Category: Конкурси

З 15 травня по 15 листопада 2002 року Українська редакція Всесвітньої служби Радіо Румунія, з нагоди 8-мої річниці своєї діяльності, організувала конкурс “8 років на хвилях радіо – друзям від друзів”. Великою премією цього конкурсу було 7-миденне перебування для двох осіб у пансіонаті “Белла”, в місті Сигету-Мармацієй у період 23-29 грудня того ж року. На цей раз Фортуна посміхнулась нашому вірному слухачеві з міста Суми Віталію Єфіменку та його коханій з Мінська Марині Квєтко.

Ось, що написав про подорож до Румунії Віталій Єфіменко: “Наше тижневе перебування у Румунії можна розцінювати як приклад своєрідної народної дипломатії, коли контакти між окремими країнами будуються не на рівні політиків та інших високих посадових осіб, а на рівні пересічних громадян. Власне обєктивна, неупереджена інформація одне про одного як раз і є тим фактором, що лежить у основі повсякденного співжиття людей різних національностей, формує фундамент будь-якого міжнародного співробітництва, і є такою собі “конвертованою валютою”, наявність якої дозволяє ії володареві почуватися комфортно скрізь, незважаючи на складне мереживо світових кордонів. Саме тому роль інформації сьогодні зростає непомітно – бо саме у ній можна вбачити універсальне “щеплення” проти ксенофобії, шовінізму та інших форм соціальної нетерпимості і ворожнечі.

У цьому звязку окремо хотілося б підкреслити роль радіомовлення (особливо, міжнародного) та його внесок у загальну справу інформаційно-культурного виховання світової громадськості. Бо хоч радіохвиля й невидима, справа, яку вона робить, досить і досить відчутна…



Відчув ефективність такої “роботи” радіохвиль і я . Так сталося, що Головну премію у конкурсі “8 років на хвилях радіо – друзям від друзів”, волею жереба, було присвоєно саме мені. Згідно з умовами конкурсу, переможець отримував можливість 7-миденного перебування у Румунії – в місті Сигету-Мармацієй. Разом зі мною у подорож відправилась моя знайома – чарівна дівчина Марина зі столиці Білорусі Мінська. Така можливість також була передбачена умовами конкурсу. А стала ця мандрівка для кожного з нас першим справжнім “побаченням з Європою”, оскільки у жодній з країн так званого далекого зарубіжжя ми дотепер ще не бували.



Кожен день нашого перебування у Сигеті був по вінця насичений враженнями. Оселилися ми у приватному пансіоні Белла – невеличкому ошатному готелі сільського типу, що знаходиться у селищі Шугеу, неподалік Сигета. Тут до наших послуг було запропоновано увесь спектр найсучасніших зручностей – просторий будинок на дві кімнати мав телевізор, холодне та гаряче водопостачання, ванну, світло і піч з системою автономного опалення. Раціон харчування у пансіоні повністю відповідав гастрономічним традиціям регіону, що звичайно ж, неабияк радувало нас і додавало процесові нашого знайомства з Марамороською дійсністю особливого і неповторного кулінарного “присмаку”. Гостинна гоподарка панісону Дойна Балаш зробила усе, від неї залежне, аби наше перебування у її готелі було максимально комфортним…



А зустрів нас Сигет справжньою феєрією вогнів – місто саме готувалося до традиційного зимового фестивалю колядок “Мармація – 2002” . Нам вдалося побувати і на ньому. То було справжнє свято традиції. Живої Традиції. Саме це і вразило нас найбільше. Адже, як виявилося, для мешканця Марамурешу національний костюм – невідємний атрибут його повсякденного життя і побуту. Та й свято без нього – не свято. А на фестивалі костюмів взагалі було справжнє море. Кожне село Мараморощини (і не лише ії) на святі представляла група святкувальників – з власною коротенькою програмою. Віншування, колядки, сценічні дійства та обряди – здавалося, “репертуар” цих “аматорів від культури” взагалі не знає обмежень і в стані дати серйозну фору офіційному репертуарові будь-якого “маститого” професійного фольклорного колективу. Усіх учасників свята особисто вітала міський голова Сигета пані Еудженія Годжа. Загалом же Фестиваль зібрав безліч небайдужих до сивої традиції гостей – як з цілої Румунії, так і з-за кордону. Багато українців з-за Тиси також прибули на свято, влаштоване гостинними сусідами…



Побували ми також у деяких сусідніх з Сигетом селах, цікавих своєю історією і власним культурним надбанням. Так, у селищі Бирсана ми відвідали місцевий монастир. Його повністю збудовано з дерева. І вражає він не лише унікальною сміливістю проекту, а й масштабністю будівель комплексного архітектурного ансамблю. Головна монастирська церква, як нам любязно повідомила одна з насельниць монастиря, вважається однією з найвищих культових споруд Європи такого типу. Непересічну майстерність марамороських теслярів та різьбярів особливо відзначила Марина – ій, як архітектору за спеціальністю, було важко втриматися від зачарованого милування такою дивовижною красою…



Здійснили візит ми й до села Тиса, де відвідали домашній музей родини Піпаш. А колекції цих невтомних шанувальників світової естетичної спадщини чого тільки немає – і унікальні коралі, і бібліотека стародавніх книг, і добірка цікавих художніх полотен. І колекція мережив та мережаних виробів з усього світу в стані вразити своєю неповторністю навіть найсміливішу і найвибагливішу уяву.



У селі Сепинца ми відвідали широко відомий по усіх усюдах “Веселий цвинтар”. Старанням народного румунського майстра Стана Петраша, кожна з могил того дивовижного кладовища нині оздоблена індивідуальною віршованою епітафією, що повідомляє про життєвий шлях спочилого, і відповідним стилістичним малюнком. Усе це знову ж таки, виконано на дереві – високопрофесійно і зі щирою повагою до справи…

У самому Сигеті ми побували в Музеї-меморіалі жертв політичних репресій. Міститься він у приміщенні колишньої вязниці, де протягом комуністичної доби відбували покарання політичні вязні. Відвідали Хресто-Воздвиженський храм, що належить одній з громад Українського вікаріату Румунської Православної Церкви, а також і богослужіння за участю єпископа Марамуреського та Сату-Марського Юстиніана.



Таку, воістину грандіозну культурну програму, насичену численними екскурсіями та візитами, спеціально для нас опрацювала мерія Сигета. А безпосередніми клопотами щодо технічної реалізації усього, задуманого для нас гостинною мерією, особисто займався заступник міського голови Сигета по звязках з громадськістю пан Спірідон Праля. Завдяки його цілоденним турботам, ми ледь встигали ділитися між собою враженнями від усього побаченого і почутого – настільки щільним і змістовним виявився щоденний розклад запропонованої нам культурної програми…



А допомагали нам зрозуміти, усе до нас мовлене, наші шановні українці. Справді ж бо, нашого цвіту – по усьому світу. Румунською ми на превеликий жаль, не володіли. І, може, то й на краще. Інакше ми були б позбавлені радості спілкування з багатьма чудовими українцями, які виконували при нас функцію перекладачів. Окремо, у цьому звязку хотілося б подякувати співробітникові Української редакції Всесвітньої служби Радіо Румунія панові Миколі Онужеку, який примчав аж із Бухареста, аби зустріти нас на кордоні, та директорові Українського ліцею імені Тараса Шевченка, що в Сигеті, панові Федору Поповичу. Дякуючи їх неослабній увазі до наших мовних проблем, ми не відчували ніякого дискомфорту у спілкуванні як з пересічними румунами, так і з численними румуномовними вітринними написами та вивісками…



І ще одне. Нас дуже вразила етнічна та конфесійна строкатість Марамороського краю. Румуни, українці, угорці, німці, цигани, євреї, словаки; православні, католики, кальвіністи – усі вони відчувають себе дітьми однієї держави, шанують не лише власну культурну традицію, а й етнокультурну неповторність своїх іншомовних сусідів. І така толерантність для усіх нас, в Україні сущих, має повсякчас слугувати прикладом для наслідування Особливо ж – з огляду на сумну ситуацію у нашому багатостраждальному Православї…



Загалом же, докладно описувати кожен день, проведений нами у чарівному Сигеті, немає ніякого сенсу. Відтранслювати у вербальному форматі усю глибочність наших емоцій та вражень навряд чи належною мірою вдалося б. Уже в силу невербальності самого характеру останніх. Повною мірою відчути неповторну атмосферу Мараморощини можливо лише відвідавши ії особисто. Неповторні передкарпатські краєвиди, щиросердна гостинність тутешнього люду, неповторність і унікальність живої народної традиції – усе це невідємні складові того вічно свіжого свята, назва якому – Марамуреш…



З нами це свято залишиться назавжди…

Sarbatori fericite! (Щасливих свят!)



P.S. З повагою і невимовною вдячністю до усіх спонсорів і звичайних людей, причетних до справи організації нашого перебування у Сигеті, навічно закохані у Румунію Марина Квєтко та Віталій Єфіменко.”



Нам не залишається нічого іншого крім, подякувати Віталію за чудові слова на нашу адресу і додати, що це безсумнівно не останній наш конкурс. Отже дорогі друзі слухайте нас уважно і Ви маєте всі шанси виграти.

Завершився відпочинок у Румунії, в Муреському повіті, переможців конкурсу ВСРР “Тиргу-Муреш – історія та сучасність” Ігоря Каневського та Ірини Гончарової з Харкова. Вони відвідали багато визначних туристичних місць. Коли прибули до Сучави, де ми їх зустріли, наші гості з України побачили кілька знаменитих буковинських монастирів із зовнішніми настінними розписами та Сучавську тронну фортецю.

Потім вони прибули до міста Тиргу-Муреш де відвідали багато туристичних атракцій з-поміж яких нагадаємо Палац Культури, Мерію міста Тиргу-Муреш, Зоопарк та інші культурні й історичні пам’ятники міста. Потім побували в місті Регін та місті-фортеці Сігішоара. Також вони відвідали саксонські укріплені фортеці та церкви. Ігор та Ірина поділилися своїми враженнями.

Це враження від чарівної подорожі, можливо, занадто емоційне, але хіба ж можна індиферентно розповідати про Південну Буковину, дивовижний край, який мені пощастило відвідати на Різдво (за новим стилем) завдяки конкурсу, який проводила Всесвітня Служба Радіо Румунія, і ця подорож залишила фантастичні враження.

Святині

Лише в Південній Буковині розташовані унікальні монастирі, храми яких вкриті не лише внутрішніми, що традиційно і для України, а й зовнішніми фресками, з них мені пощастило побачити — Хумор, Воронець, Сучевицю та Молдовицю. Як пам’ятки зодчества та фрескового живопису ІІ половини ХV– І половини ХVІ століть, вони включені до реєстру всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. Дивовижні відчуття охоплюють людину перед цим дивом, що крізь майже п’ять століть, під вітром і дощем зберігає в усій яскравості фарб творіння давніх митців, натхненних вірою. Біблійні події, сонми святих та події з їхніх житій зображені на стародавніх стінах. І золота Молдовиця, і маленький затишний Хумор, що в цю різдвяну пору потопав у снігу, і Сучевиця, храм якої — єдиний у світі, що має два іконостаси, і решта цих монастирів справляють незабутнє враження на кожного.

Хоча ні стародавня, заснована господарем Молдови Штефаном Великим, одним із найшанованіших в Румунії державним діячем і святим, Путна, ні знаменита своєю ажурною вежею Драгомірна, не мають зовнішніх розписів, відвідання їх стане незабутнім не тільки для прочанина, але й просто для туриста.

І в монастирях Сучавського повіту, і в монастирі Нямц вразила мене несподівана відкритість. Майже кожен монастир має свій музей, де зберігаються старовинні коштовні церковні речі, ікони, давні рукописні й друковані книги та інші пам’ятки, пов’язані з історією монастиря. Черниці або ченці познайомлять бажаючих з історією монастиря, обставинами його заснування, й відвідувач піде, збагачений і знаннями, і духовним пожитком. Таким чином, буковинські монастирі здійснюють ту саму місію, яку взяли на себе при заснуванні, будучи не лише місцями молитви й усамітнення, не лише зцілюючи людські душі, а й поширюючи християнську культуру й духовність між світськими людьми.

У цьому плані є дуже цікавим монастир Нямц, розташований поблизу міста Тиргу-Нямц. Із 1807 р. при ньому діяла друкарня, що видавала духовну літературу румунською та церковнослов’янською мовами кириличним (церковнослов’янським) шрифтом. Можливо, не всім в Україні відомий цікавий факт, що від появи перших писемних пам’яток румунською мовою до 1860 р. у Молдові та Волощині офіційно застосовувався саме цей шрифт. Два зали в експозиції монастирського музею присвячені діяльності цієї друкарні: відвідувачі можуть побачити книги ХІХ ст., видані кириличним шрифтом від початку її заснування, вирізьблені з дерева кліше, з яких друкували книжкові ілюстрації та оздоби, давні друкарські верстати й навіть касу зі шрифтами.

Серед видатних постатей, що пов’язали Україну й Румунію, є св. Паїсій Величковський (1722 — 1794), вихідець зі старовинного українського священичого роду, нащадок українського поета й перекладача ХVІІст. Івана Величковського. Крім інших місць, св. Паїсій подвизався в Києво-Печерській лаврі, там певний час працював у друкарні, на Афоні й нарешті в монастирі Нямц. Нині в його келії діє музей, у якому частково збережена, а частково відтворена вся обстановка, якою вона була за життя святого — його книги, ікони, перед якими він молився, речі, якими він користувався при служінні, також є експозиція у вітринах. У монастирській церкві покояться нетлінні мощі святого Паїсія, збереглася його могильна плита.

Сучава

Уперше в житті ступити на румунську землю мені пощастило саме в Сучаві. Нині Сучава є головним містом однойменного повіту й Південної Буковини загалом, а в 1391– 1564 роках вона була столицею Молдовського князівства. До наших днів тут збереглася визначна пам’ятка старовини — Тронна фортеця. Навіть зазнавши сильних руйнувань, вона зберігає донині ту велич, яку отримала за молдовських господарів.

Щоби краще ознайомитися з історією Південної Буковини й Румунії загалом, варто відвідати місцевий історичний музей, експозиція якого відображає історію краю від часів культури Трипілля-Кукутень (а саме така є міжнародна наукова назва трипільської культури, вплив якої й досі відчувається в народному мистецтві України та Румунії) й до середини ХХ ст. Давні та старовинні предмети побуту, зброя, монети і грамоти не залишать байдужими відвідувачів. Окремий зал займає експозиція, що зображує нараду у Штефана Великого, постаті самого господаря, його тодішньої дружини, одного з синів, також найвищих посадовців держави, вбрані в одежі та прикраси, повністю відтворені за давніми картинами та збереженими зразками автентичних тканин і ювелірними виробами. Частину експозиції музею становлять твори живопису буковинських художників ХVІІІ — початку ХХ ст.

Фортеці

На одній з високих, укритих лісами гір, багато віків охороняє місто Тиргу-Нямц фортеця Нямц. Дорога круто здіймається вгору, нарешті мандрівники мостом, прокладеним на кам’яних підпорах через глибоке урвище, потрапляють у фортецю. Від краєвиду, який відкривається звідти, перехоплює подих. Нещодавно твердиню було відреставровано, тепер тут мирно, подвір’ям бродять відвідувачі з фотоапаратами, а між тим кожен камінь цієї фортеці пам’ятає криваві бої, оборону від турків. Зараз тут діє музей, експозиції відкриті в усіх приміщеннях — залі для нарад, зброярні, в’язниці… Вражають купи золотих і срібних монет у колишній скарбниці. Нямц був однією з фортець оборонної лінії, вибудованої Штефаном Великим, до цієї лінії входили й українські фортеці — Хотин, Кілія та Білгород Дністровський, що колись належали до князівства Молдови.

Тронна фортеця в Сучаві — другій столиці Молдовського князівства — ще тільки чекає на свою реставрацію, хоча роботи вже частково розпочалися. Всім тим, кого цікавлять напівуцілілі стіни й вежі, різні лабіринти, таємні підземні ходи й підвали, раджу терміново поїхати до Сучави відвідати фортецю, поки її ще не відреставрували, й відчути себе дослідником романтичних руїн, овіяних славою. Тоді в наступний свій приїзд до Сучави ви зможете порівняти, оцінити працю науковців і реставраторів, оглянути відновлену Тронну фортецю, більше довідатися про її історію з музейної експозиції — але перше враження все одно залишиться у вас найсильнішим і незабутнім. За віки змінилася фортеця, саме місто Сучава, розташоване під горою, змінилися побут і звичаї, але коли стоїш на стародавній стіні, споглядаючи на місто, спадає на думку, що так само дивився хтось із оборонців фортеці віки тому, і так само перехоплювало йому подих від простору, який відкривається з фортечних мурів.

Природа

Гори, порослі хвойними або змішаними лісами, мають бути гарними кожної пори року — і зеленого літа, й барвистої осені, але взимку, коли кожна гілочка вкутана снігом, через який вона ледве показується, гори стоять немов у пухнастому білому мереживі, яке сяє морозяними іскрами під прохолодним зимовим сонцем, від буковинських краєвидів просто неможливо відвести очей.

У час відлиги сніг сповз у долини, показалися зелені верхи, попливла крига по бистрій Молдові, низькі хмари опустилися між горами — кожної пори року й кожної пори дня гірські пейзажі Південної Буковини є мальовничими. Але ніщо не вражає так, як дорога з Палтіну до Кимпулунга — шалений серпантин стрімко спускається вниз, а з обох боків відкриваються фантастичні краєвиди, кожен із яких міг би стати знахідкою для художника й лягти в основу шедевра живопису.

Ці місця надихали Ольгу Кобилянську, яка тут народилася (в м. Гура Хуморулуй) і виросла (в Кимпулунзі), та Юрія Федьковича, який певний час мешкав у Кимпулунзі, а також у Тиргу-Нямці.

Подорож до центру землі

Якщо ви раптом вирішите дістатися центру землі, зовсім необов’язково, подібно до героїв Жюля Верна, спускатися, ризикуючи власним життям, у кратер вулкана. Для початку такої подорожі цілком підійде соляна шахта в с. Качіка (румунською) або Качка (українською) в Сучавському повіті Румунії.

Село було засноване в часи правління Марії Терези у ХVІІІ ст. саме біля місця видобутку солі. Крім румунів, тут мешкають вихідці з Галичини — українці та поляки. Кожна національна громада має в селі свою церкву. Тутешні українці є греко-католиками, в їхній парафіяльній церкві нині служить о. Миколай Николаїшин, який показав нам храм та оповів його історію. Саме в цій церкві хрестили Ольгу Кобилянську, яка народилася недалеко звідси в м. Гура Хуморулуй.

Із білої споруди на околиці Качіки розпочинається захоплюючий спуск під землю. Коридори, сходи, підземні зали, видовбані у товщі солі, вражають відвідувача. На відносно невеликій глибині відчувається запах нафти, проте, коли заглибитися в соляну шахту ще нижче, повітря стає легким і здається чистим через сильну насиченість сіллю. Стіни й підлога, а також східці мають сірий колір і здаються видовбаними в камені, проте все це — не камінь, а сіль, просто вона з домішками. Трапляється і чиста кристалічна сіль на стінах і склепінні шахти, немовби застиглими потоками дивовижної форми.

Якщо на землі в Качіці кожна конфесія має свій храм, то під землею і православні — румуни, і греко-католики — українці, й римо-католики — поляки — всі разом, капличка св. Варвари-великомучениці, покровительки шахтарів, належить усім конфесіям. Вона так само створена в шарі солі, має вирубані в солі вівтар і казальницю. А в ці передріздвяні дні в капличці стояла шопка, і під багатометровою товщею землі якось по-особливому сприймається це нагадування про народження Спасителя в убогій печері у Віфлеємі, згадується про те, що перші християни збиралися в катакомбах.

У шахті є водойма, є залишки колій, по яких колись возили видобуту сіль, є облаштований спортзал. Разом із тим соляна шахта в Качіці й нині продовжує працювати за своїм первісним призначенням, видобуваючи сіль. Як це робили колись, допоможе уявити невелика експозиція при вході-виході, де представлені старовинні інструменти, лампи та незвичайні зразки кристалічної солі. Проте така старовинна гасова лампа нам не знадобилася: в шахту проведено електричне освітлення. Відвідання соляної шахти є цікавою туристичною можливістю, до того ж, корисною для здоров’я дихальної системи.

Румунське Різдво

Румунська православна церква, як і багато інших православних церков, відзначає перехідні свята за старим стилем, а неперехідні — за новим. Тобто, Святвечір, перший і другий день Різдва в Румунії припадають відповідно на 24, 25 і 26 грудня.

Передріздвяна атмосфера зустріла нас уже на сучавському вокзалі — колядкою, що лунала з динаміка. Прикрашені ялинки перед будинками й на міській площі, інколи за запозиченою від німців традицією віночки на дверях, колядки на всіх радіопрограмах і телеканалах, святкова ілюмінація на вулицях — усе сповнює душу передчуттям свята.

На Святвечір в Румунії, так само, як і в Україні, готують дванадцять пісних страв, серед яких неодмінною й головною є кутя. У пансіонаті «Пассіфлора», де ми мешкали, традиції дотримувалися й наготували всі дванадцять страв у кількості явно більшій, ніж могла вміститися в гостей. Особливо мені сподобалася румунська кутя: її роблять лише з пшениці, горіхів і меду, на відміну від української куті, в ній немає ані маку, ані родзинок. На Різдво, а також на Великдень печуть козонак — солодкий хліб, трохи подібний до горіхового рулета, також у ньому багато кориці, є какао, можуть бути цукати.

У Святвечір подарунки румунським дітям приносить Дід Мороз, вірніше, «Дід Різдво» — Мош Крачун, як його звуть в Румунії. Звичайно, він приносить подарунки у своєму мішку не всім дітям, а лише чемним і слухняним, а щоб отримати подарунок, треба розповісти Дідові Морозу віршик чи заспівати пісеньку. Завітав Мош Крачун і до «Пассіфлори» й під ялинкою в присутності всіх гостей вручив подарунки тим, хто їх заслужили. Правда, була чутка, що він несправжній, але ж уявіть собі, як зможе один-єдиний Дід Мороз принести в купу місць купу подарунків одночасно! Звісно, він має помічників, а ви думали?

Мушу зізнатися, що в мене, як у людини міської, поїздка на возі, запряженому конем пов’язується з таким катанням у дитинстві. Як я побачила, тут часто можна зустріти віз або сани, запряжені конем місцевої породи, всі коні мають червоні китиці на збруї — щоб, як кажуть, «ніхто не зурочив»; коні тут і зараз використовуються в господарстві. Таку подорож, як у дитинстві, подарувала на Різдво своїм гостям «Пассіфлора», влаштувавши поїздку на возах в гори. По дорозі нам траплялися колядники, діти ходили колядувати, вбрані повністю в народний одяг. Цього дня можна було побачити й дорослих у народному вбранні, що йшли так до церкви або в гості.

Святкова атмосфера, чудові гірські краєвиди, дзвоники в кінській упряжі, веселий настрій, — подорож мальовничими околиціями Манастиря Хуморулуй вдалася веселою, цікавою і приємною й викликала в усіх захоплення, день був сонячний, але все ж зимовий, а що краще зігріє закоцюблого мандрівника, ніж варене вино — місцевий різновид глінтвейну?

Вечеря в пансіонаті «Пассіфлора» з величезною кількістю страв і напоїв плавно перейшла в танці під живу музику, які тривали до ранку. Сам господар «Пассіфлори», пан Скіотіс, вийшов до гостей привітати з Різдвом і відсвяткувати разом. Тут я довідалася, що в Румунії на вечірках танцюють не лише сучасні танці, а й народні — під народні мелодії. А ще мене вразила пісня «Ти ж мене підманула»… румунською мовою.

Народна музика в Румунії взагалі дуже популярна. На телебаченні існує два канали, які спеціалізуються виключно на народній музиці й демонструють фольклорні концерти, відеокліпи на народні пісні.У деяких сучасних ліричних піснях також відчутний вплив народних мотивів.

У неділю, 27.ХІІ. в Сучаві на площі в центрі міста відбувався фестиваль «Різдво на Буковині». На сцену виходили по черзі самодіяльні гурти з усіх сіл Cучавського повіту, а за ними — й буковинських сіл сусідніх повітів, співали колядки або показували вертепне дійство чи водили ведмедя або козу. Отримавши винагороду, колядники спускалися зі сцени і знову приєднувалися до захоплених глядачів. Веселе мальовниче дійство тривало до вечора. Впадає у вічі розмаїття народних строїв, таке враження, що мало не кожне село й містечко має свою традицію, свій костюм, і за одягом можна пізнати, хто є наприклад, з Вами, а хто — з Менестіря Хуморулуй.

До речі, на тій самій площі навпроти сцени стоїть символ другого найбільшого християнського свята — найбільша у світі писанка.

Українська громада

ПівденнаБуковина поряд із сусідньою Мароморощиною (рум. Марамуреш) є одним із місць компактного поселення українців у Румунії. Союз українців Румунії, що веде активну громадську, освітню, культурно-просвітницьку та видавничу діяльність, має свою філію в Сучаві. Як повідомив нам голова сучавського СУРу, громадський діяч і художник пан Іван Боднар, у приміщенні СУРу в Сучаві планується облаштувати музей, бо нинішня експозиція, присвячена українській культурі та історії вже не вміщує всіх матеріалів.

Приємно, що підтримання національної ідентичності в українців Південної Буковини не обмежується лише дослідженнями місцевої історії та діяльністю фольклорно-етнографічних гуртів. Існують і засновуються школи, рівень викладання в яких відповідає європейським стандартам, українська преса в Румунії активно висвітлює не лише життя громади, а й події в Україні. Силами української громади в м. Гура Хуморулуй, на батьківщині письменниці, споруджено бюст Ользі Кобилянській та встановлено дошку з інформацією про письменницю — румунською мовою, аби й румуни знали про свою славетну землячку-українку.

Народне мистецтво

Є відомий вислів, що душа народу відбивається в його пісні, музиці. І чим ближчий народ до своєї традиції, тим краще зберігає він власну ідентичність, неповторність душі, тим надійніше протистоїть глобалізації. У цьому плані мене порадувало румунське телебачення: серед понад 90 кабельних телеканалів, які були доступні в «Пассіфлорі», я виявила два, що спеціалізуються на фольклорній музиці, які відразу ж стали моїми улюбленими. На жаль, на українському телебаченні подібних каналів немає. Завершуючи про телебачення, маю зазначити, що мене приємно вразила мала кількість реклами, яка до того ж переважно ненав’язлива.

Вертаючись до теми народного мистецтва, маю зазначити, що сильне враження на мене справило відвідання домашнього музею писанкарки Філотеї Дражміч. Серед безлічі писанок там є і старовинні, яким понад сто років, і зроблені самою майстринею за, як вона каже, «старовіцькими» взорами й за авторськими сюжетами. Писанки Філотеї Дражміч перестають бути суто атрибутом великодня і стають самостійними витворами, на яких знаходять своє місце і стародавні орнаменти, і квіти, й навіть різдвяні дзвіночки.

Одне з народних ремесел — гончарство — також продовжує свої традиції на землях Південної Буковини. Мені пощастило побувати в с. Марджіня — центрі виробництва кераміки, зокрема спеціального місцевого стилю — чорної кераміки. На відміну від волинської чорної димленої кераміки, тут колір досягають тривалим — протягом кількох місяців — висиханням виробу перед тим, як випалювати його в печі. Дуже цікаво було спостерігати за роботою майстра, як із комочка глини на гончарному колі народжується чи традиційний глечик, чи ваза, прикрашені складними візерунками. Вражає і майстерність, і творчий підхід до традиційних виробів. До гончарної майстерні в Марджіня проник і технічний прогрес: крім традиційних, тут використовуються і гончарні кола з електроприводом, досі я не уявляла, що такі існують.

Більші чи менші ярмарки витворів народних ремесел ми бачили біля монастирів Хумор та Воронець, де за наявності грошей можна придбати все — від дерев’яної ложки до традиційного кожушка. Розмаїття візерунків, барв, вишиті скатерки й сорочки, кераміка, вироби з дерева — практично все є на цих ярмарках, правда, сюди проникли і всюдисущі матрьошки…

Південна Буковина — це місце, яке варто відвідати з купи причин. Своє тут знайдуть поціновувачі старовини й любителі активного відпочинку будь-якої пори року. Майже в кожному селі, не кажучи про міста й містечка, є численні пансіонати, які побудовані й будуються за спільної підтримки уряду та Євросоюзу, про що сповіщають спеціальні дошки при вході. Тут дешевше, ніж у готелях, наявні практично всі зручності, додайте ще затишок, чисте повітря, домашню кухню, справжню румунську гостинність і невимушену атмосферу… Мені пощастило мешкати в одному з таких пансіонатів, він зветься «Пассіфлора», розташований у с. Манастиря Хуморулуй у чверті години ходу від самого монастиря Хумор. Пансіонати такого рівня користуються великою популярністю, тому, наприклад, на період зимових свят місця у «Пассіфлорі» потрібно замовляти ще з літа.

Для любителів пішохідного туризму Південна Буковина пропонує розроблені маршрути. За позначками на деревах ви легко знайдете обраний туристичний маршрут і в гірських околицях Гури Хуморулуй, і в заповіднику П’ятра-Нямц, де ознайомитеся з місцевою природою. На околиці Гури Хуморулуй нещодавно збудовано гірськолижну трасу, вона має другий рівень складності, устаткована сучасним підйомником, установками для штучного снігу й усім необхідним. Безперечно, вона привабить у зимовий сезон до Гура Хуморулуй та її околиць любителів гірськолижного спорту та активного відпочинку.

За цю фантастичну подорож, прекрасну нагоду побувати в Південній Буковині, побачити все вищеописане на власні очі й поринути у святкову атмосферу Румунського Різдва я щиро вдячна Всесвітній Службі Радіо Румунія, а також персонально керівнику української секції панові Василю Каптару, який у цій чудовій мандрівці був організатором, нашим гідом і перекладачем в одній особі. Адже саме завдяки конкурсу ВСРР щасливі переможці з України, якими стали член Національної спілки журналістів України пан Олександр Козленко й авторка цих рядків, змогли відвідати ці краї.

Сьогодні для людини з грошима в кишені поїхати за кордон — справа не із особливо важких і витратних. Більше того, як відомо, там, за кордоном, працюють мільйони українців, заробляючи собі на прожиття Але на сторінках нашого часопису в цьому числі і надалі під зазначеною рубрикою Європа: український контекст” наші гості вестимуть розповідь про те закордонне життя під особливим ракурсом: з точки зору українця, який те життя намагається збагнути, порівнюючи із повсякденними вітчизняними реаліями. Або – зі здивуванням українця-першовідкривача.

Автор розповіді про свою поїздку до Румунії у цьому числі — Олександр КОЗЛЕНКО, педагог із багаторічним досвідом, краєзнавець і журналіст, нині – керівник відділу Широківської районної газети Вісник”. Він повернувся із тижневої подорожі зовсім недавно, 30 грудня минулого року. Причому як сама поїздка, так і проживання в чотириромашковому (а в наших реаліях — чотиризірковому) готелі дісталися йому у вигляді призу за перемогу у творчому конкурсі, присвяченому 15-річчю Української редакції Всесвітньої служби Радіо Румунія (ВСРР).

1. «Вразили люди, що живуть у гармонії з природою і зі своєю історією»

Ми разом із пані Наталією ЗАБОЛОТНОЮ, старшим науковим співробітником бібліотеки імені ВЕРНАДСЬКОГО, що в Києві, отримали путівки до Румунії як переможці конкурсу. Були ми на Буковині, жили в пансіонаті «Пассіфлора». І якщо перед поїздкою у мене були певні застереження й стереотипи (а вона відбувалася 22-28 грудня), бо в цій країні я ніколи не бував, то під час перебування там всі вони розвіялися.

Ми проживали в пансіонаті «Пассіфлора», біля курортного міста Гура Гуморілуй. Там ми долучилися до святкування Різдва Христового. Там взагалі вже стало традицією зустрічати різдвяні свята не вдома, а в пансіонатах та готелях цілими сім’ями або разом із друзями.

Але найперше, що мене вразило в Румунії, це чудові дороги. Вони гірські, але добре доглянуті, всі відремонтовані і в прекрасному стані. А ще — люди, які живуть як у гармонії зі своєю історією, так і з природою. Взагалі там багато є монастирів, які цікаві тим, що добре збереглися й чудово розписані як зовні, так і всередині. Чимало з них охороняється ЮНЕСКО як пам’ятки, спадщина всього людства. А ще — фортеці. Ми побували в Сучаві на залишках однієї фортеці, а також у сусідньому, Нямецькому, повіті, де фортеця дуже добре збереглася, і знаходиться біля самої вершини гори. І якщо знизу на неї дивитися, то просто дух перехоплює від її величавості.

2. Зустрічі з українцями

Була чимало зустрічей з українцями, іноді навіть непередбачуваних. Зокрема, нашим гідом був справжній українець Ярема ОНІЩУК, його батько — відомий письменник Денис ОНІЩУК. І от пан Ярема нам розповів, що Гура Гуморилуй — це рідне місто української письменниці Ольги КОБИЛЯНСЬКОЇ, повів нас до пам’ятника, а також показав те місце, де був її будинок, який, на жаль, не зберігся. Він захоплено розповідав про ці гори, полонини й дороги, якими ходила Ольга КОБИЛЯНСЬКА, а потім описувала в своїх творах.

Ми також побували в спілці українців Румунії в Сучавському повіті. Це був вихідний день, і нас зустрів голова місцевої спілки Іван БОДНАР, котрий є заступником спілки українців усієї Румунії з центром у Бухаресті. Треба сказати, що дуже приємно було в Сучаві серед українців-спілчан. Все – таке красиве, акуратне, прекрасна бібліотека. Стоять прапори України, Румунії і Євросоюзу, висить великий портрет Тараса ШЕВЧЕНКА. Також — портрет Ольги КОБИЛЯНСЬКОЇ і портрет Міхая ЕМІНЕСКУ.

Цікаво, що там якраз діяла виставка, присвячена 75-річчю Голодомору в Україні і румунському ГУЛАгу. Розповідають, що ГУЛАГ знищив два мільйони румунів. Тож вони і поєднують ці жертви: Голодомору в Україні і румунського ГУЛАгу. Розповів Іван БОДНАР і про проблеми. Зокрема, – про те, що не всі українці відчувають тут себе справді українцями, під час перепису чимало з них записуються як румуни.

Якщо ж говорити окремо про освіту тутешніх українців (а цим я цікавився), то тут — також проблеми. Частина українців живе у віддалених місцевостях, в горах, там є лише окремі класи з вивчення української мови. Потім, звичайно, можна далі продовжувати навчання в українських ліцеях. Однак базовий рівень знань з української не всюди належний, тож частина учнів вибирає для подальшого навчання ліцеї румунські, польські або німецькі. Та й багато залежить від підтримки Української держави.

І щодо цього, як зазначив Іван БОДНАР, скажімо, якщо Польща збудує сучасну школу (або Німеччина), то перед українцями стоїть вибір: чи йти до школи з одним українським класом, чи туди, де все виконано на високому рівні для навчання, в румунській школі, польській або німецькій. Це ж саме стосується і дитсадків. Тож багато залежить від рівня кваліфікації українських педагогів: від того, чи матимуть вони (українські вчителі, що проживають у Румунії) стажуватися як слід, скажімо, у Чернівцях. І місцевим педагогам хотілося б, щоб у цьому відношенні Українська держава (як і стосовно підручників) була значно дієвіше, ніж сьогодні.

3. Про монастирі, культурні впливи

Монастирі, як я уже підкреслював, справді вражають своєю красою. І у мене залишилися незабутні враження після перебування в Нямецькому монастирі. Найбільше він мене зацікавив тим, що тут жив і працював така високодуховна людина як Паїсій ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ. Це та особистість, яку можна порівнювати з Петром МОГИЛОЮ, який піднімав освіту, культуру і православ’я в Україні, а Паїсій ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ — у Румунії. Перед тим, як переїхати до Нямецького монастиря, він частину свого життя прожив на Афон-горі.

В тому монастирі є музей. В якому зберігаються і друковані верстати, і набори шрифтів, і самі великі книги-фоліанти. ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ похований не де-небудь за огорожею, а в самому храмі, а для того, шоб там поховати, треба було за свого життя справді бути видатною і високодуховною людиною. Там було й низеньке широке ліжко цього Великого Старця (як його називали) Паїсія, на якому той жив, працював і приймав своїх учнів.

А в селі Палтін нам вдалося побувати в домашньому музеї української писанкарки Філотеї ДРАЖМІЧ. Я взагалі ніколи в своєму житті не бачив такої кількості писанок, і все — в одній хатині. До речі, якщо говорити про яйця-писанки, то найбільший пам’ятник у світі цьому видатному творінню стоїть саме в Румунії, в Сучаві, і вага тієї писанки — майже дві тонни, десь тонна вісімсот кілограмів.

4. В мерії, в пансіонаті, в фортеці, в шахті… — в Євросоюзі

У передсвятковий день, напередодні Різдва, після кави чаю і сувенірів, котрі б нагадували про перебування в Румунії, нас прийняв у своєму кабінеті мер міста Гура Гуморилуй. Він показав залу, в якій збираються депутати, щоб приймати рішення, ми сфотографувалися біля прикрашеної ялинки. Причому пан Ярема звернув увагу на те, що ті прикраси — в, так би мовити, українських кольорах: у жовтому й синьому.

А ще була одна цікава поїздка: у містечко Качка. Хоч воно й невеличке, але там є соляна шахта. В ньому проживають румуни, поляки й українці і стоїть три церкви різних конфесій: величний польський костел (римо-католицька), собор румунської православної церкви і — українська греко-католицька церква. Вони мирно існують в одному містечку. І от настоятель греко-католицької церкви пан-отець Микола НІКОЛАЇШИН був тут нашим гідом під час екскурсії в соляну шахту.

Ми спустилися на глибину 340 метрів і спостерігали там, як мінилося світло на кристалах. Цікаво, що там у них обладнано чудовий спортивний зал, де робітники грають у міні-футбол і волейбол. І, як нас сповістили, це позитивно впливає на легені й взагалі — на дихальну систему організму людини. І справді: зразу повітря здалося важкуватим, а потім поступово до нього звикаєш, та так, що навіть не хотілося потім звідти виходити.

Перебуваючи в Румунії, чітко усвідомлюєш, що це країна європейської спільноти. Скрізь на державних установах та установах місцевого самоврядування — прапори Румунії і Євросоюзу, а в Сучаві — навіть прапор НАТО. І відчувається підтримка Румунії з боку Євросоюзу у всьому. Скажімо, є програми підтримки підприємців, які займаються будівництвом. Так от, 20 відсотків коштів, на які зводяться тут численні пансіонати, – це внески самого підприємця, а інші 80 — кошти Євросоюзу. І це не якийсь виняток, а система господарювання. Тож і не дивно, що ті пансіонати з великими зручностями для людей зростають, мов ті гриби після дощу, відчувається конкретна турбота про людину, про її працю і про її відпочинок після роботи.

Тому вся подорож і весь відпочинок в Румунії став протягом тижня справжнім святковим дарунком від Європи, що розвивається. Велика подяка за це і організатором конкурсу на Радіо Румунія (в першу чергу — радіо журналісту Василю КАПТАРУ, який виконував усі наші забаганки й продемонстрував себе вмілим гідом), і тим людям, які потурбувалися про те, щоб наша подорож Румунією була і цікавою, і зручною, і навіть зворушливою.

ВІД РЕДАКЦІЇ ГАЗЕТИ ПРОМІНЬ ПРОСВІТИ: кореспондент нашої газети і одночасно редактор державного радіомовлення в Кривому Розі Олена МАКОВІЙ теж брала участь у конкурсі з нагоди 15-річчя Української редакції Радіо Румунія (ВСРР) і отримала запрошення в Румунію.

Матеріали до друку з розповіддю Олександра КОЗЛЕНКА про свою подорож Румунією підготувала Олена МАКОВІЙ. Статтю надруковано в газеті Промінь Просвіти.

Зустрічі на буковинській землі

 

 

В кінці грудня минулого року на запрошення Всесвітньої служби Радіо Румунія мені разом із старшим науковим співробітником Національної наукової бібліотеки ім. Вернадського Наталією Заболотною пощастило побувати в цій сусідній державі, зокрема в Сучавському повіті. Путівка стала нагородою за перемогу в конкурсі, присвяченому 15-річчю української редакції ВСРР. Під враженням від тижневого перебування в Румунії народилися ці рядки, які не претендують на всеосяжність і безапеляційність суджень. Сприймайте їх просто як дорожні нотатки.

 

 

1. Знайомство з південною Буковиною

 

 

Під’їжджаючи потягом до пункту пропуску Вадул-Сірет, подумки пригадую, що впродовж вікової історії українсько-румунські відносини були гармонійними й добросусідськими. Зокрема, перша дружина молдавського господаря Штефана Великого Євдокія була донькою київського князя Омельковича. Румун Петро Могила став митрополитом київським, а один з найбільших українських просвітителів Паїсій Величковський провадив свою діяльність у Нямецькому монастирі. Старший син Богдана Хмельницького Тиміш помер у Сучаві, захищаючи від ворогів свого тестя Василя Лупула. Український гетьман Іван Мазепа похований у церкві Св. Георгія придунайського міста Галац. П’ять років тому за кошти румунської сторони тут відкрито пам’ятник Мазепі, вперше за межами України. Його ім’я носять два квартали міста (Мазепа І і Мазепа ІІ).

 

 

Хвилин за сорок після перетину кордону потяг Москва — Софія прибуває на вокзал м. Сучави, адміністративного центру однойменного повіту, відомого ще під назвою Буковина.

 

 

Буковина — історико-географічний регіон між Дністром і головним хребтом Карпат, що включає в себе Чернівецьку область, яка з 1940 року увійшла до складу УРСР. Буковинська земля протягом віків була і є прабатьківщиною слов’ян, яких римські історики, письменники Птоломей, Пліній Старший називали венедами. В 10 ст. увійшла до складу Київської держави, згодом Галицько-Волинського князівства, яке ослабила татарська навала. У середні віки входила до Молдавського князівства. За часів господаря Петра І (1375-1381 рр.), сина Петра Мушата столицю князівства перенесено з Сирету до Сучави. В першій половині 16 ст. Молдавія визнала протекторат Туреччини, а 1564 року столицю було перенесено з Сучави до Ясс.

 

 

Сучавський залізничний вокзал збудований на кошти венеціанських купців у 19 ст., згодом коштом Венеції проведено його реконструкцію. Викладений зовні цеглою, він являє собою пам’ятку, яку неодмінно треба оглянути. Родзинкою вокзалу є величезна оздоблена зала, в якій мерія проводить новорічні бали. На пероні нас зустрічають керівник української редакції Василь Каптару та водій Мар’ян. Протягом цілого тижня ми постійно будемо разом. На редакційному мікроавтобусі вирушаємо до міста Гура-Гуморулуй.

 

 

Кажуть, найперші враження найсильніші. Перше, що кидається в очі, прапори Румунії та Європейського Союзу на офіційних будинках, а подекуди й прапори НАТО. Це підкреслює, що Румунія рівноправний член демократичної сім’ї європейських народів і Євроатлантичного альянсу. Друге, напрочуд гарний стан доріг. І не тільки в столиці повіту, а й сільських та гірських доріг. Як пояснює Василь Каптару, ремонт доріг виконано за рахунок Євросоюзу за програмою до приєднання країни до ЄС.

 

 

Подив викликав дорожній знак «Проїзд гужового транспорту заборонено» в центрі Сучави. Проте згодом стало зрозуміло, що гужовий транспорт в сільській місцевості досить популярний і зустріти каруцу чи сани, запряжені конячиною, на дорозі можна часто. Напередодні в Румунії пройшли президентські вибори, на яких переміг діючий президент Траян Бесеску. Тому подекуди на очі потрапляють обабіч передвиборчі плакати на стовпах і скромні розтяжки над дорогою. Відразу відзначаю відсутність величезних бігбордів, банерів, які інколи так дратують і водіїв, і пересічних виборців в Україні. Дорогу то з одного, то з іншого боку підпирають гори, вкриті ялинками, а також буками й дубами.

 

 

Відстань між селами незначна, тому часом здається, що це один довгий, нескінчений населений пункт. Візуально дорога здається вужчою, бо будинки поставлені дуже близько до дороги, тому взимку пішоходам непросто. На схилах зустрічається багато яблуневих садів, так обрізаних і сформованих, що здалеку нагадують виноградні тераси. Однак тут, на півночі Карпат, для виноградарства умови не найкращі. Візитка Буковини — картопля і яблука. Поширене заняття місцевих мешканців — заготівля дров у лісах, вирощування картоплі, утримання овець, корів тощо.

 

 

 

2. Казкове Різдво в Румунії

 

 

Звичайно, не можу обійти тему туризму. У Буковині активно розвивається зелений або агротуризм, спрямований на залучення туристів із-за кордону. Впадає в очі велика кількість готелів, пансіонатів, ще чимало в стадії будівництва.

 

 

Головним спонсором нашого перебування виступило ТОВ «Карма Тревел» (м. Сучава), а також Маріан Скіотіс, власник чотириромашкового (тут престиж і класність закладу позначають не зірочками, а ромашками) пансіонату «Пассіфлора» (квітка пристрасті), який розміщений у мальовничій місцевості Менестіря Гуморулуй (славиться середньовічним монастирем Гумор). Це в 10 хвилинах їзди від міста Гура-Гуморулуй. На подвір’ї «Пассіофлори» стенд повідомляє, що пансіонат зведено на грант Європейського Союзу. Нині в Румунії поширена практика підтримки, зокрема, приватного бізнесу у сфері туризму й відпочинку. Власник вкладає у проект 20 відсотків від кошторису, решту надає Євросоюз.

 

 

Що ж може запропонувати чотириромашкова (п’ятиромашкових за весь час зустріти не вдалося) «Пассіфлора»? Передусім комфортні кімнати на трьох поверхах з кабельним телебаченням, міні-баром, санвузлом з душевою кімнатою та іншими зручностями. Меблі з натурального дерева, обов’язковий Інтернет, бездротовий доступ на всій території, спортзал для активного відпочинку.

 

 

Під одним дахом ресторан з домашньою кухнею, де гостей пригостять смачними стравами з екологічно чистої продукції. Для іноземців це важливо. До послуг гостей також культурна програма, екскурсії до пам’яток історії, культури, катання на каруцах і санях, святкові програми. До цього додайте привітний, гостинний персонал, щоб зрозуміти привабливість такого виду відпочинку.

 

 

Наше перебування припало на час, коли в Румунії святкують Різдво — Крачун румунською. Румунська православна церква, як і більшість віруючих у світі, відзначає це свято 25 грудня на відміну від Руської православної та Української православної церков. Ще за кілька днів кидалося в очі святкове оформлення міст і сіл, кожної садиби з різдвяними ялинками, гірляндами, люди з різдвяними подарунками. Удень перед Святвечором у дворах піднімався дим — люди коптили, смажили, варили, словом, готували страви на різдвяний стіл.

 

 

Тому нам з пані Наталією випала унікальна можливість зустріти Різдво Христове двічі. Треба сказати, що останнім часом в Румунії стало традицією зустрічати свята в пансіонатах. Тільки небагато з числа незаможних людей святкують вдома. Серед числа гостей «Пассіфлори» лише ми вдвох були іноземцями, решта — сім’ї з дітьми, часто кілька поколінь родини, великі компанії знайомих. Ближче до вечора завітали колядники привітати зі святом, пізніше Дід Мороз з подарунками. Розказавши вірш та проспівавши пісеньку, дітлахи стали власниками великих пакунків з подарунками.

 

 

А потім всі гості з дітьми разом з Маріаном Скіотісом, який кожного привітав зі святом, зібралися в ресторані. Від страв розбігалися очі. Запрошені музиканти розважали живою музикою. Для гостей з України сюрприз — пісня, але чомусь російською мовою. А справжнім хітом стала «Ти ж мене підманула…», виконана всіма румунською. Святкування з танцями затягнулося далеко за північ, дехто протримався до другої години, найбільш стійкі — до 5-ї. Наступного ранку люди потягнулися до церков, монастирів. Дехто в національних кожушках, більшість вдягнені по-святковому. Кидається в очі, що буковинці народ віруючий. Приємно здивувала відсутність гуркоту від розривів петард. Виявляється, їх використання офіційно дозволено лише один день під час різдвяних свят й один день під час новорічного святкування.

 

 

3. На батьківщині Ольги Кобилянської

 

 

Час, проведений у Буковині, був щедрим на зустрічі з українцями. В Гура-Гуморулуй нашим гідом зголосився бути Ярема Онищук, син відомого українського письменника Дениса Онищука, автобіографічна повість якого «На шляху життя» побачила світ у чернівецькому видавництві «Книги-ХХІ» у 2008 році.

 

 

Як зізнався сам пан Ярема, він має 71 рік, але ніколи не палив, ніхто не бачив його п’яним, багато ходив лісами, має хист до писемства й фотографування. І насправді він виглядає молодшим своїх літ, жвавий, приємний у спілкуванні й ніколи не забуває, що він українець. В центрі Гура-Гуморулуй стоїть погруддя письменниці Ользі Кобилянській, яка 146 років тому тут народилася. Коли їй виповнилося два роки, її батька службовця-урядника перевели до міста Кимпулунг Молдовенеск.

 

 

Пан Ярема розповідає:

 

– Я розшукував місце, де був будинок Кобилянської, розпитував старих людей. Але його вже немає. До 1964 року ця вулиця носила ім’я Ольги Кобилянської. Та потім до влади прийшов Георге Георгіу-Деж, який хотів віддалитися від впливу Москви. Тоді змінили й назви вулиць, тієї ж Кобилянської, Максима Горького, хоча це відомий письменник світового рівня. Прикривали це бажанням людей, які нібито звикли називати цю вулицю Менестіря Гуморулуй. Нібито людям важко вимовити прізвище письменниці, а багато й не знає, хто вона… А, Ольга Кобилянськая (так тоді говорили), то це дружина Леніна. Вони плутали Кобилянську з Крупською. А тепер ми говорили з Генеральним Консулом України в Сучаві паном Вербицьким про те, що варто вшанувати ім’я Кобилянської в назві вулиці. Письменницю називали «Гірською орлицею», бо вона любила ці гірські околиці, цих простих людей, довгий час прожила серед них й описала їх у своїх творах.

 

 

Того ж дня нас прийняв прімар (мер) Гура-Гуморулуй пан Урсачук. Ярема Онищук звертає нашу увагу на те, що прімар має українське коріння, але про це не зізнається. Прімар прийняв нас у своєму кабінеті. Після традиційних чаю/кави і сувенірів пан Урсачук, одягнутий досить демократично, без краватки і костюма, коротко розповів про місто та свої плани. В ролі перекладача виступає Василь Каптару, який має досвід синхронного перекладу під час зустрічей делегації Румунії та України на найвищому рівні, самітів президентів наших країн. У місті, яке має 17 тисяч мешканців, 3 басейни, з них один критий, 6 майданчиків під відкритим небом з нічним освітленням. Все це зроблено в дендрологічному парку площею 24 га. Нині готуються до відкриття гірськолижної траси 2-го рівня складності довжиною 1500 м. Її збудовано на кошти Євросоюзу на період до приєднання. Проект ухвалено 2005 року, розпочаті роботи у 2008-му й завершені на 60%. У лютому роботи будуть повністю закінчені. Відтепер місто є ще більш привабливимим для туристів.

 

 

На жаль, через танення снігу відкриття траси відклалося. Однак, враження від потужного підйомника, снігових гармат, самої траси сильні.

 

 

На завершення прийому прімар запросив приїжджати сюди на відпочинок з родинами. «Ми переконані, що ви почуватимете себе, як у дома, і навіть краще». Потім він провів у бальний зал примарії, де працює місцева рада і де проводить прийоми прімар. Тут біля крісла, схожого на трон, ми сфотографувалися на пам’ять. Як справжній патріот, пан Онищук і тут акцентував нашу увагу, що прикраси на ялинці в залі виключно лише жовтого й синього кольорів — кольорів прапора України.

 

 

4. Качка: люди і сіль

 

 

Далі маршрут нашого мікроавтобуса, яким вправно керує Мар’ян, пролягає до села Качка, де компактно проживають українці. В Румунії, коли в будь-якому населеному пункті компактно проживають представники якоїсь меншини, то на дорожньому знаку назву його вказують двома мовами: румунською і мовою нацменшини.

 

 

Назву села Качка написано румунською і польською мовами. Про його національний склад можна судити по культових спорудах: спочатку зустрічаємо приміщення Румунської православної церкви, згодом високого польського костелу і, нарешті, української греко-католицької церкви. Нас зустрічає настоятель греко-католиків священик Микола Николаїшин, запрошує до себе в хату, де знайомить з історією села.

 

 

Першими сюди за часів австро-угорського імператора Франца-Йосифа приїхали поляки з Велички, щоб добувати сіль. Також сюди приїхали українці з Галичини, які знали, як приварювати сіль. Бо тут сіль не мелють, а з шахти добувають саламуру — солону воду і приварюють її. Через це сіль отримують дуже чистою. Українці спочатку правили в римо-католиків, де мали вівтар на боці. А згодом купили поле й власним коштом збудували собі церкву з каменю. Табличка при вході до церкви інформує про тих поважних гостей, котрі відвідали її. Серед них архієпископ Станіславський, а згодом митрополит Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький, який побував тут 20 травня 1890 року. Також дізнаємося, що в цій церкві хрестили Ольгу Кобилянську.

 

 

Після відвідин церкви, панотець запрошує нас до місцевої соляної шахти. Сходами опускаємося на глибину 30-40 метрів й потрапляємо до каплиці. Центральне місце в ній посідає образ Святої Варвари — мучениці віри і заступниці шахтарів. Священик Микола Николаїшин розповідає, що 4 грудня, коли вшановують Святу Варвару, тут правлять службу спільно православні румуни, поляки — римо-католики й українці — греко-католики в пам’ять тих, хто відійшов у кращий світ, і за здоров’я тих, хто й нині працює в шахті.

 

Римо-католики зробили дуже гарний вертеп. З високого вівтаря правиться служба Божа. Трохи далі велике солоне озеро, великий майданчик, де грають в міні-футбол і волейбол. Панотець розповідає, що за часів режиму Чаушеску в цій підземній соляній залі тримали запаси бринзи цілої держави, адже цілий рік температура постійно +4. Повітря спочатку здається незвичним, але швидко звикаєш і навіть не хочеться покидати шахту. Такі сеанси дуже цілющі для тих, хто має проблеми з бронхо-дихальними шляхами. В стінах можна побачити великі кристали солі.

 

 

За сотню метрів від соляної шахти модерновий, щойно зведений Будинок національних меншин — транскордонний проект, до якого залучені румунське село Качка і два українських села з Чернівецької області. Проект профінансований Євросоюзом (400 тис. євро) і зведений за 5 місяців. В будинку облаштовані кімнати, ресторан, бібліотека. Гості з України матимуть змогу там зупинятися.

 

 

5. Магічна сила гуцульської писанки

 

 

Ще першого дня перебування в Сучаві Василь Каптару звернув нашу увагу на пам’ятник писанці. Як свідчить табличка біля нього, висота яйця становить 7,25 м, в діаметрі 4,60 м, а вага 1800 кг. Нас запевнили, що це найбільший пам’ятник писанці у світі. Вже вдома в Інтернеті знайшов інформацію, що найбільшою писанкою у світі вважається та, яка встановлена у коломийському музеї «Писанка», в колекції якого понад 12 тисяч яєць. Висота української писанки 13 метрів. Пам’ятник відкрито у 2000 році під час Х Міжнародного фестивалю гуцулів.

 

 

Мистецтво писанкарства добре знане й шановане серед буковинців. Писанки можна побачити в ятках біля монастирів і церков, майстернях, художніх магазинах. Проте найбільше враження на нас справило відвідання домашнього музею Філотеї Дражміч, української писанкарки з гірського села Палтін (українською — клин), де компактно проживають українці.

 

 

Енергійна пані Філотея, добра знайома Яреми Онищука, гостинно нас зустрічає й проводить до дерев’яної хати, обладнаної під музей, де від писанок просто очі розбігаються. Сотні, а може, й тисяча справжнісіньких шедеврів писанкарського мистецтва скрізь і всюди: на столі, на стелажах, на підлозі в коробках. Окремо в експозиції зразки писанок і народних костюмів, яким близько 120 років. Є просто унікальні старовинні експонати з Буковини, Бродів.

 

 

Мабуть, варто нагадати, що крашанка — зварене у природному барвнику яйце. Писанку не варять, щоб не вбити священну силу зародка. Не їдять, а дарують і зберігають, як талісман. У розписах понад сто різних елементів: крапки, завитки, лінії мають певне значення й у сукупності є посланням. За давніх часів писанку вважали магічною річчю.

 

 

Крім великодніх яєць, за традиційною технікою захоплення й подив викликають рельєфні писанки. На більшості традиційні сюжети й візерунки, є чимало із зображенням Ісуса Христа. Побачили навіть сучасні писанки з Дідом Морозом. Як зізналася Наталя Заболотна, вона ніколи не бачила такої шаленої кількості писанок в одному місці, хоча й відвідала не один етнографічний музей.

 

 

Тут же не столі відзнаки, які засвідчують найвищу майстерність Філотеї Дражміч, зокрема, Диплом від Президента Румунії Іона Ілієску, медаль «За заслуги», Диплом Академії традиційного мистецтва Румунії, Диплом учасника міжнародної виставки в США тощо.

 

 

Майстриня, як і більшість українців в Палтіні, є гуцулкою, а саме гуцульські писанки відомі в усьому світі найбільшою філігранністю орнаментальних мотивів.

 

 

Тут варто зробити невеличкий відступ. Етимологія слова «гуцул» загадкова. Гуцули — уславлені коноводи, майстри розпису яєць, фахівці в оздобленні дерева, вишивки й виготовлення різних предметів зі шкіри та рогу.

 

 

Вони гірські люди і, як співається в гуцульській співанці, «не той гуцул, що погуцулився, а той гуцул, що в горах родився».

 

 

Навколо них чимало спекуляцій з метою представити їх не українцями, а окремим етносом. Є румунські дослідники, які вважають гуцулів нащадками даків, бо мають подібну ношу й живуть в горах, де жили і даки.

 

 

Свого часу «Українська радянська енциклопедія» визначила гуцулів, як «етнографічну групу українців, що живуть в гірських районах Івано-Франківської, Закарпатської, Чернівецької області, що входила до складу Київської Русі».

 

 

Видатний учений, антрополог, етнограф, археолог Федір Вовк (1847 — 1918), спираючись на дослідження черепа голови, форми носа, кольору волосся і очей, доводив, що гуцули — українці, саме українці, а не просто слов’яни.

 

 

Українська письменниця Марія Влад, сама гуцулка, писала, що гуцули не дають над собою панувати, борються. Вони йдуть в опришки. Їх сини продовжують батьківську справу, і так з покоління в покоління.

 

 

Авторка згадує у своїй статті часи комуністичного режиму в СРСР й підкреслює, що і найзапекліші комуністи з гуцулів, морально понівечені ленінською ідеологією, всі до одного скрито хрестили своїх дітей та завжди говорили рідною українською мовою.

 

Вони ніколи не мляві, не байдужі до того, кого або що люблять, до волі, до роботи, до свого краю, до любові.

 

 

Гуцулка також тверда і горда, скупа на сльози. Гуцул воліє одружуватися з гуцулкою, бо вона йому краща від негуцулки. Гуцул розуміється на красі та дбає, щоб його оселя була, як писанка, від сволока до підлоги встелена ліжниками, а також килимами.

 

 

Ось саме такі українці живуть у Палтіні. З Палтіну вечірньою гірською дорогою направляємося до Кимполунгу. Дорога насправді являє собою шалений серпантин, на якому вправно кермує наш водій Мар’ян. З обох боків відкриваються незабутні пейзажі, які так і просяться на полотно. Величезні сосни, вкриті снігом, впритул наближаються до дороги, а потім з гори відкривається вид на долину. Саме ці гори й люди стали героями творів Ольги Кобилянської. Й лише тепер стало зрозуміло, чому її назвали «Гірською орлицею».

 

 

6. Теплий і гостинний український дім

 

 

Недарма мовиться: «Нашого цвіту по всьому світу». Серед національних меншин у Румунії українці посідають помітне місце після угорців, циган і німців.

 

 

1948 року українцями вважалися 800 тисяч чоловік, а 2002 року українцями записалися 64 тисячі чоловік. Хоча неофіційно вважається, що українців, як мінімум, 300 тисяч чоловік. Населені пункти з переважаючим українським населенням компактно розташовані в 4-х регіонах: Марамуреш, північ Молдови, Добруджа і Банат.

 

 

З історичного погляду найдавніші поселення розташовані в Марамуреші й Буковині, які датуються ще документами ХІV-ХV ст. Після ліквідації Катериною ІІ Запорозької Січі українська спільнота з’являється в гирлі Дунаю (задунайські козаки) і Добруджі.

 

 

У гірських селах гір Буковини, у долині Сучави, Молдовіци й Молдови є поселення гуцулів — українського населення, етнографічний центр якого знаходиться в районі Коломиї.

 

 

В Румунії відділення української мови, літератури й культури понад піввіку діє в Бухарестському університеті, згодом подібні відділення були відкриті в Сучавському університеті ім. Штефана Великого та Клужському університеті. Факультативно українська мова викладається в Ясському університеті.

 

 

Відповідно до чинного законодавства нацменшини не мають права створювати партії за етнічним принципом. Тому вони об’єднуються в громадські організації й, відповідно, всі гарантовано мають по одному депутату в нижній палаті парламенту. Українці 1990 року об’єдналися в Союз українців Румунії (СУР) й обрали депутатом свого голову Степана Ткачука. Після його смерті новим керманичем СУР і депутатом парламенту став Степан Бучута.

 

 

Та українці не були б українцями, якби трималися одного гетьмана. Тому вони зареєстрували ще одну структуру — Демократичний Союз українців в Румунії, а також «Союз рутенської культури в Румунії». Хоча рутени — назва тих же українців за часів Австро-Угорщини, за переписом 1992 року їх всього 292 чол.

 

 

На відміну від інших нацменшин, українці мають двох депутатів у парламенті, бо гуцули створили власну Асоціацію.

 

 

До речі, всі депутати від нацменшин зазвичай завжди підтримують уряд. Адже саме він виділяє кошти на культурні потреби нацменшин. Завдяки цьому СУР має змогу видавати власні часописи, літературно-культурний журнал «Наш голос», газети «Вільне слово», «Український вісник», дитячий кольоровий журнал «Дзвоник», твори українських письменників у Румунії, переклади з румунської на українську тощо.

 

 

З релігійного погляду більшість українців — православні, а в Марамуреші — православні старого обряду. Є й греко-католики. У святковий різдвяний день ми завітали до Сучавської повітової філії Спілки українців Румунії, де нас гостинно зустрів її голова професор Іван Боднар. Переступаючи поріг, немов відразу потрапляєш в інший світ — справжню оазу українства. На стінах рушники, тут тихо й затишно. Навколо знайомі імена: Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Олесь Гончар, книги, які з нами з самого дитинства.

 

 

Господар цього теплого, затишного українського дому — Іван Боднар — тонкий, проникливий, дотепний, здатний заразити кожного своєю енергією — знайомить нас з виставками, залою для зібрань, бібліотекою, своїм робочим кабінетом. Розповідає про зроблене, ділиться планами на майбутнє.

 

 

Серед пріоритетів роботи повітової організації СУР: освіта (відродження викладання рідної мови в українських селах Буковини); церква (відродження української церкви); молодіжні й жіночі організації СУРу; збереження звичаїв, традицій українців Буковини.

 

 

Значне офіційне зменшення числа українців пан Боднар пояснює тим, що під час перепису людей не запитували про національність, або ж не записували те, що ті декларували. Головна проблема включає в себе весь комплекс освітянських питань: відсутність власних шкіл, брак педагогічних кадрів вчителів рідної мови, недостатнє методичне забезпечення навчального процесу тощо.

 

 

На думку Івана Боднара, увага України до проблем українців в Румунії бажає бути кращою. Тому, наприклад, коли Польща збудує тут в селі польську школу чи Німеччина сучасний дитсадок, то українці змушені обрати для своїх дітей саме їх. Хоча вчителі української мови мають змогу підвищити свою кваліфікацію у вузах та школах Чернівецької області, а тамтешні активісти провели акцію «Український буквар — кожній українській дитині Південної Буковини». З числа випускників українського ліцею змішана українсько-румунська комісія відбирає кандидатів для навчання в Україні. На жаль, таких небагато, бо в гірських селах діти вивчають рідну мову в початковій та неповній середній школах, інколи групами, або в класах-комплектах.

 

 

Не залишаються осторонь українці Буковини від питань збереження національної пам’яті та культури. Іван Боднар познайомив нас з виставкою, присвяченою Голодомору в Україні та 20-й річниці ГУЛАГу в Румунії. До речі, число жертв політичних репресій режиму Чаушеску сягає 2 млн. чоловік. Добре відомий художній колектив «Негостинські квіти», гурт учительок-пенсіонерок з Сучави «Свекрухи», щороку проводиться Шевченківське свято, фестиваль українських колядок, гуцульського мистецтва і.т.п. Особлива увага приділяється дитячим колективам.

 

 

Сам пан Боднар, який має добрий хист до малярства, ініціював проведення в Сучаві міжнародного пленера, куди з’їжджаються художники з інших країн. Така ініціатива лідера української громади Південної Буковини піднесла її авторитет в очах керівництва прімарії і префектури. Навпроти портрета Шевченка в залі зібрань портрет видатного румунського поета Міхая Емінеску, а прапор України поруч з прапорами Румунії та Євросоюзу. Це зайвий раз підкреслює, що українці з повагою ставляться до титульної нації країни, в якій проживають. Тому й беруть активну участь в літературному фестивалі «Міхай Емінеску». Тим паче, що батько поета Георге Емінович походив з українського села Калинешти — Купаренко.

 

 

Велике враження на нас з пані Наталією справила бібліотека, зокрема, обсяги виданих книг українських письменників у Румунії. Це справді дуже гарно видані твори, я б сказав, європейського рівня поліграфічне виконання, які приємно взяти в руки.

 

 

До того ж ми стали щасливими власниками доброго десятка книг та періодики, виданих за кошти СУР, які нам презентував пан Боднар. Покидаючи гостинний український дім, мимоволі піймав себе на думці, що тут забуваєш, що знаходишся за сотні кілометрів від рідної домівки.

 

 

7. Монастирі — окраса Буковини

 

 

Крім гарних гірських краєвидів, національних страв, народних традицій на увагу туристів заслуговують буковинські монастирі. Їхня унікальність полягає в дивовижних внутрішніх та зовнішніх настінних розписах (фресках). Мистецтвознавці порівнюють їх з фресками Базиліки Сан Марко в Венеції або собору Орвето в Італії. Семеро з цих монастирів включено до всесвітньої спадщини людства, що охороняється ЮНЕСКО. У кожного з монастирів у розписах є колір, який переважає інші, наприклад, золотисто-жовтий (Сучевіца), блакитний (Воронець), зелений (Молдовіца), червоний (Гумор) тощо. На безлічі фресок-малюнків у живих кольорах зображено біблійні сцени, історичні події.

 

 

Церква давніх часів на Буковині (як і майже всюди в Європі), вважалася не тільки місцем молитви, а й місцем схованки та оборони від нападів кочовиків, які проникали у підкарпатські простори. Тому, по суті, монастир являв фортецю, яка могла захистити кілька сот душ населення з довколишніх осель. Найперше, що кидається в очі, це високі захисні мури, міцні брами, маленькі, вузенькі загратовані вікна церков — ознаки того, що в давнину церква була останнім оборонним бастіоном.

 

 

Один з найкращих монастирів Буковини Сучевиця був збудований 1578-1581 р.р. батьком київського митрополита Петра Могили, господарем Яремою та його братом Семеном. З усіх чотирьох сторін комплекс приміщень охороняється захисними вежами. Стіни церкви зовні оздоблено тисячами малюнків. До речі, незважаючи на те, що західна стіна не має малюнків, на решті трьох стінах церкви монастиря Сучевиця загальна кількість фресок перевищує їхню кількість в інших монастирях регіону.

 

 

Нас зустрічає черниця, яка проводить невелику екскурсію, розповідає про історію створення монастиря, нині діючого жіночого, пояснює значення деяких фресок. Нашу увагу привертає мальовнича картина «Шлях до неба». Це своєрідна довга драбина, по якій піднімаються до Бога праведники й грішники, серед яких багато кочовиків. За цим спостерігають ангели, херувими, які допомагають праведникам, а грішники сторч головою падають з високої драбини.

 

 

Колишня зала ради монастиря перетворена на музей, де зберігається колекція предметів великого художнього і культурного значення. На жаль, фотографувати тут заборонено. Не знаю, чи так було заздалегідь заплановано, чи вийшло експромтом, але стариця (наголос на першому складі, від слова «старець») — настоятелька монастиря запросила нас розділити трапезу, тобто пообідати. Важко передати відчуття від трапези в жіночому монастирі в компанії трьох чоловіків й однієї жінки. Це було за кілька днів до румунського Різдва, тому страви були пісні, але різноманітні: овочевий суп, овочеві закуски, гриби, мамалига і ще багато дечого. Не забули черниці й про пляшечку цуйки — 30-градусної сливової горілки та пляшку вина.

 

Дивлячись на молоде гарне обличчя черниці, яка допомагала нам розібратися зі стравами, задаю подумки запитання: «Що привело тебе за ці грубі мури в келію? Чому покинула світське життя?». Відповіді нема. Кожен обирає свій шлях у цьому житті. Її призначення — служити Богу.

 

 

Монастир Воронець побудований господарем Штефаном Великим у 1488 році вирізняється гарними зовнішніми пропорціями і фресками. Фахівці назвали його «Сікстинською капелою Сходу» за велику фреску на західній стіні, що носить назву «Страшний суд». В Румунії навіть існує точний термін — колір «воронецька сталь». Це ще один унікальний відтінок, побратим «тіціанівського червоного», «зеленого Веронезе». Всі три є унікальними й залишаються до цього часу загадковими. Склад кольору, що додає свіжіть і незвичайний блиск, загублено разом зі смертю його автора. На одній з фресок на блакитному тлі зображено «Дерево Есея» або генеалогію Ісуса Христа, а на колонах змальовано греко-латинських філософів. На сьогодні це діючий жіночий монастир. 25 грудня, коли відзначалося Різдво — Кречун, ми застали тут багато віруючих, які прийшли на літургію, а також туристів, котрі прийшли помилуватися одним з прадавніх чернечих поселень з багатою історією. Оскільки церква не могла вмістити всіх бажаючих, то через динаміки й мікрофон службу було чутно й назовні.

 

 

Жіночий монастир Гумор розташований на відстані кількохсот метрів від нашого пансіонату «Пасіфлора». Від самого монастиря збереглася тільки церква і входова башта, інші прибудови та оборонний мур перетворилися в руїни. Монастир Гумор було зведено 1530 року і він не має таких великих розмірів. На одному з малюнків зображено падіння Константинополя. На іншій стороні монастиря можна помилуватися притчею про блудного сина — одну з найбільш відомих притч Ісуса Христа.

 

 

Не можу обійти увагою й чоловічий монастир Путна, який називають «Єрусалимом румунського народу», бо тут поховано одного з найулюбленіших румунських правителів — господаря Штефана Великого і Святого. За роки свого правління Штефан отримав 34 перемоги у 36 боях, а також збудував більше 30-ти церков і монастирів. Путна — перший і найвідоміший з монастирів, заснований господарем, а також є найстарішим з безперервно діючих монастирів Буковини. 1976 року тут відкрито музей, де зберігається багата, відома всьому світові колекція візантійського шитва і вишивки. Зізнаюсь, нас дуже вразили старовинні рукописи, вишивка золотом, сріблом і шовком, посуд з коштовних металів. А особливо копія меча Штефана Великого, оригінал якого зберігається в Стамбулі. Із західного боку монастирської церкви зберігаються два позеленілі дзвони часів Штефана Великого. Обитель охороняє чудотворна ікона Пресвятої Богородиці, яку визнають Настоятельницею монастиря.

 

 

Поблизу Путни на сільському цвинтарі знаходиться невелика дерев’яна церква, яку вважають найдавнішою дерев’яною спорудою Європи. Монастир Путна став своєрідним символом єднання румунського народу навколо своєї історії, віри. Про це нагадує перед монастирською церквою бюст румунського національного поета Міхая Емінеску, організатора й вдохновителя урочистостей 1871 року, коли в Путні вперше пройшли панрумунські святкування. На закінчення кілька цікавих спостережень. Коли ми приїхали до Путни, застали кількох ченців за вибиванням килимків і доріжок, інший трактором привіз цілий ківш дров, бо монастирі опалюються дровами.

 

 

В жіночому монастирі Сучевиця сніг на доріжках розчищали чоловіки, вони ж прикрашали гірляндою різдвяну ялинку на дворі. Мабуть, все ж таки, в монастирях більше чоловічої роботи. В іншій церкві біля ченця, який продавав свічки та інше церковне начиння, побачили радіоприймача. Відразу промайнула думка: «Дивись, який продвинутий монах. Мабуть, щоб не нудьгувати, слухає FM-станції». Проте я помилився. Невдовзі чернець увімкнув приймача і ми почули службу, яка правилася в сусідній церкві. Ось так на своєму робочому місці разом з братією долучився до служби.

 

 

Майже у всіх монастирях біля дверей церкви довелося бачити клепало (наголос на першому складі) — майже двометрову дерев’яну пластину із закругленими, як у весла, краями й ручкою посередині — й дерев’яний молоток. Дотримуючись давнього ритуалу, ритмічно постукуючи молотком по клепалу, ченці обходять церкву й подвір’я, подаючи сигнал братії до вечірньої тощо.

 

 

Й останнє спостереження. Тут не прийнято ставити свічки за здравіє чи за упокій душі перед образами в церкві. Для цього надворі біля стін облаштовані стаціонарні шафи з піском, куди кожен віруючий має змогу поставити свічку. Мабуть, здавна це мало зменшити кількість кіптяви на образах у храмі. Свічок у церкві обмаль. Одну запалюють на столику біля якого один з ченців читає Святе письмо під час вечірньої служби, ще одна-дві — біля святих образів. Весь храм і братія перебувають у напівтемряві.

 

 

Побачене вкотре засвідчило, що унікальні монастирі є справжньою красою Південної Буковини. Враження від того, що доторкнувся багатовікової історичної та культурної православної спадщини, залишається на все життя.

 

 

 

8. Українець, якого визнали святим.

 

 

Цього разу наш редакційний мікроавтобус прямує за межі Сучавського повіту. За пропозицією Василя Каптару, до якої ми з Наталією Заболотною одностайно пристали, плануємо побувати в сусідньому повіті Нямц, який розташований на північному сході Румунії.

 

 

Адміністративний центр повіту — місто П’ятра-Нямц розташоване в широкій долині Бістріци. Перша документальна згадка про місто датується 1388 роком. Повіт славиться багатьма туристичними принадами, проте головна наша мета — Нямецький монастир, який нерозривно пов’язаний з ім’ям Паїсія Величковського. Про те, що це постать непересічна для православ’я, свідчить той факт, що у 1992 році за постановою ЮНЕСКО 200-річний ювілей Великого старця відзначався всіма країнами. Канонізований церквою у 1988 році.

 

 

За міцними мурами й брамою погляду відкривається велика церква, а по периметру мурів ряд келій і будівель різного призначення.Як і в кожному монастирі, тут обладнано музей. Крім предметів великого культурного й історичного значення, особливо вражають товстелезні фоліанти Євангелія в масивних окладах, старовинні книги, книжкові гравюри, графіка. Все це разом з кліше, деталями друкарських верстатів переконливо засвідчують, що у 18 ст. монастир був потужним видавничим центром.

 

 

Та все ж нас найбільше цікавить все, що пов’язано з ім’ям святого старця Паїсія, як тут називають Величковського. Біля однієї з келій вивіска сповіщає, що тут розміщено музей преподобного (святого) Паїсія У супроводі ченця з благоговінням переступаємо поріг келії.

 

 

Уродженець Полтави Пасїсій Величковський (1722-1794) після студіювання в Києво-Могилянській Академії пішов у Любецький монастир, а згодом перейшов до монастирів Молдови. Але, не задовольнившись цим, перейшов на Святу Гору Афон, де заснував особливу общину ченців — скит Ілії, а також збирав рукописи й вивчав твори святих отців. У віці 36 років був висвячений на священика.Монах-екскурсовод акцентував нашу увагу на тому, що найбільш освічені священики, котрі управляли духовним життям у тогочасній царській Росії, були запрошені з російських монастирів на Афоні, де підтримували й розвивали школу колишньої Візантійської імперії.Ці священики мали найкращі результати своєї діяльності, бо власної школи в Росії не існувало.

 

 

Саме на Афоні святий Паїсій отримав свої ґрунтовні знання, а на практиці зумів їх втілити саме в Молдові.У 1773 році він переселяється до Молдови, де Величковського спочатку призначають настоятелем монастиря Драгомірна на Буковині, але внаслідок російсько-турецької війни (1774 р.) ця територія відійшла до католицької Австрії.Тоді господар Григорій Гіка й митрополит Гавриїл надали Паїсію Величковському усамітнений в горах Секульський монастир. Невдовзі тамтешня братія настільки примножилася, що настоятель почав просити допомоги в будівництві. Тоді йому було велено перебратися до дуже багатого Нямецького монастиря. Водночас святий Паїсій залишився настоятелем і Секульського монастиря, де залишилася частина братії.

 

 

Життя в Нямці новий настоятель облаштував за зразком Драгомірни й Секуля: спільне проживання, розумна молитва, переписування і читання книг святих отців, щоденне (вранці і ввечері) сповідування помислів духівникам.Сам Паїсій Величковський розрізняв три чини спільного проживання: відносне усамітнене перебування, співжиття з двома або трьома братами-однодумцями, гуртожиток. Останнє починається по числу апостолів з 12 чоловік і може зростати до великого числа.Саме в Нямці Величковський досяг піку своєї просвітницької діяльності і провів свої останні 15 років.

 

 

Про те, яку величезну роль у духовному житті не лише Молдови, і й усього православного світу відіграв монастир, свідчить той факт, що тут була найчисельніша община Східної Православної Церкви. Число ченців тут було більше 10 національностей, а загальна кількість їх зросла у 1790 році до однієї тисячі чоловік.Сам святий Паїсій отримав сан архімандрита (найвище звання в монахів).

 

 

Наш екскурсовод продовжує:

 

– Тут була школа каліграфів і перекладачів, мініатюри, а також перекладали книги святих отців з грецької і старослов’янської на румунську, яка тоді писалася кирилицею.В бібліотеці монастиря існує близько 300 рукописів з часів Паїсія Величковського, з них близько 40 були переписані або виправлені власноруч святим Паїсієм. У 1782 році імператриця Катерина ІІ за посередництва маршала Григорія Потьомкіна в знак подяки святому Паїсію за підтримку й розвиток православ’я в церквах Росії, яку той надавав з Молдови, надіслала коштовний подарунок — Євангеліє у срібній оправі з позолотою, вагою у 35 кілограмів. Нині книга зберігається в монастирському музеї.

 

 

 

9. Німі свідки історії

 

 

У Сучавському повіті з великою повагою ставляться до своєї історичної спадщини. У цьому ще раз пересвідчився, відвідавши місцевий Музей історії. Зазвичай, полюбляю історико-краєзнавчі музеї, де занурюєшся у величезний історичний пласт, відчуваєш подих історії, краще пізнаєш регіон, який презентує музей.

 

 

Звичайно, в Сучавському Музеї історії чимало унікальних експонатів заслуговують на увагу туристів, починаючи з палеоліту і закінчуючи сьогоденням. Проте не можу не згадати залу Тронної ради часів господаря Штефана Великого, де в натуральну величину виготовлені фігури самого князя, його свити, чиновників, воєначальників. Тогочасна зброя, одяг, постаті присутніх на Тронній раді створюють відчуття реальності подій.

 

 

А в експозиції, присвяченій заключному періоду Другої світової війни, вразила копія серветки, на якій Вінстон Черчілль і Йосип Сталін під час Ялтинської конференції олівцем розділили світові сфери впливу після перемоги над гітлерівською Німеччиною: Румунія — 90 на 10, Угорщина — 75 на 25, Болгарія — 75 на 25 відсотків на користь СРСР. Раптом починаєш усвідомлювати, як за сніданком, за чаєм на звичайнісінькій серветці узгоджувався новий світовий устрій, вирішувалися долі країн і мільйонів різних людей. Але найдивніше, що робили це лідери однієї тоталітарних і однієї з так званих демократичних країн.

 

 

Вже вдома заглянув у книгу мемуарів В. Черчілля, який пригадав, що наступного дня нарком закордонних справ В. Молотов виторгував у союзників ще кілька відсотків впливу на користь СРСР. Тут нагадаю, що 1941 року Румунія вступила у війну проти СРСР на боці Німеччини, а в серпні-вересні 1944-го після повалення режиму Антонеску оголосила війну Німеччині. Експозиційна виставка музею започаткована 1986 року, а навесні 2010-го музей буде модернізовано за кошти Євросоюзу.

 

 

Ще одним німим свідком історії давньої буковинської землі є фортеці. Сучавська Тронна фортеця — візитка міста й повіту. Збудована вона наприкінці ХІVст. за часів панування Петра І Мушата. Спочатку фортеця мала прямокутну форму з товщиною стін 1,5 м. Найбільшої розбудови кріпость набула при Штефану Великому, який звів новий мур товщиною 4 м , укріпив вежами, вирив захисний рів з трьох сторін, який, проте, так і не був ніколи заповнений водою.

 

 

Фортеця Сучава була ареною кількох битв, але ніколи не була завойованою. Зокрема, 1476 року її атакували турки на чолі з султаном Мехмедом ІІ (Завойовником), того самого, який обложив і 29.05. 1453 року завоював Константинополь, поклавши край Візантійській імперії. 1497 року Сучава витримала атаки польського короля Яна Ольбрахта. Хто знає, як би воно склалося, якби не зрада сучавських бояр-пиркалабів (воротарів, які 1538 року без бою здали фортецю турецькому султанові Сулейману ІІ Великому. Вона прийшла в занепад, бо столицю Молдовського князівства перенесли з Сучави до Ясс.

 

 

Згодом за наказом турків кріпость зруйнували і вона стала кам’яним кар’єром для місцевих мешканців. Про неї забули, аж поки австрійський архітектор Ромшторфер не побачив її і не написав імператору до Відня. Фортецю відреставрували. Залишки мурів підвищено, а білі смуги показують межу між залишками і надбудовою. Якщо нині від Сучавської фортеці лише стіни нагадують про колишню її міць, то фортеця Нямц й нині придатна для батальних сцен кіноблокбастерів з життя Середньовіччя.

 

 

Коли під’їжджаєш до підніжжя гір, навіть не здогадуєшся, що чекає тебе попереду. Піднімаєшся звивистою дорогою метрів 500 вгору — і раптом вгорі перед тобою із-за дерев відкривається кам’яна красуня-фортеця, до якої через глибокий рів веде міст у формі дуги на 11-ти стовпах. Вона просто вражає: з верхніх бастіонів виглядають жерла гармат, розвивається на вітрі прапор, над вхідними воротами герб Молдавського князівства, в центрі якого голова зубра.

 

 

Фортеця відреставрована, всі приміщення дають уяву про тогочасне життя за мурами: порохові, продовольчі склади, церква, в’язниця, палата воєводи, у дворі глибокий колодязь. З мурів відкривається чудовий пейзаж на кілька кілометрів. Перша згадка про цю кріпость датується 1395 роком. Найбільшого розвитку також набула за часів Штефана Великого, який як великий полководець розбудував цілу оборонну систему від турків з кількох фортець. Деякі з них нині перебувають на території України. Як і Сучава, фортеця Нямц 1476 року справилася з нападом військ султана Мехмеда ІІ. Згодом її було переведено в монастир, а 1635 року знищено.

 

 

1691 року знову зазнала розвитку й увійшла в історію румунського народу як місце перемоги над польською армією на чолі з королем Яном ІІІ Собеським. Проте згодом зазнала нищення і втратила своє військове значення. Нині, відреставрована й велична, вона являє собою привабливий туристичний об’єкт. Того ж дня ми побачили живого зубра, який ніби зійшов з давнього герба Молдовського князівства.

 

 

Неподалік Нямецького монастиря розкинувся національний природний парк — значна територія, що перебуває під охороною закону, де зберігається своєрідний пейзаж, флора і фауна, проводяться наукові дослідження. Тварини тут почуваються спокійно й практично не бояться людей. На відстані кількох десятків метрів біля кормушки ліниво жують сіно зубри. Навіть не віриться, що не так давно ці великі ссавці вагою до однієї тонни були на грані зникнення. У 1927 році в лісах Європи їх лишалося 48 особин.

 

 

Трохи далі граціозні олені, косулі, інші види парнокопитних ссавців. За сіткою царство птахів: павичі, фазани тощо. А ось за міцними гратами великий бурий ведмідь. Надворі кінець грудня, проте він не заліг у сплячку. Потішений нашою увагою, підходить до жердини в клітці й починає трюки, які трохи нагадують танець стриптизерки. Потім, обхопивши голову двома лапами, підходить до огорожі, сподіваючись на частування. Проте ми обмежуємося оплесками й вигуками «Браво!». Від такого безпосереднього спілкування з «братами нашими меншими» на душі стає легко й спокійно.

 

 

10. На возі з ноутбуком на колінах

 

 

Весь час перебування в Сучавському повіті у мене було якесь дивне відчуття, аж доки не згадав десь почуте чи прочитане про те, що Буковина — це світ, де нині можна жити у двох століттях: кінця ХІХ — початку ХХ і у ІІІ тисячолітті. Образно кажучи, на сільській дорозі не в дивину побачити буковинця на возі, запряженому кіньми, який читає з ноутбука. Мабуть, такого не побачиш в інших західноєвропейських країнах. Саме це дивним чином підкреслює, як буковинці старанно бережуть свої народні традиції, звичаї, зрештою, свою неповторну ідентичність (що дорого вартує в умовах світової глобалізації) і водночас намагаються йти в ногу з часом.

 

 

На румунське Різдво ми стали свідками й учасниками святкування в Сучаві. Близько 10-ї застали великий натовп глядачів, які обступили сцену, де розігрувалися вертепні біблійні сценки. Своєї черги виступити чекали колективи кількох десятків сіл у відповідних костюмах. Приємно здивувала велика кількість дітей і підлітків, що здебільшого виділялися національними кожушками, смушковими шапками і хустками. Чимало присутніх були в масках, костюмах, що нагадували маскарадне дійство. У всьому відчувалася по-справжньому святкова атмосфера. Позаду працювала виїзна торгівля, де можна було зігрітися гарячими напоями, чогось попоїсти. Замість таких звичних у нас шашликів на решітці смажилися невеличкі ковбаски — міч.

 

 

Покидали ми Сучаву після 13.00. На сцені продовжували змінюватися персонажі й колективи, але натовп не розходився. Назва села Марджиня (Marginea) по-румунськи означає «окраїна». Воно славиться своєю унікальною чорною керамікою. При майстерні магазин-салон, де можна придбати різноманітні вироби. Майстер провів для нас своєрідний майстер-клас, показавши, як на гончарному крузі із звичайного шматка глини відбувається диво народження готового, але ще сирого виробу. Вистоявши на стелажі кілька тижнів, ці кухлики, вази, вазони, глеки потрапляють до печі. Готовий виріб набуде специфічного сріблясто-чорного кольору.

 

 

Пан Ярема Онищук подарував нам з Наталею по кухлику, який тепер нагадує про далеку Марджиню, назва якої в перекладі так співзвучна з назвою рідної України.

 

 

11. Румунія: погляд зблизька

 

 

Декотрі з читачів при зустрічі після виходу перших випусків нотаток, просили, мовляв, напиши, як там прості люди живуть, краще чи гірше за нас? Звичайно, говорити за всю Румунія на підставі тижневого перебування та ще й під час різдвяних канікул, коли ніхто не працює, було б занадто сміливим з мого боку. Тому поділюся лише деякими спостереженнями, а висновки робіть самі.

 

 

Рівень добробуту будь-якої країни визначається різними об’єктивними показниками, зокрема, рівнем внутрішнього валового продукту на душу населення. В Інтернеті знайшов такі дані (джерело СІА, WordlFackbook2009). За цим показником за 2009 рік очолює список держав Ліхтенштейн — 118.000 доларів, Румунія на 80-му місці — 12.500, а Україна посіла 109 місце — 6.900 доларів на душу населення. До речі, Україну випереджає навіть така екзотична країна, як Сен-П’єр і Мікелон. Про цю територіальну одиницю Франції, де проживає близько 6 тисяч мешканців, відразу й не згадаєш.

 

 

На моє прохання керівник української редакції Всесвітньої служби Радіо Румунія Василь Каптару навів такі дані щодо Румунії за 2009 рік — 5390 євро на душу населення, що на 1100 євро менше порівняно з 2008 роком (як-не-як криза). Румунія з 2007 року член Європейського Союзу й нині, як і весь ЄС, переживає нелегкі економічні часи. Президент і уряд заявили про намір скоротити пенсії на 15% та зарплати на 25%. Мінімальна пенсія має скоротитися з 350 до300 лей (із 850 до 730 гривень). Аналогічні заходи проводяться в Італії, Іспанії, Португалії і т.д., де заявлено про скорочення зарплат держслужбовців, депутатів, підвищення пенсійного віку. За рахунок цього румунська влада планує зменшити дефіцит бюджету (для країн ЄС — 3%) і отримати допомогу від МВФ.

 

 

За останніми даними («Газета по-українськи», 16 травня) ціни в Румунії: хліб — 1 лей (2,4 грн.), десяток яєць — 8 (19,4 грн.), пляшка олії — 4 (10 грн.), літр молока — 3 леї (7,3 грн.), кілограм яловичини — 12 лей (29 грн.). Перебуваючи в кінці грудня, не побачив жодного пожвавлення біля кас банків чи обмінних пунктів. Курс валют стабільний, легко поміняв валюту на місцеві гроші — леї. До речі, купюри виготовлені не з паперу, а з плівки, тому вони набагато довговічніші. Так само легко поміняв леї при від’їзді.

 

 

Чимало румунів і буковинців, зокрема, працюють в різних країнах ЄС, тому на Різдво на вулицях міст і сіл можна побачити автівки різних марок з іноземними номерами. Румуни святкують Різдво вдома. Проте все більше їх (і українців, до речі) надають перевагу вітчизняній «Дачії-Логан». Машина надійна, має гарний дизайн, добре ходить по ґрунтових дорогах, має антикорозійне покриття. «Дачію» збирають також і в Росії.

 

 

Розповідаючи про день сьогоднішній цієї країни, мабуть, не можна оминути увагою її зовсім недавню історію.

 

 

12. Закінчення

 

 

Наша подорож співпала у часі з 20-річчям повалення режиму Н. Чаушеску, яке одні називають революцією, а інші — путчем. На відміну від кремлівських інтернаціоналістів, Чаушеску був комуністом-націоналістом. Проте останні роки його правління запам’яталися простим людям зубожінням.

 

 

Розповідають, що телебачення працювало кілька годин на добу, електроенергія подавалась погодинно, виникали проблеми з продовольством. Як пояснили нам, Ніколає Чаушеску поставив за мету розрахуватися з іноземними державами по зовнішніх боргах, і це значною мірою йому вдалося. Але занадто дорогою ціною затягування пасків власного народу.

 

 

Кинулося в очі те, що за тиждень перебування в пансіонаті жодного разу не довелося побачити чорного хліба. Як пояснив Василь Каптару, для простих людей чорний хліб асоціюється з тим важким періодом злидарювання, а відтак вживають білий хліб, який символізує достаток. Хоча зараз пропагують вживання чорного хліба як складову здорового харчування.

 

 

Гадаю, для наших людей старшого віку, котрі пережили час хрущовських експериментів, ці асоціації добре зрозумілі. Звичайно, не варто період перебування при владі Ніколає Чаушеску сприймати так спрощено, адже ним багато зроблено з розвитку інфраструктури, реформування сільського господарства тощо.

 

 

Румунські телеканали показали в кінці грудня кадри про те, як біля могил Ніколає й Єлени Чаушеску зібралися кілька десятків їхніх прихильників, виголошувалися промови. Однак, переважна більшість простих румунів не хочуть повернення в комуністичні часи.

 

 

Перед вступом до НАТО та Європейського Союзу Румунія провела реформи, щоб відповідати стандартам країни-кандидата. Для прикладу, прийнято дієве антикорупційне законодавство. В Сучаві побачив приміщення з вивіскою територіального відділення національного антикорупційного комітету, який має свої відділення по всій країні. Наші ж чиновники далі слів не йдуть, а прийняття антикорупційного закону відклали до початку 2011 року.

 

 

До цього ж ряду можна внести й законодавство з охорони навколишнього природного середовища. В Сучавському торговельному містечку (з французьким капіталом), де на великій площі можна придбати все: від голки до автомобіля, ніхто не нав’язує одноразових целофанових кульків, як у нас. Там запропонують такі пакети, які біологічно розкладаються. Для переважної більшості країн це норма, а правилом гарного тону є похід в крамницю з полотняною торбинкою. Пам’ятаю своє здивування, коли під час поїздки на каруцах в гори побачив там різнокольорові баки для різних видів сміття. Але це тема окремої розмови.

 

 

До речі, присутність зарубіжного капіталу, зокрема французького, відчутна не тільки в мережі супермаркетів, а й автомобілебудуванні, вертольотобудуванні (кооперація в рамках НАТО) і навіть в такому виді спорту як регбі, де Румунія входить до європейської еліти. До речі, в країні дуже популярний тренер «Шахтаря» Мірча Луческу. Під час різдвяних канікул спортивні телеканали неодноразово передавали інтерв’ю з ним, по кілька разів показували матчі донеччан на шляху до здобуття ними футбольного Кубка УЄФА.

 

 

Дуже мені хотілося побачити, як спілкуються румунські дорожні поліцейські з водіями, проте за весь час наш мікроавтобус так ніхто й не зупинив. Іншого разу, коли ми поверталися пізно ввечері, нас застав снігопад. По дорозі ми обігнали снігоочисну машину, яка (а, може, й не одна) працювала, мабуть, цілу ніч, бо вранці вже нічого не нагадувало про снігові замети. Навіть, перебуваючи далеко від батьківщини, мене не покидали асоціації з українськими політичними реаліями.

 

 

Як і в Україні, на президентських виборах в Румунії діючий президент Т. Бесеску у своїй передвиборчій агітації багато уваги приділив реформуванню неефективного парламенту, скороченню кількості депутатів і т.п. На цій риториці Т. Бесеску вдруге таки посів президентське крісло, а ось В. Ющенку це не вдалося. А ще пригадується, як на президентських перегонах в Україні один з кандидатів використовував риторику, яку можна трактувати як анти румунську. Приводом послугувало рішення міжнародного суду про розподіл шельфу навколо о. Зміїний.

 

 

Напередодні поїздки в українських медіа чимало розмов точилося з нагоди революції в Румунії 1989 року, які, зізнаюся чесно, посіяли в душі деякі упередження. Проте, після тижневого перебування вони зникли, як роса на сонці.

 

 

Попрощавшись з Василем Каптару і Маріаном, покидаючи гостинну землю, подумки сказав: «Прощавай, Буковино, де так органічно поєдналися минуле й сучасне, де майже кожне село й місто мають свою неповторну легенду, де люди щиро шанують свою історію і намагаються жити в гармонії з природою». Ця земля і люди стали зрозумілими, а відтак, ще більше притягальними. Хто зна, може, колись доведеться ще тут побувати.

 

 

Олександр Козленко

 

 

 

25 вересня 2004 року Українська редакція Всесвітньої служби Радіо Румунія відзначила 10-ту річницю існування. З цієї нагоди був організований конкурс, Головний приз якого полягав у 7-миденній відпустці у місті Кимпулунг Молдовенеск, Сучавського повіту. Шляхом жеребкування переможцем став Володимир Пивоваров з Боярки, Київської області, який приїхав до Румунії разом із дружиною Наталією та дочкою Анастасією. Екскурсії до відомих монастирів на півночі Молдови, румунська традиційна кухня, румунські вина й гостинність, зачарували наших гостей з України. Краса буковинських краєвидів та румунських сіл і можливість побачити монастирі цієї зони, справжні алмази на короні країни, залишаться багато часу в памяті сімї Пивоварових. Пропонуємо Вам в продовженні враження Володимира Пивоварова про поїздку до Південної Буковини: