітриною музичного магазину Орфей, де її було виставлено, Георг Льовендаль був запрошений до поліцейського відділу і погрожений штрафом, якщо він не відбере з вітрини картину.

У 1996-му році, дочка художника покійна Лідія Льовендаль Папає розповіла в одному інтерв’ю про особистість батька. Вона сказала, що її батько почав малювати ще перед тим як ходити. Він був балетистом та актором ще у 18 віці на сцені санкт-перерзбурзького імператорського театру, де працював поряд з такими видатними танцюристами як В. Ніжинській. Барон Льовендаль був піонером сценічного мистецтва в Румунії, автором першої мобільної сцени в Чернівецькому національному театрі в 1926-му році. Поставив на сцену, теж в Чернівецькому театрі першу науково-фантастичну п’єсу в Румунії РУР Карела Капека, незабаром після світової прем’єри у Празі. У цій виставі Льовендаль зобразив та змайстрував для сцени штучні супутники і навіть літаючі об’єкти, з цієї нагоди вперше в словнику румунської мови з’явилось слово Робот. Георг Льовендаль є автором відомої завіси Чернівецького національного театру. З 1918-го по 1945-ий рр. він був сценографом в численних театрах Румунії, та одним з просувачів авангардистського театру. У театральному сезоні 1929-1930 рр. він встановив інший рекорд, ще неперевершений до тепер, здійснивши особисто декори для 38-ох театральних вистав для всіх національних громад Чернівців.

Георг Льовендаль був професором, порадником та другом таких видатних особистостей як Віктор Іон Попа, Раду Беліган, Грігоре Васіліу Бірлік, Нінета Густі, Олег Дановській, Сіке Александреску та інших. Він був одним з ініціаторів Бухарестського музею Села, захисником буковинських монастирів. У 30-ті роки він найняв майстра для ремонту даху церкви монастиря Сучевіца. Особистість періоду доби Відродження, художник відмовив посаду художнього радника та сценографа Нью-Йоркської метрополітенської опери, щоб залишитись в Буковині. Через шляхетне походження, про сім’ю Льовендаль не згадували під час комуністичного періоду, коли вся родина страждала через це. Про нього не згадали ані автори книги ”Румунське мистецтво – сучасне та новітнє, Василь Дрегуц та Васіле Флоря, що вийшла друком у видавництві ”Meridiane” у 1982-му році, ані автори ”Малого енциклопедичного словнику”, що з’явився в 1986 році. Лише буковинський книжник Еміль Сатко, працівник буковинської Бібліотеки ”I. G. Sbiera”, присвятив йому у 1984-му році статтю у книзі ”Мистецтво Буковини. Спадщина художника зберігається його онукою Аріадною Аврам – засновницею і головою Фонду Льовендаля у Бухаресті.

Учитель за фахом у гірському селі Поляни, що на Мараморощині, де працював до виходу на пенсію і де прожив до останнього дня, Олекса Бевка з наполегливістю виконав величезний обсяг роботи у записуванні народної творчості, історичних та етнографічних матеріалів на терені марамороських українських сіл.

Як писав народознавець Іван Хланта з Ужгорода – «Олекса Бевка належить до тих завзятих народознавців, які силою свого запалу роблять усе, щоб врятувати від забуття український фольклор. Своїми книгами він зробив важливу і потрібну справу. Вони є помітним внеском у збереження і вивчення скарбниці народно поетичної творчості українців Мараморощини і служитимуть нащадкам джерелом пізнання прекрасного, бо ж свідчать про високий духовний потенціал народу, що в нелегких умовах відстоює своє право на національну самобутність».

Олекса Бевка народився у 1937 році у селі Поляни, куди й повернувся після завершення навчання. Початкову і неповну середню освіту завершив у рідному селі, українську середню школу закінчив у місті Сігету-Мармаціей, а потім й Баямарський педінститут. Своє життя присвятив школі рідного села, де працював учителем і виховав цілі покоління дітей. Іншою, не менш вагомою стороною його діяльності, була невтомна його праця на полі культури українців Мараморощини, зокрема народознавства цього краю. Перші його фольклорні записи походять ще з дитинства, десь із 13-річного віку.

Наслідком цієї праці був цілий ряд збірників: «На високій полонині» (народні пісні, 1979) «Червона ружа» (народні пісні, 1981), «Нема правди без приповідки» (прислів’я і приказки, 1984), «Черешеньки білим цвітуть» (народні пісні, 2001), «Бережи і гадкуй» (прислів’я і приказки, 2006). Постійно цікавився Олекса Бевка, також, історією українських сіл Мараморощини. Сконкретизувалось це зацікавлення виданням 2007 року монографії рідного села, в якій представлено якомога більше історичних даних про село, атестоване у ХІІІ столітті, походження населення, топонімію села, а також суспільно-економічне життя населення та зміни, що постали після 1989 року.

Є у доробку Олекси Бевки ще діалектний словник, надрукований в Угорщині. В українських журналах з Румунії він постійно друкував свої твори, цікаві місцеві бувальщини та легенди, які також мріяв видати окремою книгою, а також був постійним дописувачем журналу «Гуцульщина» із США. Багаторічну працю присвятив Олекса Бевка написанню історії українських марамороських сіл, яка вийшла друком вже посмертно, тобто після 2011 року, коли цього талановитого фольклориста не стало.

Багато років тому, інший покійний український поет і письменник з Румунії Степан Ткачук у своїй книзі «Слово про побратимів» присвятив і кілька сторінок своєму другову Олексі Бевці: «Олекса Бевка змалку носить у своїй душі красу марамороського краю, пісні
гірських потоків і полонин…..Олекса Бевка своєю благородною роботою збирача
фольклору наче спроваджує у вирій ключі забруджених журавлів, прочинює
зашторені вікна і зачинює ілюзорні двері, примовляє навроченим квітам,
забинтовує незарубцьовані рани дерев, припонює коні дитинства на осонні мрій,
розкопує скарби таємничих курганів і вилонює на світло дня нашу українську
минулість з усіма її світлами і тінями.»

Сьогодні розповів вам про іншого українського поета й письменника з Румунії, члена Румунської Спільки Письменників, покійного Михайла Небиляка.

Народився він 17 січня 1949 року в гарному селі Верхня Рівна, що на Мараморощені, селі, що дало українській громаді з Румунії інших сучасних письменників та поетів, серед найважливіших будучи Іван Федько та Павло Романюк. У школі свого рідного села майбутній письменник закінчив семирічку, де вчителем української мови був Іван Федько, автор першої новели українською мовою, опублікованої в Румунії.

У 1967 році закінчив навчання в українському класі ліцею ім. Драгоша Воде у місті Сігету-Мармаціей, і того ж року року поступив на українське відділення Факультету Іноземних мов і літератур, Бухарестського університету. Наступного, 1968 року, дебютував, як поет, на сторінках газети Новий Вік, а 1972 р. вийшла у світ перша його збірка поезій Криниці моїх очей.

Але він залишився в українській літературі з Румунії автором першого роману “Лорана (1975 рік), який був великою несподіванкою для читачів, звісно, у доброму розумінні, оскільки цей роман приніс йому важливу премію з боку Румунської спільки письменників, членом якої він пізніше став. Другий його роман Любов до ближнього вийшов у світ 1978 р. Роман був перекладений і на румунську мову.

“Дехто каже, що Михайло Небиляк зрадив поезію, перейшовши на прозу. Однак він, водночас, служив дуже добре й поезії, і прозі. В поезії чи прозі Небиляк – оригінальний творець, який не йшов протоптаними іншими шляхами, а прокладає в часі та просторі свою вірну стежину, яка йому належатиме. І що ж може бути кращим для письменника – писав про нього у книзі “Слово про побратимів талановитий його колега по перу Степан Ткачук. Тому виходом у світ другої його збірки поезій Неспокій весни, у 1990 році, Михайло Небиляк доказав, що після двох прекрасних прозових творів може повернутися до першого кохання, поезії, виявивши симетричність між поезією і прозою.

Сюжети обох романів пов’язані з Другою світовою війною, однак тема війни присутня і в поетичній творчості Михайла Небиляка. Його поезія, як і всіх поетів, що дебютували збірками на початку восьмого десятиліття – це поезія самопізнання і пізнання світу, намаганням проникнути в глибинну суть існування, явищ і речей, тривожного переживання за всіх і за все.

Завершу розповідь про письменника Михайла Небиляка теж написаними про нього словами Степана Ткачука: Михайло Небиляк зранку до ночі мандрує марамороськими лісами, та своїм чаклунським мисливським ріжком кличе на тайну вечерю лиш ті слова та думки, які знають напамять усі земні та небесні молитви та закохані в ключ-зілля, а з вечора до ранку спалахує на вогнищі пораненого світла і на фоні космічної музики, водно повторюючи: “Мій сум – ще не сон Клеопатри, Мій сон – ще не крок в забуття; Я, зорі програвши у карти, Розгулявсь на бенкеті життя…. Покинув цей світ Михайло Небеляк 18 лютого 2003 року.

Сьогоднішня рубрика присвячена одному з молодших сучасників Великого Каменяра – Сильвестра Яричевського. Постать цього поета й письменника, про якого знаємо так мало, особливо цікава для нас, оскільки останні роки його життя пройшли у Південній Буковині. Він був професором в Серетській Гімназії (в Сучавському повіті, на півночі Румунії), директором чоловічої української школи і навіть бургомістром (мером) цього міста. Його пам’ять жива до тепер, бо в тих околицях ще живуть його нащадки (два його онуки).

Біографія Сильвестра Яричевського типова для демократичної інтелігенції доби, людей, які, за словами Франка ціною великих зусиль “видряпались на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали“. Народився він 16 січня 1871 році у містечку Рогатин, у Галичині, та помер на лише 47 році життя, 30 березня 1918 року. Похований у місті Сереті, Сучавського повіту (північний-схід Румунії). Доля літературної спадщини Яричевського була не дуже щасливою. Багато з того, що він написав в останні роки свого життя, залишилось ненадрукованим внаслідок обставин війни. За багатством творів найбільше місце у творчій спадщині Яричевського займає лірика. Це твори в яких поет уболіває за долю рідного краю, кличе народ до нового життя. Спробував свої сили поет і у філософській ліриці.

Найсильнішим виявився Яричевський у тій частині поетичної творчості, де він опирався на власний життєвий досвід, на свої спостереження і узагальнення з приводу знаменних явищ своєї доби. Але найціннішими в поетичному доробку Яричевського є його балади, які тісно пов’язані з романтичною традицією в українській, польській та німецькій літературах. До примітних творів Яричевського належать його поеми у прозі, які почали друкуватися у часописах з 1896 року. Письменнику навіть пощастило видати цикл таким поем окремою збіркою під заголовком “Серце мовить. А перше оповідання “В гарячці зявилося у 1892 році.

Бухарестське видавництво “Критеріон, автор, до речі, численних корисних ініціатив у плані просування української літератури, кілька десятиліть тому, у 1977 році, запропонувало читачам української літератури в Румунії цікаву та якусь несподівану зустріч з літературною спадщиною Сильвестра Яричевського. “Спадщина“ – незважаючи на претензійне звучання цього слова, бо редактор й упорядник двотомника, який охоплює лірику, поеми і балади, байки, переклади, поеми в прозі, новели, драматургію, статті та листування, др. Магдалена Ласло-Куцюк внесла сюди все найкраще з творчості Яричевського.

Треба сказати, що в літературознавчих працях інформації про нього занадто скупі. Дві радянські антології 50-тих років публікують чотири його вірші та два оповідання. Кілька принагідних нотаток у газетах та журналах. І стільки…. Тому у своїй солідній, обґрунтованій вступній статті Магдалена Ласло-Куцюк була зобов’язана, щоб не сказати примушена, все відбудовувати. І зробила це в досить несприятливих умовах. При відсутності необхідних допоміжних даних, вона переплітає точні інформації з припущеннями. Відбудовує біографію письменника і біографію творчості, його життєвий та творчий шляхи, відбудовує роки його ідеологічного, естетичного та художнього формування і культурно-суспільну атмосферу, в якій жив і творив Яричевський.

Кілька видатних постатей української громади відійшли у вічність в останні роки в Румунії. Це професор Магдалена Ласло Куцюк, письменник Василь Клим, фольклорист Олекса Бевка, кореспондент Юрій Хомюк та професор-доктор Яського університету Іван Лоб’юк, про якого розповімо ми вам сьогодні. Іван Любюк – був відомим в Румунії мовознавцем, славістом та україністом європейського рівня, чиї наукові праці широко відомі у нашій країні та за кордоном, єдиний в нашій країні українець, котрий досяг такого рівня на університетській кафедрі румунської мови.

Іван Лобюк автор восьми книг у галузі мовознавства, автор понад ста студій та статей, надрукованих у престижних журналах і колективних збірниках, що виходять друком у Румунії, США, Італії, Польщі, Республіці Молдова, в Україні, понад 300 рецензій. Його ім’я знаходимо у престижних енциклопедіях. Фундаментальною працею, якій немає рівної у румунському та українському мовознавстві, є докторська дисертація Івана Лобюка «Мовні українсько-румунські контакти» (понад 600 сторінок), яка появилася у Яському університеті ім. Александра Йона Кузи в 2004 році. Вклад яського університетського професора-доктора у вияснення всіх аспектів мовних українсько-румунських контактів на протязі історії – фундаментальний.

Народився Іван Лобюк 31 травня 1941 року в гірському буковинському селі Молдовіца, де закінчив семирічну школу. У 1959 році став випускником українського ліцею у місті Сучава, ліцею, який згодом був закритий. В 1959-1964 роки Іван Лобюк навчався у румунській секції філологічного факультету Яського університету. Після закінчення навчання, урядовим рішенням його призначено на кафедру румунської мови Яського факультету. З 1966 року стає асистентом, веде семінари з сучасної румунської мови, історії румунської літературної мови і загального мовознавства. В 1973 році здобуває ступінь університетського лектора і читає, між іншим, студентам курс «Вступ до теорії міжмовних контактів», курс із психолінгвістики та ін.

У 1978 році Іван Лоб’юк захищає докторську дисертацію і здобуває науковий ступінь доктора філологічних наук. Розуміється, слідувало подолання двох останніх університетських щаблів – доцента (1991 року на основі конкурсу) та університетського професора – 1997 року. Список дисциплін, які викладав за цей період Іван Лобюк, вражаючий. Це теорія мови, румунська палеографія, лексикологія румунської мови, теорія міжмовних контактів та психолінгвістика. В 1974-1975 рр. Іван Лобюк був лектором румунської мови в університеті ім. Марії Склодовської-Кюрі в Любліні (Польща), а 1978 року стажувався на семінарі з романістики в місті Фрейбург (Німеччина).

Був членом київського товариства «Краєзнавство» та цілої низки інших зарубіжних наукових установ. З 2005 року Іван Лобюк отримав право керувати докторантами. В 1993 році стає членом Комісії з питань археології, історії, етнології, філології та фольклористики Румунської Академії Наук (Ясський філіал) по співробітництву з Українською Академією наук. Широка ерудиція у галузі мовознавства, полідисциплінарність лінгвістичних досліджень, в яких утвердився як винятковий спеціаліст, ставлять Івана Лобюка на чільне місце серед румунських та європейських мовознавців.

Джерело: Чacoпиc Coюзу укpaїнцiв Pумунії “Український вістник. Piк видaння XVІІI. № 19-20 (жовтень) 2011

Існують на світі люди, котрі, завдяки власному покликанню та обдарованістю, вигідному сімейному стану та сприятливому збігові обставин, мають можливість охоче віддати всі свої сили обраній професії й престижно визначитись наполегливою працею. До них можна, безперечно, залучити колишнього викладача українського відділення Бухарестського університету, доктора філологічних наук, провідного літературознавця Магдалену Ласло-Куцюк.

Угорка Магдалена Ласло (пізніше, по чоловікові вона стала Ласло-Куцюк) народилася 30 серпня 1928 р. у місті Тімішоара (Румунія) в угорській родині. Навчалася в Клузькому, Бухарестському, Харківському університетах. Останній закінчила в 1954-му році і теж того року повернулася до Румунії й почала працювати в українському відділені Бухарестського університету, де залишилася до виходу на пенсію 1983 року і де всіма силами включилась у всі заходи україністичного колективу. Три роки по тому (1957-го року), разом з покійним Костянтином Драпакою, тодішнім завідуючим кафедрою, надрукувала в Бухарестському Державному навчально-педагогічному видавництві змістовно багатий двотомний підручник для 8-го класу “Теорія літератури. Володіла вона румунською, угорською, українською, російською, англійською, німецькою і французькою мовами і популяризувала українську літературу в Румунії та Західній Європі.

Викладання української літератури (бо українську мову Магдалена Ласло-Куцюк вивчила як іноземну, і постійно вдосконалювала її) – було ціложиттєве основне її заняття. Широка літературознавча діяльність Магдалени Ласло-Куцюк мала кілька обертів. Окрім викладання української літератури, Магдалена Ласло-Куцюк цікавилася питанням її відносин з румунською літературою, внаслідок чого постала цікава й дуже багата на фактологічні дані докторська дисертація про румунсько-українські літературні відносини, яку вона захистила в 1972-му році в Клузькому університсеті і на основі якої 1974-го року видала румунською мовою корисний для студентів спецкурс.

Іншою складовою літературознавчої діяльності Магдалени Ласло-Куцюк була дія поширення і популяризації української літератури в Румунії. Найважливішим безперечним внеском Магдалени Ласло-Куцюк в румунську україністику зокрема, і в українське порівняльне літературознавство взагалі були її наукові розвідки. Маючи необмежений доступ до європейського і світового літературознавства (знанням іноземних мов) Магдалена Ласло-Куцюк своїми працями, в певній мірі “випереджувала літературознавство з України.

До грудневої революції 1989 року Магдалена Ласло-Куцюк надрукувала наступні твори: «Шевченко в Румунії» (1961), «Дослідження українського фольклору в Румунії» (1965), «Румунсько-українські літературні взаємини ХІХ — початку ХХ ст.» (1972), «Питання української поетики» (1974), «Велика традиція» (1979), «Шукання форми» (1980), «Засади поетики» (1983). Цікаво відзначити, що більшість ґрунтовних праць пані Ласло Куцюк видала, починаючи з її виходом на пенсію, тобто після 1983-го року.

Теж уже будучи на пенсії, вона виступила з циклом лекцій в Чернівецькому університеті (1983 р), два місяці викладала лекції з історії української літератури в Луцькому університеті (2001 р.), цикл лекцій з української поетики викладала в Національному університеті “Києво-Могилянська Академія“ (у 2002-му році) і цілий семестр в 2002-му році в Миколаївському університеті. У 1984-му році Магдалена Ласло-Куцюк була удостоєна Міжнародної премії імені Антоновичів (у Вашингтоні).

Паралельно з викладацькою діяльністю Магдалина Ласло-Куцюк почергово завершувала ряд інших фундаментальних її праць, як «Ключ до белетристики» (2000), «Творчість Шевченка на тлі його доби» (2002), «Текст і інтертекст в художній творчості Івана Франка» (2005), які, як і регулярні авторитетні розвідки, друковані в журналі «Наш голос», засвідчили її статус видатного українського літературознавця-компаративіста. На жаль серце Магдалени Ласло Куцюк перестало битися 2 вересня 2010 року.

1970 р. при Спілці письменників Румунії заснувалася українська літ-студія, яка об’єднала всі на той час творчі сили. У центрі її життя став Орест Масикевич, письменник-емігрант з України. Орест Масикевич – громадський діяч, письменник, перекладач, журналіст – розпочав творчу діяльність ще в 30-х роках минулого століття в Україні, а в повоєнний час жив і працював у Румунії.

Довгий час не міг друкуватися, творчий доробок митця залишався недоступним для критиків та істориків літератури з Румунії, надрукував лише дві поетичні збірки: “На місячних перехрестях (1971 рік), за яку йому було присвоєно премію Спілки Письменників Румунії та “Буреквіти (теж 1971 р.). Тільки у 90-ті роки під час активної реабілітації української діаспорної літератури зявились окремі поетичні доробки О. Масикевича. Творчість Ореста Масикевича, представника другої еміграційної хвилі в українській літературі, десятилітнього в’язня сталінських таборів та обдарованого письменника, унікальне явище в українській поезії Румунії, а також в українському літературному процесі в Румунії 70-х років. Він утвердив в українській поезії Румунії, позбавленій належних зразків віршування, високі версифікаційні норми.

Орест Сидорович Масикевич народився 9 серпня 1911 р. в сім’ї неполоківського дяка Кіцманського району, в Північній Буковині. Його дитинство пройшло спочатку в Неполоківцах, а потім в Шипінцах. Після закінчення сільської школи він поступив в гімназію, яку закінчив 1930 року. Потім поступив до Чернівецького університету, на Факультет філософії і соціології. Будучи студентом, брав активну участь в культурно-суспільній діяльності, очолював студентське товариство «Запоріжжя», відвідував співецький драматичний кружок «Буковинський кобзар», був членом товариства «Українська школа», а згодом створив націоналістичне студентське товариство «Железняк». Разом с Орестом Зібачинським створює ОУН на Буковині.

У 1927 році Орест Масикевич стає диригентом місцевого хору, який славився на всій Буковині. Захоплювався не лише співом і танцями, його цікавила і літературна творчість. Ще зі шкільних років він писав вірші, а в студентські роки друкував їх в українських журналах та газетах. У 1934 році видає поетичну збірку «Пісня пісень» і в 1935 році – «Поему світанків». Потужний талант сприяв тому, що Орест Масикевич став головним редактором газети «Час» та ілюстрованого листка сатири і гумору «Чортополох». У календарі-альманаху за 1937 р. публікує свою новелу «Суд вождя». У червні 1940 року, перед приходом радянців на Буковину, Масикевич емігрував з дружиною до Румунії, оселившись у Бухаресті. В кінці червня 1941-го разом з групою студентів-патріотів він прибуває до Миколаєва. Не піклуючись про свою безпеку, ця група організовує пропагандистські анти-німецькі акції.

З 1949 р. він перебуває у таборах строгого режиму Середньої Азії, в Озерлагу, що частково відображено у посмертно надрукованому оповіданні «Коваль Макс». У 1955 р.Масикевич повертається до Румунії, перебуваючи разом з дружиною у Тімішоарі, потім у Сінаї, де бере участь у місцевій літ-студії. Дехто уважає, що він навіть керував нею. Згодом родина Масикевичів переїжджає до Бухареста, живе в найнятому помешканні, невдовзі після того оселяється 1978 р. у прибухарестському містечку Буфтя. Це дало можливість Оресту Масикевичу творчо спілкуватися із столичними румунськими поетами, брати активну участь у діяльності Бухарестської української літ-студії при Спілці письменників Румунії, друкуватися. Він вірив людям. Любив їх, і вони це відчували — згадувала згодом дружина О. Масикевича Орися. В її спогадах, написаних ще в комуністичному режимі, знаходимо, однак, цікаві деталі підпільної діяльності Ореста Масикевича в Миколаєві, його ставлення до розколу в ОУН.

Помер Орест Масикевич 8 жовтня 1980 р. у м.Буфтя, де і похоронений. Через якийсь період, захворівши, його дружина поїхала до сестри у Чернівці, де і померла. Покинута напризволяще хата у Буфті, ніби, «сама від себе» загорілась, і жодного сліду цього бездітного сімейства в Румунії не осталося. Три роки пізніше нині покійна викладачка української літератури Бухарестського університету Магдалина Ласло-Куцюк надрукувала в «Обріях» (1983) аналітичну статтю «Сонети і ронделі Ореста Масикевича», відзначивши його «плекання форми з пристрастю ювеліра», дуже велику вимогливість «до себе і до інших щодо чистоти української мови». Посмертно появилась у колишньому бухарестському видавництві «Критеріон» обємиста збірка його літературної спадщини «Ключ-зілля», дечого з творчості поета появлялося спорадично в україномовних публікаціях Румунії, насамперед на сторінках «Нашого голосу».

У книзі “Слово про побратимів, інший український поет з Румунії, покійний Степан Ткачук, так охарактеризував поета Масикевича: Орест Масикевич – ювелір слів, ворожбит мрій, факір крилатих висловів. В його довгошліфованій поезії ожили, наповнили новим змістом стародавні міфи, переосмислили легенди та перекази, цілком нового і своєрідного звучання набули вічні теми. Він добре знав, що слова брили, а мрії – блискавиці. Також він добре знав, що не одного письменника розчавили власні слова, що не одного осліпили власні мрії, що шлях таланту – не ковзання по бездоганній гладині штучного льоду, що справжнім поетом бути важко, аж занадто важко, хоч декому здається, що це так легко і просто, доступно будь-кому. Нелегка ця легкість. Негладка ця гладь. Складна ця простота. І багатьом заборонена доступність. Тимчасово чи не все життя.

У період війни за незалежність, в румунсько-українських культурних відносинах з’явився зовсім новий і надзвичайно важливий фактор, а саме контакти з українською політичною еміграцією. Однією з центральних фігур української еміграції того періоду був Михайло Драгоманов.

Михайло Драгоманов був видатним публіцистом, істориком, філософом, економістом, літературознавцем і фольклористом, одним з організаторів Старої громади у Києві. Народився він 30 вересня 1841 р. в м. Гадячі на Полтавщині в родині дворян. Навчаючись у Полтавській гімназії, Драгоманов цікавився передовсім гуманітарними дисциплінами, а також минулим українського народу, його безнастанною боротьбою за кращу долю. А ще місцевий учитель історії прищепив йому інтерес до праць європейських просвітителів Вольтера, Руссо, Дідро та ін. Про це згадував М. Драгоманов, який і сам згодом став, одним з перших українських просвітителів. З 1870 року працює доцентом Київського університету. У 1876 р. емігрував до Швейцарії, де створив своєрідний осередок української політичної еміграції.

У період 1877 – 1881 роки, встановлюються перші контакти Драгоманова з Румунією. Упродовж цього ж періоду, Драгоманов виявив надзвичайну зацікавленість до Румунії, про яку писав з дуже великою симпатією. Таким чином, він має тісні зв’язки з деякими представниками революційного руху в Румунії, яких просить допомогти йому перевезти в Україну деякі його твори.

Слід відзначити, що в Румунії, Драгоманов мав багато друзів, за допомогою яких йому вдалося надіслати в Україну книги та публікації, з-поміж яких й численні примірники творів Т. Шевченка та І. Франка. Цікаво, що Драгоманов самотужки почав вивчати румунську мову та читати румунською мовою. Просив дати йому румунську граматику й словник та проявляв значний інтерес до румунських народних пісень. Щойно після цього, його друзів у Румунії приємно вразила пропозиція Драгоманова стати співробітником румунської газети «Romania viitoare» (Майбутня Румунія), що й стало можливим за короткий час. Симпатія Драгоманова та інших членів української політичної еміграції так сильно зросла, а їх зв’язки з румунами стали такими тісними, що вони навіть задумались перенести їх центральний осідок до міста Ясси, де мали можливість бути ближче до України й за допомогою румунських соціалістів могли, таким чином, поглибити свою політичну діяльність.

У газетах «Майбутня Румунія» і «Telegraful» (Телеграф) багато писав про діяльність Драгоманова його друг Арборе Замфір, прихильник української визвольної боротьби, який у 1916 році написав для Союзу Визволення України брошуру Україна та Румунії(рум. – Ucraina si Romania). Арборе згадував про Драгоманова як про ініціатора політичних акцій, що роздратували саме російських народників. Наостанок варто уточнити, що Драгоманов проявив великий інтерес не лише до політичної сфери. Особистість Драгоманова користувалася певною репутацією в Румунії. Як фольклориста його представив румунській публіці Богдан Петрічейку Хашдеу, відомий румунський мовознавець і фольклорист, який завжди поважно говорив про наукову діяльність Драгоманова. В Україні Драгоманов постійно цікавився румунським фольклором та неодноразово просив Арборе надіслати йому румунські народні пісні, які йому дуже подобалися. У роботах Драгоманова присвячених історії української культури, автор приділяє особливу увагу українсько-румунським зв’язкам.

З поразкою Української революції 1917-1921 рр. велика кількість українців опинилася за межами країни. Численні осередки української еміграції були в Австрії, Німеччині, Польщі, Франції, Чехословаччині Та Румунії. У Бухаресті утворився також осередок студентів. Доповіді на Першій конференції української еміграції в Парижі (1929 р.) містять дані, що чисельність українських емігрантів у Румунії на початку 20-их рр. становила від 2 до 3 тисяч осіб. Але вже до середини 20-их рр. більшість з них переїхали до інших країн (на навчання до Чехословаччини ) або повернулись до України. У країнах Західної Європи, в тому числі в нашій країні, українські політичні емігранти були визнані Лігою Націй, як бездержавні. Їм видавали, так звані, паспорти Нансена.

24 грудня 1920, Посольство Румунії у Відні в інформаційному листі до міністра закордонних справ Румунії Таке Йонеску пише: ”До мене звернувся пан В. Бородайкевич, секретар Закордонного центру ЗУНР у Відні, який попросив передати моєму урядові наступне від його уряду. Десь 1500-2000 солдатів українських військ ЗУНР були змушені відтягнутися на румунську територію. Згідно інформаціям Закордонного центру ЗУНР, ці солдати знаходяться у важких життєвих умовах. Закордонний центр ЗУНР звертається з проханням до Уряду Румунії уможливити інтернування у табори цих військовиків, прибулих на території Румунії, піклуючись про їх харчові паї та одяг. Посольство України візьме на себе відповідальність від імені Закордонного центру ЗУНР (Петрушевич), що перебуває зараз у Відні, повернути всі витрати, після того як ситуація України буде вияснена. Представник України багато настоював на тому, щоб українські війська були інтерновані, а не видані Польщі.”

Отож про українців дізнався й румунський уряд, який пообіцяв допомогти їм. Те що й зробив, надавши їм посильну матеріальну допомогу, взяв у таборах на своє утримання, забезпечив частину українських військовиків сезонною працею, створив умови для збереження військової організації, налагодження культурно-освітньої діяльності, забезпечив звязок з дипломатичною місією УНР у Румунії.

Частина політичних емігрантів з Наддніпрянщини, тобто цивільні особи та військові з армії УНР, зосередилась на території Румунії у трьох таборах для інтернованих: у Фегераші та у двох таборах у Брашові. У 1921 р. мешканці всіх таборів були переведені до табору Орадя Маре. У інформаційній ноті від 2 лютого 1921 року Міністерства війни Румунії Міністерству закордонних справ зазначено: “Маю честь поінформувати, що у зв’язку з інтернованими українськими солдатами, румунська влада вжила наступні заходи: До тепер, у м. Брашов, було інтерновано 504 солдатів та 840 офіцерів. Було видано наказ про переведення решти людей (приблизно 600). Умови інтернованих солдатів в Брашовському таборі є задовільними, вони отримують такий же харчовий пайок як і наші солдати. Для офіцерів їжа готується окремо. Міністерство війни зробило все щоби умови проживання українців були якнайкращими, тим більше, що не існує почуття ворожості між нами і Україною”.

Після таборів настав період пристосування українців до мирного цивільного життя. Українці почали вивчати румунську мову. Більшість з них поселилися в Бухаресті, де декотрі знайшли собі місце праці. Значна частина українців знайшла місце праці на заводі в Гевана, неподалік міста Пітешть. Завдяки організаційній і матеріальній підтримці Надзвичайної дипломатичної місії (НДМ) УНР у цій країні а, також, румунського уряду були створені громадські організації, що об’єднували більшість емігрантів . Це — Філія Українського товариства (прихильників) Ліги Націй, Українське співоче товариство “Дума”, Союз українських жінок-емігранток, Українське ощадно-позичкове товариство “Згода”. Восени 1923 р. на Першій конференції української еміграції у Румунії було засновано Громадсько-допомоговий комітет, який став головним центром всієї української еміграції в країні. Саме ці організації і займалися громадсько-політичною і культурно-освітньою діяльністю серед емігрантів, зокрема, видавали українську пресу, відзначали державні і релігійні свята, ювілеї відомих українських державних і культурних діячів.

Не оминули увагою емігранти і постаті гетьмана Івана Мазепи, який за понад два століття до цього також опинився в еміграції і був похований у Румунії. У листі голови НДМ Костянтина Мацієвича до Голови Директорії УНР Симона Петлюри від 3 жовтня 1923 р. зазначалося, що під час роботи Першої конференції української еміграції у Бухаресті було відкрито монумент загиблим за незалежність України, влаштовано панахиду по гетьманам І. Мазепі і П. Орлику та всіх, хто загинув у боротьбі за волю України. У листі також йшлося про те, що Місія УНР хоче запросити до Румунії відомого громадсько-політичного діяча, соратника С. Петлюри, вченого В’ячеслава Прокоповича для дослідження питання перебування Івана Мазепи у Румунії. За результатами студій передбачалося за кошти місцевої еміграції видати книгу про відомого гетьмана. Проте проект не був реалізований.

Щороку українські емігранти відзначали Свято незалежності України (проголошення Центральною Радою ІV Універсалу). Під час святкових заходів лідери еміграції виступали на актуальні політичні й історичні теми. Святкові заходи відбувалися не лише у румунській столиці, але і в інших місцях перебування емігрантів — в Бакеу, Пітешть, Добруджі тощо.

Джерела:

– Власенко В.М. “Постать гетьмана Івана Мазепи й українська еміграція у Румунії міжвоєнного періоду”.

– Архів Міністерства закордонних справ Румунії

Протягом чотирьох днів, з 6 по 9 серпня, у найпівнічнішому місті Румунії Дарабані пройшов другий випуск фестивалю «Дні Півночі» під оригінальним девізом: «Корені ростуть». У його програмі були креативні ательє, вернісажі і виставки, презинтації книг, перегляд кінострічок, театральна вистава, кожноденні екскурсії та різностильові концерти ( фанфара Zece prajini, джаз банд Jazzybirds, квартет Nuages Quartet, фолькльорні виконавці) і три вечори року до опівночі на лісовій галявині. Гостями фестивалю стали такі відомі представники румунської сцени як Suie Paparude, ROA, Basska, місцевий The Kryptonite Sparks і інші (www.zilelenordului.ro). Так як містечко розміщене між Україною та Молдовою то ж організатори запросили виконавців із сусідніх країн.

Молдовська рок група Думка Кішки (Gandul Matei) дуже успішно виступила на третій день фестивалю. В першій частині четвертого дня фолькльорний ансамбль «ПЕРЛИНА» з м. Чернівці представив публіці найкращі зразки румунських народних пісень Буковини, а також українських пісень. Голова цього ансамблю, а також директор «Буковинського мистецького центру румунської традиційної культури» у Чернівецькій області, директор нещодавно відкритої у Чернівцях Народної школи мистецтва румунської цивілізації, талановитий і досвідчений керівник (більше 40 партнерських угод з дежавними і громадськими організаціями для ансамблю), цікавий і легкий співрозмовник, людина відома по обох боках Пруту, пан Юрій Левчик передаючи свої враження від фестивалю зазначив: «Атмосфера таки дійсно прекрасна. Люди в хорошому настрої, чудовий концерт. І діти ( пом авт.: члени ансамблю) вражені тим, що побачили тут. Ми не очікували на те, що в такому маленькому містечку як Дарабани ми знайдемо стільки… по-перше гарних людей, концерт фольк… і рок.

Вражаючу майстерність своїх вихованців пан Левчик пояснює сильною зацікавленістю дітей та незмінною підтримкою батьків, які «бачать перспективи для своїх дітей…, що це найкраща, найсерйозніша інвестиція. ...» Це безсумнівно результат виснажливих репетицій під керівництвом вимогливих викладачів, які « не приходять на роботу тільки для того, щоб поставити галочку.» Це також результат участі молодих талантів у міжнародних та місцевих конкурсах, фестивалях, мастер класах. Непомітно розмова підійшла до теми румунсько-українських відносин. В кінці нашої бесіди пан Левчик запросив « всіх етнічних українців Румунії і румун приїхати до Чернівців. Приїхати в Чернівці, скажімо, на «Дні румунської традиційної культуи» в листопаді, з 16 по 20 листопада.»

Вже під вечір на сцену вийшов популярний в Україні, відомий і високо оцінений у Європі, легендарний козак-рок гурт «ГАЙДАМАКИ». Виступ був від початку і до кінця енергійним, динамічним, насиченим, різноманітним; професійний і якісний підхід, максимальна віддача усіх членів гурту. І публіка і організатори були вражені загальним високим рівнем виконання. Молодь зразу відповіла на гайдамацько-бунтарські мотиви підстрибуванням, підтанцьовуванням, вибриками. Гурт двічі викликали на біс. Це неочікуваний, але дуже приємний результат, якщо взяти до уваги, що більшості присутніх було невідома творчість гурту і незрозумілі слова пісень.

Соліст і засновник гурту Олександр Ярмола та барабанщик Дмитро Кушнір розповіли про свої враження від фестивалю:

О.Я.: « Ми знали на який фестиваль ми їдемо. Нам такі фестивалі подобаються. …Дуже добре, що в лісі, що на природі. Це зразу зовсім інше ніж коли подія десь у місті. ….»

Д.К.: «Нам подобається коли є віддача від публіки. Немає значення хто це – чи це робітники, чи селяни, чи інтелигенція, чи діти, чи дорослі. Але якщо публіка відчуває нас і віддає нам назад нашу емоцію – це найголовніше, що може бути.» «…сьогоднішній концерт є підтвердженням тому, що музика взагалі, а наша зокрема, не має меж для віку, бо як малі діти стояли під сценою і раділи так і дорослі. Тобто люди люблять музику і хочуть слухати хорошу музику. І в Румунії це не вийняток.»

На завершення розмови, як і під час свого виступу, хлопці закликали: «Слухайте «ГАЙДАМАКІВ»! Слухайте прогресивну музику! Не давайте собою маніпулювати! Не слухайте політиків! … Підтримуйте мир в Європі і нашу боротьбу з окупантами!»

Під час розмови виявилося, що Олександр Ярмола колись цікавився румунською народною музикою і слухав Радіо Бухарест; назвав декількох румунських представників цього напрямку та вміє рахувати до 11 по-румунськи (правда з помилками). Згадалося мені, що двоє з учасників фестивалю присвятили свої пісні боротьбі українського народу. І стало зрозуміло, що коріння у відносинах між нашими народами вже є. А такі фестивалі – це те сонце і вода, що необхідні для їх росту і розвитку. Напевно має рацію той, хто перефразував відомий вислів: «Музика врятує світ».

Ольга Сенишин