Category: Подорож

Головна вулиця Бухареста – Каля Вікторієй – була і залишається вулицею із вражаючою архітектурою. У XIX ст. та першій половині ХХ століття, столична аристократія збудувала тут величезні резиденції, у різних архітектурних стилях. Однією з них є будівля Чесіану-Філіпеску, розташована неподалік сучасної Площі Вікторіей, на розі між проспектом Каля Вікторієй і вулицею Севастопол. Перебуваючи багато років у занедбаному стані, цей будинок був недавно відреставрований і зараз там відбуваються виставки столичного Історичного музею.

Історик Адріан Мажуру, директор Музею історії міста Бухарест, розповість про історичне та культурне значення Будинку Чесіану-Філіпеску на вулиці Каля Вікторіей: Це один з небагатьох будинків у Бухаресті, який має приблизно той же вигляд як і оригінал, побудований в 1892 році. Однак фундамент будинку є набагато старішим, датується половиною XIX століття, коли він належав Янку Філіпеску. Тоді будівля не була такою масивною, якою ми бачимо сьогодні і не мала два корпуси. Була вона, однак, оточена набагато ширшим садом. І не було тоді ані вулиці Севастопол, тобто перпендикулярної вулиці на Каля Вікторієй, на якій розташована частина будівлі. У 1892 році, коли архітектор Негреску на звернення нового власника Костянтина Чесіану вносить змін до старої резиденції Філіпеску та розширює її новим крилом будівлі з окремими входами, з’явилася, здається, й вулиця Севастопол. Їі було так названо на згадку про місто на півдні Криму, завойованого союзними військами від Росії, перемога, що посприяла у кінцевому підсумку, об’єднанню румунських князівств, в результаті втрати російського впливу в регіоні. Сім’я Чесіану зберегла цю резиденцію до після Першої світової війни, а потім наслідники вирішили продати її Румунському радіомовленню, яке у 1939 році уступить її столичній Мерії, яка взамін на це надала Радіомовленню інше місце будівництва нового осередку. Представники Мерії вважають, що будинок цей краще підходить для перетворення його на музей. Від тоді будівля перебуває у власності мерії.

Наприкінці XIX -го і початку XX століття, будинок адвоката Костянтина Чесіану був одним з визначних пам’ятників аристократії. Сьогодні цей пам’ятник є одним з небагатьох у столиці, який все ще зберігає архітектурні елементи, характерні періоду Belle Epoque. Будівля має підвал, цокольний поверх та поверх із горищем, і в даний час проходить в ньому виставка фотографій про старий Бухарест. Реставрація обійшлася столичній мерії у майже 2 мільйони євро – гроші походили з регіональної оперативної програми. Однак, хто були першими власниками будівлі – політик і юрист Янку Філіпеску та адвокат Костянтин Чесіану – ми дізнаємося від Адріана Мажуру. Філіпеску був поміщиком та політиком. У нього було кілька нерухомостей, будівля на вулиці Каля Вікторієй була однією з них. Так само й Костянтин Чесіану – він був адвокатом – у нього було більше нерухомостей у Бухаресті, один з них прямо на Каля Вікторієй. Інша будівля Чесіану знаходиться на вулиці Росетті навпроти музею Теодора Амана.

Керівництво столичної мерії планує зберегти одно крило будівлі для зберігання музейних експонатів, у той час як інше крило використовуватиметься для виставок Майбутнього музею міської антропології. До тих пір, перехожі на Каля Вікторією можуть зробити подорож у часі, милуючись недавно відреставрованою будівлею XIX століття.

Румунське місто Арад є можливо найзахіднішим великим містом Румунії, будучи випередженим у цьому відношенні тільки своїм вічним суперником – Тімішоарою. Перша згадка про середньовічний Арад зявилася в документі від 1078-1081 років. Тоді називали його Ород. Легенда свідчить, що назва походить від лицаря Орода, який у 1029 році був підкорений угорському королю Штефану. Так що Арад, найімовірніше, є одним з найдавніших міст Румунії по відношенню до його західних сусідів Орадії ( що вперше згадується у 1113 році) і Тімішоари (1212 р.). Проте, археологи знайшли на території Арада сліди давніші 1080 року: існувало поселення даків в арадському районі Мікалака, завойованого римлянами у війні від 101-102 рр., а на території району Новий Арад римляни побудували фортецю, де розташовувався легіон IV Флавія Фелікса.

У 1551 році Арад потрапив під турецьку окупацію, що тривала аж до 1595, а це було зовсім не погано для міста, яке почало відігравати роль торгового центру особливо завдяки солі, яку привозили рікою Муреш. У період 1595-1616 рр. Арад був знову приєднаний до князівства Трансільванії, а потім був знову уступлений туркам. Як тільки турки зазнали фіаско в облозі Відня в 1683 році, Габсбурги почали наступ на схід, завойовувавши Арад в 1687 році. Після Карловицького миру 1699 року новим кордоном між турками і габсбургами стала ріка Муреш, і таким чином, Арад став регіональним прикордонним центром. Щоб задовольнити оборонні потреби габсбургів, спочатку була перебудована стара турецька фортеця неподалік Араду, потім габсбурги вирішили довершити план з укріплення міста на ріці Муреш, тому вони побудували Арадську фортецю.

Зведена на прохання імператриці Марії-Терезії, фортеця Арад була розроблена в стилі Вобана-Теналь, так що у свій час фортеця була сучасною оборонною спорудою. Вона має форму шестикутної зірки, з трьома рядами підземних довготривалих оборонних точок та кілька рядами ровів. І розташуванню фортеці можна позаздрити: на південному березі ріки Муреш, що захищала фортецю з трьох боків. Фортецю побудовано протягом 20 років (1763-1783 рр.) тисячами увязнених Габсбурзької імперії. Іронією історії є те, що ця військова перлина мала можливість продемонструвати свої величезні оборонні якості тільки один раз, та й то проти Туреччини під час революції 1848-1849 рр, коли завоювати Арадську фортецю хотіли угорська революційна армія і габсбурзькі війська. Після того як взяли в облогу її протягом девяти місяців угорські революціонери зуміли окупувати її тільки протягом 46 днів влітку 1849 року, коли російські і австрійські війська змусили угорців здатися.

У період XVIII-XIX ст. у місті проводили діяльність 32 гільдії. Від них збереглося чимало документів і конкретних символів, такі як прапори, скрині гільдій, печатки, які є доказами багатої діяльності цих активних професійних громад. Найдавнішою гільдією була гільдія кушнірів (1702 рік). В кінці XIX століття, окрім кустарної промисловості починає наростати і потужна промисловість, а саме паровий млин, винокурний завод, завод дріжджів, текстильна фабрика братів Нойман, автомобільний завод Гендель, меблева фабрика Лендєл, яка набуде широкої популярності в Європі своїми меблевими унікатами, завод вагонів, заснований Йоганном Вайцером. Таким чином, на початку ХХ століття Арад був провідним промисловим та економічним центром з 25 заводами і 7 кредитними банками. У 1715 році у місті була заснована перша школа з викладанням німецькою мовою, а перша румунська педагогічна школа в Трансільванії була заснована в 1812 році. У 1833 році в Араді почала діяти шоста європейська музична консерваторія – Арадер Музік Консерваторіум. 15 серпня 1899 році тут відбувається перший футбольний матч, а 1910 року Арад стає найбільшим містом Трансільванії, населення міста нараховуючи тоді 61 тисячу громадян, а три роки пізніше, тобто 10 квітня 1913 року була урочисто відкрита перша електрична залізнична колія на сході Європи та восьма у світі, маршрутом Арад-Подгорія.

До 1918 року Арадська фортеця була однією з найбільших в Габзбурзькій імперії вязницею. Тут були увязнені революціонери Хоря, Клошка та Крішан в 1785 році, полонені з французької армії Наполеона між 1790-1815 рр., банатський революціонер Єфтіміє Мургу в 1849 році, більше 500 бійців революційної армії між 1849-1857 роками (в тому числі 13 генералів, керівників угорської революцію, які були страчені в 1849 році), турецькі полонені в 1881 році, а між 1914-1918 рр. там були увязнені полонені з Боснії і Герцеговини, в тому числі відомий Гаврило Принцип, який в 1914 році убив ерцгерцога Франца Фердинанда у Сараєво, спадкоємця австро-угорської корони, кинувши, таким чином, Європу в першу світову війну. До 1918 року Арад був найбільш густонаселеним містом в Трансільванії, а в економічному плані був одним з перших міст Трансільванії.

Важко сказати, а то й неможливо, коли його стали називати “маленьким Віднем”, ані хто вперше назвав так місто Арад. Цілком можливо, що “винуватцем” був видатний історик Ніколає Йорга, який відвідав Арад в 1906 році, хвалячи його відверто і порівнюючи з Віднем. Однак, більш правдоподібним є те, що віденський вигляд міста завдячується, в першу чергу, великій кількості старих будівель: список історичних памятників в Араді містить більше 100 будівель XIX – початку ХХ століть, що перебувають на обліку Національної культурної спадщини.

20 січня 1368 року мала місце перша документальна згадка про місто Бреїла у торговій домовленості господаря Волощини Влайку Воде з брашовськими купцями, яким господар надавав право продавати і купувати товари в Бреїлі. Так почалася історія міста, що утворилося навколо порту, що гудів від кораблів, космополітичного міста в міжвоєнний період, але який зберігає й сьогодні катакомби, зроблені турками, які везли цими підземними лабіринтами вози із зерном до суден, що чекали їх на Дунаї. У 1396 році, німець Ханс Шілбергер, який проходив цим містом, описав Бреїлу як важливий порт на Дунаї, куди причалювали кораблі і галеони, що привозили сюди товари з “язичницьких” країн. 8 жовтня 1407 року господар Молдови Олександр Добрий підписав договір з польськими торговцями, на основі якого львівські купці могли купувати “татарський товар”.

Старе місто або історичний центр Бреїли зберігає й нині частини старих тунелів, використовуваних турками століття поспіль. Бреїла має найбільшу оборонну систему, коли-небудь побудовану уздовж Дунаю турками, під окупацією яких був цей порт майже триста років. У 1451 році місто Бреїла згадується в документі, підписаному Владиславом II як місце для зберігання зброї, яка має бути направлена підпільно до Кілійської фортеці, де знаходився гарнізон Янку Хунедорського. Зброя повинна була бути використаною проти турків. 8 років по тому, у Бреїлі Влад Цепеш насаджує на кіл кількох брашовських купців за їх підтримку надану Дану, претенденту на престол Волощини. Турки намагаються зловити Влада Цепеша за відмову платити данину, введену ними. Завданням посла Туреччини було заманити Влада Цепеша до Бреїли, однак посол потрапляє сам в цю пастку, так що Влада Цепеш покарав його страшною стратою – насадженням на кіл. У 1462 році починається кампанія Мехмеда ІІ, завойовника Константинополя, який мав на меті замінити Влада Цепеша його братом Раду Красивим. Мехмед Завойовник разом зі своїми 150 суднами рушає Чорнем морем, а потім Дунаєм слідами Влада Цепеша, підпаливши по дорозі Бреїлу. У 1539 році відбувається окупація Бреїли турками, а рік по тому у польському документі говориться, що “турки заволоділи великим і сильним містом під назвою Бреїла і почали будувати фортецю”. У 1540 році була заснована рая Ібраїл, найбільша фортеця на Дунаї.

Легенда свідчить, що протягом цього періоду, турки побудували Бреїльську фортецю з підвалин, звівши справжнє підземне місто. Із будинків прямо на конях турки входили у катакомби. Головний вхід в катакомби можна побачити й нині на березі Дунаю, на місці де колись, Бреїлький порт був найважливішим європейським портом, де купці визначали ціну зернових. Сотні років багатства раї та Волощини відправляли до Стамбулу через порт “Ібраїл” і не мало було тих, хто прагнув дістатися того золота. Виткані тут легенди не раз привели сюди багатьох грабіжників. Бреїльська фортеця – яка сьогодні зникла з обличчя Землі – була завойована сім разів, і тільки після того як гарнізон здавав зброю, бо залишався без їжі та збройних запасів. Лабіринт тунелів, використовуваних турками є й сьогодні, прихований в більш ніж десяти метрів в глибині землі старого міста. Подібні тунелі та катакомби також можна знайти в Яніні, Греції. У 50-і роки, бреїльські місцеві органи влади вирішили закрити багато цих підвалів.

Історик Іонел Киндя, директор Бреїльського музею “Кароля І” і автор монографії під назвою “Бреїльська фортеця. Історія.” добре знає її історію: “Фортецю почали будувати після 1540 року. Польська доповідь від жовтня 1540 року свідчить про початок будівельних робіт фортеці Бреїла, а в іншому документі, написаного шість років по тому – султан Сулейман Прекрасний наказує господарю Волощини Мірчі Чобанулу відправити до фортеці деревину і робітників необхідних для завершення будівництва. Звідси можна зрозуміти, що фортецю звели турки, за допомогою тутешніх працівників, тобто місцевих жителів. Фортецю було знесено внаслідок наказу російського царя 1830 року. Для її знесення працювали 3000 людей.”

До її знесення в роки 1830-1831 рр., фортеця зазнала численних облог і часто змінювала свій вигляд. Тільки в XVI столітті напали на неї тричі: Іоанн Воде Грозний (у 1574 р) і в 1594 та 1595 рр., коли Міхаю Хороброму вдалося звільнити її на короткий час. Але турки повернулися до фортеці і відбудували зруйновані стіни. Потім, у 1659 році, Міхня III знову напав на неї у момент повстання проти турків. З вісімнадцятого століття фортеця була укріплена. Але найбільш сильні зіткнення для завоювання фортеці Бреїла велися між Російською і Османською імперіями. Іонел Киндя: “У XVIII столітті, Бреїла витримала не одній облозі, одна з них сталася на початку століття в 1711 році. Тоді обєднанні війська російського генерала посланого Петром Великим разом зі зрадником Томою Кантакузіно – румунським дворянином, командувачем армії Волощини, який перейшов на бік росіян у конфлікті від 1711 року – відправилися до Бреїли, минаючи попри монастир Мексінень, збудований Матеєм Басарабом. У тому монастирі провели ніч 55.000 солдатів, які кинулися потім на Бреїлу. У момент коли командувач фортеці вручав ключі фортеці переможцю російському генералу, надійшов лист від Петра Великого, в якому останній наказував покинути фортецю, бо турки перемогли росіян в Стенілешть, і росіяни повинні були негайно відступити”.

Хоча сьогодні вже немає Бреїльської фортеці, нещодавно були виявлені важливі артефакти – новий пороховий погріб та підвали для військового арсеналу – залишки, які, у їхню чергу, мають свої історії. Іонел Киндя: “У березні 1810 році, фортеця була вже окупована росіянами внаслідок війни від 1806 року. Один з російських офіцерів порушив правила та увійшов зі шпорами в пороховий погріб. Звичайно, фортецю потряс величезний вибух, в результаті якого загинуло понад 300 людей і який був чутний аж до міста Ясси. Потім, після окупації фортеці турками в 1812 році, потребувався новий пороховий погріб. На щастя цей новий пороховий погріб проіснував до сьогодення.”

У грудні 2014 року був виявлений шлях бочок пороху з та у фортецю, поряд з одним з останніх бастіонів. Також були виявлені кілька підземних тунелів, що проходили громадським садом. Мережа підземних галерей Бреїли простягається на кілька десятків кілометрів і була сильно розгалуженою.

У 15 км від північного румунського міста Фелтичень (північ) знаходиться село Ришка. Багато століть тому це був край самітників. Господар Петру Рареш побудував тут в 1542 році невеликий монастир, що вистояв до наших днів. Турецькі й татарські навали змусили місцевих жителів неодноразово відновляти монастир, який сьогодні фігурує на списку історичних памяток Сучавського повіту.

Спочатку церква мала вівтар, неф та притвор. У східній частині є три нефи, як в більшості молдовських монастирях XVI століття. Вежа, що підтримана трьома арками піднімається вище нефу. Церква “Св Миколая” була побудована у двох етапах. Східна частина відноситься до будівельного стилю XVI-го століття, із зовнішніми фресками. Західна часина з невеликим і відкритим порталом датується 1611-1617 рр.

Хоча монастир повязаний з памяттю найвидатнішого молдовського літописця шістнадцятого століття Макарія, він не користувався славою, якою користуються подібні будівлі. Однією з причин може бути те, що монастир був побудований у відносно ізольованому місці, що стало ще більш ізольованим після того як сусіднє поселення Бая втратило свій статус комерційного і державного центру. Церква присвячена Святому Миколаю є набагато меншою ніж її “сестри”, споруджені тим же господарем. Після смерті господаря, церква залишилися без настінних малюнків – що було незвично для такої малої церкви – її будучи прикрашено фресками пізніше, тобто у період 1552-1554 рр. Настінні фрески розпочали малювати під час правління другого сина Петра Рареша, Штефана (1551-1552 рр.) і завершені єпископом Макарієм, який пізніше був похований у монастирі.

Турки розграбували монастир в 1821 році, однак до того землетруси завдали значних збитків церкві, вона будучи радикально відремонтувана відразу після цього стихійного лиха. Стіна між нефом і притвором була знесена, відповідно до нової моди того періоду. Вежі були знову покриті дахами у формі цибулини, у стилі бароко, вони будучи збережені під час реставраційних робіт 1960-х років. Однак, інший елемент, доданий під час ремонтних робіт XIX ст. був знесений, а саме третя башта, поміщена між двома іншими. Якщо південний фасад і південні та східні проходи старої половини церкви були покриті винятковими фресками, невідомо, чи це відбулося і в північній частині старої церкви. Теми фресок на південному фасаді відрізняються від інших подібних церков.

У народі кажуть, що спочатку сюди була привезена деревяна церква, побудована за часів князя Богдана I. На її фундаменті незаконнонароджений син Штефана Великого, Петру Рареш, звів невелику церкву із камяними стінами. Все ще можна побачити на зовнішній стіні церкви фреску, що зображує князя Петра Рареша. Ченці розповідають бажаючим про Александру Лепушняну, мати князя Петра Рареша, яка похована тут, а також про те що в XIX столітті, за занадто передові для тих часів політичні ідеї Міхаїл Когилнічану (відомий державний діяч) провів тут замкнений шість місяців у дзвіниці монастиря. Теж тут знаходяться частинка мощів Св. Миколая, частина мощів преподобного Серафима Саровського та шматочок хреста зі Святої Землі, виготовленого з дерева, під яким, за переказом, молився Ісус Христос у Гетсиманському саді. Після поразки Іоанна Воде в Роцканській битві від 11 липня 1572 року, після зради боярина Єремії Голії, турки і татари вторглися у Молдову. При їх наближенні до монастиря Ришка, ченці зняли з башти дзвони та кинули їх в озеро, розташоване перед монастирем, щоб турки й татари не перетворили їх на кулі. Потім ченці сховалися у лісі. Монастир був розграбований татарами, залишаючись в руїні майже 40 років.

Після більш ніж півстоліття від зведення церкви, між 1611-1617 рр, великий ворник Костя Бочок (який очолював адміністрацію господарського двору та заміщав верховного суддю, яким був сам князь), його дружина та їхня дочка Тудоска (перша дружина молдовського господаря Василя Лупу), подарували все їх майно для відновлення монастирського комплексу, додавши до старої церкви притвор, який майже двічі збільшив розмір будівлі. З нагоди цих будівельних робіт була відновлена і стара башта нефу, що радикально змінило зовнішній вигляд церкви Петра Рареша. На початку вісімнадцятого століття, монастир Ришка був покинутий через постійні розграбування татарами. Лише у другій половині вісімнадцятого століття її було знову відремонтовано.

Відомо, що через його місце розташування, монастир був місцем увязнення для ченців і особливо для представників боярських родин, які посміли повстати проти правителя.

Що може бути туристичним у такому місті як Плоєшть? Безперечно не нафтоперегінний завод, а центральна частина міста. Центральна площа цікава низкою цінних музеїв, історичних будівель, невеликих парків і шикарних ресторанів. Не далеко від центру міста Плоєшть, на вул. Демокрацієй, видніється на самоті будинок, який пройшов через багато історичних періодів, витримав і досяг поважного віку – 230 років. З-зовні будинок не показує свій вік, а це через рестравраційні роботи, що пройшли тут у 2005 році. Це один з небагатьох будинків у цьому районі із великим садом.

У дворі, вузька алея веде туристів до входу в музей. Посередині ганку знаходиться алтанка, що забезпечує доступ до цегляного підвалу будівлі. Будівля належала спочатку багатому купцю, який залишив її у придане своїй дочці (Маріці). Вона вийшла заміж на початку ХІХ століття за Івана Хаджі Продана (майстра мідника) і, звідси походить теперішня назва будинку. Кажуть, що Хаджі Продан мав коріння в Болгарії і після російсько-турецької війни він знайшов притулок у місті Плоєшть.

Будинок був оголошений пам’ятником архітектури в 1953 році і перетворений на Музей Праховського краю, перший в історії міста, у результаті зусиль професора Ніколая Сімаке, засновника мережі музеїв цього регіону, який врятував будинок від зникнення. Будинок вважається історичною будівлею міста Плоєшть і протягом багатьох років тут діяли багато музеїв та виставок. Мабуть, найвідомішою була, протягом 17 років, виставка присвячена сучасному поету Нікіті Стенеску, яка була переміщена у 2005 році до рідної хати поета. У 2005 році, у Будинку Хаджі Продан був відкритий музей Будинок купця у XVIII – XIX ст., який представляє інтер’єр будинку багатого купця того періоду.

Будинок є зразком старої румунської архітектури, поєднаної з елементами східної архітектури всередині. Будівля датується приблизно 1785 роком і є типовою селянською хатою, що складається з підвалу і високого першого поверху. У підвалі знаходилися два льохи і кімната слуг, із двома окремими входами з двору. На першому поверсі є велика веранда і альтанка, де, як і в минулому, влітку цвітуть в глиняних горщиках червоні герані. Балкон східного типу привертає увагу. Будинок має чотири функціональні кімнати: їдальню, спальню, зимову кухню і комору, а також приймальну для відпочинку і прийому гостей. Оснащена турецьким диваном, прикрашеним вишитими подушками, у приймальній зберігаються і в даний момент предмети древнього східного мистецтва, килими, горщики для спалювання спецій, кальяни і столики з інкрустацією із перламутрами, поряд зі старою тканиною.

Дерев’яна стеля у вітальні вирізьблена у формі зірки, ікона привезена з Єрусалиму 5 червня 1819 року, що належала купцю Продану, багато предметів меблів, зроблені з інкрустаціями перламутру і побутові предмети, зроблені в віденських або місцевих майстернях, є свідченнями життя багатого купця та його сім’ї періоду XVIII – XIX ст. Голова гільдії мідників міста Плоєшть, Хаджі Іван Продан народився між 1775-1778 рр. в регіоні Карлово в центральній Болгарії, де пізніше зайнявся обробкою міді. Під час російсько-турецької війни 1793-1795 рр. оселився у місті Плоєшть, де одружився на Маріці, дочці відомого купця, яка отримує в придане великий будинок з ґанком і підвалами.

Протягом часу, збільшуючи своє майно, він стає лідером гільдії мідників у Плоєшть, однієї з найбільших у Волощині, так як про це зазначено в книзі Іріни Спіреску «Від Сходу до Заходу», до якої включено і фотографії та інформації про Будинок Хаджі Продана. Іван Хаджі Продан жив зі своєю дружиною в цьому будинку до своєї смерті в 1849 році, оснастивши його новими меблями, картинами, іконами і срібною посудиною. Після смерті його дружини Маріци, в 1852 році, будинок був орендований, а потім проданий їх спадкоємцем у 1900-1902 рр. Його дочка Елена-Люксица отримала як придане, коли вона вийшла заміж за Іоана Нан-Кожокарула, батьківський дім, а її сестра Гергіна отримала інший будинок з магазином, у місті. На початку ХХ століття, будинок був руїною, але в результаті зусиль архітектора Томи Соколеску будинок був придбаний Плоєштською Ратушею після Другої світової війни і відреставрований.

Відвідання цього музею може служити уроком історії, але й поверненням до давно минулих часів. Туристи захоплюються меблями в їдальні, ліжком у спальні, що оточений предметами, з інкрустаціями перламутром, кухнею з предметами домашнього ужитку, тобто срібними посудинами (з гравіюванням від 1824 року), які були зроблені у віденських майстернях), кавники та чайники з міді, відра, сковорідки.

Простягаючись на приблизно 100 га, парк Романеску з міста Крайова є, безсумнівно, найбільшим в Румунії і одним з найбільших в Європі. Його історія переплітається з історією сім’ї Бібеску Штірбей, сім’ї румунських бояр, яка дала двох правителів Волощині. У XIX столітті, земельна ділянка на якій розташований зараз парк, належала боярину Янку Іоану Бібеску.

Він улаштував на ній сад із лавками та альтанками, і дозволив жителям міста прогулюватися там у вільний час. Отже ще з середини XIX століття там був свого роду громадський сад. Куратор Тома Радулеску розповість як перетворився громадський сад на міський парк: За цим садом дуже доглядали з самого початку. Навіть тоді, на озері, що ми бачимо й сьогодні, жили лебеді. Пізніше, під час правління Барбу Штірбея була придбана ця земельна ділянка місцевою владою і так стала вона громадським садом. На жаль, недбайливість місцевої влади перетворила цей оазис свіжого повітря на занедбану територію. Все сміття з довколишніх казарм викидували тут. Крім того, теж тут в районі оселилися кочові цигани. Ця проблема виникає, ще під час війни за незалежність в 1877 році, коли в літній резиденції сім’ї Бібеску була улаштована лікарня для поранених. Коли, нарешті, місто мало сильну адміністрацію під керівництвом мера Ніколая Романеску, було виділено для очищення зони значну суму грошей і був найнятий один з найбільш важливих європейських пейзажистів, француз Едуард Редонт, який здійснить проект романтичного парку за прикладом тих, що зустрічалися у його рідній країні.

Едуард Редонт, який створив і Бухарестсьий парк Кароля І, а також розробив проект Національної виставки на тому ж місці, в 1906 році отримав золоту медаль за проект майбутнього парку Романеску на Міжнародній виставці в Парижі. Проект передбачав збудування озера, іподрому, і навіть Зачарованого замку на пагорбі. Були побудовані мости і кіоск для духового оркестру. Влаштував там навіть і місце для диких тварин, свого роду міні-зоопарк. Розпочавшись в кінці XIX століття будівельні роботи мали бути завершені в 1903 році, коли 29 вересня, парк був відкритий у присутності короля Кароля I, королеви Єлизавети і принців спадкоємців Фердинанда та Марії.

Як виглядав тоді цей новий громадський сад і які заходи можна було проводити тут, дізнаємося ми від Томи Редулеску: Він був оснащений усіма сучасними елементами. Було передбачено проведення спортивних змагань, а на іподромі проводилися кінні змагання. Тоді була присутня і королівська родина, яка брала кілька разів участь і з нагоди інших важливих заходів, такі як святкування національного дня – 10 травня. Військовий парад у цей день, який відбувався там до встановлення комунізму, був організований в передній частині парку, біля Пам’ятника Незалежності, одного з найвеличніших пам’ятників у Європі. У момент його зведення, пам’ятник був другим за величиною в Європі. Взимку, люди займалися катанням на ковзанах, отже це давня традиція, яка була збережена довгий час. Навіть я, будучи дитиною, пам’ятаю елегантність жінок, які каталися на ковзанах.

Протягом багатьох років, парк мав кілька назв. Спочатку його називали Садом Бібеску, за ім’ям його первісного власника, по тому Народний парк протягом короткого урядування маршала Авереску, по завершенню Першої світової війни. З 1930 року, після смерті мера міста Крайова, Ніколая Романеску, парк носить його ім’я. У даний момент, парк Романеску проходить через складний процес перепланування.

Протягом довгого часу, Бухаресту бракувало парків або громадських садів. Перший з них, що залишився популярним до сьогодення, є парк Чішміджіу, улаштований в середині XIX століття. Тому що столичним мешканцям так сильно сподобався новий центральний парк, що влада подумала побудувати ще один, на цей раз, на півдні. Вони вибрали для цього Пагорб Філарет, названий по імені митрополита, який володів значною земельною ділянкою в тій зоні.

Тоді ця ділянка була вкрита виноградниками, садами і болотами, а в 1848 році звідси підпалилася іскра революції в Бухаресті, місце маючи від тоді назву Рівнина Свободи. Теж тут знаходилося джерело питної вони. Однак тоді, в середині XIX століття, ідея улаштування парку не збулася. Коли почалося, проте, улаштування парку, дізнаємося від архітектора урбаніста Андрея Попеску, адміністратора сайту http://www.ideiurbane.ro/.: Роботи почалися в 1905 році і практично, парк з’явився рік по тому з нагоди Румунської загальної виставки. Отже, місцевій владі знадобилося близько 50 років, щоб збудувати щось конкретне там. Однак Бухарест не мав тоді так багато об’єктів у громадському просторі, із міським сучасним дизайном. Головним архітектором був француз Едуард Редонт. Його запросили зробити начерк. На підставі первісного проекту, інші три румунські архітектори (Штефан Буркуш, Віктор Штефенеску та Іон Беріндей) завершили цей план.

Новий парк, призначений для розміщення протягом декількох місяців виставкових залів загальної виставки, був розроблений таким чином, щоб міг продовжувати існування і після завершення цієї виставки. Був названий іменем Кароля І на честь тодішнього короля, який модернізував Румунію і перетворив її на незалежне королівство. До речі, виставка була організована з метою висвітлення досягнень держави протягом 40 років, від коли Кароль I став її королем. Багато з об’єктів встановлених тоді в парку можна побачити і сьогодні. Наприклад, дві статуї велетнів, здійснені скульпторами Фредеріком Шторком і Димитрієм Пачурею.

Хоча вони не розміщені на первісному їхньому місці, ці дві статуї залишаються емблемою парку, поряд з іншими пам’ятниками, про які розповість Андрей Попеску: Одним з пам’ятників, можливо, найбільш відомим є Башта Цепеша, яка була спочатку водосховищем. Але оскільки її можна було побачити на пагорбі з будь-якого куточку виставки, влада вирішила побудувати навколо цього водосховища замок. Башта є насправді будівлею, що перетворила водосховище на щось більш приємне для очей. З тих часів залишився в парку міст, для будування якого вперше було використано залізобетон. Так само проіснували до сьогодення фонтан, збудований із каменю, привезеного з усіх куточків країни, та Римські арени, що пережили невеликі зміни під час комуністичного режиму. Була збережена ідея амфітеатру під відкритим небом, який був розрахований на близько 5000 місць, що означало досить багато для того часу. Фонтан із зодіаком не був частиною виставки від 1906 року, але виник разом із першим відзначенням Місяця Бухареста в 1935 році, що проходив у парку Кароль I.

З настанням комунізму, парк змінив свою назву на «Парк Свободи, і на початку 60-х років, відбулися основні зміни його зовнішнього вигляду. Було зведено мавзолей на згадку про героїв соціалістів. Колись на місці мавзолею була Могила Невідомого солдата, розміщена там в 1920 році і перенесена до Мерешешть в 1958 році, перед початком зведення там нового пам’ятника. Після 1990 року, Невідомий солдат повернувся, однак, у парк Кароль І, який, до речі, повернувся й до своєї первинної назви.

Розташований на північному-сході середньовічного міста Ясси, монастир Голія був сильною оборонною фортецею, із високими стінами та баштами, з великими металевими воротами та дверми біля входу у вежу і церкву.

Церква монастиря була побудована головою господарської канцелярії Іоаном Голією у XVI столітті. Назва монастиря Голія вперше з’являється в документі підписаному господарем Єремією Мовіле в 1606 році. У наші дні Голія є важливим місцем поклоніння міста Ясси, важливим культурним центром, а також туристичною атракцією цієї частини Румунії. У 1650 році господар Васіле Лупу вирішив радикально перебудувати обитель. Перебудову зроблено в архітектурному стилі старої церкви і було завершено його сином Штефеніце Воде, в 1660 році. Вони згадуються як засновники на надписі слов’янською мовою в церкві від 1660 року. У XVIII столітті обитель постраждала від пожежі. Землетрус від 1738 року зніс верхню частину церкви разом із вежами. Залишившись руїною після секуляризації (1863 р.), монастир був закритий між 1900-1947 рр., а потім став парафіяльною церквою до 1992 року, коли було відновлено його стародавнє призначення.

Зовнішні стіни церкви Вознесіння Господа є доказами впливу пізнього Відродження за посередництвом Галичини: будівля з кам’яних блоків, оточена коринфськими пілястрами (з капітелями у формі надзвичайної краси акантового листя) і карнизом в стилі бароко, що спирається на консолях. Дах має безліч веж, башточок і куполів, розташованих в лінію і підтримуваних арками кокошниками.

Серед дорогоцінних предметів фігурує знайдена у притворі люстра і чотири свічники перед вівтарем, пожертвування Василя Лупу. Двері доступу до ганку і у неф оточені красивою мармуровою скульптурою, із гербом Молдови у верхній частині порталу. Напис у церкві повідомляє нам, що оригінальна живопис належить майстру художнику Матвію. Велика частина малюнку була відновлена в 1838 році.

Вежа Голія, заввишки 29 м, побудована ігуменом Мелетієм в 1855 році знаходиться в 40 м на південь від церкви. Поряд з вежею розташована перша водопровідна станція в Яссах з турецьким фонтаном зовні. Поруч розташований будинок з колонами XVIII століття, в якому жив тимчасово байкар Іон Крянге. Теж при монастирі є типографія, в якій виходять друком всі видання Митрополії Молдови і Буковини.

Архітектура чернечого комплексу, масивність будівель та їх краса зачарували особистостей, які мали можливість відвідати монастир упродовж часу. Таким чином, у 1652 році, архідиякон Павло Алепський, видатний книжник та вчений тих часів, під час свого візиту до цього монастиря в якості супровідника свого батька Патріарха Макарія Антіохійського, висловив захоплення стилем неперевершеної архітектури монастиря, а також дзвонами, яких він ніде в інших країнах не бачив. Високо оцінив їх також Петро Великий в 1711 році, коли відвідав Ясси.

Легенда свідчить про те, що Іон Голія побудував цей храм, щоб завоювати серце Анни, красивої сироти, яка сказала, що вийде заміж тільки за того, хто буде в змозі побудувати такий будинок, який захистив її від частих атак з боку сусідів. В одному такому нещасному моменті, її батьки були вбиті, вона врятувала себе переховуючись під могильну плиту. Тому Голія вирішив збудувати високу вежу, оточену стіною, звідки можна було би побачити небезпеку здалека. У 1687 році, монастир був підпалений польським військом, очоленим Яном Соб’єським. У 1705 році вежа була перетворена на тимчасову в’язницю, а пізніше в 1819 році служила притулком під час епідемії чуми. Всередині церкві був похований, тимчасово, мозок князя Григорія Олександровича Потьомкіна (1739-1791 рр.), який помер неподалік міста Ясси по дорозі до Миколаєва.

Сьогоднішнє туристичне призначення розташоване у Західній Румунії. Ми відвідаємо третє за величиною місто в Румунії, яке називають ще Європою в мініатюрі. У Тімішоарі є найбільший набір історичних будівель в Румунії. З-поміж тих 15.000 будинків, 13.000 були оголошені історичними пам’ятниками. Це, також, єдине в Європі місто з трьома театрами, на трьох мовах – румунською, угорською та німецькою. Теж тут є Оперний театр, Філармонія, Театр для юних глядачів і Ляльковий театр.

Площа Об’єднання в центрі Старого міста була побудована в епоху австро-угорської імперії, переважно красивими приватними особняками, в яких відкрито сьогодні безліч кав’ярень. Перша туристична атракція площі – римо-католицький собор, який стоїть навпроти православного собору. Римо-католицький собор був збудований в середині ХУІІІ століття в класичному архітектурному стилі і отримав витончену обробку інтер’єру в стилі бароко. Православний собор був збудований приблизно в той же період і являє собою витончено оброблену єпископську резиденцію зеленого кольору. Крім того, на площі розташована будівля коледжу Ніколаса Ленау, побудована в 1761 році, в якому відкрито перший міський театр. У південній частині площі можна милуватися вражаючим бароковим палацом періоду ХУІІІ ст, який спочатку був резиденцією губернатора, а зараз є музеєм образотворчих мистецтв. У колекції музею зібрані роботи німецьких, фламандських і італійських художників. Нарешті, на північно-західній стороні Площі Об’єднання можна побачити прекрасну будівлю в стилі арт-нуво, банк «Сконто», дуже мальовничий завдяки зігнутим лініям фасаду та декоративним елементам з кованого заліза.

Найновішим музеєм в Румунії і першим у відкритому повітрі в цій частині країни є австро-угорська водозливна гребля з вісімнадцятого
століття, історичне місце виявлене чотири роки тому під час будівництва офісного комплексу в Тімішоарі. Водозливна гребля прекрасно збереглася і є унікальною в Європі. Єдиним
шляхом для її використання було її видалення на поверхню та виставлення у публічному просторі. Власник земельної ділянки та менеджер проекту побажав, щоб ці історичні залишки стали музеєм під відкритим небом з
безкоштовним доступом для всіх відвідувачів. Однією з найскладніших операцій був демонтаж та відтворення водозливу, що складається з більш ніж 150.000
унікальних елементів.

Водозлив можна побачити у всій його красі, у справжньому музеї під відкритим небом, збагаченим
науковою документацією, здійсненою фахівцями Музею Банату. Над ним був
розміщений мостик, звідки відвідувачі можуть милуватися
панорамним зображенням всього гідро ансамблю. Водозлив зроблено з цегли, каменю та дерева і був колись каналізаційною системою, роль якого полягав у евакуації
води із захисного рову колишньої фортеці.

Одним з найбільш представницьких пам’ятників міста є Палац старої префектури, який ще називається Бароко палац. Побудована у ХУІІІ столітті, будівля підтверджує занепокоєння тогочасної міської адміністрації до зовнішнього вигляду міста. Однак, цей палац є тільки одним з пунктів довгого списку історичних пам’яток, які варто відвідати. Увечері ви можете піти на виставу. Філармонія Банатул здається є найкращим вибором. Вона відома своїми концертами, організованими в нетрадиційних місцях: на вулицях, у печерах або навіть в аеропорту. Іоан Коріолан Гирбоні, директор Філармонії Банатул. Тімішоару ще називають малим Віднем. Артисти, які виступали у Відні, автоматично виступали і в Будапешті, Тімішоарі, Сібіу, Клужі та інших містах колишньої Австро-угорської імперії. Ми намагаємоcя показати як меломанам, так і іншим нашим слухачам, що ми не звертаємося тільки до елітарної групи людей, а всій громаді. Таким чином, ми вирішили вийти з концертами філармонії на вулиці, не в знак протесту проти не підвищення нашої зарплати, але щоб показати, що таке класична музика. Успіх був блискучим, що й для нас було дивно. Вперше ми провели концерт на вулиці в 2006 році, перед Православним собором. Виконали ми Увертюру 1812 Чайковського. На площі було більш 15.000 глядачів. Кожний наш концерт відбувається в іншому місці, і ми тримаємо це у великому секреті. Ніхто не знає, де він буде, і публіка дізнається тільки за кілька днів до концерту.

Національний театр, Оперний театр, зоопарк можуть зайняти проведений у Тімішоарі ваш вільний час. Сюди можете дістатися дуже легко або літаком, або використовуючи європейські дороги. Ви побачите багатокультурне місто, поліетнічне, із важливою історією в європейському контексті, місто, яке прагне стати культурною столицею Європи 2020 року.

Оравіца – шахтарське місто протягом століть відігравало важливу економічну роль у Банатському регіоні, яке належало Австро-угорській імперії до 1918 року. Експлуатація родовищ заліза, міді та золота в зоні вплинула на розвиток міста, яке, протягом часу, стало відоме як «місто прем’єр у румунському просторі: тут був заснований перший театр між 1814-1815 рр., перша аптека, про яку вперше згадується в документах з 1763 року, перша доменна піч в історії румунської техніки відкрита в 1718 році в населеному пункті Чіклова Монтана, що належав місту Оравіца, перший пивоварний завод, що був відкритий тут в тому ж році, перша залізниця на сучасній території Румунії Оравіца-Базіаш, відкрита в серпні 1854 року і перша шахтарська залізниця Оравіца-Аніна, відкрита в листопаді 1863 року.

Нещодавно у місті Оравіца був відкритий невеликий музей імперського монетного двору міста, який є частиною масштабнішого проекту, що містить 17 музейних виставок. Його ініціатором та куратором є Іонел Бота, директор Старого театру Міхай Емінеску з міста Оравіца. Послухаймо його: З любові до цього місця в історичному Банаті, тобто в Центральній Європі, ми хотіли підкреслити ще одну важливу подію для румунської культури. Йдеться про монетний двір, де викарбовували найдешевшу монету, призначену для всіх соціальних категорій, а саме мідну монету. Неподалік міста Оравіца, у населеному пункті Чіклова Монтана були важливі поклади міді. Так, справді, був заснований в 1811 році Монетний двір, що діяв до 1855 року, коли в гірському Банаті почала діяти компанія STEG (державна залізнична австрійська компанія). Монета називалася крейцером, у нашому музеї виставлені всі чотири монети, що викарбовувалися у цьому монетному дворі. Це була дешева дрібна розмінна монета і через матеріал, з якого вона була зроблена. Рідкісними і дорогими були, очевидно, сріблі і золоті монети. Заснування Монетного двору приносить у Банат, монету з найбільшим обігом в імперії. Монети, викарбовуванні в Чікловіна Монтана носять символ O від назви міста Оравіца.

Створення монетного двору матиме як результат розвиток банківської системи в цьому регіоні. Іонел Бота пояснює: У ті часи існували різні об’єднання взаємної допомоги або філії банків з Пести та Відня. Але вже в 1866 році ми можемо говорити про перший банк у місті Оравіца. Він працював тут до 1946 року. У місті були також засновані банки, які відкривали дочірні банки, філії чи представництва у Відні, Граці чи Песті. Найбільш важливим, особливо серед румунів, був Оравічанський банк, заснований в 1893 році, що працював до червня 1948 року.

Діяльність монетного двору у місті Оравіца пов’язана з наявністю першої аптеки у місті. Перший директор Монетного двору Августін Філіп Кноблаух був членом сім’ї, яка на початку XIX століття, відкрила першу аптеку у цьому місті. Документально засвідчена вперше у 1763 році, аптека зверталася, по-перше, до громад гірників і металургів. Будівля першої аптеки збереглася до наших днів у місті, будучи будівлею включеною до історичної спадщини, розташованої в історичному центрі міста. Теж там знаходиться бібліотека, в якій музей монетного двору почав діяти. Які саме експонати виставлені там: Це документи, які нагадують про колишні традиції грошового обігу та банківські документи. Всі ці документи окреслюють історію цієї галузі в нашому регіоні. Але маємо й документи, безпосередньо пов’язані з тим як спілкувалися ті люди, які викарбовували монети з радниками, які оточували імператора Франца I. До речі, імператор разом з імператрицею Кароліною Аугустою був присутнім у жовтні 1817 році, на виставах, з нагоди урочистого відкриття театру.

Старий театр надалі відкритий, а будівля, спроектована за моделлю Віденського Бургтеатру, є іншою атракцією міста Оравіца.

Тому що ми не можемо подорожувати в часі 199 млн років назад, найпростіше поїхати у центр Румунії, в населений пункт Ришнов. Тутешня середньовічна фортеця є найпопулярнішим туристичним атракціоном, маючи на увазі, що в ній проводяться протягом року, численні культурні та мистецькі заходи, від середньовічних фестивалів до Фестивалю історичного кіно або музичних заходів для дітей.

Однак, теж у Ришнові, серед густого лісу, що нагадує про пишну рослинність колишніх часів, був відкритий “Dino Parс. Він унікальний у цій частині Європи, інші аналогічні парки знаходячись, за словами менеджерів парку Ришнов, у Німеччині, Австрії і, найближчим часом, у Лас-Вегасі. Розташований на 200-метровій відстані від середньовічної фортеці Ришнов, “Діно Парк є проектом вартістю 5 мільйонів євро, що фінансувався з європейських фондів. Ідея улаштування такого парку, зародилася з того, що Ришнов відвідують туристи протягом року, і додатковий туристичний атракціон залучив би більшу кількість туристів.

Габріел Рогозя, адміністратор парку говорить про проект, якому присвятив багато часу в останні роки: Це була, насамперед, душевна інвестиція, а уже потім матеріальна. Це проект вартістю майже чотири мільйони євро. Йдеться про 45 динозаврів в натуральному розмірі, за останніми науково- сертифікованими дослідженнями в галузі. Маємо хатини, побудовані на деревах, які створюють простір для творчих заходів для дітей та для тих, хто хоче малювати і різьбити. Маємо, так само, багатофункціональний будинок із виставкою справжніх скелетів. Один з них, який представляє румунського динозавра, є оригінальним скелетом карликового динозавра, привезено з Гацегу. Маємо багато ігрових майданчиків, місць для відпочинку та штучний вулкан.

Від представника Дінопарку Габріеля Букши дізнаєтеся більше про це розважальне місце: Всі динозаври розміщені у лісі, на площі 1,4 га. Вони були здійснені у співпраці з німецькою компанією. Хатини розташовані на рівні крони дерев, де діти можуть займатися творчою діяльністю, вони можуть користуватися всіма видами матеріалів для малювання та різьблення, фільмами, короткометражними фільмами. За допомогою гідів туристи можуть багато чого дізнатися про динозаврів, особливо про тих виставлених у нашому парку. Пояснення забезпечені також англійською мовою, а парк відкритий з ранку до вечора.

Найбільший з динозаврів має 22,4 метри завдовжки і 20 метрів заввишки, а найменший тільки 30 сантиметрів. Більшість відвідувачів були вражені знаменитим T-Rex. Коли діти добираються до штучного вулкана, вони повинні стрибати на дерев’яній платформі, щоб його розбудити і тоді вони відчувають землетрус. Не дивно, що дистриб’ютори останнього голлівудського фільму “Jurassic World вибрали для аванпремєри саме ришновський “Dino Parс.

Відомий ремісничий населений пункт Агніта (повіт Сібіу) був вперше згаданий в документі від 1280 року. Він здобув популярності не тільки в результаті плідної діяльності гільдій шевців, кравців, гончарів або теслярів, але й завдяки фортеці зі своїми вежами, зведеними самими ремісниками, що укріплювала церкву.

Цей статус надав населеному пункту Агніта королівський привілей організувати ще з 1376 року щорічний ярмарок в день святого Іоанна, тобто 24 червня, а також право мати судову установу, як підтверджується документом, виданим у канцелярії короля Сигізмунда Люксембургського 1409 року. У тому ж столітті, через розташування села недалеко від кордону з Волощиною, король Матія Корвін надав Агніті й право засуджувати до страти мечем, а також дозвіл тримати у фортеці, у разі війни, половини із загального числа чоловіків, здатних боротися, для захисту фортеці.

Пунктом максимальної туристичної атракції міста Агніта є Селянська фортеця, в центрі якої розташована укріплена церква, побудована у готичному архітектурному стилі на фундаменті римської базиліки ХІІІ століття і укріплена в першій половині ХУІ століття. У документі, що зберігся в церкві до 1948 року, було зазначено 1409 рік – роком будівництва церкви.

Кажуть, що місто було засноване Святою Агнес. Воно зберегло до наших днів архаїчний звичай Параду трансільванських саксонців. Церемонія має місце щороку, у січні або лютому, з метою прогнати зиму і злих духів. У чудернацьких і моторошних костюмах, тутешні мешканці марширують по місту під шумом ланцюгів і наручників, батогів і колес. На додаток до рваного темного одягу, кожен учасник параду носить на голові моторошну маску покриту шерстю. У народі кажуть, що звичай бере своє коріння з середньовіччя. Одного разу коли турецькі загарбники обложили фортецю Агніта, молода смілива жінка на ім’я Урсула мужньо переодяглася у страшний костюм, вийшла з фортеці і клацаючи у повітрі оглушливо батогом змусила турків відступити.

Фортеця, що складається з потрійного корпусу, була побудована протягом кількох етапів, а згодом до неї було внесено змін, час від часу. Чотири оборонні вежі, побудовані з річкового каміння належать внутрішньому двору. У центральній частині північного боку, розташована Вежа теслярів. Східніше піднімається Вежа ковалів, на південному сході – Вежа кравців, і на південному заході – Вежа шевців. Неподалік останньої піднімається старий дерев’яний сарай. На північній стороні збереглися оригінальні квадратні колони, до яких були додані колони, які підтримували центральний купол церкви.

Сьогодні Агніта є економічно розвинутим містом, що спеціалізувався в текстильній, взуттєвій промисловості та в переробці деревини. Огляд цього міста визначних пам’яток зазвичай починається із центральної площі. Окрім середньовічної фортеці, іншими визначними пам’ятками є Історичний музей Долина річки Хертібачулуй, Музей церкви Св. Миколая (побудованої між 1795-1797 рр.), Римський фонтан (побудований з каменю і з діаметром 1,20 м) та Пам’ятник Героям (розташований в міському парку). Міський музей заснований німцем Ерхардом Андре у період сталінізму має істотну колекцію предметів середньовічного мистецтва (готичні скрині, архітектурні елементи, скульптури, кераміку і т.д.). Атмосфера затишного середньовічного міста Агніта заворожує. Місто оточують мальовничі зелені пагорби, повітря просто просякнуте атмосферою спокою і тепла. Окрім мальовничих пейзажів, туристів приваблює близьке розташування культурних центрів і величезна безліч екскурсійних маршрутів.

Неподалік населеного пункту Агніта розташоване вже прославлене у всій Європі місто Сібіу, яке у 2007 році було оголошене європейською культурною столицею. Недавно воно посіло 6-е місце у списку перших 100 найдоступніших міст у світі, яких варто відвідати у 2016 році. Культурна столиця Європи 2007 року була включена вже третій рік поспіль до щорічного рейтингу “Best Value Index, однак, на цей раз йому вдалося піднятися в топ 10 найдоступніших міст у світі. Якщо у двох попередніх виданнях цього рейтингу, проведеного сайтом “trivago.com (туристичного сайту, якого відвідують більше 80 млн відвідувачів щомісяця) Сібіу належав до перших 20 місць призначення з найкращими в усьому світі показниками що стосується цін та якості послуг, поряд з містом Брашов та чорноморським курортом Ефоріє Норд, цього року місто Сібіу є єдиним у Румунії, що рекомендується туристам, зацікавленим у проведенні вигідних відпусток у 2016 році.

Подорожуючи берегами Дунаю, в регіоні Залізні Ворота, випадково, дісталася я музею ГЕС. Зацікавлена історією знаменитого зниклого під водами Дунаю острова Ада-Кале, я перетнула поріг цього музею. І не пожаліла, бо знайшла багато пояснень про принципи функціонування гідроелектростанції, але і загальні характеристики Дунаю. Гідроенергетичну систему Залізні ворота І почали будувати у 1964 року, у комуністичний період, під час Георгіу Дежа, а завершили 16 травня 1972 року, музей будучи відкритий в 1976 році.

З моменту відкриття електрики, залежність людини від неї є постійною мотивацією для пошуку найбільш ефективних, екологічно чистих і дешевих джерел її виробництва. Барон Вільям Джордж Армстронг вважається батьком першого джерела електричної енергії, виробленої за допомогою сили води, його генератор побудований у 1876 році міг освітити будинок. Від винаходу Армстронга, однак, обладнання що виробляли електричну енергію за допомогою води, зазнали значного розвитку та диверсифікації. Країна з хорошою гідрографічною системою, така як Румунія не могла не використовувати її для побудови промисловості й побутового споживання. Переваги гідроелектроенергії у порівнянні з іншими джерелами виробництва електроенергії є ефективнішими. Найбільш важливими є гнучкість обладнання, низькі виробничі та операційні витрати, скорочення викидів вуглецю, використання водосховищ і для інших цілей.

У середині 1960-х років, Румунія та Югославія домовилися, щоб на ділянці, де Дунай пробиває Карпати, де і був спільний кордон, побудувати ГЕС. Попри економічну корисність, існувало й політична мотивація проекту, а саме дистанціювання Румунії від СРСР і наближення до Югославії, керованої Тіто, який ще 1948 року не був згодний із Батьківщиною соціалізму. Майбутня станція отримала назву Залізні Ворота і буде для обох країн, найбільшим виробником електроенергії. У вересні 1963 року, у Белграді була підписана угода між Югославією та Румунією із будівництва гідроелектростанції і навігаційної системи в зоні. Кілька місяців по тому, в сiчнi 1964 року держави розпочали виділяти кошти на побудову комплексу, фактичні будівельні роботи почалися у вересні 1964 року. Вони тривали шість років, до травня 1972 року, кожна з двох країн збудувала на своїй території свою частину проекту.

Гребля електростанції, завдовжки 1278 метрів, була побудована на відстані 15 кілометрів вгору за течією від міста Дробета Турну Северін, в зоні рідкісної краси. Майбутнє водосховище простягується на близько 100 кілометрів і в ньому знаходилися приблизно 2.200 млн. кубометрів води. Загальна потужність гідроелектростанції становить 2160 МВт, з яких Румунія використовує половину, а Сербія іншу половину. Середньорічне виробництво електроенергії − 5120 гіга-ват, в кожній стороні станції працюють по 6 турбін типу Каплан. Рух річкових суден в районі греблі здійснюється шлюзами, які є найбільшими річковими шлюзами в Європі. Кожен шлюз має верхній і нижній аванпорти з причальними стінками завдовжки близько 600 м. Час шлюзування через обидві камери займає близько 1 години. У 60 кілометрах нижче за течією Дунаю від міста Дробета Турну Северін, Румунія та Югославія побудували гідроелектростанцію меншої потужності, 500 мега-ват, між 1977 і 1984 роками, яку назвали Залізні Ворота II.

Для побудови такого вражального проекту, однак, знадобилися і жертви. На дні водосховища знаходиться зараз острів Ада-Кале, оазис східної культури і цивілізації, заселений до 1968 року турецькою громадою. Так само, старе місто Оршова було покрито Дунаєм, його населення а також інших 10 населених пунктів було переселено на вищих берегах. Під час будівництва електростанції, близько 100 людей померли від нещасних випадків. Зона, в якій знаходиться ГЕС Залізні Ворота є вражаючою. Залишаючи осторонь монументальність ГЕС, подорож ущелиною Дунаю, найбільшої в Європі, пропонує казкові краєвиди. Там і був створений і природний парк Залізні Ворота. Район має також історичне навантаження, доведене численними археологічними артефактами. Сюди минало військо імператора Траяна в 101-102 і 105-106 рр. у кампанії проти Дакії, і тут ви можете побачити опору моста, побудованого за проектом Аполлодора Дамаського. Це був перший в історії міст через найбільшу ріку Європи.

Варто згадати, що регіон ущелини Залізні Ворота був заселений з давніх часів, дослідження виявили там елементи культур палеоліту і залізного віку. У виставці музею проілюстровано це предметами виявленими під час археологічних розкопок, це гончарні вироби, посудина і зброя. У римські часи цей регіон був підкріплений численними укріпленнями. Частину регіону навколо Залізних Воріт оспорювали і дві великі імперії: імперія Габсбургів та Османська імперія. Австрійці були тими, яку побудували фортифікаційні споруди на острові Ада-Кале, яка потім належала Османській імперії, яка оселила там турецьку громаду. До затоплення острова, мешканці острова займалися туризмом. Серед найбільш популярних продуктів були трояндове та інжирне варення, рахат-лукум і тютюн. У музеї є кілька фотографій пов’язаних із цим островом. Серед інших експонатів та інформаційних панелей є і інформація про перший у Волощині монастир Водіца, побудований у період 1370-1372 рр. за кошти господаря Владислава І.

Складається з 55 сіл і називається Фегерашський край. Розташований він в самому центрі Румунії, а тамтешнє населення страшенно зберігає свої традиції та звичаї, успадковані від предків. Крім того, є така приказка серед місцевих жителів, а саме “хто приїжджає сюди у Фегерашський край буде настільки зачарований красою гір, будинків і народних звичаїв, що обов’язково повернеться сюди бодай раз. Називають цей регіон ще Край ріки Олт, бо на його півночі протікає ріка Олт.

Перша інформація про край Фегерашу походить з XIII століття, але археологічні знахідки свідчать про існування місцевого населення ще починаючи з IV століття. Справа в тому, що зараз, після століть існування, тут були збереженні і розвинулися ремесла, серед яких найбільш популярними є ткацтво та розпис на склі. Костянтин Сорін Мандук, мер міста Фегераш робить короткий огляд історії цього регіону: У наступному році ми святкуватимемо 725 років з дня першої документальної згадки про Фегераш, який зазнав цікавий розвиток протягом довгого часу. У цьому історичному регіоні, Фегерашському краї, ми можемо сказати, що до сьогоднішнього дня збереглися важливі пам’ятки нашої національної культурної спадщини, нашої духовності. Я маю на увазі Фегерашську фортецю, що була побудована близько шість століть тому і розвивалася протягом історичних етапів у тісному зв’язку із господарями Волощини. Теж тут є найвищий пік в Карпатах, Молдовяну, 2544 метри над рівнем моря, це інша атракція для туристів, особливо закордонних. На заході Фегерашського краю знаходиться Трансфегерешан, одна з найбільш видовищних доріг у світі.

Максимальна висота Трансфегерешану, завдовжки 92 км, становить 2042 метри над рівнем моря у районі льодовикового озера Биля. Там же знаходиться і найдовший тунель Румунії, завдовжки 887 метрів. Дорога має 27 мостів і віадуків і була побудована в період 1970-1974-ий роки. Мальовничі краєвиди та різні природні атракції навколо – льодовикові озера, водоспади, озеро і гребля Відрару – роблять цю дорогу надзвичайно дивовижною.

Фегерашська фортеця була зведена в самому серці найбільш простягнутої феодальної території, на якій розміщено 20 міст та 52 сіл. Вона відіграла важливу роль в процесі стимулювання ремісничих цехів, зокрема гончарів та кушнірів. Фортеця стала, так само, важливим політичним та соціальним центром, де часто відбувались різні святкування. Масивна цегляна структура містить 80 кімнат та залів й оточена широкою канавою, що секретним каналом веде аж до ріки Олт. Масивні мури – завширшки близько 2 м – та дахи трапецоїдної форми мають по одному бастіону, заввишки 92 метри. Доступ до фортеці забезпечувався мобільним мостом, а всередині розташований триповерховий замок з 5-ма вежами. Легенда свідчить, що на місці фортеці знаходиться інша давня фортеця, тисячолітньої давності, найімовірніше римські руїни, доказом цього будучи монетний дако-римський скарб, але й загадкові надписи на деяких плитах фортеці, що свідчать про їх приналежність іншій будівлі. Здається, що ця будівля називалась “Фогар, звідки й походить назва Фегераш. Одна з версій належить видатному румунському історику Ніколає Йорга, який ствердив, що колись Фегераш був лише селом розташованим неподалік букового лісу (румунською мовою padure de fagi).

Під час прогулянки по селах Фегерашського краю, на додаток до красивих старовинних будинків, ви помітите, і багато форельних господарств. В останні роки, було збудовано багато екотуристичних пансіонатів, а сільський туризм процвітає. Все більше і більше іноземців стали відвідувати ці живі музеї, тобто села Фегерашського краю. Костянтин Сорін Мандук, мер міста Фегераш: Тут йдеться про духовність, про саксонські укріплені церкви у кількох селах Фегерашського краю і намисто православних монастирів, збудованих на місці колишніх обитель, зруйнованих під час Габсбургів. Ці монастирі були відновлені після антикомуністичної революції в Румунії, 25 років тому, і сьогодні вони є атракціями для екуменічного туризму. Є кілька елементів, які зв’язують злободенність із минулим. Румунський традиційний одяг, народний костюм, який носили наші предки і який продовжують носити сьогодні наші діти. Предки носили його щоденно, молоді люди одягають його тільки з нагоди важливих подій, свят і фестивалів. Так само протягом останніх декількох років ми намагаємося зберегти народні традиції з нагоди фестивалю молодих чоловіків.

Група чоловіків збирається раз в рік, на свято Св. Миколая, і колядує по селу до 7 січня.