Category: Подорож

Розташований в одному з наймальовничіших регіонів нашої країни, у поляні на висоті 640 м над рівнем моря, Монастир Пріслоп (Хунедоарський повіт) оточений пагорбами, що м’яко спускаються аж до пам’ятника.

У народі кажуть, що подорож по краю Хацег є проникненням або зануренням в історію. Люди жили в цих чудових місцях безперервно, навіть з часів палеоліту, від коли виявлено свідчення в печерах Охаба Понор і Чокловіна, розташованих неподалік монастиря, східніше Хацегської низовини. У цьому куточку країни з багатою історією, Святий Никодим, реорганізатор румунського чернецтва в другій половині чотирнадцятого століття, збудував монастир Пріслоп, у 13 км від Хацегу, після того як збудував монастирі Водіца, Тополніца, Вішіна і Тісмана, а також Вратна та Менестеріца в Сербії. Святий Никодим скопіював у монастирі Пріслоп слов’янську Чоритиєвангелію на пергаменті прикрашеному мініатюрами, що зберігаються в Національному музеї мистецтва та історії в Бухаресті.

Після Никодима монастир продовжував свою місіонерську роботу по зміцненню духовного життя вірних і захист православ’я. Свідченням про це є й той факт, що княгиня Замфіра, дочка волоського князя Мойсея Воде Басараба, що знайшла притулок в Трансільванії після смерті її батька, дізналася про монастир Пріслоп і джерело цілющої води біля монастиря. Прибула вона сюди, побачила монастир, будучи вражена його красою, і випила води з джерела біля монастиря. Княниня Замфіра відремонтувала церкву монастиря між 1564-1580 рр. і прикрасила церкву новим малюнком на фресці, що був виконаний волоським анонімним малярем і подарувала чудотворну ікону Діви Марії, що була відправлена в 1762 році до Блажу, після наказу губернатора Трансільванії, генерала Букова підпалити церкву, і повернута в 1913 році під час реставрації. Кажуть що у ті часи коли в монастирі жила княгиня Замфіра (1575-1580 рр) тут були два монастирі, один для чоловіків, а інший для жінок. І теж під час проживання у монастирі княгині Замфіри, у Пріслоп була заснована школа для співаків і майбутніх священиків.

Від 1600 до 1700 року майже не маємо інформації про цей монастир. З 1629 року датується документальна згадка про монастир, в якій розповідається про подорож зроблену трьома місцевими монахами до Росії. Вони були першими монахами трансільванцями які наважилися зробити таку довгу і виснажливу подорож аж до Росії. З 1762 по 1948 рр. монастир належав греко-католицькій церкві, а у 1948 році настоятелем став православний священник Арсеній Бока. Випускник Богословського інституту з Сібіу і Академії образотворчих мистецтв з Бухареста, Арсеній Бока почав ремонтні роботи. У 1950 році Пріслоп стає жіночим монастирем, однак з 1959 року його перетворено на дім для пристарілих. Священнику Арсенію Бока встановили домашній арешт в Бухаресті. Після грудневої революції 1989 року, у монастирі був заснований теологічний семінарій Святої Екатерини.

Навіть якщо не був канонізований, віряни називають його Святим Трансільванії і долають сотні кілометрів, щоб дістатися до його могили на кладовищі монастиря Пріслоп, Хунедоарського повіту. Священник Арсеній Бока є тим, хто кличе до монастиря в горах Ретезат сотні вірян у пошуках полегшення від душі. Він народився в селянській сім’ї. При хрещенні майбутньому ієромонаху було дано ім’я Зіан. У 1929 році він закінчив православний ліцей «Аврам Янку» в місті Брад, а потім навчався в Інституті Богослов’я в місті Сібіу. У цей період він відкрив у собі талант художника. Тому у 1933 році митрополит Ніколає Белан вирішив відправити його в Бухарест для продовження освіти в Інституті Образотворчих Мистецтв. У Бухаресті разом зі священиком Думітру Стенілоає, бере участь у перекладі на румунську мову збірки «Добротолюбіє», а також є ілюстратором чотирьох томів цієї збірки, що вийшла друком в Сібіу.

Згідно з документами Архієпископії м. Сібіу, він був пострижений у ченці у 1935 році. У 1939 році відвідує скит Продром на Святій Горі Афон, де проводить три місяці, присвячуючи весь час молитві та суворому, 40-денному посту. Після повернення до Румунії, трудився в монастирі Симбета-де-сус. 1940 року прийняв чернечий постриг з ім’ям Арсеній. У 1942 році прийняв сан священика і був призначений настоятелем монастиря Симбета-де-сус, що був до тоді у занедбаному стані. Поки монастир відновлювався з руїн, священник Арсеній жив у висіченій у скелі келії. Однак за короткий період йому вдалося не тільки повною мірою відродити життя святої обителі, а й створити широкий рух за духовне відродження. У 1948 році був заарештований і зазнав тортур з боку колишньої політичної поліції Секурітатя, будучи звинувачений у причетності до націоналістичного руху фашистського спрямування.

У 1948 році він був призначений настоятелем і переведений до монастиря Пріслоп. Тоді монастир знаходився у жалюгідному стані. У 1950 році, коли Пріслоп стає жіночим монастирем, священник Бока втратив пост настоятеля, залишаючись при цьому духівником монастиря, а настоятелькою призначена монахиня Замфіра. У 1951 році священника було знову затримано політичною поліцією, і засуджено до 9-місячного ув’язнення. Після відбуття покарання, священник Арсеній Бока повертається до монастиря, однак у 1959 році, після ліквідації монастиря, йому було заборонено в служінні. Будівля монастиря була перетворена на будинок для пристарілих, залишаючись таким аж до відновлення діяльності монастиря в 1976 році. У 1961 році, після довгих поневірянь, Арсеній Бока працює художником в майстерні румунської Патріархії при монастирі Черніка в Бухаресті. Останні 20 років життя (1969-1989 рр.) священник проводить під суворим наглядом колишньої політичної поліції Секурітатя, без права покидати своє постійне місце проживання, тобто монастир Сіная. Пішов з життя за місяць до грудневої революції 1989 року і був похований 4 грудня 1989 року на кладовищі монастиря Пріслоп. Місце його поховання з перших днів стало місцем паломництва десятків тисяч вірян з усієї Румунії.

Лучіна, сільце в румунській Буковині, недалеко від кордону з Україною, є істинним куточком раю, ідеальним місцем для відпочинку в будь-яку пору року. Лучіна це місце, де вільно ростуть “гуцулики, коні гуцульської породи. У цьому невеликому селі в гірському районі Сучавського повіту знаходиться найдавніший конезавод в країні, де водиться чистокровна гуцульська порода, що збереглася до наших днів. На веб-сторінці конезаводу уточнюється, що перше стадо в селі заснував німецький полковник Мартин фон Херманн 1856 року. Колись, цього коня розводили в горах у дуже суворих природних умовах і мав він всі характерні риси дикого коня. Будучи ізольованою від інших, порода розвинулася на стійких і сильних коней. Найбільше імпонує надзвичайна витривалість коней, їхня працездатність, тому місцеві жителі і вирощують їх в господарстві.

Порода ця належить до так званих аборигенних гірських порід універсального призначення, тому ці дрібні коні Буковини були описані ще у ХУІІ ст. у документах, а мешканці зони оспівують їх у піснях та нагадують про них у легендах. Конезавод Лучіна належить до Лісового Правління Сучава (північний схід Румунії). Тамтешні коні часто беруть участь у профільних змаганням в країні та закордоном. Конезавод має 2700 гектарів пасовищ, а це означає достатніх кормів для тих кількох сот коней. Іх використовують для кінного спорту, сільського та масового туризму, а також гіпотерапії. Від заснування і до 1914 року, конезавод Лучіна належав Австро-угорській імперії. У 1875, з невідомих причин, його було розсновано, однак на замовлення війська відновлено 1877 році, коли зареєстровно 10 племінних кобил цієї породи, придбаних від місцевого населення, та одного жеребця під назваю Штірбу, придбаного з однойменного села. Через 15 років у Лучіні було понад 70 чистокровних особин. Порода зазнала особливий розвиток на цьому конезаводі до серпня 1914 року, коли через війну коні були вивезені з Буковини. Після війни, румунську державу, завдяки її статусу у війні, було запрошено на останній аукціон, організований урядом Австрії у Відні в 1919 році, де її вдалося придбати частину коней колишнього конезаводу Радівці, в тому числі і невелику кількість кобил і жеребців Гуцуликів, за походженням з конезаводу Лучіна. Таким чином 29 липня 1919 року, до Радівців повернулися 150 жеребців і кобил. Послідував згодом період організації двох племінних репродукторів в Радівцях та Лучіні до 1922 року, коли там зареєстровано вже 26 кобил цієї породи. 10 березня 1944 року, через Другу світову війну, кількість кобил, жеребців, а також молодих коней було перенесено біля підніжжя Фегерашських гір, до населеного пункту Симбита де Сус.

Отже, перша письмова згадка про Гуцульського коня датується початком XVII століття, 1606 роком. Про них зазначено у творі Дорогостайського «Гіппіка» тобто «Конярство». Про походження цієї породи коней є декілька гіпотез. Перш за все, кажуть, що вони є прямими нащадки тарпанів, які переселилися до Карпат дуже давно, і з яких походять європейські породи коней для верхової їзди. Інші дослідники стверджують, що у створенні гуцуликів брали участь коні норійського типу, що беруться від коней Римської імперії. Однак, найбільше вчених, стверджують що найбільше вплинули на їх формування арабські коні, які потрапили в Карпати під час турецьких нападів. Кров арабських скакунів обумовила зовнішній вигляд гуцульської породи коней для яких характерна міцність кінцівок, благородність голови та висока постановка хвоста. Як він виглядає. Він низькорослий і має гармонійну будову, має темні смуги по хребті і на передпліччі, на передніх ногах та на лопатці. Це ознаки того, що він є безпосереднім нащадком диких коней. Задня частина його тіла зрізана, а це дуже допомагає йому в русі по гірському рельєфі. На конезаводі в Лучіні вирощують і поні, для верхової їзди.

Туристи, які бажають відвідати конезавод Лучіна повинні заплатити за квиток 10 леїв (приблизно 2 євро). Для груп, що складаються з більш ніж десяти осіб, квиток коштує 5 леїв на людину. Ціна за півтора години їзди на поні коштує 10 леїв, а на коні 20 леїв. Ціна за 30-хвилинну поїздку бричкою або на санях, запряжених поні чи конями коштує від 15 до 20 леїв. Туристи можуть пройти й курси верхової їзди в Лучіні. Початківці виведуть з кишені 40 леїв за годину, а професіонали по 50 леїв. Працівники конезаводу організовують, на запит, демонстрації кінної їзди, бо у цієї породи непогані швидкісні і спортивні якості, гуцульський кінь будучи здатний на перехід по колоді, верхові скачки, перескакування через жердину. Коштує 400 леїв за 30 хвилин. У пансіонаті конезаводу можна у поселетися за ціни на всі кишені.

Римський табір Arutela є історичним пам’ятником, розташованим між містами Пауша та Кечулата, недалеко від міста Келіменешть, що датується 136-138 рр. нашої ери. Його було занесено до списку історичних пам’яток ще у 2004 році. Руїни цього римського табору знаходяться на лівому березі ріки Олт, поблизу монастиря Козія, неподалік гідроенергетичного комплексу Турну.

Дата зведення табору була зафіксована на написі, винайденому в двох примірниках, перед двома воротами форту. Вони показують, що табір був побудований за часів імператора Адріана, загоном сирійських лучників (Suri Sagittari), в 138 році, з наказу Тита Флавія Констанса, прокурора і військового губернатора Нижньої Дакії. Остання монета, за датою, виявлена в Арутелі була видана між 220-223 роками н.е. В Арутелі була також дакійська громада, яка продовжила існування під римським пануванням. Табір був побудований з кам’яних плит у формі квадрата 60-метровими стінами, оснащеними напівкруглими вежами по кутах та квадратними вежами з одного та другого боків преторіанських воріт.

Внутрішня стіна була побудована з великих кам’яних блоків прямокутної форми і, при необхідності, тонкими кам’яними плитами, неоформленими, скріпленими розчином для забезпечення горизонтальності. На внутрішній частині оборонної стіни було побудовано ряд камяних шпорів, призначених для розміщення складів та стаєнь для коней війська, а над ними розтавлялися дерев’яні балки, по яких безперервно ходили вартові. Усередині табору, поруч з преторіанськими воротами, починається алея, з камяної бруківки, яка пересікається з головною алеєю, перед будівлею командира.

Тут утворюється зал для солдат (Військова колегія) з вісьмома прямокутними підставами в середині для підтримки даху. Згідно з археологічними знахідками і доказами, у першій половині третього століття, незвичайний вилив ріки Олт знищив західну стіну табору, в результаті чого римський гарнізон покинув цей табір. Римлянів тут уже немає, однак туристи можуть завітати сюди, подивитися на руїни табору, збудованого тут в 138 році нашої ери, з наказу Тита Флавія Констанса, прокурора і військового губернатора Нижньої Дакії.

Трохи далі від римського табору, у підошві гори Козія, на лівому березі ріки Олт та двох км. від монастиря Козія, побудованого князем Мірчею Старим, знаходиться інший монастир – Турну. Доступ до нього був дуже важким протягом століть. З півдня, люди діставалися туди возами, а з Козії човном через Олт, а потім пішки вздовж ріки стежками, що прямували вгору. Навіть відомий в Румунії географ Джордже Лаховарі написав, в XIX столітті, що тільки нога людини та кінь можуть туди дістатися.

Сьогодні, можливості дістатися сюди є множинними і зручними. Туристи, які бажають пройтися пішки туди, можуть рушити із курорту Кечулата через греблю, яка з’єднує два береги річки, інші на поїзді, або на автомобілі аж до монастиря. Назва монастиря походить від масивної башти (румунською мовою “Турн), що виднілася на скелі під назвою «Пік Феофіла, башти побудованої у другому столітті римськими легіонами з табору Арутела. Монастирський комплекс був перебудований в 1933 році. Навколо церкви є багато викопаних в камені келій, а всередині є дві печери, де проживали монахи. Зараз тут живуть 25 монахів.

Чернечий монастир Остров розташований на острові водосховища ГЕС Келіменешть на ріці Олт, будучи пов’язаний з балнеологічним курортом Келіменешть-Кечулата мостом. Церква, збудована ​​на місці старої церкви, що датується XIV століттям або початком XV століття, у роки правління господаря Нягое Басараба і його дружини Деспіни. Вівтар був розписаний в 1752 році, а стіни – в стилі фрески, виняткової художньої цінності, були завершені в 1760 році. Відмінною прикрасою архітектури інтер’єру, якій вдалося витримати в часі, є позолочена ікона, яка датується з часів побудови церкви. Ікона Божої Матері була відновлена у 1791 році Іоаном Маляром. Через будівництво ГЕС Келіменешть, церква та острів, на якій вона розташована були підняті на близько 6 м, щоб уникнути затоплення. Весь цей архітектурний ансамбль оточений красивим парком, в якому ростуть 47 видів дерев, чагарників і троянд.

Щоб дістатися до римської фортеці не важко, воно будучи, практично, в двох кроках від міста Корабія. Чесно кажучи, римська фортеця Суцідава є районом міста Корабія з 1968 року. Минулого року фортецю було включенню до суспільного надбання повіту Олт, щоб місцева влада мала кращого доступу до європейських фондів з метою проведення ремонтно-реставраційних робіт, маючи на увазі що ця римська фортеця була включена до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Це означає краще утвердження та приваблення туристів з усього світу.

Фортеця Суцідава – це один з найбільших римсько-візантійських поселень на півночі від Дунаю. Вона була важливим економічним і військовим центром гето-дакійського племені, під назвою “суці, звідси й походить її назва. Після завоювання Дакії римлянами, на території колишнього села Целей – тепер район міста Корабія, був побудований табір, що став важливим з економічного погляду і сприяв розвитку римського міста Суцідава. Навпроти Суцідави на південному березі Дунаю в часи античності римляни також заснували населений пункт Еск (Римська Мезія), між якими здійснювалася регулярна річкова переправа, а також був зведений пізніше зруйнований кочовими народами міст. З археологічних пам’яток в місті збереглася перша християнська базиліка в Румунії, велика колекція римського посуду.

Через положення Суцідави на півдні Римської Дакії вона залишалася населеною і цілком функціональною набагато довше, ніж північні населені пункти, як наприклад Пороліссум та ін. Евакуація Аврелиана тому була не так згубна для Суцідави. Щоб полегшити зв’язок з тими, що залишилися на тому березі з імперією, Імператор Костянтин Великий побудував тут, у четвертому столітті, з дерева та каменю, міст через Дунай, який у ті часи був одним з найдовших – майже 2,5 кілометрів. До наших днів збереглася тільки одна опора цього мосту. Примітно, що археологічні розкопки показують безперервну циркуляцію римських монет в офіційно покинутому в 271 р. н.е. римською адміністрацією місті аж до середини V століття. Між 443 і 447 рр. місто сильно постраждало від нападів гунів, але було відновлено візантійським імператором. Деяке пожвавлення відзначається між 518 і 565 рр., коли в місті знову з’явився римський гарнізон. Після 600 року нашої ери східно-римський гарнізон покинув місто під натиском слов’ян. Римський топонім не зберігся і був замінений слов’янським новоутворенням Корабія (Корабель), незважаючи на переважання латинського населення.

У 1977 році було зроблено нове археологічне відкриття тут. Усередині фортеці можна побачити і захоплюватися залишками християнської базиліки, зі стінами товщиною 65 см. побудованими з каменю, які спочатку піднімалися до 1,08 метрів заввишки. Всередині базиліки, під підлогою, виявлено шість місць поховань, з-поміж яких могила дорослого чоловіка, яку було накрито скляним дахом, і якого можуть бачити відвідувачі. Базиліка Суцідава є найстарішим архітектурним пам’ятником такого роду, виявленим до тепер на півночі від Дунаю.

Будучи купецьким поселенням, на своїх початках, місто Бухарест почало формуватися навколо колишнього Господарського двору на березі річки Димбовіца і Старого центру, символічне місце, переповнене будівлями колишніх магазинів, до яких, упродовж часу, додалися і будинки банків. Як було природно, серед цих споруд були й різні ресторани або постоялі двори, де купці, зупинялися на короткий період, щоб здорово поїсти чи випити вина або пивка. Серед відомих ресторанів у Старому центрі Карул ку Бере (укр. “Віз із пивом) є символічним з декількох причин.

Згадаємо тільки кілька з них. Перш за все це розкішний будинок, побудований в 1899 році в стилі нового німецького романтизму, по-друге, тут подається за стіл румунське пиво. І найголовніше його було збудовано під знаком ідеалу єдності трансільванських румунів зі румунами із Старого Королівства Румунії. Історія ресторану Карул ку бере, насправді, починається в селі Каца, в регіоні Рупя-Сігішоара в Трансільванії. В кінці XIX і початку XX століття, багато румунів з Трансільванії перейшли жити до Румунії, де у них було більше можливостей проявити себе в сфері освіти та адміністрації.

Статистика кінця XIX століття свідчить про те, що приблизна кількість трансільванських румунів у королівстві становила 150.000 осіб. Серед них, найбільш підприємливі стали відомими купцями. Таким були брати Мірча з Каци – Ніколає, Віктор і Гнат – які, в 1879 році, заснували у Бухаресті, ресторан Карул ку бере. Протягом багатьох років, він став місцем зустрічі трансільванських румунів, таких культурних діячів як Іона Луки Караджале, Джордже Кошбука, Онісіфора Гібу і Октавіана Гоги, а також молодих поетів і письменників або пересічних жителів Бухареста, які приходили сюди утамувати свою спрагу пивом.

Історію Карул ку бере розповість один із спадкоємців засновників ресторану, якого звуть так само Ніколає Мірча: 135 років тому, в 1879 році, на вулиці Каля Вікторієй, в Бухаресті, з’явився пивний ресторан Кару ку бере, власниками якого були Іоан Кебешану та брати Мірча, всі за походженням з Трансільванії. Після 20 років, в 1899 році, брати Ніколає та Віктор Мірча запрошували любителів пива, в оголошенні у газеті “Правда, відвідати нещодавно побудований зал на вулиці Ставрополеос, за №5, і випити спеціальне пиво, яке може позмагатися із найкращим німецьким пивом. Так почалася історія Карул ку бере, місце де пиво було завжди смачним, і відповідно до пори року, теплим або холодним. Їжа була смачною, атмосфера приємною. “Карул ку бере став, протягом часу, символом Бухареста кінця XIX століття і залишився донині ним. Це заслуга братів Мірча, які прибули з Трансільванії, і вирішили з молодих років продавати вироблене в Румунії пиво. Заохочені австрійським архітектором Зігфрідом Кофчинським, вони зуміли підняти храм пива у часи, коли мером столиці був письменник Барбу Штефенеску Делавранча. Спочатку пивним рестораном управляли брати Ніколає та Віктор, співзасновники, а потім сімейством Ніколая Мірчі до націоналізації в 1949 році, коли він нелегального перейшов у власність румунської держави. Суд повернув спадкоємцям братів Мірча будівлю у 1999 році. Будівля має так само й невидиму і невідому до сьогодення частину, в якій проводяться ремотно-рестравраційні роботи групою архітекторів та реставраторів, готових відновити цю пам’ятку архітектури, яка сильно постраждала в останні 50 років.

У 80 роки, коли Чаушеску вирішив змінити обличчя Бухареста, руйнуючи велику частину його історичних будівель, ресторан “Кару ку бере був врятований від знесення. Про сумні стародавні часи згадав і Олівер Велеску, історик Музею міста Бухареста: Серед цих стін постала ідея воззєднання Трансільванії з Румунією, без офіційних документів, без декларацій про наміри, тільки шляхом атмосфери, ставлення і думок присутніх у цьому ресторані. Хочу ще пригадати про те, що сталося 35 років тому, коли у Бухаресті руйнували старі будівлі, памятки архітектури. Я тоді працював у Музеї історії і намагався врятувати архітектурні пам’ятки від знесення. Серед слідів минулого, які тоді просто-на-просто зникли, ресторан “Карул ку бере був врятований.

Будучи нещодавно повернутий спадкоємцям засновників, зараз Карул ку бере залишився гостинним, як і раніше. У його центральному залі розташований бронзовий бюст засновника Ніколая Мірчі, здійсненого в 1935 році скульптором Іоном Станя.

Музей культури часів енеоліту Кукутень був відкритий 24 червня 2005 року, у день міста П’ятра-Нямц, напередодні 120-ої річниці моменту виявлення перших артефактів в селі Кукутень і 70-ої різниці з для створення місцевого Музею історії та археології.

Музей Кукутень є, так би мовити, результатом постійних зусиль кількох поколінь археологів протягом більш ніж семи десятиліть діяльності в Музеї історії та археології П’ятра Нямц, який є головним профільним закладом у Румунії, чиї фахівці досліджували та утверджували кукутеньську культурну спадщину через численні культурні та міжнародні наукові заходи, а також через публікації (журнали, збірники, монографії, резюме, каталоги, брошури, листівки), зроблені повністю або у співпраці з іншими науковими закладами, так що на даний момент кукутенька культура є найбільш дослідженою доісторичною європейською цивілізацією.

Будівля, де знаходиться ця виняткова виставка, була включена до списку Історичних пам’ятників і розташована прямо в центрі міста П’ятра Нямц, неподалік інших середньовічних пам’ятників, таких як Князівський двір, церква Святого Іоанна та її Вежа-дзвіниця, а також інших важливих музеїв (Музей мистецтва та Музей етнографії). Будівля, насправді найбільш вражаюча в архітектурному плані міста П’ятра Нямц, була побудована між 1928-1930 рр. підприємцем Каролем Зані, за проектом колишнього головного архітектора столиці Роджера Боломея. Має п’ять поверхів і в період 1930-1948 рр. була осідком першого приватного банку з П’ятра Нямц – Петродава Банк. Пізніше, після націоналізації, вона перейшла у власність Національного банку Румунії до 2005 року, коли стала музеєм.

Музей культури часів енеоліту Кукутень, в даний момент, своєю тематикою вважається унікатом на національному рівні, що зберігає найбільшу колекцію предметів часів енеоліту в Південно-Східній Європі. Вона присвячена виключно кукутенській культурі, з двома її основними компонентами – декоративним та образотворчим мистецтвом – тут будучи виставлені найбільш вражаючі артефакти, що належать культурній спільності «Кукуте́нь-Трипі́лля», насправді найбільш важливої доісторичної цивілізації в Європі. Ця культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та Дніпром на територіях сучасних Румунії, Республіки Молдови та України загальною площею понад 350 тис. кв.км. У часи розквіту культури їй належали найбільші за розміром поселення у Європі, кількість мешканців деяких з них перевищувала 10 тисяч людей.

В музеї виставлені як предмети, так і фотодокументи, що належать до всіх етапів і стадій розвитку цієї цивілізації. У підвалі будинку Музею зберігається вражаюче сховище археологічних предметів, а також лабораторія з реставрації предметів. Перші два поверхи відведені постійній експозиції, розташованої в трьох залах; на першому поверсі знаходиться сейф, в якому зберігалися за часів банку цінні предмети, а в даний час зберігаються артефакти кукутенської культури. На другому поверсі побудований сучасний мультимедійний центр, що діє у двох залах, він будучи оснащений найсучаснішими аудіо, відео-та світловими технічними засобами. Третій поверх був відведений для тимчасових виставок.

Перший зал на першому поверсі присвячений історії дослідження кукутенської культури. Серією графічних матеріалів ілюстровані портрети особистостей румунської археології та основні етапи дослідження цієї цивілізації, в тому числі найбільш важливі культурні та наукові заходи, пов’язані з Кукутень. Так само виставлені основні монографії та резюме, каталоги та колекції досліджень, за допомогою яких описано виявлення зроблені протягом довгого часу на всій території цієї спільності. Другий зал цього поверху присвячений виключно кукутенському декоративному мистецтву. Практично, аналіз фокусується на весь спектр форм і прикрас, виділяючись в цьому відношенні, головним чином, чотири категорії посудин культового призначення, специфічні тільки для цієї цивілізації. У третьому залі, першого поверху, зберігаються шедеври кукутенського декоративного мистецтва, мальована кераміка, копії святинь і різні прикраси. Серед них особливо знамениті кукутенські культові комплекси з Подурь та Гелаєшть.

У четвертому залі висталвені близько 500 цінних експонатів, виявлених в останні роки у найважливіших поселеннях кукутенської культури на нинішній території Румунії – Подурь та Дялул Гіндару, а у п’ятому залі, що на другому поверсі, можна побачити шедеври трипільського ареалу, що розташований поза межами сучасної Румунії, зібрані у фото-документальній виставці Мистецтво енеоліту Кукутень-Трипілля, на територіях сучасних Р. Молдова та України. Виставлені різні категорії посудин, макети святилищ, прикраси та культові предмети, виявленій на сучасній території Р. Молдова, а також артефакти, що належать до цивілізації Боян.

Більшість експонатів були виявлені під час археологічних розкопок, які проводилися протягом багатьох років фахівцями і співробітниками музею – видатними особистостями румунської археології – особливо у відомих кукутенських поселеннях на сучасній території Нямцького повіту (Ізвоаре, Терпешть, Бодешть, Гелеєшть, Траян, Велень), але і за його межами (Трушешть, Тиргу-Окна). На додаток до них були проведені археологічні дослідження в сучасному населеному пункті Подурь (повіт Бакеу), де виявлено найбільше поселення культурного комплексу Докукутень-Кукутень-Трипілля з Румунії та одне з найважливіших в Європі, виняткове як кількістю, різноманітністю, так і якістю залишків кукутенської культури.

У 75 кілометрах від міста Фокшань, край легенди найпопулярнішої румунської народної балади Міоріца ідеально підходить для неквапливогоперепочинку. Лепша, що чарує своїх гостей пейзажами, якими вона щедро ділиться, розташована у західній частині повіту Вранча, при вході у перевал Тулніч, що пов’язує Молдову і Трансільванію. Маршрут, який можна здолати тільки на автомобілі, а для сміливих їздою на велосипеді, є простим: Фокшань-Відра-Тулніч-Лепша. Не будучи внесена офіційно до категорії туристичних курортів, Лепша стала раєм агро-туристичних пансіонатів.

В останні 15 років тут було побудовано близько 1500 вілл, а приватні будинки були перетворені на затишні пансіонати. Місце поселення можна знайти легко в пансіонатах чотирьох або трьох ромашок, із сауною, джакузі, більярдом, боулінгом, включеним сніданком, за тільки 80 леїв за ніч у двомісному номері і 150 леїв за квартиру. Якщо ви хочете будиночок для відпочинку з ванною кімнатою і телевізором, за 100 леїв в добу можуть поселятися дві особи. У приватних будинках, однак, найдешевше – 60 леїв за номер, а їжа є безперечно, як вдома у мами! Якщо хочете дешевше, навіть безкоштовно, то на околиці села, ви можете розтягнути намет в улаштованому кемпінгу.

З самого центру села Лепша турист може рушити дорогою, яка веде до монастиря Лепша, одного з найстаріших місць поклоніння, побудованого в 1789 році. У 1929 році церква згоріла і була відновлена в 1931 році, коли король Кароль II подарував першу люстру. Монастир був наділений іконою, написаною в Єрусалимі, із зображенням Христа і Діви Марії і кілька біблійних сцен з історії Старого і Нового Завіту. Теж неподалік села Лепша розташований водоспад Путней, феєрична природна вистава, що зачаровує миттєво.

Водоспад був оголошений пам’ятником природи в 1973 році, тоді і були зроблені перші улаштування для туристів. Довжина водоспаду – 80 метрів, а вода збирається в озеро глибиною близько 12 метрів. Туристи затримуються тут протягом кількох годин. Водоспад Путней має свою історію. В народі кажуть, що пастух, який загубив свої вівці біля водоспаду, шукав їх довгий час, до тих пір, поки зловила його ніч. Втомлений пастух заснув, а у сні побачив яскраве світло. Коли прокинувся, хмара світла перетворилася на прекрасну принцесу, яка сказала йому, що він знайде вівці на світанку. Перш ніж зникнути, вона подарувала йому мішечок з коштовностями. Кажуть, що після опівночі, раз у рік, тут з’являється ця принцеса, одягнена в білому, яка дарує по жменьці діамантів. Ніхто не знає ніч, коли це має відбутися.

Після всього лише 300 метрів від водоспаду дістаєшся прямо в Природний заповідник Кеіле Тішіцей, охоронюваній території, що простягається більш ніж на 8 км, на висоті 850 метрів над рівнем моря. Після того, як ви увійдете у заповідник, забудете про всі ваші турботи: вода річки Тішіца змоделювала каміння, що зустрічало на її шляху, а високі береги повні дерев і рослин, що охороняються законом. Ви зможете милуватися едельвейсом, що вважається королевою квітів, дикою липою, різними видами ялин, сосен і папороттю. Форель вільно пливе у воді річки, чорна козуля ховається боязливо від туристів, птах-метелик вільно літає з ялини в ялину, а куниці, бурий ведмідь і вовк населяють незайману територію. Трохи вище знаходяться джерела сірчаної води. Ущелина Тішіци – це незабутній куточок природи – гострі скелі, високі дерева і краєвид ніби-то видалений з картин. Тим не менш, туристи повинні проявляти обережність на шляху до скель.

Курорт Лаку Серат
відомий у всьому світі як джерело цілющої води, розташований в низовині
північного сходу Берегану. У народі кажуть, що чудові лікувальні властивості
води були виявлені багато століть тому господарем Владом Цепешом.

У легенді
розповідається, що Влад Цепеш спробував покарати кількох турецьких солдатів,
які наважилися проникнути на територію Волощини, посадивши їх у солону воду.
Він наказав тримати солдатів у солоні воді озера протягом тижня, і коли Цепеш
наказав, за звичаєм, посадити їх на палі у лісі, що поряд з озером, турки
несподівано довго витримали тортурам. Був зроблений висновок, що тиждень
«лікування» в солоних водах зміцнив здоров’я османів, тому, воєвода наказав
своїм солдатам лікувати свої рани або поранених коней у водах озера.

Курорт розташований
в низовині на північному сході Берегану, у комуні Кішкань, всього в 5
кілометрах від міста Бреїла, з яким зв’язує його трамвайна лінія, побудована в
1900 році. Озеро у розмірі 1,72 квадратних кілометрів, що утворилося на старій
течії Дунаю, оточене 70 гектарами лісу, що пом’якшує якість сухо-степового
клімату і перетворює це місце на приємне місце для відпочинку. Глибина води
досягає 1,80 м, а дно озера покрите лікувальною гряззю, з високим ступенем
мінералізації. Високий вміст йоду лікувальної грязі в результаті анаеробного
розкладання видів безхребетних (Артемії Салінас) допомагає у лікуванні десятків
хвороб.

Про лікувальні
властивості води з Лаку Серат написав ще 1879 року I. Ч. Апостолеску в його
книзі «Лікувальні властивості грязі з
Лаку Серат, на сторінках якої розповідає про свого пацієнта, який тоді
коли прибув на курорт не міг навіть злізти з брички і, приблизно після 15
лікувальних ванн, він вже прогулювався пішки. Кажуть, що це найцінніша
сапропелева грязь в країні з найвищою концентрацією сольового розчину. Після
двотижневого лікування на курорті Лаку Серат, румунський видатний історик
Ніколає Йорга писав про мальовниче розташування і величезний парк, що
оточує озеро, із своїми вузькими стежками, що заповнюють чарівну таємницю.

Сто років тому,
курорт був відомий в країні та Європі як один з найпопулярніших в Румунії і вся
знать їздила на вихідних до Лаку Серат. Починаючи з 1875 року, тут був зведений
справжній бальнеологічний комплекс, із теплими і холодними ваннами,
прісноводним душем, індивідуальними або спільними ваннами, кабінетами
гідротерапії, фізіотерапії, масажу, і акушеркою для гінекологічного
лікування. На курорті, відомому своїми цілющими властивостями ще в кінці
дев’ятнадцятого століття, було сучасне казино, англійський парк, в якому
виступав духовий оркестр, зал для боулінгу і крокету, шикарні вілли, серед яких Королівська вілла, вілла Poppescu, вілла Nisipianu і такі сучасні
ресторани, як «Унтару» і «Казаку».

Зараз бальнеологічний комплекс має власну лікувальну
базу, оснащену басейном для лікувальних процедур гідро-кінетотерапії, сауною і
спортзалом. Загальна вмістимість курорту – 250 місць. Курорт відкритий протягом
всього року, у ньому можна проходити лікування у будь-яку пору року. Курорт
пропонує й терапію для душі, тому що тут розташований дерев’яний монастир Лаку
Серат, побудований в 1996 році в стилі марамороських церков, з ініціативи
Митрополії Нижній Дунай, це будучи оазисом тиші і зелені для тих, хто прибуває
сюди на лікування.

На невеликому плато, на околиці населеного пункту, на невеликій відстані від старого замку дворянської сім’ї Кендеффі, піднімається величезне святилище. Кальвіністська церква Сантамарія-Орля, колись римо-католицька, є однією з найстаріших церков у румунському просторі, будучи зведена в кінці XIII століття. Із вежею на західному фасаді і прямокутним вівтарем, церква має архітектурні форми специфічні переходу від романського стилю до ранньої готики. Усередині знаходиться цінний набір настінного розпису.

Побудована з необробленого каменю, церква звертає увагу не тільки акуратним зовнішнім виглядом її високих стін, але особливо красою порталів, вікон та колон. Стеля, освітлена вузькими вікнами з напівкруглими отворами, прямокутне судно (16,36 х 10,22 м) передбачене, на південній стороні, романським порталом. У його західній частині знаходиться трибуна, зведена після 1447 року, встановлена на восьмикутних стовпах і відокремлена від дзвіниці. На сході, архітектурний пам’ятник включає прямокутний вівтар (6,24 х 6,40 м), з хрестовими склепіннями з квітковим декором.

Квадратна башта з п’ятьма поверхами, має на першому поверсі романський портал, з багатим скульптурним декором. На першому поверсі, наявність готичного вікна є результатом пізнішої прибудови пам’ятника; натомість вікна верхніх поверхів належать романському стилю, тобто початковому етапу будівництва. Дах, відновлений під час численних ремотно-будівельних процесів упродовж часу, а особливо з 1908 року – складається з чотирьох трикутних кам’яних фронтонів у формі піраміди. Загалом, церква має характеристики переходу від романського до готичного стилю, що в трансільванській архітектурі відбулося у другій половині тринадцятого століття. Своїм прямокутним вівтарем, церква належить до великої родини пам’ятників раннього готичного стилю (так званого готичного бургундського), який поширився по всій Європі монахами ордена цистерціанців.

Виходячи з цих стилістичних критеріїв, приписання пам’ятника до 1280 року повністю відповідає інформації з письмових джерел. Маючи на увазі, що тепер церква належить кальвіністській громаді, ми б подумали, що всередині іконографічний декор повністю відсутній. Однак у нефі і апсиді можна побачити декілька фрагментів картин, що нагадують про багатість малюнків, які колись прикрашали стіни цього святилища. Під шаром вапна, де стояли приховані більше трьох століть, реставратор Ференц Сторно, уповноважений Комісії історичних пам’яток в Будапешті, знайшов у 1869 році, перші свідчення колишніх настінних малюнків; інші дослідження проводилися Імре Стеіндлом в 1873 році.

Церква Сантамарія Орля протягом багатьох століть належала відомій угорській шляхетній сім’ї Канде, яка пізніше стала, під час Реформи, Кендеффі. Вони є тими, хто додали фрески Апостолів у вівтарі і Розп’яття на східній стіні, та побудували балкон на західній стіні, звідки брали участь у релігійних відправах. Теж вони додали готичне вікно на першому поверсі вежі. Перші малюнки датуються 1311 роком, йдеться про 10 католицьких хрестів освячення, які були вкриті візантійськими фресками, намальованими червоним кольором. Чудовими є сцени з життя Святої Марії, Страшний суд, також чудовий Святий Микола, а малюнок про Воздвиження Хреста не має собі рівних: Свята Елена і Патріарх Макарій Єрусалимський допомагають чоловікові підняти Святий хрест перед могилою.