Category: Подорож

Національний музей секлерів, який цього року відзначає 140-річчя з дня заснування, є однією з представницьких державних колекцій і культурних установ угорської громади в Румунії. Бурхлива історія цієї установи позначена послідовними змінами режимів, націоналізацією, алей постійним збагаченням колекцій, участюу важливих міжнародних культурних заходах.

Щоб краще зрозуміти назву цього музею, я розповім вам дещо з історії секлерської громади та її ідентичності: секрери – це окрема гілка угорської громади (так як бойки або лемки є теж українцями), але які до 1848 року користувалися спеціальним правовим статусом, привілейованим, маючи свої власні закони і військове командування. Це населення колишніх прикордонників, яке оселилося на території нашої країни 900 років тому, чия роль полягала у захисті ущелин Східних Карпат від навал кочових народів, що пересувалися з Азії. Протягом століть секлери були захисниками західного християнства, першою перешкодою на шляху навал печенігів і татар, ту саму роль яку мало й князівство Молдови на сході, і не раз війська секлерів і молдован допомагали один одному у битвах з кочовими народами. Здається не випадково, на секлерському прапорі з’являються ті ж астральні символи, що й в гербі Молдовського князівства: сонце і місяць.

Один із найстаріших музеїв нашої країни був відкритий в одному особняку повіту Ковасна у 1875 році, і через рік (тобто в 1876 році) став відомим на європейському плані, беручи участь у VIII Міжнародному конгресі історії стародавнього світу та антропології. У 1879 році його було переміщено до міста Сфинту-Георге, відразу ж його відвідали важливі вчені, такі як академік Ніколає Денсушіану. Національний музей секлерів виставив свої експонати в Парижі в 1900 році, у Відні – в 1906 році, та набув слави у німецьких, російських і британських наукових колах, а з 1911 по 1912 рр. був збудований новий будинок для цього музею. Він користувався популярністю серед представників румунської еліти міжвоєнного та післявоєнного періоду. Король Фердинанд перетнув його поріг ще до Першої світової війни, коли, перебуваючи на курорті Сіная, він скористався можливістю і відвідав музей. Після створення Великої Румунії, у 1920 році, король повернувся сюди і наказав своїм міністрам та Генштабу наслідувати його приклад та відвідати музей.

Поряд з спеціалізованою бібліотекою, надзвичайно корисною в області дослідження і документації установи, музей зберігає також колекцію старовинних рідкісних книг, архівних засобів масової інформації та інших спеціальних колекцій. Найбільш цінним предметом є Кодекс Апор, який містить псалми з першого перекладу Біблії на угорську мову (ст. XV). Цей переклад є четвертим за віком серед угорських літературних творів, що збереглися до наших днів. У відділі природничих наук зберігаються понад 60.000 предметів, серед яких одна з найбільш представницьких палеонтологічних колекцій ссавців четвертинного періоду Центральної та Східної Європи, одна з найбільших у світі колекцій грибів з Румунії та колекція метеликів Diószeghy з понад 23.000 екземплярів.

Колекція пам’яток археології містить понад 50.000 предметів. Музей став відомим, перш за все, через наукового дослідження культури неоліту Аріушд. Колекція історичних пам’яток включає свідчення про військову роль секлерів у середньовіччі, меблі і скляні вироби, важливі для історії, культури і цивілізації Краю секлерів. У відділі етнографії виставлені більш ніж 15.000 предметів, вишивки XVII-XVIII ст, що є унікальним багатством Трансільванії, важлива колекція кахлю і кераміки, антикварні меблі та колекція традиційних народних іграшок. А виставка під відкритим небом представляє поряд із секлерськими воротами і старий будинок (1767 р.) регіону Чук, який був частково мебльований з оригінальними предметами .

Музей Куртя Веке (укр. «Старий Двір»), що розташований на руїнах Княжого палацу, був відкритий у квітні 1972 року і займає площу близько у 5000 квадратних метрів. Музей прагне зберегти і розвинути історичні памятки починаючи з четвертого по дев’ятнадцяте століття. Княжий палац або Господарський двір є найдавнішим середньовічним пам’ятником у Бухаресті, який протягом більше двох століть був резиденцією волоських князів, паралельно, до 1660 року, із старою столицею Волощини – Тирговіште. У 1660 році Бухарест став єдиною столицею Волощини, а після 1862 року – столицею Об’єднаних румунських князівств, відповідно Румунії.

У другій половині XIV століття на цьому місці була зведена цегляна фортеця розміром близько 160 кв. м., яку в 1458 – 1459 рр. розширить господар Влад Цепеш, оточивши її кам’яними стінами. Фортеця буде центром економічного і політичного життя Бухареста, центром, навколо якого зібралися купці і ремісники, які з оглядом на їх заняття або місця звідки вони доставляли товар (Ліпска, від Лейпцигу – Німеччина, Габрово з Болгарії, Брашов) дали й назви вулиць цього центрального столичного району. Фортеця зазнала суттєвих змін за часів господаря Мірчі Чобанула (укр. “Вівчара), який після 1550 року побудував палац з величезними підвалами та Благовіщенську церкву по сусідству, якій вдалося вистояти до сьогоднішнього дня.

Новий княжий палац розширив свою площу від 3000 – 5000 кв. м. до 25.000 кв.м. на ділянці між річкою Димбовіца та Ліпскань, торговій артерії з півдня на північ, і на вулицях Шеларь/Смердан, із заходу на схід. Після 1640 року Матей Басараб відновить Господарський двір. У XVII столітті його буде прикрашено кам’яними колонами, мармуровими сходами і фресками. До кінця XVII століття і початку XVIIІ і інші правителі – Грігоре Гіка, Георге Дука, Шербан Кантакузіно – але особливо Костянтин Бринковяну розширили княжий палац, будуючи інші споруди для чиновників, прислуг і солдатів, майстерні, стайні, в’язницю, льодовик, каплицю палацу, кіоски, сади, каналізаційну мережу, резервуар для води і турецьку лазню.

Після перетворень зроблених Штефаном Кантакузіно, наступником Бринковяну, низка господарів фанаріотів (у період 1716-1821 рр.) особливо з сімей Маврокордат та Маврогень проведуть будівельні роботи в Господарському дворі. Повторні пожежі, землетруси, повені, епідемії та війни призведуть до деградації Княжого двору. Александру Іпсіланті, у 1775 році, побудує новий палац на пагорбі Спірі, неподалік монастиря Міхая Воде, але нова резиденція, Новий двір буде покинутий через кілька десятиліть у 1812 році, через пожежі і землетруси, ставши Згорілим двором.

Стара резиденція буде називатися Старий двір, зберігаючи на певний час обовязки Княжого двору, але буде продана на аукціоні в 1798 році, під час правління Костянтина Хангерлі, район залишившись завдяки своєї головної артерії, Ліпскань (Головна вулиця), традиційним торговим центром столиці. На руїнах двору, особливо на півночі і сході будуть побудовані інші будівлі. В ході археологічних розкопок, початих у 1953 році, продовжених у 1959 році та відновлених інтенсивно в період 1967-1972 рр., були виявлені численні артефакти (частини цегляних і кам’яних стін, підвали палацу, рами дверей та вікон, фрагменти живопису і колон і т.д.) та предмети домашнього вжитку, глазурована цегла та плитки, металеві інструменти, свічники, монети і т.д., що зберігаються зараз у Бухарестському Муніципальному музеї.

Відвідувачі, які ступають по цьому лабіринту артефактів, мають можливість споглядати матеріальні свідчення середньовічної історії Волощини. Жоден інший пам’ятник не може синтезувати як цього роблять історичні пам’ятки Старого двору, історичну долю Волощини.

Наші кроки ведуть сьогодні в уявну подорож десь на північний захід повіту Бузеу, в напрямок до населеного пункту Лопетарь. Протягом приблизно 50 км супроводжує нас річка Сленік, яка розповідає свої старі історії. Потім дорога веде в напрямок села Мензелешть, на півночі якого знаходиться туристична атракція про яку розповім я вам сьогодні, захоплюючий світ сольових кристалів — плато Меледік. Чому варто відвідати його? Тому що, це місце де карстові породи набирають найрізноманітніших фантастичних форм, тут знаходиться найдовша сольова печера в світі, а неподалік, на сольяному масиві утворилося озеро прісної води. Отже, плато Меледік є природним геологічним, спелеологічним, ботанічним і зоологічним заповідником, із загальною площею 136 га.

Карстове плато Меледік розташоване на висоті 608 м. і виглядає як безкінечне природне утворення, оточене соляним намистом. З географічної точки зору і не тільки, соляне плато розташоване на правому березі річки Жгябулуй (лівої притоки ріки Сленік). Цей соляний вівтар, здається, вишитий різними долинами овальної та круглої форм. Абсолютно захоплюючим є те, що на дні однієї такої долини знаходиться солодке чудо соляного масиву – Озеро Меледік, відомий ще під назвою «Бездонне озеро». Озеро Меледік є унікальним у світі через його прісну воду, в самій серцевині соляного масиву.

Протягом подорожжі туристів оточуватимуть вертикальні стінки солі, які вражають твердістю і особливо їх кольоритом. Крім того, чарівним є й хроматичне поєднання пейзажу, що захоплює, особливо літом чи восени. Безліч відтінків, безліч кольорів, де «зелений» є, здається, накращим другом осіннього «помаранчевого» кольору. Практично, краєвид виявляє собі як нескінченний світ соляних каньйонів, де час вирив десятки печер, справжні природні чудеса, які чекають на спелеологів ентузіастів. На території Плато Меледік, точніше, в цьому світі темряви, розташована Печера Меледік, яка упродовж багатьох років фігурувала серед найдовших соляних печер у світі. Доступ до неї рекомендується тільки для людей, які мають досвід в спелеології.

Поруч Плато Меледік є кілька джерел мінеральної води, які були виявлені на початку XIX століття. Ця зона є досить привабливою для туристів, зокрема завдяки можливостям розміщення в готелях та пансіонатах. Крім того, туристи можуть розміститися і на березі озера, у взятому на прокат наметі. Є тут і кілька дуже хороших кают у кемпінгу для тих, хто хоче залишитися через ніч у цьому регіоні. На території кемпінгу привабливою для туристів є серія деревяних скульптур, а у весняні та осінні місяці все плато Меледік намальоване квітами фіолетового кольору. Отже, Плато і озеро Меледік є чудовими оазисами тиші, відпочинку і, особливо, злиття з красою природи, ідеальним місцем для коротких прогулянок на природі, незалежно від віку. Сюди туристи приїжджають засмагати на сонці, щоб порибалити і насолоджуватися свіжим повітрям. Купання в озері не рекомендується, тому що вода дуже холодна навіть у найспекотніші літні дні.

Окрім гарного краєвиду та туристичних атракцій, туристи можуть помітити, щось зовсім незвичайне, на поверхні плато Меледік знаходяться невеликі конгломерати солі подібні на насіння. Ефектні карстові форми рельєфу повязані з розчиненням солі на поверхні землі, в результаті чого відбувається найбільш цікаве явище в Румунії, що разюче подібне на рельєф, який формується на вапняках.

Cім’я Штірбей споріднена з іншими важливими румунськими сімями такі як Бібеску, Бринковяну і Кантакузіно, залишила свої сліди не тільки що стосується модернізації князівств, але і щодо модернізації столиці. Принц Барбу Штірбей, народжений Бібеску, але усиновлений останнім нащадком сім’ї Штірбей, правив Волощиною в період з червня 1849 року по жовтень 1853, а також у період з жовтня 1854 по червень 1856 року.

Модернізація князівств вже почалася, також їх відкритість до культури Західної Європи, а Барбу Штірбей не завадив цьому, навпаки мав свій внесок у цьому відношенні. Його наступники продовжували бути активними на політичній сцені Румунії, найвідомішим будучи онук, що носив його ім’я – Барбу Штірбей, був головою Ради міністрів, міністром внутрішніх справ, міністром фінансів та міністром закордонних справ, почесним членом Румунської Академії в міжвоєнний період, близький радник короля Фердинанда і королеви Марії.

Разом зі своїм батьком, Александром, його братами і сестрами, вони володіли різними будівлями в Бухаресті і країні, які сьогодні є частиною румунської культурної спадщини. Крім того, Господар Барбу Штірбей володів і маєтком у Ніцці, під назвою Вілла Орестім, де він прожив другу половину свого життя. У свою чергу, його син, принц Джодже Штірбей, дипломат за фахом оселився на старості літ неподалік Парижа, в Курбевуа, де також купив палац. Мистецтвознавець Оана Марінаке досліджувала питання маєтків сімї Штірбей.

Так вона дізналася, що багато маєтків стали власністю сімї після одруження Барбу Штірбея на Елізабету Кантакузіно. Оана Марінаке: До приданого Елізабети Кантакузіно Пашкану належали численні маєтки, які були колись у володінні сім’ї Костянтина Бринковяну. Отож, правитель накопичує важливе майно, особливо землі. У нього були маєтки в повітах Олт, Долж, Вилча, Мехедінць (який тоді називався Романац). У другій половині XIX ст., ситуація змінилася. Наприклад, принц Александру, який залишився в країні, одружився на представниці боярської молдовської сімї. Так переходять у власність сім’ї Штірбей маєтки Брустуроаса, Мендрешть та Дерменешть. В у Бухаресті є безліч будинків цієї родини, окрім колишнього Господарського палацу, нинішнього Палацу Штірбей, розташованого на вулиці Каля Вікторії, і який був відреставрований принцом Александру.

Колишній Господарський палац або Палац Штірбей розташований на вулиці Каля Вікторією, найдавнішій і найбільш важливій артерії Бухареста. Оана Марінаке розповідає: Це старий боярський будинок, який спочатку належав останньому представнику родини Штірбей, а на початку ХІХ століття він став власністю молодого судді Штірбей, перед тим як мав він стати господарем Волощини. Він звертається до французького архітектора Мішеля де Саньйона, який в період 1833 –1835 рр. відремонтував цей старий будинок і надав йому новий вигляд. Він побудований у неокласичному стилі, і протягом часу проходитиме через багато змін, найважливішою з них будучи розширення з 1881-1882 рр. у супроводі архітектора Фрідріха Хартмана. Це німецький архітектор, який проводить ремонтно-будівельні роботи в палаці з урахуванням первісної архітектурної структури, і розширює будівлю, додавши до неї вежу. Теж він будує і стайні, які на жаль були знесені нинішнім власником, в кінці 2008 року.

На початку ХХ століття, сім’я Штірбей почала працювати з архітектором Ніколаєм Гіка-Будешть для ряду конкретних проектів, ремонтно-рестравраційних робіт і будівництва нових будинків. Про них розповідає Оана Марінаке: На вулиці Каля Грівіцей, недалеко від Господарського палацу з Каля Вікторієй, був палац принца Джордже, молодшого брата принца Барбу, доля якого трагічно закінчується під час першої світової війни. Цей палац, з 1911 року до Другої світової війни, був представницькою будівлею центральної частини столиці. Племінниці принца будують поруч свої будинки, і теж за допомогою архітектора Ніколає Гіка-Будешть. Ці будинки збереглися дотепер. Палац на вулиці Каля Грівіцей був зруйнований бомбовими ударами, збереглися до наших днів будівельні плани і дві старі фотографії. Чимало з екстра-міських будинків були перетворені на лікарні – як це сталося з особняком Воїла, недалеко від населеного пункту Кимпіна, що зараз є психіатричною лікарнею – або в щось інше. У Дерменешть був улаштований дитячий табір. Потому палац був занедбаний, і недавно повернутий нащадкам принцес Штірбей.

Неподалік Бухареста, в невеликому містечку Буфтя, розташований інший знаменитий маєток цієї сім’ї Штірбей, а саме палац, побудований в романтичному стилі, на жаль, невідомим архітектором.

Відкритий влітку 1954 року, розкішний палац колишнього великого торговця Жана Михаїла, Крайовський художній музей є нині одним з найпрестижніших музеїв Румунії.

В основі колекції музею лежить Пінакотека “Александра та Арістії Аман”, відкрита у Крайові в 1908 році, відповідно до заповіту вищенаведених двох крайовських благодійників. Вона зберігалася протягом багатьох десятиліть в старому особняку Єлени та Грегорія Лечану (батьків Арістії Аман). До картинної галереї входили картини голландських, фламандських, італійських і французьких мистецьких шкіл (як правило, картини вісімнадцятого століття), живопис і графіка Теодора Амана, румунське та іноземне декоративне мистецтво, а також пожертвування різних благодійників, серед яких: Ніколая Романеску і Жана Міхаїла (європейська живопис), Корнетті, Гологовяну, які збагатили значно спадщину. Пінакотеку було перейнято Музеєм Олтенії, а у 1954 році, вона стала самостійним Художнім музеєм в палаці Жана Міхаїла.

Музей був побудований між 1900 — 1907 роками французьким архітектором Полем Готтеро на замовлення Костянтина Міхаїла (1837 — 1908 рр.) одного з найбагатших людей Румунії тих часів. При будівництві палацу іноземні майстри, як правило італійці, використали матеріали найвищої якості. Красива штукатурка, частково позолочена, мансардні вікна, венеціанські дзеркала, пофарбовані стелі, люстри з декораціями з муранського кришталю, колони, сходи із карарського мармуру, стіни, оббиті Ліонським шовком, панелі та меблі наділяють приміщення палацу елегантністью і витонченим смаком.

Палац був покритий шифером і обладнаний ще з самого початку електричним струмом, центральним опаленням і т.д. Сини Міхаїла, Ніколає та Жан, відкрили палац в 1909 році, після одного року від смерті батька. Старший син, Ніколає (1873-1918 рр.), провів останні роки свого життя у Франції, де він став францисканським монахом. Молодший син Жан (1875-1936 рр.), жив у палаці і продовжив збільшувати своє майно, ставши одним з найбагатших людей у ​​країні. Кажуть, що під час першої світової економічної кризи у період 1929-1933 рр., Жан Міхаїл поручився своїм майном за позики зроблені румунською державою за кордоном. Але у 1936 році, 28 лютого, він помер. Будучи останнім представником сімї – будучи неодруженим, бездітним і без ніяких інших близьких родичів — все своє майно пожертвував румунській державі.

Протягом років, у палаці відбулися деякі заходи, які заслуговують нашої уваги. Таким чином, влітку 1913 року, у липні, під час Другої балканської війни, на короткий час, король Кароль I жив у цьому палаці, і в 1915 році король Фердинанд. Під час Першої світової війни, коли частина території Румунії була тимчасово окупована Центральними державами, палац був резиденцією Німецького командування для регіону Олтенії. Роки потому, в 1939 році, у період з 19 вересня по 9 жовтня, тут жив маршал Едвард Ридз-Смігли, глава Генерального штабу польської армії, а з 5 листопада по 24 грудня того ж року, президент Польщі Ігнацій Мосьцицький, із сімею.

В кінці літа 1940 року, в палаці відбулися румуно-болгарські переговори, після чого 7 вересня, наша країна уступила Болгарії Південну Добруджу. З 24 по 31 жовтня 1943 року, у палаці відбулася виставка “Тиждень Олтенії”, під покровительством короля Міхая І. З цієї нагоди мешканці міста Крайова могли вперше побачити розкішні інтерєри палацу. З вересня 1944 року, палац був Штаб-квартирою 53-ї армії 2-го Українського фронту, командувачем якої був генерал Манагаров. Восени того ж року, протягом пяти тижнів, в палаці жив і Йосип Броз Тіто, а у вересні 1944 року був укладений договір між Національним комітетом визволення Югославії і Вітчизняним фронтом з Болгарії, угода яка поклала край війні між Югославією та Болгарією. Звідси Йосип Броз Тіто керував всіма операціями з визволення Белграду, що успішно завершилися 20 жовтня 1944 року. З серпня 1954 року, у Палаці Жана Міхаїла діє Художній музей міста Крайова.

Отже, основним фондом музею була Пінакотека “Алескандра та Арістії Аман”, до якої приєдналися важливі картини румунських художників, так що колекція музею нараховує зараз понад 12.000 творів мистецтва. З 1962 року твори мистецтва Крайовського художнього музею беруть участь у великих міжнародних виставках, організованих в більш ніж 20 країнах Європи, Азії та Північної Америки. Національна художня галерея, відкрита вперше у 1954 році і відреставрована у 70-х роках на першому поверсі Палацу Жана Міхаїла, представляє на тих понад 500 картинах живопису, графіки, скульптури та декоративно-прикладного мистецтва, розвиток румунського мистецтва із XVII століття до сучасного мистецтва кінця ХХ століття. По тих 11 залах першого поверху відвідувач може милуватися живописом релігійного характеру, тобто іконами та фресками XVII-XVІІІ століть, коли бере свої початки перший стиль румунського мистецтва — кантакузіно-бринковянський – еквівалент європейського бароко.

Із почесного залу музею, відвідувач потрапляє в Європейську художню галерею. На стінах першого приміщення виставлені картини голландської школи мистецтва. Виставлені тут картини належать дрібним майстрам XVII ст. У наступному приміщені виставлені картини фламандської школи живопису XVII століття. З низкою особливостей протилежних голландському живопису, фламандський живопис цього періоду характеризується, через надзвичайні політичні, соціальні, економічні та культурні умови, тематикою перенасиченою релігійними і міфологічними сценами.

До важливих картин фламандської школи живопису музей відносить картину “Лот і його дочки”, намальована в Антверпені близько 1550 року, анонімним художником. Наступні два зали присвячені французькому мистецтву. Виставлені тут твори живопису, скульптури та декоративно-прикладного мистецтва датуються XVII-XIX століттями. Серед найбільш важливих картин, якими відвідувачі можуть милуватися в цих двох залах, є “Пейзаж”, який зачаровує майстерністю анонімного художника кінця сімнадцятого століття (зі школи Клода Лоррена) та “Дитина з собакою”, портрет Пєра Миньяра (1612-1695 рр.). Останній зал галереї європейського мистецтва був зарезервований для італійського живопису. Виставлені тут картини належать різним мистецьким школам і моментам XVI-XVIII ст.

Село Добровец, розташоване недалеко від міста Ясси, пропонує туристам вид на тисячі гектарів листяних і хвойних лісів. На пагорбі села знаходиться однойменний монастир, що вважається однією з найкрасивіших споруд господаря Молдови Штефана Великого.

Різноманітність та краса природи Ясського повіту, який принаймні статистично вважається одним з найбідніших в країні, є беззаперечним дивом. Від місця в місце зелені панелі з написами білою фарбою згадують туристам, що вони повинні не порушити спокій тварин. Ліс показує тобі, однак, грандіозне шоу. Проблиски сонячного світла борються із густотою гілок вікових дерев, але не можуть дістатися землі. Працівники Лісового господарства Яссього повіту хваляться тим, що в цих лісах Добровецу проживає найбільша кількість диких тварин з країни. Не дивно, чому диктатор Ніколає Чаушеску доручив в 1962 році побудувати в селі Поєнь, населеному пункті розташованому по дорозі до Добровец, мисливський будиночок, що вважається одним з найкрасивіших в Румунії.

Елена та Ніколає Чаушеску побували тут восени 1989 року, всього за три місяці до революції. Навколо будівлі зведеної посеред ліса був улаштований дендрарій з багатьох видів дерев, в якому можна побачити 200-річні дуби. І у наші дні дістаються села Поєнь щороку десятки іноземних мисливців, які платять десятки тисяч євро, щоб полювати на оленів, кабанів, зайців, фазанів, куріпок і перепелів. Котедж можуть орендувати і румунські туристи, але тільки шляхом прямих переговорів з відповідальними Лісового господарства ясського повіту. І будівля Лісового господарства Добровец є визначною туристичною памяткою. Вона датується періоду короля Кароля I і має спеціальну архітектуру. Монастир Добровец є єдиною архітектурною пам’яткою за часів Штефана Великого, якій вдалося проіснувати недоторканою до наших днів. Монастир був побудований між 1503-1504 рр. Про це стоїть надпис над входом у церкву.

Протягом багатьох років, монастир пережив тяжкі часи. Між 1865 і 1900 рр, монастир був використаний як вязниця. По тому він був покинутий протягом пяти років і в 1905 році став дитячим домом для сиріт. Своєрідним елементом архітектурного стилю монастиря є розміщення між пронаосом і вівтарем вузького приміщення, гробниці, про яку кажуть спеціалісти що є найдавнішою в церковній архітектурі Молдови. На території монастиря, в 70 метрах західніше церкви, гетьман Ніколає Раковіце збудував в 1663 році масивну будівлю з великим підвалом, якій пізніше було додано ще один поверх. Будівля використовувалася монахами до 1863 року. Справжнім скарбом монастиря є оригінальний настінний розпис, зроблений за часів господаря Петра Рареша, десь у 1529 році. Тому, що його автор невідомий, дослідники назвали його “анонімним малярем з Добровец”. Керуючись порадами місцевих жителів, туристи можуть дістатися до деревяної церкви 200-річної давності. Поруч знаходиться курган землі, заввишки кілька десятків метрів, який, свідчать легенди, використовували за часів Штефана Великого як пункт спостереження та попередження.

З Добровец, по дорозі до міста Ясси, турист може навернути на ліво до населеного пункту Бирнова. Маршрут цей часто перетинають пристрасні любителі гірських велосипедів, які цінують його за свіже повітря. По одному і другому боках дороги ростуть вже століття величезні дерева, які переплітаються над дорогою, створюючи свого роду тунель. Далі турист дістається Монастиря Хадимбу, одного з найкрасивіших святинь румунської давньої провінції Молдова. Монастир цей славиться іконою Діви Марії, з якої, як кажуть в народі, тече освячений єлей. Щороку тисячі паломників з усієї країни йдуть туди, щоб молитися перед цією іконою.

У декількох кілометрах від Беїле Говора, у самому центрі Вилчанського повіту, знаходиться Монастир Дінтр-ун-лемн (укр. мовою “з однієї деревини”). Подібно майже всім вилчанським монастирям, розташованим в долині ріки Олт і цей монастир є свого роду унікальним і має свою специфічну історію.

Легенда свідчить, що у ті часи територія, на якій розташований монастир, була покрита лісами. Чернець знайшов у одному дубовому дуплі чудотворну ікону Богоматері. Теж легенда свідчить про те, що той був найбільшим дубом лісу, якого навряд чи могли обняти шість-сім чоловік з розпростертими обіймами. З деревини цього дуба, чернець за допомогою сільських жителів побудував деревяну церкву і переніс ікону туди. Цьому місцю поклоніння вдалось витривати з початку шістнадцятого століття до майже половини сімнадцятого.

Як виглядає цей монастир зараз, дізнаємося від монахині Текли: Церква монастиря була побудована за зразком звичайної церкви, однак без веж, оскільки деревина не вистачила їм для цього. Чудотворна ікона Діви Марії збереглася у церкві, у почесному місці, майже століття до 1635 року, коли була піднята камяна церква боярином Предою Бринковяну. Потім ікона була перенесена до княжої церкви, де збереглася до наших днів. У 1800 році, здається, у церкві була пожежа, яка зачипила і ікону. Тому вона потребувала реставрації. Документи свідчать про те, що в ході реставраційних робіт була збережена оригінальна модель. І теж тоді був піднятий фундамент нової кам’яної церкви, а потім було встановлено і іконостас. Він здійснений з іншої деревини, з липи, яку легше обробляти або різьбити”.

Засновник кам’яної церкви, боярин Преда Бринковяну був дідом Костянтина Бринковяну. Саме тому під час свого правління Костянтин Бринковяну, господар Волощини, зробив багато пожертвовань монастирю, як в цінних предметах, так і в маєтках. Не тільки Костянтин Бринковяну приділив особливої уваги Монастирю Дінтр-ун-лемн, але й його наступник Штефан Кантакузіно. Монахиня Текла: Якщо в шістнадцятому столітті, монастир обмежується територією навколо невеликої дерев’яної церкви – і залишався таким протягом майже століття до 1635 року — його називали Святинею Дінтр-ун-лемн. Після зведення кам’яної церкви, в 1635 році, ансамбль розширюється і отримує назву Монастир Дінтр-ун-лемн. Преда Бринковяну збудував і господарський дім, який був, однак, зруйнований у 1715 році. На цих руїнах, господар Штефан Кантакузіно будує Господарський палац/бринков’янський, якого можна побачити сьогодні і який був неодноразово відновлений. Тут відпочивали та молилися правителі, які зупинялися на своєму шляху в монастирі. Разом із зведенням бринков’янського палацу, камяна церква була оточена келіями, повністю відновлені в 1900 році. В давні часи, монастир був схожий на фортецю. Дзвіницю побудовано Штефаном Кантакузіно в 1715 році. Тепер монастир має ступінчастий вигляд, що складається з трьох корпусів. Вхідний корпус є новішим, був побудований між 1999-2002 рр. Праворуч будується нова церква, чиї камінь у фундамент був закладений у 2008 році.”

Чудотворна ікона займає надалі почесне місце в монастирі, розповідає монахиня Текла: “Чудотворна ікона, хоча була виявлена на початку XVI століття, експерти, які досліджували її з плином часу вважають, що вона є набагато давною. Деякі фахівці навіть відносять її до четвертого століття, вона будучи копією оригіналу, створеного Св. євангелістом Лукою. Інші вважають, що вона була здійснена в XIII-XIV століттях, привезена з Константинополя, а ще інші стверджують, що її було намальовано на початку XVI століття і привезено звідкись з Македонії. Іконка має вражаючі розміри 160/120см, вважається єдиною в країні, як за розміром, так і за вартістю. Намальована вона на кипарисовому дереві, однак автор її невідомий. Її намальовано з обох боків: спереду намальована Богоматер, а на зворотному боці зображена сцена “Страшного суду””.

На доказ автентичності легенди про заснування монастиря, височіють у дворі монастиря чотири столітніх дуби вражаючого розміру, яким близько 500 років, отже вони того самого віку що й дуб, в якому було знайдено ікону.

Палац Росетті – Розновану є однією з визначних культурних памяток східного румунського міста Ясси. Це найбільш грандіозний і з багатою історією палац. У колишній столиці молдовського князівства є багато красивих будівель, такі як Палац культури, Дитячий палац, Палац Белдіман, однак будівля про яку розповім я вам сьогодні зберігає романтичну ауру. Був побудований він на прикінці XVIII століття і відреставрований у період 1830-1833 рр. архітектором Густавом Фрайвальдом, який спроектував і Ясський Митрополитський собор. Зараз у ньому діє мерія міста Ясси.

В цілому, архітектура, внутрішні фрески і статуї, що прикрашали ззовні палац у 1830 році, відносять будівлю до неокласичного стилю, з бароковими оздоблювальними елементами. До 1891 року, коли його було продано державі, будинок був резиденцією родини Росетті — Розновану, найбільш впливової сімї на молдовській політичній арені. Будучи одним з найбільш важливих будинків міста тих часів, він приймав багатьох особистостей і став свідком важливих історичних події князівства Молдови.

Наприкінці XVIII століття (1788 р.), поселяється тут, у цьому Палаці, російський генерал Романов, а пізніше вся російська дипломатія, яка перебувала тут у період Органічного регламенту (1829-1831 рр.). До речі, у 1866 році, сімя Розновану, при підтримці політичних сил з Росії, намагається організувати змову, метою якої було назвати господарем Молдови Нунуце Розновану, але цей план провалюється. Невдалою була й спроба колишнього господаря Міхаїла Стурдзи, що оселився у цьому ж палаці в 1858 році, повернутися до влади, через 10 років після виїзду з країни. Провідні діячі 7-8 десятиліть ХІХ століття житимуть в цій будівлі: король Румунії Кароль I, Наталія Кешку (яка стане королевою Сербії в 1882 році), а також знаменитий композитор і піаніст Джордже Енеску та видатна сопрано Харіклея Дарклее і т.д.

У 1891 році тодішній мер міста Ясси Васіле Погор придбав від родини Розновану цей палац, і від тоді став він будинком Мерії. Між 1893-1894 роками, до будівлі було внесено змін (додано поверх і розсновано каплицю), будівля ставши місцем перебування королівської родини (принца Фердинанда і принцеси Марії). Будівля відіграє важливу роль на сцені історії особливо під час Першої світової війни, між 1916 — 1918 рр, коли діяли тут міністерства, що були тимчасово перенесені з Бухареста до Ясс. У приміщенні, де зараз знаходиться офіс мера, працював сам король Фердинанд І, і в теперішньому Залі засідань місцевої Ради, була скликана в 1918 році, воєнна рада Румунії.

Дослідження ясських істориків виявили, що палац виглядав на музей, із картинами і кольоровим шовком на всіх стінах і стелях, що, на жаль не збереглися до наших днів, із позолоченими поручнями і багатьма цінними предметами, в тому числі вишуканими меблями. Висока і світла будівля колись була оточена величними бічними стінами, і захищена статуями Аполлона і Діани при вході. До сьогодення мало чого збереглося. Наприклад, зберігся в парку перед палацом красивий фонтан, споруджений на запит господаря Григорія Гіка.

Історія палацу Розновану, однак, не позбавлена драматизму. Одна з драм тісно повязана з нащадком першого його власника. Ніколає Розновану закохався у Марію Стурза, дружину Костаке Стурза, з якою утік у світ, і з якою потім одружився. Прокляття переслідувало їх на все життя, пара жила у неповазі та ізоляції, у той час як палац залишився напризволяще. Так що по імпозантній будівлі бродили вночі злодії, у пошуках скарбів. Інша трагедія сталася в зимовий період 1957-1958 рр.. Тоді, у палаці Розновану підпалилася пожежа, а полумя знищило другий поверх і горище, а також знамениті позолочені канделябри.

Мешканка Мюнхену, але родом з Румунії, Міхаела Клоос шанує свої саксонські корені і бореться з ностальгією пишучи на вебсторінці http://povestisasesti.com/. Там, цивілізація і культура німців із Трансільванії оживає. Сьогодні Міхаєла Клоос розповість про годинники веж укріплених церков та селянських фортець, які знаходяться в більшості поселеннях, заснованих саксонцями. Будучи такими ж красивими як і башти, в яких вони розміщені, деякі з цих годиннників стали відомими у світі – так наприклад годинник із Сігішоари – в той час як інші є абсолютно невідомими, таким будучи годинник церкви з населеного пункту Селеуш.

Міхаєла Клоос: “Селеуш – це село у повіті Муреш. У цьому селі є укріплена церква. Ці церкви є характерними для багатьох сіл Трансільванії, колишніх саксонських поселень. Вежа церкви є типовою для селянської фортеці, із годинником, який, на щастя, працює до цих пір. До годинникового механізму пов’язана деревяна лялька, що має цікаву історію. Чимало трансільванських годинників мають статуєтки із цікавими легендами. Селеушська дерев’яна лялька була недавно замінена. Невідомо скільки років мала стара лялька, а нова була змайстрована тутешнім майстром і має 92 см. Щогодини статуєтка, своєю рукою смикає за баштовим годинниковим механізмом, тобто за дзвін.”

Теж в сільському районі розташований і населений пункт Чіснедіе, неподалік міста Сібіу. Тут знаходиться найдавніша вежа з годинником на сучасній території Румунії, перша документальна згадка про якого датується 1425 роком. Годинник працює і зараз. Так само і годинник у місті Медіаш: “У місті Медіаш є вежа з годинником, що знаходиться в Євангелічній церкві. Про вежу мало хто знає, що вона є більш нахиленою ніж знаменита у всьому світі Пізанська вежа. У данний момент там йдуть консолідаційні роботи. Ця своєрідність, здається, виникла чи завдяки майстрам, які звели її нахиленою, або через грунт. Є кілька припущень про це, однак Медіашська вежа продовжує нахилятися. Годинник є, так само, символом міста. Його було встановлено в 1880 році у верхній частині башти. Окрім години, він також вказує на фази місяця. У ньому, у свою чергу, знаходиться статуетка, насправді копія старої фігурки, що зберігається зараз у Міському музеї. Статуетка носить назву “Ture Pitz” (тобто “Петро з башти”). Це символічний вартовий годинник.”

Але, звичайно, найбільш знаменита трансільванська годинникова вежа знаходиться в Сігішоарі, знаменитому середньовічному місті центральної Румунії. Міхаела Клоос розповідає: “Цей годинник з фігурками 64-метрової сігішоарської башти був виготовлений у Швейцарії і засвідчений документом від 1648 року. Його знамениті фігурки, яких знімають на фотографії всі туристи, які прибувають до Сігішоари, виготовлені з липи, були створені майстром Йоганном Кіршелом. Статуєтки символізують богів, від яких походять назви днів тижня, як, наприклад, Марс, Меркурій, Юпітер, Сатурн, Місяць і Сонце. Тепершіній механізм годинника є новішим, його було зроблено теж у Швейцарії і був встановлений у вежі в 1906 році, будучи пізніше модернізований, у 1964 році. Про нього місцеві жителі знають цікаву легенду про існування великана, який, простим підняттям руки поставив золотий глобус на дах сігішоарської башти, трохи вище годинника. Тоді великан сказав, що той хто може досягти рукою поставлену на вежі кулю, зможе взяти її додому.”

Хоча годинники про які я вам тільки що розповіла працюють досі, на жаль, є багато інших годинників в інших саксонських укріплених церквах, для яких час зупинився на місці, оскільки їх механізм захворів, як ми дізналися від Міхаели Клоос. І теж, на жаль, кількість годинникарів- ремісників, які знають їхні секрети, так само меншає.

Єдність нового Королівства Румунії в період між 1859 і 1878 рр. було здійснено за допомогою залізниці або залізної дороги”, як її називали в ті часи. У період між 1859 і 1866 рр. під керівництвом князя Александра Іоана Кузи була заснована румунська держава та її головні установи. Власне возз’єднання відбулося у період між 1866 – 1877 по 1878 роки, коли, після здобуття незалежності та міжнародного визнання, Румунія почала розвиватися з економічної точки зору. У 1869 році була відкрита залізнична лінія Бухарест-Джурджу, а після 1870 ряд залізниць звязували Бухарест і Ясси, колишню столицю князівства Молдови.

У 1878 році, після укладення миру в Берліні, Румунія отримала Добруджу як відшкодування збитків від війни. Для покращення зв’язку між новим регіоном і Румунією, було взято рішення про будівництво залізниць. І щоб нова дорога вела до набережної, було взято рішення збудувати величезний міст через Дунай, найбільш вражаючий в Європі міст тих часів. Залізничний міст був побудований коли появився проект залізниці маршрутом Бухарест-Брашов-Сіная, в 1879 році. Але побудування мосту такого розміру через Дунай не було можливо. Напередодні 1878 року, в ході переговорів на тему майбутнього південного кордону Румунії, постала ідея будівництва моста через Дунай між містами Келерашь і Сілістра.

Проект великого мосту через Дунай був амбіцією принца Кароля, майбутнього короля Кароля I, від смерті якого у 2014 році виповнилося 100 років. У 1879 році почалося будівництво залізниці Бухарест-Чернавода, яка мала бути підключеною до залізниці між Чернаводою і Констанцою, побудованою Османським управлінням в Добруджі у 1860 році. Через 10 років, у 1890 році, в присутності короля Кароля I, почалося будівництво моста в Чернаводі. Відповідальним за проект був інженер Ангел Саліні, металева структура моста мала бути працею знаменитого інженера Гюстава Ейфеля. Через невдалі переговори з Ейфелем, міст буде виконаний компанією Румунська залізниця.

Міст є вражаючою будівлею. Довжина його центрального прольоту становить 190 метрів. Він має, також, інші прольоти у розмірі 140 метрів, уздовж віадукту з 15 прольотами по 60 метрів. Міст піднімається на висоту 30 м над водами Дунаю, щоб дозволити проходження навіть найвищих одномачтових суден. Міст через гирло Борча має 3 прольоти по 140 метрів кожен і віадук з 11 прольотами по 50 метрів. На острові Борча, який у ті часи був всього калюжею, яку перетинала ділянка залізниці завдовжки 14 км, було збудовано шляхопровід з 34 прольотами по 42 м кожний. Разом з підїзними доріжками, ті 4087,95 метрів складали найдовший комплекс мостів, побудований в Румунії, і третій за довжиною у світі. Загальна вага мосту — 16.500 тонн. Центральний прольот був найбільшим у Європі. Вартість комплексу становила 35 мільйонів леїв в золоті.

Під час офіційного відкриття мосту, у 1895 році, його перетнули водночас 80 локомотивів зі швидкістю 80 кілометрів на годину. Атракціями моста є дві величезні статуї з бронзи, по обидвом кінцівкам мосту, які представляють піхотинців загиблих на полі бою за незалежність Румунії. Статуї є творами французького скульптора Леона Пилі (1836-1916 рр.), частина їх вартості будучи покрита посольством Франції як подарунок румунському народу. Міст був пошкоджений в обох світових війнах, однак не був зруйнований, за винятком транспортної доріжки через гирло Борча. Але навіть з того мосту залишилися цілими стовпи. Ані ті кілька радянських нальотів під час Другої світової війни не зуміли зруйнувати могутній міст через Дунай. Міст у Чернаводі, твір румунської нації на чолі з королем Каролем I, був названий іменем короля. Під час комуністичного режиму, міст був перейменований в “Ангел Саліні”, щоб стерти із суспільної памяті імя короля Кароля I. Величезна будівля була закрита в 1987 році і оголошена памятником разом із відкриттям іншого моста, на відстані 80 кілометрів від першого.

Національний музейний комплекс “Астра” є набором музейних одиниць повіту Сібіу. Найвідомішим з них є Музей традиційної народної цивілізації “Астра”, розташований в Думбрава Сібіулуй, у 8 км від центра міста Сібіу. Інші підрозділи комплексу є: Музей трансільванської цивілізації “АСТРА” Етнографічний музей “Франц Біндер” та Музей саксонської етнографії та народного мистецтва “Еміль Сігерус”. Музейний комплекс був оголошений історичним памятником.

Історія Музею АСТРА починається тому більше сторіччя, з першим збуттям мрії трансільванських румунів улаштувати в місті Сібіу, під егідою Асоціації літератури та культури румунського народу, Етнографічного музею. Метою музею було виділити найбільш представницькі і конкретні свідчення румунської специфіки про те, що відрізняло їх від інших народів, про речі і явища, які могли б пояснити всім, хто вони є. Перша виставка Музею відбулася в 1905 році, а з 1918 року, після возз’єднання румунських князівств і створення великої Румунії, музей субсидується румунською державою.

Ідея музею під відкритим небом постала ще з 1940 року директору Етнографічного музею Трансільванії, під час свого змушеного перебування у місті Клуж-Напока, після Віденського арбітражу), однак проект став реальністю тільки в 1963 році, з ініціативи Корнела Ірімії, який став і його першим директором.

Ідеальне місце для зберігання справжнього румунського духу, Музей під відкритим небом розташований у справжньому куточку раю, в заповіднику “Думбрава Сібіулуй”. В ньому відвідувачі можуть знайти озеро і понад десять кілометрів алей, що дають їм можливість проводити час по різному: від звичайних пішохідних прогулянок до турів на бричці влітку, на санях взимку, або на човні. Багата рослинність допомагає людям дихати чистим повітрям, але і забути протягом декількох хвилин або годин про суєту та шум міста. Відвідування Музею під відкритим небом з Думбрава Сібіулуй допомагає навіть вам забути про повсякденні проблеми, і переносить вас у інший світ, з яким поступово навчаєшся спілкуватися.

Музей під відкритим небом займає площу в 96 га, з яких фактична виставка займає 42 га. Відвідувачі мають в розпорядженні два ресторани, два пансіонати, дитячий ігровий майданчик, туристичний інформаційний центр, 4 автостоянки, більше 10 км алей, численні місця для відпочинку, зони призначені для практичних демонстрацій і багато інших елементів, призначених зробити їх перебування приємним. Музей відкритий протягом цілого року, цілодобово ( для нічних відвідувань будучи встановлене освітлення), забезпечуються спеціалізовані довідники, аудіо гіди, віртуальні візити через веб-інфокіоски із сенсорним екраном, брошури, довідники, компакт-диски, фільми і т.д.

Зараз музей має понад 400 архітектурних памяток і предметів народної техніки та величезне багатство етнографічних предметів. Дуже популярні колекції млинів, деревяних церков і традиційних домашніх господарств. Музей має 6 секторів і 36 тематичних груп і підгруп. Розроблений як живий музей, він приймає безліч традиційних заходів: ярмарки, фестивалі, семінарі, ремісничі майстерні, вистави та спектаклі. Церкви зберігають свої традиційні функції, організуючи всі специфічні церемонії.

Етнографічний музей “Франц Біндер” розташований на Малій Площі у місті Сібіу, в історичному будинку, побудованому між 1865-1867 рр. Асоціацією дрібних ремісників. Відкритий 18 травня 1993 року, музей є першим і досі єдиним музеєм в Румунії, між стінами якого виставлені різні предмети, що належать культурам, цивілізаціям і мистецтвам народів світу. Етнографічна спадщина музею поповнилась протягом двох етапів: у другій половині XIX століття та періоду після 1990 року. Таким чином, колекція “екзотичної етнографії», створена за рахунок пожертвувань, зроблених Трансільванському товариству природничих наук з міста Сібіу саксонськими мандрівниками і натуралістами на інших континентах. Вони передували етнологам і, найчастіше, досягнули суттєвих результатів, замінивши академічну освіту на цікавість.

Засновник сібіуських позаєвропейських етнографічних колекцій був Франц Біндер (1824-1875 рр.), купець і пристрасний мандрівник, консул Австрійської імперії в турецько-єгипетському Судані. У 1862 році, він подарував Трансільванському товариству природничих наук та Євангелічній гімназії з міста Себеш, його рідного міста, численні африканські предмети (більше 500 п’єс), що походили від основних племен регіону Бахр-ель-Газаль, що на верхній течії Білого Нілу. Колекція “Франц Біндер” є однією з найстаріших і найбагатших у світі колекцій предметів, за походженням з Південного Судану, тільки колекція з Венеції, подарована Джованні Міані має більшу кількість артефактів, ніж сібіуська колекція.

До кінця XIX століття, теж шляхом пожертвувань, кількість предметів збільшується. Таким чином була створена колекція лікаря Андреаса Брекнера, з багатьма предметами з Далекого Сходу, серед яких найбільш цікавою є самурайська броня, яку лікар привіз із Японії, Йокогами; колекція Карла Жікелі, голови Трансільванського товариства природничих наук, який подарував численні природничо-наукові зразки та етнографічні предмети, привезені з Абіссінії (теперішньої Ефіопії); колекція Артура фон Захзенхайма, що складається з експонатів привезених майже зі всіх куточків планети: Китаю, Гонконгу, Індії, Цейлону (нині Шрі-Ланка); Єгипту і Африканського Рогу, Кабо-Верде; Бразилії; але і з Туреччини та Норвегії; пожертвування Густава Шопельта і Карла Меліски, з етнографічними предметами з Австралії та Океанії. Герман фон Ханненхайм, подарував, у 1907 році, єгипетську мумію в деревяному саркофазі, що датується кінцем періоду Птолемеїв (більш ніж дві тисячі років), і походить з археологічних розкопок Гамхуд, на лівому березі Нілу.

Завершуємо цікавою інформацією. Торік Комплекс Астра з Сібіу відвідали понад 360.000 людей, а найбільш відвідуваним є Музей під відкритим небом Думбрава Сібіулуй, який вважається найбільшим музеєм під відкритим небом в Румунії.